Гра в бісер

Магістр на мить зупинився й усміхнувся сам до себе. Тоді повів далі:

– Звичайно, як і належить за правилами, я мав керівника своїх наукових студій, і, звичайно, найрозумніше й найправильніше було б зробити, як наказував мені обов’язок: попросити поради в нього. Але так воно вже виходить, Йозефе: саме тоді, коли людина потрапляє в скруту, збивається на манівці і їй конче треба поради, їй найдужче не хочеться вертатися на правильний шлях і просити поради там, де її найшвидше можна отримати. Керівник був незадоволений моїм останнім квартальним звітом і зробив мені кілька слушних зауважень, але я вважав, що був уже на певній дорозі до нових наукових відкриттів, до нових ідей, і трохи образився на нього за ті зауваження. Словом, я не хотів іти до нього, не хотів каятись і визнавати, що він мав рацію. Своїм товаришам я теж не міг звіритися, але в нас там був у сусідстві один дивак, відомий мені тільки з вигляду, знавець санскриту, якого прозивали Йогом. І ось коли мені вже зовсім несила було терпіти такий стан, я пішов до того дивного самітника, з якого й сам часто посміювався, але якому в душі заздрив. Я зайшов до нього в келію і застав його в ритуальній індійській позі; він був цілком заглиблений у себе, нічого не чув і не бачив навколо. Тихо усміхаючись, він перебував десь в іншому світі. Мені не залишалось нічого іншого, як чекати біля дверей, поки він прийде до пам’яті. Чекати довелося дуже довго, годину чи й дві, і нарешті я так стомився, що сів на підлогу й прихилився до стіни. Та ось Йог почав поступово прокидатися, ледь похитав головою, вирівняв плечі, повільно випростав схрещені ноги і хотів уже встати, коли помітив мене. «Чого ти хочеш?» – запитав він. Я підвівся і, не роздумуючи, навіть не усвідомлюючи до пуття, що я кажу, мовив: «Це все сонати Андреа Габрієлі». Він устав, посадив мене на свій єдиний стілець, сам сів на край столу й спитав: «Габрієлі? Що ж він тобі зробив своїми сонатами?» І тоді я почав розповідати йому, що зі мною сталося, сповідатися перед ним. Він узявся докладно, як мені здалося, навіть педантично випитувати всі подробиці моїх студій над Габрієлі та його сонатами, поцікавився, о котрій годині я встаю, скільки читаю, скільки граю, коли їм і коли лягаю спати. Оскільки я сам довірився, сказати б, набився йому, то тепер мусив терпляче відповідати на всі його запитання, але мені було соромно, бо він дедалі нещадніше добирався до моєї душі, аналізуючи все моє духовне й моральне життя протягом останнього часу. Потім Йог раптом замовк, а що я й далі нічого не розумів, він здвигнув плечима й сказав: «Хіба ти не бачиш сам, де твоя помилка?» Ні, я її не бачив. Тоді він навдивовижу точно відтворив усе, що випитав у мене, аж до перших ознак утоми, невдоволення й розумового застою, і довів, що все це могло статися тільки від нестримного, безоглядного заглиблення в наукові студії і що мені давно вже час з чужою допомогою відновити втрачений контроль над собою і над своїми силами. «Якщо вже ти дав собі таку волю, – сказав він, – що відмовився від регулярних вправ з медитації, то принаймні треба було після перших же прикрих ознаках перевтоми згадати про це й надолужити прогаяне». І він мав цілковиту слушність. Я й справді давно вже занехаяв медитацію, все не мав на неї часу, завжди був або надто знеохочений і неуважний, або надто захоплений і схвильований своїми студіями, а з часом навіть перестав усвідомлювати цей свій гріх, і ось аж тепер, коли я геть занепав, опинився в критичному становищі, мені мусив нагадувати про це хтось інший. І справді, я тоді на превелику силу відновив лад у своїй душі, мусив вернутися до початкових вправ з медитації, щоб поволі вернути свою здатність до концентрації і самоспоглядання.

Магістр перестав ходити по класу, легенько зітхнув і закінчив розмову такими словами:

– Отак тоді вийшло зі мною, і мені й досі ще трохи соромно говорити про це. Але так завжди буває, Йозефе: чим більше ми вимагаємо від себе й чим більше вимагають від нас поставлені перед нами завдання, тим більше ми залежимо від джерела нашої сили – медитації, тим потрібніше нам примирення розуму з серцем. І чим дужче ми захоплені тим завданням, яке то хвилює й підбадьорює, то стомлює і пригнічує нас, тим легше нам забути про це джерело, так само як заглиблюючись у розумову працю, ми забуваємо про своє тіло й про те, що його треба доглядати, – я міг би навести чимало прикладів на доказ цих своїх слів. Справді великі люди, яких ми знаємо з історії, всі або знали медитацію, або несвідомо знаходили той шлях, куди вона веде. Решта ж, навіть найталановитіші й найсильніші, всі зрештою зазнавали поразки, бо їхнє завдання чи їхня марнославна мрія так опановувала їх, перетворюючи на одержимих, що вони вже не могли відійти від злоби дня й дотримуватись певної відстані. Та ти й сам це знаєш, цього навчаються після перших же вправ. Це гірка правда. Але наскільки вона гірка, усвідомлюєш аж тоді, як сам зіб’єшся з дороги.

Ця розповідь Магістра так подіяла на Йозефа, що він відчув небезпеку, яка загрожувала йому самому, і з новим запалом віддався медитації. Велике враження справило на нього й те, що Магістр уперше трохи відкрив перед ним своє особисте життя, розповів епізод із своєї молодості й студентських років; уперше Йозеф усвідомив, що й напівбог, Магістр, колись був молодим і міг помилятися. З вдячністю думав він про велике довір’я, яке виявив до нього Превелебний. Отже, можна збиватися з дороги, опускати руки з утоми, помилятися, порушувати приписи, а проте все це подолати, вернутися на правильну стежку і врешті ще й стати Магістром. І він переборов кризу.

Протягом двох-трьох вальдцельських років, поки тривала дружба-ворожнеча між Плініо і Йозефом, вся школа спостерігала цю драму, і кожен якоюсь мірою брав у ній участь – від директора до наймолодшого учня. Два світи, два принципи знайшли своє втілення в Кнехтові й Десиньйорі, що, сперечаючись, додавали один одному запалу, кожен диспут ставав урочистим, авторитетним змаганням, що хвилювало всіх. І якщо Плініо після кожних канікул, наче торкнувшись до матері-землі, повертався, сповнений нової потуги, то Йозеф набирався свіжої сили з кожних роздумів, з кожної прочитаної книжки, з кожної медитації, з кожної зустрічі з Магістром музики і ставав дедалі кращим речником і оборонцем Касталії. Колись, іще дитиною, він пережив своє перше покликання. Тепер він пізнав друге, і ці роки викували з нього довершеного касталійця. Давно вже він познайомився і з основами Гри в бісер і тепер, під час канікул, під наглядом досвідченого керівника почав компонувати свої перші власні партії. Тут він відкрив для себе одне з найпотужніших джерел радості і внутрішнього відпруження; від часів його невситимих вправ на клавесині й клавікордах з Карло Ферромонте ніщо так не відсвіжувало його, не давало йому такої втіхи, сили і щастя, так не утверджувало його в житті, як ці перші вторгнення в зоряний світ Гри в бісер.

Якраз у ці роки написані були ті вірші молодого Йозефа Кнехта, що збереглися в копіях Ферромонте; дуже можливо, що їх було більше, ніж дійшло до нас, і можливо також, що ці вірші, найраніші з яких виникли ще до того часу, як Кнехт прилучився до Гри, допомогли йому впоратися зі своєю роллю й витримати той критичний період. Кожний читач помітить у цих подекуди майстерно написаних, а подекуди явно наспіх накиданих строфах сліди кризи й глибокого зворушення, які Йозеф переживав тоді під впливом Плініо. В деяких рядках вчувається тривога, принципові сумніви в собі самому і в сенсі буття, аж поки, нарешті, у вірші «Гра в бісер» забриніла, здається нам, щира, святоблива відданість ідеям Касталії. Між іншим, уже саме те, що він написав ці вірші й навіть при нагоді показував їх декому зі своїх товаришів, було певним визнанням світу Плініо, невеличким бунтом проти касталійських законів. Бо якщо Касталія взагалі відмовилася від художньої творчості (навіть музичні твори тут допускають лише у формі стилістично простих, суворо скомпонованих вправ), то складання віршів вважалося взагалі чимось неймовірним, сміховинним, навіть ганебним. Отже, ці вірші – не порожня забавка, потрібен був високий тиск, щоб полилися ці рядки, а також уперта мужність, щоб записати їх, показувати іншим і признаватися, що вони твої.

Не можна не згадати, що й Плініо Десиньйорі під впливом свого супротивника багато в чому змінився, пройшов певну фазу розвитку – і не тільки в розумінні виховання в собі гідних методів боротьби. З року в рік вони товаришували й змагалися, і Плініо бачив, як його супротивник невпинно виростав у зразкового касталійця, в постаті товариша все видиміше і яскравіше проступав перед ним самий дух Педагогічної Провінції, і так само як він, Плініо, приносив з собою щось зі свого світу й будив у душі Йозефа неспокій, сам він, у свою чергу, дихав касталійським повітрям і підпадав під його вплив та під його чари. Якось, останнього року свого перебування у Вальдцелі, після двогодинного диспуту про ідеали чернецтва та про його небезпеки, який вони провели в присутності старшого класу відділення Гри в бісер, Плініо запросив Йозефа на прогулянку і там сказав йому слова, які ми наводимо за листом Ферромонте:

– Я, звичайно, давно вже знаю, Йозефе, що ти не той правовірний гравець у бісер і святий касталієць, роль якого ти так чудово граєш. Кожен із нас змагається на своїх позиціях і кожен добре знає, що те, проти чого він бореться, має право на існування і свою незаперечну вартість. Ти стоїш на боці високої культури духу, а я на боці природного життя. Під час нашої боротьби ти навчився вистежувати небезпеки природного життя і брати їх на приціл; твій обов’язок показувати, як природне, просте життя, позбавлене духовного нагляду, стає болотом, спихає нас до тваринного існування, навіть ще нижче. А я, в свою чергу, мушу безперестанку нагадувати, яке ризиковане, небезпечне і, врешті, безплідне життя, що спирається тільки на самий дух. Гаразд, хай кожен боронить те, в чию першість він вірить: ти – дух, а я – природу. Але не ображайся на мене – часом мені здається, що ти справді наївно вважаєш мене ворогом вашого касталійського буття, чужинцем, для якого ваші студії, вправи й ігри – тільки порожні витребеньки, хоч сам він з тих чи інших причин якийсь час теж брав у них участь. Ох, любий мій, як ти помиляєшся, коли справді так думаєш! Признаюся тобі, що я безтямно люблю вашу ієрархію, захоплений нею, що вона часом спокушає мене, як саме щастя. Признаюся також, що кілька місяців тому, бувши вдома, я мав з батьком розмову й домігся від нього дозволу лишитися в Касталії і вступити до Ордену в тому випадку, якщо до кінця свого навчання я й далі хотітиму цього, і я був щасливий, отримавши нарешті цей дозвіл. Ну от, а віднедавна я впевнився, що не скористаюся ним. І не тому, що перехотів! Але я дедалі більше переконуюсь, що коли б я лишився тут, то це була б утеча, пристойна, може, навіть шляхетна, проте все-таки втеча. Я повернуся і стану світською людиною. Але я завжди буду вдячний Касталії, робитиму й далі деякі ваші вправи й щороку братиму участь у великій Грі в бісер.

Глибоко схвильований, Кнехт розповів про це зізнання Плініо своєму товаришеві Ферромонте. А цей у листі, який ми цитували вище, додає: «Для мене, музиканта, це зізнання Плініо, до якого я не завжди був справедливий, стало ніби музичним переживанням. З протилежності «світ – дух» чи «Плініо – Йозеф», із сутички двох непримиренних принципів перед очима в мене витворилася сублімація, концерт».

Коли Плініо після закінчення чотирирічного курсу у Вальдцелі мав вертатися додому, він передав директорові листа від свого батька, в якому той запрошував Йозефа Кнехта провести в них канікули. Це був безпрецедентний випадок. Хоч відпустки на подорожі й перебування за межами Педагогічної Провінції і давали, головним чином з пізнавальною метою, і навіть не так уже й рідко, а проте це були винятки, і отримували їх тільки старші й надійніші студенти, а вже ніяк не учні. Та все ж таки директорові Цбіндену запрошення, що виходило від голови такого поважного роду, здалося надто важливим, щоб відхилити його самому, і він послав його на розгляд комісії Виховної Колегії, яка швидко відповіла лаконічною відмовою. Друзям треба було розлучатися.

– Згодом спробуємо знов прислати їм запрошення, – мовив Плініо, – колись та пощастить. Ти повинен познайомитися з моєю домівкою, з моїми батьками та родичами й побачити, що ми також люди, а не просто ватага світських гультяїв і ділків. Мені тебе дуже бракуватиме. А ти тепер, Йозефе, швидше підіймайся на вершину цієї Касталії, ти просто народжений для ієрархії, але, здається мені, з тебе буде ще кращий бонза, ніж фамулус^[36], всупереч твоєму імені. Я пророкую тобі велике майбутнє, одного чудового дня ти станеш Магістром і тебе зарахують до Превелебних.

Йозеф сумно глянув на нього.

– Добре тобі глузувати! – мовив він, намагаючись побороти хвилювання. – Я не такий шанолюбний, як ти, і якщо колись і досягну посади, то ти на той час давно вже будеш президентом чи бургомістром, професором чи федеральним радником. Згадуй же, Плініо, добрим словом нас і Касталію, не ставай зовсім чужий нам! Адже у вас теж, мабуть, є люди, що знають про Касталію не самі тільки анекдоти, які там про нас люблять вигадувати.

Вони потисли один одному руки, і Плініо поїхав. Останній вальдцельський рік минув для Йозефа дуже тихо, тяжкий, виснажливий обов’язок, що покладався на нього, майже як на офіційну особу, раптом скінчився, Касталію вже не потрібно було боронити. Своє дозвілля він того року віддавав переважно Грі в бісер, що дедалі більше його захоплювала. Невеличкий зшиток з тих часів, у який Кнехт занотував свої думки про значення і про теорію Гри, починається такими словами: «Все наше життя, і фізичне, й духовне, – це динамічний феномен, і Гра в бісер охоплює, властиво, тільки його естетичний бік, та й то переважно у вигляді ритмічних процесів».

Студентські роки

Йозефу Кнехтові минав двадцять четвертий рік. Він закінчив Вальдцельську школу, і тим самим закінчилось його учнівство, почалися вільні студентські часи; якщо не рахувати дитячих років, проведених в Ешгольці, це, мабуть, була найвеселіша, найщасливіша пора в його житті. Завжди є щось від дива, щось зворушливо гарне в нестримній жадобі відкриттів і перемог юнака, який уперше звільнився від шкільного примусу і рветься до безмежних духовних обріїв, у якого ще не розвіялася ілюзія, не з’явився жоден сумнів ні у своїй власній спроможності всім серцем віддаватися справі, ні в безмежності духовного світу. Саме для людей з таким обдарованням, як у Йозефа Кнехта, – не вузьким, з найперших кроків спрямованим до зосередженості на якійсь окремій галузі знань, а широким, за натурою своєю націленим на сукупність, на синтез, на універсальність, – весна студентської волі часто буває порою великого, майже п’янкого щастя, і без дисципліни, здобутої в школах еліти, без душевної гігієни вправ з медитації та без обережного контролю Виховної Колегії ця воля була б для них дуже небезпечною, а для деяких навіть фатальною, як воно й траплялося з величезною кількістю яскравих талантів у докасталійські віки, ще коли не був запроваджений наш теперішній лад. За тих прадавніх часів у вищих школах подеколи аж кишіло молодими талантами фаустівської натури, які щодуху мчали у широке море науки та академічної свободи й неминуче зазнавали всіх катастроф неприборканого дилетантизму; адже й сам Фауст – прообраз геніального дилетанта з усім властивим йому трагізмом. У Касталії ж духовна воля студентів набагато більша, ніж у будь-яких університетах давніших епох, бо вони мають далеко ширші можливості для наукових досліджень, а крім того, в Касталії не мають значення матеріальні умови, тут нічого не важать шанолюбство, несміливість, убогість батьків, турбота про хліб і кар’єру тощо. В академіях, семінарах, бібліотеках, архівах, лабораторіях Педагогічної Провінції всі студенти, хоч би якого вони були походження і хоч би які плекали в душі плани, користалися однаковісінькими правами; призначаючи когось на певний щабель ієрархії, тут брали до уваги тільки його інтелектуальні здібності й риси вдачі. І навпаки, багатьох матеріальних і духовних свобод, спокус та небезпек, які ламають життя не одному обдарованому студентові у світських університетах, у Касталії не існує; звичайно, й тут є на чому спіткнутися, й тут можна збитися на манівці, – де людство вільне від цього? – та все ж касталійський студент позбавлений багатьох можливостей схибити, розчаруватися й загинути. Він не може ні розпитися, ні змарнувати свою молодість на хвалькувату псевдодіяльність у різних таємних гуртках, як не одне покоління студентів минулих часів, ні раптом виявити, що його університетський диплом – просто помилка, що в його освіті є прогалини, які вже не можна заповнити; від усього цього оберігає його касталійська система. Небезпека змарнувати свою силу на жінок чи на захоплення спортом також невелика. Що стосується жінок, то касталійський студент не знав ні шлюбу з його принадами й небезпеками, ні святенництва минулих епох, що штовхало студента або до аскетизму, або в обійми більш чи менш продажних жінок чи й просто повій. Оскільки для касталійців не існує шлюбу, то для них не існує й моралі кохання, пов’язаної з інституцією шлюбу. А оскільки в касталійця немає грошей і, можна сказати, ніякої власності, то для нього не існує й продажного кохання. За звичаями Педагогічної Провінції дочки тутешніх городян не виходять рано заміж і до одруження найкращим коханцем вважають ученого або студента: він ніколи не питав про походження й достатки батьків, звик розумові здібності принаймні ставити нарівні з хистом до практичного життя, здебільшого має фантазію та почуття гумору і, оскільки йому розплачуватися нічим, мусить догоджати більше, ніж інші. Коханка касталійського студента не знає питання: а чи одружиться він зі мною? Ні, він не одружиться. Щоправда, зрідка бувало й таке: хтось із студентів еліти дійсно одружувався й повертався в міщанський світ, зрікшись Касталії і Ордену. Проте ці кілька випадків відступництва в історії шкіл і Ордену були просто курйозом, інакше їх ніхто й не сприймав.

Справді, після закінчення підготовчих шкіл учням еліти надається дуже велика свобода для самовизначення в усіх галузях знань. Обмежує цю волю – якщо нахили й зацікавлення не звужують її з самого початку – тільки обов’язок кожного студента подавати раз на семестр план своєї праці, за виконанням якого Колегія тактовно стежить. Для різнобічно обдарованих студентів з широким колом зацікавлень – а до них належав і Кнехт – перші студентські роки завдяки цій дуже широкій свободі здаються чимось чудовим і звабливим. Саме таким студентам з різнобічними зацікавленнями, якщо тільки вони не починають ледарювати, Колегія надає майже райську свободу: студент може на свій розсуд знайомитися з будь-якими науками, змішувати різні її галузі, захоплюватись одночасно сімома чи вісьмома дисциплінами або від самого початку триматися в якихось вужчих рамках, і, крім виконання загальних, чинних для всієї Провінції і Ордену правил поведінки, від нього ніхто нічого не вимагає, він лише повинен раз на рік подати звіт про те, які прослухав лекції, що читав і в яких інститутах працював. Докладніший контроль і перевірка його успіхів провадиться вже аж тоді, коли він починає відвідувати спеціальні курси й семінари, до яких належить і Гра в бісер та консерваторський курс музики; тут, певна річ, кожен студент повинен складати офіційні екзамени й виконувати всі завдання, які від нього вимагає керівник семінару. Проте ніхто йому не накидає цих курсів, він може семестрами чи й роками тільки сидіти в бібліотеках або слухати лекції. Тим студентам, що довго не можуть спинитися на якійсь одній галузі науки, відтягаючи таким чином свій вступ до Ордену, Колегія терпляче дозволяє довгі мандри по різноманітних галузях знання, навіть заохочує їх до цього. Від них лише вимагають, щоб вони не переступали правил моралі й раз на рік подавали так званий «життєпис». Завдяки цій давній традиції, яку так часто висміюють, до нас і дійшли три життєписи, що їх Кнехт скомпонував у студентські роки. Отже, в цьому випадку ми маємо справу не з суто добровільними, неофіційними, майже таємними літературними спробами, як його вірші, написані у Вальдцелі, а зі звичайними, офіційними творами. Ще на початку існування Педагогічної Провінції з’явився звичай спонукати молодших студентів, тобто ще не прийнятих до Ордену, час від часу компонувати особливі праці чи стилістичні вправи – так звані «життєписи», фіктивні автобіографії, перенесені в будь-яку з минулих епох. Студент мав завдання перенестися в оточення і культуру, в духовну атмосферу якої-небудь давнішої доби й вигадати собі відповідне до тієї доби життя; залежно від часу й моди студенти вибирали імператорський Рим, Францію сімнадцятого чи Італію п’ятнадцятого сторіч, Афіни епохи Перікла або Австрію часів Моцарта, а філологи ще й мали звичку писати романи про своє життя мовою і стилем тієї країни й тієї доби, в яку переносилась дія: інколи з-під їхнього пера з’являлися надзвичайно віртуозно зроблені автобіографії в куріальному стилі папського Риму десь 1200 року, інколи – скомпоновані середньовічною латинню, італійською мовою «Ста новел»^[37], французькою Монтеня, бароковою німецькою мовою боберфельдського лебедя^[38]. В цьому вільному, грайливому жанрі зберігся відгомін давньоазіатської віри у відродження й переселення душ; серед викладачів і студентів було поширене уявлення про те, що їхньому теперішньому існуванню, можливо, передувало інше, в іншій постаті, в інші часи, серед інших умов. Звичайно, це була не віра в буквальному значенні цього слова, і тим більше не вчення, а тільки гра, вправа на силу фантазії, спроба уявити своє «я» в інших умовах і в іншому оточенні. На цих вправах, так само як на деяких стилістично-критичних семінарах, а часто і в Грі, студенти вчилися обережно проникати в минулі культури й епохи, в інші країни, вчилися розглядати свою власну особу як маску, як тимчасову оболонку ентелехії. Звичай компонувати такі життєписи мав свої чари й давав добрі наслідки, інакше він би так довго не зберігся. Між іншим, чимало студентів більше чи менше вірили не тільки в ідею переселення душ, а й у правдивість життєписів, які вони самі ж створювали. Бо, звичайно, більшість тих уявних існувань, перенесених у минулі часи, були не тільки стилістичними вправами й історичними студіями, а й вимріяними образами, ідеалізованими автопортретами: студенти змальовували себе переважно в тих костюмах і надавали собі тієї вдачі, які їм здавались ідеальними і які вони б хотіли мати насправді. Крім того, ці життєписи були непоганою педагогічною ідеєю, законним шляхом до заспокоєння потреби в поетичній творчості, властивій людям молодого віку. Справжню, поважну творчість заборонили багато поколінь тому; частково її замінили науки, а частково Гра в бісер. А все ж потяг молоді до художньої творчості, до компонування остаточно цим не задовольнявся; в написанні уявних біографій, що часом переростали в цілі повісті, для неї відкривалося дозволене, широке поле діяльності. Можливо також, що чимало авторів таким чином робили перші кроки на шляху до самопізнання. Між іншим, часто бувало, що студенти використовували свої життєписи як нагоду висловити критичні, бунтарські думки про сучасний світ і про Касталію. Вчителі здебільшого ставилися до цього прихильно, бо, крім усього іншого, ці твори дуже багато говорили їм, давали надзвичайно ясну картину духовного життя, моралі й поведінки їхніх авторів саме в той час, коли студенти мали найбільшу волю й не перебували під пильним наглядом.

Збереглося три таких життєписи Йозефа Кнехта, ми їх усі наведемо від слова до слова, бо вважаємо, що це, може, буде найцінніша частина нашої книжки. Чи він їх написав лише три, чи їх було більше і один або й кілька згубилися, – можна гадати по-всякому. Напевне ми знаємо тільки одне: після того як Кнехт здав свій третій, «індійський» життєпис, канцелярія Виховної Колегії рекомендувала йому для наступного вибрати якусь ближчу історичну епоху, багатше документовану, а також більше звертати увагу на історичні деталі. Нам відомо з розповідей і листів, що Кнехт після цих зауважень справді почав вивчати матеріали для життєпису, перенесеного у вісімнадцяте сторіччя. Він хотів виступити в ньому в ролі швабського теолога^[39], який потім залишає церковну посаду, щоб цілком віддатися музиці; той теолог мав бути учнем Йоганна Альбрехта Бенгеля, приятелем Етінгера^[40] й деякий час гостювати в громаді Цінцендорфа^[41]. Ми знаємо, що Кнехт у той час прочитав і законспектував багато давніх, часом рідкісних праць про церковний статут, про пієтизм і про Цінцендорфа, про літургію і про церковну музику тієї доби. Ми також знаємо, що він був просто закоханий в образ прелата, чарівника Етінгера, та й до магістра Бенгеля теж відчував справжню любов і глибоку пошану – навіть сфотографував його портрет і якийсь час тримав у себе на столі, – й щиро намагався об’єктивно оцінити Цінцендорфа, що так само вабив його, як і відштовхував. Нарешті він кинув цю працю, задоволений тим, що встиг пізнати. Але заявив, що життєпису на опрацьованому матеріалі створити не може, бо надто багато зібрав деталей і надто ними захопився. Ці слова дають нам цілковите право розглядати ті три закінчені життєписи швидше як твір поетичної, благородної натури, ніж як працю вченого, що, на нашу думку, аж ніяк не применшує їхнього значення.

Але для Кнехта свобода, яку він тепер отримав, була не лише свободою самому вибирати собі наукові студії, як для решти студентів, а ще й великим відпруженням. Адже він був не тільки вихованцем елітарної школи, як усі, не тільки жив за суворими шкільними правилами, з чітко розподіленим днем, під пильним контролем і наглядом учителів, не тільки витримував усі труднощі, яких не бракує учневі такої школи. Крім усього цього, він ще й ніс особливий тягар: стосунки з Плініо зобов’язували його до такої ролі й такої відповідальності, які вимагали від нього найбільшого розумового й душевного напруження; адже це була роль надзвичайно активна й важлива, вона, власне, була не на його снагу й не для його віку, і впорався з нею Йозеф лише завдяки своїй величезній силі волі й талантові, та ще завдяки могутній підтримці здалеку, підтримці Магістра музики, – без неї він взагалі не зміг би довести справу до кінця. Ми бачимо двадцятичотирьохрічного Кнехта після закінчення вальдцельської школи передчасно дозрілим і трохи перенапруженим, проте, на диво, якоїсь видимої шкоди двобій з Плініо йому не завдав. Але, хоч ми й не маємо цьому безпосередніх доказів, та роль і той тягар дуже гнітили все його єство, – це видно з того, як учорашній школяр скористався своєю вимріяною волею. Кнехт, що в останні роки перебування в школі стояв на очах у всіх, був уже мало не офіційною особою, негайно й рішуче від усього усунувся; якщо простежити його тодішнє життя, то складається навіть враження, що йому найдужче хотілося б стати взагалі невидимим, ніяке оточення і ніяке товариство не здавалося йому достатньо тихим, ніяке життя – достатньо самітним. Тому й на довгі, бурхливі листи Десиньйорі він спершу відповідав коротко й неохоче, а потім і зовсім перестав відповідати. Славетний учень Кнехт зник, наче в землю запався; тільки у Вальдцелі слава його не гасла і згодом стала майже легендарною.

Саме тому в перші свої студентські роки Кнехт уникав Вальдцеля, тому ж таки він поки що відмовлявся від вищих та найвищих курсів Гри в бісер. А проте, хоч поверховому спостерігачеві могло тоді здатися, що Кнехт дивовижно нехтує Гру в бісер, ми знаємо: весь хід його вільних студій, такий начебто примхливий і безладний, принаймні досить незвичайний, визначала Гра в бісер, це був шлях до неї, до служіння їй. Ми спиняємося на цій обставині трохи докладніше, бо вона дуже характерна: Йозеф Кнехт, виявивши незвичайну впертість, дивовижно, по-молодечому геніально використав свободу самому вибирати собі наукові студії. У Вальдцелі він, як і всі, пройшов офіційний вступ до Гри в бісер та повторний курс, потім, уже маючи серед товаришів репутацію доброго гравця, захоплений величезною притягальною силою цієї найкращої з ігор, скінчив наступний курс і ще учнем еліти був прийнятий до другого ступеня гравців, що вважали рідкісною відзнакою.

Через кілька років Кнехт розповідав у листі одному своєму товаришеві по офіційному повторному курсу, а згодом приятелеві й помічникові, Фріцові Тегуляріусу, про випадок, що не тільки став вирішальним для його наміру стати гравцем у бісер, а й дуже вплинув на хід його наукових досліджень. Лист цей зберігся. Кнехт пише: «Я хочу тобі нагадати один день і одну Гру з тих часів, коли ми з тобою, призначені в ту саму групу, так завзято компонували свої перші партії. Наш керівник дав нам кілька ідей і запропонував на вибір чимало різних тем; ми саме досягли нелегкого переходу від астрономії, математики й фізики до філології та історії, а керівник був великий майстер ставити нам, нетерплячим початківцям, усілякі пастки й зваблювати нас на слизьку стежку неприпустимих абстракцій та аналогій. Він підкидав нам звабливі ігри-забавки з галузі етимології та порівняльного мовознавства й дуже тішився, коли хтось із нас попадався в його тенета. Ми до знемоги підраховували довжину грецьких складів, аж раптом керівник збивав нас з пантелику, заявляючи, що можна і навіть необхідно замість метричного скандування досліджувати акцентне, або ставив ще якесь подібне завдання. Формально він робив свою справу блискуче й цілком коректно, але мені такий спосіб викладання не подобався: він показував нам помилкові ходи й підбивав на хибні висновки, хоч і з добрим наміром застерегти від цих небезпек, але трохи й для того, щоб поглузувати з недосвідчених хлопців і якраз найзахопленіших якнайбільше остудити своїм скепсисом. Але саме на його уроці, під час одного такого заплутаного експерименту-містифікації, коли ми навпомацки, несміливо намагалися накреслити більш-менш прийнятну партію, я раптом, зворушений до глибини душі, збагнув суть і велич нашої Гри. Ми препарували якусь мовознавчу проблему і, так би мовити, зблизька розглядали період розквіту мови, її злет до вершин, проходячи з нею за кілька хвилин той шлях, на який їй потрібно було кілька сторіч, і мене дуже вразила та картина минущості всього сущого: перед нашими очима такий складний, давній, гідний якнайбільшої пошани, багатьма поколіннями повільно створений організм спершу розквітав, уже маючи в собі зародок смерті, а потім ця мудро вибудувана споруда почала занепадати, вироджуватись, хилитися до загибелі, – і враз мені сяйнула радісна думка, що все ж таки занепад і смерть тієї мови не завели її в небуття, що її молодість, розквіт і навіть загибель збереглися в нашій пам’яті, в нашому знанні про неї, в її історії, що вона живе далі в знаках і формулах науки, а так само в тайнописі Гри в бісер, і її будь-коли можна відновити. Я раптом зрозумів, що в мові чи принаймні в принципі Гри в бісер кожен знак справді всеосяжний, кожен символ і кожна комбінація символів веде не куди-небудь, не до окремих прикладів, експериментів і доказів, а до центру, до таємниці й до серця світу, до першооснови знань. У сяйві тієї хвилини я побачив, що кожен перехід з мажору в мінор у сонаті, кожне перетворення міфа чи культу, кожне класичне, мистецьке формулювання, коли розглядати його справді медитативно, – це не що інше, як безпосередній шлях до найбільшої таємниці світу, де між коливанням туди й назад, між тією миттю, коли набирається в груди повітря, і тією, коли воно виходить з грудей, між небом і землею, між Інь і Ян^[42], вічно відбувається священнодійство. Хоч я вже тоді як слухач був присутній на кількох добре задуманих і добре проведених іграх, переживши при цьому велике піднесення й зробивши для себе не одне радісне відкриття, проте досі був схильний сумніватися, що наша Гра справді має таке велике значення. Врешті, кожна вдало розв’язана математична задача може дати духовну втіху, кожен добрий музичний твір, коли його слухаєш, особливо коли його виконуєш, може піднести душу, зробити її чутливою до великого, а кожна зосереджена медитація може заспокоїти серце й настроїти його в унісон із всесвітом; але саме тому, нашіптували мені мої сумніви, може, й справді Гра в бісер – тільки формальне мистецтво, розумова вправність, дотепне комбінування, а коли так, то краще кинути її і віддатися чистій математиці або добрій музиці. Але тепер я вперше почув внутрішній голос самої Гри, її потаємна глибока суть озвалася до моєї душі, і відтоді в мені не гасне віра, що наша висока Гра – справді lingua sacra, священна, божественна мова. Ти згадаєш ту хвилину, бо сам помітив тоді, що в мені відбулася якась внутрішня зміна, я відчув поклик. Я можу порівняти його лише з тим незабутнім покликом, що змінив і підніс моє серце і моє життя, коли мене, ще малого хлопця, проіспитував Magister musicae й покликав до Касталії. Я бачив, що ти помітив це, хоч і не сказав жодного слова; ми й тепер не будемо більше про це говорити. Але я маю до тебе прохання, і щоб пояснити його, мушу сказати тобі те, чого ніхто більше не знає і ніхто й не повинен знати, а саме: що я тепер кидаюся від однієї дисципліни до зовсім іншої, далекої від неї, не з примхи, а за твердо визначеним планом. Ти, мабуть, пригадуєш хоча б у загальних рисах ту навчальну партію, яку ми на третьому курсі скомпонували з допомогою вчителя і під час якої я почув той голос і пережив своє покликання. Оце ту партію – вона починалася з ритмічного аналізу теми для фуги, а всередині її було речення, яке приписують Конфуцієві, – я й вивчаю тепер від початку до кінця, тобто працюю над кожною її фразою, переводжу її з мови Гри на первісну мову: математичну, орнаментальну, китайську, грецьку і т. д. Я хочу бодай раз у своєму житті фахово простудіювати й відтворити весь зміст однієї партії; з першою частиною я вже впорався, мені потрібно було на це два роки. Звичайно, доведеться згаяти ще кілька років. Та коли вже ми в Касталії маємо свободу вибирати собі наукові студії, я скористаюся цією свободою саме так. Я знаю, що мені можуть заперечити. Більшість наших учителів сказало б: нам потрібно було кілька сторіч, щоб винайти і вдосконалити Гру в бісер як універсальну мову й універсальний метод, щоб висловити з її допомогою всі духовні й мистецькі цінності та поняття і звести їх до спільного знаменника. І ось з’являєшся ти й хочеш перевірити, чи наш задум правильний! Для цього тобі потрібне буде ціле життя, і ти пожалкуєш, що взявся за цю справу. Ні, для цього мені не потрібно буде цілого життя, і, думаю, я й не пожалкую, що взявся за це. А тепер вертаюся до свого прохання: оскільки ти працюєш в Архіві Гри, а я з певних причин ще довго не хотів би з’являтися у Вальдцелі, прошу тебе відповісти на кілька моїх запитань, тобто подати мені в нескороченому вигляді офіційні коди й знаки різних тем, що зберігаються в Архіві. Я розраховую на тебе, а якщо тобі колись знадобиться моя допомога, я так само буду до твоїх послуг».