40 днів Муса-Дага

Розділ п’ятий
Божественна інтермедія

Герої Гомера борються за Скейські ворота^[41], і кожен вважає, що від його зброї залежить результат бою – перемога чи поразка. Але битва героїв – лише віддзеркалення тієї, яку з гучними криками ведуть над їхніми головами боги, вирішуючи долі людей. Але і богам невідомо, що й їхня суперечка – тільки відображення боротьби, результат якої давно вирішений у серці Всевишнього, бо від нього виникає і спокій, і смута.

У ту саму мить, коли пастор Йоганн Лепсіус, підганяючи візника, під’їжджає нарешті до великого мосту, що з’єднує зелений Пера зі Стамбулом, вмикається автоматична сигналізація, подзвін, опускається шлагбаум, міст, затремтівши, стогнучи, ніби живий, переломлюється навпіл й обидва його металевих крила повільно розгортаються, впускаючи військовий корабель у внутрішню гавань Золотого Рогу.

– Який жах! – голосно каже німецькою Лепсіус.

Заплющивши очі, він відкидається на спинку потертого сидіння брички. Але за мить вистрибує, пхає, не рахуючи, візникові гроші і біжить сходами вниз. Послизнувшись на апельсиновій шкірці і ледве втримавшись на ногах, священик поспішає до набережної, де очікують пасажирів кіїки. Вибору немає – біля причалу тільки два незворушних човнярі, котрі дрімають у своїх кіїках і, либонь, зовсім незацікавлені в заробітках.

Лепсіус стрибає в кіїк і з відчаєм вказує перевізнику на Стамбул. Залишилося шість хвилин до призначеного йому прийому в сераскеріаті – військовому міністерстві. Якщо навіть човняр буде гребти щосили, мине не менше десяти хвилин, поки вони перетнуть протоку.

«На тому березі, – міркує подумки Лепсіус, – мабуть, знайдеться хоча б якийсь екіпаж». Звідти він хвилин за п’ять добереться до міністерства. Якщо обставини складуться сприятливо (п’ятнадцять хвилин мінус шість), він запізниться на дев’ять хвилин! Украй неприємно, але, може, обійдеться.

Звісно ж, обставини складаються несприятливо. Човняр веде свій кіїк, як венеційський гондольєр, і ні спонукання, ні вмовляннями порушити його незворушний спокій не можуть. Човен підстрибує на хвилях і ані руш.

– Що робити, ефенді, море входить у протоку, – пояснює загартований вітром турок. Проти долі він безсилий.

До того ж під самим носом дорогу їм перетинає рибальський катер, вони втрачають ще дві хвилини. В якомусь забутті – його ще й заколисало – Лепсіус перебирає в пам’яті все, що було.

Заради цієї однієї години побачення у військовому міністерстві він погодився на важку подорож, їхав із Потсдама в Константинополь, день за днем бомбардував проханнями німецького посла, і не тільки його, а й представників усіх нейтральних держав. Заради цього годинами розшукував у різних домах німців чи американців, котрі прибули з глибини країни, докладно розпитував їх про перебіг подій. Заради цієї години цілими днями сидів у бюро американського «Біблійного товариства», докучав духовним сановникам, продирався закутками, всіляко петляючи, щоб вислизнути з-під опіки турецьких шпигунів, в явочні квартири вірменських друзів. І все це лише для того, щоб підготуватися до сьогоднішнього побачення. Й ось доля зіграла з ним злий жарт: він спізнюється. Чортівня якась! А скільки клопотав про це побачення капітан із німецької військової місії, такий обов’язковий! Тричі обіцяли і тричі відмовляли. Оттоманський бог війни Енвер-паша не надто церемониться з таким пересічним ворогом, як преподобний Йоганн Лепсіус.

Уже минуло десять хвилин. Енвер-паша накаже в жодному разі не приймати цього німецького інтригана, а тепер справі швах. Ну, і нехай! Мій народ також бореться за своє життя. Над ним теж заніс копита кінь вороний із вершником, «котрий має владу в своїй руці». Врешті, яке мені діло до цих вірменів!

Йоганн Лепсіус відповідає на ці брехливі розради коротким сухим плачем. Ні, мені є діло до вірменів, вони мені любі, й якщо з усією суворістю спитати серце, воно відповість, що вірмени, як це не грішно і не протиприродно, дорожчі мені, либонь, за мій власний народ.

Із часів Абдула-Гаміда, після різанини 1896-го, після поїздки країною, з самого початку своєї місіонерської діяльності Йоганн Лепсіус відчуває, що він посланий Богом цим нещасним. Вони – його земне призначення. І перед священиком постають ці обличчя. Витріщаються величезними очиськами. Такі є у тих, кому судилося випити свою чашу до дна. Мабуть, такі очі були й у Розп’ятого. Тому, можливо, Лепсіус так любить цей народ. Ще годину тому він дивився в очі патріарху, архіпастиреві вірменів у Туреччині, точніше, раз по раз відводив погляд від очей монсеньйора Завена, в яких проглядалася безнадія. Між іншим, через цей візит до патріарха він і запізнився. Так чи інак, чоловік учинив дурість: надумав потім повернутися в Пера, в готель «Токатлян», аби перевдягнутися. Так, до патріарха належиться з’явитися в чорному, як личить протестантському пастору. Зате Енверу він не повинен нагадувати про своє звання: треба уникнути всього, що додало б цьому вирішальному побаченню хоча б тіні врочистості. Стиль панів іттіхатистів йому відомий. Буденний сірий костюм, недбалий тон, самовпевнені манери, часті натяки на сили, що стоять за ними, – ось як треба поводитися з цими авантюристами. У кінцевому підсумку винен у всьому сірий костюм Лепсіуса.

Навіщо він так довго сидів у патріарха? Треба було попрощатися вже за кілька хвилин. На жаль, слуга Божий ніколи не вмів педантично та неухильно прагнути мети. Навіть організовуючи допомогу вірменам після абдулгамідівської різанини, він домігся успіху не тому, що дотримувався розумної політики, а тому, що несамовито гатив у всі двері. Стала в нагоді і юнацька слабкість священика, пристрасть до популярних словосполучень: «Танець смерті», «Вічний жид», «Джон Буль» тощо. Він – імпровізатор, діє під впливом миттєвостей, так, він такий, сам це знає. Ось і сьогодні не зміг вчасно піти від цього зворушливого пастиря.

– Через годину ви зустрінетеся з Енвером, – по слабкому голосу монсеньйора Завена можна було здогадатися про низку безсонних ночей, про те, що той втрачав голос у міру того, як втрачав сили його народ. – Ви зустрінетеся з цим чоловіком. Благослови вас, Боже, але і ви нічого не доб’єтеся.

– Ваша святосте, я особисто не так безнадійно дивлюся на речі, – спробував було втішити владику Лепсіус, але осікся.

Помах руки, в якому була і скорбота, і приреченість.

– Сьогодні нам стало відомо, – сказав патріарх, – що слідом за Зейтуном, Айнтабом і Марашем депортація розповсюдиться на вілаєти Східної Анатолії. Таким чином, крім західної частини Малої Азії, не постраждали поки що тільки Алеппо та прибережна смуга біля Александретти. Кому, як не вам, знати, що депортація – це особливо болісні, уповільнені та смертоносні тортури. Навряд чи хтось із зейтунців виживе.

Погляд патріарха не припускав заперечень.

– Не прагніть недосяжного, зосередьте зусилля на досяжному. Пробі, вам вдасться. Я, правда, в це не вірю – домогтися відтермінування для Алеппо та прибережної смуги. Кожен день зволікання – це досягнення. Підкресліть роль німецької громадськості та преси, яких ви будете інформувати. І головне, не моралізуйте. У таких людей це викличе тільки сміх. Не виходьте з галузі реальної політики. Погрожуйте наслідками в економіці – це діє найкраще. А тепер, сину мій, благословляю вас на вашу благородну місію! Бережи вас Христос!

Лепсіус схилився, і патріарх освятив широким хрестом голову та груди відвідувача.

Й ось сидить Лепсіус в незграбній барці, гойдаючись на хвилях Золотого Рогу, а безпристрасний перевізник задумливо загрібає веслами. Поки вони причалили, минуло більше двадцяти хвилин. Йоганн Лепсіус одразу ж помічає, що на стоянці немає жодного екіпажа. Він саркастично регоче: ні, за всією цією низкою витончено вигаданих перешкод ховається не проста випадковість! Вража сила тому весь час і плутається у нього під ногами, що він втрутився у вірменські справи, а їм визначено йти своїм плином.

Лепсіус уже не озирається на всі боки в пошуках візника, не замислюючись, біжить щодуху вперед, рослий, старий, помітний. Але користі мало: майдани та вулиці Стамбула загачені величезною радісною юрбою. Повз будинки, обвішані прапорами, повз строкато прикрашені крамниці та кав’ярні пливуть, спотикаючись і відтісняючи один одного, тисячі фанатичних бевзів із широко розкритими у воланні ротами, тисячі людей у фесках і тарбушах.

Що трапилося? Невже відігнали союзників від Дарданелл?

Лепсіус згадав далекі канонади, що чутно ночами. Важка артилерія англійського флоту прокладає дорогу до Константинополя. І тут Лепсіус збагнув, що нині якась пам’ятна дата, пов’язана з молодотурецькою революцією. Ймовірно, святкують день, коли молодотурецький комітет, перебивши своїх політичних супротивників, забезпечив собі захоплення влади. Але яким би не було нині свято, голота розбишакує та гарчить. Перед офісом якоїсь фірми зібрався великий натовп. Якісь хлопці піднялися на запопадливо підставлені плечі, видерлися на карниз – мить! – і велика вивіска летить на землю.

Лепсіус, котрий потрапив у гущину юрби, питає чоловіка, що стоїть поряд без фески на голові:

– А що це все означає?

У відповідь чує, що більше несила терпіти написи чужоземними мовами. Туреччина належить туркам! Тому всі дорожні покажчики, назви вулиць і вивіски будуть відтепер писати тільки турецькою! Співрозмовник Лепсіуса (чи то грек, чи то левантинець) зловтішно сміється:

– Цього разу вони розгромили свого союзника. Це – німецька фірма.

Крізь натовп вервечкою повзуть трамваї, що затрималися дорогою. «Все втрачено, – міркує Лепсіус, – тепер уже байдуже, коли я туди потраплю». І все ж він знову біжить далі, безцеремонно розштовхуючи перехожих.

Ще один провулок, і перед ним відкривається майдан. Величезний палац сераскеріату. Гордо височіє вежа Махмуда II.

Священик дає собі перепочинок. Уповільнює крок, аби не увійти в лігво лева захекавшись. Коли, втомившись від нескінченних сходів і коридорів, він пред’являє свою візитівку в приймальні Військового міністерства, витончений і дуже люб’язний черговий офіцер повідомляє йому, що його ясновельможність Енвер-паша глибоко шкодує: він не міг більше зволікати і просить пана Лепсіуса надати честь і відвідати його в палаці, в його особистих апартаментах у Міністерстві внутрішніх справ.

Йоганна Лепсіуса чекає ще довший шлях. Однак цього разу мана скінчилася, біси зайнялися кимось іншим, а священику створили справді всі зручності. Біля воріт чекає вільний екіпаж, візник радий догодити пасажирові, уникає людних вулиць, і відпочилий, перейнявшись незбагненним для нього самого оптимізмом, борець із чарівною швидкістю наближається до мирного сералю. Гуркочучи старою бруківкою, карета прибуває до Міністерства. Лепсіуса вже чекають. Не встиг він пред’явити візитівку, як чиновник зустрічає його запитанням:

– Пастор Лепсіус?

Добрий знак! Знову сходи і довгі коридори, але тепер окрилений надією слуга Божий легкою ходою наближається до мети. У Міністерстві внутрішніх справ панує тиша, фортеця Талаат-бея ніби дрімає. До казкових палаців подібні кімнати без дверей, замість дверей похитуються завіси. Це також заспокоює Лепсіуса, сприймається невідь-чому як хороший знак.

Наприкінці коридору візитера вводять в особливі апартаменти. Це – штаб Енвера-паші в Міністерстві внутрішніх справ. Не інакше як тут, у цих двох кімнатах, вирішувалася доля вірменів. Більша кімната служить, вочевидь, приймальнею і залою засідань. Поруч – кабінет із великим порожнім письмовим столом. Увагу Лепсіуса привертають три портрети, що висять над столом. Праворуч – Наполеон, ліворуч – Фрідріх Великий, посередині – збільшена фотографія турецького генерала: це, безсумнівно, сам Енвер-паша, новоявлений бог війни.

В очікуванні Лепсіус сідає біля вікна. Поверх скелець пенсне він поглядом вбирає в себе спокій, яким віє від прекрасної картини руйнування: куполи, що обвалилися, уламки мармуру, осяяні пініями. А за ними – Босфор з іграшковими пароплавчиками, що пропливають повз.

Спрямований удалину короткозорий блакитний погляд, дитячий обрис губ, які виступають із м’якої сивої борідки, міцні щоки, що розпашіли від біганини та хвилювань, – є в цьому образі щось страдницьке, але є й одержимість, яка і до себе буває нещадною.

Слуга приносить мідний кавник. Лепсіус із насолодою випиває три-чотири горнятка кави. Тепер він бадьорий, відчуває нервовий підйом, до голови приливає свіжа кров. Коли Енвер-паша входить, Лепсіус допиває останню порцію.

У Берліні, перед своїм від’їздом, Лепсіус попросив описати зовнішність Енвера-паші, і все ж він вражений, побачивши, що турецький Марс, один із семи чи дев’яти володарів світу, від котрих залежить життя і смерть, – куций на зріст і настільки непоказний. Лепсіусові стає ясно, чому тут висять портрети Наполеона та Фрідріха. Це – герої зростом метр шістдесят. Геніальні честолюбці, котрі досягли висот слави, хоч і не вдалися статурою. Лепсіус готовий посперечатися, що Енвер-паша носить чоботи на високих підборах. У будь-якому разі, каракулева шапка, яку він не знімає, набагато вища за формені головні убори. Шитий золотом мундир (чи то маршальський, чи то власного фасону) дивовижного крою, зшитий по талії, сидить як улитий і в поєднанні з двома рядами блискучих орденів надає Енверу легковажно-молодечого й елегантно-завзятого вигляду.

«Циганський барон», – думає Лепсіус, і хоч розтривожене серце калатає, в пам’яті виникає бравурний вальс далекої юності:

 
Я – циганський барон,
Маю багато дружин…
 

Однак текст арії, яку Лепсіус згадав, споглядаючи блискучий мундир, зовсім не відповідає характеру молодого полководця. Судячи з обличчя, Енвер-паша чи то сором’язливий, чи то боязкий, він по-дівочому закочує очі. Вузькі стегна, пологі плечі, рухається легко, навіть витончено. Лепсіус почувається незграбою поруч із ним. Перша атака, до якої вдається Енвер-паша, базується на особистій чарівності, на вмінні полонити відвідувача своєю балетною пластичністю. Привітавшись, полководець не веде Лепсіуса в незатишний кабінет, а просить залишитися тут, присуває крісло до столика біля вікна і сідає, нехтуючи невигідним для себе освітленням.

Лепсіус, як і запланував у своїй програмі бойових дій, починає розмову з того, що передає генералові уклін від німецької шанувальниці. Енвер-паша відповідає посміхаючись, із властивою йому чарівною скромністю. У нього приємний тенор, звук якого цілком гармоніює із зовнішністю вояки. Відповідає чистою німецькою мовою:

– Я глибоко поважаю німців. Це, безперечно, вражаючий народ, немає йому рівних у світі. Досягнення німців у цій війні – неперевершені. Я особисто завжди радий вітати у себе німця.

Пастор Лепсіус чудово знає, що в Молодотурецькому комітеті Енвер-паша репрезентував французьку партію, а можливо, і зараз таємно її представляє. Енвер довго опирався вступу Туреччини у війну на боці Німеччини, а не Антанти. Але зараз це вже не суттєво, тому Лепсіус продовжує обмін люб’язностями, зондує ґрунт.

– У Німеччині у вашої ясновельможності є безліч вірних шанувальників. Від вас чекають подвигів всесвітнього значення.

Енвер здіймає очі догори, відмахується, ніби даючи зрозуміти, що втомився боронитися від домагань, які ховаються за такими лестощами.

Пауза. Сенс її приблизно такий: «Давай, голубе, спробуй мене розговорити!»

Лепсіус прислухається до звуків за вікном: звідти долинають тільки тихий посвист і дзвоники транспорту на Босфорі.

– Я помітив, що народ у Стамбулі налаштований піднесено. Сьогодні в місті панує особливе пожвавлення.

Генерал вирішує висловитися в стилі основоположних патріотичних декларацій. Милозвучний голос зараз безпристрасний:

– Війна важка. Але наш народ усвідомлює свій обов’язок.

Перший випад німця:

– Й усередині країни також, ваша ясновельможносте?

Генерал задивився кудись удалечінь.

– Певна річ, усередині країни відбуваються великі події.

– Ваша ясновельможносте, ці великі події мені добре відомі.

Постать військового міністра висловлює нерозуміння, він навіть трохи здивований. Колір обличчя в глави гігантської імперії рідкісно свіжий, юнацький.

– Становище на Кавказькому фронті з кожним днем поліпшується. Правда, ще не час судити про справи південної армії Джемаля і вашого співвітчизника Кресса.

– Дуже втішно чути, ваша ясновельможносте. Але, згадавши про становище всередині країни, я мав на увазі не район військових дій, а мирні вілаєти.

– Коли держава веде війну, всі області країни стають районами військових дій, більшою чи меншою мірою.

Генерал ледь помітно підкреслює ці слова, далі вони набувають особливого значення. Наразі ж авангардний бій закінчився несприятливо для священика. Він змушений вдатися до лобової атаки.

– Імовірно, вашій ясновельможності відомо, що я прибув сюди не як приватна особа, а як глава німецького товариства з вивчення Близького Сходу. Я маю представити там доповідь із приводу певних подій.

Подив у широко вирячених очах Енвера. Це ще що за товариство з вивчення Близького Сходу?

– Міністерство закордонних справ, та й сам пан рейхсканцлер ставляться з живим інтересом до моєї місії. Після повернення я зроблю в рейхстазі доповідь з вірменського питання, поінформую депутатів і пресу.

Енвер-паша, котрий, за звичаєм опустивши очі, терпляче слухав відвідувача, при словах «вірменське питання» підводить голову. Обличчя розбещеного хлопчика на мить насуплюється: вічно ці серйозні люди чіпляються до нього з одними і тими ж дурницями. Але за мить усе знову гаразд. А Лепсіус вже не володіє собою.

– Я прийшов до вас за допомогою, ваша ясновельможносте, будучи переконаний, що такий видатний полководець і герой не здатен вчинити нічого такого, що затьмарило б його історичний образ.

– Знаю, пане Лепсіус, – поблажливо і напрочуд доброзичливо відповідає Енвер-паша, – ви прибули сюди і просили про зустріч, бажаючи отримати роз’яснення з відомого питання. Хоча мене й обтяжують тисячі важливих справ, я готовий приділити вам стільки часу, скільки знадобиться, і повідомити все, що вас цікавить.

Лепсіус змушений зобразити мімікою найглибшу вдячність.

– З того часу як ми з друзями очолили уряд, – розповідає генерал, – незмінно намагалися чинити вірменському міллету всіляке сприяння і проявляти абсолютну справедливість. Існує давня домовленість. Ваші вірменські друзі гаряче вітали нашу революцію і давали повноцінні клятви вірності. А потім раптом порушили свою присягу. До певного часу ми намагалися не помічати того, що відбувається, поки це було можливо, поки турецький народ, оплот держави, не опинився під загрозою. Адже ми живемо в Туреччині, чи не так? Коли вибухнула війна, стало більше випадків державної зради, змов, неймовірно посилилося дезертирство. Коли ж справа дійшла до відкритого заколоту – маю на увазі велике повстання в Зейтуні, – то ми були змушені вжити контрзаходів, щоб зберегти право називатися народним урядом і вести війну.

Лепсіус киває головою: здається, він ось-ось погодиться з генералом.

– Ваша ясновельможносте, а в чому полягали доведені у суді факти державної зради?

Енвер широко розводить руками, ніби кажучи, що доказів сила-силенна, їх не злічити.

– Таємна змова з Росією. Досить показовими є похвали, які вділяв вірменам Сазонов у Державній думі, потім змова з французами й англійцями. Інтриги, шпигунство – все, що тільки можна уявити.

– Чи був проведений у цих справах законний судовий розгляд?

– Звісно ж, військовим трибуналом. У вас вчинили б так само. Зовсім нещодавно були засуджені та публічно страчені п’ятнадцять найнебезпечніших злочинців.

«Наївне нахабство», – зазначає про себе Лепсіус. Він відкидається на спинку крісла і намагається впоратися з тремтінням у голосі:

– Наскільки мені відомо, ці п’ятнадцять вірменів були заарештовані задовго до війни, отже, їх ніяк не можна було судити на підставі діючих законів військового часу.

– Ми самі вийшли з революції, – відповідає генерал недоречно, весело, як хлопчик, котрий згадує милі пустощі. – Ми добре знаємо, як це робиться.

Лепсіус стримує міцне слівце, готове зірватися з язика, щодо тієї їхньої революції і, відкашлявшись, ставить нове запитання:

– Отже, вірменські громадські діячі й інтелігенція, котрих тут, у Стамбулі, заарештували та вислали, також звинувачені в державній зраді?

– Погодьтеся, що тут, у безпосередній близькості до Дарданелльського фронту, ми не можемо терпіти навіть потенційних державних зрадників.

Цього Йоганн Лепсіус не заперечує, але раптом із азартом ставить своє головне запитання:

– А Зейтун? Мені вкрай важливо почути думку вашої ясновельможності про Зейтун.

Бездоганна люб’язність Енвера-паші дещо тьмяніє, набуває офіційнішого характеру.

– Повстання в Зейтуні – один із найбільших і підлих заколотів в історії Османської держави. Бої з повстанцями, на жаль, коштували нашим військам важких втрат, не можу вам по пам’яті надати точні дані.

– У мене інші відомості про Зейтун, ваша ясновельможносте, – Лепсіус завдає цього удару, карбуючи кожне слово. – Згідно з цими даними, у жодному заколоті тамтешнє населення участі не брало. Зате впродовж місяців його провокували та гнобили місцева влада й адміністрація санджака. З інформації, якою я володію, випливає, що не відбулося нічого такого, чого не можна було б усунути за допомогою посиленого наряду поліції. Тим часом кожній неупередженій людині ясно, що втручання військових сил – кількох тисяч солдатів – виявилося можливим тільки тому, що це входило в наміри влади.

– У вас хибна інформація, – з холодною ввічливістю відповідає генерал. – Чи не можна дізнатися її джерело, пане Лепсіус?

– Я назву деякі джерела, але заздалегідь попереджаю, що серед них немає вірменських. Навпаки, я виходжу з отримання дослівно відомих мені доповідей, складених різними німецькими консулами. Маю нотатки місіонерів, котрі були свідками найжахливіших злочинів. Нарешті, я отримав повний, бездоганний виклад перебігу подій від американського посла, містера Моргентау^[42].

– Містер Моргентау, – зарозуміло зауважує Енвер-паша, – єврей. А євреї завжди фанатично стають на бік меншин.

Перед цією елегантною недоступністю доводів розуму Лепсіус ціпеніє. Руки і ноги у нього зараз холодні, як лід.

– Справа не в Моргентау, ваша ясновельможносте, а у фактах. А факти ви не станете і не можете спростувати. Сотні тисяч людей зараз уже перебувають на шляху у вигнання. Влада каже про переселення. Я ж стверджую, що це, м’яко кажучи, словоблудство. Чи можна справді народ, що складається з селян, ремісників, містян, культурних людей, одним розчерком пера виселити в месопотамську пустелю та степ, у безкрайній піщаний океан, із якого втікають навіть племена бедуїнів? Але навряд чи ви поставили таку мету. Слово «переселення» – ганебне маскування. Депортація організована владою таким чином, що нещасні через тиждень загинуть у дорозі від голоду, спраги і недуг або збожеволіють. Курдам і бандитам, і навіть самим солдатам дозволено вбивати юнаків і чоловіків, котрі чинять опір, а дівчата та жінки приречені на безчестя або викрадення.

Генерал ввічливо і напрочуд уважно слухає, але досадний вираз його обличчя промовляє: «Цю нудну балаканину мені доводиться слухати по десять разів на день». Здається, він більше переймається своїми манжетами: раз по раз поправляє їх білою жіночною рукою.

– Дуже прикро! Однак командувач армією відповідає за безпеку району військових дій.

– Район військових дій! – скрикує Лепсіус, але тут же схоплюється і намагається говорити так само спокійно, як Енвер. – Район військових дій – ось єдиний новий аргумент. Все інше – Зейтун, державна зрада, інтриги, – все це вже було. Такі засоби Абдул-Гамід використовував майстерно, і ви хочете, щоб вірмени в усе це вірили? Я старший за вас, ваша ясновельможносте, і я вже пережив усе це на місці подій. Але коли згадую минуле, то готовий багато що пробачити старому грішникові. Він був дилетантом, безневинним немовлям, якщо порівняти його прийоми з новими методами депортації. Але ж ваша партія захопила владу, щоб на зміну кривавому режиму старого султана прийшли справедливість, прогрес і загальна єдність. Про це, ваша ясновельможносте, свідчить і назва вашого комітету.

Це був сміливий, але необачний удар. Секунду Йоганн Лепсіус чекає, що військовий міністр підведеться і припинить розмову. Але Енвер спокійно сидить на місці, і його сяюча люб’язність нітрохи не затьмарена. Він навіть довірливо нахиляється до співрозмовника:

– Я поставлю вам зустрічне запитання, пане Лепсіус. На щастя, у Німеччині немає або зовсім мало внутрішніх ворогів. Однак припустімо, що обставини змінилися: їй загрожують внутрішні вороги, скажімо, французи в Ельзасі, поляки, соціал-демократи, євреї, і їх значно більше, ніж зараз. Хіба в цьому випадку ви, пане Лепсіус, не схвалили б будь-які заходи, що звільнили б від внутрішніх ворогів вашу країну, яка веде важку боротьбу й оточена незліченними зовнішніми ворогами? Хіба ви і тоді вважали б це надмірною жорстокістю, якби небезпечну для позитивного результату війни частину населення просто вислали б у віддалені, безлюдні райони?

Йоганну Лепсіусу доводиться тримати себе в шорах, аби не зірватися або не схопитися з місця, розмахуючи руками.

– Якби правителі мого народу, – майже кричить він, – несправедливо, нелюдяно (він мало не сказав: «не по-християнськи») вчинили б зі своїми людьми або інакодумцями, я б негайно ж зрікся Німеччини та переселився до Америки!

Енвер-паша широко розплющив очі:

– Можна пошкодувати про Німеччину, якщо там ще хтось міркує так, як ви! Це було б ознакою того, що у вашого народу бракує сил здійснювати свою національну волю.

У цю мить священика охоплює неймовірна втома. Вона викликана усвідомленням, що цей маленький рішучий чоловічок по-своєму має рацію. Жорстока мудрість світу завжди бере гору над Христом. Але найгірше те, що на мить Лепсіус піддався аргументам Енвера, і вони послабили його бойовий дух. Каменем на серце лягла думка про те, що доля його власної батьківщини опинилася в темряві. Пастор шепоче:

– Ваше порівняння нічим не обґрунтоване.

– Природно, не обґрунтовано. Але свідчить на нашу користь. Бо нам, туркам, у стократ важче, ніж німцям, дається самоствердження.

Лепсіус у нападі болісної неуважності виймає з кишені носовичок, тримає його в руках, немов білий прапор парламентера.

– Зараз мова йде не про захист від внутрішнього ворога, а про планомірне винищення іншого народу.

Він промовляє мляво, з паузами, холодне серце Енвера його гнітить, священик обводить втомленими очима кабінет, портрети героїв. Чи не заховався там десь монсеньйор Завен, патріарх? Лепсіус негайно ж згадує, що має говорити про «економіку». Він збирається на силі для чергової атаки.

– Ваша ясновельможносте, я не такий зухвалий, аби зловживати вашим часом заради порожніх балачок. Насмілюся привернути вашу увагу до неприємних обставин, які вам, імовірно, не цілком ясні, і це природно, якщо врахувати, який тягар обов’язків несе головнокомандувач. Можливо, що я краще за вас знаю життя усередині країни, в Анатолії, Сирії, позаяк багато років працював там у найважчих умовах.

Відчуваючи, що час спливає, Лепсіус квапливо викладає свої тези. Без вірменського народу турецька держава зазнає краху в галузі економіки та культури, а отже, й у війні. Чому? Він не стане говорити про торгівлю, яка на дев’яносто відсотків перебуває в християнських руках. Його ясновельможність знає так само добре, як і він, Лепсіус, що всім імпортом відають вірменські підприємства, отже, тільки ці фірми можуть забезпечити рішення найважливіших завдань, пов’язаних із веденням війни, наприклад, постачання сировиною та фабрикатами. Достатньо назвати всесвітньо відому фірму «Аветіс Багратян і спадкоємці», у якої є філії, контори, представництва в дванадцяти європейських містах. Знищити таке підприємство набагато легше, ніж знайти йому заміну. Що ж стосується становища всередині країни, то він, Лепсіус, багатo років тому переконався, що у вірменів сільське господарство перебуває на незмірно вищому рівні, ніж у турків. Уже в ті роки кілікійські вірмени закупили в Європі сотні молотарок і парових плугів. Ось вони і дали туркам привід для погрому: останні не тільки вбили в Адані десять тисяч людей, але і розбили на друзки молотарки та парові плуги. У цьому, й ні в чому іншому, – джерело всіх бід. Десятки років вірменський народ, ця найкультурніша і найдіяльніша частина населення Османської імперії, докладає неймовірних зусиль, щоб позбавити країну стародавнього натурального господарства і долучити її до нового світy сучасного землеробства і зачатків індустріалізації. І саме через свою благословенну, піонерську діяльність цей народ стає жертвою помсти ґвалтівників і лінивців. Припустімо, ваша ясновельможносте, що ремесла, які перебувають зараз у руках вірменів, промисли, кустарні підприємства перейдуть у руки турків. Але хто замінить численних вірменських лікарів, котрі здобули освіту в Європі й лікують турків так само сумлінно, як і своїх одноплемінників? Хто замінить численних інженерів, адвокатів, учителів, чия невпинна праця пхає країну вперед? Ваша ясновельможність заперечить мені, що в разі потреби можна обійтися і без інтелекту. Але без шлунка не проживеш. Тим часом у Туреччині вирізають шлунок у надії, чи вона витримає таку операцію?

Трохи схиливши голову набік, Енвер-паша чемно вислуховує цю тираду до кінця. Зовнішній вигляд генерала – бездоганний: блискучий, молодечий, xоч потай і скутий внутрішньою невпевненістю, він гідний свого мундира, на якому немає жодної, не передбаченої кравцем складки. Зате священик більше не володіє собою. Він спітнів, краватка з’їxaла набік, рукави сорочки зім’ялися. Господар кабінету схрестив свої короткі, але стрункі ноги. Блискучі лаковані чоботи сидять на них, як на шевських колодках.

– Ви згадали про шлунок, пане Лепсіус, – ласкаво посміхається він, – що ж, можливо, у Туреччині після війни буде порожній шлунок.

– У неї зовсім не буде шлунка, ваша ясновельможносте!

Не ображаючись, генерал продовжує:

– Турецький народ – це сорок мільйонів осіб. Спробуйте, пане Лепсіус, стати на наше місце. Хіба це не великий і благородний політичний задум – згуртувати сорок мільйонів людей і заснувати національну державу, яка колись стане відігравати в Азії таку ж роль, яку відіграє Німеччина в Європі? Країна чекає цього. Ми тільки маємо взятися за справу. У вірменів, безперечно, численна інтелігенція, і це викликає тривогу. Ви справді прихильник такого штибу інтелігенції, пане Лепсіус? Я особисто – ні! У нас, турків, мало таких інтелігентів. Зате ми – давня героїчна раса, покликана заснувати велику державу та панувати в ній. А через перешкоди ми просто пepеступимо.