Насолода

Але мелодійне базікання Конні Ландбрук лунало в душі Андреа як одна з тих легких мелодій, що на певний час проникають у свідомість. Не раз вона казала йому в часи вечірньої меланхолії з очима, затуманеними слізьми: «І know, you love me not…^[72]». Він і справді її не кохав, вона його не вдовольняла. Його ідеал жінки не був таким нордичним. В ідеальному випадку він відчував потяг до придворних дам шістнадцятого сторіччя, які затуляли обличчя хтозна-якою магічною вуаллю, якимись прозорими зачарованими масками, сказати б, створювали атмосферу нічних чарів, наповнених божественним острахом Ночі.

Зустрічаючи герцогиню ді Шерні, донну Елену Муті, він думав: «Ось моя жінка». Усе його єство тремтіло від радощів у передчутті володіння.

Їхня перша зустріч відбулася в домі маркізи д’Ателета. Ця кузина Андреа, що жила в палаці Роккаджовіне, приймала у своїх салонах багато гостей. Вона приваблювала їх своєю дотепною веселістю, невимушеністю своїх слів, своєю невтомною усмішкою. Риси її обличчя нагадували певні жіночі профілі на малюнках юного Моро,^[73] у виноградниках Гравелло.^[74] У своїх звичаях, у смаках, у манері вдягатися вона нагадувала маркізу де Помпадур не без легкої афектації, бо була надзвичайно схожа на фаворитку Людовіка П’ятнадцятого.

Щосереди Андреа Спереллі займав місце за столом у маркізи. Якогось вівторка увечері у ложі Театру Валле^[75] маркіза сказала йому сміючись:

– Не забудь завтра прийти, Андреа. Серед моїх гостей буде цікава, можна сказати, фатальна особа. Підготуйся відбити напад чаклунства. Тобі доведеться пережити хвилину слабкості.

Він відповів їй зі сміхом:

– Я прийду неозброєним, якщо тобі так хочеться, кузино. Прийду в одязі жертви. Це також буде одяг, який я вдягаю щовечора, прагнучи привернути чиюсь увагу, але поки що марно.

– Жертвоприношення близько, кузене.

– Сподіваюся, жертва готова.

Наступного вечора він прийшов до палацу Роккаджовіне на кілька хвилин раніше домовленого часу з чудовою гарденією в петлиці й із туманною тривогою у глибині душі. Його екіпаж мусив зупинитися віддалік від дверей, бо те місце було вже зайняте іншою каретою. Ліврея, коні, вся церемонія, яка супроводжувала вихід синьйори, свідчили про прибуття поважної персони. Граф побачив високу й струнку постать, зачіску, густо прикрашену діамантами, маленьку ніжку, яка ступила на сходинку. Потім, коли й він уже почав підійматися сходами, він побачив даму зі спини.

Вона підіймалася перед ним повільними м’якими кроками, з відчуттям такту. Плащ, підбитий білосніжним хутром, схожим на лебедине пір’я, більше не підтримуваний пряжкою, огортав її груди, залишаючи відкритими плечі. Плечі висунулися з одягу, білі, як відполірована слонова кістка, розділені м’якою заглибиною, а гублячись у мереживах, що прикривали груди, вигиналися, наче крила, й над плечима підіймалася гнучка й струнка шия. А волосся, закучерявлене на потилиці, утворювало на голові вузол, з якого стриміли дорогоцінні шпильки.

Це гармонійне сходження нагору незнайомої дами було таким приємним для очей Андреа, що він на мить зупинився на першому майданчику, щоб помилуватися нею. Шлейф від її сукні шарудів на сходах. Слуга йшов не за синьйорою по червоному килиму, а збоку попід стіною, тримаючись із бездоганною скромністю. Контраст між прекрасною жінкою й цим негнучким автоматом справляв досить химерне враження. Андреа всміхнувся.

У передпокої, поки слуга знімав із неї плащ, дама кинула швидкий погляд на юнака, що заходив у двері. Той почув, як оголосили:

– Її ясновельможність герцогиня ді Шерні!

І незабаром по тому:

– Синьйор граф Спереллі-Фієскі д’Уджента!

Йому вельми припало до смаку, що його ім’я оголосили водночас з ім’ям цієї жінки.

У салоні вже були маркіз і маркіза д’Ателета, барон і баронеса д’Ізола, дон Філіп дель Монте. У каміні палахкотів вогонь. Деякі канапи стояли в радіусі тепла. Чотири рослини з широким листям із кривавими прожилками простягували свої стебла над низькими спинками канап.

Маркіза, наблизившись до тих двох, які щойно увійшли, сказала з притаманним їй чарівним усміхом:

– Завдяки випадку немає потреби вас знайомити. Кузене Спереллі, уклоніться божественній Елені.

Андреа глибоко вклонився. Герцогиня подала йому руку.

– Я дуже рада познайомитися з вами, графе. Мені багато розповідав про вас у Люцерні минулого літа ваш друг Джуліо Музелларо. Його розповідь, зізнаюся, зацікавила мене… Музелларо також дав мені прочитати вашу рідкісну байку про гермафродита й подарував мені ваш офорт «Сон» – справжній шедевр. Ви маєте в моїй особі щиру шанувальницю. Запам’ятайте це.

Вона говорила з кількома паузами. Голос у неї був таким скрадливим, що створював відчуття майже тілесної ласки. А погляд, незалежно від її бажання, був наповнений такою ніжністю й хіттю, які не можуть не вабити всіх чоловіків і пробуджують у них жагуче бажання.

Слуга оголосив:

– Кавалер Сакумі!

Увійшов восьмий і останній із запрошених гостей.

То був секретар японської місії, маленький на зріст, із жовтою шкірою, з випнутими вилицями, із вузькими очима з кривавими прожилками, які дивилися кудись убік і безперервно моргали. Він мав чимале тіло порівняно з надто тонкими ногами і йшов, тримаючи носаки досередини, так ніби його стегна були туго перетягнуті якимсь поясом. Поли його куртки занадто обвисали; штани мали безліч складок; краватка мала очевидні ознаки невмілої руки. Здавалося, його виготовили із залізної арматури, пофарбованої лаком і схожої на панцир величезного рака, а потім одягли в уніформу західного офіціанта. Але, попри його незграбність, вираз обличчя в нього був тонкий і проникливий, іронічна витонченість застигла в кутиках рота.

Вийшовши на середину салону, він уклонився. Капелюх випав із його руки.

Баронеса д’Ізола, маленька білявка з чолом, на яке спадали пасма волосся, граційна й манірна, наче безхвоста макака, сказала своїм різким голосом:

– Ходіть сюди, Сакумі, ходіть до мене!

Японський кавалер просувався вперед, чергуючи усмішки з поклонами.

– Ми побачимо сьогодні княгиню Іссе? – запитала в нього донна Франческа д’Ателета, якій було приємно збирати у своїх салонах найхимерніші екземпляри з екзотичних колоній з пристрасті до мальовничого розмаїття.

Азіат розмовляв варварською мовою, ледь зрозумілою мішаниною з англійської, французької й італійської.

Усі зненацька заговорили. То був майже хор, посеред якого вряди-годи дзвенів срібними струменями дзвінкий сміх маркізи.

– Я вас, безперечно, колись бачив. Не знаю, де, не знаю, скільки разів, але я вас, безперечно, бачив, – казав Андреа Спереллі герцогині, стоячи перед нею. – Коли я дивився, як ви підіймаєтеся сходами, у глибині моєї пам’яті виник невиразний спогад, який набував форми в ритмі вашої ходи, наче образ, який народжувався з музичної арії; я не зміг прояснити той спогад; та коли ви обернулися, я відчув, що ваш профіль має безпосередній стосунок до того образу. Це не могло бути передбаченням; то був темний феномен пам’яті. Отже, я вас уже бачив, і ви мені зустрілися вдруге. Хто зна? Може, то було уві сні, може, у творі мистецтва, а може, в іншому світі, у попередньому існуванні…

Промовляючи ці останні фрази, надто сентиментальні й химерні, він засміявся умисне, щоб попередити недовірливу чи іронічну посмішку дами. Проте Елена залишилася серйозною.

«Слухала вона мене чи думала про щось інше?»

Чи сприймала вона розмову в такому тоні, чи хотіла цим серйозним виглядом посміятися з нього? Чи хотіла допомогти його наміру спокусити її, який він почав здійснювати так відразу, чи замкнулася в байдужості й недбалій мовчанці? Тобто чи була це та жінка, яку він міг би завоювати? Андреа, геть спантеличений, намагався розгадати цю таємницю. Тим, хто має звичку спокушати, а надто чоловікам зухвалим, знайома ця спантеличеність перед жінками, які мовчать.

Слуга відчинив великі двері до їдальні.

Маркіза взяла під руку дона Філіпа дель Монте й подала приклад. Інші рушили за нею.

– Ходімо, – сказала Елена.

Андреа здалося, що вона сперлася на його руку з певною невимушеністю.

«Можливо, її прихильність – це ілюзія?» Його мучили сумніви; але з кожною хвилиною він відчував, як її солодкі чари огортають його; й усе більше знемагав від бажання проникнути в душу цієї жінки.

– Сюди, кузене, – сказала донна Франческа, показавши йому місце.

Він сів за овальним столом між бароном д’Ізола й герцогинею Шерні, маючи навпроти кавалера Сакумі, який сидів між баронесою д’Ізола й доном Філіпом дель Монте. Маркіз і маркіза прилаштувалися по краях. На столі виблискували порцеляна, срібло, кришталь і квіти.

Небагато дам могли зрівнятися з маркізою д’Ателета в мистецтві організації обідів. Вона приділяла більше уваги сервіровці столу, аніж власному туалетові. Винятковість її смаку знаходила вияв у всьому; вона була законодавицею мод у справі бенкетної елегантності. Її фантазії й витончені уявлення поширювалися на всі столи римського нобілітету. Саме тої зими вона запровадила моду розвішувати низку квітів угорі від одного канделябра до іншого. А також звичай ставити посеред різних келихів і чарок перед кожним гостем у переливчастій вазі молочного кольору з Мурано^[76] одну-однісіньку орхідею.

– Дивовижна квітка, – сказала донна Елена Муті, взявши в руки скляну вазу й зблизька роздивляючись химерну орхідею кривавого кольору.

Вона мала голос із такими багатими відтінками, що навіть найвульгарніші слова та найзвичайнісінькі фрази набували в її устах якогось прихованого значення, якогось таємничого акценту і якоїсь нової грації. У схожий спосіб фригійський цар видобував золото з речей, до яких торкався руками.

– У ваших руках ця квітка справді стає символічною, – промовив Андреа, дивлячись на даму, яка в цій позі була гідна найвищого захвату.

Дама була вдягнена в сукню небесно-голубого кольору, досить блідого, поцяткованого сріблом, яке блищало під старовинним мереживом з Мурано, важко збагненного тону: білим з ледь помітним жовтуватим відтінком. Квітка, майже неприродна, наче народжена з чаклунства, погойдувалася на своєму стеблі, вийнята з крихкої ламкої вази, що її якийсь майстер виготовив, дмухнувши на розплавлений самоцвіт.

– Але я віддаю перевагу трояндам, – сказала Елена, ставлячи орхідею у вазу відстороненим рухом, який контрастував із її попередньою зацікавленістю.

Після цього вона включилася в загальну розмову. Донна Франческа розповідала про останній прийом у посольстві Австрії.

– Ти там бачила пані де Каен? – запитала Елена. – Вона була в сукні з жовтого тюлю, а на ній не знаю скільки колібрі з рубіновими очима. Така собі прегарна клітка з птахами, що там танцювала… А леді Улес ти бачила? На ній була сукня з білого тарлатану,^[77] вся розмальована морськими водоростями та якимись червоними рибами, а поверх риб вона вдягла ще одну сукню з прозорого зеленавого серпанку… Ти не бачила її?

І після невеличкого пліткування вона засміялася веселим сміхом, аж затремтіло її підборіддя та ніздрі.

Слухаючи цю незрозумілу йому балаканину, Андреа вагався. Які фривольні або злостиві фрази злітали з тих самих вуст, що, промовивши найпростішу фразу, наповнювали його глибоким хвилюванням; вони злітали з тих самих вуст, які іноді в мовчанці здавалися йому губами Медузи Леонардо, людською квіткою душі, обожуваної полум’ям пристрасті й тривогою смерті. «Яка, зрештою, суть цієї істоти? Чи вона усвідомлює свої постійні метаморфози, чи непроникна навіть для самої себе, залишаючись поза власною таємницею? Скільки в її балаканині штучного, а скільки – спонтанного?» Потреба знати це проникала в його душу разом із тією насолодою, що огортала його завдяки близькій присутності жінки, в яку він уже закохувався. Сумна звичка все аналізувати постійно хвилювала його й не давала йому забутися; але кожна його спроба каралася, як цікавість Психеї, віддаленням кохання, затьмаренням улюбленого об’єкта, уриванням насолоди. «Хіба не краще було б щиро віддатися першому солодкому почуттю кохання?» Він бачив, як Елена пригубила вино, прозоре, як рідкий мед. Він знайшов серед келихів той, у який слуга налив таке саме вино, й випив його разом з Еленою. Обоє водночас поставили на стіл свої кришталеві келихи. Спільна дія примусила обох подивитись одне на одного. І погляд розпалив їх більше, аніж ковток.

– Ви не розмовляєте? – запитала його Елена, вдаючи легку безтурботність, яка трохи змінила її голос. – Про вас ходить слава як про знаменитого балакуна… Ну ж бо, жвавіше!

– Ох, кузене, кузене! – вигукнула донна Франческа з виразом жалю, в той час як дон Філіп дель Монте нашіптував щось їй на вухо.

Андреа засміявся.

– Кавалере Сакумі, ми з вами тут мовчуни! Стряхнімося!

Вузькі очі азіата зблиснули лукавством, почервонілі від того вина темно-червоного кольору, що забарвило його вилиці. До цієї миті він дивився на герцогиню ді Шерні з екстатичним виразом бонзи, який споглядає божество. Його широке обличчя, яке неначе зійшло з класичної сторінки великого художника-гумориста Окусаві, почервоніло, наче серпневий місяць між рядами квітів.

– Сакумі закоханий, – тихо сказав Андреа, нахиляючись до Елени.

– У кого?

– У вас. Хіба ви не зрозуміли?

– Ні.

– Подивіться на нього.

Елена обернулася. І закоханий погляд зніченого азіата спричинив на її вустах такий відвертий сміх, що той відчув себе ображеним і приниженим.

– Тримайте! – щоб компенсувати свій знущальний сміх, вона висмикнула з гірлянди білу камелію й кинула її посланцеві з Країни вранішнього сонця. – Бачите, я до вас ставлюся прихильно.

Азіат притулив камелію до губів у комічному жесті захвату.

– Ох, Сакумі, Сакумі! – вдала ображену маленька баронеса д’Ізола. – Отак ви мене зраджуєте!

Він пробурмотів кілька слів, ще густіше почервонівши. Усі не стримуючись засміялися, так ніби цього чужоземця запросили саме для того, щоб покепкувати з нього. Сміючись, Андреа обернувся до Муті.

Вона, трохи відхиливши голову назад, нишком спостерігала за ним із-під примружених повік одним із тих жіночих поглядів, які важко описати і які, можна сказати, всмоктують і спивають із чоловіка, який їм сподобався, усе, що в ньому є найприємнішого, найжаданішого, найпривабливішого, усе, що спричинило в ній ту інстинктивну екзальтацію, з якої починається пристрасть. Незвично довгі вії прикривали райдужну оболонку, нахилену під кутом; білок плавав наче в рідкому сяйві із голубим відтінком; і майже непомітне тремтіння рухало нижню повіку. Здавалося, промінь її погляду впав на вуста Андреа, як на щось дуже солодке.

Елена й справді захоплено дивилася на цей рот. Чистий за формою, яскравий своїми кольорами, припухлий від чуттєвості, з дещо жорстким виразом, коли залишався закритим, він був напрочуд схожий на вуста на портреті невідомого дворянина в галереї Борґезе, зібранні глибоких і таємничих творів мистецтва, чимало з яких нагадують про постать божественного Чезаре Борджіа, намальовану божественним Санціо.^[78] Коли губи розкривалися для сміху, цей вираз зникав; і білі квадратні зуби, усі однакові, надзвичайно блискучі, освітлювали рот, свіжий і веселий, наче в малого хлопця.

Як тільки Андреа обернувся, Елена відвела погляд; але не так швидко, тож молодик встиг його перехопити. Його опанувала така бурхлива радість, що він відчув, як спалахнули його щоки. «Вона мене прагне! Вона мене хоче!» – подумав він у захваті, переконаний в тому, що вже здобув перемогу над рідкісною жінкою. А ще подумав: «Це задоволення, якого я ще ніколи не переживав». У жінок буває такий погляд, що його закоханий чоловік не може не ототожнити з цілковитим володінням її тілом. Той, хто не бачив, як у прозорих очах спалахує полум’я першої ніжності, не знав найвищого блаженства. Потім жодна мить радості не зрівняється з цією.

Елена запитала, коли розмова навколо них пожвавішала:

– Ви залишитеся в Римі на всю зиму?

– На всю зиму й надалі, – відповів Андреа, для якого це просте запитання ховало в собі обіцянку кохання.

– То ви маєте дім?

– Дім Дзуккарі: domus aurea.^[79]

– На Трінітá-деї-Монті? Та ви щасливець!

– Чому?

– Бо живете в такому місці, яке мені дуже до вподоби.

– Кажуть, що там зібрана, як коштовності у вазі, вся найвища окраса Рима?

– Це правда! Між обеліском Трінітá^[80] й колоною Кончецйоне^[81] тріпоче в знак обітниці моє католицьке й поганське серце.

Сказавши цю фразу, вона засміялася. У нього був готовий мадригал про тріпотливе серце; але він про нього не згадав, бо йому не хотілося продовжувати діалог у цьому фальшивому й легковажному тоні й розтрачувати в такий спосіб свою втіху. Він замовк.

Вона на мить замислилася. Потім знову включилася в загальну розмову, ще з більшою жвавістю, щедро роздаючи слова й сміх, виблискуючи зубами та дотепами. Донна Франческа підколола княгиню Ферентіно, досить тонко натякнувши на її лесбіянську пригоду з Джованеллою Дадді.

– До речі, Ферентіно оголосила, що на Богоявлення вона матиме ще одну здобич своєї доброчинності, – сказав барон д’Ізола. – Ви ще нічого про це не знаєте?

– Я патронеса, – відповіла Елена Муті.

– Ви таки дорогоцінна патронеса, – втрутився до розмови дон Філіп дель Монте, сорокарічний чоловік, майже зовсім лисий, автор витончених епіграм, який носив на обличчі своєрідну сократівську маску, праве око в нього змінювалося од різних виразів, а ліве крізь монокль завжди залишалося нерухомим і майже осклілим, так ніби одне слугувало для того, щоб виражати, а друге – щоб бачити. – На травневому ярмарку ви нагребли купу грошей.

– О, травневий ярмарок! Яка дурниця! – вигукнула маркіза д’Ателета.

А що слуги саме налили холодне шампанське, то вона додала:

– Ти пам’ятаєш, Елено? Наші місця були поряд.

– П’ять луїдорів за ковток! П’ять луїдорів за шматок! – викрикнув дон Філіп ді Монте, жартома наслідуючи голос аукціоніста.

Муті й д’Ателета засміялися.

– Усе було справді так. Ви добре впоралися з роллю, Філіпе, – сказала донна Франческа. – Шкода, що вас там не було, кузене. За п’ять луїдорів ви з’їли б там фрукт, надкушений мною, а ще за п’ять луїдорів випили б шампанське з пригорщі Елени.

– Який скандал! – урвала її баронеса д’Ізола, скорчивши злякану гримасу.

– Облиш, Марі! А ти хіба не продавала за один луїдор сигарети, які спершу закурила й обслинила? – запитала її донна Франческа, не переставши сміятися.

– А я бачив дещо краще, – сказав дон Філіп. – Леонетто Ланца купив у графині Луколі, – не знаю вже за скільки, – гаванську сигару, яку вона спершу тримала під пахвою…

– Та невже? – з комічним виразом знову урвала його маленька баронеса.

– Кожна дія доброчинності свята, – проголосила маркіза. – Я виторгувала за надкушені фрукти близько двохсот луїдорів.

– А ви? – запитав Андреа Спереллі в Муті, силувано всміхаючись. – Що ви зібрали своєю пригорщею?

– Десь двісті сімдесят луїдорів.

Так жартували всі, крім маркіза. То був уже старий чоловік, вражений невиліковною глухотою, ретельно напомаджений, пофарбований у русявий колір, штучний від голови до ніг. Він здавався одним із тих персонажів, яких можна бачити в музеях воскових фігур. Раз у раз, і майже завжди недоречно, він хихотів сухим смішком, схожим на скрипіння іржавого пристрою, захованого у нього всередині.

– Але на певному етапі ціна надкушеного яблука піднялася до десяти луїдорів. Ви уявляєте? – додала Елена. – А в кінці вечора той пришелепуватий ґалеаццо Сечінаро запропонував мені банкноту в п’ятсот лір за те, щоб я витерла руки об його русяву бороду.

Фінал обіду був, як і завжди в домі д’Ателета, чудовим. Бо справжня розкіш столу знаходить вияв у десерті. Усі ці виняткові й рідкісні речі тішили не тільки смак, а й зір, із великим мистецтвом розкладені на кришталевих тарелях, прикрашених сріблом. Гірлянди, сплетені з камелій і фіалок, вигиналися між канделябрами вісімнадцятого сторіччя, обвитими виноградними лозами, між яких розкошували фавни та німфи. І фавни, і німфи, й інші граційні постаті цієї аркадської міфології, і всі ті Сильвандри, Філії й Розалінди на гобеленах, що висіли на стінах, оживляли своєю ніжністю сонячні кіферійські краї,^[82] що так збуджували фантазію Антуана Ватто.^[83]

Легке еротичне збудження, яке опановує душу наприкінці обіду, прикрашеного жінками й квітами, знаходило вияв у словах, у спогадах про той травневий ярмарок, де дами, підштовхувані палким суперництвом зібрати якнайбільшу суму за продаж усіляких дрібничок, приваблювали покупців із нечуваною зухвалістю.

– І ви погодилися? – запитав Андреа Спереллі в герцогині.

– Я пожертвувала свої руки на олтар доброчинності, – відповіла вона. – Адже сума зібраних мною грошей зросла ще на двадцять п’ять луїдорів!

– All the perfumes of Arabia will not sweeten this little hand…^[84]

Він сміявся, повторюючи ці слова леді Макбет, але в глибині його душі виник неясний біль, страждання, якого він не міг чітко усвідомити, схоже на ревнощі. Несподівано йому здалося, що в поведінці Елени було щось надмірне й навіть догідливе, щось таке, що затьмарювало її величні манери шляхетної жінки. Певними інтонаціями свого голосу й сміху, жестами чи рисами поведінки, певними поглядами вона виражала почуття, близькі до надмірного, майже хтивого любострастя. Вона з дивовижною легкістю роздавала видиму насолоду своєї чарівності. Знову й знову, на перший погляд – цілком мимохіть, вона робила порух чи ставала в позу, або дивилася з таким виразом, які в алькові примусили б затремтіти коханця. Кожен, хто на неї дивився, міг би викрасти в неї іскру насолоди, міг би огорнути її нечистими прагненнями, міг би насолодитися її потаємними пестощами. Вона здавалася створеною лише для того, щоб розбуджувати кохання; і повітря, яким вона дихала, завжди палахкотіло жаданням, що витало навколо неї.

«Скільки чоловіків володіли нею? – подумав Андреа. – Скільки спогадів вона зберігає, тілесних і духовних?»

Серце йому стискалося, ніби на нього накотилася хвиля гіркоти, у глибині якої завжди клекотіла деспотична нетерпимість до будь-якого незаконного володіння жінкою, що була призначена йому. І він не міг відірвати погляду від рук Елени. З цих незрівнянних рук, ніжних і білих, ідеально прозорих, помережаних ледь видимими зеленаво-синіми венами; з цих долонь, трохи увігнутих і затінених трояндами, де хіромант знайшов би темні інтриги, – пили десятеро, п’ятнадцятеро, двадцятеро чоловіків, один за одним, за платню! Він бачив нахилені голови тих незнайомих чоловіків, бачив, як їхні губи всмоктують вино. Але ґалеаццо Сечінаро був одним із його друзів: гарний і міцний синьйор, велично бородатий, як і його грізний суперник Лючіо Веро.

І тоді, під впливом цих образів його ревнощі досягли такої високої точки й наповнили його таким бурхливим нетерпінням, що йому здавалося, обід ніколи не закінчиться. «Я піду до неї цього ж таки вечора», – подумав він. Але разом із тим його змагала тривога чоловіка, що бачить, як вислизає з його рук здобич, на яку зазіхають чимало суперників. Але невиліковне й ненаситне самолюбство наповнювало його п’янким відчуттям перемоги. Звичайно ж, що значніше те, чим володіє якийсь чоловік, розбуджує в інших заздрощі й палке бажання заволодіти ним, тим більше той чоловік утішається тією річчю й пишається нею. А надто коли йдеться про жінку, яка виступає на сцені. Коли весь театр бринить оплесками й палахкотить жаданням, тоді той, хто сам-один одержує усмішку богині, п’яніє від гордощів і втрачає глузд.

– Ти схильна до новаторських витівок, – сказала Муті, обертаючись до донни Франчески й зануривши пальці в теплу воду синьої кришталевої вази, оздобленої сріблом, – тож я раджу тобі відновити звичай мити руки з глека, поставленого в старовинний таз неподалік від столу. А нинішні звичаї мені зовсім не до вподоби. Ви зі мною згодні, Спереллі?

Донна Франческа підвелася. Усі наслідували її приклад. Андре, уклонившись, запропонував руку Елені, і вона подивилася на нього без усмішки, повільно поклавши свою голу до ліктя руку на його. Її останні слова були веселими й легковажними; натомість її погляд був таким серйозним і глибоким, що юнак відразу підбадьорився.

– Ви підете завтра увечері на бал у французькому посольстві? – запитала вона.

– А ви? – у свою чергу запитав Андреа.

– Я піду.

– Тоді й я.

Вони всміхнулися одне одному, як двоє коханців. І вона додала:

– Сідайте.

Канапа була далеко від каміна, поза роялем, почасти затуленим густими складками завіси. Бронзовий журавель, що стояв на кришці рояля, тримав у піднятому дзьобі тарілку, підвішену на трьох ланцюжках, схожу на тарілку терезів. А на тарілці лежали нова книжка й маленька японська шабля – вакі-заші, прикрашена срібними хризантемами на піхвах, руків’ї й ефесі.

Елена взяла книжку, наполовину нерозрізану, прочитала назву, потім поклала її на хитку тарілку. Шабля впала. Коли вони з Андреа одночасно нахилилися, щоб підняти її, їхні руки зустрілися. Вона випросталася й з цікавістю стала роздивлятися чудову зброю, тримаючи її в руках, тоді як Андреа заговорив про новий роман, додавши кілька міркувань про кохання.

– Чому ви завжди перебуваєте так далеко від загалу? – запитала вона. – Поклялися бути вірним «Двадцяти п’ятьом примірникам»?

– Атож. Разом із тим я мрію про «єдиний примірник», який присвятив би «Єдиній Жінці». У такому розкутому суспільстві, як наше, вигадана реальність прози або поезії повинна відмовитися від будь-яких переваг, що не мають стосунку до кохання. Справжній читач – це не той, хто купує моє, а той, хто мене любить. Отже, справжній читач – це жінка, якій ти подобаєшся. Лавр потрібен лише для того, щоб приваблювати мирт.

– А слава?

– Справжня слава приходить лише після смерті, а отже, нею не можна втішатися. Яка мені користь від того, що я маю сто читачів на острові Сардинія, а ще десять в Емполі, і ще п’ять, скажімо, в Орвієто? І яка мені втіха від того, що мене знатимуть не гірше, аніж кондитера Тіціо або парфумера Кайо? Певна річ, як письменник я проникну в пам’ять нащадків якомога глибше. Але як людина я не бажаю іншої винагороди, аніж істоти з прегарними білими руками.

Він подивився на руки Елени, оголені до плечей. Форма їх була такою досконалою у своїх вигинах, що нагадувала обриси античної вази з Фіренцуоли, виготовленої рукою доброго майстра. Мабуть, саме такими були руки Афіни Паллади, коли вона зупинилася перед пастухом. Її пальці ковзали по різьблених лініях зброї; а блискучі нігті здавалися продовженням коштовного каміння, що прикрашало її пальці.

– Мені уявляється, – сказав Андреа, охоплюючи її своїм поглядом, наче полум’ям, – що у вас має бути тіло Данаї Корреджо. Я це відчуваю і навіть бачу з форми ваших рук.

– О, Спереллі!

– Хіба коли ви бачите квітку, ви не уявляєте собі всі обриси рослини? Ви, безперечно, схожі на дочку Акризія, яку огорнула золота хмара, але тільки не та, з якою ви мали справу на травневому ярмарку. Ви бачили картину в галереї Борґезе?

– Бачила.

– То я не помилився?

– Годі вам, Спереллі, прошу вас…

– Чому?

Вона замовкла. Обоє вже відчували, як опинилися в колі, яке охопило їх і мало притиснути одне до одного. Ні вона, ні він не знали, коли це станеться. Після двох чи трьох годин першої зустрічі вона вже віддавалася йому подумки; і їхній взаємний потяг здавався природним.

Вона сказала після короткої мовчанки, не дивлячись на нього:

– Ви ще дуже юний. Скількох жінок ви вже кохали?

Він відповів їй іншим запитанням:

– Я гадаю, що вгадувати в одній-єдиній жінці всю вічну жіночність – більша шляхетність душі й мистецтва, аніж якби чоловік із витонченим і сильним духом прикладався до всіх уст, які проминає, як до клавіш ідеального клавікорда, щоб почути щасливе й радісне «до».

– Я не знаю. А ви?

– Я теж не знаю, як можна розв’язати цей великий сентиментальний сумнів. Але інстинкт штовхає мене до клавіш клавікорда, й боюся, зважаючи на деякі внутрішні ознаки, що я вже знайшов своє «до».

– Боїтеся?

– Je crains ce que j’espère.^[85]

Він говорив цією манірною мовою з цілковитою природністю, майже виснажуючи в награних словах силу свого почуття. А Елена мала таке відчуття, ніби його голос затягує її в сильце і витягує її з того життя, яке вирувало навколо неї.

– Її світлість княгиня де Мічільяно! – проголосив слуга.

– Синьйор граф ді Джіссі!

– Мадам Кризолорас!

– Синьйор маркіз і синьйора маркіза Маса д’Альбе!

Салони наповнювалися гістьми. Довгі блискучі кортежі пересувалися пурпурним килимом. Скрізь видніли груди, оздоблені діамантами й перлами, прикрашені живими квітами, голі плечі; зачіски повсюдно мерехтіли коштовним камінням, успадкованим від предків, якими мала всі підстави пишатися шляхетна людність Рима.

– Її світлість княгиня ді Ферентіно!

– Його світлість дюк ді Ґриміті!

Присутні купчилися, утворюючи вогнища злостивості й галантності. Найбільша група шанувальників зібралася біля фортепіано, навколо герцогині ді Шерні, яка мусила встати, щоб протистояти цій своєрідній облозі. Ферентіно підійшла привітати подругу, висловивши їй докір:

– Чому ти не прийшла сьогодні до Ніні Сантамарта? Ми тебе чекали.

Княгиня ді Ферентіно була висока й худа, з дивовижними зеленими очима, які здавалися захованими далеко в глибині темних очниць. Вона була в чорній сукні з глибоким декольте на грудях і на плечах; своє попелясте волосся вона прикрасила діамантами у формі півмісяця, наслідуючи Діану, й невпинно вимахувала великим червоноперим віялом.

– Ніні йде сьогодні ввечері до мадам ван Гуффель.

– Я теж пізніше зайду туди ненадовго, – сказала Муті. – Ми з нею побачимося.

– О, Уджента, – мовила княгиня, обертаючись до Андреа, – я шукала вас, щоб нагадати вам про нашу домовленість. Завтра четвер. Розпродаж речей кардинала Імменраета почнеться завтра опівдні. Заходьте забрати мене о першій годині.

– Неодмінно зайду, княгине.

– Я повинна придбати ту вазу з гірського кришталю за будь-яку ціну!

– Але ви матимете суперниць.

– Кого?

– Мою кузину.

– А ще?

– Мене, – сказала Муті.

– Тебе? Побачимо.

Кавалери, що зібралися навколо, вимагали пояснень.

– Це буде змагання дам за вазу ХІХ сторіччя з гірського кришталю, що колись належала Нікколо Нікколі;^[86] на тій вазі вирізьблено троянця Анхіза, який скидає сандалі з ноги Венери Афродіти, – урочисто проголосив Андреа Спереллі. – Цю виставу дають безкоштовно завтра, після першої години дня в одній із зал публічного розпродажу на віа Сістіна. Учасниці змагання: княгиня Ферентіно, герцогиня ді Шерні, маркіза д’Ателета.

Усі засміялися, почувши це оголошення.

Ґриміті запитав:

– Битися об заклад дозволено?

– Ставте! Ставте! – захрипів дон Філіп дель Монте, наслідуючи скрипучий голос букмекера Стабса.

Ферентіно вдарила його по спині своїм червоним віялом. Але жарт виявився вдалим. Почали вкладати парі. А що в цій групі лунали вигуки й сміх, то потроху інші дами й кавалери підходили туди, щоб приєднатись до веселощів. Повідомлення про змагання швидко поширилося; воно набувало масштабу мало не вселенської події; заполонило всі витончені уми.