Щоденники 1910–1912 рр.

Коли б французи за вдачею були німцями, як би тоді німці ними захоплювалися.

Те, що я так багато відклав і повикреслював, – а я вчинив так майже з усім, що взагалі написав у цьому році, – принаймні це також дуже заважає мені в творчості. Адже це – ціла гора, в п’ять разів більше від того, що я взагалі будь-коли написав, і вже самою своєю масою воно притягує до себе просто з-під пера все, що я пишу.

18 грудня. Якби були сумніви в тому, що причина мого тривалого зволікання з розпечатуванням листів (навіть тих, в яких я не сподіваюся прочитати нічого важливого, як, скажімо, оцей останній), – це тільки слабість і легкодухість, що примушують мене так само не поспішати розпечатувати листа, як примушують не квапитись відчиняти двері кімнати, де мене, можливо, вже нетерпляче хтось чекає, тоді оце зволікання з розпечатуванням листів можна було б краще пояснити ґрунтовністю. Отож якщо припустити, що я – людина ґрунтовна, тоді я повинен намагатись якомога відтягувати все, що стосується листа, тобто неквапно його розпечатувати, неквапно й по кілька разів перечитувати, довго обмірковувати, готувати кілька чорнових варіантів відповіді, перше ніж переписати начисто, а тоді ще й не одразу відіслати. На все це моя воля, от тільки щоб зненацька не одержати листа, цього не уникнеш. Але я й це штучно відтягую, довго не розпечатую листа, він лежить переді мною на столі, весь час пропонуючи себе, а я весь час одержую його, але до рук не беру.

Вечір, пів на дванадцяту. Те, що я, поки не звільнюся від своєї контори, просто втрачений, – це мені очевидніше очевидного, йдеться лише про те, щоб якомога довше й вище тримати голову, аби не піти на дно. Як важко це буде, скільки це висотає з мене сили, видно вже з того, що сьогодні я не дотримався свого нового розкладу – від восьмої до одинадцятої вечора сидіти за письмовим столом, – і що тепер я не вважаю це таким уже й великим злом і що я лиш похапки записав ці кілька рядків, щоб лягти спати.

19 грудня. Почав працювати в конторі. Пополудні в Макса.

Трохи почитав щоденники Ґете. Далечінь уже огорнула супокоєм це життя, щоденники кидають на нього відблиски. Зрозумілість усіх подій навіює на них таємничість, так само як ото паркова огорожа, коли ми оглядаємо просторі газони, заспокоює око й воднораз сповнює нас неймовірною шанобою.

Щойно в гості до нас уперше прийшла моя заміжня сестра.

20 грудня. Чим я виправдаю вчорашнє зауваження про Ґете (яке майже таке саме неслушне, як і пов’язане з ним почуття, позаяк справжнє розвіяв прихід сестри)? Нічим. Чим я виправдаю те, що сьогодні ще нічого не написав? Нічим. Тим більше що самопочуття моє не найгірше. У вухах у мене весь час лунає заклик: «О, суд невидимий, настань же!»

Щоб оті фальшиві місця, які нізащо не хочуть вимітатися з оповідання, нарешті дали мені спокій, я допишу ще двоє:

«Він дихав гучно, так ніби зітхав, шкодуючи за сном, в якому лихо пережити легше, ніж у нашому світі, отож звичайне дихання уже саме собою стає зітханням».

«Тепер я поглядаю на нього з такою легкістю, як поглядають на головоломку, кажучи собі: “То й що, коли я не можу загнати кульки в їхні дучки, адже все це – моє, склянка, дошка, кульки й решта; усе це мистецтво я можу просто сховати собі до кишені”».

21 грудня. Примітні місця з «Подвигів Великого Александра» Михайла Кузьміна:

«Дитина, верхня половина якої мертва, нижня – жива, дитячий трупик із червоними ніжками, що ворушаться».

«Нечистих царів, Ґоґа й Маґоґа, які харчувалися черв’яками та мухами, він загнав до потрісканих скель і до кінця світу запечатав їх Соломоновою печаттю».

«Кам’яні потоки, де замість води з гуркотом перекочується каміння, піщані струмки, які течуть три дні на південь, три дні – на північ».

«Амазонки, жінки з випаленою правою груддю, короткими косами, в чоловічому взутті».

«Крокодили, що своєю сечею спалюють дерева».

Був у Баума, слухав такі чудові речі! Я кволий, як досі й завжди. Таке відчуття, немовби мене зв’язали, але водночас й інше, нібито якби розв’язали, було б іще гірше.

22 грудня. Сьогодні я навіть не важуся ставити собі докорів. Кинуті в цей порожній день, вони мали б огидний відголосок.

24 грудня. Щойно я пильніше придивився до свого письмового столу й збагнув, що за ним нічого путнього не зробиш. На ньому лежить безліч усіляких речей, створюючи безлад без будь-якої розміреності й бодай якоїсь сумісності безладно розкиданих речей, яка звичайно й дає змогу терпіти будь-який безлад. Хай там який безлад виявиться на зеленому сукні, він може бути й у партері старих театрів. Та коли із стоячих місць… (Наступний запис другого дня.)

25 грудня.…з висунутої шухляди під приставкою до столу виповзають у вигляді зовнішніх сходів підшивки давніх газет, каталоги, листівки з краєвидами, листи – всі почасти просто розірвані, почасти розпечатані, – і це непристойне видовище псує все. Окремі досить великі речі в партері виступають щонайактивніше, так ніби в театрі дозволено, щоб у глядацькій залі торговець давав лад своїм конторським книгам, стельмах цюкав сокирою, офіцер розмахував шаблею, священник звертався до сердець, вчений – до розуму, політик – до громадянського почуття, щоб закохані не стримували себе, і т. ін. Це тільки на моєму письмовому столі дзеркало стоїть так, що хоч зараз сідай голитися, одежна щітка лежить щетиною вниз, гаманець відкритий – на той випадок, якщо я схочу за щось заплатити, з низки ключів один стирчить – хоч бери й стромляй його в замок, а краватка ще трохи обвиває скинутий комірець. Вище наступна висунута шухляда приставки, затиснена з боків двома невеличкими замкненими шухлядками, являє собою не що інше, як таку собі комірчину, немовби низенький балкон глядацької зали, по суті, найвидніше місце в театрі, зарезервоване для найвульгарніших людей, для старих гульвіс, в яких внутрішній бруд помалу проступає назовні, для неотесаних парубків, що позвішували ноги з балконних поручнів. Сім’ї, в яких так багато дітей, що на них лише кидають короткий погляд, не в змозі всіх їх перерахувати, розводять тут бруд убогих дитячих кімнат (уже в самісінький партер затікає), в темному заднику сидять невиліковні хворі – на щастя, їх видно тільки тоді, коли туди присвічують, і т. ін. У цій шухляді лежать старі папери, які я вже давно б повикидав, якби мав кошика на сміття, олівці з обламаними оливами, порожня сірникова коробка, прес-пап’є з Карлсбада, лінійка з таким нерівним краєм, який зашкодив би навіть сільському путівцю, численні запонки, тупі леза до бритви (для них нема місця на цілому світі), затискачі до краваток і ще одне важке залізне прес-пап’є. А в шухляді вище…

Убого, убого, і все ж непогано сказано. Вже північ, та, позаяк я добре виспався, це може бути вибаченням лише постільки, поскільки вдень я взагалі не написав би нічого. Увімкнена електрична лампочка, тиша в квартирі, темрява за вікном, останні хвилини перед тим, як заснути, – все це дає мені право писати, хай це буде навіть щось найубогіше. І цим правом я поспішаю скористатися. Отакий я.

26 грудня. Два з половиною дні – щоправда, не повністю – я пробув сам, і тепер я вже коли й не перетворений, то принаймні на шляху до цього. Самотність має наді мною владу, на яку можна покластися. Моє нутро розслаблюється (поки що тільки поверхово) і ладне розкрити свою глибінь. Усередині в мене починає лаштуватися сякий-такий лад, і саме це мені потрібно понад усе, бо коли хисту небагато, нема нічого гіршого, ніж безлад.

27 грудня. Я не маю більше сили написати жодного речення. Та якби ж то йшлося про слова, якби ж то досить було, дописавши одне слово, спокійно відвернутися, не маючи сумніву, що це слово ти цілком наповнив собою.

Пополудні я трохи поспав, а коли прокинувся, то лежав на канапі, пригадував деякі любовні пригоди часів юності, розчаровано затримався на одній нагоді, якою не скористався (я лежав тоді трохи застуджений у ліжку, а моя гувернантка читала мені «Крейцерову сонату», тішачись нищечком моїм збудженням), уявив свою вегетаріанську вечерю, лишився задоволений своїм травленням і засумнівався, чи вистачить світла моїх очей на все моє життя.

28 грудня. Коли я кілька годин поводжуся по-людському, як оце сьогодні з Максом, а потім у Баума, то перед сном мене вже розпирає пиха.

1911

3 січня. – Послухай, – мовив я й легенько штовхнув його коліном.

– Я хочу попрощатися. – Я заговорив так раптово, що з рота в мене бризнуло трохи слини – погана прикмета,

– Але ж довго ти думав про це, – сказав він, відступив від стіни й потягся.

– Ні, я про це зовсім не думав.

– А про що ж ти розмірковував?

– Я вирішив іще трохи, востаннє підготуватися до зустрічі з товариством. Силкуйся скільки завгодно, однаково ти цього не зрозумієш. Я, звичайнісінький чоловік із провінції, якого щомиті можна сплутати з одним із тих, які сотнями стоять на станціях і чекають своїх поїздів…

4 січня. «Віра і батьківщина» Шенґера.

У відвідувачів галереї піді мною мокрі пальці, якими вони втирають очі.

6 січня. – Послухай, – сказав я, прицілився й легенько штовхнув його коліном, – зараз я, однак, піду. Якщо теж хочеш подивитися, розплющуй очі.

– То як? – запитав він, дивлячись на мене широко розплющеними очима й поглядом відвертим, але таким кволим, що я міг би відвести його вбік самим помахом руки. – То ти все ж таки йдеш? А мені що робити? Затримати тебе я не можу. А якби й міг, то однаково не став би. Цим я тільки хочу пояснити тобі твоє почуття, від якого я все ж таки міг би тебе втримати. – І його обличчя відразу стало, як у простакуватих прислужників, коли ці дістають право у загалом упорядкованій державі привчати панських дітей до послуху чи постраху.

7 січня. Сестра N. така закохана у свого нареченого, що шукає нагоди поговорити з кожним, хто до них прийде, окремо, бо з кожним окремо легше вибалакатись і повторитися про своє кохання.

Немовби якісь чари (бо ні зовнішні, ні внутрішні обставини, тепер сприятливіші, ніж рік тому, не стояли мені на заваді) стримували мене цілісінький вільний день – а сьогодні неділя – від того, щоб писати. – До мене дійшли деякі нові втішні відомості про нещасне створіння, яким я є.

12 січня. Цими днями я не написав про себе багато чого, почасти через лінощі (я сплю тепер удень так багато й міцно і вві сні набираю ваги), але почасти й від страху виказати те, що про себе знаю. Цей страх не безпідставний, адже знання про себе мають право бути остаточно зафіксованими письмово тільки тоді, коли можуть здійснитися якнайповніше і з розумінням усіх, аж до другорядних, наслідків, а також із цілковитою правдивістю. Бо якщо цього не стається – а я принаймні на таке не здатний, – тоді записане на власний розсуд і, позаяк воно зафіксоване, надзвичайно могутнє видає те, що відчуте просто так, загалом, за єдино справжнє почуття, і всю непотрібність записаного ти усвідомлюєш надто пізно.

Кілька днів тому: Леоні Фріппон, кабаретистка, «Місто Відень». Зачіска – перехоплена стрічкою купа кучерів. Нікудишня шнурівка, дуже стара сукня, але сама дуже чарівна зі своїми трагічними рухами, ота напруга повік, різкі випади довгих ніг, зграбно випростані вздовж тіла руки. Значення застиглої у двозначних позах шиї. Спів: колекція ґудзиків у Луврі.

Шиллер, намальований 1804 року Шадовим у Берліні, де його вельми пишно вшановували. Схопити обличчя міцніше, ніж за цей ніс, не можна. Кінчик носа трохи загнутий униз як наслідок звички за роботою посмикувати за нього. Привітний чоловік із трохи запалими щоками, якого, певно, виголене обличчя робить схожим на старого діда.

14 січня. Роман Берадта «Подружжя». Багато поганого єврейського. Якісь несподівані, дивні й одноманітні появи автора, наприклад, усі довкола веселі, а один серед них не веселиться. Або: і ось приходить такий собі пан Штерн (про якого ми вже знаємо все з його романними таємницями). Щось таке є й у Гамсуна, але там це не менш природне, ніж сучки на дереві, а тут ним крапають на дію, як ото модними ліками на цукор. – Увагу ні з сього ні з того привертають до якихось дивних виразів, ось наприклад: він завдавав собі клопоту її косами, все завдавав і завдавав собі клопоту. – Окремі постаті, хоч і не осяяні новим світлом, виписані добре, так добре, що місцями не заважають навіть ґанджі. Другорядні персонажі переважно безнадійні.

17 січня. Макс читав мені першу дію з «Прощання з юністю». Як я такий, який сьогодні є, можу це осягти; я мусив шукати цілий рік, перше ніж знайшов у собі справжнє почуття, і ось тепер, пізнього вечора, у кав’ярні, зазнаючи мук від нападів поганого, попри все, травлення, маю честь сидіти в кріслі й слухати такий великий твір.

19 січня. Позаяк я, схоже, вкрай виснажений – останній рік я прокидався не більше ніж на п’ять хвилин, – мені щодня доведеться або просити, щоб мене забрала сира земля, або ж, хоч я й не побачив би в цьому ані найменшої надії, починати все з самого початку малою дитиною. Зовні мені буде при цьому легше, ніж тоді. Бо в ті часи я ледве-ледве, з невиразним усвідомленням прагнув до зображення, що кожним словом було б пов’язане з моїм життям, яке я міг би притиснути до грудей і яке підхопило б мене з місця. А з якими муками (щоправда, з нинішніми їх годі й порівнювати) я починав! Яким холодом цілими днями віяло на мене з написаного! Яка велика була небезпека і як рідко давала вона мені перепочинок, що я зовсім не відчував того холоду, хоч моє лихо від цього загалом ставало, звісно, не меншим.

Якось я замислив був роман, у якому ворогували між собою двоє братів, один із них виїхав до Америки, тоді як другий залишився у в’язниці в Європі. Я почав з того, що тільки час від часу записував по кілька рядків, бо це мене відразу стомлювало. Одного разу в неділю пополудні, коли ми були в гостях у діда з бабою і наїлися там, як завжди, дуже м’якого хліба з маслом, я також почав щось писати про ту свою в’язницю. Можливо, звичайно, що я взявся за це переважно через шанолюбство й, пересовуючи на скатертині аркуш паперу, постукуючи олівцем і роззираючись на всі боки в колі під лампою, хотів викликати в кого-небудь бажання попросити в мене те, що я написав, прочитати й висловити захват від мене. У кількох рядках я змалював насамперед в’язничний коридор, особливо його тишу й холод; сказав також співчутливе слово про брата, який там залишився, бо то був гарний брат. Можливо, на мить мені здалося, що мій опис нічого не вартий, бо до того дня я ніколи не звертав особливої уваги на такі почуття, коли сидів за круглим столом у знайомій кімнаті серед родичів, до яких звик (я був такий боязкий, що коли опинявся десь у звичному місці, то вже відчував себе майже щасливим), не забуваючи, що я молодий і оцей нинішній спокій покликаний спонукати мене на щось велике. Один дядько, що любив покепкувати з людей, нарешті взяв у мене аркуша, якого я не дуже міцно й тримав, кинув на нього короткий погляд і повернув назад, навіть не посміхнувшись, тільки промовив до решти гостей за столом, які стежили за ним очима: «Звичайнісінька писанина». А мені не сказав жодного слова. Я, правда, залишився сидіти, так само схилившись над своїм, виходить, непотрібним папірцем, але з товариства мене прогнали справді-таки одним штурханом, дядьків присуд відгукнувся в моїй душі вже майже справжнім значенням, в самому чутті сім’ї мені відкрився холодний простір нашого світу, і я мав зігріти його вогнем, що його тільки збирався шукати.

19 лютого. Коли я сьогодні надався встати з ліжка, то просто гепнув, як вальок. Причина цьому дуже проста: я дуже перепрацював. Не в конторі, а на іншій моїй роботі. Невинна участь контори полягає лише в тому, що я, якби не мусив ходити туди, спокійно жив би задля своєї роботи й не марнував би там щодня оцих шість годин, які особливо нестерпні мені в п’ятницю та суботу, бо голова моя сповнена моїми задумами, – такі нестерпні, що Ви собі й уявити не можете. Зрештою, це, я розумію, – лише балаканина, винен я сам, а в конторі переді мною висовують лише щонайпростіші й найсправедливіші вимоги. Але для мене це – жахливе подвійне життя, вихід з якого, мабуть, тільки один – божевілля. Я пишу це при ясному вранішньому світлі й запевне не писав би, якби то не була така щира правда і якби не любив Вас, як син.

А втім, завтра в мене, безперечно, знов усе буде гаразд, я прийду в контору, і перше, що я там почую, будуть слова про те, що Ви хочете позбавити від мене свій відділ.

19 лютого. Особливість мого натхнення, з яким я, найщасливіший і найнещасніший, тепер, о другій ночі, лягаю спати (може, воно, якщо тільки мене не доконає думка про це, залишиться, адже воно вище, ніж будь-коли досі), полягає в тому, що я вмію все, а не тільки виконувати якусь одну роботу. Якщо я, не довго думаючи, напишу якесь речення, скажімо: «Він визирнув з вікна», – то воно вже досконале.

– Ти ще довго тут стоятимеш? – запитав я. Я заговорив так раптово, що з рота в мене бризнуло трохи слини – погана прикмета.

– Це тобі заважає? Якщо це тобі заважає чи не дає підійматися вгору, то я відразу піду, хоч загалом побув би тут залюбки ще, бо дуже стомився.

Та зрештою і він мав підстави відчувати задоволення й відчувати його тим глибше, чим краще я його пізнавав. Адже він вочевидь пізнавав мене чимдалі краще і міг, без сумніву, заткнути мене за пояс з усім моїм досвідом. Бо як же було пояснити те, що я ще стояв на вулиці, так наче переді мною був не будинок, а вогонь. Якщо тебе запросили в товариство, ти все ж таки просто переступаєш поріг будинку, підіймаєшся сходами нагору й такий заклопотаний думками, що майже цього не помічаєш. Тільки так ти чиниш справедливо щодо себе й щодо товариства.

20 лютого. Мелла Марс у кабаре «Люцерна». Дотепна трагедійна актриса, що виступає до певної міри не на тій сцені так, як трагедійні актриси часом поводяться за сценою. Коли вона грає роль, обличчя в неї стомлене, принаймні якесь безвиразне й старече – в усіх серйозних акторів це немовби природна розминка. Розмовляє вона дуже різко, так само й рухається, починаючи із зігнутого великого пальця на руці, який замість кісток складається ніби з твердих сухожилок. Особливу здатність її носа до перевтілення підкреслює перемінне світло й заглиблення м’язів, що грають навколо нього. Хоч усі її рухи й слова блискавичні, увагу вона загострює м’яко.

Довкола невеликих містечок також є невеликі околиці для тих, хто любить прогулятися.

Молоді, охайні, гарно вбрані юнаки поруч зі мною в галереї нагадують мені про мою юність і через це справляють на мене непривабливе враження.

Листи молодого Кляйста, двадцятидворічного. Відмовився од військової кар’єри. Вдома питають: то задля якої ж хлібної професії? Бо тільки про таку й могла бути мова. Ти можеш вибирати між юриспруденцією і камералістикою. Та чи маєш ти зв’язки при дворі? «Спершу я трохи знічено дав заперечну відповідь, але потім з тим більшою гордістю заявив, що якби й мав там зв’язки, то за нинішніми моїми уявленнями посоромився б на них розраховувати. З’явилися посмішки, і я збагнув, що з відповіддю поквапився. Треба остерігатися промовляти такі істини вголос».

21 лютого. Життя моє тут минає так, наче я певен, що житиму ще раз, як ото, скажімо, після невдалої поїздки до Парижа я втішав себе тим, що намагатимуся невдовзі побувати там знов. Перед очима – різко окреслені клапті світла й тіні на бруківці.

Якусь мить я відчував себе так, немовби одягнений у крицю.

Які далекі мені, наприклад, м’язи рук.

Марк Генрі – Дельвар. Породжене безлюдною залою трагічне почуття в глядачів сприятливо впливає на враження від серйозних пісень, зате веселим пісням шкодить. – Генрі веде конферанс, тимчасом як Дельвар за прозорою, про що вона не здогадується, завісою дає лад своїй зачісці. – Коли на виставу приходить мало людей, в ассирійській бороді, звичайно геть чорній, В., організатора, немовби прозирає сивина. – Добре було б запалитися таким темпераментом, цього вистачило б на всі двадцять чотири години, ба ні, не так надовго. – Багато одягу, бретонські костюми, спідниця, що на самому споді, найдовша, отож усе це багатство можна полічити здалеку. – Спершу Дельвар акомпанує (вони хочуть заощадити на акомпаніаторі) у просторій зеленій сукні з викотом і мерзне. – Вигуки на паризьких вуличках. Рознощики газет порозбігалися. – Хтось забалакує до мене, та не встигаю я перевести дух, як зі мною вже попрощалися. – Дельвар смішна, у неї усмішка, як у старих дівок, – стара дівка з німецького кабаре. У червоній шалі, яку вона дістає з-поза завіси, – робить революцію. Вірші Даутендея тим самим крижаним, незламним голосом. Мила вона була тільки напочатку, коли по-жіночому сиділа за роялем. А коли пролунала пісня «а Batignolles», я відчув у горлі Париж. Batignolles має бути схожий на пенсіонера, як і його апаші. Бруан для кожного кварталу написав окрему пісню.

Міський світ

Якось узимку в снігопад Оскар М., підстаркуватий студент, – коли на нього поглянути зблизька, можна було злякатись його очей, – зупинився пополудні на безлюдному майдані, тепло вдягнений, зверху в зимовому сурдуті, у шарфі навколо шиї і в хутряній шапці на голові. Замислившись, він стояв і кліпав очима. Він так заглибився в роздуми, що мимоволі скинув шапку й провів її кучерявим хутром собі по обличчю. Нарешті, здавалося, ухвалив якесь рішення, крутнувся, немов у танку, й рушив додому.

Коли він прочинив двері батьківської вітальні, то побачив батька, гладенько виголеного чоловіка з важким м’ясистим обличчям, що сидів за порожнім столом очима до дверей.

– Нарешті, – промовив батько, щойно Оскар переступив поріг. – Зупинися, прошу тебе, біля дверей, бо я на тебе такий лихий, що за себе не ручуся.

– Але ж, батьку, – озвався Оскар і аж тепер, коли заговорив, завважив, як задихався.

– Спокійно! – закричав батько й підвівся, заслонивши собою вікно. – Я сказав, спокійно! А оте своє «але» залиш собі, зрозумів? – Потім схопив обіруч стола й переставив його на крок ближче до Оскара. – Твого розпусного життя я вже просто не годен далі терпіти. Я старий чоловік. Я сподівався мати в тобі втіху на старість, а ти натомість завдаєш мені прикрощів більше, ніж усі мої болячки жужмом. Тьху на тебе, такого сина! Своїми лінощами, марнотратством, лихими вчинками і – чом би й не сказати тобі про це відверто – дурним розумом ти заженеш старого батька в могилу. – Чоловік замовк, але на обличчі в нього все ворушилося, так наче він говорив далі.

– Батьку, любий мій, – почав Оскар і обережно рушив до столу, – вгомонися, все буде добре. Сьогодні мені спала на думка одна ідея, яка зробить з мене діяльного чоловіка, про якого ти тільки мрієш.

– Яка думка? – насторожився батько й перевів погляд у куток кімнати.

– Тільки повір мені, за вечерею я все поясню. В душі я завше був добрим сином, але те, що я не міг цього показати, дуже мене дратувало, отож мені було краще злити тебе, коли вже я не міг тебе порадувати. Але тепер дозволь мені трохи пройтися, я хочу дати лад своїм думкам.

Батько, що, уважно слухаючи, сів був на край столу, тепер став на ноги.

– Я не вірю, що оці твої розмови чогось варті, як на мене, це скорше порожня балаканина. Але ти, зрештою, мій син… Не затримуйся, повечеряємо вдома, і розкажеш про свої справи.

– Мені досить і такої невеликої довіри, від щирого серця дякую. Та хіба вже по моїх очах не видно, що я цілком заклопотаний поважною справою?

– Поки що я нічого не бачу, – відказав батько. – Та, може, то я сам винен, бо я взагалі вже розучився дивитися на тебе. – І, за звичкою рівномірно постукуючи пальцями по столу, дав зрозуміти, як летить час. – Та головне, Оскаре, що я вже не маю до тебе жодної довіри. Коли я на тебе часом і гримну – ти як прийшов, я ж на тебе нагримав, чи не так? – то роблю це не тому, що сподіваюся, ніби ти станеш кращим, ні, я роблю це лише тому, що думаю про твою бідолашну добру матір, яка тепер ще, може, й не страждає через тебе безпосередньо, зате вже страждає, докладаючи зусиль, щоб відвернути такі страждання, бо сподівається тобі цим якось допомогти й помалу опускається в могилу. Та, зрештою, ти й сам про це добре знаєш, і я вже з поваги до самого себе не став би про таке нагадувати, але ж ти сам довів мене до цього своїми обіцянками.

При цих останніх словах до кімнати ввійшла служниця, щоб подивитися за вогнем у грубі. Щойно вона ступила за двері, Оскар вигукнув:

– Але ж, батьку! Я цього не чекав. Якби я мав бодай одну невеличку ідею, скажімо, щодо моєї дисертації, яка вже десять років лежить у мене в шухляді й потребує ідей, як солі, то, можливо, хоч і не конче, я, як це сталося сьогодні, примчав би з прогулянки додому й сказав би: «Батьку, мені пощастило – на думку спала така й така ідея». І якби у відповідь ти своїм гідним шаноби голосом знов кинув мені в обличчя ті самі докори, тоді моя ідея просто розвіялася б, і мені довелося б одразу ж якось вибачатись чи й без вибачення повернутися та й піти. Але ж сталося навпаки! Все, що ти кажеш проти мене, зміцнює мої ідеї, вони народжуються й народжуються, набирають сили й сповнюють мій мозок. Я піду, бо лише на самоті можу дати їм лад. – У теплій кімнаті він важко сапав.

– А може, це ще одна капость, яких повно в твоїй голові, – промовив батько, дивлячись широко розплющеними очима. – Тоді я вірю, що вона не дає тобі спокою. Та якщо до твоєї голови приблукає щось серйозне, до ранку від нього й сліду не залишиться. Я тебе знаю.

Оскар вивернув голову так, наче його схопили за горло.

– А тепер облиш мене. Нема чого марно лізти мені в душу. Сама вірогідність того, що ти можеш правильно передбачити мій кінець, воістину не повинна зваблювати тебе чинити мені перешкоди в моїх добрих намірах. Може, моє минуле й дає тобі на це право, але ти не повинен ним користатися.

– Тепер ти й сам добре бачиш, яка велика, либонь, твоя невпевненість, коли вона змушує тебе висловлюватись отак проти мене.

– Ніщо мене не змушує, – відказав Оскар, і потилиця в нього смикнулася. Він теж підступив до столу так близько, що вже годі було сказати, хто за ним господар. – Те, що я кажу, я кажу з глибокої поваги, навіть з любові до тебе, як ти згодом ще й сам побачиш, бо коли я щось вирішую, то насамперед думаю про тебе й про маму.

– Тоді я мушу скласти тобі подяку вже зараз, – промовив батько, – бо малоймовірно, що твоя мати і я, як настане слушна хвилина, ще будемо в змозі це зробити.

– Прошу тебе, батьку, не буди майбутнього, воно ще має право поспати. Бо якщо його збудити завчасу, то сучасність дістанеш заспану. Але невже тобі має казати про це твій син! Та й я ще не мав наміру переконувати тебе в цьому, я тільки хотів повідомити тобі новину. І принаймні це, як ти й сам повинен визнати, мені вдалося.

– Тепер мене, Оскаре, дивує, власне, тільки одне: чому ти не приходив до мене з такою справою, як оце сьогодні, раніше. Вона так відповідає твоїй донинішній суті. Ні, справді, я не жартую.

– Атож, щоб ти мене тоді, замість вислухати, відлупцював? Я поспішав сюди, бачить Бог, щоб якомога скоріше зробити тобі радість. Та поки мій план іще остаточно не визрів, розповісти тобі я ще нічого не можу. То чого ж ти караєш мене за добрий намір і ждеш пояснення, яке тепер ще може завдати шкоди здійсненню мого плану?

– Помовч, я нічогісінько не хочу знати. Але я повинен дуже швидко тобі відповісти, бо ти вже відступаєш до дверей і вочевидь маєш якусь термінову справу. Мій перший вибух люті ти погамував фокусом, тільки тепер на душі в мене ще сумніше, ніж було доти, а тому прошу тебе – якщо хочеш, я можу навіть стати навколішки: не кажи нічого про свої ідеї бодай матері. Вдовольнися мною.

– Ні, це не мій батько зі мною отак розмовляє! – вигукнув Оскар, уже тримаючись рукою за клямку. – Після полудня з тобою щось сталося або ти зовсім чужий чоловік, якого я оце вперше побачив у батьковій кімнаті. Бо справжній мій батько… – Якусь мить Оскар стояв із роззявленим ротом і мовчав. – Він, мабуть, обійняв би мене, покликав би матір… Що з тобою, батьку?

– То вечеряй краще зі своїм справжнім батьком. Думаю, з ним буде веселіше.

– Він ще прийде. Зрештою, він не може не прийти. І мати буде з нами. І Франц – зараз я сам його приведу. Всі. – І Оскар натис плечем на двері, так наче хотів протиснутись крізь них; двері легко піддалися.

Прийшовши до Франца, він нахилився до невеличкої господині дому й промовив:

– Пан інженер спить, я знаю, але дарма.

І, не звертаючи уваги на жінку, яка, невдоволена цим візитом, марно снувала в передпокої туди-сюди, відчинив засклені двері, що, так ніби їх схопили за вразливе місце, затремтіли у нього під рукою. Не завдаючи собі клопоту роздивитися до пуття, що там у в кімнаті, гукнув:

– Франце, вставай! Мені потрібна твоя професійна порада. Але в цій кімнаті я не витримаю, доведеться нам вийти й трохи прогулятись. Заразом і повечеряєш у нас. Отож не гайся.

– Дуже добре, – відказав інженер зі своєї шкіряної канапи. – Але що перше – вставати, вечеряти, йти гуляти, давати пораду? А може, я ще чогось недочув?

– Передовсім кинь жартувати, Франце. Це – найважливіше, я про це й забув.

– Цю послугу я зроблю тобі відразу. Але вставати!.. Ліпше я двічі замість тебе повечеряю, ніж один раз устану.

– Ану вставай! Годі перебалакуватись! – Оскар схопив кволого чоловіка за барки й посадив.

– А знаєш, ти скажений. Тебе треба остерігатись. Я коли-небудь отак зривав тебе з канапи? – Франц потер обома мізинцями заплющені очі.

– Слухай, Франце, – промовив Оскар, скрививши обличчя, – вдягайся вже. Я ж не ідіот, щоб отак ні з сього ні з того тебе розбуркувати.

– Я б теж отак ні з сього ні з того не спав. Учора я працював у нічній зміні, тож сьогодні ліг поспати вдень, зокрема, й задля тебе…

– Як це?

– Та облиш, ти так мало зважаєш на мене, що це вже починає діяти мені на нерви. І це вже не вперше. Ну звісно, ти вільний студент і можеш робити що завгодно. Не всі ж такі щасливі. Але ж треба й про інших думати, чорт забирай! Я тобі хоч і товариш, але від роботи мене за це ще ніхто не звільняв. – І він на підтвердження цього замахав у повітрі долонею.

– Після такої твоєї промови мені хоч-не-хоч доведеться повірити, що ти поспав більше ніж достатньо, – промовив Оскар, що вибрався на бильце канапи й звідти спостерігав за інженером, так ніби тепер мав трохи більше часу, ніж доти.

– То що ти, власне, від мене хочеш? Чи, краще сказати, нащо ти мене розбудив? – запитав інженер і щосили почесав шию під своєю цапиною борідкою – так безпосередньо, як це люди звичайно роблять після сну.

– Що я від тебе хочу, – проказав Оскар і вдарив підбором по канапі. – Дуже мало. Я ж тобі ще з передпокою сказав, щоб ти вдягся.