Консуело

Розділ 11

Протягом решти богослужіння Консуело виявила стільки енергії й такі природні дані, що всі вимоги, які міг би ще поставити граф Дзустіньяні, виявилися задоволеними. Вона вела за собою, підтримувала й надихала весь хор і в міру виконання своїх партій виявила величезний діапазон голосу й усю розмаїтість його достоїнств, а також невичерпну силу своїх легенів, або, вірніше, досконалість свого мистецтва: адже той, хто вміє співати, не знає втоми, а співати для Консуело було так само легко, як для інших дихати. Її чистий, звучний голос вирізнявся серед сотні голосів її подруг, і їй не треба було для цього кричати, як бездарним і безголосим співачкам. До того ж вона почувала й розуміла до найтонших відтінків думку композитора. Словом, вона одна була й артистом, і майстром серед усього цього гурту пересічних співачок із млявим темпераментом, хоча й зі свіжими голосами. Природно, не хвастаючись цим, вона панувала, і, поки тривав спів, усім, хто співав, здавалося, що інакше й бути не може. Але коли хор змовк, ті самі хористки, які під час виконання поглядом благали Консуело про допомогу, тепер у глибині душі були сердиті на неї за це й усі похвали на адресу школи Порпори приписували собі. Всі ці похвали Порпора вислуховував мовчки, всміхаючись, але при цьому він дивився на Консуело, й Андзолето чудово розумів, що говорить його погляд.

По закінченні богослужіння граф в одній із приймалень монастиря запропонував хористкам пишне частування. Ґрати розділяли два великі столи, поставлені у формі півмісяця один проти одного: просвіт, розрахований на розмір величезного пирога, був залишений посередині ґрат для того, щоб передавати страви, які граф сам люб'язно пропонував старшим черницям і вихованкам. Одягнені послушницями, останні приходили по дванадцятеро зразу й по черзі всідалися на вільні місця в глибині зали. Ігуменя сиділа біля самих ґрат, праворуч од графа, що сидів у зовнішній частині зали, а ліворуч од нього було вільне місце. Далі сиділи Марчелло, Порпора, парафіяльний священик, старші священики, що брали участь у церковній відправі, трохи аристократів – аматорів музики, світські попечителі школи, і, нарешті, красень Андзолето у своєму парадному чорному костюмі, при шпазі. Зазвичай за таких обставин молоді співачки бували дуже жваві: їх приводили у приємний і збуджений стан смачні страви, товариство чоловіків, бажання подобатися або хоча б бути поміченими, і вони весело базікали навперебій. Але цього разу учта проходила невесело й якось натягнуто. Задум графа перестав бути таємницею (хіба є секрет, що якимось чином не просочиться крізь щілини монастирських стін?), і от кожна з молодих дівчат у глибині душі мріяла, що саме її Порпора запропонує графові замість Корилли. Сам професор хитро підтримував у деяких з них цю ілюзію: в одних – аби змусити їх краще співати в присутності Марчелло, в інших – щоб неминучим розчаруванням помститись їм за все те, що він перетерпів од них на своїх уроках. Так чи інакше, прихожа учениця школи Клоринда вичепурилася цього дня геть-чисто, збираючись сидіти поруч із графом. Якою ж була її лють, коли вона побачила, що ця старчиха Консуело у своєму чорному платтячку, ця погануля, відтепер визнана кращою співачкою школи та єдиною її окрасою, сідає з незворушним виглядом за стіл між графом і Марчелло! Злість спотворила її лице, вона стала такою некрасивою, якою ніколи не була Консуело й якою стала б сама Венера під впливом настільки ницих і злісних почуттів. Андзолето, тріумфуючи перемогу, бачив, що відбувається в душі Клоринди; він підсів до неї й розсипався у вульгарних компліментах, які та мала дурість прийняти за чисту монету. Це незабаром її втішило: вона уявила, що, заполонивши увагу нареченого Консуело, може помститись їй, і пустила в хід усі свої чари. Та вона була занадто обмеженою, а Андзолето занадто хитрим, і ця нерівна боротьба неминуче мала б поставити її в смішне становище.

Тим часом граф, розмовляючи з Консуело, все більше й більше дивувався, бачачи, що такт, здоровий глузд і чарівність, які виявляє вона в розмові, не менш значні, ніж талант і вміння, виявлені в церкві. За цілковитої відсутності кокетства в ній було стільки щирості, веселості, доброти, довірливості, що при першому ж знайомстві вона вселяла непереборну симпатію. Після вечері граф запросив Консуело проїхатися разом з ним і його друзями в гондолі, подихати вечірнім повітрям. Марчелло не міг через хворобу брати участь у цій прогулянці, але Порпора, граф Барберіґо й кілька інших аристократів із задоволенням прийняли пропозицію графа. Андзолето був також допущений. Консуело із зніяковілістю подумала про те, що їй доведеться бути самій в такому великому чоловічому товаристві, і тихенько попросила графа запросити також і Клоринду.

Дзустіньяні, який не розумів причини залицяння Андзолето до бідолашної красуні, був навіть задоволений, що той під час прогулянки буде більше зайнятий нею, ніж своєю нареченою. Доблесний граф, завдяки своєму легкодумству, гарній зовнішності, багатству, власному театру, а також легким вдачам свого народу й свого століття, був наділений чималою зарозумілістю. Збуджений випитим грецьким вином і музикою, прагнучи помститися якнайскоріше підступній Кориллі, граф, вважаючи це цілком природним, одразу почав упадати коло Консуело. Всівшись поруч із нею й улаштувавши так, що інша юна пара опинилася на протилежному кінці гондоли, він досить виразно впився поглядом у свою нову жертву. Але простодушна Консуело нічого не зрозуміла. Їй, такій чистій і чесній, навіть на думку спасти не могло, щоб покровитель її друга був здатний на таку ницість. До того ж через свою звичайну скромність, яку не зміг похитнути навіть блискучий нинішній успіх, Консуело не допускала й гадки про бажання графа поупадати коло неї. Вона так само продовжувала ставитися шанобливо до знатного вельможі, покровителя її й Андзолето, і простодушно, по-дитячому насолоджувалася приємною прогулянкою.

Її спокій і довірливість настільки вразили графа, що він не знав, віднести їх до веселої невимушеності жінки, що не помишляє про опір, чи до нашної дурості зовсім незайманої істоти. В Італії дівчина у вісімнадцять років досить освічена, – я хочу сказати, була освічена, особливо сто років тому, та ще маючи такого друга, як Андзолето. Здавалося б, усе сприяло сподіванням графа. А тим часом щоразу, коли він брав Консуело за руку або збирався обійняти її, його втримувала незбагненна зніяковілість, він відчував непевність, ледве не шанобливість, якої не міг усвідомити.

Барберіґо також вважав, що Консуело надзвичайно приваблива своєю простотою, і охоче розраховував би на неї так само, як і граф, але вважав неделікатним іти всупереч намірам свого друга. «По заслугах і честь, – думав він, бачачи, як блукають у солодкому захваті погляди графа. – Ще надійде й моя черга». Поки ж, не маючи звичаю милуватися зірками під час прогулянок із жінками, молодий Барберіґо задав собі запитання, на якій підставі цей нікчемний хлопчисько Андзолето захопив собі біляву Клоринду, і, підійшовши до неї, дав зрозуміти юному тенорові, що було б більш доречно, якби замість залицяння він узявся за весла. Андзолето, незважаючи на свою надзвичайну проникливість, був усе-таки недостатньо добре вихований, аби розуміти з півслова. До того ж він узагалі тримав себе з аристократами із зарозумілістю, яка переходила у нахабство. Він ненавидів їх усім серцем, а його поступливість стосовно них була тільки хитрістю, за якою ховалося найглибше презирство. Барберіґо, зрозумівши, що тенорові хочеться його позлити, задумав жорстоко помститися йому.

– Подивіться, яким успіхом користується ваша подруга Консуело, – голосно звернувся він до Клоринди. – До чого вона дійде сьогодні? Їй недостатньо фурору, що вона вчинила своїм співом у всьому місті, – вона ще пускає бісики нашому бідолашному графу. Якщо він іще й не втратив остаточно голови, то, вже напевно, втратить, і тоді лихо синьйорі Кориллі.

– О, цього можна не боятися! – лукаво заперечила Клоринда. – Консуело закохана ось у цього самого Андзолето, вона його наречена. Вони палають одне до одного пристрастю бозна-скільки років.

– Багато років любові можуть бути забуті в одну мить, – заперечив Барберіґо, – особливо коли очі Дзустіньяні метають свої смертоносні стріли. Хіба ви цього не бачите, прекрасна Клориндо?

Андзолето несила було довго терпіти такі глузи. Тисячі змій уже починали ворушитися в його серці. Дотепер така підозра не спадала йому на думку: ні про що не думаючи, він насолоджувався перемогою своєї подруги, і якщо протягом двох годин він і бавився жартами над нещасною жертвою сьогоднішнього захоплюючого дня, то робив це лише для того, щоб якось упоратися зі своїм захватом і вдовольнити марнославство. Перекинувшись із Барберіґо кількома жартами, Андзолето зробив вигляд, що зацікавився диспутом про музику, який розгорівся в цей час на середині човна між Порпорою та іншими гістьми графа, і, поступово віддаляючись від того місця, за яке йому вже не хотілося більше змагатися, він прослизнув, користуючись темнотою, на ніс гондоли. Тут Андзолето відразу помітив, що його поява не припала до смаку графові: той відповів холодно й навіть сухо на кілька беззмістовних запитань юнака й порадив йому піти послухати глибокодумні міркування великого Порпори про контрапункт.

– Великий Порпора не мій учитель, – зауважив Андзолето жартівливим тоном, намагаючись приховати закипілу в ньому лють, – він учитель Консуело, і якщо вашій ясновельможності завгодно, щоб моя бідна Консуело не брала ніяких інших уроків, як тільки у свого старого професора… – ласкаво й вкрадливо продовжував юнак, нагинаючись до графа.

– Наймиліший Дзото, – перебив його граф теж ласкаво, але з превеликим лукавством, – мені треба щось вам сказати на вухо. – І, нагнувшись до нього, промовив: – Ваша наречена, одержавши, мабуть, од вас уроки чесноти, невразлива, але, якби я здумав дати їй уроки іншого роду, думаю, що я мав би право зайнятися цим протягом хоча б одного вечора…

Андзолето похолов із голови до ніг.

– Ваша наймилостивіша ясновельможність, можливо, не відмовить висловитися ясніше, – задихаючись, промовив він.

– Це можна зробити двома словами, ласкавий друже: «гондола за гондолу», – відрізав граф.

Андзолето так і завмер від жаху, зрозумівши, що графові відома його прогулянка наодинці з Кориллою. Шалена й зухвала жінка похвасталася цим під час своєї останньої жорстокої сварки із Дзустіньяні. Марно винуватий намагався прибрати здивованого вигляду.

– Ідіть же й послухайте, що говорить Порпора про основи неаполітанської школи^[78]! – незворушно промовив граф. – Потім розповісте мені, це дуже мене цікавить…

– Я це бачу, ваша ясновельможносте, – відповів розлютований Андзолето, який у цю мить здатний був погубити все своє майбутнє.

– Так що ж ти баришся? – наївно запитала здивована його нерішучістю Консуело. – У такому разі піду я, пане графе. Ви побачите, що я завжди готова служити вам.

І перш ніж граф устиг її зупинити, вона легко перестрибнула через лавку, що відокремлювала її від старого вчителя, і присіла біля нього навпочіпки.

Граф, бачачи, що його залицяння до Консуело мало зрушилося, визнав за потрібне прикинутися.

– Андзолето, – посміхаючись, сказав він, смикаючи досить сильно свого вихованця за вухо, – ось уся моя помста, далі цього вона не піде. Зізнайтеся, вона далеко не відповідає вашій провині. Чи можна порівняти задоволення, отримане мною від короткої безневинної розмови з вашою коханою на очах у десяти присутніх, із тим, чим ви насолодилися наодинці з моєю коханкою в її наглухо закритій гондолі?

– Ваша ясновельможносте, – у сильному хвилюванні скрикнув Андзолето, – запевняю вас честю…

– Де вона, ваша честь? Чи не в лівому вусі? – запитав граф, роблячи вигляд, що збирається проробити над цим бідолашним вухом те, що вже проробив над правим.

– Невже ви, ваша ясновельможносте, припускаєте так мало розсудливості у своєму вихованці, що вважаєте його здатним зробити таку дурість? – розв'язно запитав Андзолето, до якого встигла повернутися його звичайна винахідливість.

– Зробив він її чи не зробив, у цю хвилину мені глибоко байдуже, – сухо відповів граф, підвівся й, підійшовши до Консуело, сів біля неї.

Розділ 12

Диспути про музику тривали й у палаці Дзустіньяні, куди вся компанія повернулася близько півночі й де гостям був запропонований шоколад і шербети. Від техніки мистецтва перейшли до стилю, до ідей, до стародавніх і сучасних музичних форм, нарешті торкнулися способів вираження й тут, природно, заговорили про артистів і про різну манеру відчувати й виражати музику. Порпора із захватом згадував свого вчителя Скарлатті, який уперше надав духовній музиці патетичного характеру. Але далі цього професор не йшов: він був проти того, щоб духовна музика вторгалася в галузь музики світської й дозволяла собі її прикраси, пасажі та рулади.

– Чи означає це, що ви відкидаєте важкі пасажі й фіоритури^[79], які, одначе, створили успіх і популярність вашому знаменитому учневі Фарінеллі? – запитав його Андзолето.

– Я відкидаю їх у церкві, – відповів маестро, – а в театрі вітаю їх. Але й тут я хочу, щоб вони були на місці й, головне, – щоб ними не зловживали; я вимагаю дотримання строгого смаку, оригінальності, добірності, вимагаю, щоб модуляції відповідали не тільки даному сюжету, але й герою п'єси, почуттям, які він передає, і самому становищу, в якому він перебуває. Нехай німфи й пастушки щебечуть, як пташки, і своїми голосами наслідують дзюрчання фонтанів і струмочків, але Медея або Дідона^[80] може тільки ридати або ричати, як поранена левиця. Кокетка, наприклад, може перевантажувати примхливими й вишуканими фіоритурами свої легковажні каватини. Корилла чудова в цьому жанрі, але якби вона спробувала передати глибокі почуття й бурхливі пристрасті, їй це зовсім не вдасться. І даремно буде вона хвилюватися, напружувати свій голос і легені: недоречний пасаж, безглузда рулада в одну мить перетворять у смішну пародію те велике, до чого вона прагнула. Ви всі чули Фаустіну Бордоні, нині синьйору Ґассе. Так от, вона в деяких ролях, що відповідають її блискучим даним, не мала собі рівних. Але з'явилася Куццоні, що передавала із властивою їй чистою, глибокою проникливістю скорботу, благання, ніжність, – і сльози, які вона викликала у вас, миттєво виганяли з вашого серця спогад про всі чудеса, які марнувала перед вашим слухом Фаустіна. І це тому, що існує талант, так би мовити, матеріальний, та існує геній душі. Є те, що забавляє, і те, що зворушує… Є те, що зворушує… Є те, що дивує, і те, що захоплює… Я чудово знаю, що вокальні фокуси тепер у моді; але якщо я й показував їх своїм учням як корисні аксесуари, то майже готовий у цьому розкаятися, чуючи, як більшість моїх учнів ними зловживає, жертвуючи необхідним заради зайвого й тривалим розчуленням публіки заради скороминущих вигуків подиву й гарячкового захвату.

Ніхто не заперечував цієї думки, безумовно правильної стосовно всіх видів мистецтва взагалі; піднесені артистичні натури завжди будуть дотримуватись її. Тим часом граф, згоряючи від бажання дізнатись, як виконує Консуело світську музику, почав для годиться суперечити занадто суворим поглядам Порпори. Але бачачи, що скромна учениця не тільки не спростовує єресі свого старого вчителя, а навпаки, не зводить очей з нього, мовби спонукаючи його вийти переможцем із цього диспуту, граф вирішив звернутися просто до неї самої із запитанням, чи зможе вона, на її думку, співати на сцені з тим же вмінням і чистотою, як співала в церкві.

– Сумніваюся, – відповіла вона відверто, із щирою смиренністю, – щоб я могла так само відчути натхнення на сцені; боюся, що там я багато втрачу.

– Ця скромна й розумна відповідь заспокоює мене, – сказав граф, – я впевнений у тому, що публіка, пристрасна, захоплива, щоправда, трохи примхлива, надихне вас і ви зволите вивчити ті важкі, але повні блиску арії, яких публіка з кожним днем жадає все більше й більше.

– Вивчити! – з наголосом промовив Порпора, саркастично посміхаючись.

– Вивчити! – вигукнув Андзолето з гордим презирством.

– Так, так, звичайно вивчити, – погодилася зі звичайною своєю лагідністю Консуело. – Хоч я трохи і вправлялася в цьому жанрі, але не думаю, щоб уже могла суперничати зі знаменитими співачками, що виступали на нашій сцені…

– Ти брешеш! – з гарячністю скрикнув Андзолето. – Ваша ясновельможносте, вона бреше. Змусьте її проспівати найважчі колоратурні арії вашого репертуару, і ви побачите, на що вона здатна!

– Якби тільки я не боявся, що вона втомилася… – нерішуче промовив граф, а очі його вже запалали нетерпінням і очікуванням.

Консуело по-дитячому питально глянула на Порпору, мовби очікуючи його наказів.

– Ну що ж, – сказав професор, – вона не так легко втомлюється, і оскільки тут зібрався настільки тісний і приємний гурток, давайте проекзаменуємо її за всіма статтями. Чи не хотілося б вам, високошановний графе, вибрати арію й самому проакомпанувати їй на клавесині?

– Її спів і близькість так схвилюють мене, що я, мабуть, буду помилятися й фальшивити, – відповів Дзустіньяні. – Чому б, маестро, вам самому не акомпанувати їй?

– Мені б хотілося бачити, як вона співає. Сказати по правді, слухаючи її, я жодного разу не подумав глянути на неї під час співу. А мені треба знати, як вона тримається, що проробляє зі своїм ротом і очима. Іди ж, дочко моя, в числі твоїх екзаменаторів буду і я.

– У такому разі я сам буду їй акомпанувати, – заявив Андзолето, всідаючись за клавесин.

– Ви мене будете занадто бентежити, маестро, – звернулася Консуело до Порпори.

– Збентеження – ознака дурості, – відповів учитель, – той, хто істинно любить мистецтво, нічого не боїться. Якщо ти боїшся, виходить, ти марнолюбна. Якщо будеш не на висоті, виходить, здібності твої дуті, і я перший заявлю: «Консуело ні на що не здатна!»

І, анітрошки не турбуючись про те, як згубно може подіяти таке ніжне підбадьорення, професор надяг окуляри, всівся проти своєї учениці й почав відбивати такт, аби дати правильний темп ритурнелі^[81]. Вибір припав на блискучу, химерну та важку арію з комічної опери Ґалуппі «Diavolessa»^[82]: граф хотів одразу перейти на жанр, діаметрально протилежний тому, в якому Консуело викликала такий фурор цього ранку. Завдяки своєму величезному обдарованню дівчина, майже не вправляючись, самостійно домоглася вміння проробляти своїм гнучким і сильним голосом усі відомі на той час вокальні фігури. Щоправда, Порпора сам радив їй робити ці вправи й зрідка змушував повторювати їх, бажаючи переконатися, що вона не зовсім їх закинула, але, загалом, приділяв цьому жанру так мало уваги, що навіть не підозрював, на що здатна в ньому його дивовижна учениця. Щоб помститися вчителеві за виявлену ним жорстокість, Консуело наважилася задля жарту оздобити вигадливу арію з «Diavolessa» фіоритурами й пасажами, які вважалися доти нездійсненними. Вона імпровізувала їх так просто, начебто вони були вписані в ноти й старанно розучені. У її імпровізаціях було стільки майстерних модуляцій, стільки виразності та чогось воістину диявольського, а крізь найбуйніші веселощі в них проривалися такі похмурі співзвуччя, що слухачі переходили від захвату до жаху, а Порпора, підхопившись із місця, закричав:

– Та ти сама втілений диявол!

Консуело завершила арію сильним крещендо, що викликало шалений захват, і зі сміхом опустилася на стілець.

– Ах ти ж капосне дівчисько! – вигукнув Порпора. – Тебе мало повісити! Ну й пожартувала ж ти з мене! Приховала від мене половину своїх знань, половину можливостей! Давно мені не було чого тебе вчити, а ти лицемірно продовжувала брати в мене уроки, – можливо, для того, щоб викрасти всі мої таємниці композиції й викладання, перевершити мене в усьому, а потім виставити мене старим педантом.

– Маестро, я тільки повторила те, що ви самі проробили з імператором Карлом. Пам'ятаєте, ви мені розповідали про цей епізод? Імператор не терпів трелей і заборонив вам уводити їх у вашу ораторію, і от ви, утримавшись од них до кінця, в останній фузі приготували йому гарненький дивертисмент: ви почали фугу чотирма висхідними трелями, а потім повторювали їх нескінченно в прискореному темпі всіма голосами. Ви щойно засуджували зловживання вокальними фокусами, а потім самі звеліли мені виконувати їх. От чому я й піднесла їх вам у такій кількості – хотіла довести, що я теж здатна зловживати таким пороком, і тепер прошу простити мене.

– Я вже сказав тобі, що ти сущий диявол, – відповів Порпора. – А тепер проспівай-но нам що-небудь людське. І співай, як сама знаєш, – я бачу, що більше не в змозі бути твоїм учителем.

– Ви завжди будете моїм шановним і улюбленим учителем! – вигукнула дівчина, рвучко кидаючись йому на шию й із силою стискаючи у своїх обіймах. – Цілих десять років ви годували й навчали мене. О, шановний учителю! Кажуть, вам знайома людська невдячність, нехай же Бог відніме в мене любов, нехай відніме голос, якщо в серці моєму знайдеться хоч одна отруйна крапля гордовитості й невдячності.

Порпора зблід, пробурмотів кілька слів і по-батьківськи поцілував свою ученицю в чоло, зронивши на нього сльозу. Консуело не зважилася стерти її й довго відчувала, як на її чолі висихала ця холодна, болісна сльоза занедбаної старості, невизнаного генія. Сльоза ця справила на неї глибоке враження, наповнила душу якимось містичним жахом, убивши в ній на весь залишок вечора жвавість й веселість. Після цілої години захоплених похвал, вигуків здивування й марних зусиль розсіяти її смуток усі почали просити її показати себе і в трагічній ролі. Вона виконала велику арію з опери «Покинута Дідона» Йомеллі. Ніколи дотепер не відчувала вона такої потреби вилити свою тугу. Вона була чудова, проста, велична й іще більш прекрасна, ніж у церкві: гарячковий рум'янець залив їй щоки, очі метали іскри. Зникла свята, на її місці була жінка, що пожирається любов'ю. Граф, його друг Барберіґо, Аццзолето, всі присутні, здається, навіть старий Порпора зовсім збожеволіли. Клоринда задихалася від розпачу. Граф оголосив Консуело, що завтра ж буде складено й підписано її ангажемент, і вона попросила його обіцяти їй іще одну милість, причому обіцяти це так, як колись робили лицарі, – не запитуючи, у чому ця милість буде полягати. Граф дав їй слово, і всі розійшлися, переживаючи те чудове хвилювання, яке викликає в нас усе велике й геніальне.