Листи до Феліції (1913)

Ну ось, знову я написав так багато і нічого – не інакше, давня вина перед президентом мені відзивається. Ще кілька відповідей в останньому поспіху перед сном: [Бродова] «Висота почуттів», звичайно, Твоя, цілком Твоя. Присвята «другові» явно призначена Тобі, Ти це приймаєш? (Звісно, в мене є інший, дарований примірник.) І якщо у посвяті може бути невелика дурниця (якої насправді немає, але яку я зараз викладаю), то Макс – також мій друг, і тому ця присвята дає мені змогу стояти геть поруч із Тобою (я хочу скористатися найпозірнішою нагодою так постояти), хіба це було б так погано?

Ні, вже й справді надто пізно, щоб продовжувати. Вкладаю ось тільки гелер^[8], який знайшов сьогодні під час вечірньої прогулянки. Я саме нарікав на щось (немає речі, з приводу якої я не зміг би поскаржитися), через невдоволення дещо сильніше, ніж зазвичай притупнув ногою – і носаком черевика підчепив на бруківці монетку. Такі монети приносять щастя, але щастя, якого немає у Тебе, мені не потрібно, тому посилаю його Тобі. Те, що я його знайшов, – це ж ніби Ти його знайшла, хіба ні?

Франц

9.01.1913

Кохана моя, сьогодні тільки пару слів, я втомився, після обіду мені заважали і, судячи з усього, ще кілька днів заважатимуть. Писання своє, в якому я жодних зовнішніх перешкод визнавати не бажаю (вони і від внутрішніх страждають досить), я на тиждень, а то й довше, полишаю, єдиною вигодою від цього буде більше часу на сон, розрадою мені це не послужить, але те, що я зараз пишу, просто взагалі нікуди не годиться, мені місце лише в ліжку, але ще мені місце тільки біля Тебе, ось я і не можу вибрати між вами.

Бідолашна кохана пише рекламні проспекти! Може, і я отримаю один, хоч я і не ваш покупець, хоч я в принципі диктографів швидше боюся. Мені здається, що машина з її мовчазною, незаперечною вимогою має над робочою силою значно потужнішу і страхітливу владу, ніж жива людина. Такий нікчемний, легко керований, гнаний і навіть вигонюваний живий машиніст-переписувач – на нього ж можна накричати чи просто гнівно уп’ястися, йому можна вичитати, насварити, перепитати, диктує тут цар і бог, – зате перед диктографом уже він, диктор, зведений до цілковитого нікчеми, він фабричний робітник, зобов’язаний своїми мізками обслуговувати машину, що заковтує слова. Так як же витягнути з бідного людського розуму, що від природи повільно працює, готові думки, та ще й одну по одній! Радуйся, кохана, що в Твоїх рекламних листах Тобі не треба відповідати на подібні заперечення, бо вони незаперечні; запевнення, що швидкість машини можна легко регулювати, що її можна вимкнути, відставити убік, якщо немає бажання диктувати, і т. д. – але все це не аргументи для людини, яка Тобі заперечує, бо в характері її заздалегідь закладено, що всі такі хитрощі їй анітрохи не допоможуть. Що мені сподобалося в Твоєму проспекті, так це те, з якою гідністю він написаний: у читача нічого не жебрають, як це прийнято, принаймні в подібних проспектах австрійських фірм, та й фіміам ніхто не кадить. Не май це за жарт, але чимось – зрозуміло, не змістом своїм, і не предметом, і навіть не стилем – він нагадав мені про Стріндберґа, якого я майже не знаю, але здавна абсолютно по-особливому люблю; дивно, що першим своїм листом я застав Тебе якраз під враженням від «Танця смерті» і «Ґотичних кімнат»^[9]. Стривай, незабаром я обов’язково напишу Тобі про спогади про Стріндберґа, які недавно з’явилися в «Neuen Rundschau»^[10] і під враженням від яких я у неділю на тому тижні весь ранок як божевільний бігав по кімнаті.

Завтра або післязавтра Ти отримаєш календар і Флобера. Календар, який мені тільки зараз доправили, виявився зовсім не такий красивий, як він малювався мені в думках, і якби я щодня відривав аркуш, складав його і надсилав Тобі, це вже було б неправильно. Але тепер, коли календар є, і те, що було призначено Тобі, я не віддам нікому іншому і не дозволю нікому бачити, я все одно надішлю його Тобі. Повісь його куди-небудь у куток! Противагою краси до його потворності буде Флобер, якого я взагалі (марні запевнення!) мріяв сам вкласти в Твої руки.

Так, а тепер прожогом спати, слово Тобі відправлено, Твої думки до мене перетягнуто, я задоволений.

Ти не дуже змучилася писати мені, кохана? Один Твій рядок дає мені таку втіху, скільки і п’ятьом моїм не до снаги дати.

Франц

10.01.1913

Перш за все, улюблена, припини себе картати за те, що мало мені пишеш! При тому, що часу в тебе обмаль, пишеш Ти мені багато, надто багато.

І якщо Ти, як останнім часом, зумієш зберегти чудову регулярність щоденних листів, то у всьому, що стосується нашого листування, мені нічого буде бажати, бо ж інші бажання – або зараз, або взагалі – нездійсненні, то, значить, усе гаразд, нехай не так щоб аж-аж. Те, що я сідаю зараз до столу писати Тобі, ледве встигнувши перемовитися з родичами, тоді як раніше цьому завжди передувало моє писання і я, отже, коли брав заради Тебе перо в руки, перебував – чи в щасті, чи в своєму нещасті – на іншому, вищому щаблі, – мені це якось заважає. Але це недовго триватиме, в понеділок, думаю, я вже знову почну писати, безліч історій, кохана, викалатують свої марші в моїй голові.

При цьому іноді мене просто кандзюбить од горя, чому, втім, є безліч всіляких причин. І пов’язана з переживанням цих двох заручин – Макса і моєї сестри – не найменша. Сьогодні в ліжку я скаржився Тобі на ці заручини в великій промові, яка, безсумнівно, здалася б Тобі дуже обґрунтованою, тільки я зараз, напевно, вже не відтворю всіх необхідних доказів, а тому краще залишу цей замір. Якби Ти знала, як я промовляю в ліжку, коли до Тебе звертаюся! Лежачи на спині, ногами упершись в валик, яким безмовним солов’єм розливаюсь я про себе в ім’я найдорожчої своєї слухачки! У нас такі різні таланти! Я великий оратор в ліжку, а Ти велика мастачка писати в ліжку листи. Як Тобі це взагалі вдається? Ти ще жодного разу мені про це не роз- повідала.

Жодними із цих заручин я незадоволений, при тому що заручинам Макса я навіть вельми сприяв своєю – можливо, навіть вирішальною – порадою; а проти заручин сестри, принаймні, ніколи не заперечував. До того ж я поганий оракул і нікудишній знавець людей, як свідчить шлюб моєї заміжньої сестри [Еллі], заручини якої викликали у мені такий само невтишимий жаль, в той час як сестра, колись незграбно повільна, вічно всім незадоволена, трохи – вкрай образлива істота, тепер в шлюбі буквально розцвіла від щастя над своїми двома діточками^[11]. А проте, не можу не довіряти своєму знанню людей, адже факти самі по собі його не переконують, мабуть, воно приховує в собі якусь глибшу правоту, і виходить, що я, довіряючи їй, під виглядом свого нібито знання людей, плекаю звичайнісіньку, тільки зашкарублу в своїй упертості дурість. І потім – чому, власне, я страждаю від цих заручин таким дивним чином, немов цієї миті і безпосередньо мене спіткало нещастя, тоді як будь-яке передчуття може відноситися тільки до майбутнього, тоді як головні учасники, всупереч їхнім власним очікуванням (може, якраз ця несподіванка мені і скребе по серцю?), щасливі, тоді як, нарешті, сам я безпосередньо і особисто до всіх цих весільних справ і приготувань майже непричетний. (Вчора ввечері мій майбутній зять без будь-якої злості, без найменшого натяку на мою жахливу байдужість, просто жартома кинув мені: «Добрий вечір, Франце! Як справи? Що пишуть з дому?» Знав би він, скільки в його словах істинного сенсу!)

Але ні, я все-таки причетний, обидві родини, за моїми відчуттями, на мене налягають, а сім’я зятя так і геть мимоволі впирається в мою власну. – Ні, сьогодні краще більше не писатиму, якось виходить непереконливо, може, загалом Ти і відчуваєш, що я маю на увазі, але в деталях, а це якраз найважливіше, зі своєї далечини, на жаль, не зро- зумієш.

Зараз, коли Ти читаєш цього листа, я, можливо, в своєму старому фраку, в потрісканих лакових туфлях, в смішному циліндрі, занадто тісному на мене, і з напрочуд блідим обличчям^[12] (мені тепер так довго не вдається заснути), як читець Талмуду пліч-о-пліч з чарівною, приємною, елегантною, а головне, вкрай уважною й скромною своєю кузиною їду до храму, де й відбудеться весілля у всій своїй неймовірній урочистості, яка завжди мене бентежить, адже в житті єврейства, принаймні у нас, релігійні церемонії давно звелися лише до весіль і похоронів, завдяки чому обидва ці ритуали настільки заступили собою всі інші, що буквально ловиш на собі докірливі погляди зникомої віри.

На добраніч, кохана моя. Який же я радий, що хоча б одна Твоя неділя, поза всякими сумнівами, випаде спокійніша за мою. Цікаво, щось цього разу не забуде зауважити Твоя матінка, вручаючи Тобі цього листа?

Франц

Я ще раз перечитав Твого листа, і що деякі речі викликала в мене неабияку цікавість, то ставлю Тобі наступні питання:

1. Що означає ось це: з медальйоном я ще не все залагодила?

2. У родині яких добрих знайомих Ти була? Бог знає, чого воно так, але прізвища все мені прояснюють.

3. Як пройшло сімейне купання? Тут, на жаль, я повинен придушити в собі репліку – вона стосується мого вигляду в купальні, моєї худорби. (Так і бути, ось вона: Тобі доводилося прокидатися в холодному поту від жаху?) У купальні я скидаюся на хлопчика-сироту. Пам’ятаю, щоправда, це вже дуже давно було, ми жили в дачному містечку на Ельбі, літо випало спекотне, і купання в річці давало незрівнянну втіху. Але купальня була мацюня, чоловіки і жінки купалися всі упереміш, навіть не пам’ятаю точно, скільки було роздягалень, дві або одна, але дачне товариство того літа взагалі підібралося веселісіньке, і з таких дрібниць, по-моєму, небагато собі робило. Окрім мене. З жінками я іноді ще наважувався там з’являтися, але рідко, здебільшого – при тому що купатися, зрозуміло, поривало мене неймовірно і невпинно – я, наче бездомний пес, тинявся найвужчими стежками прибережних схилів, годинами виглядаючи, коли ж маленька купальня нарешті звільниться і я зможу нею скористатися. Як же проклинав я припізнілих дачників, які зненацька знову заповнювали купальню, вже зовсім було спорожнілу, з якими стогонами волав до неба, коли раптом вдаряла гроза і воднораз забирала у мене будь-яку надію скупатись! Як правило, зайти в воду мені вдавалося тільки над вечір, коли ставало прохолодно і таку втіху купання вже не давало. І лише іноді, діставши щось на кшталт сонячного удару, я, як очманілий, кидався в саму гущу купальників. І, зрозуміло, спокійно купався і грав разом з іншими, ніхто і не думав перейматися якимось хлопчиськом, але сам я повірити в це не міг.

4. Про Твого батька я при нагоді хотів би почути ще більше.

Слухай, вже знову так пізно! А я ще нічого «веселенького» не наготував для весільної вечері і, що найстрашніше, не можу і не зможу наготувати.

Франц

12.01.1913

Тільки-но, кохана, я ламав собі голову, сподіваючись, якщо вже нічого іншого не можу, придумати хоча б три фрази для привітання весільних гостей. Нарешті я їх придумав, вони безнадійні. Дали б мені виголосити промову проти гостей, її мені і готувати б не довелося, слова потекли б самі, штовхаючись і переганяючи одне одне, і я насмілюся припустити, що вигнав би більшість гостей із зали навіть не лайкою, а сумлінним висловленням своїх справжніх жахливих почуттів. Утім, наразі я рокований на те, щоб вигнати самого себе: це не я, а хтось інший сидітиме там за столом, вставатиме, вимовляти три завчених фрази і підніматиме келих, все це виконає якась тінь мого сумного образу.

Але я не надто хотів писати це Тобі, я насправді пишу Тобі із страху. Вислухай! Чи нема у вчорашньому моєму листі чогось, що могло б Тобі заважати, дошкулити чи навіть образити? Думка про це мене душить. І я точно не знаю, бо зараз, коли я пишу не для себе, я відчуваю, ніби пустив з рук мірку, яку прикладаєш до всього цього. Можливо, у становищі нема нічого кепського, хоча писав я це у поганому настрої, і тепер усе здається мені грубим і холодним і безжальним і нахабним одночасно. У кожнім разі надішли мені свого листа, кохана, щоб заспокоїти мене, але ні, не надсилай його у відповідь. О, тепер я не знаю, чого хочу; в які умови я потрапив! Довго ж мені доведеться дряпатися, перш ніж я знову вийду. Якби ж то я мав Твою відповідь на останній лист, який Ти отримала у неділю, і якоїсь миті, можливо, навіть гніваючись на мене, встала з ліжка! Якщо Ти сердишся на мене, кохана, вибач – у моєму теперішньому стані не соромно благати про співчуття, мій стан – це ганьба, – якщо Ти вже пробачила мене, прийми цей лист як пізнє вибачення, якщо Ти взагалі не знайдеш жодної провини з мого боку, то смійся з мене, годі буде знайти щось приємніше для мене.

Франц

Миле зауваження моєї найменшої сестри: як Ти знаєш, вона дуже мене любить, вважає, що все, що я кажу, роблю чи маю на увазі, неодмінно добре, проте вирізняється такою кмітливістю, що може трохи покпити з мене, а водночас, звісно, і з себе (хай там як, а вона завжди на моєму боці). Зараз я, безсумнівно, і, мабуть, засмучений через весілля, тому сестра, якщо брати її ставлення до мене загалом, віддає, мабуть, належне цьому смуткові, коли, звичайно, вона може бодай на дрібку його відчути. Сьогодні ж увечері наша шапарка ударилася в сльози, складаючи речі для Валлі (яка виходить заміж), через що і Валлі розрюмсалася. Так вона і зайшла до вітальні, зі сльозами на очах; варто було Оттлі (це та найменша сестра) побачити її мокрі очі, як вона вигукнула: «Вона розумна, вона теж плаче!» Говорилося це напівжартома і напівсерйозно, і означало, певно, те, що сльози до ладу, бо ж вони передають мої почуття, і тому Валлі, мабуть, розумна, якщо робить щось згідно з моїми і її власними почуттями.

А тепер час мені на боковеньку, не хочу завтра все проспати.

Спочатку я мало не злякався людини з Каїру. Він, звичайно, добрий німець, але я уздрів, як він, мов араб, крутиться біля тебе у порожній конторі, а за ним пурхає, як метелик, якесь простирадло. Як би прислужилося мені своє місце за Твоїм столом! Краще бути нічним сторожем на своїй фабриці, ніж ген-ген коханцем, як я.

12.01.1913

Улюблене дитя моє, все позаду, сподіванки на кращі часи замріли на обрії, в будинку відносний мир і спокій. Іноді мені здається, я ладен пожертвувати чим завгодно, навіть власною сестрою, аби позбутися всіх цих чужих людей в будинку. Зрозуміло, Ти не повинна думати, та, сподіваюся, і не думаєш, що почуття це бодай якось співвідноситься з дійсністю, але саме почуття незнищенне.

Я отримав Твій лист, листівку і фотокартки в самий розпал весільних урочистостей, якраз коли ми шикувалися для весільної ходи, мені здалося на мить, ніби Ти стиснула мою руку.

Ах, кохана, Твої фотографії – яка ж це солодка мука! На всіх зображена кохана, жодна на іншу не схожа, і всі захоплюють з неймовірною силою. На цих знімках Ти знову схожа на ту маленьку дівчинку з найпершої картки, яку Ти мені прислала. Як спокійно Ти сидиш, ліва рука, хоч вона і гуляща, все одно є недоторканною, бо Тобі диктують щось дуже замислене. Витончена світлина на випадок, коли б Ти хотіла викликати в когось бажання негайно поцілувати Тебе в губи. Це в твоєму бюро Тебе сфотографували? І в чому різниця між різними мундштуками у апаратів? Або це фотографії для рекламних цілей? Може, навіть для листівок? Але ж ні ж?

Кохана, чого б Ти тільки не сказала, якби попостежила за мною під час весілля! Себто взагалі все пройшло зовсім так, як я і припускав, а єдиною несподіванкою свята виявилося те, що воно все ж і справді скінчилось. Але що я знову буду в такому засушеному, понурому стані, набагато перевершуючи з погляду сумного вигляду найпохмурішого з гостей, – цього я ніяк не очікував; подібні стани, думав я про себе, назавжди пішли для мене в легендарне минуле. І ось вони знову тут, свіженькі, як в перший день довгої низки нескінченних днів. І тільки після, забігши ненадовго в кафе і прогледівши в газетах чотири речі Домьє^[13] («М’ясник», «Концерт», «Критики», «Колекціонер»), я потроху так-сяк отямився.

Франц

13.01.1913

Так, значить, Ти на мене не розсердилася, улюблена моя Феліціє, через недільного листа, та ще й пожертвувала заради мене частиною свого післяобіднього сну, якого Ти, до смерті втомлена, так потребуєш. Але сон хоч, принаймні, був міцний і добрий? Однак Ти геть уже не катаєшся на ковзанах? Не гуляєш? І часу на читання у Тебе, звичайно, теж немає. Раніше, поки Ти не знала мене, цієї людини, що живе виключно завдяки Твоїм листам і Твоїми листами, у Тебе, напевно, був зовсім не такий розпорядок дня. Скажи мені що-небудь про це, кохана, але тільки правду! І про численні журнали, які згадані в найпершому Твоєму листі і які Ти, як і раніше, отримуєш, Ти мені досі так нічого і не сказала.

Нічого надокладь про весілля в подробицях я краще не писатиму, інакше довелося б описувати нових родичів і їхніх друзів, це занадто відкине мене назад, в недавній, і так насилу пережитий час. Кузину мою звати Марта, у неї багато чеснот, одна з яких – невибагливість, якою щедро користувався я один. Мої батьки (не можу встояти перед спокусою і скажу тут: «мої бідолашні батьки») з нагоди весілля були дуже щасливі, незважаючи на шалену суму, яку їм, згнітивши серце, за це свято довелося викласти. Зазвичай мій батько по обіді вмощується в крісло-гойдалку, щоб поспати ненадовго, а потому знову чимчикує до крамниці – лягати після їжі йому через його серцеву недугу категорично не можна. Ось і сьогодні він сів у крісло-гойдалку, і я вже думав, що він заснув (а я саме обідав), аж раптом він, вже засинаючи, каже: «Хтось мені сказав, що наша Валлі у весільній фаті вчора була викапана княгиня». Але сказав по-чеськи, і стільки захоплення, любові і ніжності, скільки злилося в чеському слові «Kněžna», що німецькому «Fürstin» було до нього як до неба, воно ж цілком настроєно на розмах і на розкіш.

Зауваження мого зятя Ти, кохана, зрозуміла не цілком правильно. Якби існувала для нього бодай найменша можливість мати на оці Твої листи, тоді, звичайно, відому зловмисність його жарту не довелося б заперечувати. Але саме він про Твої листи, зрозуміло, зовсім не знає, і такий натяк з його боку повністю виключений. Єдиний натяк, який міг би тут критися, хоча не було і його, це той, що я так мало приділяю уваги сім’ї, немов живу десь на чужині і з сім’єю лише листуюся. Про мою ж справжню домівку він, звичайно, знати не знає^[14].

Франц

14.01.1913

Кохана, за роботою час промайнув швидко, вже знову так пізно, і мені завжди близько другої ночі згадується той китайський вчений^[15]. На жаль, на жаль, не подруга мене будить, а тільки лист, якого я хочу їй написати. Якось Ти написала, що хотіла б сидіти поруч зі мною, коли я пишу; уяви собі, я б тоді не зміг писати (у мене і зараз якось не особливо виходить), геть не зміг би. Писати – це ж розкриватися до самого дна; навіть крайньої відвертості і самовіддачі, допустимої в спілкуванні між людьми, такої, коли, здається, ось-ось втратиш себе, чого люди, поки вони при здоровому глузді, зазвичай намагаються уникати, бо жити, поки живий, хоче кожен, – навіть такої відвертості і самовіддачі для письменства свідомо геть обмаль. Усе, що з цієї поверхневої площини ти переносиш в письменство – якщо вже інакше не виходить і глибші джерела в тобі мовчать, – усе це ніщо і піде на пропасть тієї самої миті, коли більш справжнє почуття похитне в тобі цю першу, поверхневу оболонку. Ось чому жодної самотності не вистачить, коли пишеш, і будь-якої тиші мало, коли пишеш, і ніяка ніч не буває досить темна. Ось чому і ніякого часу ніколи не вистачає, бо дороги свої довгі, збитися з них легко, і часом такий страх підступить, що, забувши всі потяги і спокуси, хочеться повернути і бігти назад (втіха, за яку потім щоразу приймаєш тяжку кару), – як з несподіваним поцілунком, випадково зірваним із жаданих вуст! Я часто думаю, що найкращим способом життя для мене було б, якби мене замкнули з пером, папером і лампою в найдальшому приміщенні довгого підвалу. Їжу хай би мені приносили і ставили від моєї кімнати якнайдалі, на вході в підвал. Похід за їжею, в халаті, повз усі підвальні склепіння, був би єдиною моєю прогулянкою. Потім я вертав би за стіл, довго, зі смаком їв і знову брався б писати. Ах, що б я тоді понаписував! З яких глибин би черпав! Без зусиль! Бо вища зосередженість вже не вимагає зусиль. Правда, довго б це, напевно, не протривало, і за першої ж, навіть в такому стані все одно неминучої невдачі я вкинувся б у грандіозне, чудове безумство. Що скажеш, кохана? Не цурайся підвального жителя!

Франц

15.01.1913

Сьогоднішній день закінчиться вже відносно скоро, але я і лягти хочу теж скоро, бо ж за вчорашню, часом навіть хорошу роботу мені весь день довелося розплачуватися головними болями (до речі, ці головні болі – досягнення останніх двох місяців, якщо взагалі не нового, 1913 року) і поганим сном, який тріщить од кошмарів. А добре писати бодай два вечори поспіль мені вже давно не вдавалося. Яким же нерівним місивом писанини буде він, цей мій роман! І яка пекельна, якщо взагалі здійсненна, буде ця робота – вдихнути хоча б видимість життя в дохлі його шматки! І скільки залишиться в ньому несправжнього тільки тому, що вчасно не прийшла підмога з глибин.

Вчора про щось я забув запитати, хоча від думок у голові роїлося. Чи означає те, що Ти пишеш у неділю увечері, що вдень Тобі боліла спина і Ти недобре почувалася? Навіть у неділю, коли Ти могла відпочити, Тобі нездужалося? І та ж таки моя здорова дівчинка? І це моя розважлива дівчинка, яка цілу неділю (з Твого листа так здається) проводить вдома і в тітки, замість вийти на чудове зимове повітря. Напиши мені про це, кохана, і то пиши чисту правду! Раз по раз я чую, як Твоя мати лається: «Зведеш ти себе зі світу!» Але якщо вона має на увазі лише писання – а в цьому контексті вона має на увазі хіба що писання – то вона помиляється. Мені досить п’яти рядків моєї коханої – скажи це матусі, щоб заспокоїти, коли опівдні вона лягає спати, – п’ять рядків – це прохання неабияке, але зі світу це не зводить. Звичайно, коли кохана пише довгі листи! Але це не моя вина, матусю, через це і я спересердя лаюся. Але, можливо, мати має на увазі не писання – тоді, звичайно, мені нема що сказати у відповідь.

Колись Ти пообіцяла, що скажеш мені, чому Ти не можеш відмовитися від роботи у професора або принаймні не можеш її якось скоротити. Як Ти взагалі потрапила до професора?

Про мого зятя я Тобі ще напишу, про Макса теж, про Льові теж, мені, врешті-решт, абсолютно байдуже, про кого писати, аби лишень вірити, що кожним написаним словом я торкаюся до Тебе, кохана. «Таємне кохання» у нас не грають^[16], зате наш новий кенар просто зараз, серед ночі, хоч його і накривають, раптом затягнув щось сумовите.

Франц

16.01.1913

Пишу вже зараз, бо хто знає, коли і наскільки засмученим я повернуся додому сьогодні ввечері. Тільки уяви собі, сьогодні ввечері – я вже місяць з тривогою цього чекав – не залишаюся вдома. Мене вже зараз гризе сумління, і я буду задоволений, якщо воно бодай на чверть години залишить мене сьогодні в спокої. Річ у тому, що Бубер виступає з доповіддю про єврейський міф^[17]. Втім, сам Бубер ні в життя не витягнув би мене з моєї світлиці, я його вже чув, він справляє на мене швидше занудне враження, що б він не говорив, завжди чогось бракує… (Зрозуміло, він багато знає, китайські історії…) – (Не було під рукою бібулки, і я, чекаючи, поки сторінка просохне, читав в «Education», яке саме переді мною лежить, сторінки з 600-ї по 602-гу. Боже ти мій! прочитай це, кохана, ні, Ти тільки прочитай! «Elle avoua qu’elle désirait faire un tour à son bras, dans les reus»^[18]. Який образ! А прокреслені сторінки, кохана, аж ніяк не означають ночі, коли у нього не було сил. Навпаки, це саме ті сторінки, в які він заглиблювався цілком, просто щезаючи з людських очей. І навіть у третьому, чистовому рукописі, як Ти можеш побачити з додатку, йому ще випадало це нескінченне щастя.) – Продовжую в інших дужках: (так ось, він, Бубер, видав «Китайські духовні і любовні історії»^[19], які, наскільки я їх знаю, просто розкішні.) Але після Бубера читає Айзольт^[20], заради неї я і йду. Ти її вже слухала? Я бачив її Офелію і в ролі Віри в «Ім’ярек»^[21]. Її вигляд і голос мене просто-таки підкорили. Ймовірно, я взагалі з’явлюся туди вже тільки по буберовій доповіді.

Авжеж, кохана, зауваження в моєму недільному листі. Воно ні до чого, я мушу його згадати ще раз. Воно дуже зле, чи не так? Ні, Ти в цьому зовсім не унікальна. Скажи, як могло з кимось статися таке? Кохана, я прошу Тебе ще раз, даруй мені, кажи все, не залишай у собі ані краплі жовчі на мене, скажи мені ще раз виразно, що Ти пробачила, скропи зауваження чорнилом і напиши мені, що це сталося. Я полегшено зітхну. Який чорт водив тоді моєю рукою!

Уявляєш, Феліціє, вже початок на четверту ночі! Багато бачив, дещо чув, але нічого такого, що б вартувало доброго сну. На добраніч, кохана моя. Як спокійно Ти спиш, а Твій суджений тим часом бозна в якій далині вештається. Подобаються Тобі такі картки, як-от ті, що доклав? Та голяка у кутку на світлині – Оттла.

Франц

[На берегах] Фото мені треба назад, я його вкрав у Оттли.

17.01.1913

Тільки що, кохана, вперше за значний проміжок часу знову чудово посидів за читанням. Ти в житті не здогадаєшся, що я читав і що так мене потішило. Старий річний комплект «Gartenlaube»^[22], ще за 1863 рік. Не те щоб я читав щось конкретне, просто повільно перегорнув 200 сторінок, розглядаючи ілюстрації (через дорожнечу відтворення тоді ще рідкісні) і лише де-не де читаючи, коли траплялося щось надто цікаве. Мене раз у раз тягне в минулі часи, і насолода пізнавати людські стосунки й образ думок в уже закінченому, віджилому, проте ще абсолютно зрозумілому вигляді (Господи, 1863 рік, це ж якихось 50 років тому!), проте вже не будучи в стані пережити їх по-справжньому, в подробицях, знизу і наче зсередини, це є насолода грати ними на свій розсуд і по своїй уподобі, – ця суперечлива насолода для мене неймовірно заманлива. Я раз у раз читаю старі газети і журнали. А потім – ця стара добра, зворушлива, вся ще завмерла в очікуванні Німеччина середини минулого століття! Тісний маленький світ, близькість сусідства, яку кожен відчуває до кожного, видавці до передплатників, письменники до читачів, читачі до великих авторів (Уланда, Жан Поля, Зойме, Рюккерта, «Барди і браміни Німеччини»^[23]).

Сьогодні я нічого не писав, і варто було мені відкласти книгу, як зараз же на мене налягла невпевненість, яка ступає у слід неписанню, наче його злий дух. Тільки добрий дух міг би його відігнати, і йому довелося б бути геть близько коло мене і вставити своє слово, яке мало неабияку вагу, що втрата вечора, коли я нічого не писав (а отже, нічого поганого), не минеться даремно (як воно є насправді, але мусять бути якісь уста, що посміхнуться на ці рядки у неділю вранці і що їм я в усьому вірю), і чи не втрачу я, бува, свою здатність писати, у всій її сумнівності, через один невикористаний вечір, як я дрижу від всеосяжного страху, сидячи дуже самотньо за своїм столом (у опалюваній вітальні, хазяєчко!). Я був надто стомлений, щоб писати (насправді не надто стомлений, але боявся дуже стомитися, ну, як-не-як вже перша ночі), вчора я дістався домівки лише о 3-й ночі, але й тоді мені не засиналось, і ще п’ять годин у моєму страшенно гострому вусі невинно дзвеніло. Але завтра буде новий, хоч і давно передбачуваний клопіт, бо завтра ввечері я їду – авжеж, їй-бо – до театру. Так втіхи ступають в слід одна одній, але потім усе надовго уривається. У театрі я не був, мабуть, із рік і ще рік не піду, але завтра показують російський балет^[24]. Я бачив це два роки тому і мріяв про це кілька місяців, надто про геть непогамовну танцюристку Едуардову^[25]. Зараз вона не приїздить, певно, вирішили, що вона лише неповнолітня панянка, не приїздить і велика Карсавіна^[26], вона на зло мені хвора, але й без того буде багато. Якось Ти згадала російський балет у листі, мабуть, у конторі дійшло до якихось суперечок про російський балет. Що це було? А як з тим танцем танго, який Ти танцюєш? Він узагалі так зветься? Це щось мексиканське? Чому немає зображення цього танцю? Кращий танець, ніж у росіян, і прекрасніший танець, аніж його втілено в тих чи тих фігурах окремих танцюристок, тут і там, я бачив лише в Далькрозе^[27]. Ти бачила, як його школа танцює в Берліні? Танцює вона там частенько, я думаю.

Однак що це я тут мішаюся межи танцівниці, замість йти спати, але перш, Феліціє, ласкаво пригорнути Твою голову до свого серця, якому Ти потрібна набагато більше, ніж Ти, напевно, думаєш. Мені стільки всього ще треба Тобі сказати і відповісти, але непомірність і вага сказаного перевершують навіть справжню віддаль між нами, а і те і інше зовні видається нездоланним…

Як щодо того, щось подумалося мені, якби вручаючи цього листа, Твоя матуся, на її превеликий подив, сказала б щось приязне. Але це, певно, як схотіти печеної криги, лист не заслуговує на приязнь, він, може, і не дає Тобі жодного зиску, попри те, що тільки одного цього в усьому світі й прагне, і йому слід тішитися, що він може лягти Тобі в руки.

Франц

Щойно, надписуючи адреси, я помилково вписав замість Твого номера будинку свій власний, і сім порожніх стільців у нашій вітальні зиркнули на мене.

Як це накажеш розуміти? Твоя мати сидить увечері у вітальні, поки Твій батько читає в спальні? Що Твоя мати робить сама у вітальні?

І ще дещо. У Тебе, напевно, влітку інші урядові години, ніж взимку, коли Ти пишеш, що в п’ятницю після обіду ходиш влітку в храм? (Сам я ось уже за кілька років в храмі був тільки двічі – на весіллях моїх сестер.) Я думав, щодо мишей Ти жартуєш. А вони і справді у вас водяться? Бідолашне дитя!

19.01.1913

Неділя, по обіді, в недобрий час.

Ні, кохана, так, як у передостанньому листі, Ти не повинна мені писати. Щоправда, сьогоднішнім листом Ти все це перекреслила, але ж вчорашній уже тут, у мене перед очима, і я вже 24 години ношу його в собі. Хіба Ти не знаєш, як я такі речі мимоволі читатиму? Хіба Ти не знаєш, який я слабкий і нещасливий і залежу від хвилинних перепадів настрою? А вже зараз, коли я ось уже четвертий день для себе нічого не пишу, і поготів! Ти, звичайно, відчуваєш усе це, кохана, інакше я не міг би відчувати в Тобі таку близьку душу, але все одно мушу Тобі зараз написати ось що – коли вчора я прочитав Твій лист, я сказав собі: «Ось бачиш, тут прямо так і написано – навіть в очах Феліції, яка, звичайно ж, ставиться до тебе куди краще, ніж інші, навіть в її очах тобі бракує надійності і впевненості в собі. Але якщо навіть її ти не влаштовуєш, кого ти взагалі можеш влаштувати? Але ж те, що ти їй написав і на що вона так тобі відповідає, і справді йшло від самого серця. Тобі й справді місце в підвалі^[28], хоч тобі і здається сьогодні, що навіть підвал тобі вже не допоможе. А Феліція, отже, цю необхідність не усвідомлює? Не може усвідомити? Хіба не знає вона, на яку прірву всього ти не здатен? І хіба не знає вона, що якщо ти живеш у підвалі, то цей підвал безумовно належить і їй теж? (Хоча, безсумнівно, доводиться визнати, що саме підвал, і нічого, крім підвалу, – це і справді вельми сумне майно.) Кохана, рідна моя, невже Ти всього цього не знаєш? Але тоді, кохана, які муки я на Тебе накличу, навіть якщо все у нас буде настільки добре, як іноді сниться? І що краще буде, то більші будуть страждання. Чи маю я право на це піти? Навіть якщо голос самозбереження мені наказує? Часом неможливість захлюпує можливість, наче хвиля.