Польсько-радянська війна 1919–1921 рр.

До моменту прийняття закону про армію Польща мала змогу розраховувати на 110 тисяч військовослужбовців. Проте тільки невелика частина польської армії використовувалася на радянському фронті.

Упродовж 1919 р. Червона армія, виходячи з внутрішньополітичної та воєнно-стратегічної ситуації що склалася у самій Радянській Росії, не могла проводити значні наступальні операції, тому більша частина польських військ скеровувалась для вирішення більш важливих справ на українському, чехословацькому та німецькому фронтах.

У лютому 1919 р. до лінії зіткнення було надіслано 10 000 польських військових, які були розділені на дві тактичні групи. Північна група під командуванням Вацлава Івашкевича-Рудошанського дислокувалася у Волковиську (нині село в Білорусі), а Південна група генерала Антонія Лістовського – у Брест-Литовську. Через деякий час додатково була створена Волинська група під керівництвом генерала Едварда Ридз-Смігли, а також сформовано невеликі підрозділи генералів Юліуша Руммеля і Тадеуша Розвадовського.

Чисельність радянської Західної армії складала приблизно 45 тисяч чоловік, однак після захоплення Білорусі найбільш боєздатні частини були переведені на інші напрямки, де становище Червоної армії було вкрай критичним. Уже 19 лютого 1919 р. Західна армія була перейменована на Західний фронт під командуванням Дмитра Надьожного (колишнього генерал-лейтенанта російської армії).

Запаси військового спорядження, доступні в Східній Європі в 1919 році, були вкрай обмежені. Польсько-радянська війна велася на використанні запасів Першої світової війни. Обидві сторони змушені були розраховувати на те, що вдалося випросити або захопити.

Радянська Західна армія користувалася трофеями громадянської війни – японськими гвинтівками з Сибіру, англійськими гарматами з Архангельська і з Кавказу.

На пізніх етапах війни Польща отримала перевагу, одержуючи прямі поставки від держав Антанти, особливо з Франції. Розподіл озброєння був нерівномірним. Піхотні дивізії, чисельний склад яких варіював від 2 до 8 тисяч осіб, могли отримати від 40 до 250 кулеметів і від 12 до 17 гаубиць. Тільки армія Юзефа Галлера, повністю екіпірована у Франції, відповідала стандартам Першої світової війни.

Кавалерійські дивізії мали три або чотири важких кулемети, розміщених на кінних тачанках. Транспорт забезпечувався в основному кінними возами, з яких польською «фурманкою», яка захоплювала західних спостерігачів своєю швидкістю і ефективністю. Автомобілі використовувалися тільки тими штабними офіцерами, яким найбільше пощастило. Зв’язок перебував в рудиментарному стані; радіо було тільки у вищих воєначальників. Навіть були такі частини, в яких одна гвинтівка припадала на трьох бійців. Через брак кращого, обидві сторони часто вдавалися до холодної зброї.

Уніформа була також різноманітна, як і зброя. Теоретично, червоноармійці носили «будьонівки» (вовняні кашкети і загострені шоломи із зіркою), офіцери не відрізнялися від рядових. На практиці, однак, вони носили все, що було під рукою. Козаки зі спогадів І. Бабеля були взуті в лапті, а на голові носили капелюхи-казанки. Широко поширена була також царська форма з відпоротими військовими відзнаками.

Поляки виглядали не кращим чином. Познанці носили німецьку форму, «Блакитна армія» Ю. Галлера – цілком французьку. Маленький білий орел, прикріплений до австрійської або царської уніформи, або німецький шолом, розфарбований в червоне і біле, викликали непорозуміння як у своїх, так і у ворога. Зустрівши ворогів, потрібно було не тільки побачити білки їхніх очей, але й обриси орла на їхніх кашкетах, перш ніж зважитися стріляти. Тільки у польських офіцерів, з їхніми аксельбантами і особливої форми кашкетами явно вирізнялася їхня приналежність.

Артилерія явно не відповідала стандартам світової війни. Польський Перший полк легкої артилерії («Легіонерський»), наприклад, був укомплектований австрійськими безвідкатними 90-міліметровими гарматами 1895 р. випуску. У травні 1919 р. він був поповнений російськими тридюймівками, захопленими в українців, а також австрійськими, італійськими та французькими гарматами. Повноцінне навчання і ефективне застосування зброї в цих умовах були неможливі.

Незабаром важливою військовою силою стали бронепотяги. Ранні варіанти були захищені залізобетоном і мішками з піском, «вдосконалені» варіанти – сталевими листами. Ці потяги могли перевозити ударні загони в дві-три сотні бійців і являли собою єдину силу, що вирізнялася мобільністю і концентрованою вогневою міццю. У бойових діях, де контроль над залізницями був життєво важливий, вони вносили елемент раптовості і моральну підтримку для війська, що було особливо важливо. Однак, їх застосування обмежувалася залізничною мережею, яка потребувала відповідної колії (міжрейкової відстані). Хоча в першій половині 1919 р. польські сапери перевели основні шляхи на європейський стандарт, більшість шляхів у східній частині зберігали російську колію.

Кавалерія залишалася головною військовою наступальною силою. З цього погляду польсько-радянська війна, яка почалася в лютому 1919 р., не відрізнялася від воєн попередніх століть. Поляки вважали за краще використовувати важку кавалерію, озброєну піками, а от більшовики – вимахуючих шаблями вершників козацького типу. Але і кавалерії не вистачало. Червона армія не могла сконцентрувати великі кавалерійські сили на Західному фронті до травня 1920 р. Польська ж армія не могла зібрати відповідні сили до серпня цього ж року.

Сучасне озброєння з’явилося на фронті лише під кінець війни, і то в невеликій кількості. Літаки, танки і вантажівки були технічними новинками, які частіше ламалися самі, ніж в результаті дій ворога.

Наступ польських військ на Білорусь та Литву

Тільки меч зараз має якусь вагу на терезах долі нації.

Юзеф Пілсудський

На початковому етапі польсько-радянського військового конфлікту ініціатива належала полякам. Попри те, перші місяці протистояння обмежувалися в основному позиційними боями. Поступово фронт встановився від містечка Мости на р. Німан уздовж річки Щари, каналу Огінського, річки Ясельди до р. Прип’ять, на схід від м. Пінська. В цілому кожна зі сторін могла виставити тільки одного солдата на п’ятдесят метрів фронту, що означало величезні ділянки, особливо на півдні, які могли патрулюватися, але не були захищені. Увага була сконцентрована на північному секторі, де Червона армія мала перевагу в контролі над залізничними коліями. Місто Вільно, єдине велике місто на цій території, і м. Барановичі, важливий залізничний вузол, перебували під радянським контролем. Більшовики займали більш вигідну позицію, і позбавити їх її міг лише фронтальний наступ поляків. Та це було неможливо в період весняного бездоріжжя. Єдиною подією, що мала стратегічне значення, було створення польського плацдарму за р. Німан.

Таким чином, упродовж перших днів війни ситуація на польсько-радянському фронті була спокійною. У кінці лютого 1919 р. польські війська форсували р. Німан і почали наступ на територію Радянської Білорусі (з 3 лютого 1919 р. знаходилася у федеративному союзі з Радянською Росією). 28 лютого 1919 р. підрозділи генерала В. Івашкевича-Рудошанського атакували позиції Червоної армії вздовж р. Щара і 1 березня 1919 р. зайняли Слонім, а частини А. Лістовського 2 березня взяли м. Пінськ. Незабаром на цьому відтинку фронту генерала В. Івашкевича-Рудошанського замінив генерал Станіслав Шептицький (рідний брат митрополита УГКЦ Андрея Шептицького).

Соціаліст Ю. Пілсудський вважав свою діяльність продовженням традицій польських повстанців ХІХ століття, гаслом яких була боротьба «За вашу і нашу свободу!». Він хотів визволити народи, що перебували під царським гнітом. Насамперед литовців, білорусів й українців, яких із поляками пов’язувало співжиття в одній державі – Першій Речі Посполитій. Ю. Пілсудський вважав, що реставрація Польської держави за зразком давньої Речі Посполитої стане запорукою її незалежного суверенного існування. Перші практичні кроки щодо реалізації цих планів були зроблені 1919 р. в Литві та Білорусі. Приєднання своєї «маленької батьківщини» Литви до Польщі Ю. Пілсудський вважав своїм головним обов’язком та справою життя.

Начальник Польщі Юзеф Пілсудський прибув на фронт 15 квітня 1919 р. Він проінспектував секретні підкріплення, надіслані з Варшави, дві піхотні дивізії і кавалерійську бригаду, які він таємно розмістив біля Паперні (село в Білорусі), всього лише в 25 кілометрах від штабу радянської Західної дивізії в м. Ліді.

План Ю. Пілсудського був простий, але ризикований. Головний удар мав бути направлений на пролом між радянськими угрупуваннями в Вільно і Ліді, а далі сміливо розвиватися вздовж дороги і залізничної колії в напрямку міста. Ризик полягав у тому, що більшовики контролювали залізницю і завдяки цьому могли швидко кинути резерви в зону бойових дій. Щоб змусити їх не здогадуватися щодо нанесення основного удару, Ю. Пілсудський наказав провести серію диверсійних атак, генералу Ю. Ласовському на м. Ліду і генералу С. Мокржевському на Новогрудок і Барановичі. Менша група полковника Б. Фрея повинна була вступити в бій із радянськими військами на захід від Вільно, щоб попередити вороже втручання з боку цього напрямку.

На світанку 16 квітня 1919 р. польська штурмова колона виступила з боку Паперні. В авангарді йшла кавалерійська група полковника Владислава Беліни-Пражмовського, дев’ять ескадронів з батареєю легкої кінної артилерії. За ними слідувала піхота генерала Е. Ридз-Смігли, три батальйони Першої піхотної дивізії з двома батареями важкої артилерії. Перейшовши радянську демаркаційну лінію по заболоченій місцевості біля р. Дзітви, вони вийшли на Віленську дорогу поблизу села Жірмуни. До кінця першого дня, коли пройти залишалося ще близько ста кілометрів, вони не зустріли жодного помітного опору. Початковий успіх штурмової колони був забезпечений диверсійними акціями.

Перед світанком 16 квітня 1919 р. польська артилерія відкрила вогонь по м. Ліді. Коли генерал С. Мокржевський виступив силами дев’яти батальйонів на Новогрудок і Барановичі, складалося враження, що ці два міста були головною метою польського наступу. Вони і справді були важливі. Фортеця на пагорбі біля Новогрудка забезпечувала контроль над середньою течією Німану, а Барановичі – над важливим залізничним вузлом. Більш того, цей центральний сектор обороняла радянська Західна (польська) стрілецька дивізія, і було відомо, що польське командування палало бажанням провчити «зрадників». Битва була запеклою, а більшовики чинили шалений опір. Ліда твердо трималася два дні, Новогрудок – три, а Барановичі – чотири. В той час, як Західна дивізія відступила за Німан, поляки оволоділи половиною м. Вільно.

17—19 квітня 1919 р. поляки зайняли м. Ліду, Новогрудок і Барановичі. Зв’язок радянських військ між Вільно і Західною дивізією було перервано. 18 квітня полковник В. Беліна-Пражмовський розбив табір у лісі під Вільно, приготувавшись до атаки. У нього на вибір було два варіанти дій: почекати піхоту протягом двох днів, втративши ефект несподіванки, або послати кавалерію на вулиці міста без підтримки. Він вибрав другий. В. Беліна-Пражмовський знав, що може розраховувати на жителів Вільна, готових надати підтримку, і те, що оборонцям буде нелегко звести барикади і розмістити кулеметні точки.

О шостій годині 19 квітня 1919 р. польська кавалерія атакувала передмістя Вільно і попрямувала до вокзалу. За деякими відомостями, польські бійці були переодягнені в червоноармійську форму. Вони захопили потяг і відправили його за піхотою. Після цього ескадрони розсипалися по вулицях. Цілий день вони галопували то тут, то там, сіючи паніку в частинах більшовицького гарнізону, не обираючи, однак, певної мети для атаки. До вечора захоплені потяги почали підвозити польську піхоту. Радянські війська відступили через мости до північних передмість. Упродовж двох днів йшли вуличні бої, в ході яких радянська Псковська дивізія, позбавлена підтримки, була поступово витіснена з міста на північний захід. Останній безуспішний опір було вчинено біля стін єврейського кладовища.

Уже 21 квітня 1919 р. туди прибув особисто Юзеф Пілсудський. Його повернення було відзначене переможним парадом. У свою чергу він виступив із зверненням до литовського народу, в якому пропонував Литві повернутися до унії часів Першої Речі Посполитої: «Понад століття ваша земля не знала волі. Вона була під ворожим гнітом німців, росіян і більшовиків, які, не радячись з населенням, нав’язували йому чужі звичаї, пригнічуючи ваші бажання і втручаючись у ваше життя. Я, народжений на цій багатостраждальній землі, добре знайомий зі станом постійної залежності, зі станом, який має бути знищено раз і назавжди. Нині на цій, як ніби забутій Богом землі повинна запанувати повна свобода і повне право висловлювання своїх прагнень і потреб. Польська армія, яку я привів сюди для вигнання панування насильства і придушення, для вигнання влади, правлячої проти волі народу, несе вам Свободу. Я хочу дати вам можливість вирішення внутрішніх національних і релігійних питань так, як ви самі будете бажати, без будь-якого тиску з боку Польщі. Тому, незважаючи на те, що на вашій землі все ще гримлять гармати і ллється кров, я вводжу тут не військовий стан, а цивільне правління, для участі в якому буду залучати місцевих громадян, синів цієї землі.

Завданнями цього громадянського управління є:

– дозволити населенню визначати свою долю і потреби через вільно обраних представників, вибори яких відбудуться на підставі таємного, загального і прямого голосування, без обмеження щодо статі;

– забезпечення нужденних допомогою і продовольством, підтримка виробничої діяльності, праці, створення порядку і спокою;

– забезпечення захисту всіх, без національних або релігійних відмінностей.

Головою правління я призначаю Єжи Осмоловського, і до нього безпосередньо, або до осіб, ним призначених, звертайтеся відкрито і чесно в будь-якій потребі і у справах, які вас турбують і торкаються».