Частина 3
Глава 1
У кожного своя маска.
Презентація книги Ганни Шиян і показ нової чоловічої колекції "Чоловік має бути". Цей напис красувався на борді, що світився, на під'їзді до одного з найдорожчих ресторанів Парижу. Сьогоднішній вечір обіцяв багато новинок і захоплюючу шоу програму.
"Придбати книгу і подивитися показ мод можна буде вже сьогодні, на творчому вечорі Ганни Шиян у центрі Парижу". – Кричали заголовки новинних стрічок і радіоведучі. Список гостей був найрізноманітніший. Співаки і актори, письменники і художники, бізнесмени і люди, чиї імена були відомі на весь світ. Подія такого масштабу обіцяла гучний резонанс в культурних і світських кругах Франції.
"У шикарному ресторані "Вежа" в рамках, що вже стали традиційними для нової і дуже популярної Ганни Шиян, відбудеться презентація її першої книги про виховання підлітків. Сьогодні тут зібралися самі зоряні батьки зі своїми дітьми". – Впадали в очі пости в соцсетях і коментарях під афішами на модних паризьких сайтах.
Настав вечір. На вході всім видавали однакові маскарадні маски білого кольору, щоб основна увага вказувала на презентацію книги, а не на публічних гостей. Кожен із запрошених, отримував на вході конверт, в якому схована сторінка з книги "Кодекс. Чоловік має бути", і на прикінці вечора за номерами сторінок, планувався розіграш самої книги з автографом письменниці. Еліта міста вже виходила у світ вогнів, показуючи всім свій розкішний стан у вигляді елегантних костюмів та ексклюзивних прикрас.
Офіціанти в білих сорочках ходили між столами, догоджаючи гостям. Все було ідеально, вечір на вищому рівні і всі чекали появи головних героїв для відкриття презентації і модного показу.
Чорний гелендваген мчав вечірніми вулицями Парижу, вогні нічного міста відбивалися від полірованої поверхні автомобіля. Поворот за поворотом, він скидав швидкість, але потім одразу наганяв її знову. Ніколас і Ганна поспішали.
– Ми затримуємося! – Хвилювалася дівчина.
– Ми не можемо запізнитися. Все розпочнеться тільки за нашої появи, тобто ми і встановлюємо час. – Ніколас був, як завжди впевненим в собі і розслабленим, відчувалося, що він контролює ситуацію.
– Добре, що ти поруч! – Тихо вимовила Ганна і поклала свою голову на його плечі. – Я хочу, щоб тобі сподобалося. Я готувалася до цього дня півроку.
Так вони проїхали ще півмилі, і машина зупинилася біля ресторану. До них підійшов молодий хлопець і відкрив двері. Ніколас вийшов першим і подав руку своїй супутниці. Поділ її розкішної сукні злегка торкнувся землі, і вона немов злетіла, легкими кроками пройшлася по доріжці до головного входу, де їх зустрів ведучий вечора – високий молодий хлопець з пофарбованим у світлий колір волоссям, і гладко поголеними скронями. Він відкрив для них двері. Пройшовши до великого залу, вони потрапили під світло вогнів і погляди присутніх гостей, що приховували свої обличчя під масками.
Пролунав звук оплесків, ведучий, підхопивши свій мікрофон, представив героїв цього вечора :
– Велика таємниця життя: Жінки не шукають гарних чоловіків. Жінки шукають чоловіків, що мають гарних жінок. Найгарніша жінка сьогоднішнього вечора – Ганна Шиян!
Ганна заусміхалася, а далі ведучий представив її супутника:
– Якщо ти, відходячи від своєї машини, не обертаєшся хоч би раз – ти вибрав не ту машину. Чорна смуга в його житті – це лише смуга в його стилі. Той, хто доводить, що чорний колір зовсім не грубий, а навпаки, він до біса елегантний. Він пересувається виключно на Мерседесах. Головний чоловік нашого заходу, Ніколас Романов!
Ніколас широко посміхнувся, помахав рукою гостям. Зал підтримав його оваціями. Вечір почався.
Ведучий продовжив:
– Для вашої зручності була обладнана не лише власна парковочная зона і причал, для можливості прийти на яхті, але і відкрита зона на свіжому повітрі.
Гості свята захоплено спілкувалися між собою. Розповідали про те, що в гардеробах їх сімей вже є речі бренду Ганни Шиян, які вони із задоволенням носять . Організатор заходу в оточенні світських красунь міркувала про те, як правильно і гарно можна одягати дітей, і пропонувала вивчати це мистецтво по прекрасних фотографіях, які були розміщені в гарно оформленому каталозі.
– Без культури одягу немає культури освіти. – Підтримав роздуми Ганни один дуже знаменитий французький актор, який славився своїм стилем одягу. – Дуже важливо не лише показати дітям моду, але і дати їм розуміння цінності цих речей. Їх якість і матеріал, це стовідсоткове попадання в стиль.
– І так само прищепити розуміння екологічності одягу. – Раптом заговорила панночка в червоному капелюшку. – Багато тканин роблять, мало не з пластика, що дуже погано впливає на шкіру. А після того, як річ зіпсувалася, її викидають, а це забруднює наше середовище.
Поки батьки міркували про моду, молодше покоління знайшло собі зайняття цікавіше. Всюди чувся радісний дитячий сміх. Одні малюки грали в салочки, бігаючи по просторих залах ресторану, інші спостерігали за рибками в величезних акваріумах, треті юрбилися біля столика майстра аквагриму. Інші захоплено збирали намиста на подарунок мамі, так само, як і дочка міністра освіти, яку неможливо було відірвати від цього зайняття.
Групи людей розподілилися по всьому ресторану, гості прекрасно проводили час, знаходили цікавих співрозмовників і ділових партнерів, обговорювали нові ідеї та проекти.
Настала перша частина вечора. На екранах, у головної сцени ресторану, включився буктрейлер видання, який допоможе аудиторії максимально перейнятися змістом нової книги.
Доносився голос з динаміків:
– Письменник і дизайнер в одній особі, підкреслила, що своєю книгою "Кодекс. Чоловік має бути", вона хоче проявити увагу до взаємовідносин батьків і дітей. Кожен син по -своєму схожий на свого батька, і в той же час і батько і син унікальні. Батько і син – це величезна сила, що поєднує в собі любов, силу та єдність. Гарно, коли батько з сином одягаються в одному стилі. Кожній дитині важливо перерости свого батька і стати собою, розкрити свою особистість.
На цю тему був підготовлений спеціальний показ нової колекції Ганни Шиян, яка і представила ексклюзивний одяг та аксесуари для хлопчиків і їх батьків. На встановленій сцені – подіумі з'явилися чоловіки поряд з ними йшли діти, що виглядало дуже мило. Діти в модних нарядах проходили через зал, потішно наслідуючи дорослих, а атмосферу культурної події доповнила відома музична група, супроводжуюча показ. Діти артистично відігравали свої образи, що дуже подобалося гостям.
Моделі отримали захоплені овації публіки, і Ганна була дуже рада вдалому завершенню першої частини вечора.
Після невеликої паузи в гостей з'явилася можливість ближче розглянути представлену колекцію. Моделі в своїх нарядах спустилися до фотозони. Гості могли з ними фотографуватися на фоні великого банера з презентацією книги.
Все йшло саме так, як очікувалося за планом, всі були в захваті. Несподівано пропало світло і по ресторану прокотився шум. Для організаторів це був знак – початок другої частини показу. Миттєво з'явилися офіціанти, які винесли сотні палаючих свічок. Вони розставляли їх по спеціально підготовлених місцях.
Світське проведення часу може дуже легко затягнутися до світанку, тому програма слідувала точно по графіку. Сцена була підготовлена просто неба і ведучий оголосив:
– Хвилинку уваги! Наш прекрасний вечір продовжиться на вулиці. Представляю вашій увазі другу частину колекції від Ганни Шиян!
Атмосфера розрядилася і люди здогадалися, що це не випадковість.
Ганна відмовилася від нудних демонстраційних приміщень, незатишних банкетних залів і стандартних рішень. Моделі продовжили дефіле на свіжому повітрі – ідеальний вибір для демонстрації своїх fashion – новинок. Три білосніжні шатри різної місткості – для фуршета, напоїв і шоколадного фонтану.
Друга частина колекції проходила під егідою пісні "Колір Чорний", що дуже вписувалася в тему колекції. Вона мала 20 луків, що включали офіційний, вечірній, спортивний стилі і верхній одяг. Як і очікувалося, показ чорної колекції отримав багато позитивних відгуків.
Прохолодна погода нічного Парижу, світло будинків і зірок, зливалися в один великий парад вогнів. Літній двір ресторану "Вежа" був прикрашений ліхтарями та масляними лампами. Атмосфера була казково – чарівна. Багато пар вже танцювали під повільну мелодію. Ніколас і Ганна спостерігали, як проходить вечір. Її настрій був заразливим, і вона не могла приховувати свої емоції. Посмішка цієї гарної дівчини сяяла яскравіше за вогні, що оточували їх.
– Все чого я хотіла в житті, поряд з тобою стає реальним.
– Я тобою пишаюся. – З посмішкою відповів Ніколас. – Це кращий показ, який я колись бачив.
– В мене був хороший вчитель. – Підморгнула йому Ганна. – Краще тебе я не зустрічала. Хочу висловити всю свою вдячність цьому світу за зустріч з тобою.
Ніколас обійняв її за плече.
– Сьогодні все для тебе! Цей вечір прекрасний і ти головна героїня цієї пишноти. Твоя "чорна" колекція – дуже стильно!
Ганна любила, коли чоловіки робили їй компліменти, але так, як їх робив Ніколас, не робив ніхто. Коли він говорив, він не придумував розкішних слів або лестощів, він казав про це, як про звичайні речі. "Ти казкова", "Мені дуже подобається твій голос", "Я так не хочу відпускати твою руку" – все це було прямо і відкрито.
– Тобі подобається чорний?
Ніколас кивнув.
– А, як би ти описав цей колір, не використовуючи слово "чорний"?
– Ти перша!
– Я б описала його, як темрява. Як смерть, або, як безодня.
– Ні, ні, ні. – Запротестував він. – Чорний не про це. Це вічність! Це те, що не міняється. Якщо білий – це сукупність всіх кольорів, то чорний – їх повна відсутність. Він початок. Там, де немає нічого – є він. Він сам простір, він сам космос. Це колір глибини, коли ти дивишся в колодязь, це колір незвіданого. Всі вважають, що білий колір чистоти, але це не так. Білий можна забруднити, а чорний ніколи. Він завжди чистий.
Вона закрила очі і уявила все, про що говорив Ніколас.
Грав саксофон, мелодія розливалася в просторі, і вони закрутилися в танці.
– Ти неймовірна. – Повторював Ніколас, спостерігаючи за красою її рухів, кожен вигин, кожна лінія, кожен помах був ідеальний.
– Мені дуже сподобалося, як ти описав чорний! – Сказала пошепки на вухо Ганна. – А, як би ти описав "червоний"?
Ніколас знову заусміхався, продовжуючи грати з нею. Йому це до біса подобалося.
– Коли ти ведеш її за собою на танцпол, це колір її сукні. Коли вона шепоче тобі на вухо, це колір її губ. Коли ви займаєтеся коханням, це колір слідів, які вона залишає на твоєму тілі. Це колір тепла, яке ти випробовуєш, коли вона кладе свою долоню на твоє серце. Це колір її пульсу, коли вона чує тебе. Це зникаючий колір твого розбитого серця, коли ти дивишся в її очі останній раз. Це колір, який ти бачиш, коли вона йде.
– Я би просто сказала "колір крові".
– Хіба не колір любові? – Здивувався Ніколас.
– Пристрасті, але не любові!
– Адже любов і пристрасть – речі різні. Пристрасть виходить з внутрішньої порожнечі і потрібен хтось, щоб її заповнити. А любов грунтується на повноті. Ось коли ти повний – тоді ти можеш любити. Поки в середині ти потребуєш, ти не можеш давати, а любов – це віддача.
І настає момент, коли ти, подібно до того, як хмари переповнюються і не можуть більше стримувати в середині себе дощ, так і ти стаєш, переповнений внутрішньою завершеністю, внутрішнім щастям і тобі тепер стає неможливо утримувати це у собі, і хочеться виплеснути, хочеться поділитися, хочеться віддати. І ось це бажання – не що інше, як любов.
– Я просто дивлюся на тебе з відкритим ротом. – Сказала Ганна, і притиснулася так міцно, що серця забилися в одному ритмі.
Він відчував її вдих і видих, запах її волосся і її шкіри. Цей танець з'єднав їх душі воєдино, і лише тиша, що настала по закінченню музики, змусила його випустити Ганну.
– Це було чарівно, Ніколас! – Зітхнула дівчина. – Я ніколи цього не забуду.
– А я не дам тобі це забути!
Ганна посміхнулася і, відпустивши його руку, направилася убік гостей.
– Якщо ти не повернешся через десять хвилин, я піду за тобою!
Він спостерігав за нею у натовпі. Ганна була найдорогоціннішим його діамантом і носила в собі, ще цінніший шестимісячний скарб. Його скарб.
До світанку залишалися близько трьох годин. Вогнів ставало все менше, а шум машин, доносився рідше. В ресторані теж зменшилося метушні. Музика стала ще легшою і невимушеною, гості поступово розходилися. Ніколас вдихнув повітря повними грудьми і закрив очі.
– Чудова ніч. – Подумав він і відчув, пронизливий погляд в спину.
– Якщо ти є кимось тільки тоді, коли досягаєш успіху, то хто ти, коли терпиш поразку? – Почув Ніколас голос незнайомця біля свого вуха.
Хрипкий звук і частково обірвані закінчення слів вказували на акцент, але Ніколас не зміг визначити який саме. Від чоловіка віяв запах небезпеки. Він був вражений, наскільки тихо той зміг підійти, але нічого не відповів.
– Ти засмучений, і не знаєш чому. – Знову продовжив говорити незнайомець. – Хоча знаєш, але не скажеш нікому.
– Хто ти? – Все ж вирішив запитати Ніколас.
– Я тебе знаю, а ти мене ні. Мені це підходить. Навіщо мені розкривати свої карти?
– А навіщо ховатися?
– Всі ми різні! Ось він, – невідомий протягнув руку через спину Ніколаса і вказав у бік ведучого, – ніхто за ним не стежить. Його життя нудне. За його голову не призначать нагороду. Він не заважає системі. Його ідеї не вкрадуть, вони нікому не потрібні. Його свободу не притискають. Він просто нею не користується.
– В кожного своя історія, після якої він став таким.
– Ось і в мене своя історія!
Ведучий помітив, як Ніколас з невідомим чоловіком звернули на нього увагу, і підійшов поспілкуватися. Але виявившись зовсім близько, незнайомець в масці вийшов з-за спини Ніколаса і вихопив мікрофон.
– Дивися, як належить. – Сказав він, і пройшов до залу, починаючи свій виступ. – Я бачу тут тих, хто міняє історію. Я рад у цьому залі вітати всіх. Я знаю, ви люди з тієї категорії, кого чекає великий нереальний успіх. Я навчу вас бути успішними. Зі мною ви знайдете покликання. Тепер саме час, по залу пустити кошики для пожертвування. – Він обернувся і подивився на ведучого, що стояв, і додав. – Працює, як годинник.
Тут Ніколас вперше побачив незнайомця з іншого боку. Він був з ним одного зросту, дуже коротка стрижка, темне волосся і легка щетина. Зовнішність, як і в багатьох, але обличчя, хоч і приховано під маскою – вселяло страх.
– Всі релігії – гілки одного дерева, єдиної Релігії Мудрості. І всі народи повинні жити у взаємній довірі і повазі до релігій один одного. – Сказав Ніколас.
Ганна не хотіла втручатися в розмову, навіть не знаючи, що відбувається, змогла вловити напруженість і той негатив, що виходив від невідомого гостя. Довгоногий чоловік грубо впихнув мікрофон ведучому, що той ледве його втримав, і зупинився біля Ніколаса так близько, що буквально пару сантиметрів віддаляли їх обличчя один від одного.
– Ти посміхаєшся, а ти мене боятися повинен!
– Він вірянин! – Заступилася дівчина за Николса.
– І, що це означає? – Запитав чоловік, не відводячи погляд.
– А то, що крім Бога, він нікого не боїться. – Гордо заявила Ганна, взявши за руку Ніколаса.
Незнайомець відійшов убік, і вклав ведучому щось в руку і, шепнувши пару фраз на вухо, пішов повільним кроком з території ресторану в напрямку яхти. Як тільки він сховався з поля зору, ведучий підійшов до Ніколаса:
– Він сказав, що в нього є для мене сюрприз. – Сказав хлопець і миттєво став блідого кольору, як його волосся, від переляку. – Він поклав мені в руку гранату, шепнув, що вона бойова і спокійно пішов.
– Ця людина знає про мене більше, ніж я про нього. – Замислився Ніколас. – Він підготувався до цієї зустрічі, тобто я йому потрібний.
В кишені його піджака завібрував кнопковий телефон, на екрані – "номер не визначений". Без будь – яких коливань він приклав його до вуха.
– Якщо я пішов, не попрощавшись, значить, я не збирався йти. В твоїй кишені мій подарунок.
Ніколас поплескав по кишенях і виявив невелику дрібницю, розміром менше за пачку цигарок. Мабуть її підкинули йому, перед їх розмовою. Він обережно відкрив, там був чоловічий перстень.
А незнайомець продовжив:
– Це перстень Глави Братства Дев'яти Невідомих – Лео Еврана. Знайди бібліотеку, і я відпущу всіх членів Братства. – Після цих слів зв'язок обірвався.
Впродовж наступних двадцяти хвилин, ведучий стояв з гранатою в руках і молився всім богам, поки ресторан евакуювали. Як з'ясували сапери, це був муляж. Ганна була засмучена. Її вечір закінчився не так, як вона планувала. Коли ресторан спустів, Ганна і Ніколас опинилися на вулиці. До світанку було менше години, і небо світило все яскравіше, стираючи зірки з небосводу.
Ніколас ще раз подивився на перстень – старовинне срібне чоловіче кільце з великим малюнком цикади. Все почалося раніше, ніж він припускав. Хто міг дізнатися, що він став членом Братства, замість сера Альприма, менше доби тому?
Глава 2
Такий водій, як Лангре завжди знає підхід до машини, всі її тонкощі і капризи. Лангре вмів водити машину з дванадцяти років, і зараз його досвіду багато хто міг позаздрити. За сорок років водіння в нього не було жодної аварії. Йому подобалась швидкість, але борг і строге наслідування закону обмежували його. Часто, сидячи за кермом потужного авто, його переслідувало нав'язливе бажання втиснути педаль в підлогу і розігнатися до максимуму, змусивши двигун ревти. Зараз у нього теж було таке бажання, але обставини і машина були не відповідні.
Поруч сидів Стажер, уткнувшись у свій ноутбук. Вони проїхали вже добру сотню миль, і їх вже не раз відвідувало бажання зупинитися і відпочити в придорожній забігайлівці, хоча кожен з них розумів, що часу на це нема.
– Цей Ніколас, дуже цікава особа – відірвавшись від комп'ютера, сказав Стажер. – Я не можу зрозуміти, чому він віддав подарований айфон Ганні? До ув’язнення він не розлучався зі своїм телефоном, а лише через півроку повністю відмовився від нього.
– В'язниця – це окремий світ і те, що там відбувається, міняє людей! – Відповів йому Лангре, після чого смикнув коробку передач і додав газу.
Машина поїхала швидше і пейзажі за вікном пропливали повз. Сонце нагрівало дах і єдиним порятунком від спеки, був старенький кондиціонер в салоні, працюючий без передиху.
– Вважаєте, з ним щось трапилося у в'язниці?
– Я в цьому впевнений, і хочу знати, що саме! Треба зібрати інформацію.
– Але все ж телефон! Як зараз без нього?
Лангре задумливо зітхнув. Іноді Стефан здавався йому зовсім молодим і нерозуміючим багато простих речей.
– Я з того покоління, яке велику частину життя прожило без таких технологій, як смартфони і інтернет. І я досі не заглибився в ці цифрові новинки, і не вважаю, їх життєво необхідними. Вони, поза сумнівом, допомагають і відкривають можливості, але все ж залишаються лише інструментом в руках людини. Це, як молоток, він виконує функцію забивати цвяхи, але за бажанням, цвях можна забити і чимось іншим, хоч каменем. Для Ніколаса телефон виконував функцію зв'язку з його "Бандою", але після видалення свого аккаунта він їх втратив.
Важливо дізнатися, де тепер він шукатиме допомогу.
– Все одно не розумію. – Досадував Стажер. – Із смартфону теж можна дзвонити. Навіщо ж обмежуватися кнопковим? Чому йому не потрібні інші можливості? Хто тепер йому допомагатиме?
– Вони швидше відволікають. Сам же знаєш, що телефон з виходом в інтернет треба краще захищати від зломів і стежень. І його практичність теж поступається. Якщо йому знадобиться, він з легкістю викине свій кнопковий і відразу купить інший.
– Гаразд, я мабуть, просто з вами погоджуся. Справа не в телефоні – справа у віці. В нас з вами різні погляди на цей світ і різні пріоритети. Це нормально.
– Ви не жили в нашій молодості, а ми не житимемо у вашій старості. Є те, що не змінити.
Вони в'їхали в невелике місто з маленькими будиночками і доглянутими газонами. Тут мешкала людина, яку їм потрібно було відвідати. Стефан, озирнувшись на всі боки, зрозумів, що вони майже на місці, і дістав з теку з паперами. На теці був напис "Справа № 6469". Він відкрив її і нашвидку пробігся по – написаному. Пожовклі сторінки вказували на вік цієї справи.
– Хлопець встиг багато накопити на себе за останнє десятиліття. – Роздумував вголос Стефан, перегортаючи сторінку то туди, то назад. – Він явно робив кар'єру.
– Тому він нам і потрібний. – Спокійно відповів Лангре.
– Дивлячись на таких кар'єристів, я ставлю питання: навіщо проводити досліди на тваринах, якщо у в'язницях повно виродків? Ставте досліди на них. Що тобі зробили миші або кролики?’
Лангре усміхнувся, згадуючи себе в молодості, мабуть такі думки відвідують кожного, хто стикається з маніяками і вбивцями.
– Якщо ми собі дозволятимемо ставити досліди на людях, нехай навіть на тих, кого складно назвати людиною, ми знецінимо значення людської істоти в суспільстві. Можна їсти тварин, але не людей. Можна полювати на тварин, але не на людей. Можна вбивати тварин, але не людей.
– Не думаю, що тварина менше хоче жити, ніж людина. Для мене цінність звіра вища за такого покидька, як цей тип.
– Твоє право. – Спокійно протягнув Лангре, чим і закрив цю тему, яка явно не привела б їх до розгадки нинішньої справи.
Машина зупинилася через два будинки від житла людини – по кличці "Циклоп". Перед тим, як припаркувати машину, вони зробили коло і оглянули будівлі і район, щоб розуміти, як діяти, якщо все піде не за планом.
– Я готовий! – Заявив Стефан і вже збирався вийти з машини, але Лангре його зупинив.
– Сподіваюся, твоя задумка спрацює!
– Спрацює. Мені повезло з вчителем. – Посміхнувся Стефан і поплескав по кишені, де була схована пляшка віскі. – Якщо людина п'яна, то вона завжди скаже правду.
Він вийшов і закрив двері, після чого Лангре від'їхав, залишивши Стефана одного перед будинком Циклопа. Той повільно підійшов до дверей, обережно ступаючи по бетонних плитах, що служили стежиною до ганку. Будинок був невеликим і в жалюгідному стані. Зелена трава газону була наполовину всіяна бур'янами, а огорожа навколо будинку зовсім зруйнована. Навіть фарба на стінах облупилася, показавши стару деревину. Якби в цьому будинку не сидів сусід по камері Ніколаса, Стажер би ніколи не підійшов до нього. Двері були вже перед самим носом. Він постукав.
– Провалюйте! – Гаркнув голос через двері. – Я не буду у вас нічого купувати, і ні в яку секту вступати теж не буду.
– А, якщо я хочу у вас щось купити? – Жартівливо крикнув Стажер в самі двері.
– Біс візьми! – Лаявся голос з будинку, і Стефан почув кроки.
Двері відчинилися, і перед ним з'явився високий одноокий чоловік.
– Будинком я точно не помилився. – Подумав про себе Стажер.
– Ти хто такий? – Запитав Циклоп, дивлячись на хлопця біля дверей.
– Я з поліції! – Стажер швидко показав посвідчення і прослизнув в середину.
– Ти чого твориш, фрік?
– В мене є питання, на які ти допоможеш мені знайти відповіді.
– Навіщо мені це?
– Гаразд тобі. Давай поговоримо. Я знаю сто способів, як отримати те, що мені треба, але давай розпочнемо з віскі. Ти ж не хочеш, щоб тебе знову викликали до відділку.
Циклоп недовірливо дивився на хлопця, що ходив по його будинку. В повітрі відчувалася напруга, але Стефан вміло контролював ситуацію.
– Серйозно, ми просто поговоримо. – Сказав Стажер і показав пляшку віскі.
Чоловік закрив двері і повернувся до кімнати. Стефан вже сидів на дивані, поставивши на журнальний столик пляшку. Циклоп взяв стілець і поставив навпроти, щоб залишатися на відстані від поліцейського і мати можливість бігти в будь – який момент. Після цього він відійшов на кухню і повернувся вже з двома склянками.
– Буде що на закуску? – Поцікавився Стефан.
– Я не закушую. – Відповів здоров'як і відкупорив пляшку, наплескав собі половину склянки.
Стажер теж налив собі, але зовсім мало, що змусило Циклопа посміхнутися.
– Я прийшов поговорити, а для цього мені потрібен язик, що не заплітається. – Спробував виправдатися Стефан, але той не звернув на це ніякої уваги.
– Ось і говори! – Він закинув голову і влив собі в глотку весь вміст.
Стефан вирішив все ж почати розмову.
– Я вивчав твою справу. Багато цікавого і незрозумілого. Який в тебе був мотив злочину?
– Не знаю, я не співаю, коли вбиваю.
– А чому ти стріляв в нього 28 разів?
– Більше патронів не було! – Сказавши це Циклоп, оголив зуби в кривій посмішці і знову налив собі.
– Всі думають, що я весела людина, – раптом заговорив здоров'як – але в моєму житті було стільки болю, що вам навіть і не снилося.
– Мені здається, що кожен так може сказати про своє життя. У всіх були події, які ми розцінюємо, як гірше на планеті, але чи так воно?
– Що може знати про життя така розпещена дівчинка, як ти?
– Знає, як спілкуватися з такими відморозками, як ти! – Голос Стефана став суворіший.
Він не зводив погляд з Циклопа, спостерігаючи за його рухами. Стефан вивчав його і тягнув час, даючи спиртному вдарити в голову.
– Я тобі нічого не скажу! – Циклоп, зручніше всівся на стільці.
Стефан продовжував грати у свою гру, підбираючись до свого співрозмовника все ближче і ближче.
– Такі як ти, не міняються, навпаки, в'язниця вас робить загартованіше. Ви також продовжуєте жити злочинним життям, думаючи, що суспільство вам повинно. Ви все ще злочинці, тільки обережніші. Ти або говори по -доброму, або ж я буду твоєю тінню скрізь, де будеш ти. Твоїм дружкам це точно не сподобається і навряд чи вони потім тобі повірять, що ти не знюхався з поліцією.
– Мої друзі раді поліції, адже вони законослухняні громадяни. – Циклоп сам не повірив своїм словам, і ледве стримав сміх.
– Якщо так, то добре. Може, тоді назвеш мені їх імена?
– В тебе на мене нічого немає, я чистий.
Його фраза обірвалася. Гучний звук пострілу, що пролунав, застав Циклопа зненацька. Ще один постріл. Куля пролетіла прямо через вхідні двері, залишивши отвір. Циклоп різко кинув погляд на Стажера і тут же вихопив пістолет, приклеєний скотчем до журнального столика. Стефан не злякався, він зберігав самовладання.
– Якщо ти прийшов мене вбити, то треба було це робити відразу. – Крикнув Циклоп і, знявши із запобіжника, наставив пістолет на хлопця, що сидів перед ним.
Лангре з'явився в найпотрібніший момент. Вибивши з ноги двері, він влетів до кімнати і взяв на приціл здоров'яка.
– Кинь пістолет! – Крикнув комісар. – Кидай, або я вистрілю.
Циклоп відпустив рукоять, і зброя повисла в нього на пальці. Стефан підстрибнув з крісла і вихопив пістолет, поки той не зробив дурницю і не натворив чого.
– Я той самий приклад того, як поступати не варто. – Пробурчав одноокий чоловік і підняв руки високо над головою.
Лангре кинув Стажерові кайданки і той, зайшовши зі спини, закував Циклопа і посадив назад на стілець.
– Ти казав у мене на тебе нічого немає, а ось тепер – є. І незаконне зберігання зброї, і напад на поліцейського. Непоганий врожай.
План Стажера спрацював і тепер він насолоджувався перемогою. Він відразу розслабився і випробовував навіть деяку гордість перед Лангре, що зміг впоратися з цією роллю, тепер розговорити Циклопа буде зовсім просто.
– Цінності, як відбитки пальців, в кожного свої. – Заговорив Лангре, підійшовши ближче до нападаючого. – Твоя цінність – це життя, раз ти відразу кинувся за пістолетом. Я думав, буде щось оригинальніше.
– Ніколи не грайте зі мною. Ви поліцейські не краще нас. Так само обманюєте, вбиваєте і маніпулюєте.
– Ми граємо за вашими правилами. – Відповів йому комісар. – Ви ж наші правила порушуєте.
– І погодься, граємо ми краще за вас. – Додав Стажер до слів свого напарника і потягнув електронну цигарку.
– Палити шкідливо. – Спробував з сарказмом сказати Циклоп.
– Таким, як ти, бути шкідливо. А я – просто палю. – Стефан набрав повні легені пару і випустив їх прямо в бік Циклопа.
Лангре теж дістав свою пачку і, прочитавши напис: "паління вбиває", запалив і теж додав:
– Невже ніхто не зрозумів, помирають не від цигарок.
Через півгодини, Циклоп вже був готовий розповісти все, що вимагав від нього Лангре. Всі і завжди стають лагідними, якщо на них одягнути кайданки.
– Що ти знаєш про Ніколаса Романова? – Почав допит Лангре.
– Знаю, що він сидів у в'язниці півроку.
– І ти сидів разом з ним. Тому ми зараз у тебе в гостях. Півроку він був там і півроку з ним відбувалися різні речі, я хочу знати які.
– Ви хочете, щоб я доніс вам на нього? Думаєте, я донощик?
Лангре наблизився впритул до нього і взяв за шию.
– Так, але мені плювати на ваші з ним справи на зоні. Ти знаєш, про що я запитую. Ніколас завів там знайомих, і я хочу знати, хто вони.
– Добре. Я розповім вам про Ніколаса і його "кар'єру" у в'язниці, але без деталей. На додаткові питання я відповідати не буду і повторювати двічі теж.
– Домовилися, – сказав Лангре, – але, якщо ти надумаєш жартувати, я зламаю тобі ребра при затриманні.
– Домовилися. – Повторив Циклоп і, витримавши коротку паузу почав розповідь. – Де панує братва, там закон безсилий. В нас інші закони і інші поняття. Кожен, хто потрапляє туди, повинен це затямити. Перший час багато хто потрапляє в різні ситуації від незнання або наївності, але цей хлопець виявився іншим. Він потрапив в наше крило і, як і інші новенькі повинен був пройти бесіду з головним.
– Як співбесіда? – Пожартував Стажер.
– Так, але тільки по – важливіше. Все залежить від того, як ти себе поставиш. Якщо покажеш себе слабаком, об тебе будуть ноги витирати, а якщо сильно зухвалим, то без зубів залишишся. Поважають тих, хто шанує поняття і шанованих людей.
– Давай ближче до справи! – Підганяв його Лангре. – Твоя тюремна романтика нехай залишиться при тобі.
Циклоп пирхнув і кивнув головою. Знову він почував себе на допиті і знову поліція смикає за свої ниточки, примушуючи його танцювати.
– Загалом, новенького приводять в окрему камеру, і головний ставить питання типу : "Хто такий"?, "За що сів"? Після чого його промацують, запитуючи, яке місце він хоче займати у в'язниці, чи готовий підтримувати бунт, чи є в нього домовленості з поліцією і так далі. Звичайно ж, всі відповідають те, що хоче почути Васо.
– Васо? – Перервав розповідь Стажер.
– Так. Він злодій в законі. Все проходить крізь нього, і всі намагаються йому догодити. Ніколас пройшов "співбесіду" без проблем, і Васо особисто за ним наглядав. Я не знаю, про що вони базікали, але явно Ніколас був посвячений в якісь його справи.
– Романов і справді вміє заводити друзів. Здається, що він і на безлюдному острові знайде собі союзників серед черепах і ящерок.
– Швидше він шукав не союзників, а сходи вгору. Якось він сказав мені: "Якщо беззаконня не можна зупинити – його треба очолити". Я тоді не зрозумів, про що він говорив, але зараз…