Замогильні записки

2
Шлях через океан

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Попередня книга закінчується моїм відплиттям із Сен-Мало. Незабаром ми пройшли Ла-Манш, і сильне хвилювання на заході сповістило, що ми в Атлантиці.

Людям, які ніколи не подорожували на кораблі, важко уявити собі почуття людини, котра пливе у відкритому морі і бачить з усіх боків лише похмуре лице безодні. Відсутність землі надає небезпечному життю моряка незалежності; людські прихильності залишаються на березі; у дорозі від покинутого світу до світу шуканого в людей не залишається іншої любові й іншої батьківщини, окрім стихії, що несе їх на своїх хвилях: ні обов’язків, ні візитів, ні газет, ні політики. Навіть мова моряків – не звичайна мова: це мова, якою висловлюються океан і небо, штиль і буря. Ви живете у світі води серед істот, ні вбранням, ні смаками, ні манерами, ні обличчям не схожих на мешканців материка: їх відзначає суворість морського вовка і легкість птаха; клопоти суспільства не відбиваються на їхньому чолі; зморшки, що перетинають його, схожі на складки спущеного вітрила; їх, як і хвилі, прокладають не так роки, як північний вітер.

Шкіра у моряків просолена, червона, дублена; вона подібна до поверхні рифу, об який б’ється хвиля.

Матроси обожнюють свій корабель; розлучаючись із ним, вони плачуть від горя, зустрічаючись – від ніжності. Вони не можуть жити з родиною; скільки б вони не присягалися, що залишаться на березі, їм не вилікуватися від пристрасті до моря, як юнакові не вирватися з обіймів палкої і невірної коханки.

У доках Лондона і Плімута нерідко можна зустріти sailors ^[21], які народилися на кораблі: з самого дитинства і до старості вони не ступали на берег; глядачі світу, від них далекого, вони бачили землю лише з борту своєї плавучої колиски! У цьому житті, що проходить на крихітному клаптику простору, під хмарами і над безоднями, все оживає для моряка: він відчуває прихильність до якоря, вітрила, щогли, гармати, і кожен з цих предметів має в його очах свою історію.

Вітрило порвалося коло берегів Лабрадору; майстер поставив на ньому ось цю латку.

Якір урятував корабель, коли інші якорі не могли його втримати, і він ліг у дрейф серед коралових рифів коло Сандвічевих островів.

Щогла зламалася од вітру біля мису Доброї Надії; вона була з цілої колоди; тепер вона складається з двох колін і стала набагато міцнішою.

Гармату – одну-єдину – не зняли з лафета під час битви в Чесапікській затоці.

Найцікавіші новини для моряка – корабельні: тільки що кинули лаг; корабель пливе зі швидкістю десять вузлів.

Полудень, небо ясне, виміряли кут нахилу сонця: ми знаходимося на такій-то широті.

Визначено місцезнаходження судна: ми пройшли стільки-то миль.

Стрілка відхилилася на стільки-то градусів: ми пливемо на північ.

Пісок у склянках сиплеться повільно: буде дощ.

У кільватері з’явилися буревісники: чекай негоди.

На півдні видно летючих риб: скоро розпогодиться.

На заході у хмарах з’явився просвіт: завтра вітер віятиме з того боку, де синіє ця прогалина.

Вода змінила колір; у ній плавають колоди і водорості; довкола безліч чайок і качок; якась пташка сіла на реї: треба повернути у відкрите море, бо земля близько, а вночі причалювати важко.

У клітці замкнуто загального улюбленця – «священного» півня, котрому призначено жити довше за інших: він уславився тим, що співав під час бою, немов на фермі, серед курей. У трюмі живе кіт: зеленувата смугаста шкірка, облізлий хвіст, вуса сторчма: він міцно стоїть на лапах, не боячись ані кільової, ані бортової хитавиці; він двічі зробив навколосвітнє плавання і під час катастрофи врятувався на бочці. Юнги пригощають півня шматочком бісквіта, намоченим у вині, а котові дозволено, якщо він того захоче, спати на шубі помічника капітана.

Старий моряк схожий на старого орача. Щоправда, праця в них різна: матрос провадив кочове життя, орач ніколи не покидав свого поля, але обидва вони шукають шлях по зорях, один – прокладаючи борозни в морях та океанах, другий – на ниві. Одному пророкують долю жайворонок, вільшанка, соловей, другому – буревісник, кулик, зимородок. Увечері один ховається в каюті, другий – у хатині, й обидва спокійно сплять у хистких оселях, струшуваних бурею.

 
If the wind tempestuous is blowing,
Still no danger they descry;
The guiltless heart its boon bestowing,
Soothes them with its Lullaby.
 

«Вони не бояться бурі; невинне серце, проливаючи свій бальзам, колисає їх: люлі-люлі, спи, дитятко, люлі-люлі, спи, дитятко…»

Матрос не знає, де наздожене його смерть, біля яких берегів він розлучиться із життям: можливо, коли вітер прийме його останній подих, тіло його прив’яжуть до двох весел і відправлять в останню подорож по хвилях; можливо, його поховають на маленькому безлюдному острівці, загубленому в океані, і він спатиме в чужій землі, як спав на своєму підвісному ліжку в кубрику.

Корабель сам по собі – видовище, гідне уваги: відгукуючись на найменший поворот штурвала, цей гіпогриф, або крилатий кінь, слухається руки стернового, як скакун – руки вершника. Витонченість щогл і снастей, спритність матросів, що пурхають по реях, здатність корабля прибирати різного вигляду, залежно від того, чи крениться він під поривами південного вітру, чи біжить прямо, гнаний погожим північним вітром, – усе робить цю мудру машину чудом людського генія. Іноді піняві вали б’ються об борт, іноді морська гладінь покірно розступається перед носом корабля. Прапори, вогні, вітрила довершують красу цього палацу Нептуна: нижні вітрила, розгорнуті на всю широчінь, закручуються у великі циліндри, верхні, перев’язані посередині, схожі на перса сирени. Підживлений потужним подихом, корабель із шумом розрізає морські пасовиська своїм кілем, немов лемешем плуга.

На океанській дорозі, уздовж якої немає ані дерев, ані міст, ані сіл, ані веж, ані дзвіниць, ані могил, – на цій дорозі без верстових стовпів і межових каменів, облямованій лише хвилями, де замість перекладних – вітер, замість смолоскипів – небесні світила, найпрекрасніша пригода, крім пошуку невідомих земель і морів, – це зустріч двох кораблів. Моряки дивляться в далекоглядну трубу, помічають на обрії судно і прямують йому назустріч. Команда і пасажири висипають на палубу. Судна зближуються, піднімають прапори, наполовину згортають вітрила, розвертаються один до одного лагом. У цілковитій тиші два капітани перегукуються у рупор: «Назва корабля? З якого порту? Ім’я капітана? Звідки він родом? Скільки днів у дорозі? Широта і довгота? Прощавайте, повний вперед!» Матроси відпускають рифи; вітрило надимається. Команди і пасажири обох кораблів мовчки дивляться одне одному вслід: одні прямують до берегів Азії, інші – до берегів Європи; і тих і тих рано чи пізно чекає смерть. Час відносить і розлучає подорожніх на суходолі ще швидше, ніж вітер відносить і розлучає їх в океані; люди здалеку подають одне одному умовний знак: «Прощавайте, повний вперед!» Всі зустрінуться в одному порту, ім’я якому Вічність.

А раптом на борту зустрічного корабля пливли Кук або Лаперуз?

‹Продовження плавання. Азорські острови; зупинка на островах Грасіоза і Сен-П’єр›

6
Береги Вірґінії. – Захід сонця. – Небезпека. – Я ступаю на американський берег. – Балтимор ‹…›

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Завантаживши на борт харчі й замінивши якір, загублений поблизу Грасіози, ми покинули Сен-П’єр. Тримаючи курс на південь, ми досягли 38-го градуса широти. Неподалік від берегів Меріленда і Вірґінії нас зупинив штиль. Над нами простягалося вже не туманне північне небо, але небеса, найпрекрасніші в світі; берега не було видно, але до нас долинав запах соснових лісів. Зорі, світанки і заходи, сутінки і ночі були чудові. Я не міг намилуватися Венерою, чиї промені, здавалося, огортали мене, як колись волосся моєї сильфіди.

Якось увечері я сидів у каюті капітана і читав; пролунав дзвін, що скликав на вечірню молитву: я вирішив долучити свій голос до молінь своїх супутників. Офіцери разом з пасажирами зібралися на кормі; священик з книгою в руці стояв трохи попереду, біля штурвала; матроси юрмилися на верхній палубі; всі ми стояли обличчям до носа корабля. Вітрила були згорнені.

Сонячне коло, готове поринути в хвилі, виднілося між снастями посеред безкраїх просторів: через хитавицю здавалося, що променисте світило кидається по небосхилу. Коли я описував це видовище в «Генії християнства», релігійні почуття мої були гідні змальовуваної сцени, але тоді, коли все це відбувалося, в мені, на жаль, ще жила колишня людина: не Бог у всій величі його творінь ввижався мені у хвилях. Я бачив незнайомку і її чудову усмішку; небо, здавалось мені, завдячує своєю красою її подиху; я віддав би вічність за один її ласкавий погляд. Я уявляв собі, що вона з трепетом чекає мене і треба лише підняти завісу всесвіту, що приховує її від моїх поглядів. О! чому я не владний зірвати покров і притиснути ідеальну красуню до серця, щоб знемогти на її грудях від любові – джерела мого натхнення, відчаю і життя! Поки я віддавався цим поривам, таким властивим слідопитові, яким я мав стати, стався нещасний випадок, який ледве не поклав край моїм задумам і мріям.

Нас мучила жара; через мертвий штиль матроси згорнули вітрила, і корабель, обтяжений щоглами, мордувала бортова хитавиця; сонце палило мене, палуба раз у раз тікала з-під ніг, і мені захотілося скупатися; хоча шлюпки за бортом не було, я став на бушприт і кинувся в море. Спочатку все йшло чудово і декілька пасажирів наслідували мій приклад. Я плив, не дивлячись на корабель, але коли нарешті обернувся, побачив, що течія віднесла його вже далеко. Стривожені матроси кинули іншим плавцям трос. У кільватері з’явились акули, в них стріляли, щоб відігнати подалі. Хвилі не давали мені підплисти до корабля, і я вибивався із сил. Піді мною була морська безодня; акули могли будь-якої миті відкусити мені руку або ногу. Боцман намагався спустити на воду шлюпку, але для цього треба було встановити талі, що не так і просто.

На моє величезне щастя, здійнявся ледве помітний вітерець; корабель, що став слухнянішим, підплив до мене; я зумів ухопитися за канат, але й мої товариші у безрозсудності також учепилися за нього; коли нас почали піднімати на борт, я опинився аж унизу, і всі, хто був вище, тиснули на мене своєю вагою. Витягували нас поступово, поодинці, і це забрало чимало часу. Бортова хитавиця не вгамовувалась; коли судно нахилялося в наш бік, ми на шість-сім футів занурювались у воду, коли в протилежний – злітали на таку ж висоту в повітря, немов риби на гачку: пішовши під воду востаннє, я відчув, що ось-ось знепритомнію: ще трохи – і я відпустив би трос. Мене витягли на борт напівмертвого: якби я потонув – яка це була б полегкість і для мене, і для інших!

Через два дні після цієї пригоди вдалині показалася земля. Коли капітан повідомив про це, серце моє забилося дужче: Америка! Її контури були ледве позначені кленами, що підступили аж до води. Згодом пальми в гирлі Нілу так само провістили мені наближення до берегів Єгипту. На борт нашого судна піднявся лоцман; ми увійшли в Чесапікську затоку. Щоб поповнити запаси харчів, на берег того ж вечора відрядили шлюпку. Я приєднався до матросів і незабаром ступив на американську землю.

Якусь мить я стояв як укопаний, озираючись навколо. Цей континент, не відомий, мабуть, у давнину, що довго залишався невідомим у новий час; первісна доля цього материка у стані дикості і його нова доля після прибуття Христофора Колумба; хисткість королівської влади в Європі, причина якої – цей новий світ; загибель старого суспільства в юній Америці; республіка невідомого типу, що оголошує перетворення людського духу; участь моєї вітчизни в цих подіях; ці моря й береги, частково мають бути вдячними своєю незалежністю французькому прапору і французькій крові; велика людина, що народжується серед чвар і пустель; Вашинґтон, який живе в багатому місті, що виросло на тому самому місці, де колись Вільгельм Пенн придбав клин лісу; Сполучені Штати, що повертають Франції революцію, яку та підтримала своєю зброєю; нарешті, моя власна доля, моя невинна муза, яку я довіряю новій пристрасті, відкриття, які я сподіваюся зробити на цих просторах, що розкинулися позаду вузької смужки чужої цивілізації: ось що хвилювало мій розум.

Ми пішли на пошуки людської оселі. Бальзамні тополі й вірґінські кедри, пересмішники і птах кардинал сповіщали своєю зовнішністю і тінню, щебетом і оперенням, що ми – в незнайомих широтах. Півгодини по тому ми підійшли до будинку, схожого і на англійську ферму, і на креольську хатину. Череди європейських корів паслися на вигонах, обнесених огорожами, по яких стрибали смугасті білки. Чорношкірі пиляли дрова, білошкірі працювали на тютюнових плантаціях. Негритянка років тринадцяти-чотирнадцяти, майже гола і красива дивовижною красою, впустила нас за огорожу; вона була подібна до юної Ночі. Ми купили маїсових коржиків, курей, яєць, молока і з бутлями й корзинами повернулися на судно. Я подарував маленькій африканці свою шовкову хусточку: так уже трапилося, що першою людською істотою, яку я зустрів на землі свободи, стала рабиня.

Ми знялися з якоря і взяли курс на Балтимор: у міру наближення до порту водний простір звужувався: морська гладінь була нерухома; здавалося, ми піднімаємося повільною річкою, облямованою вулицями. Балтимор, що постав перед нами, стояв немов на березі озера. За містом виднівся лісистий пагорб, біля підніжжя якого будівництво ще тільки починалося. Ми пришвартувалися до пристані. Я переночував на кораблі і зійшов на землю лише вранці. Узявши свій багаж, я пішов на заїжджий двір; семінаристи оселилися в приготованому для них будинку, звідки вони мали роз’їхатися по всій Америці.ї

‹Доля супутника Шатобріана в морській подорожі, англійця Френсіса Туллока›

7
Філадельфія. – Генерал Вашинґтон

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Балтимор, як і всі інші метрополії Сполучених Штатів, тридцять років тому не був такий великий, як нині: це було маленьке католицьке містечко, чисте, жваве, звичаями і людністю дуже близьке до європейського. Я заплатив капітанові за проїзд і пригостив його прощальним обідом. Я замовив місце у stage-coach ^[22], що тричі на тиждень вирушав до Пенсільванії. О четвертій ранку я сів у нього – і ось я вже кочуся просторами Нового Світу.

Ми їхали по дорозі, не так прокладеній, як проведеній по рівнині: дерева і ферми траплялися дуже рідко; клімат нагадував французький, ластівки кружляли над водою, як у Комбурзі.

Ближче до Філадельфії нам почали стрічатися селяни, що йшли на ринок, карети і наймані екіпажі. Філадельфія здалася мені гарним містом; широкі прямі вулиці, часто-густо обсаджені деревами, перетинали його з півночі на південь і зі сходу на захід. Делавер тече паралельно вулиці, що проходить по його західному берегу. У Європі така річка вважалася б великою, та в Америці на неї ніхто не звертає уваги; береги її низькі і не надто мальовничі.

Під час моєї подорожі (1791) Філадельфія ще не простягалася до Скулкілла; береги цієї притоки були поділені на ділянки, і лише деінде будувалися будинки.

Краєвид Філадельфії нудний. Взагалі протестантським містам Сполучених Штатів абсолютно бракує чудових архітектурних споруд: Реформація молода і не платить данини уяві, тому вона рідко зводить ті куполи, ті повітряні нефи, ті подвійні вежі, якими стародавня католицька релігія увінчала Європу. Жодна будова у Філадельфії, Нью-Йорку, Бостоні не височіє над загальною масою стін і дахів: ця одноманітність засмучує погляд.

Спочатку я оселився на заїжджому дворі, а потім перебрався до пансіону, де жили колоністи із Сан-Домінго та французи, які покинули батьківщину з причин, відмінних від моїх. Земля свободи давала прихисток тим, хто утік від свободи: ніщо так неспростовно не доводить шляхетності американських законів, як добровільна втеча прихильників абсолютної монархії в царство необмеженої демократії.

Людина, як от я, яка прибула до Сполучених Штатів, сповнена почуття глибокої поваги перед народами давнини і, подібно до Катона, шукала всюди первозданну суворість римських звичаїв, не могла не відчути розчарування, зустрічаючи скрізь розкішні екіпажі, чуючи легковажну мову, спостерігаючи нерівність станів, ганебність, що панує в банках та гральних домах, гамір бальних і театральних залів. У Філадельфії я відчував себе немов у Ліверпулі або Брістолі. Мешканці міста мені подобалися: бліді квакерші в сірих платтях і однакових капелюшках здавалися красунями.

Тоді я ставився до республік з великим захопленням, хоча і вважав, що в сучасному світі вони не можуть існувати: я розумів свободу на кшталт давніх людей, які шанували її як дочку звичаїв у витворюваному суспільстві, але свобода – дочка освіти і багатовікової цивілізації, можливість якої довела парламентська республіка, була мені невідома; дай їй Бог довге життя! Нині, щоб бути вільним, людині вже необов’язково обробляти свій клаптик землі, гудити науки і мистецтва, мати необстрижені нігті й брудну бороду.

Коли я прибув до Філадельфії, генерал Вашинґтон десь поїхав; мені довелося прочекати його з тиждень. Він промчав повз мене в кареті, запряженій четвериком прудких коней. У ті часи я уявляв собі Вашинґтона не інакше як Цинциннатом; Цинциннат у кареті не дуже відповідав моїм уявленням про республіку 296 року за римським літочисленням. Диктатор Вашинґтон бачився мені селянином, що особисто поганяє биків палицею і йде за своїм плугом. Одначе, коли я прийшов до нього з рекомендаційним листом, він і справді зустрів мене з простотою, гідною стародавнього римлянина.

Палац президента Сполучених Штатів являв собою невеликий будинок, що нічим не відрізнявся від сусідніх будинків; коло дверей ані охорони, ані навіть слуг. Я постукав; вийшла молоденька служниця. Я запитав її, чи вдома генерал; вона відповіла, що вдома. Я сказав, що хотів би передати йому листа. Служниця запитала моє ім’я, важке для англійського слуху; не зумівши запам’ятати його, вона м’яко запросила: «Walk in, sir. Заходьте, сер» – і пішла попереду мене вузьким коридором – неодмінною належністю англійських будинків: вона провела мене у приймальню і попросила зачекати.

Я не відчував хвилювання: ані велич душі, ані розмір статків не зачаровують мене; я захоплююся першою, але вона не пригнічує мене; другий ж вселяє мені не так пошану, як жалість: людському обличчю не дано збентежити мене.

За кілька хвилин увійшов генерал: високий на зріст, зовнішності не так шляхетної, як спокійної і холодної, він був схожий на свої портрети. Я мовчки простягнув йому листа; він зламав печатку, перебіг очима послання і, дійшовши до кінця, вигукнув: «Полковник Арман!» Саме так називав він маркіза де Ла Руері, і саме так маркіз підписав листа.

Ми сіли. Я сяк-так пояснив мету свого приїзду. Він відповідав коротко – то по-англійськи, то по-французьки і слухав мене з деяким здивуванням; я помітив це і мовив із серцем: «У всякому випадку, відкрити північно-західну протоку легше, ніж заснувати націю, як це зробили ви». – «Well, well, young man! Гаразд, гаразд, молодий чоловіче!» – вигукнув він, простягаючи мені руку. Він запросив мене назавтра пообідати в нього, і ми розсталися.

Я не забув скористатися запрошенням. За столом нас було п’ятеро чи шестеро. Розмова йшла про Французьку революцію. Генерал показав нам ключ од Бастилії. Ці ключі, як я вже говорив, були не що інше, як іграшки, які в ті часи роздавали направо і наліво. Трьома роками пізніше відправники сувенірних виробів могли б послати президентові Сполучених Штатів засув од камери монарха, що дарував свободу Франції та Америці. Якби Вашинґтон знав, як низько впали завойовники Бастилії, він менше дорожив би своєю реліквією. Не в кривавих оргіях таїлися серйозність і могутність Революції. У 1685 році, після скасування Нантського едикту, простолюд із Сент-Антуанського передмістя руйнував протестантський храм у Шарантоні з таким же завзяттям, з яким плюндрував в 1793 році церкву Сен-Дені.

О десятій вечора я попрощався з Вашинґтоном; більше я ніколи не бачив його; він наступного дня поїхав, а я продовжив свою подорож.

Така була моя зустріч із солдатом-громадянином, визволителем цілого світу. Вашинґтон зійшов у могилу перше, ніж я здобув хоч найменше визнання; я промайнув перед ним нікчемною тінню; він з’явився мені у блиску своєї слави, я йому – в мороці своєї невідомості; ім’я моє, мабуть, тієї ж хвилини стерлося з його пам’яті: проте яке щастя, що погляд його впав на мене! Думка про це зігрівала решту моїх днів: погляд великої людини наділений живодайною силою.