Лише час підкаже

– Але ж ми їх усе одно здолали? – припустив Гаррі.

– Ні, не здолали, – заперечив Старий Джек. – Правда була на їхньому боці, хоча це не завжди передумова для перемоги.

– А що таке передумова?

– Необхідна умова, – пояснив Старий Джек і продовжив так, ніби його не перебивали: – Також їх очолював блискучий генерал.

– А його як звали?

– Джордж Вашинґтон.

– Минулого тижня ви мені казали, що Вашинґтон – столиця Америки. Його назвали на честь міста?

– Ні, це місто назвали його ім’ям. Його збудували на території болота, відомого як Колумбія, через яке тече річка Потомак.

– А Бристоль також назвали на честь людини?

– Ні, – усміхнувся Старий Джек, котрого розважило те, як допитливий розум Гаррі швидко перейшов від одного суб’єкта до іншого. – Бристоль спершу називався Бриґстоу, що означає ділянка біля мосту.

– А коли він перетворився на Бристоль?

– Історики мають різні версії щодо цього, – пояснив Старий Джек. – Хоча Бристольський замок Роберт Ґлостершир збудував іще 1109 року, коли побачив можливість торгувати вовною з ірландцями. Після цього місто перетворилося на торговий порт. Відтоді воно стало центром кораблебудування на сотні років і почало зростати іще швидше, коли 1914-го знадобилося збільшити наш військово-морський флот.

– Мій батько воював на Великій війні, – з гордістю сказав Гаррі. – А ви?

Уперше Старий Джек завагався, перш ніж відповісти на запитання Гаррі. Він просто сидів і мовчав.

– Мені шкода, пане Коломазь, – сказав Гаррі. – Мені не варто було пхати носа, куди не треба.

– Ні-ні, – заперечив Старий Джек. – Просто мене про це не питали вже багато років.

Він замовк і розкрив долоню, на якій лежали шість пенсів. Гаррі взяв маленьку срібну монетку і куснув її, бо бачив, як це робить його дядько.

– Дякую, – сказав він перед тим, як сховати скарб до кишені.

– Підіть і купіть собі риби та картоплі у портовій кафешці, але не кажіть своєму дядькові, бо він запитає, звідки взялися гроші.

Насправді Гаррі зроду нічого не казав дядькові про Старого Джека. Якось почув, як Стен розповідав його мамі:

– Того бовдура давно треба замкнути.

Хлопець запитав у панни Мандей, хто такий бовдур, бо не зміг знайти цього слова у словнику, а коли вона пояснила, то він уперше второпав, наскільки дурним був його дядько Стен.

– Не обов’язково дурний, – зауважила панна Мандей, – просто погано поінформований, а тому упереджений. – Не сумніваюся, Гаррі, – додала вона, – що у своєму житті ти зустрінеш іще багато таких чоловіків, і дехто з них займатиме набагато вище становище, ніж твій дядько.

3

Мейзі зачекала, доки не почула, як зачиняються вхідні двері, аби переконатися, що Стен уже пішов на роботу, відтак оголосила:

– Мені запропонували працювати офіціанткою у «Королівському готелі».

Ніхто з тих, хто сидів за столом, не озвався, бо розмови під час сніданку мали відбуватися за звичною схемою і нікого не заскочувати зненацька. У Гаррі виник добрий десяток запитань, які він не хотів ставити, позаяк чекав, що спершу своє слово скаже бабуся. А вона зосереджено наливала собі іще одне горнятко чаю, ніби й не почула, що сказала донька.

– Хтось із вас скаже хоч щось? – поцікавилася Мейзі.

– Я навіть не знав, що ти шукаєш іншу роботу, – наважився Гаррі.

– Я й не шукала, – зізналася жінка. – Але минулого тижня пан Фремптон, управитель «Королівського готелю», зайшов до «Тіллі» на каву. Він приходив іще кілька разів і кінець кінцем запропонував мені роботу!

– Я думала, що тобі подобається в цукерні, – зауважила бабуся, нарешті приєднавшись до бесіди. – Зрештою, панна Тіллі добре платить, а час…

– Мені подобається, – визнала мама Гаррі, – але пан Фремптон пропонує мені п’ять фунтів на тиждень і половину всіх чайових. Я могла б приносити додому шість фунтів щоп’ятниці.

У бабусі відвисла щелепа.

– Але ж тобі доведеться працювати й уночі? – запитав Гаррі, коли закінчив облизувати миску Стена із залишками каші.

– Ні, я не буду, – заперечила Мейзі, погладивши п’ятірнею волосся сина. – Ба навіть більше: матиму один вихідний день на два тижні.

– А ти маєш відповідний одяг для такого великого готелю, як «Королівський»? – поцікавилася бабуся.

– Мені видадуть уніформу й свіжий білий фартух щодня. У готелі навіть є своя пральня.

– Не сумніваюся, – зазначила бабуся, – але передбачаю одну проблему, адже нам усім доведеться навчитися жити з…

– З чим, мамо? – запитала Мейзі.

– Ти врешті-решт зможеш заробляти більше за Стена, а це йому не сподобається анітрохи.

– Тоді йому доведеться із цим змиритися, чи не так? – промовив дідусь, уперше за кілька тижнів висловивши свою думку.

* * *

Додаткові гроші стали неабияк корисними, особливо після того, що сталося на Великдень. Мейзі вже намірялася покинути церкву після служби, коли панна Мандей цілеспрямовано попрямувала проходом до неї.

– Чи можу я побалакати з вами особисто, пані Кліфтон? – запитала вона і, розвернувшись, подалася у бік захристя.

Мейзі гналася за нею, неначе малюк за Гамельнським дудариком^[6]. Вона боялася найгіршого. Що Гаррі накоїв цього разу?

Жінка зайшла за реґенткою хору до захристя і відчула, як її ноги підкосилися, коли побачила преподобного Воттса, пана Голкомба та іще якогось чоловіка, які стояли там. Коли панна Мандей тихо причинила двері за нею, Мейзі нестримно затіпало.

Преподобний Воттс поклав руку їй на плече.

– Нема потреби так переживати, моя люба, – запевнив він. – Навпаки, сподіваюся, що ви визнаєте нас провісниками радісних новин, – додав він і запропонував їй присісти.

Мейзі опустилася у крісло, але її все одно не перестало сіпати. Щойно всі сіли, слово взяла панна Мандей.

– Ми хотіли поговорити з вами про Гаррі, пані Кліфтон, – почала вона.

Мейзі стиснула зуби: що міг той хлопчисько накоїти такого, щоб зібрати докупи трьох таких поважних людей?

– Не буду ходити навколо, – продовжила регентка. – Хормейстер із Святого Беди підходив до мене і запитав, чи не забажає Гаррі подати своє ім’я на їхню хорову стипендію.

– Але ж він дуже щасливий у церкві Святого Різдва, – розгубилася Мейзі. – Та й де та церква Святого Беди? Ніколи не чула про неї.

– Святого Беди – не церква, – пояснила панна Мандей. – Це хорова школа, яка готує кадри для церкви Святої Марії у Редкліфі, яку, як відомо, королева Елізабет описала як найкращий і найбагатший храм у всій країні.

– Чи доведеться йому змінити також і школу, як і церкву? – запитала Мейзі з недовірою.

– Спробуйте поглянути на це як на можливість, що може змінити все його життя, пані Кліфтон, – утрутився пан Голкомб, вперше озвавшись.

– Але ж як йому тягатися з тамтешніми тямущими хлопцями?

– Сумніваюся, що у школі Святого Беди є багато дітей, розумніших за Гаррі, – зауважив пан Голкомб. – Адже він найметкіший хлопчина з усіх, кого я будь-коли навчав. Хоча буває, що хтось із хлопчиків випадково й потрапляє до ґімназії, однак жодному з наших учнів зроду не пропонували вступити до школи Святого Беди.

– Є і ще щось, що вам потрібно знати, перш ніж прийняти рішення, – додав преподобний Воттс.

Мейзі стривожилася ще більше.

– Гаррі доведеться поїхати з дому на весь термін навчання, адже Святий Беда – інтернат.

– Тоді про це й мови бути не може, – виснувала Мейзі. – Я не можу собі цього дозволити.

– Це не стане проблемою, – заперечила панна Мандей. – Якщо Гаррі запропонують стипендію, школа не лише відмовиться від будь-яких грошових внесків, але й виплачуватиме йому стипендію десять фунтів на триместр.

– А хіба це не одна з тих шкіл, де батьки носять костюми та краватки, а матері не працюють? – запитала Мейзі.

– Іще й не таке, – видихнула панна Мандей, намагаючись пролити більше світла на тему. – Викладачі там носять довгі чорні хламиди й квадратні шапки на головах.

– І все ж, – наполягав преподобний Воттс, – принаймні Гаррі там не лупцюватимуть паском. Учителі Святого Беди набагато педагогічніші. Вони використовують для цього ціпки.

Не засміялася лише Мейзі.

– А якщо він не захоче піти з дому? – запитала вона. – Він уже звик до Меррівудської початкової школи і не захоче відмовлятися від місця старшого хориста у церкві Святого Різдва.

– Маю зізнатися, що моя втрата буде навіть більшою, ніж його, – зітхнула панна Мандей. – Але я впевнена, що наш Господь не захоче, щоб я стала на шляху такої обдарованої дитини винятково через свої власні егоїстичні бажання, – додала вона тихо.

– Навіть якщо я погоджуся, – сказала Мейзі, викладаючи свою останню карту, – це не означає, що й Гаррі на це пристане.

– Минулого тижня я спілкувався з хлопцем, – зізнався пан Голкомб. – Звісно, він боїться такого виклику, і якщо пригадаю достеменно слова, то він сказав: «Я хотів би туди піти, сер, але лише в тому разі, якщо ви вважаєте мене гідним». – Окрім цього, – додав учитель іще до того, як Мейзі змогла щось сказати, – він дав зрозуміти, що навіть не розглядатиме цю ідею, якщо не погодиться його мати.

* * *

Гаррі водночас був сповнений жаху і захвату від думки про вступний іспит, але так само був стурбований і тим, що може провалитися й дозволити розчаруватися стільком людям, які прагнули його успіху за межами дому.

Упродовж наступного триместру він не пропустив жодного уроку в Меррівуді, а коли повертався додому ввечері, то йшов прямо до спальні, яку ділив із дядьком Стеном, і там при світлі свічки годинами студіював предмети, про які раніше навіть не здогадувався, що вони існують. Траплялися навіть випадки, коли мати знаходила Гаррі, який заснув на підлозі, а розгорнуті книжки були розкидані навколо.

Уранці кожної суботи підліток продовжував навідувати Старого Джека, котрий, як виявилося, багато знав про школу Святого Беди і продовжував навчати Гаррі багатьох різних речей, ніби точно знав, де саме зупинився пан Голкомб.

По обіді в суботу, на велике невдоволення дядька Стена, Гаррі більше не супроводжував його на стадіон «Ештон-ґейт», де відбувалися матчі за участі клубу «Бристоль-сіті», а повертався до Меррівуда, де пан Голкомб займався з ним додатково. Минуть іще роки, перш ніж Гаррі дізнається, що пан Голкомб також відмовився і від своїх регулярних візитів підтримки «вільшанок» заради його освіти.

Коли підійшов час іспиту, Гаррі ще більше боявся невдачі, ніж можливого успіху.

Призначеного дня пан Голкомб супроводжував свого зоряного учня до Колстон-холу^[7], де проходило двогодинне прослуховування. Він залишив Гаррі біля входу в будівлю зі словами:

– Не забудьте прочитати кожне запитання двічі, перш ніж узятися за свою ручку.

Цю пораду він повторював по кілька разів упродовж усього минулого тижня. Гаррі нервово всміхнувся і потиснув руку пану Голкомбу, ніби вони були давніми друзями.

Він увійшов до зали, щоб побачити там близько шістдесяти інших хлопців, які гуртувалися маленькими зграйками і теревенили. Гаррі втямив, що багато з них уже зналися між собою, а він їх усіх бачив уперше. Незважаючи на це, один чи двоє з них покинули базікати і поглянули на прибульця, коли той пробирався наперед, намагаючись виглядати впевненим.

– Еббот, Беррінґтон, Кебот, Кліфтон, Дікінс, Фрай…

Гаррі зайняв своє місце за столом у першому ряду лише за кілька хвилин до десятої. Кілька викладачів у довгих чорних мантіях, що аж підмітали підлогу, розклали екзаменаційні роботи на столах перед кожним кандидатом.

– Панове, – заявив викладач, який стояв попереду і не брав участі у розподілі документів, – мене звати пан Фробішер, я керівник цього іспиту. Маєте дві години, щоб відповісти на сто запитань. Удачі!

Годинник, якого Гаррі не міг бачити, вдарив десяту. Ручки навколо занурилися в каламарі й узялися люто шкрябати по паперові, але Гаррі просто склав руки, нахилився над столом і повільно прочитав кожне запитання. Він був одним із останніх, хто узяв ручку.

Гаррі не міг знати, що пан Голкомб міряє кроками тротуар на вулиці, почуваючись набагато нервовішим, ніж його учень. Як і те, що його мати кожні кілька хвилин зиркає на годинник у фойє «Королівського готелю», подаючи вранішню каву. Або що панна Мандей стояла на колінах у мовчазній молитві перед вівтарем у церкві Святого Різдва.

За кілька хвилин після того, як годинник вдарив дванадцяту, всі екзаменаційні роботи позабирали, і хлопцям дозволили вийти із зали – дехто сміявся, дехто хмурився, інші ж були в задумі.

Коли пан Голкомб побачив Гаррі, його серце тьохнуло.

– Усе було аж так погано? – поцікавився він.

Гаррі не відповідав, аж поки не переконався, що жоден інший хлопець не зможе почути його слова.

– Зовсім не те, що я очікував, – сказав він.

– Що ви маєте на увазі? – з тривогою запитав пан Голкомб.

– Запитання виявилися занадто легкими, – пояснив Гаррі.

Пан Голкомб відчув, що йому ніколи в житті ще не виголошували кращого компліменту.

* * *

– Два костюми, мадам, сірі. Один гранатовий блейзер. П’ять білих сорочок. П’ять білих жорстких комірців. Шість пар шкарпеток – довгих сірих. Шість комплектів білої білизни. Й одна краватка школи Святого Беди, – ретельно перевірив список продавець. – Гадаю, що нічого не забув. О, ні, хлопчику ще знадобиться й шкільна кепка.

Він зазирнув униз, відсунув шухляду і витягнув із неї червоно-чорну кепку, яку вдягнув Гаррі на голову.

– Ідеально пасує, – похвалив він.

Мейзі з гордістю всміхнулася синові. Гаррі вже кожним порухом нагадував учня школи Святого Беда.

– Загалом три фунти, десять шилінґів і шість пенсів, мадам.

Мейзі намагалася не виказувати свого сум’яття.

– Чи не можна якісь речі придбати вживаними? – прошепотіла вона.

– Ні, мадам, це не магазин вживаного краму, – заперечив продавець, який уже вирішив, що цьому клієнтові кредит надавати не варто.

Мейзі розкрила гаманець, передала чотири банкноти і чекала на здачу. Вона зітхнула з полегшенням, коли школа Святого Беди виплатила першу стипендію наперед. Особливо тому, що їй ще треба було купити дві пари шкіряних черевиків – чорних із шнурівками, дві пари білих кедів із шнурівками і одну пару капців для спальні.

Продавець кашлянув:

– Хлопчику також знадобляться два комплекти піжам і халат.

– Так, звісно, – погодилася Мейзі, сподіваючись, що їй вистачить грошей у гаманці, щоб покрити витрати.

– І якщо я правильно зрозумів, цей хлопчик – хорист? – продовжував продавець, придивляючись до списку.

– Атож, – гордо відповіла Мейзі.

– Тоді йому знадобиться одна чорна ряса, два підрясники, червоний і білий, а також медальйон Святого Беди.

Мейзі захотілося втекти з крамниці.

– Ці речі йому надасть школа, коли він прийде на свою першу репетицію хору, – додав продавець перед тим, як передати їй здачу. – Іще щось треба, мадам?

– Ні, дякую, – відповів замість матері Гаррі, підхопив дві торби, схопив жінку за руку і швидко вивів її з крамниці: «Т. С. Марш, найкращі кравці».

* * *

Ранок суботи перед тим, як вирушати до школи Святого Беди, Гаррі провів із Старим Джеком.

– Нервуєте перед тим, як їхати до нової школи? – поцікавився Старий Джек.

– Та ні, – відказав Гаррі зухвало.

Старий Джек усміхнувся.

– Я дуже наляканий, – зізнався зрештою підліток.

– Як і будь-який новак, як тепер вас будуть називати. Намагайтесь сприймати все так, ніби вирушаєте у пригоду до нового світу, де кожен починає, як рівний.

– Але як тільки вони почують, як я балакаю, то відразу ж збагнуть, що я їм не рівня.

– Можливо, але коли вони почують, як ви співаєте, одразу ж второпають, що вони – не рівня вам.

– Більшість із них походять із заможних сімей, де є слуги.

– Це стане втіхою лише для дурників, – заспокоїв Старий Джек.

– Але дехто з них має братів у школі, і навіть батьки й діди вчилися там до них.

– Ваш батько був чудовою людиною, – сказав на те Старий Джек, – і ніхто з них не має кращої матері, можу вас запевнити.

– Ви знали мого батька? – стрепенувся Гаррі, не в змозі маскувати свій подив.

– Знав – це перебільшення, – зронив Старий Джек, – але я спостерігав за ним здалеку, як і за багатьма іншими, хто працював у доках. Він був гідною, мужньою та богобоязливою людиною.

– Але ви знаєте, як він помер? – Гаррі зазирнув Старому Джекові у вічі, сподіваючись, що нарешті отримає чесну відповідь на запитання, яке його вже давно турбувало.

– А що вам розповіли? – обережно запитав Старий Джек.

– Що його порішили на Великій війні. Але я народився 1920 року і ніяк не можу второпати, як таке могло бути.

Старий Джек якийсь час мовчав, а Гаррі застиг на краєчку свого сидіння.

– Його, певна річ, поранили на тій війні, але маєте рацію, не це стало причиною його смерті.

– Тоді як він помер? – наполягав Гаррі.

– Якби я знав, то сказав би, – відповів Старий Джек. – Але в той час поширилося стільки чуток, що я й не знав, кому вірити. Проте є кілька людей, зокрема, троє з них, котрі, без сумніву, знають правду про те, що сталося тієї ночі.

– Мій дядько Стен, вочевидь, один із них, – припустив Гаррі, – а хто інші двоє?

Старий Джек повагався, перш ніж відповісти:

– Філ Гаскінс і пан Г’юґо.

– Пан Гаскінс? – сказав Гаррі. – Він мені й слова не скаже. А хто такий пан Г’юґо?

– Г’юґо Беррінґтон, син сера Волтера Беррінґтона.

– Сім’я, що володіє судноплавною компанією?

– Саме так, – підтвердив Старий Джек, остерігаючись, що зайшов занадто далеко.

– А вони також гідні, мужні та богобоязливі люди?

– Сер Волтер є одним із найкращих, кого я коли-небудь знав.

– А як щодо його сина, пана Г’юґо?

– Боюся, що його зліпили з іншого тіста, – сказав Старий Джек і більше не став нічого пояснювати.

4

Чепурно вдягнений хлопчик сидів поруч зі своєю матір’ю на задньому сидінні трамвая.

– Наша зупинка, – повідомила вона, коли транспорт зупинився.

Вони вийшли і повільно почвалали схилом до школи, сповільнюючи раз по раз кожен крок.

Однією рукою Гаррі тримався за матір, в той час як другою стискав набиту валізку. Обоє мовчали, спостерігаючи за кількома кебами Генсома^[8], а також кількома автомобілями з шоферами, які вишикувалися перед воротами школи.

Батьки тиснули синам руки, а матері, загорнені в хутра, обіймали своє потомство перед тим, як клюнути їх у щоку, як пташки, неохоче змушені визнати, що їхні пташенята мусять вилітати з гнізда.

Гаррі не хотів, щоб мати цілувала його перед іншими хлопцями, тому відпустив її руку ще за п’ятдесят ярдів від воріт. Мейзі, відчуваючи незручність сина, нахилилася та швидко поцілувала його в чоло.

– Удачі, Гаррі! Зроби так, аби ми всі пишалися тобою.

– Прощавай, мамо, – сказав підліток, стримуючи сльози.

Мейзі обернулася і пішла назад схилом, а сльози заливали їй щоки.

Гаррі ступив уперед, згадуючи розповідь дядька про те, як він вискакував із шанців біля Іпру, кидаючись у бік ворожих позицій. «Ніколи не озирайся, інакше ти мрець».

Та Гаррі хотілося озирнутися, але він знав, що коли це зробить, то чкурне, доки не опиниться в безпеці у трамваї. Він стиснув зуби і продовжував іти.

– Як минули вакації, друзяко? – питав один хлопець іншого.

– Чудово, – відказував той. – Батечко водив мене до «Лордз»^[9] на матч університетської команди.

Гаррі замислився, чи був «Лордз» церквою, а якщо так, то який матч може відбуватися в церкві?

Він рішуче ступив у шкільні ворота і зупинився, коли побачив чоловіка, котрий стояв у дверях школи з планшетом у руках.

– А ви хто, юначе? – запитав він, привітно всміхаючись.

– Гаррі Кліфтон, сер, – назвався підліток і підняв кепку так, як його навчав пан Голкомб, коли розповідав, як мають поводитися джентльмени або леді.

– Кліфтон, – повторив чоловік і провів пальцем по довгому списку імен. – Ага, є.

Він поставив галочку поряд із ім’ям Гаррі.

– Перший курс, хорист. Вітаю і ласкаво просимо до школи Святого Беди. Я пан Фробішер, ваш керівник, а це – Школа Фробішера. Залиште свою валізу в фойє, староста відведе вас до трапезної, де я буду звертатися до всіх новаків перед вечерею.

Гаррі зроду раніше не вечеряв. Чай завжди був останнім прийомом їжі в господарстві Кліфтонів, перш ніж лягати до ліжка, коли стемніє. Електрика ще не дісталася до Стілл-Гаус-лейн, а коштів, які можна було б витрачати на свічки, завжди бракувало.

– Дякую, сер, – вклонився Гаррі, перш ніж переступити поріг великого фойє, стіни якого були обшиті дерев’яними панелями.

Він поставив валізу на підлогу і поглянув на портрет старого чоловіка з сивим волоссям і густими білими бакенбардами, одягненого в довгу чорну мантію з червоним каптуром, що спадав на його плечі.

– Як тебе звати? – вигукнув голос з-за спини.

– Кліфтон, сер, – сказав Гаррі й обернувся, побачивши високого хлопця, одягненого в довгі штани.

– Не називай мене сер, Кліфтоне. А називай Фішером. Я староста, а не викладач.

– Даруйте, сер, – забувся Гаррі.

– Залиш свою валізу і йди за мною.

Гаррі підсунув свою валізу до інших, шкіряних. Вона була єдиною, на якій не виднілося жодних ініціалів. Він йшов за старостою довгим коридором, стіни якого були обвішані старими світлинами шкільних команд та обставлені вітринами, наповненими срібними чашами, щоб нагадувати наступному поколінню про минулу славу. Коли вони дійшли до трапезної, Фішер заявив:

– Можеш сідати де завгодно, Кліфтоне. Але перестань патякати в ту мить, коли до трапезної зайде пан Фробішер.

Гаррі якийсь час повагався, перш ніж вирішити, за який із чотирьох довгих столів буде краще сісти. Кілька хлопців вешталися навколо зграйками і тихо перемовлялися між собою. Гаррі повільно підійшов до далекого закутка кімнати і зайняв місце в кінці столу. Коли ж звів погляд, то побачив у залі кількох хлопців, які виглядали і почувалися так само, як він. Один із них підійшов і сів поруч із Гаррі, а інший сів навпроти нього. Вони продовжували спілкуватися один із одним, ніби нікого поруч не було.

Без попередження задзеленчав дзвіночок, і всі замовкли, коли до трапезної увійшов пан Фробішер. Він зайняв місце за кафедрою, яку Гаррі раніше не помітив, і посмикав за лацкани свою мантію.

– Ласкаво просимо, – почав він, підіймаючи головний убір для привітання присутніх. – Це перший день вашого першого курсу в школі Святого Беди. За кілька хвилин ви насолодитеся своєю першою шкільною трапезою, і можу вам пообіцяти, що з часом вона кращою не стане.

Один чи двоє хлопців нервово реготнули.

– Після вечері вас відведуть до спалень, де ви розпакуєте свої речі. О восьмій годині почуєте інший дзвоник. Насправді це той самий дзвоник, просто він дзеленчатиме в інший час.

Гаррі всміхнувся, хоча більшість хлопців не второпали цього жарту пана Фробішера.

– Тридцятьма хвилинами пізніше той самий дзвіночок задзеленчить знову, щоб лягати до ліжок, але перед тим маєте помитися і почистити зуби. Ви ще матимете тридцять хвилин на читання до того, як згасять світло, опісля маєте спати. Всіх, кого спіймають за розмовами після вимикання світла, покарає черговий староста. Більше дзвоників ви не почуєте, – продовжив пан Фробішер, – аж до шостої тридцять ранку, коли ви вчасно підніметесь, вмиєтесь та одягнетесь, щоб прибути до трапезної на сьому. Кожен, хто запізниться, позбудеться свого сніданку.

Ранкові збори відбудуться о восьмій годині у великій залі, де до присутніх звернеться директор школи. Після цього о восьмій тридцять проведуть перший урок. Загалом проведуть три уроки по шістдесят хвилин, між якими будуть перерви по десять хвилин, що дасть вам час перейти до іншого класу. Обід відбудеться о дванадцятій. У другій половині дня буде лише два уроки перед матчами, коли ви будете грати в футбол.

Гаррі всміхнувся вдруге.

– Це обов’язково для всіх, хто не є учасником хору.

Гаррі спохмурнів. Йому ніхто не казав, що хористи не грають у футбол.

– Після гри або репетиції хору ви повернетесь до школи на вечерю, після якої отримаєте годину на виконання домашніх завдань, перш ніж знову лягати до ліжка, тоді ви знову зможете почитати, доки не вимкнуть світло, але лише книжки, схвалені матроною^[10], – додав пан Фробішер. – Усе це мало б прозвучати дуже незвично для вас.

Гаррі узяв на замітку, щоб знайти це слово в словнику, який йому подарував пан Голкомб. Пан Фробішер знову смикнув за лацкани свою мантію, перш ніж продовжити.

– Але не хвилюйтесь, скоро ви звикнете до традицій школи Святого Беди. Наразі це все, що я планував вам повідомити. А тепер залишу вас насолоджуватися вечерею. На добраніч, хлопці.

– На добраніч, сер, – набралися відваги деякі хлопці відповісти до того, як пан Фробішер вийшов із зали.

Гаррі навіть не ворухнувся, коли кілька жінок у фартухах пройшлися вздовж столів, кладучи перед кожним учнем тарілку з юшкою. Він уважно спостерігав за тим, як хлопець навпроти нього узяв незвичайної форми ложку, занурив її в свою юшку і зачерпнув від себе, перш ніж піднести її до рота. Гаррі спробував наслідувати ці рухи, але лише зронив на стіл кілька крапель рідини, а коли все ж зумів підняти ложку з тим, що залишилося, до рота, то більша частина страви стекла його підборіддям. Підліток витер рота рукавом. Це не привернуло зайвої уваги, але коли він гучно лупонув по мисці, кілька хлопців перестали їсти і витріщилися на нього. Збентежений Гаррі поклав свою ложку на стіл і дозволив своїй юшці вистигнути.

Другою стравою були рибні котлети, але Гаррі їх не торкався, доки не побачив, як хлопець навпроти нього узяв виделку. Він дуже здивувався, коли помітив, що хлопець клав ніж і виделку на тарілку щоразу, коли намагався проковтнути черговий шматочок, у той час як Гаррі тримав у руках приладдя так міцно, ніби воно було вилами для силосу.

Між хлопцем навпроти і його сусідою зав’язалася бесіда на тему верхогонів. Гаррі до них не приєднався, частково тому, що єдиним його досвідом їзди верхи була прогулянка на віслюку до Вестон-Сюпер-Маре колись давно.

Після того, як тарілки позабирали, їх замінили пудинги, або те, що його мама називала ласощами, адже підліток не куштував їх надто часто. Ще одна ложка, ще один смак, ще одна хиба. Гаррі не розумів, що банан не схожий на яблуко, тому на здивування всіх навколо спробував з’їсти ще й шкірку. Для решти хлопців їхній перший урок розпочнеться завтра о пів на дев’яту, але для Гаррі він уже відбувся.

Після того як прибрали вечерю, повернувся Фішер і повів своїх підопічних до широких дерев’яних сходів, що тяглися до спалень на другому поверсі. Гаррі увійшов до кімнати з тридцятьма ліжками, що стояли рівно в три ряди, по десять у кожному. У кожного учня була своя подушка, два простирадла і дві ковдри. Гаррі ніколи не мав нічого по два.

– Це спальня новаків, – поінформував Фішер. – Тут ви будете залишатися, доки не станете цивілізованими. Ви знайдете свої імена в алфавітному порядку на спинці кожного ліжка.

Гаррі з подивом виявив свою валізу на ліжку і здивувався, хто її туди поклав. Хлопець поруч із ним уже розпаковувався.

– Я Дікінс, – назвався він, посунувши окуляри глибше на ніс, щоб уважніше поглянути на Гаррі.

– А я Гаррі. Ми сиділи поруч під час іспитів минулого літа. Не можу повірити, що ти відповів на всі запитання всього за годину.

Дікінс зашарівся.

– Тому він і стипендіат, – промовив хлопець по той бік від Гаррі.

Той обернувся.

– Ти також стипендіат? – запитав він.

– Господи, ні, – заперечив хлопець, продовжуючи розпаковувати свої речі. – Єдиною причиною, чому мене прийняли до Святого Беди, було те, що мій батько і дідусь навчалися тут до мене. Я третє покоління, яке відвідує цю школу. Твої батьки випадково тут не навчалися?

– Ні, – вигукнули Гаррі і Дікінс в унісон.

– Годі плескати язиком! – гримнув на них Фішер. – І продовжуйте розпаковувати свої валізи.

Гаррі відчинив свою й узявся викладати звідти одяг та акуратно складати його у дві шухляди біля ліжка. Його мати поклала між сорочками плитку шоколаду «П’ять хлопчиків Фрая». Він сховав її під подушку.

Задзеленчав дзвоник.

– Час роздягатися! – оголосив Фішер.

Гаррі зроду не роздягався перед жодним іншим хлопцем, не кажучи вже про повну кімнату підлітків. Він обернувся до стіни, повільно зняв одежу та швидко натягнув піжаму. Після того, як зав’язав поясок свого халата, пішов за іншими хлопцями до лазнички. Ще раз уважно поспостерігав за тим, як інші вмивали обличчя фланелевими губками, перш ніж почистити зуби. У нього не було ні фланелевої губки, ні зубної щітки. Хлопець із сусіднього ліжка покопався у своєму мішечку та подарував йому зовсім нову зубну щітку і тюбик із зубною пастою. Гаррі не хотів брати подарунок, доки хлопчик не заспокоїв:

– Моя мати завжди все кладе по два.

– Дякую, – зрадів Гаррі.

Хоча почистив зуби швидко, він усе одно одним із останніх повернувся до спальні. Шугонув у ліжко – два чистих простирадла, дві ковдри і м’яка подушка. Озирнувшись, побачив, що Дікінс читає підручник із латини Кеннеді, а інший хлопчик сказав:

– Ця подушка тверда.

– Хочеш помінятися зі мною? – запропонував Гаррі.

– Гадаю, що вони всі однакові, – промовив хлопець з усмішкою, – але все одно спасибі.

Гаррі витягнув шоколад з-під подушки і поділив плитку на три частини. Одну вручив Дікінсу, а другу – хлопцеві, який подарував йому зубну щітку та пасту.

– Бачу, що твоя матінка набагато розумніша, ніж моя, – сказав той після того, як відкусив шматочок.

Ще один дзвоник.

– До речі, моє ім’я – Джайлз Беррінґтон. А твоє?

– Кліфтон. Гаррі Кліфтон.

Гаррі довго не міг заснути, насамперед тому, що ліжко було незвично зручним. Чи можливо таке, що Джайлз був пов’язаний із одним із трьох чоловіків, котрі знали правду про те, як насправді помер його батько? Якщо так, то чи був він виліплений із того ж тіста, що і його батько або дідусь? Раптом Гаррі стало дуже самотньо. Він відкрутив кришечку зубної пасти, яку йому дав Беррінґтон, і став смоктати її, доки не заснув.

* * *

Коли наступного ранку о пів на сьому задзеленчав уже знайомий дзвоник, Гаррі повільно піднявся з ліжка, почуваючись геть хворим. Він почовгав за Дікінсом до вбиральні, щоб знайти там Джайлза, який пробував воду.

– Як гадаєте, в цьому місці хоча б чули про гарячу воду? – запитав він.

Гаррі вже намірявся відповісти, коли почувся голос старости:

– Нема чого просторікувати у вбиральні!

– Він гірший за прусського генерала, – зауважив Беррінґтон і клацнув закаблуками. Гаррі засміявся.

– Хто це був? – запитав Фішер, лупаючи очима на двох хлопців.

– Я, – негайно ж відгукнувся Гаррі.

– Прізвище?

– Кліфтон.

– Ще раз роззявиш пельку, Кліфтоне, отримаєш на горіхи.

Гаррі не мав уявлення, про які горіхи йдеться, але мав відчуття, що це не буде приємно. Після цього він почистив зуби, швидко повернувся назад у спальню й уже мовчки одягнувся. Нарешті він закінчив зав’язувати свою краватку – цей ритуал він іще не зовсім освоїв – і наздогнав Беррінґтона з Дікінсом, коли ті спускалися сходами вниз до трапезної.

Ніхто не сказав і слова, адже не були впевнені, що їм дозволено розмовляти, коли перебувають на сходах. Коли ж сіли за сніданок у трапезній, Гаррі прослизнув між двома своїми новими друзями і спостерігав, як перед кожним учнем ставлять миски з кашею. Він із полегшенням виявив, що перед ним лежить лише одна ложка, і цього разу помилитися було важко.