Казки, легенди, притчі

Дедалі лагідніше вела вона в долину свої струмки, обережніше скочувала лавини, дбайливіше підставляла сонцю квітучі луги. І трапилося так, що на схилі своїх літ гора згадала про людей. Не тому що вона вважала їх рівними собі, ні, але вона почала шукати їх, відчувши свою покинутість, і думати про минуле. Тільки ж міста вже не було, не було чутно пісень у долині закоханих, не видно було хижок на пасовищах. Люди зникли. Вони теж минулися. Стало тихо, все зів’яло, у повітрі зависла тінь.

Гора здригнулася, коли відчула, що таке поминання, і тоді, коли вона ще раз здригнулася, її вершина похилилася й обвалилася, уламки покотилися в долину закоханих, уже давно повної каміння, і ще далі, до моря.

Так, часи змінилися. Як же так, чому тепер гора дедалі частіше згадує людей, розмірковує про них? Хіба не чудесно було колись, коли у сонцестояння запалювалося вогнище, а в долині закоханих гуляли парочки? Ох, як солодко і ніжно звучали їхні пісні!

Сива гора занурилась у спогади, вона майже не відчувала плину століть, не помічала, як у надрах її печер тихо гуркотять обвали, як зсуваються кам’яні стіни. Думаючи про людей, її мучив тупий біль, відлуння проминулих епох, невимовний трепет і любов, тьмава, невиразна пам’ять, що колись і вона була людиною чи нагадувала людину, немовби думка про тлінність уже колись проймала її серце.

Минали століття й тисячоліття. Згорблена, оточена суворими кам’яними пустелями, гора, що вмирала, все ще снила. Ким вона була раніше? Що зв’язувало її з пройдешнім світом – якийсь звук, найтонша срібна павутинка? Вона виснажливо длубалася в мороці зотлілих спогадів, тривожно шукала обірвані нитки, дедалі нижче нахиляючись над безоднею минулого. Хіба колись, у сивій глибині часів, не світив для неї вогонь дружби, вогонь кохання? Хіба не була вона самотньою, колись великою – рівною серед рівних? Хіба на початку світу матір не співала їй свої пісні ?

Вона пригадувала й згадувала, і очі її – сині озера – помутніли, спохмурніли й стали болотним мулом, а на смуги трави й поляни квітів усе сипався кам’яний дощ. Гора розмірковувала, і ось із неймовірної далечини почула вона легкий дзвін, долинула музика, пісня, людська пісня – і гора здригнулася від солодкої муки пізнавання. Вона знову чула звуки музики й бачила людину, юнака, овіяного звуками, який ширяв у повітрі сонячного неба, і сотні похованих спогадів розгойдалися і потекли та покотилися. Вона побачила людське обличчя з темними очима, і очі ці, підморгуючи, запитували: «А ти не хочеш собі чогось побажати?».

І вона загадала бажання, тихе бажання, а коли це зробила, мука полишила її, не було більше потреби пригадувати далеке й поминуле, і все, що завдавало болю, відпало від неї. Гора обвалилася, і зрівнялася із землею, а там, де колись стояв Фальдум, зашуміло безмежне море, а над ним проробляли свій шлях сонце й зірки.

1915

Поет

Подейкують, буцімто в молоді літа китайський поет Хань Фук^[24] був спонукуваний дивовижним прагненням пізнати все на світі й досягти в усьому довершеності, що бодай якось стосувалося поезії. В той період він ще проживав на своїй батьківщині, на березі Жовтої ріки, і був заручений із дівчиною з порядної родини; дівчину він обрав сам за своїм уподобанням і за допомогою своїх батьків, які дуже пишалися своїм сином. Зоставалося тільки обрати найсприятливіший день для укладення шлюбу^[25] й розпочати приготування до весілля. Хань Фуку тоді було двадцять років, і був він вродливим юнаком, скромним у спілкуванні й приємним у поведінці, освіченим у науці й, незважаючи на свої молоді літа, завдяки своїм кільком чудовим віршам уважався у своїй країні вже доволі відомим літератором. Не походячи з особливо заможної родини, він усе ж міг сподіватися на непогані статки, які могли ще більше зрости завдяки посагу нареченої, а оскільки наречена була до того ж ще й гарна і доброчесна дівчина, то, як здавалося, для повного щастя юнакові не бракувало більш нічого. Однак сам він не почувався цілковито задоволеним, бо його серцем володіло марнославне бажання стати довершеним поетом.

Та ось одного вечора на святі ліхтарів^[26] так вийшло, що Хань Фук прогулювався самотньо протилежним берегом ріки. Він притулився до стовбура дерева, що низько схилилося над водою, й побачив у дзеркалі ріки велику кількість тріпотливих вогнів, що кудись пливли; він побачив у човнах чоловіків, жінок і молодих дівчат, які віталися одне з одним, і які у своєму святочному вбранні світилися, немов розкішні квіти. Він чув невиразне мурмотіння залитої світлом ріки, чув спів жінок, бриніння цитри й солодкі звуки флейти, і понад усім цим бачив блакитну ніч, що висіла, як церковна баня. І серце юнака затріпотіло, коли він, волею своєї примхи уподібнившись самотньому глядачеві, споглядав усю цю дивовижну красу. Однак, яким би сильним не було його бажання піти до людей і повеселитися разом із ними, насолодитися святом у колі друзів, поруч із нареченою ще дужче, ще нестримніше хотілося йому окинути все це своїм допитливим поглядом чутливого спостерігача, ввібрати в себе, нічого не пропустивши, й зобразити в довершених віршах синяву ночі, танець вогнів на воді, як і людські веселощі та тугу мовчазного глядача, який притулився до стовбура дерева, що росло на березі ріки, схилившись над водою. Він відчув, що жодне свято, ніякі веселощі на цій землі ніколи повністю не ощасливлять його і не розвіють нудьгу і сум, що навіть у бурхливому вирі життя він так і буде чужинцем, самотнім спостерігачем. Він відчував, що його душа з-поміж багатьох інших улаштована так, що він приречений відчувати водночас радість бачення земної краси та приховане бажання чужинця. І від цього йому ставало сумно, й він замислювався над своєю долею. Його думки досягли невдовзі своєї мети: він зрозумів, що істинне і повне задоволення стане для нього доступним тільки тоді, коли він зможе показати світ у своїх віршах так довершено, що у цих образах володітиме просвітленим й увіковіченим світом.

Не встиг Хань Фук отямитися й розібратися, чи це йому так сниться, чи це насправді з ним так відбувається, як до його вух долинув тихенький шурхіт. І в ту саму мить він побачив біля стовбура дерева незнайому людину – старого чоловіка поважного віку у фіалковому вбранні й з гідними поваги рисами. Випроставшись, він ушанував незнайомця вітанням, як це належить вчиняти щодо вельмож і старійшин. Однак той тільки посміхнувся і промовив кілька віршів, у яких було все, про що юнак щойно розмірковував і що сам відчував. І вірші ці, складені за правилами великих майстрів, були такими чудовими й довершеними, що у юнака від подивування мало серце не стало.

– Хто ти, незнайомцю, що вмієш читати з моєї душі й промовляєш такі чудові вірші, які я ще жодного разу не чув ні від кого зі своїх учителів? – вигукнув юнак і низько вклонився.

Незнайомець знову посміхнувся, але цього разу посмішкою людини, що досягла довершеності, і проказав у відповідь:

– Якщо ти захочеш стати поетом, то приходь до мене. Ти знайдеш мою хатину біля джерела великої ріки у північно-західних горах. Мене звати Майстер Божественного Слова.

І, проказавши таке, старий відійшов у вузьку тінь, що її відкидав стовбур дерева, і тієї ж митті безслідно зник. Марно оглядався і шукав його Хань Фук – незнайомець як крізь землю провалився, і юнак вирішив, що це й справді був сон, який спричинила втома. Він спішно попрямував до човнів і приєднався до свята, однак серед розмов і звуків флейти йому постійно вчувався таємничий голос незнайомця. Душа його, здавалося, полетіла слідом за ним, бо він сидів байдужий до всього, занурений у мрії в самому розпалі веселощів, і щасливі люди довкола дразнили його своєю залюбленістю в життя.

Через кілька днів батько Хань Фука вирішив, врешті-решт, скликати всіх своїх друзів і рідних, щоб визначити день весілля, але наречений спротивився цьому, заявивши:

– Вибач, тату, якщо ти сприймаєш мої слова як неслухняність, порушення батьківського права вимагати покори від свого сина. Але ж ти знаєш, яким великим є моє бажання досягти довершеності в мистецтві поезії, і хоча дехто з моїх друзів хвалить ті вірші, що я їх складаю, я все ж розумію, що я лишень початківець, що це тільки мої перші кроки на шляху до довершеності. Тому я прошу тебе, дозволь мені усамітнитися на деякий час і присвятити себе вправам із мистецтва складання віршів, бо, як мені здається, коли я керуватиму власним господарством і своєю дружиною, то це не сприятиме моїй повній віддачі таким заняттям. Тепер же я ще молодий і не обтяжений іншими обов’язками і тому хотів би ще деякий час віддатися мистецтву поезії, від якої сподіваюся отримати насолоду й славу.

Його слова дуже здивували батька, і він так відповів синові:

– Гаразд. Я бачу, що для тебе мистецтво – найдорожче за все на світі, раз ти заради нього готовий відкласти своє власне весілля. Чи, може, між тобою й нареченою виникла якась суперечка, то ти так і скажи мені, щоб я міг допомогти тобі помиритися з нею чи підшукати тобі якусь іншу дівчину.

Однак юнак запевняв, що він кохає свою наречену не менше, ніж досі, і що між ним і нею немає й краплі розбрату. Водночас він розповів батькові про дивовижну зустріч, що примарилася йому на святі ліхтарів, про великого Майстра, учнем якого він хотів би стати й настанови якого будуть для нього дорожчими за будь-яке щастя у всьому світі.

– Гаразд. Так уже цьому й бути, – промовив батько. – Я даю тобі один рік. Нехай цей сон стане на певний час твоєю провідною зіркою, можливо, він посланий тобі невідомим богом.

– Можливо, що мені замість одного року потрібно буде два, – відповів перегодя Хань Фук. – Хто зна?

Засмучений батько благословив сина, а юнак написав своїй нареченій листа й, попрощавшись з усіма, вирушив у дорогу.

Після тривалого мандрування він досяг гирла великої ріки й невдовзі помітив самотинну бамбукову хатину, а перед нею на плетеній циновці сидів той самий старий, якого він бачив біля дерева на березі річки. Він сидів і грав на лютні. Завваживши гостя, що наближався до його хатини з побожним трепетом, не підвівся і не привітався з прибулим, а тільки посміхнувся до нього, і його пальці ще вправніше та спритніше ковзали струнами, а чарівлива музика пливла, ніби срібна хмарка над долиною, від чого юнак завмер подивований у солодкому замилуванні, забувши геть усе на світі, доки Майстер Божественного слова не відклав свою маленьку лютню і не попрямував до хатинки. Хань Фук зі страхом Божим рушив слідом і віднині став його слугою й учнем.

Поминув місяць, і він навчився зневажати свої складені до цього часу пісні, а затим взагалі викинув їх зі своєї пам’яті^[27]. Дні складалися в тижні, тижні – в місяці. І через кілька місяців він викреслив зі своєї голови й ті пісні, яким його навчили попередні вчителі. Майстер майже не розмовляв із ним^[28], він мовчки навчав його грати на лютні, доки не домігся бажаного: душа учня тепер уся була немовби зіткана з музики. Одного разу Хань Фук написав короткого вірша, у якому описав політ двох птахів в осінньому небі. Він був задоволений собою, однак не наважився показати його Майстру, але проспівав його якось вечірньою порою, неподалік від хатини. І Майстер, напевне, чув його, однак не сказав про це жодного слова. Він тільки тихенько заграв на своїй лютні, і в повітрі цієї ж митті розлилася прохолода, сутінки поспіхом вляглися на землю, подув сильний вітер, хоча це була літня пора, і сірим, немовби враз збліднілим небом, полетіли дві чаплі, яких підганяла палка жадоба мандрів, і все це було таким красивішим і досконалішим, ніж вірші учня, що він сумно замовк і відчув себе нікчемним. Так старий вчиняв щоразу, і коли поминув рік, Хань Фук уже майже довершено володів мистецтвом гри на лютні, – вершини ж поезії здавалися йому щодалі важчими й величнішими.

Коли поминуло два роки, юнака охопила нестерпна туга за батьківщиною, за своєю ріднею, за нареченою, і він звернувся до Майстра з проханням відпустити його додому.

Майстер посміхнувся і мовчки кивнув головою.

– Ти вільна людина, – сказав він юнакові, – і можеш йти, куди тобі заманеться, і вчиняти так, як тобі подобається. Ти можеш повернутися, а можеш назавжди забути шлях сюди.

І юнак вирушив у дорогу і йшов він безупину, без сну й відпочинку, допоки одного разу на світанку не опинився на рідному березі ріки й не побачив знайомий вигнутий місток, а за ним – місто, у якому він народився і де зростав. Прокравшись, наче грабіжник, до батьківського саду, він почув крізь розчахнуте вікно опочивальні дихання свого батька, який ще не прокинувся від сну, затим, прокравшись до саду нареченої, виліз на грушу й побачив, як наречена розчісує волосся у своїй кімнаті. Порівнявши все те, що він бачив на власні очі, з тією картиною, що її намалювала йому туга за батьківщиною, він зрозумів, що народжений для поезії, і що в мріях поета є місце для такої краси й такого блаженства, які намарно шукати навсправжки. І, злізши з дерева, він побіг із цього саду, з рідного міста, поминувши ріку, і повернувся знову до високої долини серед гір. І знову, як і тоді, старий Майстер сидів на скромній циновці перед своєю хатиною та перебирав пальцями струни лютні, і замість привітання він продекламував два вірші про щастя, яке дарує людині мистецтво, глибина та милозвучність яких викликали у юнака сльози в очах.

І знову залишився Хань Фук у Майстра Божественного Слова, який тепер навчав його, бо той уже пізнав таємниці музики лютні, мистецтво гри на цитрі. Місяці спливали немов сніг від подиху західного вітру. Відтоді його ще двічі огортала туга за рідним краєм.

Перший раз він втік додому потайки під покривом ночі, але, ще не діставшись останнього вигину долини, нічний вітер торкнувся струн цитри, що висіла на дверях хатинки, і звуки, породжені цим дотиком, наздогнали його^[29] і звали назад, і він не зміг встояти перед ними. Іншим разом йому примарилося уві сні, що він наче саджає у своєму саду молоденьке деревце, і дружина його стоїть поруч нього й милується разом із ним, як їхні дітки поливають дерево вином і молоком. Коли він прокинувся, місяць зазирнув до його кімнатки, і він встав розбитий зі свого ложа й побачив поряд із собою Майстра, який лежав дрімаючи, а його сива борода здригалася від дихання; і тут юнака охопила сліпа ненависть до цієї людини, яка, як йому здавалося, розбила його життя, обманом позбавивши його майбутнього. Він уже готовий був накинутися на старого й убити його, як той несподівано розплющив очі, а на його вустах засяяла легка, сповнена покірності й суму посмішка, яка за мить остудила гнів юнака.

– Пам’ятай, Хань Фук, – тихо промовив старий, – ти вільний вчиняти так, як тобі заманеться. Ти можеш поїхати на батьківщину й саджати дерева, ти можеш ненавидіти мене, можеш навіть вбити мене – від цього мало, що зміниться.

– О, як я можу ненавидіти тебе! – вигукнув поет, охоплений глибоким каяттям. – Ненавидіти тебе – це все одно, що ненавидіти саме небо!

І він зостався й продовжував заняття музикою, навчився грати на цитрі, затим на флейті й, нарешті, під наставлянням Майстра став складати вірші та поступово, крок за кроком, опанував таємниче мистецтво того, як крізь імовірну простоту й невибагливість думки доходити до душі слухачів і збурювати їх, немов вітер водяне плесо. Він оспівував прихід сонця, описував, як воно неквапно випливає, повиснувши над гірськими вершинами, він описував безшумну метушню риб, що метлялися неначе тіні у товщі води, чи позгойдування молодої верби від весняного вітру, і хто це чув, той розумів, що то було не просто сонце, не просто риби, що розігралися, чи шепіт гілля, – щоразу здавалося, ніби земля й небо зливалися на мить воєдино у довершеній музиці, і кожен слухач думав із відрадою, а чи з болем про те, що йому дороге чи ненависне: дитя – про забави, юнак – про кохану, старий – про смерть.

Хань Фук уже не пам’ятав, скільки років він прожив разом з учителем поблизу витоку великої ріки; подеколи йому здавалося, ніби він тільки вчора ввечері прийшов у цю долину, і старий привітав його своєю музикою, а часом йому здавалося, що за його спиною, десь далеко позаду, залишилися, втративши давно свою сутність, усі часи та всі покоління людей.

Аж ось одного ранку юнак прокинувся самотинно в старій хатині, і скільки б він не шукав і не гукав свого навчителя – Майстер Божественного Слова безслідно зник. Вночі непомітно підкралася осінь, холодний вітер торсав стіни хатинки, а небом пролітали за гребінь гори великі зграї перелітних птахів, хоча пора для перельоту ще не настала.

І Хань Фук, прихопивши із собою маленьку лютню, спустився в долину рідного краю, і люди, де б він їх не зустрічав, віталися з ним так, як вітають вельмож і старійшин. А коли він дістався рідного міста, то ні батька, ні нареченої, ні інших родичів уже не було в живих, і у їхніх будинках тепер мешкали чужі люди. Але ввечері, коли всі збиралися біля ріки на святі ліхтарів, поет Хань Фук стояв потойбіч темної ріки, притулившись до старого дерева, і коли він заграв на своїй маленькій лютні, жінки зітхали й захоплено, із завмиранням серця поглядали в ніч, а молоді дівчата гукали гравця на лютні й ніде не могли його знайти. Вони гукали голосно, бо жодна з них ще ніколи не чула таких солодких звуків, що їх видавала лютня. Хань Фук посміхався. Він мовчки дивився в ріку, у якій віддзеркалювалися образи тисячі ліхтарів, і так само, як він більше не міг вже відрізнити дзеркальні образи від реальних, так і в душі своїй він не відчував уже різниці між цим святом і тим першим, коли він, ще юнак стояв на цьому самому місці й дослухався до слів незнайомого мудреця.

1913

Флейта мрій

– Ось, – промовив тато, передаючи мені маленьку кістяну флейту. – Візьми її і не забувай свого старого батька, коли будеш тішити людей у далеких країнах. Грай на ній. Тобі саме час, щоб пізнати себе і чогось навчитися. Я замовив цю флейту для тебе тому, що сам ти нічого не вмієш, окрім як співати й награвати симпатичні й милі пісеньки, і було б, зрештою, дуже шкода, якби пропав той дар, яким тебе наділив Господь.

Мій любий батько мало знався на музиці, він був ученим і думав, що варто мені тільки подути в чудову флейту, і все буде добре. Я не хотів розчаровувати його, тому тільки подякував, заховав флейту і попрощався.

Нашу долину я знав до великого млина: за ним відкривався новий світ, і він мені навіть дуже сподобався. Якась бджілка, налітавшись досхочу, всілася мені на рукав, і я ніс її із собою, щоб потім, коли робитиму перший перепочинок, мати відразу гінця, аби відіслати його з вісточкою на батьківщину.

Ліси й луги були моїми супутниками в дорозі, ріка діловито пробігала поруч, і я помічав, що світ мало чим відрізнявся від рідного краю.

Дерева й квіти, колоски пшениці та кущі ліщини промовляли до мене, я співав разом із ними їхні пісні, і вони розуміли мене так само, як і вдома. Та ось прокинулася моя бджілка, поповзла повільно вгору до мого плеча, відлетіла вбік і двічі облетіла довкруж мене зі своїм милим глухим дзижчанням, а затим полетіла прямісінько в бік рідного краю. І тут із лісу вийшла юна дівчина з кошиком у руці й у капелюшку з широкими крисами, що затінювали її обличчя на русявій голові.

– Бог у поміч, – промовив я до неї. – Куди прямуєш?

– Несу женцям обід, – пояснила вона, порівнявшись зі мною, – а куди ти зібрався?

– Іду світ за очі, батько звелів. Він уважає, що я повинен грати на флейті для людей, але цього я ще по-справжньому не вмію, мені ще потрібно навчитися.

– Так, так. Ну, а що ти, власне, вмієш робити ? Ти ж все-таки щось умієш?

– Нічого особливого. Я вмію співати пісень.

– І які ж це пісні?

– Різні, такі, що підходять для ранку і для вечора, для всіх дерев, звірів і квітів. Зараз, наприклад, я міг би проспівати пісеньку про юну дівчину, яка вийшла з лісу і несе обід женцям.

– І ти це можеш? Так заспівай же!

– Так, але ж як тебе, власне, звати?

– Брігітта.

І я заспівав пісню про чарівну Брігітту в солом’яному капелюшку, і я співав про те, що вона несе у кошику, як задивляються на неї квіти, як голубий вітер несеться їй назустріч через огорожі садиб і все, як належить.

Вона уважно наслухала, а потім сказала, що пісня красива. А коли я розповів їй, що голодний, вона трохи підняла скатертинку, що накривала кошик, і дістала звідти кусень хліба. Коли я, смачно відкусивши від скибки, бадьоро закрокував далі, вона дорікнула мені:

– Не гоже їсти на ходу. Спочатку потрібно робити одне, а потім інше.

І ми сіли на траву, і я їв свій хліб, а вона, обхопивши руками коліна, поглядала на мене.

Коли я доїв свій хліб, вона запитала:

– Чи не хочеш ти чогось заспівати мені?

– Хотіти, то я хочу. Але ж про що?

– Про дівчину, від якої пішов коханий, і як це сумно.

– Ні, цього я не можу. Я не знаю, як це буває, та й не варто так дуже перейматися. Мій тато велів мені співати тільки порядні й милі пісні. Я заспіваю тобі про зозуленьку чи про метелика.

– А про кохання ти нічого не знаєш? – запитала вона перегодя.

– Про кохання? Звісно, що знаю, адже це щось найпрекрасніше!

І я, не гадаючи довго, заспівав про сонячний промінчик, який кохає червоні маки, і як він грається з ними, і який він щасливий, і про самку зяблика, яка чекає на свого зяблика, і коли той з’являється, вона відлітає вбік, вдаючи, ніби злякалася. І він співав далі про дівчину з карими очима і про юнака, який завітав до цього краю й проспівав пісню, за що отримав у винагороду кусень хліба, але тепер хліб йому вже не потрібний, він бажає отримати від юної дівчини поцілунок, і хоче дивитися у її карі очі й співати про це так довго, доки вона не розсміється та не притулить свої вуста до його вуст.

І тут Брігітта перегнулася до мене, і, зімкнувши свої вуста з моїми, заплющила очі, а коли їх відкрила знову, то побачив у наближених брунатно-золотистих зірочках своє зображення й кілька білих польових квітів.

– Світ чудовий, – промовив я. – Батько мав рацію. Нумо я допоможу тобі нести кошика, щоб ти вчасно прийшла до женців.

Я взяв її кошик, і ми попростували далі. Ми йшли разом, тримаючи один крок, і її радість звучала в унісон з моєю, і вітер щось нам тихо нашіптував, віючи прохолодою від схилу гори; ще жодного разу прогулянка не приносила мені такого задоволення. Якийсь час я хоробро затягав пісню за піснею, але згодом змушений був замовкнути – довкола було стільки всього, про що розповідали, зливаючись воєдино, негучні голоси долини й гір, трави та листя, річка і кущі, і все суще!

І я мимоволі подумав, що якби зміг зрозуміти й проспівати ці тисячі пісень світу – про трави і квіти, про людей і хмари, і про все інше, про листяні й вічнозелені ліси, і про всіх звірів, і на додачу всі пісні далеких морів і гір, пісні зірок і місяця – якби все це знайшло в мені відлуння і я зміг би все це проспівати, то я був би Господом Богом, а кожна нова пісня повинна була б злітати зіркою до небес.

Однак доки я йшов і міркував про все це, мене охопило тихе замилування, адже раніше такого ще жодного разу не спадало мені на думку. Брігітта несподівано зупинилася і схопилася за ручку кошика.

– Тепер мені потрібно зійти вгору, – промовила вона. – Там, на полі, наші люди. А ти куди підеш? Підеш зі мною?

– Ні, піти з тобою я не зможу. Мені велено йти у світ. Дуже тобі дякую, Брігітто, за хліб і за поцілунок. Я пам’ятатиму тебе.

Вона взяла кошик із моїх рук, і її карі очі ще раз нахилися брунатною тінню до мене, і її вуста притулилися до моїх. Її поцілунок був таким ніжним і солодким, що я від повноти щастя мало не зомлів. Я вигукнув похапливо: «Прощавай!». І хутко попростував дорогою, що вела вниз.

Дівчина неспішно сходила на гору, а потім зупинилася під низькими кронами буків на краю лісу й подивилася вниз услід мені. І коли я помахав їй капелюхом, вона кивнула ще раз і тихо зникла у тіні буків, немов якесь видіння.

А я спокійно продовжував свій шлях, заглибившись у свої думки, аж доки дорога круто не повернула.

Я опинився перед млином, біля нього на воді гойдався кораблик, на якому сидів самотній чоловік. Здавалося, що він чекає тільки на мене, тому що, коли я зняв капелюха, привітався й перебрався до нього, кораблик тут же поплив рікою вниз. Я сидів посередині кораблика, а він – позаду, біля стерна^[30], і коли я запитав, куди ж ми пливемо, він уважно глянув на мене своїми сірими очима.

– Куди забажаєш, – проказав він, знизивши голос. – Вниз рікою або в море чи до великих міст – вибирай. Тут все належить мені.

– Усе належить тобі? Так ти король?

– Можливо, – відповів він. – А ти, як я бачу, поет? Тоді заспівай мені пісню на дорогу!

Я зібрався духом, відчуваючи острах перед цим суворим сивоволосим чоловіком, а наш кораблик плив швидко й безшумно далі вниз. Я заспівав про ріку, що несе на собі кораблі й віддзеркалює сонце, і біля скелястого берега піниться, завершуючи весело свої мандри.

Обличчя чоловіка було незворушним, і коли я закінчив співати, він кивнув злегка, ніби вві сні. Затим на мій превеликий подив він заспівав сам, і його пісня була також про ріку і про мандри її водами, але вона була кращою й могутнішою, ніж моя, і звучала зовсім по-іншому.

Ріка, яку він оспівував, зривалася з гір, мов руйнівник, похмура й дика^[31], скрегочучи зубами, упокорюючись млинами, перекинутими мостами, вона ненавиділа будь-який корабель, що повинна була його нести на собі та у своїх хвилях і довгих косах річкових водоростей гойдала з посмішкою білі тіла потопельників.

Мені все це не подобалося, але лунало воно так таємниче й звабливо, що я розгубився і присоромлено замовк. Якщо те, про що співає цей літній статечний і мудрий чоловік своїм глухуватим голосом, було правдою, то всі мої пісні були всього тільки дурничкою й дитячою забавкою. Отже, виходить, що світ по своїй суті не добрий і не світлий, як Боже серце, а темний і стражденний, злий і похмурий. І коли ліси шумлять своїм листям, то це не від радості, а від печалі?

Ми пливли далі, і тіні ставали довшими. Щоразу, коли я затягав пісню, вона звучала дедалі менш світло, а голос мій ставав тихішим, і щоразу незнайомий співак відповідав мені своєю піснею, яка робила світ дедалі загадковішим і небезпечнішим, а мене більш стражденним і сумнішим.

Душа моя знемагала, і я вже шкодував, що не зостався на березі, в гостях у квітів чи у своєї вродливої Брігітти, і щоб утішитися в останніх відблисках західного сонця, я знову заспівав голосно пісню про Брігітту та її поцілунок.

Однак уже зовсім стемніло, і я замовк, а чоловік за стерном затягнув свою пісню, і співав він про кохання та про любовну пристрасть, про карі й голубі очі, про червоні вологі вуста – і це було таким чудовим і зворушливим, про що він так пристрасно співав над стемнілою рікою! Проте в його пісні кохання було темним і небезпечним, воно перетворилося на смертоносну таємницю, через що люди йшли життям навпомацки, страждаючи, терпіли, мордували й вбивали коханням одне одного.

Я слухав його з такою втомою і таким сумом, наче вже роками мандрую крізь страждання і печалі. Я відчував, як тихий і холодний потік суму й душевного остраху, що відходив від незнайомця, закрадається в моє серце.

– Отже, не життя є чимось найвищим і найпрекраснішим, – вигукнув я врешті-решт гірко, – а смерть! Тоді прошу тебе, о сумний королю, заспівай мені пісню про смерть!

Чоловік за стерном заспівав про смерть, і співав він так гарно, як я ще ніколи не чув. Але і смерть не була найпрекраснішим і найвищим, і в ній теж не було втіхи. Смерть була життям, а життя – смертю, і вони спліталися одне з одним у вічному шаленому любовному герці. І це було останньою істиною й сенсом світу: звідти виривався промінь сонця, який міг оживити й зробити втішною всю безрадісну картину. І звідти виходила тінь, що огортала мороком усе прекрасне й веселе, але в темряві пристрасть палала інтимніше і яскравіше, а кохання дужче розпалювалося у цій ночі.

Я дослухався і весь затих. Я не мав більше іншої волі як волі незнайомця. Його погляд застиг на мені, якийсь сумовито-добрий, його сірі очі були повні болю та краси світу. Він посміхнувся до мене, тоді я, зібравшись духом, відчайдушно проказав:

– О, повернімо назад! Мені тут лячно вночі, я хочу назад, туди, де я, можливо, знайду Брігітту або повернуся додому, до свого батька.

Незнайомець підвівся і показав у нічну пітьму – ліхтар виразно освітлював його худе вольове обличчя.

– Вороття немає, – промовив він серйозно й доброзичливо. – Потрібно завжди рухатися вперед, якщо хочеш пізнати світ. А від дівчини з карими очима ти вже все найкраще і найпрекрасніше отримав і чим далі ти будеш від неї, тим дивовижнішим і чарівнішим воно здаватиметься тобі. Але ти все ж завжди їдь туди, куди тебе кличе душа. Я віддаю тобі моє місце біля стерна!^[32]

Засмучений, я розумів, що він має рацію. З тугою подумав я про Брігітту, про батьківський дім і про все, що ще недавно було таким близьким і світлим, належало мені – і ось тепер я втратив його. Але тепер мені хотілося сісти на місце незнайомця біля стерна. Так було визначено.

Тому я мовчки встав і попрямував палубою до стерна, а чоловік рушив мовчки мені назустріч. Коли ми порівнялися, він суворо подивився мені в очі й передав ліхтар.

Однак коли я сів біля стерна й поклав ліхтар поруч себе, я з глибоким жахом з’ясував несподівано, що на палубі корабля я сам-один, незнайомець кудись зник. Я все ж не злякався, я це передчував. Тепер мені здавалося, що це була чудова мандрівка. І Брігітта, і мій батько, і рідний край – усе було тільки сном, а я старим і засмученим чоловіком, і завжди знову й знову плив цією нічною рікою.

Я зрозумів, що не смію кликати незнайомця, і пізнання істини пройняло мене наче морозом. Щоб переконатися в тому, про що я вже здогадувався, я перегнувся через борт до води й навів ліхтаря; з чорного дзеркала на мене дивилося серйозне і суворе обличчя із сірими очима, старе, яке усе пізнало, – і це був я. А оскільки вороття назад немає, я продовжив свій шлях темними водами нічної ріки.

1912