Мобі Дік, або Білий Кит

Розділ 18. Підпис

Я і Квіквег зі своїм гарпуном ще тільки йшли по пристані до борту корабля, коли до нас озвався з вігвама хрипкий голос капітана Пелега, який голосно висловив свій подив з приводу того, що мій товариш – канібал, і одразу оголосив, що не пускає на цей корабель канібалів, поки вони не покажуть своїх паперів.

– Чого не покажуть, капітане Пелег? – перепитав я, стрибнувши через фальшборт і покинувши свого друга внизу на пристані.

– Папери, – відповів він. – Нехай покаже папери.

– Так, так, – глухим голосом підтвердив капітан Білдад, услід за Пелегом вистромивши голову з вігвама. – Нехай доведе, що він навернений. Сину пітьми! – повернувся він до Квіквега. – Чи ти перебуваєш у лоні якої-небудь християнської церкви?

– Звісно, – відповів я, – він належить до першої конгрегаціоналістської церкви.

Слід зазначити, що багато кого з татуйованих дикунів, які плавають на нентакетських кораблях, зрештою навертають на християнство і вони потрапляють у лоно тієї чи іншої церкви.

– Що? Перша конгрегаціоналістська церква? – вигукнув Білдад. – Це ті, що збираються в домі диякона Дейтерономії Коулмена? – Він витяг із кишені окуляри, протер їх великим жовтим носовиком, дуже обережно почепив на ніс, вийшов із вігвама і, насилу перехилившись через фальшборт, довго і пильно дивився на Квіквега.

– Чи давно він вступив до цієї общини? – зрештою спитав капітан, озирнувшись на мене. – Гадаю, не дуже давно, так, хлопче?

– Ясна річ, недавно, – підтримав його Пелег. – І хрещення він отримав не справжнє, а то воно хоч трохи змило б з його обличчя цю диявольську синяву.

– Хлопче, скажи-но мені, – мовив Білдад. – Невже цей філістимлянин регулярно відвідує зібрання в диякона Дейтерономії? Я його там жодного разу не бачив, а буваю в нього щонеділі.

– Я нічого не знаю про диякона Дейтерономію та його зібрання, – сказав я. – Знаю тільки, що Квіквег народжений у лоні першої конгрегаціоналістської церкви. Та він і сам диякон, цей Квіквег.

– Хлопче, – суворо мовив Білдад, – ці речі не для жартів. Поясни свої слова, юний хетеянине. Відповідай мені, про яку церкву ти зараз говорив?

Відчуваючи, що мене заганяють на слизьке, я відповів:

– Сер, я казав про ту давню католицьку церкву, до якої належимо ми всі, і ви, і я, і капітан Пелег, і Квіквег, і будь-хто із синів людських; про велику і вічну першу конгрегацію всього віруючого світу; всі ми до неї належимо; щоправда, дехто з нас надто переймається різними дрібницями великої віри, вона ж бо пов’язує нас усіх в одне ціле.

– Атож! Морським вузлом! – вигукнув Пелег, ступивши мені назустріч. – Хлопче, тобі слід було б піти до нас місіонером, а не матросом. Ніколи не чув кращої проповіді! Диякон Дейтерономія, та ні, сам отець Мепл – і той тебе не перевершить, а він таки чогось вартий. Лізьте, лізьте сюди, і до дідька всі папери. Гей, скажи цьому Кваку, – чи як ти його звеш, – скажи Кваку, нехай іде сюди. Еге, клянуся великим якорем, оце-то гарпун! Непогана річ, як на мене, і поводитися з ним він уміє. Чуєш, як тебе, Кваку, – чи тобі доводилося стояти на носі вельбота? Доводилося бити китів?

За своєю дикунською звичкою, не мовивши ні слова у відповідь, Квіквег скочив на фальшборт, звідти стрибнув на ніс підвішеного за бортом вельбота і, виставивши вперед ліве коліно і здійнявши над головою гарпун, вигукнув щось подібне до цього:

– Капітане! Бачити крапля дьоготь там на вода? Бачити? Хай це око кита, ану! – Прицілившись, він кинув гарпун, і той, свиснувши біля самого капелюха старого Білдада, промчав над палубою корабля і вщент розбив маленьку лискучу цятку. – Ось, – незворушно завершив Квіквег, витягаючи лінь. – Хай це око кита, твій кит уже вмерти.

– Мерщій, Білдаде, – мовив Пелег до свого компаньйона, який поквапно відійшов до капітанської каюти, наляканий небезпечною близькістю літаючого гарпуна. – Чуєш, Білдаде, мерщій дістань корабельні книги. Цього Квака, чи як там його звати, ми повинні мати на одному з наших вельботів. Слухай, Кваку, ми дамо тобі дев’яносту долю, а стільки ще жоден гарпунер у Нентакеті не отримував.

Ми спустилися до каюти, і Квіквега, на мою превелику втіху, невдовзі внесли до списків того самого екіпажу, до якого вже був зарахований я.

Коли всі формальності було завершено і лишалося поставити підпис, Пелег повернувся до мене і мовив:

– Твій Квак, певно ж, неписьменний, так? Гей, Кваку, а бодай тобі! Ти підпишешся чи поставиш хреста?

Це питання аж ніяк не збентежило Квіквега, якому вже двічі чи тричі доводилося брати участь у подібній процедурі; узявши простягнуте йому перо, він зобразив на папері точну копію таємничого круглого знаку, витатуйованого в нього на руці, і нашкрябав прізвисько, яким уперто продовжував називати Квіквега капітан Пелег. Це виглядало так:

Капітан Білдад тим часом сидів, не зводячи очей з Квіквега, а потім з поважним виглядом підвівся і, понишпоривши в глибоких кишенях свого широкополого коричневого сюртука, витяг звідти цілу паку брошур; вибравши одну з них, під назвою «Останній день настає, або Не гайте часу», вклав її до рук Квіквега, а потім схопив їх разом з книгою обома руками, пильно подивився йому в очі і мовив:

– Сину пітьми, я мушу виконати свій обов’язок щодо тебе. Цей корабель почасти належить мені, і я не можу не дбати про його команду. Якщо ти й досі сповідуєш свої язичницькі вірування – а я боюся, що так воно і є, – то заклинаю тебе, не лишайся рабом Віла довіку. Відцурайся від ідола Віла і мерзенного змія, тікай від майбутньої покари. Стережися, чуєш! О, заради Господа милосердного! Стернуй подалі від вогненної безодні!

У мові старого Білдада ще бриніло відлуння моряцького життя, химерно перемішане з біблійними і місцевими виразами.

– Іди, іди, Білдаде, не збивай з пантелику нашого гарпунера, – втрутився Пелег. – З побожного гарпунера пуття не буде. Від цього весь його хист пропадає. А що за гарпунер без хисту? Пам’ятаєш, який то був гарпунер – молодий Нат Суейн? Такого сміливця і в Нентакеті, і у Вейньярді годі було й шукати. Та він унадився ходити на молитовні збори, і скінчилося це погано. Він так трусився над своєю жалюгідною душею, що став триматися від китів подалі, аби вони не зачепили хвостом його вельбот і не послали його до дідька в пекло.

– Пелегу, Пелегу, – мовив Білдад, звівши очі й руки до неба. – Ти ж і сам, як я, не раз дивився у вічі небезпеці. Ти знаєш, Пелегу, що таке – страх смерті. Тож як ти можеш правити такі негідні балачки? Не зводь на себе наклеп, скажи відверто, Пелегу, хіба тоді, біля берегів Японії, коли оцей «Пеквод» утратив у тайфуні всі три свої щогли, – пам’ятаєш, ти тоді плавав помічником в Ахаба? – хіба ти тоді не думав про смерть і кару Божу?

– Послухайте лишень його! – скрикнув Пелег і заходив по тісній каюті, заклавши руки до кишень. – Усі чули, а чи ні? Подумати тільки! Адже корабель щохвилі міг піти на дно! Ти згадав тоді про смерть та кару Божу? Коли всі три щогли з диявольським гуркотом калатали в борт і хвилі мчали над нами і з корми, і з носа! І в таку мить думати про смерть та Божу кару? Ні, у нас не було часу думати про смерть! Життя – ось про що ми думали з капітаном Ахабом! Як врятувати команду, як поставити нові щогли, як дістатися до найближчого порту – ось що було на думці.

Білдад промовчав; він застебнув сюртук на всі ґудзики і гордо рушив на палубу, а ми пішли слідом за ним. Тут він зупинився і почав спокійно стежити за роботою вітрильних майстрів, які на шкафуті лагодили грот-марсель. Час від часу він нахилявся і підбирав обрізок парусини чи просмоленої мотузки, щоб вони, боронь Боже, не пропали даремно.

Розділ 19. Пророк

– Друзі, ви найнялися на цей корабель?

Ми з Квіквегом щойно покинули «Пеквод» і повільно йшли по пристані, кожен думаючи про своє, коли якийсь незнайомий звернувся до нас із цими словами, заступивши нам дорогу і тицяючи своїм гладким вказівним пальцем у бік корпусу тепер уже нашого корабля. Цей чоловік був удягнений у старезний вицвілий бушлат і залатані штани, а його шию прикрашав клапоть чорної хустки. Віспа протекла по його обличчю у всіх можливих напрямах, і тепер воно нагадувало звивисте русло висохлої річки.

– Ви найнялися туди? – повторив він своє запитання.

– Певне, ви маєте на увазі корабель «Пеквод»? – перепитав я, намагаючись виграти трохи часу, щоб краще до нього придивитися.

– О, так, «Пеквод», отой корабель, – підтвердив він, відвівши руку назад, а потім рвучко викинувши її перед собою, так що витягнутий палець устромився в ціль, наче багнет.

– Так, – відповів я, – ми щойно підписали там папери.

– А чи йдеться в тих паперах щось про ваші душі?

– Про що?

– Еге, то у вас їх, мабуть, немає, – швидко проказав він. – Зрештою, це не так важливо. Я знаю багатьох, у кого немає душі, їм просто пощастило. Душа – це п’яте колесо до воза.

– Що ти таке верзеш, друже? – здивувався я.

– А ось у нього є надлишок, якого вистачить, щоб відшкодувати нестачу в усіх інших, – несподівано мовив незнайомий, зробивши особливий тривожний наголос на слові «він».

– Ходімо, Квіквегу, – сказав я, – цей добродій, певно, звідкілясь утік. Він говорить про щось і про когось, чого ми з тобою не знаємо.

– Стривайте! – зупинив нас незнайомий. – Ви маєте рацію – адже ви ще не бачили старого Громовержця, скажіть – так чи ні?

– Хто це – старий Громовержець? – спитав я, збентежений урочистим виразом його божевільного тону.

– Капітан Ахаб.

– Що? Капітан нашого корабля? Капітан «Пекводу»?

– Так, багато хто з нас, старих моряків, називає його цим іменем. Ви ж його ще не бачили?

– Поки що ні. Кажуть, він був хворий, та вже видужує і невдовзі буде зовсім здоровий.

– Зовсім здоровий, еге, – повторив незнайомий із якимось зловтішним та болісним сміхом. – Капітан Ахаб буде здоровий тоді, коли буде здорова моя ліва рука, – не раніше, кажу вам!

– А що ви про нього знаєте?

– А що вам про нього розповіли?

– Майже нічого; я тільки чув, що він хороший китобій і хороший капітан для своїх матросів.

– Авжеж, усе це правда – і те й інше. Та коли він наказує, доводиться ворушитися. Хоч плач, хоч скач, та Ахаб скаже – як зав’яже. Але про те, що сталося з ним колись біля мису Горн, дуже давно, коли він три дні і три ночі пролежав, мов мертвий; про смертний бій з Іспанцем перед вівтарем у Санта – про все це ви нічого не чули? А про срібний кальян, у який він плюнув? І про те, як в останньому рейсі він утратив ліву ногу, як ішлося в пророцтві? Невже ви про все це нічого не чули – і ще багато про що? Та звісно, не чули, звідки ви можете таке знати? Хто взагалі про це знає навіть у нас в Нентакеті? Але ж про те, як він утратив ногу, ви, може, все-таки чули? Еге, бачу, вам про це розказували? Та хто ж про це не знає! Тобто про те, що в нього тепер лише одна нога, а другу він утратив у сутичці з кашалотом!

– Друже, – урвав я його балачку, – не знаю, що ви таке верзете, і знати не хочу, бо мені здається, що у вас клепки в голові бракує. Та якщо ви маєте на увазі капітана Ахаба, капітана отого корабля «Пеквод», то запевняю вас, щодо його ноги мені все відомо.

– Усе відомо, кажете? І ви в цьому певні?

– Цілком певний.

Ще якусь мить незнайомий стояв нерухомо, поринувши в тривожні думи, витягши палець і втупившись поглядом у корпус «Пекводу», потім ледь помітно здригнувся і мовив:

– Вас уже записали, так? Ваші імена внесені до списків? Ну то що ж, що написано, то написано, а долі не об’їдеш – що судилося, те й станеться, а може, все ж таки не станеться. Так чи інакше, усе вирішено і розписано заздалегідь. І до того ж хтось із матросів таки має з ним пливти. Або ці, або якісь інші, нехай їх Бог милує. Прощавайте, друзі, прощавайте, благослови вас небо. Вибачте, що вас затримав.

– Стривайте, друже, – сказав я, – якщо ви можете повідомити нам щось важливе, то кажіть, а коли просто хочете нас настрахати або надурити – ви звернулися не за тією адресою. Ото і все, що я хотів сказати.

– І сказали добре, дуже добре, я люблю, коли отак гарно говорять. Ви йому чудово підходите, отакі люди, як ви. Прощавайте, друзі. І ще одне: коли ви туди потрапите, передайте їм, що я розважив за краще до них не приєднуватися.

– Ні, любий мій, так ви нас не обдурите, нічого не вийде. Це дуже просто – удавати, наче знаєш якусь велику таємницю.

– Прощавайте, друзі, прощавайте.

– Прощавайте, – відповів я. – Ходімо, Квіквегу, ходімо від цього божевільного. Ну ж бо, заждіть. Скажіть мені, будь ласка, як вас звати?

– Ілія.

«Ілія!» – подумки повторив я, і ми рушили геть, обговорюючи кожен на свій манер цього старого обідраного матроса; зрештою ми дійшли згоди, що він просто дрібний пройдисвіт, хоч і удає із себе велике страхіття. Та ми не пройшли і сотні ярдів, як, завертаючи за ріг, я озирнувся і побачив того самого Ілію – він на невеликій відстані ішов за нами слідом. Це чомусь так стурбувало мене, що я нічого не сказав Квіквегу і продовжував іти вперед, палко бажаючи дізнатися, чи зверне й незнайомий за той самий ріг. Він звернув, і тоді я вирішив, що він, мабуть, переслідує нас, хоча з якою метою – я ніяк не міг здогадатися. Ця обставина разом з його багатозначною загадковою мовою, сповненою натяками і туманними звинуваченнями, звихрила в моїй душі рій запитань і передчуттів, що були якось пов’язані з «Пекводом», з капітаном Ахабом, з його лівою ногою, з його нападом хвороби біля мису Горн, з срібною баклагою, з тим, що казав мені про нього раніше капітан Пелег, з пророцтвом скво Тістіг, з майбутнім плаванням і ще багато з чим іншим, зовсім не зрозумілим мені.

Я вирішив неодмінно з’ясувати, чи справді цей обідранець Ілія нас переслідує, перейшов із Квіквегом на протилежний бік вулиці і рушив у зворотному напрямі. Та Ілія пройшов повз нас, мов узагалі нас не помітив. Я відчув полегкість і ще раз – тепер, як я гадав, остаточно – вирішив, що він просто дрібний пройдисвіт.

Розділ 20. Метушня

Минуло два дні, і на борту «Пекводу» зчинилася метушня. Тепер не тільки лагодили старі вітрила, але й привозили нові, разом зі згортками парусини і бухтами канатів, – загалом, усе свідчило про те, що роботи з оснащення судна добігають кінця. Капітан Пелег тепер зовсім не сходив на берег, а цілоденно сидів у своєму вігвамі і пильно стежив за роботою матросів; на березі всі справи залагоджував Білдад, а в трюмі і на щоглах робота йшла до пізньої ночі.

Наступного дня, після того як Квіквег підписав папери, скрізь, де тільки могли перебувати матроси з «Пекводу», дали оголошення, що до ночі всі сундуки мають бути доправлені на борт, бо корабель може відпливти кожної миті. Тому ми з Квіквегом завантажили свої речі на корабель, а самі вирішили ночувати на березі до самого відплиття. Але попередження, як то ведеться в таких випадках, виголосили заздалегідь і корабель ще кілька днів стояв біля причалу. Та й не дивно: адже треба було владнати безліч справ, перш ніж «Пеквод» буде готовий до плавання.

Кожен знає, яка сила-силенна речей – ліжка, сковорідки, ножі та виделки, лопати й обценьки, серветки, щипці для горіхів і таке інше – потрібна у такій справі, як домашнє господарство. Так само і в китобійному рейсі, коли довгі три роки доводиться вести велике господарство в океані, далеко від крамарів, вуличних торгівців, лікарів, булочників і банкірів. Звичайно, все це стосується і торгових кораблів, але зовсім не тією мірою, як китобійних. Адже, окрім тривалості рейсів, великої кількості предметів, конче необхідних для промислу, і неможливості поновлювати їхні запаси у тих далеких портах, куди зазвичай заходять ці кораблі, слід також зважати на те, що з усіх кораблів саме китобійні найчастіше наражаються на небезпеку, і особливо – на небезпеку втратити ті речі, від яких залежить успіх самого промислу. Тому на кораблі є запасні вельботи, запасний рангоут, запасні ліні і гарпуни – усе є в запасі, окрім капітана і корабля.

Коли ми прибули на острів, трюми «Пекводу» вже були завантажені яловичиною, хлібом, водою, пальним, залізними обручами і бондарними заклепками. І все ж таки, як я вже згадував, ще кілька днів по тому безупинно підвозили всілякі додатки та доважки – і малі, й великі.

Головною особою серед тих, хто керував підвезенням і вантажними роботами, була сестра капітана Білдада – сухорлява стара леді з надзвичайно рішучою і завзятою вдачею, але при цьому дуже доброзичлива; певно, вона твердо вирішила, що робить усе можливе, аби на «Пекводі» ні в чому не було нестачі. Вона то з’являлася на кораблі зі слоїком маринованих овочів для комори, то дріботіла зі жмутиком пір’їн, щоб поставити їх на стіл старшого помічника, де звичайно вносилися записи до бортового журналу; а часом приносила клаптик фланелі, щоб прогріти чийсь застуджений поперек. Жодна жінка не відповідала так своєму імені, бо цю турботливу леді звали Черіті^[6], – тітонька Черіті, так її звали всі. Мов сестра милосердя, ця милосердна тітонька Черіті цілий день метушилася, докладаючи руки, а так само й серце, до всього, що обіцяло безпеку, зручність і втіху присутнім на борту корабля, з яким були пов’язані ділові інтереси її любого брата Білдада і в який вона сама вклала кількадесят збережених на старість доларів.

І дивний, просто-таки дивовижний вигляд мала ця славетна прихильниця квакерської віри, коли останнього дня зійшла на палубу, тримаючи в одній руці довгий черпак для китового жиру, а в другій – ще довшу китобійну острогу. Сам Білдад, та й капітан Пелег, теж не пасли задніх. Наприклад, Білдад носив при собі довгий список предметів, яких ще бракувало, і щоразу, коли прибувала нова партія вантажу, ставив на своєму папірці позначку. Час від часу з кістяного лігва, спотикаючись, вибігав Пелег, лаяв через люки тих, хто працював унизу, лаяв тих, хто лагодив снасті на щоглах угорі, і зрештою, накричавшись, залазив назад у вігвам.

У ці дні ми з Квіквегом часто приходили на корабель, і часто я питав про капітана Ахаба, про його здоров’я і про те, коли він прибуде на свій корабель. У відповідь я чув, що капітан Ахаб почувається краще, що він видужує і що його чекають на кораблі щодня, а поки що капітани Білдад і Пелег подбають про все необхідне для оснащення корабля. Якби я був цілком відвертим із самим собою, я б зрозумів, що в глибині душі мене не дуже приваблювала перспектива вирушити в далеке плавання, так і не побачивши людину, яка стане абсолютним диктатором на кораблі, щойно ми вийдемо у відкрите море. Та коли ти підозрюєш якісь негаразди, але вже вліз у цю справу, ти мимохіть намагаєшся приховати всі підозри навіть від самого себе. Я нічого про це не говорив і намагався ні про що не думати.

Нарешті оголосили, що протягом завтрашнього дня ми неодмінно відпливемо. Тому наступного ранку ми з Квіквегом вирушили на пристань ще вдосвіта.

Розділ 21. Прибуття на борт

Було близько шостої, але сірий імлистий світанок ще тільки починав зоріти, коли ми увійшли на пристань.

– Там наче біжать якісь матроси, – сказав я Квіквегу. – Певно ж, це не примари. Отже, ми відпливаємо на світанні. Поквапмося!

– Зупиніться! – пролунав голос, що належав чоловікові, який тихцем підійшов до нас ззаду, поклав кожному руку на плече і, пролізши між нами, стояв так, трохи посунувшись уперед і блимаючи то на Квіквега, то на мене дивним тяжким поглядом. Це був Ілія.

– Йдете на корабель?

– Відчепіться! – сказав я.

– Ану, ти, – гримнув Квіквег, скинувши з плеча його руку. – Іди геть!

– То ви йдете не на корабель?

– На корабель, – відповів я. – А вам що з того? Знаєте, містер Ілія, мені здається, ви не надто чемні.

– Ні… цього я не знав, – мовив Ілія, у якомусь повільному здивуванні перевівши з мене на Квіквега свій чудний погляд.

– Іліє, – сказав я тоді, – ви зробите мені і моєму другу велику послугу, якщо негайно залишите нас. Ми вирушаємо до Індійського і Тихого океанів і не хотіли б, щоб нас затримували.

– Он воно що! А до сніданку ви повернетеся?

– Квіквегу, він несповна розуму, – сказав я. – Ходімо.

– Агов! – озвався до нас Ілія, коли ми відійшли від нього на кілька кроків.

– Не зважай на нього, Квіквегу, ходімо швидше.

Але він знову непомітно наздогнав нас і, раптом ляснувши мене долонею по плечах, спитав:

– А чи не здалося вам, що на корабель щойно пройшли якісь люди?

На це просте і зрозуміле запитання я відповів:

– Так, я начебто бачив чотирьох чи п’ятьох чоловік, але дуже неясно, тож заприсягтися не можу.

– Так, дуже неясно, – повторив Ілія. – Прощавайте.

Ми знову залишили його позаду, і він знову наздогнав нас і, ще раз торкнувшись мого плеча, мовив:

– А як ви гадаєте, чи знайдете ви їх тепер?

– Кого?

– Прощавайте. Прощавайте! – повторив він у відповідь і повернувся, щоб іти. – От що… Я просто хотів вас попередити… та це ні до чого, це все одне й те саме; приватна справа… ото морозець сьогодні, га? Ну, бувайте. Ми з вами тепер, мабуть, не скоро побачимося, хіба що перед Судом, – і, виголосивши цю недоладну промову, він нарешті пішов геть, неабияк спантеличивши мене своїм незрозумілим нахабством.

Коли ми піднялися на борт «Пекводу», нас зустріла мертва тиша – не було ні видно, ні чутно жодної живої душі. Двері капітанської каюти були замкнені зсередини, усі люки задраєні і закладені зверху бухтами канатів. Ми пройшли на бак і побачили там один відкритий люк. Знизу пробивалося світло. Ми спустилися, але побачили там тільки старого такелажника, закутаного в пошарпаний матроський бушлат. Він лежав долілиць, носом у стиснуті руки, розлігшись на двох зіставлених разом скринях, і спав мертвим сном.

– Як ти гадаєш, Квіквегу, де поділися ті матроси, котрих ми бачили? – спитав я, розгублено втупившись у сплячого.

Але Квіквег не побачив на пристані нічого, і тепер я ладен був сам вважати це оманою зору, якби не Ілія з його загадковим запитанням. Проте я потамував тривогу і, знову вказавши на сплячого, жартома зауважив Квіквегу, що нам, мабуть, краще лишитися тут і охороняти тіло, тож нехай він влаштовується якнайзручніше. Він поклав долоню сплячому на сідниці, ніби перевіряючи, чи м’яко буде сидіти, а потім мовчки всівся зверху.

– Боже правий! Квіквегу, не треба так сидіти, – сказав я.

– О! Дуже зручна місце, – відповів Квіквег. – Мій острів так сидіти. А з лицем нічого не бути.

– Лице! – здивувався я. – Ти називаєш це лицем? А втім, вираз у нього вельми дружній. Та поглянь, він ледве дихає, просто задихається. Злазь скоріше, Квіквегу, ти надто важкий, тобі не слід так поводитися з обличчям цього бідолахи. Злазь, Квіквегу! Дивися, він тебе зараз скине. Як це він досі не прокинувся?

Квіквег зліз, умостився на скрині біля самої голови сплячого і запалив свій томагавк. Я сів біля ніг старого. І, схилившись над ним, ми почали передавати один одному люльку. Поки ми так сиділи, Квіквег у відповідь на моє запитання розповів мені своєю покрученою мовою, що в нього на батьківщині, де не знають ні диванів, ні ослонів, правителі, вожді та інші великі люди зазвичай відгодовують представників простолюду, щоб ті правили їм за канапу; таким чином, бажаючи умеблювати свою оселю, ви можете купити вісім чи десять ледарів і розставити їх на свій смак в альковах та нішах; для прогулянок це також вельми зручно, набагато зручніше, ніж садовий стілець, який складається у дощечку, – в разі потреби вождь підкликає до себе слугу і наказує йому зобразити з себе диван десь під гіллястим деревом, яке росте, може статися, посеред багнюки.

Щоразу, коли я передавав Квіквегу томагавк, він, не уриваючи своєї оповіді, змахував гострим кінцем просто над головою сплячого.

– Нащо ти це робиш, Квіквегу?

– Дуже просто вбивав. О! Дуже просто!

І він поринув у бурхливі спогади, навіяні люлькою-томагавком, яка, наскільки я зрозумів, за своєю подвійною сутністю не лише приносила втіху його душі, але й розсікала голови його ворогів; але тут сплячий нарешті привернув нашу увагу. Густий тютюновий дим сповнив темне приміщення, і це на нього подіяло. Спершу він почав дихати ще важче, потім у нього, мабуть, закрутило в носі, він кілька разів перевернувся, а потім сів і протер очі.

– Ви, курці, – видихнув він. – Хто ви такі?

– Ми з команди, – відповів я. – Коли відпливаємо?

– Он як. То ви йдете на «Пекводі»? «Пеквод» відпливає сьогодні. Капітан приїхав уночі.

– Який капітан? Ахаб?

– А якого вам іще треба?

Я хотів був задати йому ще кілька запитань стосовно Ахаба, та цієї миті на палубі почувся шум.

– Еге, Старбак заворушився, – мовив старий. – Ваш старший помічник – молодець, їй-богу. Чоловік хороший, і Бога шанує. Та я бачу, уже всі попрокидалися. Піду і я. – З цими словами він піднявся на палубу, і ми пішли слідом за ним.

Сонце вже сходило, вже зовсім розвиднілося. Незабаром почав збиратися екіпаж; матроси приходили по двоє, по троє; у такелажників кипіла робота, помічники капітана теж взялися до справи; з берега весь час підвозили всілякі останні дрібниці. Тільки капітан Ахаб досі лишався невидимим у темному сховиську своєї каюти.