Камiнна душа (збірник)

IV

Прийшов Юрій – і розрішив. Сказав: «Плодіться, і розмножуйтеся, і наповняйте землю, радуючися», – і жажда життя, жажда любові, жажда єднання розлилася в повітрі. Нею дихалося день і ніч, нею переситився напиток, і хліб, і тогорічний овоч. І всюди, де сила, де природа, де творці, – там широкою рікою розливалася вона, перетворяючися в поезію, в радість, в саме життя. І Маруся відчула це веління, але не зрозуміла його. Щось прийшло. Живіше забурхала кров у жилах, око заблищало, хтось велів бігати, співати. Неясні думи, неясні бажання заворушилися в грудях, звідкись налітало зітхання, мимолетний сум – а потім знов хотілося дзвінко реготатись, повиснути старій їмості на шиї, пеститися, як кіточці.

І було солодко… Спочатку…

Але ріс і повнився місяць десь за горою; світло-зеленим хором гримнули нараз пісню нові бруньки на деревах; земля запишалася материнством… і леґіні фуркали потоками, як молоді олені, викликаючи дівчат; і яку червонішу фустку надівала молодиця в свято, а пацьорків стільки чіпляла, що аж шия вгиналася, – і Маруся все частіше й частіше попадала в задуму і тихий сум. Щось росло, виростало, кликало кудись, а хто кликав – не знала, не уміла відгадати.

Хтось могутній ходив селом від хати до хати і сіяв одуряючим зіллям. Підійде, кине у відчинене вікно і йде собі далі, а від того зілля шаліють веселим солодким шалом люди, множитися хотять, вічність творити. І земля пристроюється на празник єднання, земля вагітніє, земля родить, земля велить бути собою всьому живущому. Чари, чари, чари весняні розіллялися темним небом зоряним нічним, першими цвітами яблунь і слив, рожевими хмарками на сході і темно-пурпуровою, налитою жагою пеленою в час західній.

А Маруся ходила в незрозумілій тривозі, шукала – і не могла знайти. Ішла двором – з-за стайні випорхувала, як пташка сполохана, вся зашарівшися, Оришка і лопотіла босими ногами, а через вориння штрикав хлопець і, згинаючися, біг у корчі.

Сідала під старенькою дзвіницею дивитися, як сонце заходить, а внизу, не бачачи нікого за густою вербою, шепотілися… Мужеський голос, стримуючи схвильовання, говорив, перериваючися:

– А я ті то все дарував… Єк ти з Васьком за́ходила собі, – я ті дарував. І з Федорчуковим колач єк розтєгали на пальцьох, – гадаш-сми не видів? А я й то ті дарував…

А повний грудний набалований голос женщини, мало стримуючися, дзвенів і дрижав вабливо:

– Фе! Було би не дарувати. Я ті кажу, шо з тобов нічо в нас не буде, та й іди собі гет.

Але ніхто не йшов геть, тихли згодом слова, чувся шепіт і довгий, щемливий поцілунок…

Могутньо співала природа! І діти її знали, що вона співає, квапилися виконувати її приказання. Без намислу, без рахунку, як птиці, і пчоли, і цвіти. І лиш Маруся ходила неприкаяною в тім чаді, серед тих екстаз і не знала, що́ з нею діється.

А як зіходив над Добушінками млосний місяць, таємний властитель приливів, притягань, як натягнув свої струни і тоскливо задзвенів мелодіями покликів і питань, – гострий неспокій заповзав у душу Марусі. Простягалися стомлені в самоті руки, заломлюючися в гнучке коло, вигинався в солодких хвилях стан, а уста розкривалися, пили холодне повітря, принесене хвилями місяця, пили й не насищалися.

І міцно в таку ніч тулилася Маруся до свого попа, жадібно й гаряче цілувала. Піп сопів, розпалювався, довго возився коло жінки, а потім, відвалившися, засипав у ту ж хвилю і хропів. А Маруся, півголодна, роздражнена, довго лежала, вся в огнях, і хотіла стогнати. Засипляла під ранок неспокійним, жарким сном, до пізнього потім не вставала з ліжка і виходила аж під обід, стомлена, вимучена, з великими синцями під очима.

Запитливим оком поглядала стара їмость то на сина, то на невістку. О. Василь червонівся і потупляв очі в таріль, а Маруся, не розуміючи, як загнана ланя, дивилася великими очима кудись далеко-далеко.

А приходила ніч, знов вставав проклятий мучитель-місяць і, мов злий чарівник, трубив у свій ріг, кличучи до жажди, до польоту, до усолод, і простягав руки, тайну відкрити обіцяючи.

…Сюди… сюди… шепотом-шелестом шуварів на високих полонинах, шумом потоків, свистом вітру в смерекових сиглах обпою, обвію, засиплю цвітами, дзвоненням крапель…

…Тихою вільною вічною казкою я обів’ю твої скроні рожевії, з слів і таємних заклять зачарованих буду сплітати вінки срібноцвітнії, тайни розкрию гірських моїх схованок, зроблю тебе Чорногори царицею!

…І царевич полонинський прийде з топірцем блискучим, свисне, крикне по-леґінськи – гори-доли затріпочуть! З пістолета-двійки стрілить – що аж кінь спряде ушима, і ухопить тя, царице, понесе понад верхами, понад прірвами, лісами, понад тими потоками, що рокочуть вдень і вночі, що манять дівочі очі.

Ге-е-е-ей! Злітайтеся, орли! Викрешіть вогню з скали тими крильцями із криці для гуцульської цариці! Та запалим ватру, пишну, дивну, чудно гожу, щоби на три світа ясно, щоби красно, дивно щасно!

…Розстелю, постелю, приголублю дорогую… обійму, притулю, до півсмерті зацілую. Заспіваю, вколисаю, снами казки спеленаю, місяць в хмари закочу, вітром тихий сон примчу… Спи, моя царице красна… спи, кохана зоре ясна… спи під тихі шепти гір, береже твій сон простір… Спи і сни солодкі сни… спи, моя царице, спи…

…І заснули з нею гори, повились в туман ізвори, ніч притихла, хвилі стали, тіні світла вколисали. Лиш ген-ген, не знать далеко, там, де в синь верхи повиті, тужно, тоскно, мелодійно грає гуцул на трембіті…

Що творилося з нею по тих піснях нечутних, по тих снах неснених, по тих думах недуманих, по тих злобних, жорстоких, безумно-солодких і прекрасних покликах, – не могла би уповісти. І тужила би, тужила, русою косою шию овиваючи, і причитувала би над кимось помершим. І шаліла би в танці безумнім, при вогнях, обнажена ціломудрено, жаглива при огнях – і молилася би, на холоднім каменю священного підземелля, в чорних шатах вклякнувши, без світла, без празника.

Тісно… Тісно й душно в нудній плебанії. Нудно зі старою Гафійкою, нудно з одноманітною в любові бабцею. Ішла б і йшла вгору по місяцевій срібній струні, грала би на невиднім і невиданім інструменті і, мов лунатик, вдивившися у місяць, усміхаючися, ходила би з верха на верх, а гуцули дивили би ся й чудувалися: «Шо то, варе, най си преч каже, лєшує кичерами?..»

І кінчалося те все рясними безпричинними сльозами. Падала головою в подушку і мочила її, гейби дрібним дощем. А стара їмость не знала вже, на яку й ступити, яким духом дихнути.

– Що тобі, моя ясонько, що тобі, золото? Чим тебе скривджено, чим уражено? Скажи ж мені, рибонько, скажи, донечко моя, втіхо моя, скажи мені, чим тебе рятувати, чого тобі бракує?

Але що могла відповісти Маруся, коли вона й сама не знала. Не знала, чому палять її місячні ночі, чому зове невидимий голос, чому в журкотінню струмка чуються шепоти, а в шумах смерек сопілкові, флоєрні ноти. Що їй бракувало? Нічо. Достаток, свобода, безклопітність, молодий муж, за котрого йшла, не почуваючи відрази; добра, на́-світі добра свекруха, милі люди, любі верхи, – чого ж їй бракувало, ну, чого?

І, лиха сама на себе, казала, що більше так не буде, що то від безділля, з жиру. Казала собі, що з завтрашнього ж дня почне працювати по господарству і забуде дурні хвилювання. Але безсонна ніч приносила під ранок тяжку, розломлюючу втому, нило молоде тіло, руки не підіймалися навіть учесатися.

Борзо йшла весна цього року: на бистрім коні приїхав свят-лицар Юрій.

Ще Чорногора вся була в снігах, і, піднявшися трохи вище на груник, можна було бачити блискучі шапки, і в лице повівав прозоро-зимний вітер, а внизу вже так потепліло, що хоч купайся. І Черемош так борзо очистився, опрозорів, і зелень так буйно й відразу розвилася.

Наближався Великдень.

Клопоти передсвяточні уйняли трохи неспокою Марусі: не було часу. Хоч усе робилося, власне кажучи, само, а проте все ж і на Марусину долю випало чимало праці. А тут іще, мов на біду, навчила Анниця писанки писати, – і Маруся ціла потонула в цій цікавій забаві. Двадцять горнят і мисочок відразу було запаскуджено усякими жовтилами, зеленилами, красилами, чорнилами; у всіх наймичок кінці носів були пофарбовані, а сама Маруся, випадало, більше була подібна до папуги заморської, як до високоповажаної жони пастира душ. А сидячи над гранею і капаючи туди з незручності воском, вона так наїдалася того незносного чаду, що очі рогом лізли, і довший час не могла прийти до себе та блимаючи очима, крутилася по хаті, як дурна вівця.

Але зате, як привчилася трохи, дивувала усіх своїми писанками.

– Йой, їке ж то ладне! – вигукували наймички і просили кожна собі наперебій. З радістю віддавала Маруся, і любо їй було знати, що таки й вона щось уміє та ще так добре уміє. Написала ще більше, ще ліпших, положила до кошика і побігла до своєї професорки похвалитися.

Дим’янчучка була задоволена з учениці, дійсно похвалила, а при тій спосібності оповіла цілу історію, звідки пішли писанки на світі. З якимось надзвичайним зацікавленням слухала завше Маруся усякі оті гуцульські оповідання, повір’я й приказки. Розкривали вони перед нею нові світи в туманах невідомості, квітли квіти незнаємі, плелося рожевеє марево. Потім кілька день блудила Маруся в казкових підземеллях, передумувала свої мрії, волічкою^[16] шовковою їх оплітаючи, позліткою позлочуючи. Фантастично проста різьба народної фантазії знаходила якийсь короткий приступ до її душі і заволодівала нею цілковито. Щось було в тім і рідне, й невідоме, і солодке, й страшне.

– Та й доти буде світ стоєти, докив люде мут писати писанки та вогні на Юрія палити. За високими грунями, за шумливими потоками, дес далеко, не в нашу думу, у безвістях безвістенних, у темнім ізворі на дванацітьох ланцюгах сидит найстарший ірод – Пекун, прикутий до чорної скали. Сидит – і єк день, так ніч ірвет си з тотих ланцюгів, уриває, ади. Та посилає юдів, ослужалих своїх на земню: «А йдіт ви, юди, йдіт ви, ослужалі мої, довідайте си – ци ше говорє люде до себе, ци ні, ци гнівают си помежи собов, ци ні, чи шєнуют дєдя та й неню, ци братя й сестри не ворогуют із собов, ци сусід на сусіда не закладає. А ци пишут ше писанки та ци вогні палє на Юрія?»

І долітають юди тоті, переглєдают, а єк назад приходє – вповістуют: «Ой біда, біда! Сповідают ци ше люде і мирно межи собов жиют. Та й дєдя-неню шєнуют, та й брати з сестрами мирно межи собов жиют, і сусід на сусіда не закладат. А писанки пишут іще люде, й писанчєрі ходє, й кокуцарі, та колєдники. Та й вогні на Юрія ше палє».

Та й тогди Пекун тот плаче гірко, говорючи: «Ой, не скоро, варе, ше цес світ ізгине!» – та й зелізє тогди на нім си потужат. А єк гнівают си помежи собов люде та си сварут, ба тото, ба сесе – тогди май легше стає Іродові у ланцах, смієт си тогди. А от ік не станут люде писанок писати та на Юрія класти вогнів, – ізгибне світ цес і памнєті по нім си не лишит!

Щось передчувала народна душа, що прийде чєс – і не мут уже більше писанок писати: у Косові на фабриці їх нароблять. А відтак мине потреба і в писанках самих, і в тім, що́ викликало їх писання. Згинуть повір’я й віра з ними, не стане гуцулів з їх оповіданнями, ношею й культурою минулих віків. «Згибне цес світ – і Пекун розкуєт си!»

Але настане інший світ, на Пекуна нові ковачі скують нове залізє: з розуму людського варене, доброю волею бгане, чистим сумлінєм щеплене!

V

От і Великдень!

Минула «бечкова неділя». Нахльостували гуцулки свою їмостечку по плечьох прутєм, приговорюючи шепеляво, як до дитини: «Не я б’ю, бечка б’єт. Віннині за тиждень Великдень».

А леґіні з дівками так хльоскалися попід церквою, що кожухи тріскали. Не одна та й не один пішли д’хаті з доброю смугою через лице.

Минула й живна середа. Кокуцарі бігали з галасом та реготом селом, ставали вряд під хатами й кричали щодуху:

 
Грійте діда, – дайте хліба!
Грійте діда, – дайте хліба!
Грійте діда, – дайте хліба!
Аби вам овечки!
Аби вам єгнички!
Аби вам телички!
 

А ґазди виносили кокуци та обдаровували дітву, а дівчаткам давали до того ще й сіль лизати, приговорюючи:

– Лижіт-ко, лижіт, дівочки! Може би так Бог дав, аби нарік мої овечки чинили єгнички.

Село принаряджувалося, приоздоблювалося. Ґазди опоряджували свої оседки назверхє: вивозили гній з подвір’я, обкутували маржину, чистили кошєри, назношували сіна та нарублювали дров на цілі сєтки^[17], бо якби рубав дрова під час свят, то би птаха кукурудзи рубала.

А ґаздині давали лад всередині хати: мили столи, лавиці, ослони, мастили припічки, опецки, учічковували образи зіллям, та писанками, та голубцями; робили «дідів», зв’язуючи кукурудзяні шульки у гушму хвостами та рівненько внизу обтинаючи чівки, відтак, поплівши з шумеління кіски, завішувати на «бегариках».

Мився посуд у шафці та в намиснику: усі тоті миски, глеки, черсаки, боклаги, горщєта, пугарі, блєхівки, колачі, що так вигідно виснуть на руці, аби мож і наливати, й випивати. А ґазда – тот прикрашує стіну: чисто випуцував^[18] топірці, тобівки старовіцькі блєховані, порошниці, гарапники, які файніші дзьобні; дав порєдок стрюбі – отим кресам, пушкам та пістолетам, бо будуть у роботі через цілі сєтки, а поки що мають хату закрасити; повісив рєд конєчий на клинках, тарниці зі стременами, аби кожне виділо, що не без шкап’єти си жиє.

А ґаздиня вже вчиняє паску. Місить тісто з побожними думками, стараючися гнати від себе всяку злість і нечисть. А як пора уже ставити паску у піч, виходить ґазда з хати, – то він має не пускати нікого: докив паска в печі, нікому не вільно входити, бо би врік.

Ще хвилька – і чутно то там, то там, то там вистріли селом: то ґазда, заглянувши знадвір’я у вікно, бачить, що вже суне жінка паску в роззявлене жерло печі, і бавкає тоді з пістоля. А ґаздиня любо приговорює до паски і просить: «Йка-с лізеш у піч ладна та гладонька, така аби-с і вилізала…»

І Маруся захопилася водоворотом тої усеї передсвяточної суєтливості. Пов’язалася білим рушником, мов наміткою, і з великим трагізмом колотила, мішала, рідила, коштувала всякі масти й омасти. Щохвилі підбігала до бабці запитатися – чи досить муки, чи не мало цукру, чи не густе, чи не рідке, і в дев’ятьох випадках з десяти кінчалося на тім, що бабця брала миску в руки й робила сама. Правда, Маруся протестувала і то навіть дуже голосно, пищала, вириваючи з рук, але врешті корилася.

О. Василь, заморочений службами, обтяжений людськими гріхами, що тягав їх на собі тепер тисячами, ходив завжди злий і роздратований. Кричав на паламаря, на дяка, гуркав на гуцулів, а коли в плебанії бачили, що він іде вже додому, – всі стрімголов кидалися, чим би йому запхнути горлянку скорше, аби заспокоїти.

Уже вигнали ґаздині з хати бо́жку посту, що на збиток людям апетит наганяє – їв би, та й їв, та й їв. Шурхаючи лопатою по всіх кутках, приговорювала Анниця:

– Ей ти, нетленна бо́жко! Іди собі надвір – вже тобі тут не вольно бути ані раз.

А відтак здіймала з себе пояс і перев’язувала грєди у куті, над ложем супружеським.

– Не зав’єзую грєди, але себе в’єжу з ґаздов, аби-смо жили, їк дотепер. Та шоби він не міг другій дати, а друга йому, аби лиш зо мнов і жив, і ґаздував, і не дав си нікому ані перемовити, ані переговорити, та й нас аби ніхто не розірвав, як цесі грєди з цим поєсом ніхто не розірвав.

Таки боялася трохи за свого Штефана. Хоч і був то солідний ґазда і ніби не заходив собі ні з ким, тримався своєї Анниці, але – все ліпше, як безпечніше. Бо то біда не по камінню ходить, а по людях, щезла би.

Наступала тривожна хвиля – витягати паски.

Перехрестившися разів, може, сто і штиринаціть, посягла Анниця у піч і тремтячими руками витягла першу паску.

Все, що було живого у хаті, навіть кітка, сунуло до припічка. А на нім – дишачи теплом в усі боки, красувалася пишна перша паска. Перша паска!

Є що показати на столі, є чим перед людьми похвалитися, є про що говорити цілий тиждень. Уже зарані уявляла собі Анниця Одокійчине лице – як вона увійде до хати і насамперед зиркне на паску.

– Ой, у тебе, Анничко, паска нівроку. А в мене шош сего літа не так…

А у неї так щогид^[19]. Бо одно – не вміє, а друге – не-харна, а коло того тра охайності.

І, зложивши руки напереді, скромненько вимовить Анниця:

– Ей де, кумочко!.. От так, аби-аби, – а в самої аж рот до вух хоче си розкєгнути.

Повитягала менші паски, повитягала перепічки. Трошки потривожилася була, як тягла паскєвник: натикано в нім глухим кінцем яєць стільки, скільки є душ у хаті. Та котре яйце трісне, – та душа має вмирати сего року.

На щастя, усе було ціле. Словом, не знала вже Анниця, як і радуватися. І сама стала така добра, що сорочку би попросив – віддала б. Та що! Навіть Штефан, завше суворий і мовчазливий, мов посвітлішав і, задоволений, сидів на лаві. Хотів курити, але жінка не звеліла: каже, що не вільно. Ну, як не вільно, то й не вільно.

Пішла винесла дорінник із комори. Е – то не простий дорінничок був! Брат Анничин, що у Космачі сидить, канцер був до таких роботий: таке вдасть, як схоче, що вже раз. А над цим дорінником сидів був щось місяців чотири – але ж бо й виробив! Хоч би королівна сама несла паску до церкви у сім дорінничку, то би си не повстидала! То вже ті був вицвєкований, та пацьорочками побиваний мудро, та й ще раз мудро. Давали барана Анниці за цес паскєвник, але де!

Тепер почала його опоряджувати. На сам спід дору поклала хліба, худоб’єної паски, сира букату, ковбасу, рак-ву з маслом, солонину, яйця, а між ними сире одно – бо то проти згаги добре. Флєшу з тов водов, що яйця си варили, – від очей помагає; збоку натикала хріну з косицями, часнику і всього-всього, що треба.

А опорядивши паскєвник, поклала його в одно вухо бесаг, а в друге – першу паску, перепічки, свічки, кусні, солонини, буджениці. Штефан важив тото на руці, довго похитуючи, з серйозним лицем; Анниця запитливо дивилася.

– Шош… от ік цесе переважує.

– Йке?

– Аз дорінником. Тра шош докласти.

Анниця докладала, а Штефан знов важив на руці.

Нарешті бесаги виважені, завішені на кілку, хату опоряджено, все готове. Лягають спати. Там того спання буде – от, аби очима кліпнути. Як у верхах сидять ґазди, то май опівночі встають, бо докив си вмити, докив си прибрати, докив ґаздиня дівкам волосє опорєдит, то вже, диви си, чєс і до церкви.

А церква – уже прибрана, прикрашена: дяк з дячихою та з дяченятами і паламар з тою ж гієрархією вже доклали рук, що й самі любуються тепер на свою роботу.

Днина обіцяла бути файною. Добрим світлом розсипалося сонце по ясній зелені трав, грало на ніжних нових пуп’янках смерек; де-не-де вже й дерева були в листочках, а поважна задумлива зелень старих смерек давала тло. Тихо стояли гори, мов говорячи: «Бачили ми, бачили… бачили не раз… Ще й не те ми бачили… ого…»

Вже починала з’їздитися гуцулія. По всіх плаях і плаївках зачервонілися сардаки, фустки, мов по величезнім зеленім мурашковінню порозповзалися черлені комашки. І обличчя у всіх радісні, веселі, кричать усі дзвінко та голосно, цілуються моцно, зі смаком. Аж нема де коням ставати коло церкви – тілько їх напрєтало си.

Паламар навив цілий оберемок витиць і тепер продає; люди купують, ліплять на паскєвники. Обділюються всі взаємно дорою з приговорами, з бажаннями всього найкращого, з ласкавими усміхами, цілуючи одно одного по руках.

Маруся стояла на узгір’ю, і в неї аж дух захоплювало. Перший раз в життю бачила вона таку картину, і хотілося самій упасти на коня, крикнути так, як оті гуцульські амазонки, і летіти, летіти, щоб вітер у вухах свистів, щоб іскрами з-під копит дорогу собі освічувати.

Але найцікавіше було ще впереді: се два багачі найбільші криворівські. Один по цей бік ріки сидить, а другий на тамтім боці, але до бері їм разом. І щороку, як сусіди, ставлять вони паски рядом, разом їх ксьондз святить, разом зав’язують у бесаги, разом сідають на коней – і от тут вже починається.

І хоч усі зайняті кожний собою, але в ту хвилину, коли тихим кроком виїздять на дорогу Харук з Якіб’юком, – все зупиняється і завмирає. Заповняють цминтар, лізуть на воринє, на верби і то не хлопчища, а ґазди; дерево ломиться, все, що йде-їде дорогою, стає осторонь: то значить Харук з Якіб’юком женуть! Але як!.. Очі рогом у коней лізуть, нім вони цей кавальчик до бері перелетять.

От і тепер… Не спішачися, по-ґаздівськи зав’єзують у фустки багачі свою свєкість – але моцно! Бо зара’ не буде вже чєсу дивити си за пасков. А якби згубив – ого! Сміху було би на ціле село – та де! На цілі гори!

Зав’язали. Перекинулися словом-двома – от так, про шо-будь. Відтак приклякнув кожний, повагом, не кваплячися.

Ідуть… Зводять коней на дорогу, бо церква повисоку. Один другого ґречно вперед пропускає…

От уже на дорозі… Подали один одному руки. Останнім нервовим поглядом пробігають кожний по своїм рєді: чи все в порядку, чи не сповзе тарниця, чи не станеться прички якої. А потім – мовби сила неземна підкидає їх обох – зскакують на сідла один з другим. Рвонули коні! Каміння, болото бризнули з-під копит. По товпі мороз пробіг. Гейкають, присідають, кричать щось незрозуміле для самих себе.

А багачі вже далеко. Врісши в сідла, пруть, не розбираючи, чи є хто на дорозі, чи нема: не встиг утекти – сам винен. Зуби їм затиснуті, руки аж заклякли на вуздах. Летять – мов чорти від води від свяченої.

А товпа – живе з ними й за них. Ахкає, коливається, мов поле від вітру. Десь заїдуть коні на хвильку за горбок, за купку смерек – мов затріпає хто товпою, розриваючи її в кусні.

– Е-е-е-е-е-е… – частить якийсь гуцулик, себе не пам’ятаючи. От стоїть собі у лисій киптарині, убогу свою пасчину тримає під пахов; може, зроду й не бачив коня на своїм подвір’ю, – а горить, усе забув, нічого не бачить. Настоптав дитині ногу, здусили, змняцкали йому паску ліктями, а він лізе комусь на шию, на спину, витягається увесь.

– Ой не дай си, не дай си, не дай си, не дай си, – і разів з двадцять викрикує це «не дай си» з найдивнішими інтонаціями і електризує своєю екстазою і без того вже наелектризовану товпу.

– Ой, браччику Васи’!.. Ой, браччику Васи’!..

– А ігій на тебе! Та ббий коня, ббий! – і се «ббий» вимовляється з таким притиском, наче там сто «б» стоїть.

От уже на закруті коні… От уже, може, яких п’ятдесят до шістдесят кроків до бері. Що робиться з товпою – годі вповісти! Забули про церкву, забули весь світ. Та що! Сам єгомость забув про решту пасок та так і застиг із кропилом у руці.

І шарпнулися, хто міг, вище, д’горі – щоб видніше. І бачать, що лупцює, лупцює коня Якіб’юк, але де!.. Скок за скоком, поволі, але твердо, невпинно, з залізною силою випирає Харук своїм конем дорогу. От уже його терх коло голови Якіб’юкового коня, от уже фіст… От уже він коло бері, але не може повернути – лиш раптом, підскочивши високо та тріпнувши обома руками, кричить дико в торжестві – дає всім, всьому селу, всім горам знати, що – він випередив у сім році! Не дурно кохав коня, випасаючи його на ліпших травах, не даючи важкої роботи. Будуть сусіди приходити, дивувати си, чудувати си…

Заревла, загоготіла товпа. Довго ще не могли отямитися гуцули та кричали, доказуючи щось один одному. Вже доспівав піп молитви, вже дяк повідбирав до коша, що належне, і пішли вони до церкви, а гуцулія все ще непокоїлася, мов схвильоване море, вигукуючи, розмахуючи руками.

…І, мов зачарована, стояла Маруся й дивилася. Чи то сон їй сниться, чи то казку лицарську хтось оповідає? Але се був не сон і не казка – лиш гуцульський Великдень!