1984

Розділ четвертий

З глибоким підсвідомим зітханням, якого він зазвичай не вмів стримати, незважаючи на близькість телеекрана, Вінстон почав свій робочий день: притягнув до себе Словопис, здув пил із мікрофона і надів окуляри. Потім розгорнув і з’єднав скріпкою чотири паперових рулончики, що вискочили з пневматичної труби праворуч від столу.

У стінах його кабіни було три отвори. Праворуч від Словопису – маленька пневматична труба для друкованих завдань; ліворуч – трохи більша, для газет; і в бічній стіні, тільки руку простягнути – широка щілина з дротовим забралом. Ця – для непотрібних паперів. Таких щілин в Міністерстві були тисячі, десятки тисяч – не лише в кожній кімнаті, а й у коридорах на кожному кроці. Чомусь їх прозвали гніздами пам’яті. Якщо людина хотіла позбутися непотрібного документа або просто помічала на підлозі клаптик паперу, вона механічно відкривала забрало найближчого гнізда і кидала туди папір; його підхоплював потік теплого повітря й ніс до величезних топок, захованих в утробі будівлі.

Вінстон переглянув чотири розгорнутих листки. На кожному – повідомлення в один-два рядки, на телеграфному жаргоні, який не був, по суті, Новомовою, але складався зі слів Новомови й служив у Міністерстві тільки для внутрішнього вживання. Вони були такі:

таймс 17.3.84 б. б. промова неправильне повідомлення африка уточнити

таймс 19.12.83 план 4 кварталу 83 опечатки переглянути поточний номер

таймс 14.2.84 заяв мінімаса помилка шоколад уточнити

таймс 3.12.83 б. б. повідомлення порядку денного переписати крізь наверх до підшивки

З тихим задоволенням Вінстон відклав убік четверте повідомлення. Робота тонка і відповідальна, краще лишити її наостанок. Решта три – шаблонні повідомлення, хоча для другого, напевно, треба буде ґрунтовно попорпатися в цифрах.

Вінстон зателефонував за «чорним номером» – замовив старі випуски «Таймс»; через кілька хвилин їх уже виштовхнула пневматична труба. На листках були вказані газетні статті та повідомлення, які з тієї чи іншої причини потрібно змінити або, висловлюючись офіційною мовою, уточнити. Наприклад, із повідомлення «Таймс» від 17 березня випливало, що напередодні у своїй промові Старший Брат передбачив затишшя на Південному Індійському фронті й швидке настання військ Євразії в Північній Африці. Насправді ж євразійці почали наступ у Південній Індії, а в Північній Африці ніяких дій не вживали. Треба було переписати цей абзац промови Старшого Брата так, щоб він передбачив справжній хід подій. Або, знову ж, 19 грудня «Таймс» опублікувала офіційний прогноз випуску різних споживчих товарів на четвертий квартал 1983 року, тобто шостий квартал дев’ятої трирічки. У сьогоднішньому випуску надруковано дані про фактичне виробництво, і виявилося, що прогноз був абсолютно не правильний. Вінстону належало уточнити початкові цифри, щоб вони збіглися із сьогоднішніми. На третьому листку йшлося про дуже просту помилку, яку можна виправити в одну хвилину. Не далі як у лютому Міністерство Достатку обіцяло (категорично стверджувало, за офіційним висловом), що в 1984 році норму видачі шоколаду не зменшать. Насправді, як було відомо і самому Вінстону, в кінці нинішнього тижня норму збиралися зменшити з 30 до 20 грамів. Йому треба було просто замінити стару обіцянку попередженням, що у квітні норму, можливо, доведеться скоротити.

Виконавши перших три завдання, Вінстон скріпив виправлені варіанти, вийняті зі Словопису, з відповідними випусками газети й протиснув у пневматичну трубу. Потім майже несвідомим рухом зім’яв отримані листки й власні нотатки, зроблені під час роботи, і сунув у гніздо пам’яті, щоб їх було кинуто у вогонь.

Що відбувалося в невидимому лабіринті, до якого вели пневматичні труби, він точно не знав, мав тільки загальне уявлення. Коли всі поправки до цього номера газети будуть зібрані й звірені, номер надрукують заново, старий примірник знищать і замість нього підіш’ють виправлений. У цей процес безперервної зміни залучено не лише газети, а й книжки, журнали, брошури, плакати, листівки, фільми, фонограми, карикатури, фотографії – всі види літератури та документів, які могли б мати політичне чи ідеологічне значення. Щодня й мало не щохвилини минуле підганялося під сьогодення. Тому документами можна було підтвердити правильність будь-якого передбачення Партії; жодної новини, ні єдиної думки, що суперечить потребам дня, не існувало в записах. Історію, як старий пергамент, вискрібали начисто і писали заново – стільки разів, скільки потрібно. І не було жодного способу довести потім підробку.

У найбільшій секції документального відділу – вона була набагато більша за ту, де трудився Вінстон, – працювали люди, чиєю єдиною задачею було вишукувати й збирати всі примірники газет, книжок й інших видань, що підлягають знищенню та заміні. Номер «Таймс», який через політичні переналадки й помилкові пророцтва Старшого Брата передруковувався, можливо, десяток разів, усе одно датований у підшивці минулим числом, і немає в природі жодного примірника, де б спростовувалася ця правда. Книги теж листувалися знову і знову й виходили без згадки про те, що вони переінакшені. Навіть у замовленнях, одержуваних Вінстоном і знищуваних відразу після виконання, не було і натяку на те, що потрібна підробка: йшлося тільки про помилки, спотворені цитати, застереження, помічені, які треба усунути в інтересах точності.

Загалом, думав він, переінакшення арифметики Міністерства Достатку це навіть не фальсифікація. Просто заміна однієї дурниці іншою. Більшість матеріалів, з якими він мав справу, не мали ані найменшого зв’язку з будь-чим у справжньому світі, навіть натяку на такий зв’язок не мали – це була відверта брехня. Статистика в первісному вигляді – така сама фантазія, як і у виправленому варіанті. Найчастіше потрібно, щоб ти висмоктував її з пальця. Наприклад, Міністерство Достатку передбачало випустити в 4-му кварталі 145 мільйонів пар взуття. Повідомляють, що реально зроблено 62 мільйони. Вінстон ж, переписуючи прогноз, зменшив планову цифру до 57 мільйонів, щоб план, як завжди, виявився перевиконаним. У всякому разі, 62 мільйони нітрохи не ближче до істини, ніж 57 мільйонів або 145. Досить імовірно, що взуття взагалі не зробили. Ще швидше, що ніхто не знає, скільки його зробили, і, головне, не бажає знати. Відомо тільки одне: кожен квартал на папері виробляють астрономічну кількість взуття, тоді як половина населення Океанії ходить босоніж. Те саме – з будь-яким документованим фактом, великим і дрібним. Усе розпливається в примарному світі. І навіть не визначиш, яке сьогодні число.

Вінстон глянув на скляну кабіну по той бік коридору. Маленький, акуратний, із синім підборіддям чоловік на прізвище Тіллотсон старанно працював там, тримаючи на колінах складену газету й припавши до мікрофона Словопису. Вигляд у нього був такий, ніби він хоче, щоб все сказане лишилося між ними двома – між ним і Словописом. Він підвів голову, і його окуляри вороже блиснули Вінстону.

Вінстон заледве знав Тіллотсона і не мав жодного уявлення, над чим саме він працює. Працівники відділу документації неохоче говорили про свою роботу. У довгому, без вікон коридорі з двома рядами скляних кабін, із нескінченним шелестом паперу й гудінням голосів, що бубоніли в Словописи, було не менше десятка людей, яких Вінстон не знав навіть на ім’я, хоча вони цілий рік миготіли перед ним на поверсі й махали руками на Двох Хвилинах Ненависті. Він знав, що низенька жінка з рудуватим волоссям, яка сидить у сусідній кабіні, весь день вишукує в пресі й прибирає прізвища незручних, а отже, таких, що ніколи не існували людей. У певному сенсі заняття саме для неї: років зо два тому її чоловіка теж знищили. Був незручним. А за кілька кабін від Вінстона сиділо лагідне, нескладне, розсіяне створіння з дуже волохатими вухами; ця людина на прізвище Амплефорт дивувала всіх несподіваним талантом до спритикування римами та віршованими метрами, виготовляв препаровані варіанти – канонічні тексти, як їх називали, – віршів, які стали ідеологічно невитриманими, але з тієї чи іншої причини зберігалися в антології. І весь цей коридор із півсотнею працівників був тільки підсекціями – так би мовити, кліткою – в складному організмі відділу документації. Далі, вище, нижче сонми службовців працювали над неймовірною безліччю завдань. Тут були величезні друкарні зі своїми редакторами, поліграфістами й прекрасно обладнаними студіями для фальсифікації фотознімків. Там була секція телепрограм з інженерами, виробниками та акторами, яких було спеціально відібрано за їх уміння імітувати голоси. Були полки референтів, чия робота зводилася тільки до того, щоб складати списки книг і періодичних видань, які потребують ревізії. Були великі сховища для підправлених документів і приховані топки для знищення вихідних паперів. І десь, незрозуміло де, анонімно, існував керівний мозок, центр політичної лінії, відповідно до якої одну частину минулого треба було зберегти, іншу – фальсифікувати, а третю – знищити вщент.

Весь відділ документації був тільки осередком Міністерства Правди, головним завданням якого була не переробка минулого, а постачання жителів Океанії газетами, фільмами, підручниками, телепередачами, п’єсами, романами – всіма мислимими різновидами інформації, розваг і настанов, від пам’ятника до гасла, від ліричного вірша до біологічного трактату, від шкільних прописів до словника Новомови. Міністерство забезпечувало не лише різноманітні потреби Партії, а й виробляло аналогічну продукцію – сортом нижче – на потребу пролам. Існувала ціла система відділів, що займалися пролівською літературою, музикою, драматургією й розвагами взагалі. Тут випускали низькопробні газети, що не містили нічого, крім спорту, кримінальної хроніки й астрології, міцненькі п’ятицентові оповіданнячка, непристойні фільми, псевдоемоційні пісеньки, що складалися чисто механічним способом – на особливому калейдоскопі, так званому версифікаторі. Був навіть особливий підвідділ – Новомовою іменований порносеком – він випускав порнографію найгіршої якості – її розсилали в запечатаних пакетах і членам Партії, за винятком безпосередніх виробників, дивитися її заборонялося.

Доки Вінстон працював, пневматична труба виштовхнула ще три замовлення, але вони виявилися простими, і він розправився з ними до того, як довелося піти на Дві Хвилини Ненависті. Після Ненависті він повернувся до себе в кабіну, дістав з полиці словник Новомови, відсунув Словопис, протер окуляри й взявся за головне завдання дня.

Найбільшим задоволенням у житті Вінстона була робота. В основному вона складалася з нудних і рутинних справ, але іноді траплялися такі, що в них можна було пірнути з головою, як у задачку, – такі фальсифікації, де керуватися ти міг тільки своїм знанням принципів АНГСОЦу і своїм уявленням про те, що хоче почути від тебе Партія. З такими завданнями Вінстон справлявся добре. Йому навіть довіряли уточнювати передовиці «Таймс», що писали тільки Новомовою. Він взяв відкладений вранці четвертий листок:

таймс 3.12.83 б. б. виклад порядок денний уточнити не-персони усунути

Старомовою (звичайною англійською) це означало приблизно таке:

У номері «Таймс» від 3 грудня 1983 року вкрай незадовільно викладено наказ Старшого Брата по країні: згадані особи не існують. Перепишіть повністю й репрезентуйте ваш варіант керівництву до того, як відправити в архів.

Вінстон прочитав помилкову статтю. Як він зрозумів, велику частину наказу по країні було присвячено вихвалянню роботи ПКПП – організації, яка постачала цигарки й інші предмети споживання матросам на Плавучих Фортецях. Особливо виділено було якогось комрада Відерса, великого діяча Внутрішньої Партії – його нагородили орденом «За видатні заслуги» 2-го ступеня.

Трьома місяцями пізніше ПКПП раптово було розпущено без оголошення причин. Судячи з усього, Відерс і його співробітники тепер в опалі, хоча ні в газетах, ні по телеекранах повідомлень про це не було. Теж нічого дивного: судити й навіть публічно викривати тих, хто політично завинив, не заведено. Великі чистки захоплювали тисячі людей із відкритими процесами зрадників і злодіїв думки, які з жалем каялися у своїх злочинах, а потім піддавалися страті, були особливими спектаклями й відбувалися раз на кілька років – не частіше. А зазвичай люди, що викликали невдоволення Партії, просто зникали, і про них більше ніхто не чув. І марно було гадати, що з ними стало. Можливо, що деякі навіть лишалися в живих. Так у різний час зникли близько тридцяти знайомих Вінстона, не кажучи про його батьків.

Вінстон легенько гладив себе по носі скріпкою. В кабіні, навпаки, комрад Тіллотсон, як і раніше, таємничо бурмотів, пригорнувшись до мікрофона. Він підвів голову, знову вороже блиснули окуляри. А чи не те саме робив комрад Тіллотсон, що й він сам? – подумав Вінстон. Дуже може бути. Таку тонку роботу ні за що не довірили б одному виконавцю: з іншого боку, доручити її комісії значило відкрито визнати, що відбувається фальсифікація. Можливо, не менше десятка працівників трудилися тепер над власними версіями того, що сказав насправді Старший Брат. Потім якийсь начальницький розум у Внутрішній Партії вибере одну версію, відредагує її, пустить у хід складний механізм перехресних посилань, після чого обрану брехню буде здано на постійне зберігання й вона зробиться правдою.

Вінстон не знав, за що потрапив у немилість Відерс.

Можливо, це сталося через корупцію або некомпетентність. Може, Старший Брат вирішив позбутися підлеглого, який став надто популярний. Може, Відерса або будь-кого з його оточення запідозрили в ухилянні. А можливо – і найімовірніше – сталося це просто тому, що чистки й знищення людей були частиною державного механізму. Єдиний певний натяк містився в словах «згадані не-персони» – це означало, що Відерса вже немає в живих. Навіть арешт людини не завжди означав смерть. Іноді людей випускали, і до страти вони рік або два гуляли на волі. А бувало й так, що людина, яку давно вважали мертвою, з’являлася, немов привид, на відкритому процесі й давала свідчення проти сотень людей, перш ніж зникнути – на цей раз остаточно. Але Відерс уже був не-персоною. Він не існував; він ніколи не існував. Вінстон вирішив, що просто змінити напрям промови Старшого Брата мало. Нехай він скаже про щось абсолютно незв’язане з первісною темою.

Вінстон міг перетворити промову на типове викриття зрадників і злодіїв думок – але це занадто прозоро, а якщо винайти перемогу на фронті або тріумфальне перевиконання трирічного плану, то надто ускладниться документація. Чиста фантазія – ось що буде найкращим. І раптом у його голові виник, можна сказати, готовий образ комрада Огілві, недавно полеглого в бою смертю хоробрих. Іноді траплялося, коли Старший Брат присвячував «наказ» пам’яті якогось скромного рядового партійця, чиє життя й смерть він приводив як приклад для наслідування. Сьогодні він присвятить промову пам’яті товариша Огілві. Правда, такого товариша ніколи не існувало, але кілька друкованих рядків і одна-дві підроблені фотографії зроблять його реальним.

Вінстон на хвилину замислився, потім підтягнув до себе Словопис і почав диктувати у звичному стилі Старшого Брата: стиль цей, військовий і одночасно педантичний, завдяки постійному способу – ставити питання і тут же на них відповідати («Який урок ми винесли з цього факту, комради? Уроки життя – а вони є також основними принципами АНГСОЦу – полягають у тому…» – тощо) – легко піддавався імітації.

У трирічному віці товариш Огілві відмовився від усіх іграшок, крім барабана, автомата й гелікоптера. У шість років – у вигляді спеціально послаблених для цього правил – був прийнятий у розвідники; у дев’ять років став командиром загону. В одинадцять років, почувши розмову дядька, вловив у ній злочинні ідеї й повідомив про це в Поліцію Думок. У сімнадцять років він став районним керівником Молодіжної Анти-статевої Ліги. У дев’ятнадцять років винайшов гранату, яку Міністерство Миру взяло на озброєння і на першому випробуванні знищили вибухом тридцять одного євразійського військовополоненого. Двадцятитрирічним хлопцем він загинув на війні. Переслідуваний ворожими винищувачами під час польоту над Індійським океаном із важливими повідомленнями, був атакований ворожими винищувачами, прив’язав до тіла кулемет, як грузило, вистрибнув із гелікоптера і разом із депешами й іншим пішов на дно; такій смерті, сказав Старший Брат, можна тільки заздрити. Старший Брат наголосив, що все життя комрада Огілві було чистим і цілеспрямованим. Комрад Огілві не пив і не курив, не знав інших розваг, окрім щоденного годинного тренування в гімнастичному залі; вважаючи, що одруження й сімейні турботи несумісні з цілодобовим служінням обов’язку, він дав обітницю безшлюбності. Він не знав іншої теми для розмови, крім принципів АНГСОЦу, іншої мети в житті, крім розгрому євразійських полчищ і виявлення шпигунів, шкідників, мислезлочинців й інших зрадників.

Вінстон подумав, чи не нагородити товариша Огілві орденом «За видатні заслуги»; вирішив все-таки не нагороджувати – це вимагало б зайвих перехресних посилань.

Він ще раз глянув на суперника навпроти. Незрозуміло, чому він здогадався, що Тіллотсон виконую ту саму роботу. Чию версію візьмуть, дізнатися було неможливо, але він відчув тверду впевненість, що версія буде його. Комрад Огілві, якого не існувало годину тому, знайшов реальність. Вінстону здалося цікавим, що створювати можна мертвих, але не живих. Комрад Огілві ніколи не існував у сьогоденні, а тепер існує в минулому – і, ледь зітруться сліди підробки, існуватиме так само достеменно і незаперечно, як Карл Великий і Юлій Цезар.

Розділ п’ятий

У їдальні з низькою стелею, глибоко під землею, черга за обідом просувалася поштовхами. У залі було повно народу і стояв оглушливий шум. Від перших страв за прилавком валив пар із кислим металевим запахом, але і він не міг заглушити всюдисущий запах джина «Перемога». В кінці залу розташовувався маленький бар, просто дірка в стіні, де продавали джин за десять центів за стакан.

– Ось кого я шукав, – пролунав голос за спиною Вінстона.

Він обернувся. Це був його приятель Сайм із Відділу Досліджень. «Приятель», мабуть, не зовсім те слово. Приятелів тепер не було, були тільки комради; але компанія одних комрадів приємніше, ніж компанія інших. Сайм був філологом, фахівцем із Новомови. Він працював у величезному науковому колективі, якій працював над Одинадцятим Виданням словника Новомови. Маленький, дрібніший за Вінстона, з темним волоссям і великими опуклими очима, скорботними й глузливими одночасно, які ніби обмацували обличчя співрозмовника.

– Хотів запитати, чи немає у вас лез, – сказав він.

– Жодного, – з винуватою поспішністю відповів Вінстон. – По всьому місту шукав. Ніде немає.

Усі питали леза для гоління. Насправді у нього ще були в запасі дві штуки невикористаних лез. У партійних магазинах постійно зникав то один повсякденний товар, то інший. То ґудзики зникнуть, то нитки, то шнурки; а тепер ось леза. Дістати їх можна було таємно – і то якщо пощастить – на «вільному» ринку.

– Сам півтора місяця одним голюся, – збрехав він.

Черга просунулася вперед. Зупинившись, він знову обернувся до Сайма. Обидва взяли по сальній металевій таці зі стосу.

– Ходили вчора дивитися, як вішають полонених? – запитав Сайм.

– Працював, – байдуже відповів Вінстон. – У кіно, напевно, побачу.

– Дуже нерівноцінна заміна, – сказав Сайм.

Його глузливий погляд нишпорив по обличчю Вінстона. «Знаємо вас, – говорив цей погляд. – Наскрізь тебе бачу, прекрасно знаю, чому не пішов дивитися на страту полонених». Інтелектуально Сайм був несамовито ортодоксальним. З неприємною хтивістю він говорив про атаки гелікоптерів на ворожі села, про процеси й зізнання злодіїв думок, про страти в підвалах Міністерства Любові. У розмовах доводилося відвертати його від цих тем і наводити – коли вдавалося – на проблеми Новомови, про які він міркував цікаво і зі знанням справи. Вінстон трохи відвернув обличчя від допитливого погляду великих чорних очей.

– Красива вийшла кара, – мрійливо промовив Сайм. – Коли їм зав’язують ноги, по-моєму, це тільки псує картину. Люблю, коли вони брикаються. Але найкращий кінець, коли вивалюється синій язик… я б сказав, яскраво-синій. Ця деталь мені особливо мила.

– Наступний, будь ласка! – крикнула жінка в білому фартуху, з ополоником в руці.

Вінстон і Сайм сунули свої таці. Обом викинули стандартний обід: бляшану миску з рожево-сірою їжею, шматок хліба, кубик сиру, кухоль чорної кави «Перемога» й одну таблетку сахарину.

– Є столик, он під тими телеекранами, – сказав Сайм. – По дорозі візьмемо джину.

Джин їм дали у фаянсових кружках без ручок. Вони пробралися через людний зал і поклали свої таці на металевий столик; на розі хтось розлив соус: брудна рідина нагадувала блювоту. Вінстон узяв свій джин, секунду почекав, набираючись духу, і махом випив маслянисту рідину. Потім струсив сльози – і раптом відчув, що голодний. Він став заковтувати їжу повними ложками; у юшці траплялися рожеві пухкі кубики – можливо, м’ясний продукт. Обидва мовчали, доки не спорожнили миски. За столиком ззаду і ліворуч від Вінстона хтось без угаву торохтів – різка кваплива мова, схожа на качине крякання, пробивалася крізь загальний гомін.

– Як посувається словник? – через шум Вінстон. Йому довелося теж підвищити голос.

– Повільно, – відповів Сайм. – Сиджу над прикметниками. Чарівність.

Заговоривши про Новомову, Сайм відразу підбадьорився. Відсунув миску, тендітною рукою взяв хліб, в іншу – кубик сиру і, щоб не кричати, подався до Вінстона.

– Одинадцяте Видання – остаточне видання. Ми надаємо мові завершеного вигляду – такою вона збережеться, коли вже не буде ніяких інших мов. Коли ми закінчимо, людям на кшталт вас доведеться вивчати її заново. Ви, ймовірно, думаєте, що головна наша робота – придумувати нові слова. Зовсім ні. Ми знищуємо слова десятками, сотнями щодня. Якщо завгодно, лишаємо від мови кістяк. Одинадцяте Видання до 2050 року не буде містити жодного слова, що було б застарілим і старомодним.

Він жадібно відкусив хліб, прожував і з педантським жаром вів далі. Його худе темне обличчя пожвавилося, насмішка в очах зникла, і вони стали мало не мрійливими.

– Це прекрасно – знищувати слова. Головне сміття нагромадилося, звичайно, в дієсловах і прикметниках, а серед іменників – сотні й сотні зайвих. Не тільки синонімів; є ж і антоніми. Ну скажіть, для чого потрібно слово, яке є повною протилежністю іншому? Слово саме містить свою протилежність. Візьмемо, наприклад, «голод». Якщо є слово «голод», навіщо вам «ситість»? «Неголод» нічим не гірше, навіть краще, тому що воно – пряма протилежність, а «ситість» – ні. Або відтінки й ступені прикметників. До прикладу, слово «хороший». Якщо є «хороший», то є «поганий», так? Але «поганий» – негарне слово. Краще казати «нехороший». Це унеможливлює суб’єктивність. Знову ж таки, якщо вам потрібно щось сильніше від «хорошого», який сенс мати цілий набір розпливчастих непотрібних слів – «чудовий», «прекрасний» тощо? «Плюс хороший» охоплює ті самі значення, а якщо потрібно ще сильніше – «подвійноплюсдобрий». Звичайно, ми й тепер уже користуємося цими формами, але в остаточному варіанті Новомови інших не лишиться. У підсумку всі поняття поганого і хорошого будуть описуватися тільки шістьма словами, а по суті, двома. Ви відчуваєте, яка стрункість, Вінстоне? Ідея, зрозуміло, належить Старшому Братові, – схаменувшись, додав він.

Почувши ім’я Старшого Брата, обличчя Вінстона мляво осяяв запал. Сайму його ентузіазм здався непереконливим.

– Ви не цінуєте Новомову як треба, – зауважив він як би з сумом. – Пишете на ньому, а думаєте все одно на Старомові. Мені траплялися ваші матеріали в «Таймс». У душі ви вірні Старомові з усією її розпливчастістю й непотрібними відтінками значень. Вам не відкрилася краса знищення слів. Чи знаєте ви, що Новомова – єдина на світі мова, чий словник з кожним роком скорочується?

Це Вінстон, звичайно ж, знав. Він посміхнувся, як міг співчутливо, не наважуючись розкрити рот. Сайм відкусив ще від чорної скибки, нашвидку прожував і заговорив знову.

– Невже вам незрозуміло, що завдання Новомови – звузити горизонти думки? Зрештою ми зробимо мислезлочин просто неможливим – для нього не лишиться слів. Кожне потрібне поняття можна буде висловити одним-єдиним словом, значення слова буде суворо визначено, а побічні значення скасовано й забуто. В Одинадцятому Виданні ми вже на підході до цього. Проте процес триватиме і тоді, коли нас із вами не буде на світі. З кожним роком усе менше й менше слів, дедалі вужчим стає кордон думки. Зрозуміло, і тепер для мислезлочину немає ні виправдань, ні причин. Це тільки питання самодисципліни, керування реальністю. Однак врешті-решт і в них потреба відпаде. Революція завершиться тоді, коли мова стане досконалою. Новомова – це АНГСОЦ, АНГСОЦ – це Новомова, – промовив він з якимсь релігійним умиротворенням. – Чи спадало вам на думку, Вінстоне, що до 2050 року, а то й раніше, на землі не буде людини, яка змогла б зрозуміти нашу з вами розмову?

– Крім… – із сумнівом почав Вінстон і замовк.

У нього мало не зірвалося з язика: «крім пролів», але він стримався, бо не був упевнений в доречності цього зауваження. Сайм, однак, вгадав його думку.

– Проли – не люди, – недбало відбивав він. – До 2050 року, якщо не раніше, по-справжньому ніхто не володітиме Старомовою. Всю літературу минулого буде знищено. Чосер, Шекспір, Мільтон, Байрон лишаться тільки у варіанті Новомови, перетворені не просто на щось інше, а у власну протилежність. Навіть партійна література стане іншою. Навіть гасла зміняться. Звідки взятися гаслу «Свобода – це рабство», якщо скасовано саме поняття свободи? Атмосфера мислення стане іншою. Мислення в нашому сучасному значенні взагалі не буде. Ортодокс не мислить – не потребує мислення. Ортодоксальність – стан несвідомий.

В один прекрасний день, раптово вирішив Вінстон, Сайма знищать. Занадто розумний. Занадто глибоко дивиться й занадто ясно виражається. Партія таких не любить. Одного разу він зникне. У нього це на обличчі написано.

Вінстон доїв свій хліб і сир. Трохи повернувся на стільці, щоб узяти кружку з кавою. За столиком ліворуч немилосердно просторікував чоловік зі скрипучим голосом. Молода жінка – можливо, секретарка – слухала його і радісно погоджувалася з кожним словом. Час від часу до Вінстона долітав її молодий і досить дурний голос, фрази на кшталт «Як це правильно!» Чоловік не замовкав ні на мить – навіть коли говорила вона. Вінстон бачив його в Міністерстві й знав, що він обіймає якусь важливу посаду у Відділі Літератури. Це був чоловік років тридцяти, з мускулистою шиєю і великим рухомим ротом. Він злегка відкинув голову, і в такому ракурсі Вінстон бачив замість його очей порожні відблиски світла, відбитого очками. Моторошно робилося тому, що в цього чоловіка з рота вилітав потік звуків, але з тим неможливо було зловити жодного слова. Тільки раз Вінстон розчув уривок фрази: «…повна й остаточна ліквідація голдштеїзму» – обривок вискочив цілком, як відлитий рядок у лінотипі. В іншому це був суцільний шум – ква-ква-ква-квакання. Слів не можна було розібрати, але загальний характер їх не викликав жодних сумнівів. Він ненавидів Голдштейна і вимагав суворіших заходів проти злодіїв думок і шкідників, обурювався звірствами євразійської вояччини, вихваляв Старшого Брата і героїв Малабарського фронту, втім, це значення не мало. У будь-якому разі кожне його слово було чистою ортодоксальністю, чистим АНГСОЦом. Дивлячись на цю безоку особу, що плескала ротом, Вінстон мав дивне почуття, що перед ним не жива людина, а манекен. Не в людському мозку народжувалася ця мова – в гортані. Виверження складалося зі слів, але не було промовою в повному розумінні, це був шум, вироблений у несвідомому стані, квакання жаб.

Сайм замовк і ручкою ложки малював у калюжі соусу. Крякання за сусіднім столом тривало з колишньою швидкістю, легко помітне в загальному гулі.

– У Новомові є слово, – сказав Сайм, – не знаю, чи відомо воно вам: «жабомов» – людина, що квакає, як жаба. Одне з тих цікавих слів, у яких два протилежних значення. У застосуванні до противника – це докір; у застосуванні до того, з ким ви згодні, – похвала.

Сайма безсумнівно знищать, знову подумав Вінстон. Подумав із сумом, хоча чудово знав, що Сайм зневажає його й не дуже любить і цілком може оголосити його злодієм думки, якщо знайде для цього підстави. Із Саймом щось трішки не так. Чогось йому бракує: обачності, відстороненості, якоїсь рятівної дурниці. Не можна сказати, що він не ортодокс. Він вірить у принципи АНГСОЦу, шанує Старшого Брата, він радіє перемогам, ненавидить злодіїв думок не лише щиро, а й завзято і невтомно, причому володіючи найостаннішими даними, не потрібними рядовому партійцю. Але ореол сумнівної репутації завжди кружляв навколо нього. Він говорив те, про що говорити не варто, він прочитав дуже багато книжок, він навідувався в кафе «Каштанове дерево», яке обмилували художники й музиканти. Заборони, навіть неписаної заборони, на відвідування цього кафе, «Каштанового дерева», не було, але над ним тяжіло щось зловісне. Колись там збиралися відставні партійні вожді, що втратили довіру (потім їх прибрали остаточно). З чуток, бував там скільки-то років або десятиліть тому сам Голдштейн. Долю Сайма неважко було вгадати. Але безсумнівно було і те, що якби Сайму відкрилося, хоч на три секунди, яких поглядів дотримується Вінстон, Сайм негайно доніс би на Вінстона в Поліцію Думок. Утім, як і будь-який чоловік на його місці, але все ж Сайм швидше. Ортодоксальність – стан несвідомий.

Сайм підвів голову.

– Он іде Парсонс, – сказав він.

У голосі його пролунало: «нестерпний дурень». І справді між столиками пробирався сусід Вінстона по дому «Перемога» – невисокий, бочкоподібних обрисів чоловік із русявим волоссям і жаб’ячим обличчям. У тридцять п’ять років він уже відростив черевце й складки жиру на загривку, але рухався по-хлоп’ячому легко. Та й вигляд він мав хлопчика, тільки великого: хоча був одягнений у формений комбінезон, весь час хотілося уявити його собі в синіх шортах, сірій сорочці й червоній краватці розвідника. Уяві малювалися ямки на колінах і закочені рукави на пухких руках. У шорти Парсонс справді одягався за кожної нагоди – і в туристських вилазках, і на інших заходах, які вимагали фізичної активності. Він привітав обох веселим «Добридень, добридень!» і сів за стіл, обдавши їх міцним запахом поту. Все обличчя його було вкрите росою. Здатність виділяти піт у Парсонса була видатна. У клубі завжди можна було вгадати, що він пограв у настільний теніс, по мокрій ручці ракетки. Сайм витягнув смужку паперу з довгим стовпчиком слів і почав читати, тримаючи напоготові чорнильний олівець.