Хто не ризикує

3

Констебль Ворвік закрутив ковпачок своєї перової ручки з упевненістю, що він склав свій іспит на детектива з тріумфом, як би це назвав його батько. Коли він того вечора повернувся у свою квартиру у Тренчард-Хаус, його тріумф майже наполовину згас, а коли він вимикав світло перед сном, то був майже впевнений, що зганьбився, і тепер до скону віку патрулюватиме вулиці та ловитиме кишенькових злочинців.

– Як успіхи? – спитав черговий офіцер наступного дня, коли Вільям прийшов на чергування.

– Безнадійно провалив, – відповів Вільям, перевіряючи книгу чергувань. Вони з Фредом щойно повернулися з патрулювання Бартоном, єдиною метою якого було показати місцевим злочинцям, що в Лондоні ще є кілька поліціянтів, аби їх схопити.

– Ну нічого, спробуєш наступного року, – відповів офіцер. Якщо констебль Ворвік і мав намір страждати від невпевненості, офіцер точно не мав наміру рятувати його від цього.

* * *

Сер Джуліан точив ніж, аж доки лезо не стало таким, що об нього можна було порізатися.

– Шматочок чи два, синку?

– Два, будь ласка.

Сер Джуліан нарізав печеню, мов професійний різник.

– Отже, ти склав свій іспит на детектива? – спитав він Вільяма, передаючи йому тарілку.

– Дізнаємося тільки за кілька тижнів, – відповів хлопець, передаючи матері миску з брюссельською капустою. – Та я не надто оптимістично налаштований. Але ти будеш радий дізнатися, що я вийшов у фінал чемпіонату зі снукеру в нашому відділку.

– Снукер? – спитав батько так, ніби вперше чув про цю гру.

– Так, це одна з речей, якої я там навчився за ці два роки.

– То ти виграєш? – поцікавився батько.

– Навряд чи. Я змагаюся з фаворитом, який вигравав кубок останні шість років.

– Отже, ти провалив свій іспит, а тепер ще й збираєшся програти в цьому, як його…

– Цікаво, чому саме брюссельська капуста, а не бельгійська? – сказала Марджорі, намагаючись відволікти чоловіка та сина від чергової дуелі.

– Бо вперше її знайшли на околицях Брюсселя, і з того часу бельгійці називають її саме так.

– Ти як енциклопедія, – посміхнулася Марджорі й подивилася на доньку.

– А якщо ти склав цей іспит, – продовжував сер Джуліан, якого не вдалося відволікти питаннями етимології, – скільки часу має пройти, перш ніж ти станеш справжнім детективом?

– Півроку, може, рік. Мені треба буде дочекатися, поки з’явиться вакансія.

– То, може, одразу до Скотленд-Ярду? – саркастично поцікавився батько.

– Це неможливо. Спочатку треба себе добре проявити і тільки потім можна подавати заявку до святої святих. Проте завтра я вперше туди піду.

Сер Джуліан кинув різати.

– Навіщо?

– Я ще не знаю, – зізнався Вільям. – Головний подзвонив мені у п’ятницю та наказав прибути до командора Гоксбі о дев’ятій ранку в понеділок, проте не сказав чому.

– Гоксбі, Гоксбі… – задумливо повторював сер Джуліан, насуплюючи лоба. – Чому мені знайоме це ім’я? А, точно, ми з ним якось стикалися в одній справі про махінації, коли він ще був головним інспектором. Вражаючий свідок. Дуже добре підготувався, я навіть не зміг ні за що зачепитися. Його не можна недооцінювати.

– Розкажи мені більше, – попросив Вільям.

– Занадто низький як для поліцейського. Будь уважним, такі зазвичай розумніші за інших. Також відомий як Яструб. Спочатку кружляє над тобою, а потім летить вниз та хапає своїми пазурями.

– Бачу, і тебе схопив, – прокоментувала Марджорі.

– З чого ти це взяла? – спитав сер Джуліан, наливаючи собі вина.

– Бо ти запам’ятовуєш тільки тих свідків, які беруть гору над тобою.

– Підловила, – сказав сер Джуліан і підняв келих за Ґрейс та Вільяма, які раптом вибухнули спонтанними аплодисментами.

– Передавай командору Гоксбі мої вітання, – додав сер Джуліан, не звертаючи уваги на аплодисменти.

– Це останнє, що я зроблю, – відповів Вільям. – Я хочу справити гарне враження, а не заробити собі ворога на все життя.

– Хіба у мене така погана репутація? – зітхнув сер Джуліан, мов коханець, якому відмовили.

– Боюся, твоя репутація така погана, що кожного разу сама лише згадка твого імені у відділку викликає обурення, бо завдяки тобі той, хто має сидіти у тюрмі довічно, гуляє на волі.

– Хто я такий, щоб сперечатися з дванадцятьма шанованими чоловіками та законом?

– Ти, мабуть, не помітив, тату, – сказала Ґрейс, – проте жінки сидять серед присяжних з двадцятих років.

– Дуже жаль, бо я б ніколи їх не пускав у журі.

– Ґрейс, не слухай його, – сказала мати. – Він просто намагається тебе спровокувати.

– Отже, чемпіонкою якої програшної справи ти збираєшся стати? – спитав доньку сер Джуліан, глибше врізаючись у м’ясо.

– Право на спадщину, – мовила Ґрейс, відпивши вина.

– Чиє саме, дозволь спитати?

– Моє. Ти, може, і сер Джуліан Ворвік, баронет, проте коли ти помреш…

– Що, сподіваюсь, станеться не скоро, – додала Марджорі.

– …твій титул отримає Вільям, – продовжила Ґрейс, ігноруючи матір, – попри те, що я народилася першою.

– Який жах, – глузливо промовив сер Джуліан.

– Це не смішно, батьку, і я впевнена, що норми права зміняться ще за твого життя.

– Не можу собі уявити, щоб лорди пристали на твою пропозицію.

– А вони будуть наступними, бо щойно Палата громад зрозуміє, що справа в голосах, їхня священна цитадель впаде під вагою власної абсурдності.

– І що ти збираєшся із цим робити? – спитала Марджорі.

– Почнемо зверху, з королівської родини. Ми вже маємо підтримку пожиттєвого пера, який готовий передати законопроект про примогенітуру^[2] в Палату. Цей законопроект надасть жінкам право наслідувати престол у разі, якщо вони народилися першими, а не поступатися своїм молодшим братам. Ніхто не припускає, що принцеса Анна буде гіршим монархом, аніж принц Чарлз. І тому є чудові приклади: Єлизавета I, королева Вікторія та Єлизавета II.

– Цього ніколи не трапиться.

– За твого життя, батьку, – повторила Ґрейс.

– Але, Ґрейс, ти ж ніби проти титулів, – здивувався Вільям.

– Так, проти. Але це справа принципу.

– Тоді я тебе підтримаю. Ніколи не хотів бути сером Вільямом.

– А якщо ти станеш комісаром і заслужиш його? – спитав батько.

Це змусило Вільяма замислитися та знизати плечима.

– До речі, тобі вдалося захистити ту бідну дівчину минулого тижня? – спитала Марджорі Ґрейс, щоб трохи згасити полум’я суперечок.

– Ні, вона отримала шість місяців.

– Та її випустять уже через три, і вона неодмінно повернеться на панель.

– Тату, не починай цю розмову, будь ласка.

– А її сутенер? – поцікавився Вільям. – Це його мали б посадити.

– Та я б його живцем з’їла, – сказала Ґрейс, – але на нього навіть штраф не наклали.

– З’їла б? – спитав батько. – Бачу, тепер ти говориш як консерватор.

– У жодному разі, – відповіла Ґрейс.

Сер Джуліан узяв ніж для нарізання й спитав:

– Комусь іще шматочок?

– Можна спитати: ти з кимось зустрічаєшся? – повернулася Марджорі до сина.

– З різними людьми, щоразу як з дому виходжу, мамо, – відповів Вільям, якого потішив мамин евфемізм.

– Ти знаєш, про що я кажу, – докорила йому мати.

– Іще чого. Останні кілька місяців я постійно чергував, сім ночей поспіль, та закінчував о шостій ранку, і все, чого мені хотілося, – це лягти спати. А за два дні треба з’явитися на ранкову зміну. Тож давай дивитися правді в очі: констебль Ворвік – не краща партія.

– От якби ти мене послухався, – втрутився батько, – зараз уже був би успішним адвокатом, оточеним гарними жінками у палаті, які там були б, повір мені.

– Я де з ким зустрічаюся, – раптом сказала Ґрейс, і це було вперше, коли батько не зміг нічого відповісти. Він поклав свій ніж та виделку і уважно прислухався.

– Вона працює у Сіті, проте батькові вона, вочевидь, не сподобається, бо вона адвокатка з розлучень.

– Вже не дочекаюсь, як хочу з нею познайомитися.

– Коли завгодно, мамо, проте май на увазі, що я не казала, хто мій батько.

– Ти кажеш так, ніби я щось середнє між Распутіним та суддею Джеффрісом^[3]! – сказав сер Джуліан і націлив свій ніж у серце.

– Ти не такий харизматичний, – зазначила його дружина, – але й з тебе є користь.

– О, то яка ж? – спитала Ґрейс.

– У вчорашньому кросворді залишилося слово, яке я досі не можу розгадати.

– Я до ваших послуг, – запропонував сер Джуліан.

– Жінка, яка турбується про світське життя, сидячи вдома? Десять літер, дев’ята «ч».

– Непрацююча! – одночасно вигукнули всі троє і розсміялися.

– Хтось хоче посипати голову попелом на десерт? – поцікавився сер Джуліан.

* * *

Вільям сказав батькові, що навряд чи переможе, проте перемога була у нього в кишені, точніше, у лузі. Він збирався загнати останню кулю та виграти чемпіонат відділку Ламбет зі снукеру, завершивши цим шість перемог Фреда Єйтса. Вільяму здавалося, що у цьому була певна іронія, бо саме Фред навчив його грати. Взагалі-то він навряд чи потрапив би до більярдної, якби Фред не порадив йому приєднатися до гри, щоб почати ладнати з тими хлопцями з відділка, які недовірливо ставилися до Хориста. Фред вчив його грати з таким самим ентузіазмом, як вчив працювати «в полі». І зараз Вільям вперше міг перемогти свого вчителя.

У школі Вільям демонстрував неабиякі результати у регбі взимку, а влітку успішно пробігав спринти на доріжці. У свій останній рік у Лондонському університеті він посів перше місце в міжуніверситетському чемпіонаті. Навіть батько стримано усміхнувся, коли він перший фінішував у стоярдовому забігу (як він сказав), проте Вільям підозрював, що «максимальний брейк», «відновлення позиції куль» та «ін офф» ще не входили до батькового лексикону.

Вільям перевірив табло. Усього три гри. Тепер усе залежало від останнього фрейму. Він добре почав з 42 очками, але Фред надолужив, і вони майже зрівняли рахунки. Хоча Вільям усе ще був на 26 очок попереду, розташування куль було таким, що Фреду лишилося тільки сім куль до трофея. Кімната цокольного поверху була набита офіцерами усіх рангів; дехто сидів на радіаторах, хтось на сходах. Коли Фред схилився над більярдним столом і націлився на жовту кулю, у кімнаті запанувала тиша. Вільям бачив, як жовта, зелена, брунатна та блакитна кулі почергово зникали у лузах, як і його надії стати чемпіоном, доки до перемоги Фреда у матчі не залишилися рожева та чорна.

Фред вирівняв прицільну кулю, перш ніж направити биток. Проте він підштовхнув його надто інтенсивно, так що рожева куля потрапила у середню лузу, а биток зупинився збоку, роблячи ситуацію занадто важкою навіть для професіонала.

Усі завмерли. Фред нахилився, зосередився й націлився на останню кулю. Якщо йому вдасться, то рахунок стане 73:72, і тоді він буде першою людиною, яка виграла чемпіонат сім разів поспіль. Він трохи відійшов назад, нервово натер свій кий крейдою та ще раз спробував зібратися. Він нахилився, розчепірив пальці та сконцентрувався перед останнім ударом по битку. Фред нервово слідкував, як остання куля котиться до кутової лузи; кілька з його прихильників зосереджено за цим спостерігали, але, на їхній жаль, куля зупинилася лише за кілька дюймів від лузи. Почулося розлючене зітхання натовпу вболівальників, які розуміли, що Вільям отримав можливість, з якою впорається навіть новачок, і на дошці пошани скоро має з’явитися нове ім’я. Суперник глибоко вдихнув, дивлячись на дошку, де ім’я Фреда було викарбувано золотом за 1977, 1978, 1979, 1980, 1981 та 1982 роки. Але не за 1983, подумав Вільям, натираючи кий крейдою.

Він почувався як Стів Девіс перед тим, як стати світовим чемпіоном. Вільям уже збирався зробити останній поштовх, коли помітив Фреда, який похмуро та відсторонено стояв з іншого боку столу. Вільям перегнувся через стіл, вирівняв кулі та вдарив по битку. Він дивився, як чорна торкнулась краю кутової лузи, непевно пометляла біля отвору, ненадійно зупинилася на самому краєчку, проте у лузу так і не впала.

Вражений натовп важко видихнув, не вірячи, що це трапилося. Хлопець не витримав напруги. А Фред не змарнував другого шансу, і кімната вибухнула, коли впала остання куля. Чемпіонат завершився з рахунком 73:72.

Чоловіки потиснули один одному руки, тоді як інші офіцери поплескували їх по плечах зі словами: «Молодець», «Ти був так близько», «Що ж, не пощастило». Вільям стояв з іншого боку, коли підполковник нагороджував Фреда кубком, який той підняв угору під бурхливі оплески.

Ніхто з борців не помітив, як літній чоловік у гарному двубортному костюмі тихо вислизнув з кімнати, вийшов з відділка та наказав своєму водієві відвезти його додому. Все, що йому казали про хлопця, виявилося правдою, та він із нетерпінням чекав, коли констебль Ворвік приєднається до його команди у Скотленд-Ярді.

4

Коли констебль Ворвік вийшов зі станції метро Сент-Джеймс-парк, перше, що він побачив, була фірмова трикутна вивіска Скотленд-Ярду. Він дивився на неї з побожністю та сторожкістю, як молодий актор дивиться на Королівський національний театр або художник, який вперше потрапляє до Королівської академії мистецтв. Констебль підняв комірець, щоб захиститися від пронизливого вітру, та приєднався до ранкової процесії офісного планктону.

Вільям перетнув Бродвей і попрямував до кварталу, в якому знаходилася Лондонська поліція, будівля у дев’ятнадцять поверхів, вкрита роками бруду та криміналу. Він показав своє робоче посвідчення поліцейському біля дверей і підійшов до рецепції. Йому посміхнулася молода пані.

– Я констебль Ворвік, мені призначено зустріч з командором Гоксбі.

Вона пробіглася ранковим розкладом і відповіла:

– О, так. Офіс командора знаходиться на п’ятому поверсі, у кінці коридора.

Вільям подякував їй і пішов до ліфтів, проте щойно він побачив натовп, вирішив піднятися сходами. Коли він дійшов до першого поверху з написом «НАРКОТИКИ», він продовжив свій шлях до «ШАХРАЙСТВА» на другому, «ВБИВСТВ» на третьому, і тільки на п’ятому його зустріла вивіска «ГРОШОВІ МАХІНАЦІЇ, ВИТВОРИ МИСТЕЦТВА ТА АНТИКВАРІАТ».

Він відчинив двері у довгий яскраво-освітлений коридор. Вільям не квапився, бо знав, що у нього є час. Краще прийти раніше на кілька хвилин, аніж спізнитися на хвилину, як казало Євангеліє від святого Джуліана. В усіх кімнатах, повз які він проходив, яскраво горіло світло. Боротьба зі злочинністю не має графіка.

Двері однієї з кімнат були прочинені, і Вільяму відібрало подих: він побачив картину, притулену до стіни. Двоє чоловіків та молода жінка уважно розглядали полотно.

– Дуже добре, Джекі, – сказав з помітним шотландським акцентом той з чоловіків, що виглядав старшим. – Твій особистий тріумф.

– Дякую, шефе, – відповіла вона.

– Сподіваюся, – сказав молодший чоловік, вказуючи на картину, – що це дозволить нам запроторити Фолкнера за ґрати щонайменше на шість років. Багацько часу ми витратили на цього виродка.

– Цілком з вами згоден, комісаре Хоган, – підтримав старший чоловік, а потім розвернувся і помітив Вільяма у дверях. – Вам чимось допомогти?

– Ні, дякую, сер. – Фред попереджав його, що поки Вільям лише констебль, він має звертатися до всього, що рухається, як «сер», і це завжди буде правильним рішенням. – Я лише зазирнув поглянути на картину.

Щойно старший чоловік зібрався зачинити двері, як Вільям додав:

– Я бачив оригінал.

Троє офіцерів обернулися, щоб подивитися на нахабу.

– Це і є оригінал, – трохи роздратовано сказала жінка.

– Це неможливо, – зауважив Вільям.

– Цікаво, чому ж? – спитав її колега.

– Оригінал висів у Музеї Фіцмолеан у Кенсингтоні, доки кілька років тому його не викрали. Цю справу так і не розкрили.

– Ми розкрили її, щойно, – впевнено сказала жінка.

– Не думаю, – відповів Вільям. – Оригінал був підписаний Рембрандтом у правому нижньому куті, там мали б бути його ініціали – RvR.

Три офіцери подивилися у правий нижній кут, але там не було жодних ініціалів.

– Через кілька хвилин до нас приєднається директор Фіцмолеану, Тім Нокс, – сказав старший чоловік. – Я скоріше на його висновок покладатимуся, аніж на думку якогось пацана.

– Звісно, сер, – сказав Вільям.

– Ти взагалі знаєш, скільки вона коштує? – спитала молода жінка.

Вільям зайшов до кімнати й придивився до картини. Він вирішив не цитувати Оскара Вайлда щодо різниці між ціною та цінністю.

– Я не експерт, – відповів Вільям, – але думаю, що приблизно дві-три сотні фунтів.

– А оригінал? – спитала жінка вже не так впевнено.

– Гадки не маю, проте кожна велика галерея на світі була б рада мати такий шедевр у своїй колекції, не кажучи вже про деяких провідних колекціонерів, для яких гроші не питання.

– Тобто ви не знаєте, скільки вона коштує? – спитав молодший офіцер.

– Ні, сер. Такий Рембрандт не часто з’являється на відкритому ринку. Останній пішов з молотка на аукціоні «Сотбіс Парк Бернет» у Нью-Йорку.

– Ми знаємо, де він проходить, – відказав старший чоловік, навіть не намагаючись приховати сарказм.

– Тоді ви знаєте, що він пішов за двадцять три мільйони доларів, – сказав Вільям і негайно пошкодував про це.

– Дуже дякую за твою думку, хлопче, але ми не можемо тебе більше затримувати, бо ти, мабуть, поспішаєш, – додав старший офіцер і кивнув на двері.

Вільям спробував піти з гідністю, проте щойно він опинився в коридорі, як двері грюкнули за ним. Вільям подивився на годинник: 7:57. Він побіг у кінець коридора, бо не мав жодного бажання спізнитися на зустріч.

* * *

Він постукав у двері з табличкою, на якій золотими літерами було вибито «Командор Джек Гоксбі, Кавалер Ордена Британської імперії», та увійшов. У приймальні сиділа секретарка, яка подивилася на нього, спитавши:

– Констебль Ворвік?

– Так, це я, – знервовано відповів Вільям.

– Командор уже чекає на вас. Проходьте, будь ласка, – сказала вона й вказала на інші двері.

Вільям знову постукав і зачекав, поки його запросили увійти. Гарно одягнений чоловік середнього віку, з пронизливим поглядом блакитних очей та зморшкуватим чолом, яке додавало йому віку, встав з-за стола. Гоксбі потиснув руку Вільяму та вказав на стілець з іншого краю стола. Чоловік розкрив теку, швидко передивився написане у ній і звернувся до Вільяма:

– Спершу спитаю: ви раптом не родич сера Джуліана Ворвіка, королівського адвоката?

Серце Вільяма впало.

– Він мій батько, – відповів Вільям з думкою, що тепер його співбесіда швидко закінчиться.

– Я захоплююся ним, – продовжив Гоксбі. – Ніколи не порушує правила, ніколи не обходить закон, але йому вдається захистити навіть найгірших шарлатанів так, ніби вони святі. А святих, як мені здається, серед них небагато.

Вільям знервовано розсміявся.

– Я хотів побачити вас на власні очі, – продовжив Гоксбі, який точно не виглядав як любитель пустих балачок, – бо ви серед тих, хто склав іспит на детектива найкраще, до того ж з великим відривом.

Вільям навіть не здогадувався, що склав іспит.

– Поздоровляю, – додав командор. – Також я помітив, що ви як випускник не скористалися пришвидшеною схемою і вирішили не спрощувати собі кар’єрну драбину.

– Ні, сер. Я хотів…

– …проявити себе. Як я колись. Тепер, як ви вже зрозуміли, Ворвік, ви будете переведені до іншої дільниці. Я вирішив, що ви будете осягати науку у Пекгемі. І якщо ви гарно себе проявите, побачимося у Скотленд-Ярді через кілька років. І якщо ви впораєтеся там і вирішите залишитися, то через кілька років ви приєднаєтеся до нас тут, щоб продовжити службу та боротися зі злочинцями першого ешелону.

Вільям розслабився, але тут комісар шокував його наступним запитанням:

– Ви точно впевнені, що хочете стати детективом?

– Так, сер, з восьми років.

– Ви ж матимете справи не з тими кабінетними злочинцями, яких захищає ваш батько, ви матимете справу з найгіршими людьми у світі. Ви побачите вагітну жінку, що вкоротила собі віку, або наркомана вашого віку, з голкою, що стирчить просто з вени. Чесно кажучи, вам не завжди буде солодко спати. А зарплата нижче, ніж у касира з «Теско».

– Ви кажете, як мій батько, сер, проте навіть він не зміг мене відмовити.

Командор підвівся.

– Гаразд, Ворвіку. Тоді побачимося через два роки.

Вони знову потиснули один одному руки: співбесіда скінчилася.

– Дякую, сер, – сказав Вільям. Після того як двері за ним зачинилися, він хотів підстрибнути вгору та кричати «Алілуя», проте у приймальні він раптом побачив три постаті, які дивилися прямо на нього.

– Ім’я та звання! – спитав старший чоловік, якого він уже сьогодні бачив.

– Ворвік, сер. Констебль Вільям Ворвік.

– Сержанте, переконайтеся, що констебль Ворвік нікуди не втече, – сказав старший чоловік молодій жінці, постукав у двері командора і зайшов усередину.

– Доброго ранку, Брюсе, – сказав Гоксбі. – Чув, ви збираєтеся заарештувати Майлза Фолкнера. Не дуже ви швидко.

– Боюся, що ні, сер. Але я не через це прийшов…

І це було останнє, що Вільям почув перед тим, як двері зачинилися.

– Хто це? – спитав Вільям у жінки.

– Детектив старший інспектор Ламонт. Він очолює відділ витворів мистецтва та антикваріату і підпорядковується безпосередньо командору Гоксбі.

– Ви також працюєте з витворами мистецтва?

– Так. Я детектив сержантка Ройкрофт, а Ламонт – мій шеф.

– У мене якісь проблеми?

– По саму дупу, констеблю. Скажімо так, я б не хотіла опинитися на вашому місці.

– Але я тільки хотів допомогти…

– І завдяки цьому вам вдалося накрити операцію під прикриттям, що тривала півроку.

– Але як?

– Гадаю, скоро дізнаєтеся, – відповіла детектив Ройкрофт, щойно двері відчинилися і детектив старший інспектор Ламонт вийшов, люто подивившись на Вільяма:

– Заходьте, Ворвіку, – запросив він. – Командор хоче вам іще щось сказати.

Вільям із сумнівом зайшов назад до кабінету й подумав, що тепер його відішлють назад на чергування. Усмішка командора зникла, його обличчя стало похмурим, він не потиснув констеблю під номером 565LD руку.

– Ворвіку, ви шкідник, – сказав він, – і знайте: ви не потрапите у Пекгем.