Подорожні щоденники. Вісім зошитів

3 вересня. Неділя. Німець із золотим зубом, від якого, попри невиразне враження загалом, можна відштовхнутись, описуючи його, за чверть до дванадцятої дістає вхідний квиток до плавальні, хоч о дванадцятій її вже зачиняють, і про це йому одразу за порогом нагадує вчитель плавання незрозумілою і тому трохи суворою італійською. Спантеличений цією італійською, німець запитує, затинаючись навіть рідною мовою, нащо ж тоді в касі продали квиток, і заявляє, що йому не повинні були продавати квиток. З італійської відповіді випливає, що він-бо має ще майже чверть години, щоб покупатися й одягтись. Аж сльози на очах виступили. – Сидів на бочці в озері. Готель «Бельведер»: «Господар хоч куди, але харчування препогане».

4 вересня. Повідомлення про холеру: туристична агенція, «Соrrі-ere della Sera», «Норддойчер Ллойд», «Берлінер таґеблат», покоївка переказує повідомлення від одного берлінського лікаря; залежно від того, хто і скільки людей сходиться, а також від власного фізичного стану загальний характер цих повідомлень міняється; коли від’їздили з Луґано до Порто Церезіо, о першій годині п’ять хвилин, він був досить сприятливий. – Скороминущий захват від Парижа, на вітрі, що напинає газету «Ексцельсіор» від 3 вересня, яку ми тримаємо перед собою, поспішаючи до банку. На мосту через Луганське озеро можна ще орендувати місця для рекламних щитів…

ad п’ятниці. Троє парубків зганяють нас із носа пароплава, можливо, через те, що штурман має вільно бачити вогні попереду, але потім вони підтягують туди лавку й сідають самі. Мені кортіло заспівати.

П’ятниця. На очах в італійця, який радить нам поїхати до Турина (виставка) і якому ми киваємо головою, ухвалюємо загальне, скріплене рукостисканням рішення до Турина нізащо не їхати. Хвала зниженим цінам. Велосипедист виписує кола на морській терасі одного з будинків у Порто Церезіо. Батіг з невеличким хвостиком із кінського волоса замість ремінця. Велосипедист, їдучи, тримає на повідку коня, що біжить поруч.

Мілан: в одній із крамниць забув путівника. Повернувся й украв [його]. У дворі «Мерцанті» їв яблучний штрудель. Корисний для здоров’я пиріг. Teatro Fossati. Усі капелюхи й віяла в русі. Дитячий сміх нагорі. Програму заклеєно рекламним плакатом. Літня жінка в чоловічому оркестрі. Poltrone. – Ingresso. – Оркестр на тому самому рівні, що й зала для глядачів. Реклама ланчії, розміщена в плафонному оздобленні одного із салонів. Усі вікна в задній стіні відчинені. Високий кремезний актор з майстерно припудреними ніздрями, чорнота яких однаково впадає в очі, навіть коли у світлі розмиваються обриси відкинутого назад обличчя. З кімнати дрібною ходою, притиснувши до тіла лікті, вибігає дівчина – висока тонка шия наштовхує на думку, що її посаджено на такі самі високі стрижні. Переоцінка сміху, позаяк від поважності невтаємниченої до сміху відстань більша, ніж від утаємниченої. Значення кожного предмета меблів. В обох п’єсах про всяк випадок по п’ять дверей. Ніс і вуста в дівчини, осяяні підфарбованими очима. Чоловік у ложі, сміючись, так роззявляє рота, що видно золотого заднього зуба, і якийсь час чоловік так і сидить із роззявленим ротом. Недосяжне в інший спосіб єднання сцени й глядацької зали, яке буває, коли воно виникає за і проти глядача, що не розуміє мови.

Юна італійка із загалом єврейським обличчям, але в профіль єврейським воно вже не здається. Як вона підвелася – випростала руки в бік парапету, видно лише тоненьку постать, плечі не поширшали, як потяглася розпростертими руками до вікна, як ухопилась обіруч за лиштву, немовби за дерево на крізному вітрі. Вона читала брошуру з детективом, яку в неї довго й марно випрошував її маленький брат. Поруч – її батько з різко загнутим носом, тоді як її ніс у тому самому місці загнутий м’яко, більш по-єврейському. Вона раз у раз поглядала на мене – з цікавості, мовляв, коли вже він нарешті перестане так надокучливо зирити в мій бік. Сукня в неї з шовку-сирцю. Велика товста напахчена жінка поруч зі мною, яка віялом розганяє довкола запах своїх парфумів. Її важка плоть не тримається на пласких ступнях і вже на підйомах починає підійматися вгору. Поруч із нею я відчуваю, як усихаю. – У багажному відділенні бляшаний дашок над газовим полум’ям має форму плискатого дівочого капелюшка. Тішать погляд різноманітні ґратки в будинках. Під склепінчастою аркою Ла Скали ми шукали, де ж вона сама, а тоді, вийшовши на майдан і побачивши її простий облуплений фасад, навіть не здивувалися своїй помилці.

Ставлення до все жвавішого руху в міру наближення до центру міста стає чимдалі схвальнішим, та коли на Соборному майдані вже не бачиш нічого, крім трамвая, що повільно об’їздить пам’ятник Вітторіо Еммануелю, відвертаєшся й шукаєш готель.

Радість із приводу того, що обидві кімнати з’єднані між собою подвійними дверима. Кожен може відчинити свої двері. На думку Макса, це зручно й для подружньої пари. – Спочатку думку занотувати, а вже потім зачитувати, а не занотовувати, зачитуючи, позаяк лише так вдається взяти всередині розгін, тоді як іще не занотоване до кінця вже вислизає. – Розмова за столиком у кав’ярні на Соборному майдані про летаргічний сон і укол у серце. Малер також просив зробити йому укол у серце. Незважаючи на мій кволий опір, наше перебування в Мілані через цю розмову дуже скорочується. – Собор набридає своїми численними шпилями. – Як розвивалося рішення поїхати до Парижа: недовго побути в Луґано задля «Ексцельсіор», далі поїздка до Мілана, позаяк уже придбано – не зовсім із власної волі – квитки туди через Порто Церезіо, з Мілана до Парижа через страх перед холерою і бажання віддячити собі за цей страх. Крім того, врахування фінансових і часових переваг такої поїздки.

I. Ріміні – Ґенуя – Нерві (Прага).

II. Верхньоіталійські озера, Мілан – Ґенуя (Прага). (Вагання між Локарно й Луґано.)

III. Маджоре пропустити, Луґано, Мілан, поїздка містами до Болоньї.

IV. Луґано – Париж.

V. Луґано – Мілан (кілька днів) – Маджоре.

VI. У Мілані: просто до Парижа (можл. Фонтенбло).

VII. Зійшли у Стрезі. Завдяки цьому подорож уперше дістає непогану ретроспективу й перспективу, вона виросла, і її можна обхопити в талії. Я ще зроду не бачив людей такими маленькими, як у ґалереї. Макс запевняє, ґалерея здається такою високою тільки через те, що будівлі бачиш і знадвору, я це заперечую, вдаючись до якогось уже забутого доказу, – я взагалі завжди ставатиму на захист цієї ґалереї. У ній майже нема зайвих оздоб, вона не затримує погляду і через те, а також через свою висоту здається короткою, однак витримує й це. Вона утворює хрест, крізь який вільно дихає повітря. З соборного даху люди здаються більшими, ніж у ґалереї. Завдяки ґалереї я можу цілком утішитися тим, що не бачив давньоримських руїн. – У глибині вестибюля – світляний напис над публічним домом: Al vero Eden. Входять і виходять численні відвідувачі, переважно одинаки. У вузеньких прилеглих вуличках туди-сюди снують перехожі. Вулички чистенькі, на них, хоч вони й вузькі, багато хідників; з однієї з таких вузеньких вуличок, що різко завертає на іншу, ми вгледіли на останньому поверсі будинку жінку, що прихилилася до віконних ґрат. Я тоді на все зважувався легко й швидко і раптом відчув, як завжди в такому настрої, що тіло моє обважніло. Дівки розмовляли своєю французькою, як незайманки. Міланське пиво пахне пивом, а на смак як вино. Макс шкодує про те, що пише, тільки коли пише, потім – ніколи. Зі страху Макс вигулює в читальній кімнаті кішку.

Дівчина, чий живіт, коли вона сиділа, над і між розставленими ногами під прозорою сукнею не мав, без сумніву, ніякої форми; та коли вона підвелася, він витягся, як театральна декорація за прозорими лаштунками, й утворив нарешті стерпну дівочу постать. Француженка, розкіш якої відкрилася вирішальному погляду передовсім в округлих і воднораз чітко окреслених, жвавих і відданих колінах. – Владна постать схожої на пам’ятник жінки, що ховає до панчохи щойно зароблені гроші. – Дід, який згорнув обидві руки на одному коліні. – Ота, що біля дверей, з лихим іспанським обличчям, по-іспанському взялася в боки й уся випросталася в своїй схожій на шнурівку сукні з презервативного шовку. – У наших публічних домах німецькі дівчата на часинку відчужують клієнтів від їхньої нації, тут це роблять французькі дівчата. Можливо, тут бракує розуміння місцевих стосунків. – Покарана пристрасть до прохолодних напоїв: один ґренадин і два оранжади в театрі, один у барі на Корсо Еммануеле, один шербет у кав’ярні в ґалереї, одна французька мінеральна вода Thierry, після якої враз дало про себе знати все випите доти. Сумно влягаюся спати, споглядаючи з ліжка довгий, виразно італійський проспект крізь вікно, що трохи виступає з бічного фронтону. Похмуро прокидаюся, в роті все пересохло, аж затерпло. – Елегантність поліцейських, яка зовсім не належить до їхніх службових обов’язків, коли вони зі скинутими плетеними рукавичками в одній руці й тростинкою в другій роблять службовий обхід.

5 вересня. Комерційний банк на майдані Скала. Листи з дому. – Поштівка шефові. – Дивовижний вхід до собору поміж портьєр, бурих, як у Каденаббії. – Кортить дати архітектурну картину собору, позаяк він з усіх боків – чиста гра архітектури, тут майже ніде нема лав, мало статуй під колонами, мало картин на стінах у глибині, а ті, що є, лише темні, поодинокі відвідувачі на кам’яних плитах підлоги бовваніють, як масштаби його висоти, або пересуваються, як масштаби його довжини. – Велично, але надто скоро нагадує про галерею. – Подорожувати, не роблячи жодних нотаток, а просто живучи – безвідповідально. Це смертельне відчуття одноманітного плину днів нестерпне. – Сходимо на дах собору. Італієць, що ступає попереду, намагається полегшити нам це сходження – наспівує якусь мелодію, намагається скинути піджак, зазирає в щілини, крізь які видно тільки сонце, і раз у раз тицяє пальцем у цифри, що вказують на кількість східців. – Краєвид із передньої ґалереї на даху. Механізм у трамваїв унизу трохи зіпсований, так мляво вони котяться, їх ведуть лише вигини колій. Один кондуктор якось перекошено й згорблено, як дивитися на нього звідси, згори, поспішає до свого вагона й ускакує до нього. – Ринва у вигляді чоловічої постаті, з якої вийнято хребець і мозок, щоб могла стікати дощова вода. – У кожному з великих барвистих вікон переважає колір одягу, що весь час трапляється на тій чи тій картині. – Макс: найглибшим враженням від Мілана був і залишається вокзал у вітрині крамниці іграшок, колія, що замикається в коло й нікуди не веде. На думку Макса, порівняння собору й вокзалу у вітрині можна пояснити прагненням показати розмаїття місцевості. – Від задніх дверей собору дивишся просто в обличчя великому годиннику на даху. – Макс: вигляд замку позбавляє потреби йти до нього. – Teatro Fossati. – Поїздка до Стрези. Рельєфні рухи сонних пасажирів у переповненому купе. Закохана пара. – Пополудні в Стрезі.

Середа, 6 вересня. Розбирає лють, увечері всілякі вигадки про готелі.

Четвер, 7 вересня. Ванна, листи, від’їзд. – Сон на очах у людей.

П’ятниця, 8 вересня. Поїздка. Подружжя італійців, буцімто пані Салюс. Священник. Американець. Дві невеличкі француженки з пухкенькими сідничками. Монтрьо. На великих паризьких вулицях ноги роз’їжджаються. Ножна ванна в ногах ліжка. – Нічні лампочки в літніх кав’ярнях. – Розпланування Place de la Concorde, де атракціони віднесено в глибину, і там їх легко знаходить погляд, але тільки якщо він їх шукає.

École Florentine (XV століття): сцена з яблуками. – Тінторетто: Сузанна. – Сімоне Мартіні (1284–1344): Ісус Христос marchant au Calvaire (École de Sienne). – Мантенья (1431–1506): La Sagesse victorieuse des Vices (École Venitienne). – Тиціан (1477–1576): Le Concile de Trente. – Рафаель: Apollo und Marsyas. – Веласкес (1599–1660): Portrait de Philippe IV Roi d’Espagne. – Якоб Йорданс (1593–1678): Le concert aprés le repas. – Рубенс: Kermesse.

Confiserie de l’enfant gâté, Rue des Petits Champs. – Пралі у вранішньому неґліже. – Rue des Petits Champs, така вузька, що вся залишається в тіні. Навіть коли ціла вулиця освітлена сонцем, оця різниця в освітленні будинків, дуже близько зведених один побіля одного. – Le sou du soldat, societú anonyme. Capital I mill., Avenue de l’Opéra. – Роберт, Самуель. – Ambassadeur: барабанний дріб і духова музика в подвійному бемолі дає про себе знати, піднесені барабанні палички ще в повітрі завмирають. – Gare de Lyon. На землекопах замість підтяжок – широкі різнобарвні стрічки, які тут, де такі стрічки мають офіційне значення, також справляє враження демократичності. Не знав до пуття, сонний я чи ні, й міркував про це цілий ранок у вагоні. Звернути увагу, чи не приймають дівчат-няньок за французьких гувернанток німецьких дітей. – Prise de Salins 17 mai 1668, par Mr. La Farge. На задньому плані двоє – один, убраний у червоне, на білому коні, другий, у темному, на темному коні, – відпочивають після облоги міста, з якого саме виїздять; насувається гроза. – Voyage de Louis XVIà Cherbourg, 23 juin 1786. Човнярі по три ряди з кожного боку на зв’язаних веслах виносять на берег човна з Людовіком, який, показуючи випростаною рукою в бік Шервуда, робить якесь зауваження своїм придворним позаду, особливо одному з них, що стоїть, згорнувши на грудях руки. Жінки, легко вбрані, повідступали назад, один чоловік дивиться в телескоп. Карета чекає. З інших човнів доведеться сходити кладками, одну з них саме підтягують. – Bivoauk de Napoléon sur le champ de bataille de Wagram, nuit du 5 au 6 juillet 1809. Наполеон сидить сам, поклавши одну ногу на низенький стіл. Позад нього куриться багаття. Тіні від його правої ноги та ніжок столу й крісла пролягають променями обабіч нього. Спокійний місяць. Збоку генерали, постававши півколом, дивляться на багаття й на нього.

Характерний вигляд місцевості: сорочки, взагалі білизна, серветки в ресторані, цукор, великі колеса переважно двоколісних возів, коні, запряжені по одному вервечкою, пласкі пароплави на Сені, балкони розділяють будинки впоперек і розширюють ці пласкі поперечні розтини будинків, приплюснуті широкі каміни, складені газети.

Смугастий Париж: високі вузькі каміни, що виростають із пласких камінів, із численними маленькими, схожими на вазонні горнята, вкрай мовчазними, старими газовими канделябрами, поперечні смужки жалюзі, до яких у передмістях додаються смуги бруду на стінах будинків, тоненькі рейки на дахах – ми бачили такі на Rue Rivoli, смугастий скляний дах Grand Palais des Arts, посмуговані вікна крамниць, ґратки балконів, складена із смужок Ейфелева вежа, широкі смужки бічних і середніх планок балконних дверей навпроти наших вікон, крісельця просто неба й столики в кав’ярнях, ніжки яких – смужечки, ґратчасті огорожі з золотистими шпичаками навколо громадських парків.

Щойно починаєш сміятися, ґренадин із зельтерською відразу виходить носом (бар перед Opéra Comique).

Перонний квиток, це грубе втручання в сімейне життя мені незнайоме.

Сам у читальній кімнаті, разом із глухуватою жінкою, якій я, коли вона подивилася кудись убік, навіщось відрекомендувавсь і яка вважає, що отой дощ надворі, про який я згадав, – та сама ненастанна духота. Вона робить картками закладки в книжці, яка лежить збоку і в яку вона напружено вдивляється, підперши голову кулаком, де стримить, мабуть, ще добра сотня невикористаних малесеньких, задрукованих з обох боків карток. Поруч зі мною, але спиною до мене, одягнений у чорне старець читає «Мюнхнер нойєсте нахріхтен». – Рясна злива. – Їхав з одним євреєм-ювеліром. Він із Кракова, років йому десь за двадцять, два з половиною роки жив в Америці, тепер два роки був у Парижі й лише два тижні мав там роботу. Платили погано (всього лиш десять франків за день), почати свою справу нема з чого. Коли ти в місті новенький, то не знаєш, скільки коштує твоя робота. Добре жити в Амстердамі. Переважно краківці. Щодня знаєш, що нового в Кракові, бо весь час хтось їде туди або приїздить звідти. Цілі вулиці розмовляють лише польською. Добре платять у Нью-Йорку, там усі дівчата заробляють багато й мають змогу гарно вбиратися. Париж годі й порівнювати, це видно з першого погляду, щойно ступиш на бульвар. З Нью-Йорка він поїхав через те, що його родичі тут і пишуть йому: мовляв, ми живемо в Кракові й також заробляємо, довго ще ти, власне, виснутимеш у тій Америці? Дуже слушно. Життя швейцарців викликає захват. Вони мають стати просто-таки здоровилами, коли так господарюють на землі й розводять худобу. А річки! Головне, щойно встав – і одразу в свіжу воду. – У нього довгий кучерявий чуб, у який він час від часу запускає пальці, в очах яскравий блиск, трохи горбуватий ніс, унизу на щоках ямки, костюм американського крою, обшарпана сорочка, опалі шкарпетки. Валізка в нього невеличка, але він, коли виходить, несе її так, немовби там бозна-який тягар. Його німецька звучить схвильовано через англійські наголоси й звороти, про жаргон шкода й казати, так відчутно дає про себе знати англійський елемент. Дуже жвавий, хоч і цілу ніч у дорозі. «Ви австрієць? Атож. У вас такий комір від дощу. Його носять усі австрійці». Я показую рукави, намагаючись довести, що це не комір, а пальто. Він залишається при своїй думці, що всі австрійці носять коміри. Просто накидають їх зверху. При цьому він звертається ще до одного пасажира й показує йому, як вони це роблять. Він робить такі рухи, немовби пристібає щось ззаду до комірця сорочки, нахиляється всім тілом, щоб подивитися, чи воно тримається, потім натягує це «щось» спершу на праве, потім на ліве плече й нарешті весь немовби закутується, і його, як не важко здогадатись, огортає приємне тепло. Сидячи, він перебирає ногами й показує, як легко й просто-таки безтурботно австрієць може ходити з таким коміром. І при цьому – майже ні крихти іронії, просто це демонструє людина, яка багато попоїздила й дещо побачила. Додається й щось дитяче.

Моя прогулянка в темному скверику перед санаторієм.

Ранкова гімнастика під мелодію пісні «Чарівний ріг», яку хтось грає на пістоні.

Секретар, який щозими вирушає пішки в похід до Будапешта, Південної Франції, Італії. Босоніж; харчується лише невареною їжею (хліб із подрібненого зерна, інжир, фініки); два тижні жив із двома іншими такими, як сам, неподалік від Ніцци, переважно голяка, в покинутому будинку. Невеличка товста дівчинка, раз у раз колупається в носі, тямуща, але не дуже вродлива, ніс не обіцяє їй майбутнього, звати її Вальтраута, одна фройляйн каже про неї, нібито вона щось випромінює.

Колони в їдальні, зображення яких у проспекті (високі, лискучі, мармурові-премармурові) мене аж налякало, і через них я, коли плив на невеличкому пароплаві, проклинав себе, а насправді виявилося, що їх зроблено досить по-міщанському, з цегли, а тоді незграбно розмальовано під мармур, і вони дуже низькі.

Весела розмова якогось чоловіка під грушею навпроти мого вікна з дівчиною на першому поверсі, котрої мені не видно.

Приємне відчуття, коли лікар знов і знов прослуховував моє серце, повертав мене на всі боки, але так нічого й не з’ясував. Особливо довго він промацував груди коло серця, це тривало так довго, немовби він робив це сливе бездумно.

Вночі пересварка між жінками в купе, де запнули лампу. Як француженка, лежачи, кричала в темряві, а літня жінка, яку вона притисла ногами до стінки і яка погано розмовляла по-французькому, не могла дати собі ради. Француженка вимагала, щоб жінка звільнила місце, переставила свої численні речі на другий бік, на заднє сидіння, й улаштувалася там. Лікар-грек із мого купе поганою, але чіткою французькою, що ґрунтується вочевидь на німецькій, заявив, що вона не має рації. Я покликав кондуктора, і той їх розсадив.

Знов разом із тією самою жінкою, яка, до речі, ще й графоманка. Тягає за собою теку зі стосом поштового паперу, листівками, ручками й олівцями, що загалом справляє вельми обнадійливе враження.

Тепер тут, як у сім’ї. Надворі дощ, мати розкладає картки, а син пише. Більш у кімнаті нікого нема. Позаяк вона недочуває, я міг би називати її й матір’ю.

Хоч як на позір зневажливо я ставлюся до слова «тип», а проте мушу все ж таки визнати: завдяки лікуванню природними факторами й усьому, що з цим пов’язано, виникає новий тип людини, представником якого є, наприклад, пан Феллєнберґ, – щоправда, я знаю його лише поверхово. Люди з тонкою шкірою, з досить маленькою головою, на вигляд аж надто чистенькі, з однією-двома невеличкими характерними рисами, які власне їхніми й не назвеш (у пана Ф. це – брак кількох зубів, черевце), худіші, ніж, здавалося б, того вимагає їхня конституція, тобто з притлумленою повнотою, з таким ставленням до свого здоров’я, ніби це не здоров’я, а сама хвороба чи принаймні заслуга (чого я не засуджую), з усіма іншими наслідками поглибленого так відчуття здоров’я.

В Opéra Comique на галерці. У першому ряду – пан у сурдуті й циліндрі, в одному з останніх – чоловік у сорочці (яку він спереду ще й відгорнув, щоб було видно груди), ладен забратися в ліжко.

Трубач, якого я вважав би веселою, щасливою людиною (адже він моторний, дотепний, все обличчя обросло білявою бородою, яку внизу увінчує еспаньйолка, червонощокий, голубоокий, практично вдягнений), сьогодні, коли ми розмовляли про його скарги на травлення, подивився на мене поглядом, який вочевидь з однаковою силою струменів з обох очей, просто-таки їх напружив, уперся в мене, а тоді косо пішов у землю.

Національний розбрат у Швейцарії. Білю, який ще кілька років тому був цілком німецьким містом, через переселення сюди багатьох французьких годинникарів загрожує небезпека офранцузитись. Єдиний італійський кантон, Тессінський, хоче відділитися від Швейцарії. Існує ірридента. Щоправда, в семимісному бундесраті італійці не представлені, з урахуванням їхньої невеликої чисельності (десь 180 000) представництво вони дістали б лише в дев’ятимісному. Але змінювати це число вони не хочуть. Ґоттардська залізниця була приватним німецьким підприємством, на ній працювали німецькі службовці, які заснували в Беллінцоні школу, а тепер, позаяк залізниця державна, італійці хочуть мати італійських службовців і закрити німецьку школу. А питання шкільної освіти справді вирішує тільки кантональний уряд. Загалом склад населення: дві третини – німці, одна третина – французи й італійці.

Хворий лікар-грек, який своїм кашлем прогнав мене серед ночі з купе, може їсти, як сам запевняє, тільки баранину. Він мусить заночувати у Відні, тому попросив мене записати йому німецьку назву баранини.

Хоч ішов дощ і згодом я залишився зовсім сам, хоч моє лихо ні на хвилину не покидало мене, хоча в їдальні люди розважалися всілякими спільними іграми, в яких я через свою нездатність участі брати не міг, зрештою, хоч нічого доброго я не писав, а все ж таки не відчував ні злості й ганьби, ні смутку й болю у цій, втім, органічній самотності, так ніби всередині в мене не було нічого, крім кісток. При цьому мене тішило те, що поверх жмуту моїх закупорених кишок я, здається, відчував легенький апетит. Жінка принесла собі в олив’яному кухлі молоко й, повернувшись, запитала мене, перше ніж знов узятися за картки: «Що ви, власне, пишете? Спостереження? Щоденник? – І, знаючи, що відповіді моєї не зрозуміє, відразу спитала далі: – Ви студент?» Я відказав, забувши, однак, що вона недочуває: «Ні, але я був студентом». Та вона вже знов розкладала картки, я залишився на самоті зі своєю відповіддю й під її тягарем змушений був ще якийсь час дивитися на жінку.

Нас двоє чоловіків за одним столом із шістьма чи сімома швейцарками. Щойно моя тарілка бодай наполовину порожніє чи я від нудьги починаю озирати залу, найдальші тарелі підіймаються зі своїх місць і в руках жінок (я звертаюся до них то «фрау», то «фройляйн») хутко підпливають до мене, а коли я дякую й відмовляюся, тим самим шляхом неквапно повертаються назад.

«Le siège de Paris» par Francisque Sarcey. 19 липня 1870 року оголошено війну. Падають знаменитості на кілька днів. – Перемінливий характер самої книжки, що змальовує перемінливий характер Парижа. – Хвала й хула тим самим речам. Спокій Парижа після поразки – це вияв, з одного боку, французької легковажності, а з другого – здатності французів до опору. – 4 вересня, після Седана – Республіка, робітники й національні гвардійці, стоячи на драбинах, збивають молотками з державних будівель літеру N, вже вісім днів, як проголошено Республіку, а захват такий нестримний, що нікого не можна зібрати на фортифікаційні роботи. – Німці наближаються. – Паризькі дотепи: Мак-Магона під Седаном узяли в полон, Базен здав Метц, нарешті обидві армії об’єдналися. – Наказ руйнувати передмістя – протягом трьох місяців жодних повідомлень. – Ніколи Парижу не хотілося так їсти, як на початку облоги. Гамбетта підняв провінцію. Один раз пощастило одержати від нього листа. Та замість повідомити певні терміни, коли все спалахне вогнем, він написав тільки: «Que la résistance de Paris faisait l’admiration de l’univers». – Тьєр об’їздить двори. Божевільні зборища в клубах. Жіночі сходини в гімназії в Тріа. «Як жінкам захищати свою честь від ворогів». За допомогою «doigt de Dieu» чи краще «lе doigt prussique». Іl consiste en une sorte de dé en caoutchouc que les femmes se mettent au doigt. Au bout de ce dé est un petit tube contenant de l’acide prussique». Коли приходить німецький солдат, треба подати йому руку й уколоти його чи оббризкати. – Інститут посилає аеростатом до Алжиру вченого, щоб той досліджував там сонячне затемнення. – Їли торішні каштани, худобу, jardin des plantes. – Було кілька ресторанів, де до останнього дня подавали все. – Цей сержант Гоф, який своїми прусськими вбивствами з помсти за батька уславився так, що, коли він зник, його почали вважати шпигуном. – Стан армії: окремі форпости пили на брудершафт із німцями. – Луї Блан порівнює німців із могіканами, які опанували техніку. – 5 січня починається артилерійський обстріл. Дає небагато. Вийшов наказ: коли пролунає звук гранати, падати на землю. Вуличні хлопчаки, та й дорослі, ставали біля калюж і час від часу вигукували: «Gare l’obus». – Певний час Париж покладав надію на генерала Шанзі; він зазнавав поразок, як і інші, і вже й тоді не розуміли причини його слави, й усе ж Париж був від нього в такому захваті, що Сарсей, ще коли писав свою книжку, відчував якесь невиразне, безпідставне зачудування генералом. – Один день із життя тодішнього Парижа: «На бульварах сонячно й гарно, спокійно прогулюються перехожі, навпроти Hôtel de Ville картина змінюється, там бунтують комунари, багато жертв, війська, ексцеси. На лівому березі шиплять прусські гранати. На набережній і мостах тихо. Повернімося до Théâtre Français. З вистави «Одруження Фіґаро» виходить публіка. Саме з’являються вечірні газети, публіка збирається гуртами біля кіосків, на Єлисейських Полях граються діти, цього недільного дня перехожі з цікавістю роздивляються на кавалерійський ескадрон, що під звуки труб скаче мимо. З листа одного німця до матері: «Tu n’imagines pas comme се Paris est immense, mais les Parisiens sont de gens; ils trompettent toute la journée». – Два тижні в Парижі не було гарячої води. – У кінці січня облога, що тривала чотири з половиною місяці, завершилася.

Товариські взаємини між старими жінками в купе. Розповіді про старих жінок, що попали під колеса автомобілів, захисні засоби в дорозі: ніколи не їсти підлив, м’яса уникати, очі тримати заплющеними, але при цьому… доїдати овочі, не вживати твердої яловичини, просити чоловіків перевести їх через вулицю, вишні – найтяжчі з усіх фруктів, порятунок старої жінки.

Сіамське купе на Міланському вокзалі.

Молоде італійське подружжя в потязі на Стрезу змішалося з іншим подружжям у потязі на Париж. Один чоловік дозволив лише поцілувати себе й, визирнувши з вікна, підставив дружининій щоці тільки своє плече. Коли він через спеку скинув піджак й заплющив очі, вона, здавалося, почала розглядати його пильніше. Вродливою її не назвеш, обабіч обличчя спадали тільки ріденькі кучерики. Зате друга, з вуаллю, одна із синіх цяток на якій раз у раз закривала їй око, з трохи короткуватим, здавалося, носом, зморщечки від нього до губів – зморщечки юності, що підкреслюють її юну жвавість. Коли вона опускала обличчя, очі її пострілювали туди-сюди, у нас я бачив таке тільки в людей із лорнетами.

Намагання французів, з якими стикаєшся, бодай на хвилинку поліпшити твою погану французьку.

Молодий, погано виголений священник і мандрівний торговець листівками з краєвидами – цей показує комплекти по десятку, священник дає їм оцінку. Я, хоч трохи й розморений від спеки, розглядаю священника так уважно, що зрештою всім підбором наступаю йому на рясу. «Niente», – кидає він, і далі розмовляючи з глибокою задишкою, що її переривають італійські ахи.

Сидячи в екіпажі й не маючи певного рішення щодо готелю, ми, схоже, й каретою правимо невпевнено – то завели її до бічної вулички, то знов повернули до головного напрямку; і це – посеред вранішнього руху на rue de Rivoli, неподалік від павільйонів.

Уперше вийшов на балкон і оглянув околиці, так немовби щойно прокинувся в цій кімнаті, хоч насправді я так стомився від нічної поїздки, що не знаю, чи стане сили вийти на цілий день на ці вулички, особливо на такі, якими бачу їх тепер згори, ще без мене.

Початок паризьких непорозумінь. Макс підіймається до мене в номер і залишається невдоволений – я ще не готовий і тільки вмиваюся, тоді як ще раніше сказав, що ми лише трохи сполоснемося й одразу підемо. Позаяк я, кажучи «трохи сполоснемося», мав на увазі, що ми не купатимемось усім тілом, а тільки вмиємо обличчя – а саме це я й не встиг зробити, – то його докорів я не розумію й умиваюся собі далі, хоч уже й не так ретельно, як доти; тим часом Макс з усім брудом від нічної поїздки, не роздягаючись, сідає на моє ліжко й чекає. Він має звичку – і демонструє її й тепер, – докоряючи комусь, солоденько стягувати губи, та, власне, й усе обличчя, так наче, з одного боку, прагне, щоб його докори ти краще зрозумів, а з другого – хоче показати, що тільки оцей солоденький вираз на обличчі й утримує його від того, щоб відважити мені ляпаса. У тому, що я підштовхую його до такого невластивого його вдачі лицемірства, криється ще один своєрідний докір, що його Макс, здається, робить мені, коли змовкає, і його обличчя, щоб відпочити від того солоденького виразу, починає розслаблюватися в зворотному напрямку, тобто від губів, і це справляє глибше враження, ніж перша гримаса. Я, навпаки, вмію (і це траплялось і в Парижі) від утоми так провалитися в себе, що такі гримаси на мене не справляють враження взагалі, і тому потім я можу в своїй біді так зібратися на силі, що від цілковитої байдужості, не відчуваючи жодної провини, переходжу відразу до вибачення. Тоді, в Парижі, це його заспокоїло, принаймні склалося таке враження; він вийшов зі мною на балкон і заговорив про краєвид, особливо про те, який він паризький. А я, власне, бачив тільки, який Макс свіжий, як незаперечно він пасує до такого Парижа, якого я зовсім не помічав, як він тепер, прийшовши зі своєї темної задньої кімнати, вперше за цілий рік ступив на сонце, на паризький балкон і з гідністю це усвідомлював, тоді як я, на жаль, був вочевидь стомленіший, ніж кілька хвилин тому, до приходу Макса, коли вийшов на балкон перший раз. І цієї моєї втоми в Парижі можна позбутися не тим, що лягти й виспатись, а тільки тим, що поїхати звідси. Часом мені навіть здається, що це – характерна властивість Парижа.