Щоденники 1910–1912 рр.

– Якщо ти хочеш натякнути цим, Оскаре, що твоя новина цікавить мене дуже мало, то маєш цілковиту рацію.

– То й добре, так лихоманку, яку ти схопиш, почувши цю новину, можна буде списати цілком на неї, і наша дружба замішана не буде. Та й відомості будуть чіткіші. Бо мені потрібні відомості чіткі, закарбуй це собі на носі. До речі, якщо, може, ти шукаєш комірця й краватку, то вони он там, на кріслі.

– Дякую, – мовив інженер і заходився прилаштовувати комірця й краватку. – Сподіваюся, на тебе можна покластись.

26 березня. Теософські доповіді д-ра Рудольфа Штайнера з Берліна. Риторичний прийом: детально викладає закиди противників, слухач вражений міцною позицією цих противників, слухач стурбований, цілком заглиблюється в ці закиди, так ніби, крім них, більш нічого нема, тепер слухач вважає, що заперечувати взагалі неможливо, і більш ніж задоволений навіть поверховим описом можливості захисту. Такий риторичний ефект відповідає, до речі, приписам благоговійного настрою. – Довго розглядати випростану перед собою долоню. – Остаточну крапку не ставити. Загалом кожна вимовлена фраза починається з великої літери, далі, в міру того як її продовжують, вона, наскільки змога, нахиляється до слухачів і повертається з остаточною крапкою до оратора. Та коли остаточну крапку випускають, фразу вже ніщо не стримує, і вона відверто дихає слухачеві просто в обличчя.

Перед тим – доповідь Лооса й Крауса.

Щойно в якійсь західноєвропейській повісті хтось зробить спробу охопити бодай окремі групи євреїв, ми вже майже за звичкою під чи над зображенням відразу шукаємо й знаходимо також і вирішення єврейського питання. Одначе в «Єврейках» такого вирішення не показано, там нема навіть натяку на нього, бо саме ті персонажі, які дбають про такі питання, стоять у повісті далеко від центру, там, де події розгортаються вже швидше, і, хоч ми ще й маємо змогу за ними досить пильно стежити, однак уже позбавлені нагоди спокійно довідатися щось про їхні прагнення. Не довго розмірковуючи, ми вбачаємо в цьому ваду повісті й відчуваємо за собою право на такий висновок тим більше, що тепер, коли існує сіонізм, можливості вирішення єврейської проблеми розроблено так чітко, що зрештою письменникові досить лише ступити кілька кроків, щоб знайти придатне для його твору рішення.

Проте цей недолік випливає з іще одного. В «Єврейках» нема неєврейських глядачів, шанованих антагоністів, які в інших повістях виманюють на сцену єврейське, і воно постає перед ними, викликаючи подив, сумнів, заздрощі, страх, і нарешті, нарешті знаходить самовпевненість, принаймні лише в порівнянні з ними може звестися на повен зріст. Ми вимагаємо саме цього, іншого розчинення єврейських мас ми не визнаємо. І посилаємося на це почуття не тільки в цьому разі, принаймні в одному напрямку воно загальне. Так, на путівцеві в Італії нас неймовірно тішать ящірки, що шмигають перед ногами, і нам весь час кортить нахилитися до них, та коли ми бачимо, як у торговця вони сотнями кишать у великих слоїках, де звичайно консервують огірки, в нас опускаються руки.

Обидва недоліки об’єднуються в третій. «Єврейки» можуть обійтися без того юнака на передньому плані, який у середині своєї розповіді звичайно приваблює до себе кращих і веде їх у чудовому радіальному напрямку до меж єврейського кола. І саме цього ми й не хочемо збагнути – того, що розповідь може обійтися без цього юнака, тут ми помилку скоріше відчуваємо, ніж бачимо.

28 березня. Художник П.-Карлін, його дружина, два широкі, великі передні верхні зуби надають масивному й досить пласкому обличчю загостреного вигляду, пані гофрат Б., композиторова мати, міцний кістяк якої від старості випирає так, що вона схожа на чоловіка, принаймні коли сидить.

Відсутні учні завдають д-рові Штайнеру дуже багато клопоту. – Коли він виступає, довкола нього так і товпляться покійники. Жадоба до знань? А чи вони, власне, їм потрібні? Очевидно, таки потрібні. – Спить дві години. Відколи йому якось відімкнули електричне освітлення, завжди носить із собою свічку. – Був дуже близький до Христа. – Поставив у Мюнхені свою п’єсу (можеш вивчати її цілий рік, однаково не зрозумієш), костюми намалював сам, музику написав сам. – Повчав якогось хіміка. – Льови Сімон, торговець милом у Парижі, Quai Моnсеу, діставав від нього найкращі ділові поради. Перекладав його твори французькою мовою. З цього приводу пані гофрат занотувала до свого записника: «Як пізнати найвищі світи? У С. Льови в Парижі».

У Віденській ложі є один теософ, здоровенний шістдесятип’ятирічний чолов’яга, колись непросипущий п’яниця з величезною головою, який постійно вірить і постійно сумнівається. Про нього розповідають веселу історію: колись під час одного конгресу в Будапешті місячної ночі за вечерею на Блоксберзі до товариства несподівано вийшов д-р Штайнер, і той теософ з переляку сховався з кухлем за пивною бочкою (хоч д-р Штайнер за таке й не розгнівався б).

Може, він і не найбільший із сучасних дослідників духу, та тільки на нього покладено завдання об’єднати теософію з наукою. Тим-то він і знає все. – Якось до його рідного села прийшов один ботанік, великий знавець окультних наук. Він його й просвітив. – Що я знайду д-ра Штайнера, жінка витлумачила мені як початок ретроспективної пам’яті. – Лікар тої жінки, коли в неї виявилися симптоми інфлуенци, спитав у д-ра Штайнера про засіб, прописав його, і відразу її вилікував. – Одна француженка, прощаючись із ним, сказала: «Аи revoir». Він помахав рукою в неї за спиною. Через два місяці вона померла. Ще один такий випадок у Мюнхені. – Один мюнхенський лікар зціляє фарбами, що їх призначає д-р Штайнер. Він посилає також хворих до пінакотеки, прописуючи їм зосереджено стояти по півгодини чи й довше перед певною картиною.

Загибель Атлантиди, загибель Лемурії, а тепер – загибель через егоїзм. – Ми живемо у вирішальний час. Дослід д-ра Штайнера вдасться, якщо тільки не візьмуть гору духи зла. – Він харчується двома літрами мигдалевого молока й фруктами, що ростуть високо в горах. – Зі своїми відсутніми учнями він спілкується за допомогою уявних образів, які їм посилає, але, створивши їх, далі про них він уже не дбає. Та вони швидко зношуються, і йому доводиться відтворювати їх заново.

Пані Ф.: «У мене погана пам’ять».

Д-р Шт.: «Не їжте яєць».

Мій візит до д-ра Штайнера.

Якась жінка вже чекає (вгорі на третьому поверсі готелю «Вікторія» на Юнґманштрасе), але наполегливо просить мене зайти поперед неї. Ми ждемо. Приходить секретарка й подає надію. Я помічаю його в кінці коридору. Він одразу рушає з ледь розведеними руками до нас. Жінка каже, що перший прийшов я. І ось я простую за ним, а він веде мене до свого кабінету. На його чорному сурдуті, який на вечірніх виступах здається відполірованим (він не відполірований, а тільки так вилискує своєю чистою чорнотою), тепер, при денному світлі (о третій пополудні) видно пилюгу, надто на спині й плечах, і навіть плями.

У його кабінеті я намагаюся виказати свою несміливість, якої насправді не відчуваю, тим, що знаходжу для свого капелюха просто-таки сміховинне місце – кладу його на невеличку дерев’яну підставочку для шнурівки до черевиків. Стіл посеред кімнати, я сиджу обличчям до вікна, він – ліворуч від столу. На столі – кілька аркушів з малюнками, що нагадують малюнки на доповідях про окультну фізіологію. Поверх невеличкого стосика книжок лежить одне число «Анналів з натурфілософії», книжки валяються, здається, скрізь. Але роззиратися тут не можна, позаяк господар весь час намагається заворожити відвідувача своїм поглядом. А коли він цього й не робить, то так і пильнуй, що його погляд ось-ось повернеться до тебе. Починає він кількома невимушеними фразами:

– Адже ви доктор Кафка? Давно вже цікавитесь теософією?

Але я вихоплююся наперед зі своєю приготованою промовою:

– Я відчуваю, що велика частина мого єства прагне до теософії, та водночас мене сковує перед нею неймовірний страх. Я боюся, що вона викличе в мені нове сум’яття, яке стало б для мене великим лихом, бо вже причина й нинішнього мого нещастя – це суціль сум’яття. Воно викликане ось чим: моє щастя, мої здібності й будь-яка можливість приносити користь здавна пов’язані з літературою. І тут я переживав, звичайно, стан (не часто), який, на мою думку, дуже близький, пане докторе, до описаних вами станів ясновидіння, – я щоразу цілком перебував у полоні фантазії, але щоразу й сам сповнював таку фантазію, відчуваючи себе не тільки на межі власних можливостей, а й на межі людських можливостей узагалі. Одначе спокійного натхнення, такого властивого, либонь, ясновидцеві, у такому стані в мене все ж таки не було, як не було його, по суті, взагалі. Я роблю цей висновок з того, що найкращі свої роботи я написав не в такому стані. – Отже, літературі я не можу віддатися до решти, як це має бути, не можу з різних причин. З огляду на мої родинні обставини, я не міг би прожити з літератури вже через те, що мої роботи народжуються дуже повільно й мають особливий характер; крім того, моє здоров’я і вдача не дають мені жити, покладаючись на – у кращому разі – непевні заробітки. Тому я пішов на службу в товариство соціального страхування. Але тепер ці дві професії ніяк не можуть поладнати одна з одною й допустити, щоб ми були щасливі одразу всі троє. Найменше щастя в одній із них обертається великим нещастям у другій. Якщо звечора я написав щось пристойне, то другого дня в конторі весь палаю й усе падає мені з рук. Ці митарства стають чимдалі нестерпнішими. У конторі мене вистачає для виконання моїх зовнішніх обов’язків, але внутрішніх я не виконую, а кожен невиконаний внутрішній обов’язок обертається нещастям, яке потім мене вже не полишає. І до цих двох поривань, які ніколи не примиряться, я маю додати ще й третє – теософію? Чи не заважатиме вона першим двом і чи не заважатимуть перші дві і їй? Чи зможу я, чоловік уже й тепер такий нещасний, довести всіх трьох до кінця? Я прийшов, пане докторе, запитати у вас про це, бо відчуваю, що коли ви вважаєте мене на це здатним, то я справді зможу взяти все на себе.

Він слухав надзвичайно уважно, вочевидь зовсім не стежачи за мною, цілком перебуваючи в полоні моїх слів. Час від часу він кивав головою, що, на його думку, певно, мало допомагати йому зосередитись. На початку йому заважав легенький нежить, у нього текло з носа, він безугавно вовтузився з носовою хустиною, затикаючи її пальцем то до однієї ніздрі, то до другої.

27 травня. Сьогодні в тебе день народження, але я навіть не надсилаю тобі, як завше, книжку, бо це було б лише про людське око; по суті, я навіть не в змозі подарувати тобі книжку. Тільки через те, що мені так потрібно сьогодні бодай хвилинку – хай навіть за допомогою цієї листівки – побути поруч із тобою, я пишу й почав зі скарги лишень для того, щоб тобі легше було мене впізнати.

15 серпня. Час, який оце минув і протягом якого я не написав жодного слова, був для мене такий важливий через те, що в плавальній школі у Празі, в Королівській залі й Чернівцях я перестав соромитися власного тіла. Як же пізно тепер, у двадцять вісім років, я надолужую своє виховання – на перегонах це назвали б пізнім стартом. І шкода від такого лиха полягає, либонь, не в тому, що людина не дістає перемоги; адже перемога – лише оте ще видиме, ясне, здорове зерно того лиха, що далі розпливається, стає безмежним і людину, яка намагається оббігти коло, заганяє всередину того кола. А втім, у цей почасти й щасливий час я помітив у собі багато чого й іншого і спробую в наступні дні це записати.

20 серпня. У мені живе така нещаслива віра, що я не маю часу навіть для дрібної доброї роботи, бо справді ніколи написати якесь оповідання, щоб розпростертися в усі боки світу, як я цього потребую. А потім я знов починаю вірити, що подорож піде мені на добро, що я краще сприйматиму, якщо, трохи пописавши, в такий спосіб розслаблюся, тож я роблю нову спробу.

Дивлячись на нього, я здогадувавсь, яких зусиль він докладав задля мене і які тепер – можливо, тільки через те, що він стомився, – додавали йому такої впевненості. Але хіба не досить було б одного невеличкого напруження для того, щоб обман удався, чи, може, він удасться ще й тепер? Невже я чинив опір? Я, правда, вперто стояв тут, перед будинком, але ж так само вперто я зволікав і не рушав нагору. Може, я чекав, щоб гості зійшли з піснями вниз і повели мене нагору?

Читав про Діккенса. Це так важко, та й чи годна чужа людина збагнути, як хтось переживає в собі якусь історію від самого її початку, від далекого пункту до наближення локомотива зі сталі, вугілля й пари? Але ти ще не забуваєш про неї й тепер, а хочеш і знаходиш час, щоб вона гнала тебе далі, отож вона жене тебе далі, і ти з власного поривання мчиш від неї туди, куди вона штовхає тебе й куди ти кличеш її сам.

Не можу цього збагнути й навіть не можу в це повірити. Я тільки час від часу живу в маленькому слові, в умлауті якого (вгорі «stößt») я, наприклад, на мить втрачаю свою непотрібну голову. Перша й остання літера – це початок і кінець мого відчуття спійманої рибини.

24 серпня. Сиджу зі знайомим у кав’ярні, за столиком на свіжому повітрі й дивлюся на жінку, що саме прийшла й сідає до сусіднього столика, – розпашіле засмагле обличчя вилискує, від великих грудей важке дихання. Вона відкидає назад голову, відкриваючи густий пушок на підборідді, закочує догори очі майже так, як, мабуть, іноді поглядає на чоловіка, що оце поруч із нею читає ілюстрований журнал. Якби ж то його можна було переконати, що коли сидиш у кав’ярні з дружиною, то можна читати принаймні газету, але в жодному разі не журнал. На мить вона згадує про свою повноту й трохи відсовується від столика.

26 серпня. Завтра мушу їхати до Італії. Сьогодні ввечері батько від хвилювання не міг заснути, позаяк у нього повна голова клопотів через крамницю та розтривожену клопотами хворобу. На серці – мокрий рушник, нудота, задихається, все ходить туди-сюди та зітхає. Мати у своєму страху знаходить нову втіху. Адже він, мовляв, завжди був такий енергійний, усе долав, а тепер… Я кажу, що біди з крамницею можуть протривати всього лишень якихось чверть року, а потім усе має обгараздитись. Він зітхає, хитає головою і все ходить і ходить. Зрозуміло, що ми, на його думку, не можемо ані перейняти його клопотів на себе, ані бодай полегшити їх, але навіть і на нашу думку, навіть у найбільшому нашому бажанні є щось від такого сумного переконання, що він сам має подбати про свою сім’ю… Безугавними позіхами, а також, до речі, неапетитним колупанням у носі батько викликає невеличке, майже неусвідомлене заспокоєння з приводу свого стану, адже коли він здоровий, то загалом цього не робить. Отла мені це підтвердила. – Бідна мати хоче завтра йти просити домовласника.

Це стало вже традицією в чотирьох друзів – Роберта, Самуеля, Макса й Франца – щоліта або щоосені використовувати свої коротенькі канікули, щоб вирушити гуртом у подорож. Решту часу протягом року їхня дружба полягала переважно в тому, що раз на тиждень усі четверо залюбки сходились увечері в когось удома, здебільшого в Самуеля – як найзаможніший, він мав простору кімнату, – розповідали один одному про се про те й попивали в міру пиво. Коли вони близько півночі розходились, їхні розповіді жодного разу не вичерпувалися, бо Роберт був секретарем у якійсь спілці, Самуель служив в одній комерційній конторі, Макс був державний службовець, а Франц служив у банківській установі, отож майже все, з чим кожному з них випадало стикатися у себе на роботі за тиждень і про що решта троє не знали, треба було їм не тільки швиденько розповісти, а й з подробицями пояснити, а то ж вони нічого не зрозуміють. Та насамперед саме через те, що професії в них були різні, кожен мусив знов і знов розтлумачувати решті суть своєї роботи, бо всі ж вони були лише слабкі люди й не досить глибоко сприймали ті пояснення, а крім того, вони були добрі друзі й раз у раз вимагали тих пояснень.

А ось історії про жінок вони, навпаки, розповідали не часто, бо коли Самуель особисто й любив ними посмакувати, то він не важився вимагати, щоб їхні балачки відповідали його вподобанням, хоча стара дівка, яка приносила їм пиво, частенько здавалася йому приводом для розмови. Одначе сміялися вони в ці вечори так багато, що якось Макс, повертаючись додому, сказав: цей вічний сміх, власне, навіює смуток, бо через нього забуваєш про всі серйозні речі, з якими кожен усе ж таки досить часто має до діла. Коли смієшся, то гадаєш, що для серйозного в тебе ще достатньо часу. Але це, провадив Макс, не так, бо серйозне ставить перед людиною, звичайно, вищі вимоги, і нема сумніву, що в товаристві друзів людина здатна відповідати вищим вимогам, ніж на самоті. Сміятися, казав Макс, треба в конторі, бо чогось більшого там і не зробиш. Ця думка була спрямована проти Роберта, що багато працював у своїй мистецькій спілці – завдяки йому вона аж молодшала – й заразом умів у старому помічати кумедні речі, якими розважав друзів.

Щойно він починав, друзі полишали свої місця, обступали його чи сідали на стіл і реготали, а надто Макс із Францом, так самозабутньо, що Самуель переставляв усі склянки на сусідній столик. А коли всі четверо стомлювалися розповідати, у Макса несподівано звідкись з’являлася свіжа сила, він сідав за рояль і грав, тоді як Роберт із Самуелем вмощувалися поруч на ослінчику, а Франц, який у музиці не розумівся, сидів сам за столом і розглядав Самуелеву колекцію листівок з краєвидами або читав газету. Коли вечори ставали тепліші й вікно можна було залишати прочиненим, усі четверо охоче ставали край вікна й, поклавши один одному на плече руку, дивилися на вулицю, не вельми жвавий рух на якій не заважав їхній розмові. Тільки час від часу котрийсь із них повертався до столу ковтнути пива або показував на кучері в двох дівчат, що сиділи внизу перед своєю винарнею, чи на місяць, що саме трохи несподівано з’являвся, поки Франц нарешті казав, що стало прохолодно й пора причинити вікно.

Влітку вони іноді зустрічалися в міському парку, сідали за столик ближче до краю, де темніше, чаркувалися один з одним і, посхилявши докупи голови, за розмовою майже не чули звуків духового оркестру, що долинали здалеку. Потім рівною ходою, рука в руці простували парком додому. Ті двоє, що йшли на краях, крутили тростинками чи збивали ними листя на кущах, Роберт закликав усіх заспівати, але співав потім сам за всіх чотирьох, а другий посередині почувався при цьому особливо затишно й безпечно.

Одного такого вечора Франц, міцніше притиснувши до себе двох сусідів, сказав про те, як чудово бути разом, він, мовляв, просто не розуміє, чому вони збираються тільки один раз на тиждень, адже не важко було б улаштувати так, щоб бачитися принаймні двічі на тиждень, якщо не частіше. Усі погодилися, навіть четвертий, який скраю ледве зрозумів, про що Франц говорив тихим голосом. Мовляв, таке задоволення, безперечно, варте тих незначних зусиль, які час від часу будуть потрібні. Францові здалося, нібито його глухий голос став покарою за те, що він непрохано заговорив за всіх. Але він не відступав. А якщо колись, провадив він, хтось і справді не зможе прийти, то це буде на шкоду тільки йому, і він зможе потішитися наступного разу, але чому інші троє мають відмовлятися один від одного, хіба трьох недостатньо один для одного, а як доведеться – то й двох? «Звичайно, звичайно», – відповіли всі. Самуель, що йшов скраю, відділився й рушив трохи попереду, бо так було краще всіх видно. Але потім це йому не сподобалось, і він знов приєднався до решти.

Роберт запропонував:

– Збиратимемося щотижня й вивчатимемо італійську мову. Ми ж бо вирішили вивчати італійську, адже торік іще в отому куточку Італії, де ми були, нам стало зрозуміло, що нашої італійської досить тільки для того, щоб спитати дорогу, – пригадуєте, коли ми заблукали серед виноградників у Шампані. Отой стрічний чоловік мусив добряче напружитися, щоб зрозуміти нас. Виходить, нам треба вчитися, якщо цього року знов хочемо поїхати до Італії. Тут уже нічого не вдієш. А хіба не найкраще вчитися разом?

– Ні, – заперечив Макс, – гуртом ми нічого не вивчимо. Я знаю це так само напевно, як і те, що ти, Самуелю, за спільне навчання.

– Ще б пак! – сказав Самуель. – Гуртом ми вчитимемося дуже добре, немає сумніву. Я завше шкодую, що ми не вчилися разом ще в школі. А ви знаєте, що ми знайомі, власне, всього-на-всього два роки? –  Він нахилився вперед, щоб бачити всіх трьох.

Вони пішли повільніше й послабили руки.

– Але ж гуртом ми ще нічого не вчили, – промовив Франц. – І мені це дуже подобається. Я взагалі не хочу нічого вчити. А коли вже нам треба вивчати італійську, то краще нехай кожен робить це сам.

– Щось я не розумію, – озвався Самуель. – Спершу ти хочеш, щоб ми зустрічалися щотижня, а тоді знов не хочеш.

– Та ж послухай, – сказав Макс, – ми з Францом хочемо тільки, щоб нашим зустрічам не ставало на перешкоді навчання і щоб нашому навчанню не ставали на перешкоді зустрічі, оце й усе.

– Атож, – підтакнув Франц.

– Та й часу вже не багато лишилося, – провадив далі Макс, – тепер червень, а у вересні ми збираємося їхати.

– Тим-то я й хочу, щоб ми повчилися гуртом, – сказав Роберт і витріщився на тих двох, що виступали проти нього. Коли йому заперечували, шия в нього ставала особливо гнучка.

Гадаєш, що описуєш його правильно, але це тільки приблизний опис, і його коригує щоденник.

Мабуть, це закладено в самій суті дружби і супроводжує її, мов тінь, – один щось вітає, другий висловлює з цього приводу жаль, а третій і геть нічого не помічає…

26 вересня. Художник Кубін рекомендує як проносне вживати реґулін – товчену водорость, яка в кишечнику розбухає, примушує його стискатися й розтискатися, тобто діє механічним способом, на відміну від нездорового хімічного впливу інших проносних засобів, які тільки подрібнюють нечистоти, й вони прилипають до стінок кишківника.

Він бачився у Ланґена з Гамсуном. Він (Гамсун) без причини шкірить зуби. За розмовою він, не кидаючи говорити, поклав ступню на коліно, взяв зі столу великі ножиці для паперу і обрізав на штанях торочки. Вбирається сяк-так, але неодмінно з якоюсь дорогою дрібничкою, наприклад краваткою.

Історії про один мюнхенський пансіон для митців, де жили художники й ветеринари (їхня школа була поблизу) і де розважалися так розпусно, що вікна в будинку навпроти, звідки все було добре видно, здавали в оренду. Щоб потішити таких глядачів, котрийсь із мешканців пансіону часом вискакував на підвіконня й у мавпячій позі висьорбував ложкою тарілку супу.

Один чоловік, що підробляє старожитності, а ефекту давності домагається тим, що прострілює їх із дробовика, про один стіл сказав: тепер треба ще тричі випити на ньому каву, і його можна буде відсилати до Інсбрукського музею.

Сам Кубін: дуже вольове обличчя, хоч і рухається трохи одноманітно, з однаковим напруженням м’язів він описує найрізноманітніші речі. Вигляд має на різний вік, зріст і повнота – залежно від того, сидить він чи підводиться, в самому костюмі чи й у пальті.

27 вересня. Вчора на Венцельсплаці побачив двох дівчат, надто довго затримав погляд на одній із них, тоді як саме друга, вбрана у по-домашньому м’яке, коричневе, спереду трохи відкрите широке пальто в зборки, мала, як з’ясувалося надто пізно, ніжну шию і ніжний ніс, а коси в неї були гарні на вже забутий лад. – Старий чоловік в обвислих штанях на Бельведері. Він свистить; коли я дивлюся на нього, він кидає свистіти; відводжу погляд – знов починає; нарешті свистить уже й тоді, коли я не відводжу погляду. – Великий гарний ґудзик, гарно пришитий знизу на закарваші дівочої сукні. Сукня лежить також гарно, фалди погойдуються поверх американських чобіт. Як рідко мені вдається щось гарне, а ось цьому непомітному ґудзику і його неосвіченій кравчині вдалося. – Екскурсоводка дорогою до Бельведера, жваві очі, незалежно від того, про що саме вона розповідає, задоволено простежують її історію до самого кінця. – Рвучкі півоберти шиї міцної дівчини.

29 вересня. Щоденники Ґете. Людина, яка не пише щоденника, неправильно сприймає чужий щоденник. Коли така людина, скажімо, читає в щоденнику Ґете: «11.1.1797. Цілий день удома давав різноманітні розпорядження», то їй здається, що сама вона ще зроду не робила за день так мало.

Подорожні спостереження Ґете не такі, як нинішні, бо їх провадили з поштової карети й розвивалися вони простіше, адже місцевість змінювалася повільніше і спостерігати її було багато легше навіть людині, котра тієї місцевості не знала. Це були спокійні, просто-таки ландшафтні роздуми. Позаяк місцевість відкривалась очам подорожнього в кареті незайманою, в своєму первісному вигляді, до того ж путівці розтинають краєвид багато природніше, ніж залізничні колії, з якими їх можна порівняти, либонь, як річки з каналами, то споглядачеві не треба було докладати величезних зусиль, і він без особливого напруження міг дати лад своїм враженням. Тим-то миттєвих спостережень трапляється мало, здебільш вони стосуються лише інтер’єрів, де декотрі люди відразу й цілком розкриваються перед твоїми очима, як, наприклад, австрійські офіцери в Гайдельберзі, а ось оте місце про чоловіків у Візенгаймі, навпаки, нагадує швидше опис краєвиду – «вони були в синіх сурдутах і білих камізельках, оздоблених плетеними квітками» (цитую з пам’яті). Багато написано про Райнський водоспад у Шафгаузені, а посередині там великими літерами: «Навіяні ідеї».

Кабаре «Люцерна». Люція Кеніх виставляє фотознімки з давніми зачісками. Пом’яте обличчя. Часом їй щастить досягти чогось за допомогою задертого носа, знятих догори рук і повернених усіх пальців. – Обличчя, як ганчірка. Мімічні жарти Лонґена (художник Піттерман). Дійство, яке вочевидь не дає втіхи, але замислене, мабуть, усе ж таки не безутішним, а то його не можна було б провадити щовечора, надто через те, що навіть коли його вигадували, воно було таке невтішне, що не народилося жодної бодай сякої-такої схеми, яка дала б змогу уникнути досить частої появи всієї людини. Симпатичний стрибок клоуна через крісло в порожнечу бічних лаштунків. Усе це нагадує виставу в приватному товаристві, де з дружніх почуттів особливо плескають після важкого, незначного номера, щоб, з огляду на невдалий виступ, вдалими оплесками домогтися чогось гладенького, заокругленого. Співак Вашата. Такий нікудишній, що розгублюєшся вже від самого його вигляду. Та, позаяк чолов’яга він міцний, йому все ж таки щастить якоюсь нелюдською, запевне лише мною усвідомленою силою сяк-так утримувати увагу публіки.

Ґрюнбаум справляє вплив своїм нібито лише на позір безнадійним існуванням.

Одіс, танцівниця. Круті клуби. Справжня безплотність. Червоні коліна пасують лише до танцю «Весняний настрій».

30 вересня. Позавчора дівчина в сусідній кімнаті (Г. Г.). Я лежав на канапі й чув на межі півсну її голос. Вона здавалася мені вдягненою особливо щільно, і не тільки в свою одежу, але й у цілу кімнату, на тлі одежі виднілося тільки її сформоване, голе, округле, міцне темне плече, яке я бачив у ванні. Якусь мить у мене було таке враження, немовби від неї йде пара й заповнює всю сусідню кімнату. Потім вона стояла в попелясто-сірій шнурівці, яка внизу так відстовбурчувалась, що можна було її осідлати й ніби аж пуститися навскач.

Ще про Кубіна. Звичка неодмінно повторювати останні слова співрозмовника схвальним тоном, навіть якщо з його подальших власних слів випливає, що він із співрозмовником зовсім не згоден. Прикро. – Слухаючи його численні історії, можна забути, чого він вартий. Та раптом тобі нагадують про це, і тебе поймає острах. Ішлося про те, що ресторанчик, до якого ми збиралися зайти, небезпечний; він заявив, що в такому разі туди не піде; я спитав, невже він боїться, на що він відповів, тримаючи до того ж мене попідруч: «Звичайно, я молодий, і в мене багато ще попереду».

Весь вечір він часто і, на мою думку, дуже поважно говорив про мої й свої затвердіння. Та близько півночі, коли моя рука звисла зі столу, він загледів частину її й вигукнув: «Та ви й справді хворий!» Обходився він зі мною відтоді ще лагідніше, а згодом навіть завадив решті вмовити мене піти разом з усіма до д. р. Коли ми вже попрощалися, він здалеку ще гукнув мені: «Реґулін!»

Тухольський і Шафранський. Берлінська вимова з придихом, яка вимагає пауз у голосі, утворюваних словом «nich». Перший із цих двох – досить цільна двадцятиоднорічна людина. Від стриманого й рішучого помахування тростиною, від чого плече по-молодечому зводиться вгору, і до зваженого задоволення й зверхнього ставлення до власних письменницьких праць. Хоче стати адвокатом, бачить лише дрібні перешкоди на цьому шляху й воднораз можливість їх усунути; лункий голос, чоловіче звучання якого через півгодини розмови починає лунати якось по-дівочому. – Має сумнів, що здатний позувати, але сподівається, що великий світовий досвід стане йому в цьому опорою; нарешті страх піддатися світовій скорботі, як він це постеріг у старих берлінських євреїв такого, як він, складу, хоча поки що нічого такого в собі не відчуває. Скоро одружиться.

Шафранський, учень Бернгарда, коли щось малює чи спостерігає, робить гримаси, пов’язані з тим, що малює. Нагадує мені про те, що я, з мого боку, маю виразну здатність до перетворень, але ніхто її не помічає. Як часто мені доводилося наслідувати Макса. Учора ввечері дорогою додому я, якби подивився на себе збоку, сплутав би себе з Тухольським. Чужа істота має тоді чаїтися в мені так чітко й невидимо, як щось сховане в малюнку-загадці, де ніхто нічого не знайде, якщо не знатиме, що воно там таки є. Коли трапляються такі перетворення, мені особливо хочеться вірити у потьмяніння власних очей.

1 жовтня. Учора в Старо-Новій синагозі. Кол-Нідре. Приглушене бурмотіння, мов на біржі. У вестибюлі кухоль із написом: «Щиросерда милостиня сама погамовує невдоволення». Церковно-подібний інтер’єр. Троє побожних, вочевидь східних євреїв. У шкарпетках. Накинувши на голову молитовне покривало, посхилялися над молитовником, намагаючись стати якомога меншими. Двоє плачуть, розчулені тільки святом? В одного, мабуть, просто хворі очі, і він хутенько прикладає до них згорнену носову хустинку, а тоді одразу знов повертається до тексту. Співають не власне чи переважно не слово, а з-за слова добувають арабески з тонесенького плетива наступних слів. Невеличкий хлопчик, не маючи жодного уявлення про це дійство й змоги зорієнтуватися, оглухлий від гармидеру, проштовхується крізь натовп, його також штовхають. Схожий на продавця чоловік за молитвою швидко розгойдується, що слід розуміти лише як спробу якомога дужче, хоча й, може, нерозбірливо, наголосити кожне слово, але голос при цьому він не надриває, щоправда, в такому гаморі наголосити щось виразно й твердо і не вдалося б. Сім’я власника дому розпусти. У Пінкасівській синагозі юдаїзм захопив мене незрівнянно дужче.