Камiнна душа (збірник)

X

Нарешті служба скінчилася. Нарешті!

Похриплі дяки ходили, роззявивши роти, а коли говорили, то мов повішєльники, яким пощастило зірватися з шибениці. Тричі скупані у власнім сосі, попи були голодні, як… впрочім, обійдеться без порівнання. Ближні гуцули забирали д’хатам своїх кревних, знайомих, гостей з других сіл, але більшість, маючи зі собою все потрібне для храмування – як гуслєнку, бриндзю, масло, мед, різні-різніські кулешінники, бурєшінники, голубці, а також обов’язкову прикрасу святого храму – добру посудину з горівков, – ця більшість розсипалася знов-таки по цминтариську, і там, серед зелених могилок, під захистом хрестів та смерічок, ішов правдивий гуцульський храм.

Гуцульське кладовище і в звичайні часи ніколи не буває смутне, бо гуцул до смерті відноситься цілком філософічно і не боїться ані її самої, ані її царства. Не раз можна бачити на цминтарі натерховану кобилу, що мирно пасеться між могилками, з’їдаючи траву, порослу, може, з частин тіла попередніх ґазд її предків, а сам теперішній кобилин владика, трудний ходом, спить собі, положивши голову на чиюсь могилку. Часом забіжить сюди й закохана пара, вишукає собі захист, і тоді в царстві смерті совершається таїнство зародження нового життя. Словом, гуцульське кладовище – це зовсім не хитар юдолі плачу і скорбот, а просто собі кавалок землі, який обов’язково треба було відрізати для одної конечної потреби життя.

А вже тепер, під час храму, то цминтарисько веселилося, грало життям, сміялося. Та де там сміялося! Таки попросту реготало, за боки узявшися. Самим мерцям, певне, весело було лежати та землю держати, а не один, може, був такий жвавий, що й сам би вискочив та дзенькнув чарчиною-другою. Але шкода заходу.

І ллються речі гучні та веселі, сиплеться град гуцульських жартів, іноді неотесаних, вузлуватих, але завше влучних, що попадають просто в око, а головне – природних. Те, що в устах іншого здавало би ся безсоромністю, в устах гуцула або гуцулки, на тлі цих могутніх верхів, під небом синім безконечним, під немовчний гомін Черемоша, здається природною частиною безконечно різнородного життя.

А в плебанії собі йшов храм. Так, як завше.

Перемучені попи накидалися на їду і не мали часу говорити; господиня звивалася, як вужівка, стараючися, аби все було якнайліпше, аби любі гості не взяли потім на зуб. Властиво кажучи, всі ті старання були цілком даремні, бо однаково, роз’їхавшися з празника, попаді будуть судити й пересуджувати кожну дрібницю: і сос був пересолений чи недосолений, і сукня була комічна, і дань було мало.

Але тут – усміхи, похвали надміру, і тьма-тьменна повітової ґречності. Попівни піджимають губки і не хотять їсти, кавалери кібіцують і до поту стараються якнайдосконаліше наслідувати шляхоцькі маніри, а іноді, мов каменюкою в лоб, садять якимось dowcipem^[30].

Серед гостей старшої генерації йдуть поважні розмови на сучасні теми, про останні новинки, а втім, очевидно, найбільше про послідні виступи нового молодого отамана опришків Марусяка.

Звідки він узявся, цей метеор на галицькім небозводі, – ніхто якось докладно не знав, але про його безумно смілі і в такій же степені щасливі напади вже ходили цілі легенди. Ще так недавно появився він в ролі отамана опришківської ровти, але встиг уже здобути собі славу найпершого ватажка.

Появлявся цілковито несподівано серед переповненого народом ринку, починав пекельну стрілянину і наводив паніку на всіх; грабував, палив, забирав здобич – і щезав одразу, мов у воду падав, для того, щоби вирнути десь на другім боці гір і, зірвавши голову якомусь біреву угорському, знова щезнути безслідно. Всі мандатори з ніг збивалися, ганяючися за ним грунями; от-от, здавалося, тримають вже в руках, а він виховзне, мов в’юн, і під носом властей позволяє собі такі авантюри, що панове мандатори волосся на собі рвуть.

Ті, кому довелося його бачити, оповідали, що Марусяк був просто красавець, отже, не дивно, що мав успіх серед представниць прекрасного полу, і дуже можливо, що всі його оті незрозумілі появляння та щезання залежали в певній своїй часті від тих успіхів. От навіть тут, на яворівськім храму, коли зайшла річ про Марусяка, молоді попаді почали шушукатися між собою, і якби хто з попів довідався про зміст отих сповідей, було би, може, не одній попаді кепсько.

Господар казав, що вони тут, в Яворові, опришків не бояться.

– Чому так, отче добродію?

– Бо у нас випадок тут був такий, що з того часу не хотять опришки сюди приходити.

– Який випадок? Коли? Де?

– Коли – сего вже не можу вам сказати докладно, але був. Раз прийшло до нас сюди на Яворів на толоки дванадцять опришків. Посідали, витягли бербеницю горівки, ладяться пити – а заїдати нема чим. Дивляться – іде один наш-таки, яворівський, ґазда. «Мой! Сда йди!» Той підійшов ні живий ні мертвий – боїться. Та й хто би не злякався – дванадцятеро хлопів, як дубів.

Велять йому опришки, тому ґазді, принести харчів на дванадцять душ… «Але дивись, кажуть, не дуже хавки розтвирай, бо може бути біда. Неси мовчучи – спокійніше на тебе буде».

Пішов той хлоп за харчами. Що було лиш у хаті, – все позабирав. Приніс, почали опришки пити-гуляти, баювати. І самі п’ють, і хлопові дають, але він все відмовляється, не хоче. Ну, не хоче, то й не хоче – як собі хоче. Будемо пити самі.

Та й п’ють, та й п’ють, та й п’ють, та й п’ють, та допилися до того, що де хто був, там упав, там і спав. Порозкидалися по толоці, гей колодє.

Бачить хлоп, що твердо вснули опришки, взяли його думки. Бо він видів, як леґіні пересипали золото в бордюгах, а потім, кладучися спати, положив кождий собі свій бордюг під голови.

Взяла заздрість хлопа на тоті гроші, і рішився він на велике діло: ухопив сокиру й повідрубував усім опришкам голови. Так-таки усім дванадцятьом. Потім забрав усі дванадцять бордюгів, поховав між каміння, а сам пішов до мандатора і замельдував, що от я, такий-то й такий-то, замордував на яворівських толоках дванадцять опришків – прошу мені за тото нагороду. Та ще й нагороду дістав, не гадайте собі – от який був митець.

От з того часу оминають нас опришки, бо тут, у Яворові, нещасливе місце для них. Всюда б’ють, всюда розбивають, а сюда бояться йти.

Але не встиг єгомость закінчити фрази, як сталося щось цілком несподіване. Надворі почувся шум, ґвавт, якісь крики, потім розітнувся вистріл. До покою влетіла якась дівка, кричачи: «Опришки!.. Опришки!.. Чорні хлопці!», а вслід за нею, нагинаючися в низеньких дверях, один за одним, один за одним почали входити високі, рослі молодці. Стали під стінами, мов дуби, і чекали.

В першу хвилю всі гості окам’яніли. Відтак женщини почали плакати, мужчини стовпилися, мов гуси, і зі страху не знали, що почати. В хаті, і без того не дуже просторій, стало зовсім тісно. Опришки стояли мовчки, очевидно, чогось чи на когось чекали.

Ждати довелося недовго. За якусь хвильку до хати сміло, свобідно увійшов… той леґінь, о котрім дні і ночі марила Маруся…

Троха не крикнула!

Леґінь увійшов, зняв крисаню, поклонився.

– Єк днювали, їгомостику?

Але ніхто не обізвався й звуком. Ніхто не поворухнувся.

– Єк вам си храмує? – казав далі опришок. – А чо ж, їгомостику, нас, леґіників, не покликали-сте на храм? Виджу доста гостей наскликали-сте, – і опришок повів очима по хаті. Погляд його упав на Марусю… На хвильку щось блиснуло в очах, але опришок здержався.

Маруся помітила сей бистрольотний погляд, і серце її забилося частіше.

Тим часом першою прийшла до себе господиня дому. Низько кланяючися, підійшла вона до отамана.

– Пане юнацій!.. Хіба ми вам що злого зробили? Хіба ви від нас яку кривду виділи? Пощо ж ви нас так налякали, і гостей наших, і от дітей?

– А котру ж то я вам кривду роб’ю? Що сми на храм ід вам прийшов, так тото за кривду собі маєте?

– Борони Боже! Се честь нам, велика честь. Ми б і самі вас просили, лиш не знали, де шукати вас, куда вість давати.

Опришок розреготався.

– Файно сте, їмостечку, сказали, таки нема шо. Але не бійте си, нічо вам си не стане. Єк сми прийшов, так піду, лиш окуп візьму, бо то не є честь – отоманові з порожніми руками відходити.

– Та якого би-сте окупу хотіли, пане ватажку? Люде ми небагаті, самі сте знаєте попівські гаразди.

– А я хочу окупу. Та ще й не простого.

І як спочатку, бачачи, що опришок сміється, всі зітхнули вільніше, так тепер засумували: Марусяк звик брати добрі окупи.

А опришок стоїть, підпершися у боки, і згори поглядає на всіх. Дійсно був красень. Сила тремтючим потоком переливалася в жилах, била ключем. Весь у червонім, тримаючи в руках життя і смерть усіх присутніх, він стояв, мовби який бог-громовержець, що злетів з недоступних гір, – і чув це, чув свою міць, свою власть над душами цих людей.

– Ой, беру я окуп, беру не малічкий! – поволі цідив опришок, поблискуючи зубами. – Грошима не хочу, фантєм не хочу, лиш хочу…

Опришок зупинився. Приємно йому було тримати усіх в напруженні. Завмерли всі… Ану ж чийого життя захоче?

– Хочу, аби мене онна молодиця поцулувала.

Мов гора в усіх з плеч звалилася. Загальне зітхання полегкості пролинуло по хаті і – як уже воно так сталося, хто його знає, – лиш очі всіх присутніх чомусь звернулися на Марусю. Вона це почула й згоріла відразу. Опришок теж зупинив на ній свій погляд і усміхався.

– Яка ж молодиця? – питала господиня і до того осміліла, що навіть позволила собі зажартувати. – Може, я?

Всі уже посміхалися підхлібними, далековидними усмішками. Скажи опришок усім ставати на голову – стали би.

– Ой нє! Я хочу, аби йка найфайніша мене поцулувала.

– У нас всі красні, пане ватажку, ми поганого не тримаємо, – вискочила вперед юрка, весела попадя білоберезівська. – Може, би-сте самі вибрали, бо ми на ваш смак не годні потрафити. Котру ж вибираєте?

– Цесу, – і опришок показав барткою на Марусю.

Маруся чомусь перелякалася. Ховалася за чиїсь спини і, мотаючи перед лицем руками, повторяла:

– Не хочу… не хочу… не хочу…

– Та побійтеся Бога, їмость! Рятуйте нас усіх! Що ж тут такого страшного?

– Через вас одну нам усім пропадати, чи як?

Смілива білоберезівська попадя знов вискочила:

– Давайте я вас поцілую, пане ватажку!

– Ой нє! – похитав головою опришок. – Їк приходит ґазда шо купувати, то не берет, шо му крамарчук підстав’єє, може, гнилого, лиш тото берет, шо му си вдало.

Хтось із панів порснув сміхом. Опришок, прищуливши око, подивився в той куток – там стало тихо.

– Ну, єк же вно буде? Ци дают окуп, ци сам беру?

Тепер уже всі як єсть напустилися на Марусю. Вона не знала, що говорити, що робити. Поглядала на свого попа, але о. Василь як сів, вилупивши очі та розкривши рот, так і сидів без руху, від страху нічого не розуміючи.

– Та йдіть уже, йдіть, попаде, – підштовхувала Марусю білоберезівська їмость. – То вона, проше пана юнація, так не хоче цілуватися, як муха меду не хоче.

Страх минув уже в усіх. Почули, що біда скінчиться жартом. Маруся, розчервонівшися, підходила несмілими кроками до леґіня. Підійшла, зупинилася і – сама не знала як, пощо в неї вирвалося:

– Чи й обіймати?

Всі розреготалися. Сміялася навіть пасивна опришківська гвардія. Усміхнувся й сам Марусяк.

– Аєкже! Без того не поцулунок би був.

Маруся зрозуміла, що сказала щось не до речі, і, бажаючи вже скорше тото все закінчити, борзо обняла опришка і поцілувала в повні губи.

Гомін одобрення, трохи насмішливого, трохи заздрісного, пройшов покоєм, а Маруся, уткнувшися головою в груди першої-ліпшої попаді, не знала, що робити з собою.

– Славно! Славно! – кричали гості. – Ще раз!

Марусяк зняв крисаню і низько кланявся господині.

– Ой, дєкуват, ґаздинько люба, шо сте мі дарували так файно. Не від учера ватагую, а такої пишної здобичі ше сми не мав ніколи.

А відтак звертався до товаришів:

– Ано-ко, йдім-ко, леґіники-братя! Та не будьте на мене гнівні та й лихенькі – вже відплачу си. А тобі, молодице, шо-с ня цулувала, скажу – сокоти си! Бо так-єс мня злакомила, шо я ше й до Криворівні на храм прийду! – і, підігнувшися у одвірку, вийшов пріч. За ним опришки.

Не одразу по таких гостях прийшли до себе всі присутні, але коли вже всі заспокоїлися і переконалися, що небезпека цілковито минула – жартам і сміху не було кінця. Центром їх, розуміється, була Маруся; вона, бідна, буквально не знала, куди очі дівати; їй здавалося, що всі, єк єсть усі, уже догадалися про її попередню стрічу з леґінем там, над потоком, і про її мрії, і про її – о Боже! – про її таємні, нікому не відомі, самій собі не висказані бажання.

А о. Василь так і не прийшов до себе цілковито. Щось мурмотів незрозуміле і дуже швидко згодився їхати додому, коли Маруся о тім натякнула.

– Ага, ага… А так, так, так, так… їдемо… А звичайно, їдемо. Я тепер уночі не поїхав би ані за які гроші. Їдьмо, їдьмо, поки ще світло…

XI

Стара їмость не пізнавала Марусі – так розвеселився та розщебетався її пташок. Та й сама Маруся не могла зрозуміти – чого це їй так весело.

Була певна, що ще побачить Марусяка. Як, де, в якім характері – не знати. Чи на потік прийде, чи справді, розбійничим звичаєм, влетить до хати – трудно відгадати, але що прийде, то це певно.

– Він Марусяк, а я Маруся, – повторяла сама собі і усміхалася.

З відмінним уже тепер почуттям слухала пісню Гафійки про Яношіка, славного опришка. Гадалося – гей, коби то я ґаздинькою була в тім ластів’ячім гнізді! Прилітав би до мене сокіл щоночі, і вміла б уже я його оплутати, аби не літав більше.

А вже по цілій Косівщині з уст в уста передавалася пікантна новинка о тім, як попадя криворівська цілувала привселюдно Марусяка на храму в Яворові. Різні з того факту виводили комбінації.

О. Василь, їдучи до Бистреця, умисне поступив до пушкарського отамана Гордіюка. Скаржився.

– Що то має бути, справді? Скільки маємо пушкарів, а опришки, мов не знати що, ходять дорогами та хатами, нападають. Та ще нехай би на гуцулів чи там коршмарів – н-ну, най би вже там. А то ж на попів!.. Та бійтеся Бога – на попів!

Гордіюк хмурив брови і приймав зневажливий вид.

– То лиш до чєсу, єгомостику, лиш до чєсу. Най ми з Юрашком поговоримо, бесіду най маємо. А витак погладимо доріжку тому Марусєкові. На високий верх погладимо му доріжку – аж на шибеничку.

А Маруся з дивним якимось почуттям вислухувала те слово – «опришок». Воно звучало в її вухах майже як «лицар», і не лучилося з ним поняття про нічні напади, кров, огні – була лиш поезія верхів Чорногорських, дрижала в нім вільна воленька гуцульська, красиве свавіллячко.

Опришок – це той, що як на свято вбирається щодня, що грошей не шкодує, розкидаючи їх жменями в товпу, що любить шалено і свистом тягне женщин за собою на високі гори, в каміння, в потоки. Опришок – це той, що ввібрав у себе запашні соки гірських цвітів полонинських, що ріс, як смерека, на вільних вітрах і виростив руку зі сталі, груди з каменя, горить очима, як вугіллям, а свище так, що коні рвуться й дибки стають.

Як це воно тягнуть опришка на шибеницю, цього не могла собі уявити Маруся. А от як він орлом злітає зі скелі, вривається в село, як, гнучкий і блискучий, обіймає і цілує шалено, як сяє топірцем в дикім танці, – це уявляла собі легко. І солодко мріяла про стрічу, і боялася її.

І стріча відбулася. Таки знов на тім же самім місці, на потоці.

Вибігла Маруся до потоку, скочила зі скелі – а леґінь, точнісько як тоді, стоїть перед нею і усміхається. Мовби чекав і дочекався.

Він же перший перервав і мовчанку.

– А-о видиш? По раз п’єтий приходжу сюда.

Маруся хотіла сказати, що вона, може, й двадцять разів була тут, але не сказала нічого: ще що погадає собі…

– А я до того не звик.

– А до чого ж ти звик?

– А я звик до того, шо йк мені йка молодиця ци там дівка впаде в око, так я посилаю свого леґіня до її дєдя чи там чоловіка, аби велів їй вбрати си у шо найфайніше та й випустив у такім а в такім чєсі на таку й таку ріжу.

– І виходить?

– А виходить. Ше не було разу, аби не вийшла.

– Ну, і що ж потім?

– А шо потім, то хіба вже сама знаєш.

Маруся почервоніла.

– Ні, я не про те… я… А потім, ніби зовсім потім?

– А потім, їк подобала ми си, кажу йти за собов, та й ходит із нами. Витак відступ’ю кому з побратимів або д’хаті відішлю, єк укємит си. А єк не вподобат си ізразу, – наб’ю си порєнно, та й іди си куда хоч.

– Пощо ж бити?

– Таку вже натуру маю. Лиш я не б’ю так, от пусто-дурно. Лиш єк писката дуже та на рот дранкава. Але ж бо тогди й б’ю!

Маруся сиділа у відлюднім потоці, близько-близько коло неї от сидів цей розбійник, що б’є женщин, коли не вподобалися – а їй зовсім не приходило в голову, що й її теж може взяти цей опришок, мов кавалок будза: що з’їв, то з’їв, а що не з’їв, псові кинув.

А опришок дійсно поводився зовсім не по-розбїйничому: ні словом, ні рухом не налякав Марусі, і сам навіть не розумів, звідки в нього ця повздержливість.

І пішли з того дня стрічі за стрічами, все тут, на цім камені. Це було найбезпечніше місце, бо сюда ніхто ніколи не заглядав, а до того було ще так красиво, так поетично.

О чім вони знаходили між собою говорити, – хто їх знає, а тільки як наставала хвилина розлуки, – не хотілося уходити Марусі.

– З тобою не скучно, леґіню…

– А йк весело, то тра нам іще поговорити. Вийди сюда завтрічко о цій порі, і я вийду. Ти не бій си – я ті нічо лихого не зроб’ю.

– Я й не боюся, але…

– Вийди, вийди. Оннаково то недовго.

– Чому?

– Та чіму? Бо я не можу на оннім місці довго бути, то не є безпечно мені. Тра буде роздєкувати си скоро.

– Ах, правда!.. Ти опришок… Розбійник, – тихо додавала згодом, і якась нотка печалі перевивала її голос. Підіймала очі на опришка.

– Чому не кинеш того, леґіню? Чому не сядеш на ґрунт, не оженишся? Випасав би маржину на полонинах, бив бриндзю, старшим братом би тебе наставили, а відтак війтом.

Опришок скривився, мовби оцту випив.

– То ти ми єк би по перчєній ковбасі гнилого сіна на заїдку дала. Ой га! То сми не видів – на ґрунт сідати? Ци орев^[31] на дземню сідат? То галич на дземню сідат та й дземню їст, а орев – подиви си!

Марусяк показував барткою в небо.

Високо-високо, під хмарами, летів цар птиць, ледве примітною точкою чорніючи в синяві. Царственно пропливав під сонцем і, без льоту, без маху крил, підіймався все вище… вище… вище…

Задивилася Маруся, піднявши голівку. Опришок тихо, ніжно приторкнувся до неї і підтримував… І від сього дотику солодко якось стало Марусі і трошки туманилося в голові…

Уже щез орел… вже не видко було орла…

Маруся зітхнула, відхилилася. Опришок пустив руки.

– Так ти орел? – сказала мов про себе з тихим зітханням.

– Ає! Орев. Лиш люцький. Єк сєду на грунику, єк заграю у флоєру, – видко мені всі плаї й доріжки, видко кожду хату і знаю, шо хто в єкі’ хаті йку гадку тримає. Та й не має мене ніхто зачіпати. Бо йк злечу з верха та йк дзьобну отсим дзьобиком чічєним, – і він блискав своєю важкою барткою, – так уже, ади, скємит си на тім свікі. Бо я не знаю, єк хто б’є, а я знаю, йк я б’ю. А я б’ю так, шо йк уліп’ю, то тра вже й свічку давати. Бо вже остатні того дороги.

Він говорив ці слова бутно, підкреслюючи. Вся гордість його була в тім, що от він уміє так добре бити. А Маруся й тепер не рисувала собі дійсних картин із тих слів, не бачила в тім биттю нічого, крім красної казки.

– І що ж то тобі радість дає, що ти тілько душ загубив?

– Та й чіму ні? Усєк си боїт. Ґазда – хуч йкий з тебе ґазда, а все тобов хтось помітує. А наді мнов нема пана. Оден пан наді мнов – моя шибеничка, шо ї тешут ми у Надвірній ци у Кутах.

– Таже гріх то великий.

– А шо ж гріх? Я, видиш, так міркую, шо єк іде кінь уверх та й має терх на собі великий, теркілу, ади, тєжину. То вже їк я до того до терха своїх пару постолів довергну, то видів коневі ви’ того не буде кєжше^[32]. Та й тоті мої гріхи так само. Тіцько сми їх напрєтав, шо вже, ади, йк тот повідав, мокрий дощу си не боїт.

І він безклопітно реготав, показуючи рівні зуби. Дійсно, такі деталі його не клопотали. Брав життя за той кінець, яким воно до нього повернулося. Сам був життя. А що, може, кому не сподобалася його професія – ну, та то трудно. Кожна професія має свої неприємні сторони, опришківська також, але і тільки ж, не більше. І Марусяк, раз рішивши собі усю оту справу, більше не клопотав собі нею голови.

Маруся забувала, що хотіла вже відходити, знов сідала на камінь, знов слухала свобідних, сміливих оповідань опришка. А він чув цю власть своїх слів, і вони лилися в нього складно, зв’язно, набиралися поетичних форм.

Сонечко тим часом наближалося вже до заходу, в поточчині ставало темно. Маруся згадувала, що таки вже направду треба йти додому.

– Ой леґінику, красно говориш, – казала, встаючи, і усміхалася. Ще почувала себе попадею перед цим опришком; могла ще так усміхатися. – Красно говориш, леґінику, та й не одну, відай, заговорив.

– Та… було усєко… Я ше й грати вмію. Вийди завтра, я винесу флоєрочку свою. Маю таку флоєру, шо… єкби ми хто ісказав – маєш свою любаску в Черемошу втопити або флоєру об камінь розбити, то бих…

– Що? Топив би любку?

– Бігме топив бих.

– Ну-ну… Завзятий же ти, леґіню.

– Такий вже си вдав.

Прощалася. Не обіцяла Марусякові вийти завтра, але він уже знав, що вийде.

І в дивний вінок сплелися дивні дні. Мов у чаді, в голубім тумані ходила Маруся, не здаючи собі справи, що з нею, що доокола. Вдома говорила, сміялася, відповідала на питання, а сама була не тут, блукала десь гадками, десь заблудилася у запашнім лісі чудових цвітів і не шукає дороги.

Стара їмость і чоловік клали все то на рахунок вагітності, і Маруся не розчаровувала їх, хоч сама давно вже помітила, що помилилася. Так їй було вигідніше. Не розпитували, не причіпалися. Могла лягти і мріяти, могла не приходити до обіду, до вечері, могла ухилятися від прісно-несміливих ласк о. Василя.

Не було гадок – були лиш мрії. Лиш колихалася в хвилях пахучих, ішла незримими хмарами білими. Думала тільки про нього, про того леґіня пишного, чекала лиш тої хвилини, коли можна буде вибігти до каменя, лягти на ласкавий мох і чекати, слухаючи. Нудилася, місця собі не знаходила, коли вдень був дощ, хляпало зрання і не було найменшої можливості вийти з хати; а коли потім зіходилися з леґінем на другий день, – була задумчива і мало говорила.

Марусяк приносив флоєру. Говорив, хвалився, бундючився, був і гордим, і смішним, але брав флоєру в ру-ки – виростав недоступно. Мов підіймався високо понад цими смереками, понад вершинами гір і звідти, з тих висот, розсипав жемчуги, чарівні звуки.

Маруся завмирала тоді. Скулившися, вона лиш дивилася, мов зачарована лісовим богом наяда, дивилася безсилими, змученими наглою тоскою очима, мов говорячи поглядом: «Бери мене… бери… лиш не муч…»

А леґінь не бачить нічого. Сидить, такий прибраний, такий яскравий; сардак висить на однім плечі; лице якесь задумане, мов у падшого ангела в хвилину згадок о загубленім раю й тоски по нім.

І була в тій флоєрі душа. Билася в сумнівах, в печалі надземній, плакалася й скаржилася на недосяжність гармонії, недостижимість щастя. Горличкою сизою зраненою трепеталася, сумувала шелестом трав сухих, нескошених трав, півзрубаного дерева. Сльози гір лилися, стогнала народна душа. Бо не Марусяк-опришок то грав – то грали з ним усі, що творили пісню гуцульську, що ліпили хатки на стрімких убочах, тяжко працювали у бутинах, весілля співали, тужили по умерлім. Що від пня великого прастарого відірвалися і тоскують до сьогоднішнього дня по своїм Дунаю, ясних королевичах, беззлобнім життю.

Все те грав Марусяк, сам того не знаючи. Красиві губи складалися сумною лінією, притмівалися очі, і сам весь ставав лагідний, ніжний.

– Шос цеса флоєра зі мнов робит. Такий мнєкий роб’ю си – от ік хліб. Хто би маму рінну просив, – віддав бих, ібігме.

І оповідав журно, печаливо о своїм життю, як з ґаздівської багацької дитини став голосним на всі гори опришком і котиться, котиться по цій розбійницькій дорозі, аж поки не докотиться до свого страшного кінця. І глибока тоска чулася тоді в його словах, віковічна тоска робітника землі, одірваного від своєї матері.

– Шо ми з одягу доброго та з грошей моїх, єк оннаково змію маю під серцем…

А Маруся слухала… слухала…