Шляхом бурхливим

IV. НА ДОРОЗІ

Бандурист з поводатирем. – Валка поселенців осадчого Старочудного. – Пісня. – Дорога на Хорошів. – Погоня. – «Добре підвіз москаля!»

Надвечір з пасіки Журавля вийшов старий сліпий бандурист. Видно було, що він колись був високою, дужою людиною, але тепер вже трохи зігнувся і важко спирався на плече босоногого хлопця повода-тиря у великому брилі, насунутому хлопцеві аж на очі. Бандурист ішов, підвівши голову і невидющими очима дивився перед себе.

Коли вони підійшли до Бєлгородської криниці, коло неї стояло чоловіка десять озброєних москалів і розпитували щось у молодиць, що брали з криниці воду.

Сліпий з поводатирем не піднялися в старий город, що своїми дерев’яними стінами висився праворуч над ними, а пішли берегом річки, обійшли город і зайшли у новий остріг стіни, що його три роки тому збудував воєвода, Сухотін. Серед вулиць і по дворах стояли вози з майном, плугами, боронами й домовим скарбом. Це була валка поселян з осадчим Старочудним, про якого приказний дяк казав воєводі.

Сонце вже сіло і над городом стояла тепла літня сутінь. Вогники багаттів блимали поміж возами поселян; молодиці та дівчата зустрічали худобу, що поверталася з паші додому; повітря було повне диму й запаху страви. Собаки поселян кидалися на перехожих, гризлися й міряли свої сили з місцевими псами. Блідий місяць вже стояв над городом.

Бандурист та хлопець швидко йшли поміж возами, поспішаючи, поки не зачинилися ворота острогу. Потім перейшли греблю і вийшли на дорогу, що вела на Хорошів. На дорозі не було нікого, і вона білуватим піском своїм виблискувала при блідім світлі місяця. Трохи згодом вони побачили мажу, що стояла серед дороги. Чорна тінь від мажі падала на дорогу незграбною плямою. Коли бандурист та хлопець підійшли до неї, від мажі з тіні одійшли два чоловіки з рушницями і запитали подорожніх:

– Хто іде? Що за люди?

Бандурист та хлопець спинилися.

– Це батько! – шепнув поводатир бандуристові.

– Мовчи! – тихо відповів той, а потім голосно сказав:

– Добрий вечір! А скажіть, будь ласка, чи сюди дорога на Жу-равлівку?

– А ви хто такі? – знову запитав чоловік з рушницею,

– Сліпий з поводатирем.

– Мабуть, у тебе, діду, і поводатир сліпий, що завів тебе сюди. Хіба ж це дорога на Журавлівку? Це – дорога на Хорошів.

– На Хорошів? Ти скажи… Хоч ночуй серед дороги. Ач куди завів, капосний хлопець. Ну, що тепер робити? Було б заночувати у городі: там у мене й чоловічок знайомий є, Наливайко Семен. Та й діло є до нього… – бурмотів дід.

– А нащо тобі Наливайко Семен? – підозріло запитав чоловік з рушницею.

– Та так… діло є…

– Яке? – грізно вже запитав чоловік.

Видно було, як старий затрусився від жаху.

– Хто це? Хто це? – голосно зашепотів він, нахиляючи до хлопця. – Чи не розбишаки які?

– Кажи, яке діло у тебе до Семена Наливайка?

– Діло?.. – мимрив дід. – Та ось яке: кланявся йому мурза ногайський з того світу, що тягав його колись на аркані коло Тору!

– Тьху, чортяка! – вилаявся чоловік, – я й не впізнав тебе… А це – Дороше?

– Це – я, тату! – засміявся поводатир і зняв бриля.

– Це ти, Дороше? – почувся дівочий голос з возу.

Дорош, придивившись, побачив свою старшу сестру, що підвелася й дивилася на нього з мажі.

Батько Дорошів, знявши шапку, цілувався з запорожцем.

– А… – сказав другий чоловік, що досі стояв мовчки коло До-рошевого батька, – це мій молодчик Дорош. Так ось на кого чекав Семен серед дороги. Ти що це, у поводатирі найнявся?

– У поводатирі!

– Дивні діла твої, Господи. Нічого не розумію.

– Сідай на воза, дяче, потім зрозумієш, – весело сказав Наливайко.

Але бакаляр не поліз на воза, і мажа, поскрипуючи, рушила з місця, а коло неї пішли чоловіки. Бандурист ішов тепер легко й рівно, а головне без поводатиря. Бакаляр, що йшов поруч, скоса поглядав на бандуриста й ніяк не міг второпати, в чому діло. Він іноді намагався обігнати бандуриста і наче непомітно заглядав йому в вічі, та ледве він кидав погляд на нього, бандурист закочував баньки, і перед бакаляром при блідім світлі місяця були невидющі очі сліпця. Нарешті бакаляр не витримав і спитав:

– Скажи, добрий чоловіче, як це ти, сліпий, та ще поночі, так добре йдеш по дорозі?

– А мені однаково, що вночі, що вдень.

– Мабуть, неоднаково, бо вдень ти ходиш з поводатирем, а вночі сам.

– А це мене воєвода ваш навчив так ходити.

– Чи не батогами часом?

Бандурист засміявся:

– Ти думаєш, пане бакаляре, що й нам субітки дають, як ти своїм школярам? У нас, друже, не так: прикують до стовпа ланцюгом та киями.

– Еге-ге! – сказав бакаляр, – тепер і я бачу, що ти за нічний птах. Ти часом не з тих птахів, що кричать: «Пугу! пугу!»

– Козак з Лугу! – відгукнувся з мажі Дорош.

– Ач… це вже пугаченя обізвалося.

– Трохи з тих, – відповів запорожець.

Розмовляючи таким чином, подорожні зайшли у ліс лісовою дорогою. Місяця не було видно і під деревами лягла густа тінь. Ліс легенько шумів; серед кущів, як зелені зірки, маячіли вогники світляків. Запорожець раптом спинився й прислухався.

– Що таке? – спитав Наливайко.

– Я чую тупіт.

Всі прислухалися. З темряви теплої ночі ззаду них долинуло ледве чутне тупотіння.

– Хто б це був?

– Це погоня, – сказав запорожець. – Я заховаюся в кущах, а ви потихеньку йдіть.

Він звернув з дороги й зник у темряві лісу. Тупіт погоні ставав усе дужчий і трохи згодом до мажі, ледве не наскочивши на неї, підскакала ватага їздців.

– Стой! – закричав хтось з їхнього гурту, хоч мажа давно стояла нерухомо серед дороги.

– А ви хто такі? – запитав Наливайко.

– Государєви служилиє люді; а ви самі кто будєтє!

– Козак Харківського полку Семен Наливайко та пан бакаляр Цурка.

– Нєчістая сіла носіт вас по лєсу. Куда єдєтє?

– Туди їдемо, де вас нема! – грубо відповів Наливайко.

Москалі ближче присунулись до подорожніх.

– Поговорі мнє!

Але Наливайко вже сам схаменувся, зрозумівши, що так балакати з десятком озброєних їздців серед ночі та ще в лісі не годиться, і через те значно м’якше сказав:

– Ідемо до себе на винницю.

– А на тєлєгє кто?

– На якій телезі?

– Телезі, телезі… Тарабарщина… Ну, на возу, что – нє поні-маєш?

– Син та дочка.

– А слєпого с поводирьом нє відалі? Когда виєхалі із города?

– Ще завидна… А сліпого з поводатирем не бачили. Бачив якогось старця з хлопцем, так старець зовсім не сліпий.

«Нащо тато так кажуть, – подумав Дорош, – сказали б, що не бачили, та й годі».

– Так, так… – сказав москаль, – так он совсєм нє слєпой?

– Де там сліпий! Ми тільки з города, а він стоїть, на річку дивиться. А що, каже, як перейти цю греблю, чи дійдеш до Панасів-ки? – Дійдеш, кажу. Так він уперед чимчикує, а хлопець за ним ледве встигає. Де там сліпий!

Їздці згуртувалися ближче один до одного і пошепки забалакали враз.

– Нє врьот лі? – долетів до Дорошевого вуха скептичний голос одного з москалів.

– Каби врал, сказал би, что нє відєл, – відповів інший.

– Так ти говоріш, на Панасовку пашол слєпой?

– Який сліпий? Він не сліпий.

– Ну тот… старік с мальчіком?

– Старець? А хто його знає. Питав дорогу на Панасівку, а куди пішов – не знаю.

– Ну, ладно… Поворачівай назад, рєбята!

Москалі повернули коней і поскакали назад.

«Добре підвіз москаля батько, – подумав Дорош, – я б так не збрехав».

Подорожні прислухалися, поки зовсім не затихло кінське тупотіння.

– Цоб! – гукнув на воли Наливайко.

«А як же запорожець? Чом його не підождати?» – подумав Дорош. Він підвівся й прислухався. Раптом спереду на дорозі спалахнув вогник. Коли на хвилинку він блимнув удруге, Дорош побачив вусате обличчя запорожця, що стояв серед дороги й запалював люльку. Дорош почув легенький запах тютюну, зарився в сіно і трохи згодом заснув.

V. НА ВИННИЦІ

Винниия Наливайка. – Купання. – Вепр. – Бровко. – Балачки про Хмельниччину. – Козак Жменя. – Подорожній. – Оповідання подорожнього про турецьку неволю. – Вудкарі. – Знову москаль у соболевій шапці

Коли Дорош прокинувся, був уже ранок. Мажа стала серед невеликої лісової галявини. Випряжені воли стояли коло корита і їли барду. Під грушею, що стояла край галявини, курився вогник, а над вогником, на двох кілках міцно вбитих у землю, на перечці висів казан. Коло казан навколішках стояла Галя і, нахилившись, роздмухувала вогонь. Біляве волосся впало їй на чоло, обличчя почервоніло з натуги. Вона була дуже гарна в цю хвилину, а Дорош, як і всі брати, не помічав краси сестри. На другому краю галявини стояла соснова брусована винниця, де були чани та діжки, а коло неї рублена комора і хата для винників, що мешкали тут. Сонце ще не вийшло з-за лісу, і на галявині лежала ранкова сутінь. Уся галявина заросла бур’янами та споришем, бо де оселилася людина, обов’язково за нею з’являлись бур’яни та спориш, нищили всі трави, що росли тут досі, і розташовувались, наче дома. Під хатою на ряднах, вкрившись свитками, спало чоловіка п’ять робітників з винниці.

З лісу вийшов запорожець з оберемком хмизу на плечах. Він підійшов до багаття й скинув оберемок на землю. Вуси його знову були чорні, як дьоготь, і сьогодні б ніхто не пізнав у цьому молодці вчорашнього діда. Він трохи постояв коло Галі, дивлячись, як вона намагалася роздмухати вогонь, а потім сказав:

– Давай, дівчино, я розпалю. Це діло знайоме більше козакові.

Він ліг на живіт, і за кілька хвилин багаття весело запалало на галявині.

Батька й бакаляра не було коло винниці, але Дорош добре знав, де вони: з лісу один за одним загуркотіли постріли з рушниць.

– Ач, палять, – сказав запорожець, – наче Кизикирмен беруть.

Він підвівся і обличчя його було червоне, як і той вогонь, що він щойно роздмухував.

– Прокинувся? – спитав він Дороша, що підвівся на мажі. – Ходімо купатися; я тобі покажу, як лежати на воді.

Нема нічого кращого за купання вранці в тихій лісовій річці. Вода здається зеленою, але це від того, що в ній одбилися верхів’я дерев. Кущі ожини позвисали з правого крутого берега річки так, що, підпливши, можна, держачись руками за віти, брати ягоди просто ротом. А в заводі, що була вже осяяна сонцем, розкинуло своє широке листя біле й жовте латаття. По листях, наче по землі, бігала якась маненька пташка.

Коли Дорош та запорожець підійшли до піщаного берега, дві дикі кози, зайшовши по коліна в річку, пили воду. Побачивши людей, вони дременули набік і зникли в лісі.

Дорош, влізши у річку, боявся, чи не забув він, як плавати, але страх його був марний: хто раз навчився плавати, той не забуде до самої смерти. Запорожець ліг на воду, витягнув ноги й склав руки на грудях. Хлопець штовхнув його, і він поплив, як колода. Але лежати на воді так і не навчився Дорош. Коли він лягав, як запорожець, на воду, ноги його мимоволі йшли долу і йому доводилося підсобляти собі руками, щоб вдержатися на воді. Зате він навчився добре пірнати і, пірнаючи, нарвав цілий пучок білого жовтого латаття для Галі.

Коли вони повернулися до винниці, на галявині вже клекотів казан, а Наливайко та пан бакаляр за допомогою винників смалили убитого підсвинка-вепра. Галя розіслала на траві під грушею рядно і ставила пляшки з горілкою, чарки й ложки для куліша. Тут же перед Галею сидів пес Бровко, що якимсь чудом опинився тут з мотузком на шиї. Він привітно махав хвостом і солодко поглядав оком на вепра, а другим на книш, що в той час тримала в руці Галя.

– Бровко! – крикнув Дорош, – і ти тут?

Бровко облизнувся й дужче замахав хвостом.

– Так от, сучий собако, – обізвався Наливайко, – я його взяв на мотуз і прив’язав коло хати. Нехай, мовляв стереже господиню. А він і тут знайшов нас.

Бровко, наче розуміючи, що балакають про нього, і ще сильніше крутнув хвостом, але не ворухнувся з місця: дужче од Наливайко-вого мотузка держала його коло себе вепряча туша, що на неї він покладав великі надії, і не помилився. Коли почали розбирати вепра, багато куснів припало на долю Бровка, так що він сам роздувся, як кабан і ледве ноги волочив.

Кабанятина зашкварчала над багаттям і, коли вона засмажилася, настала нарешті та щаслива хвилина, якої ще з учора жадала бака-лярова душа: чарка з свіжою піною заходила по руках. Бакаляр узяв тріску, запалив і підніс до чарки з горілкою: горілка зайнялася блідим блакитним вогнем.

– О… Тепер я бачу, що це горілка! – сказав бакаляр. – Ну, Господи благослови… – він дмухнув і вихилив чарку.

– Е… – сказав старий винник, що пив більш за всіх і не п’янів. – Не пив ти, дяче, лядської старки. Я сам курив цю горілку, але скажу, що перед старкою вона, як вода з річки.

– А де ти пив лядську старку?

– Ну, де пив… Хіба мало пошарпали ми з Хмелем лядських замків? Був у нас у ватазі козак Жменя. Так той, бува, як дірветься до винового льоху, підійде до бочки, та й гряне в бочку з пістоля. «Ану, – каже, – покуштуємо панського пійла!» А вино цівкою сажні на два б’є з дірки. Підставить рота під цівку, покуштує трохи, плюне. «Погане, – каже, – ану, інше, чи не краще буде?» Та знову з пістоля. Дзюрчить, як струмок, воно; а ми по коліна в горілці та вині й ходимо. І пропав той Жменя в льоху, – роздумливо додав винник, – а добрий козак був…

– Пропав?

– Пропав. Це було вже тоді, як повстали на Волині і наш загін з отаманом Кривоносом, визволяючи людей від лядської неволі і прилучаючи до себе повстанців, гнав ляхів на Полісся.

Після недовгої облоги взяли ми якось невеличкий замок пана Пухальського. Невеличкий і панок був Пухальський, але вина й горілки в льоху у нього було до біса. Дав нам погуляти отаман в замку години зо три, бо поспішав далі, маючи на думці наздогнати князя Ярему Вишневецького. Викотили ми бочок з п’ять з льоху, повибивали днища та й гуляємо. П’ємо, хто чаркою, хто шапкою, а я молодий був, дурний, скинув чобіт, та чоботом. А потім до льоху. Потрощили бочки зі старкою і випустили горілку. Дух такий пішов, що й не встоїш. Від одного духу п’яний будеш. Коли чуємо, хтось у темному куточку: «Ап-чхи! ап-чхи!» – «Хто там! – кричимо, – вилазь!». А воно мовчить. «От я його вижену», – каже Жменя, та з пістоля в куток як торохне. «Ой!» – крикнув хтось з кутка, та так тонко й голосно. А там баба! Далебі баба! А тут чуємо з двору гука отаман: «До зброї, хлопці, до зброї!» Ну, тут нема чого чекати, треба бігти. «Чуєш, – кажу я Жмені, – гасло «до зброї»? Виходь!» – «Зараз, – каже, – тільки бабу витягну». Та взяв смолоскип, що лежав у пригребиці, запалив його й поліз у куток, де була жінка. Лізе Жменя по льоху, горілка хлюпає під колінами, а жінка верещить у кутку від жаху. І наступив Жменя коліном або на гвіздок, або на биту пляшку, бо раптом скрикнув і випустив смолоскип з рук.

Тут винник випив чарку, витер вуса і потягнувся за закускою.

– Ну? – нетерпляче спитав бакаляр.

– Ну… Старка спалахнула і згорів Жменя у льоху разом з жінкою, а я ледве вибрався з льоху, добре, що був тоді у пригребиці.

Оповідання винникове справило велике вражіння на слухачів, особливо на Галю та Дороша: вони виразно уявляли собі, як горить Жменя, а в кутку від жаху верещить нещасна полячка.

– Висипався хміль з мішка, наробив біди панам! – засміявся бакаляр, згадавши старе прислів’я.

– А що з того? – запитав запорожець, що ввесь час мовчав, слухаючи старого винника.

– Як що з того?

– А так… Ляхів побили, опинилися під воєводами. І на гетьманщині, і тут свої пани позаводилися.

– Е, братику, – відповів винник, – не бачив ти ще смаленого вовка, не знаєш ти лядської неволі. Там горілки не покуриш. Намолотив хліба – давай панові «осип»; маєш пасіку – плати «очкове» з вулика; хочеш пополовити риби – тягни до пана «ставщину»; змолов борошна – сип «сухомельщину». Там, брате, як тут, з рушниці не постріляєш, бо вся зброя одібрана і за всім доглядає дозорець. Багато ми їхнього брата дозорців поперевішували на гілках.

– Так, так… – підтакнув Наливайко.

– Постривай трохи і тут те ж буде, свої пани позаводять порядки. Але я не про те… Ти от що скажи, Семене: де твої ґрунти, де хата, де твоє село, що з нього ви з Хмелем ляхів повигонили? Усе зруйнували гетьмани, ляхи та москалі… А ти, старий чоловіче, – звернувся запорожець до винника, – ляхів бив, старку лядську чоботом пив замки Яреми та Пухальського руйнував, добував волю України, а сам тиняєшся по чужих кутках, горілку куриш та не собі. А своєї хати, свого кутка не маєш. «Висипався хміль з мішка…» Понасипали ви хмелю, та в чужі кишені…

Наливайкові дуже неприємно було чути це від запорожця. Він і сам колись міркував так, але тепер справа була інша: він вже мав і добру хату, і винницю, і пасіку, і добру худобу, і навіть держав шинок спільно з одним заможним козаком. Правда, служба козацька тут була важка й небезпечна, але життя на слободах, на його погляд, не можна було й рівняти з колишнім життям на Правобережжі, що було ареною війн та бійок гетьманів за булаву та диких нападів татар, спільників гетьмана Дорошенка. А після повстання Брюховець-кого і зовсім добре стало жити деяким козакам, особливо старшині, що не зрадили Москви, бо вони загарбали собі і лани, і ліси спільників Брюховецького та Сірка.

Тепер старшина жила панами на всю губу і навіть запрошувала до себе поселенців, даючи їм, як і московський уряд, деякі пільги, набуваючи собі таким чином «підданих».

Коли проходили пільгові роки, «піддані» починали відробляти ці «пільги» спочатку день або два на тиждень, а далі й більше.Таким чином і на слободи насувалась потихеньку й непомітно панщина, але вже не лядська, а своя «рідна».

– Не сердься, Павле, давай краще вип’ємо, – сказав, щоб спинити неприємну розмову, Наливайко.

– А скажи, козаче, – звернувся бакаляр до запорожця, – чого це тобі забажалося перекинутися у старці? Ти, мабуть, характерник?

Бакаляр давно вже хотів поспитати про це запорожця, але за полюванням та кабаном якось забув. Запорожець крутнув вуса й усміхнувся.

– Я ж казав тобі, що це навчив мене ваш воєвода.

Старий винник, що спав саме в той час, коли приїхала мажа до винниці, і через це не бачив переодягнутого в старця запорожця, здивовано подивився на нього.

– Що? – спитав він, – хіба що чути з-за порогів, або з Гетьманщини? Хіба й Попович набив оскомину Москвою, як і Брюховець-кий? Щось дуже швидко!

Поповичем він прозива гетьмана Самойловича, здогадався Дорош.

– Ні, цього нема. Попович держиться Москви, як воша кожуха… в нього тільки й думки, щоб повалити Дорошенка.

– Ну, а Дорошенко що ж?

– А Дорошенко давно вже стоїть на одній нозі. Хоче передати клейноди запорожцям, щоб обрали нового гетьмана.

– Що ж він, усе з татарвою?

– З татарвою.

– Догетьманувався Петро зі своєю татарвою до того, що вже й гетьманувати нема над ким: усе Правобережжя сунуло на слободи від хазяйнування татар… – сказав Наливайко.

– Та гетьманів, – додав п’яний вже бакаляр.

– Ну, а Ханенко? Усе з ляхами?

– Еге… урвався бас… І Ханенко віддав клейноди й армату запорозьку, та тільки не запорожцям, Самойловичеві.

– Добре життя. Попович з москалями скубе, Дорошенко з татарвою шарпає. Добре хоч Ханенка чорти з’їли. Розшматували сучі гетьмани Україну. Ех, нема старого Хмеля! – роздумливо сказав винник. – Ну, а Сірко? Чи не має думки підіймати Слобожанщину проти Москви, як за Брюховецького було? Так, діла не буде!.. Чи ти часом сам не того вештаєшся по слободах?

– А хоча б і так?

– Діла не буде… Ми теж колись за Хмеля отак, як і ти, старцями мандрували по Вкраїні та підбивали нарід на повстання, так не ті часи були. Ну, а Сірко ж як? – знову спитав винник.

Запорожець засміявся:

– Одрубали хвоста Сіркові москалі в Сибіру, він тепер аж зубами клацає.

– Не кажи так про старого, – спинив запорожця винник, – Сірко добрий козак, а бусурменів настрахав так, що жінки татарські ним дітей лякають. Не кажи так: ти ще цуценя проти його…

– Та я ж нічого, – відповів запорожець, – з його дорученням і сюди прибув на слободи.

– Чого?

Запорожець помовчав і покрутив вуса.

– Звелів провідати Сірчиху та дочку, та подивитись, чи все гаразд вдома. Та й про себе передати, що, мовляв, живий ще…

– Ну, це ти брешеш, – спокійно сказав винник, – сам Сірко чого ж не їде?

– Еге… Його так добре частували у Сибіру, що він московського духу й чути не може.

Винник здивовано здвигнув, плечима.

– Чого ж це ти старцем вирядився?

– Він характерник! – сказав бакаляр.

– Москалів побив, – відповів за запорожця Наливайко, – так довелося тікати з Харкова.

– Де побив?

– На пасіці у Дениса Журавля. Та ще й не простих кацапів, а дітей боярських.

Наливайко розповів винникові про пригоду козака з москалями й погоню.

– Так… – протягнув винник, навіть свиснув трохи. – Але ж москалі грабували пасіку? Чого ж лякатися? – він насмішкувато подивився з-під своїх сивих суворих брів на козака. – Чого ж лякатися? Воєвода розбере діло по правді.

– Мабуть. Розбере так, що не встигнеш і люльки викурити, як в Білгороді у князя опинишся. Спасибі за воєводину ласку. Наслухався я про московську правду від отамана.

– А що ж Денис?

– Має думку поскаржитися полковникові на грабіжників.

– Нічого з того не буде.

– Я й сам так казав йому. Не буде ваш полковник сваритися з воєводою за Дениса.

– Не кажи так про Донця. Він справедливий козак! – втупився за полковника Наливайко.

– Всі вони однакові. Поки простий козак – козак як козак, а в старшину виліз – йому плюнути… пики не дістанеш, – сказав запорожець, скоса глянувши на Галю.

Раптом залився гавкотом на когось Бровко і, зірвавшись з місця, кинувся до лісу.

Трохи згодом в супроводі Бровка вийшов кремезний чоловік з торбою за плечима і з великим ціпком у руці. Він був у постолах, але з торби виглядала халява рудого чобота. Бровко злісно кидався на нього, одначе чоловік, мабуть, добре знав собачі звички (кусати не людину з ціпком, а самий ціпок) і через це спокійнісінько йшов через галявину, тягнучи позад себе ціпок, а Бровко аж розривався, хапаючи кінець палиці, що волочилася, підскакуючи, по землі.

Подорожній підійшов до компанії і спинився кроків зо три від неї.

– Добридень! – привітався він, знявши бриль.

– З неділею!

– Спасибі! – відгукнувся Наливайко. – Та цить, чортів собако! Слова не дасть сказати.

Дорош підняв з землі хворостину, і собака огризаючись одійшов від подорожнього.

– Хліб-сіль! – знову сказав подорожній, кинувши око на пляшки та страву, що стояли перед козаками.

– Прошу сідати! – ввічливо сказав Наливайко і посунувся, щоб дати місце гостеві.

Гість сів, перехрестився, випив чарку горілки, що налив йому Наливайко, і закусив. Розмова обірвалася. Всі мовчки дивилися на подорожнього. Він узяв кусень кабанятини і став повільно їсти, одрізаючи невеличкі шматки. Був це худий чоловік з орлиним носом. Очі в нього сиділи глибоко під бровами, а брови, чорні й густі, понависали над очима, як розшарпана вітром стріха. Йому було не більш як сорок років, а то й менше, але голова була зовсім сива. Козаки були вже добре на підпитку, але всі вони помітили якийсь сум в очах подорожнього Такий сум буває тільки у людей, що перенесли якесь надзвичайне і до того ж довге горе, що перевертає все життя, руйнує надії, мрії й здоров’я, а замість них залишає в очах тільки цей невимовний сум. Подорожній випив і другу чарку, а від третьої відмовився, попоїв ще трохи і подякував компанії за ласку.

Бакаляр був дуже цікава людина. Йому давно кортіло спитати цього чоловіка, відкіля він і куди йде, але проста чемність не дозволяла йому розпитувати подорожнього, поки той їв. Але коли той витер вуса, з’їв останню ложку куліша і витяг з кишені кисет з тютюном, він не втерпів і спитав:

– А скажи, будь ласка, добрий чоловіче, відкіля ти сам і куди тепер ідеш? Бачу, що ти не тутешній.

Чоловік викресав вогню, запалив люльку й відповів:

– Не тутешній.

Подорожній хоч і був з торбою, але не скидався на старця; по вбранню його можна було прийняти за селянина або незаможного козака.

«Куди це він іде? – подумав бакаляр. – Сказати б на прощу, так ще молодий, до того ж чоловік, а не баба, бо на прощу ходять більше баби, та ще й підстаркуваті…» Це було очевидно, але бакаляр, щоб затягнути в розмову подорожнього, запитав:

– Чи не на прощу у Святогірський часом ходив, чоловіче?

– Був і в Святогірському… – випускаючи хмару диму з люльки, відповів гість.

Бакаляр навіть завовтузився на своєму місці, так йому допікало знати, що то за людина.

– Ну що, багато назбирав грошей? – несподівано для всіх запитав подорожнього запорожець.

Подорожній здивовано глянув на запорожця. Він досить довго придивлявся до нього, наче що пригадуючи, чоло йому похмурилося, брови ще дужче понависали над очима, а праве око почало якось чудно смикатись, але за хвилину чоло його розгладилося і він привітно усміхнувся.

– А… Павло Глек! Я й не пізнав тебе. Чого тебе занесло на слободи з Запоріжжя? Питаєш, чи багато назбирав я грошей? Трохи є, але ще років п’ять доведеться, мабуть, мандрувати.

Бакаляр вже роззявив рота, щоб запитати подорожнього, але його попередив винник.

– Ти що ж, на церкву, чи що збираєш гроші?

– Ні, на самого себе.

Бакаляр від дивування роззявив ще більше рота.

– Як на себе? Це б і я так пішов.

– Ех, дяче… Важко збирати ці гроші. Важко мені й розповідати про те, на що збираю я їх, але нічого не зробиш: без цього ніхто не дасть, і за мене, може, пропаде християнська душа в неволі. От слухайте, добрі люди, а прослухавши, не відмовтеся допомогти мені, нещасній людині, що десять років пробув у неволі бусурманській.

Років дванадцять тому несподівано наскочив на наше село татарський загін. У той час люди були на степу, бо це трапилось якраз під час косовиці. Іду я собі, косою виблискую, жито високе, аж по плечі, а жінка снопи в’яже. Спинився я трохи відпочити, витер піт з лоба, зглянувся навкруги й завмер, наче хто по голові обухом вдарив.

– Жінко, – кажу, – татари! Хвиґура горить!

А тихо було, і дим од маяка стовпом угору йде. Випросталась вона, глянула, зблідла уся і перевесло з рук випустила. Кинули ми і воли, і віз у степу і побігли чимдуж до села. Біжимо, а у жінки ноги наче підламуються. Підхопив я її за плечі, ледве довів. А на дзвіниці вже дзвін гуде: хтось ударив на сполох. Добралися ми до села, бачимо – вартовий козак прискакав, стоїть на майдані, а круг нього люди. Прибігли, хто як був, як і ми, зі степу. «Швидше, – кричить вартовий, – в острожок, бо татарва вже коло Роблених могил хутір палить!» Кинулися ми до острожка, що стояв недалеко від села, на татарському перелазі. Худобу й майно все покидали: де там про худобу дбати, хоч би самим живими лишитися.

Дорош і Галя не зводили очей з оповідача. Все, про що розповідав він, було таке знайоме й близьке, і боляче відчувалося в молодих душах дівчини й хлопця. Подорожній колупнув якимсь приладдям, що висіло у нього на люльці, тютюн і придавив попіл пальцем.

– Добралися ми до острожка, сидимо там, як бджоли у вулику, бо народу набралося багато, а острожок був маненький, а за годину вже татарва, як сарана, вкрила берег річки коло броду. Була в острожку невеличка гармата. Випалили ми з неї – тільки татар роздратували. Повалилося два-три татарина, не більш. І сунули вони, як хмара, на острожок. Ми їх з рушниць б’ємо, катками давимо, а вони лізуть. Розтрощили тараном ворота і увірвалися в острожок.

Подорожній не вперше, мабуть, розповідав про це, але видно було, як він хвилювався: він знову почав розпалювати люльку, хоч вона ще добре курилася, і руки тремтіли йому, як у пропасниці.

– Випий, друже, чарку! – сказав йому винник.

– Не хочу. Небагато лишилося живих в острожку: старих – і бабів і дідів – перебили татари, а молодих пов’язали і з дітворою погнали в степ. Мабуть, і мені б не бути живим, бо збив уже мене рябий мурза з ніг, але хтось з козаків випалив йому у спину з пістоля, а я, падаючи, вдарився потилицею об гармату і впав непритомний. Пов’язала нам татарва руки, на шиї аркани понакидала, а ззаду худобу й отари наші погнала. Бачу – і жінка йде, похнюпилася, не розуміючи, мабуть, що й робиться навкруги, мов божевільна. Вигнали нас на шлях, де стояв у той час їхній бей кошем, з’єдналися докупи загони, що грабували слободи, і почала татарва ділити бранців та худобу та сваритися поміж себе за нас, особливо за жінок, навіть за шаблюки свої криві хапатися. А поділивши, почали на наших очах ґвалтувати жінок та дівчат.

Дорош бачив, як у подорожнього знову засмикалося праве око і перекривилося, наче від болю, обличчя.

– Та що вже там казати, самі знаєте – бусурмени. Не всі з наших допленталися до Криму; дехто захворів і всіх, хто заслаб дорогою, татари побили, як скажених собак. Пригнали нас до Криму, аж у город Кафу; а Кафа та стоїть на самому березі Чорного моря. Мене й ще деяких козаків посадили на галеру й прикували до лав ланцюгами, а жінок та дівчат порозбирали собі у гареми татари та турки. Ходили ми на тих галерах і до Синопу, і під Трапезунд, навіть до Царгорода. Важка праця на галерах і багато невільників загинуло там, і всіх турки покидали в море.

Дев’ять років не бачив я жінки і не знав – жива вона чи ні. Здумав беглербег кафський будувати новий мінарет коло мечеті і погнали нас, невільників, каміння носити на будівлю. Ото зранку каміння тягаємо до вечора, а на ніч у в’язницю смердючу блощиць годувати ведуть і завжди коло нас доглядач потурнак ходить, червоною таволгою по плечах проходжується. І лютий той потурнак був, гірший од татарина або турка, а з наших таки, з полтавських козаків був. От якось сидимо ми, снідаємо у полудень, бо раніш їсти не дають, їмо суху смердючу рибу та водицею запиваємо. Коли бачу – йде татарка й татарча за руку веде, років шести. І був у той час великий вітер з моря, куряву хмарою гнав по дорозі. Іде повз нас татарка, хлопця тягне, а він пручається, на нас дивить та палець ссе. Дмухнув вітер, підняв чадру й закинув її на голову татарки. Глянув я на неї і пізнав свою жінку. Теліпає вітер чадру, і бачу я, що не може вона з чадрою впоратися, обличчя вкрити, а татарча вийняло палець з рота, на нас показує: «урус! урус!» – лопоче…

– Здорова, – кажу, – жінко! Чи добре жити за татарином? А байстря куди ведеш?

Глянула вона на мене, пополотніла, затрусилася, а потім мовчки підхопила хлопця на руки та від мене.

– Будь, кажу, проклята, потурначко!

Тяжка неволя турецька була, але після цього довго не помічав нічого, навіть майже не чув, коли бив мене таволгою наш доглядач-потурнак. Одна думка у мене була: знайти та вбити жінку!

– Випий, друже! – знову сказав йому винник.

Подорожній вихилив чарку і, не закусюючи, затягнувся люлькою.

– Минуло місяців шість після того. І скоїлося таке, що я ніколи не сподівався, бо думав, що мені й гинути доведеться у неволі бусурменській. Приходить якось на галеру наш доглядач-потурнак, підійшов до мене й сміється.

– Чого, – кажу, – смієшся, потурначе клятий!

– Не лайся, – каже, – я тобі приємну новину приніс. – Та нахилився й розкував мої кайдани…