Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Сучасний стан інституційного розуміння проблеми – 2

Розлого цитована нами на початку розділу академічна «Україна: політична історія…» не стала розвідкою, виключно компліментарною щодо Української Центральної Ради та її вождів. Виявляється, і цей флагман революційного українського руху – але тільки подеколи і деінде – мав окремі вади. Ось чи не найтяжчий її гріх: «У досліджуваний період УЦР не приділяла належної уваги розвиткові національно-визвольного руху на українських землях, що перебували у складі Австро-Угорщини»^[47]! Дарма що Австро-Угорщина – інша держава, та ще й до того така, що воює з Росією. Дарма що русини (яких лише за декілька десятиріч визнали «українцями») – підданці Габсбургів – мали свою військову формацію, яка зі зброєю в руках билася за інтереси корони, мала в тій імперії своє національно-політичне представництво у формі Української парламентарної репрезентації, яка, за В. Солдатенком, «не ставила на порядок денний питання про створення реальних соціально-економічних передумов для розв’язання національного питання»! За відсутності в ті часи національного питання для русинів/українців в «двоєдиній монархії», а також мобільних телефонів, Інтернету та кінець кінцем будь-яких організаційних структур, за допомогою яких УЦР могла би приділити «належну увагу розвиткові національно-визвольного руху на українських землях, що перебували у складі Австро-Угорщини», годі й говорити про складності, з якими зітнулася УЦР у процесі розвитку «Української революції»!

Не можна оминути увагою в цитованому розділі й одного з найпринциповіших моментів в історії УЦР 1917 р.: 10 листопада Мала рада затвердила нову форму судочинства «іменем Української Народної Республіки». На просте запитання: а що це за диво – Українська Народна Республіка, звідки вона взялася, хто її проголосив, на підставі якого права та згідно з яким законом це проголошення відбулося? – отримаємо єдино коректну відповідь: УНР була проголошена 7 листопада на засіданні Малої ради сорока двома голосами з сорока семи присутніх на засіданні. Ухвалено це проголошення, згідно з протоколом, було голосами українських націонал-соціалістів та їхніх політичних побратимів – соціалістів-сіоністів; політичні представники російської та польської громад не голосували. Протокол засідання також повідомляє, що відсутніми на засіданні було «чоловік 5– 6»^[48], хоч це брехня. Ретельні підрахунки показують, що, згідно з офіційними документами УЦР, до складу Малої ради на початку осені 1917 р. входило понад 100 осіб (див. додаток).

Нескладний підрахунок показує, що УНР було проголошено 35,89% голосів членів органу, створеного для вирішення поточних питань між сесіями «великої» ради – підкреслимо ще раз: громадської організації. Спеціально до відома автора цитованого розділу члена-кореспондента НАН України В. Солдатенка повідомляємо: громадські організації, за визначенням, функціонально непридатні до проголошення держав. Більше того – вони не мають права вирішувати питання державного життя – на те вони й громадські організації. Зайве повторювати ту просту істину, що ніяким внутрішнім або публічним документом ані УЦР, ані Малої ради не могли в принципі мати право або обов’язок вирішувати проблеми державного устрою – як до сьогодні не мають на це право, наприклад, Конгрес української інтелігенції або навіть Всеукраїнська нарада депутатів місцевих рад (якщо такі існують).

Висновок восьмий

Від 7/10 листопада 1917 р. на території дев’яти губерній, які входили до складу Російської республіки, меншістю голосів членів однієї з громадських організацій з числа українських націонал-соціалістів та сіоністів, усупереч волі економічно, соціально та політично впливової частини населення, усупереч чинним на той час нормам законодавства та міжнародного права, було формально проголошено незалежну «державу» під назвою Українська Народна Республіка. Ані поляки, ані росіяни, ані міжнародна спільнота, насамперед в особі союзників воюючої Росії – Великої Британії та Франції – створення такої держави не підтримували, законною і, отже, правовою її не вважали. Натомість проголошення УНР дало підстави цим сторонам вважати цю державу незаконною, а її лідерів – особами, які вчинили акт прямої державної зради в умовах війни з відповідними правовими наслідками, які з цього факту випливали.

Сучасний стан інституційного розуміння проблеми – 3

Уже 21 листопада керівництво цієї «держави» в особі тридцяти семи членів Малої ради вирішило перетворити себе на суб’єкта міжнародного права, проголосувавши за початок мирних переговорів з Центральними державами. Зробили вони це «з подачі» Генерального секретаріату, якщо точно – вісьмох з чотирнадцяти його членів, які підписали відповідний протокол засідання цього «уряду»^[49]. Все це крутійство з інфернальними наслідками характеризується у відповідному розділі цитованої нами фундаментальної монографії «Україна: політична історія…» просто, безапеляційно, лапідарно: «Демократична платформа забезпечила УЦР масову підтримку українського громадянства».^[50]

Поставимо ще одне питання: а чи замислювався автор цитованого розділу член-кореспондент НАН України (з 2006 р.), доктор історичних наук (з 1981 р.), професор (з 1986 р.) В. Солдатенко над тим, яке правове навантаження несе як термін так часто згадуване ним «українське громадянство»?

Якщо йдеться про громадянство УНР, то такого станом на 10 листопада не було й бути не могло, оскільки той-таки III Універсал проголосив автономну УНР у складі Росії, а автономія будь-якого рівня не передбачає окремого громадянства. Наприклад, у сучасній Україні є автономна республіка – Крим, але її мешканці є громадянами України, а не громадянами Криму. Отже, в даному контексті термін «українське громадянство» не є ані юридично, ані історично, ані науково й ніяк інакше коректним, а вживання його є звичайним, але примітивним і саме тому дійовим маніпулятивним прийомом. Насправді під терміном «українське громадянство» сучасні фальсифікатори історії нашого народу ховають групу громадян Російської республіки руського та єврейського походження, які підтримали чи підтримували ідею самочинного створення Української держави в несумісних між собою політичних формах.

Висновок дев’ятий

Таким чином, термін «українське громадянство», ужитий стосовно конкретних політико-правових обставин осені 1917 р., є антинауковим і не може використовуватися у наукових розвідках, які повинні оперувати точно визначеними, несуперечливими дефініціями.

Сучасний стан інституційного розуміння проблеми – 4

Прикладом такого підходу, за власним судженням автора цих рядків, можна в цілому вважати дослідження О. Любовець. Дослідниці вдалося в цілому дистанціюватися від поширених компліментарних підходів до описуваних подій та їхніх активних учасників. Так, вона прямо вказала на характерну особливість тогочасного вітчизняного політичного буття – перманентні організаційні розколи, «в основі яких лежали розбіжності програмного та тактичного характеру». Тотальний крах так званих «національно-визвольних змагань» дослідниця справедливо пояснює не підступними діями масонів, поляків, Папи Римського, країн Антанти, більшовиків та інших реальних та уявних «гнобителів» українського народу, а тим, що «жодна з моделей державного будівництва, запропонована українськими політичними партіями, так і не була реалізована». Серед причин цього названо такі:

– моделі «не набули завершеного чіткого вигляду»,

– «залишилися на рівні ідейно-теоретичних настанов»,

– «не було розроблено механізму їх реалізації»,

– «не всі вони адекватно відбивали настрої та прагнення широких верств населення»,

– «агресія з боку сусідніх держав».^[51]

У вітчизняному науковому просторі існує ще декілька гносеологічних підходів до оцінки подій, які відбувались на території сучасної України в 1917—1920 рр. Один з них яскраво репрезентує творчість авторитетного вітчизняного франкознавця Я. Грицака^[52]. Есей «Українська революція 1914—1923: нові інтерпретації» безапеляційно постулює такі апріорні судження:

– наприкінці XVIII ст. до складу Російської та Австро-Угорської імперій «були інтегровані» саме «українські етнічні землі», а не землі Речі Посполитої,

– у той же самий час автор погоджується з висновком анонімного автора меморандуму Департаменту політичної розвідки Великої Британії, який відзначав, що навіть у травні 1918 р. «українські» селяни ідентифікували себе як «православних», «селян», які говорять «тутейшою мовою», є «руськими» – що не означає їхньої належності до українства. «Тому, – справедливо зауважує Я. Грицак, – шанси української інтелігенції змобілізувати селян-співвітчизників, уживаючи лише національні лозунги, були незначні. Тому вони свідомо використовували соціальне питання, щоби зміцнити національний аспект своєї пропаганди».^[53]

Саме тому лідери «українського руху» мусили радикалізувати свою позицію передовсім у земельному питанні до крайньої межі – і тут їхні інтереси та інтереси дев’яти з десяти мешканців «українських губерній» збіглися у часі і просторі. Скасування приватної власності на землю поза правом і законом вимагало застосування неправових, незаконних методів, тобто методів терористичних за своїм характером. Отже, залишитися у політичному «мейнстрімі», зберегти для себе політичну перспективу на майбутнє означало необхідність послідовно фізично винищити всіх без винятку приватних власників-неселян за походженням, а також їхню «обслугу» – офіцерів, юристів, чиновників, попів, співробітників правоохоронних органів та, зрештою, всіх незгодних з програмою української Жакерії. Ось лише один із тисяч прикладів: місце дії – село Іржавці, тепер Ічнянського району Чернігівської області, селяни «розкуркулюють» класика української культури Левка Ревуцького – з тим, щоби за якихось півстоліття поставити йому в селі пам’ятник…^[54]

Не можна не відзначити справедливості твердження Я. Грицака про принципову різницю між російськими та українськими соціалістами (в даному разі – есерами). Російські обстоювали принцип передачі всіх земель у власність «общини», українські – індивідуальним господарствам, яких в «українських» губерніях було від 70% на Чернігівщині до 97% на Правобережжі. При цьому політична «програма» «українського» села передбачала:

– розподіл поміщицьких земель;

– скасування державних монополій на продовольство;

– повернення до вільного ринку;

– самоуправління «без комуністів, росіян та євреїв»;

– скасування колгоспів та комун;

– повагу до релігії;

– повагу до місцевих традицій.

Натомість інші, цілком умоглядні, як нам видається, твердження того ж дослідника нічого, крім подиву, не викликають. Наприклад: «<…> уряд України, як і інших новонароджених держав, був приречений (ким, коли? – Д. Я.) на здійснення державотворчого експерименту (підкреслено нами. – Д.Я.) в умовах безперервних воєн. З іншого боку, така комбінація дуже прискорила націєтворчий процес, який за інших, мирних умов, протривав би декілька десятків років»^[55]. Читаючи таке, мимоволі запитуєш небо: а чи не зависокою стала ціна такого експерименту чи такого «прискорення»? Може, краще було б спробувати якось пережити ці «кілька десятків років» у спокійних умовах, а не в окопах Другої світової, в Березі Картузькій, схронах УПА, оздоровчих закладах ГУЛАГу, Аушвіці, таборах переміщених осіб etc.? Можливо, я чогось не розумію, але глибоко переконаний: мученицька смерть однієї людини (не говорячи про десятки членів моєї родини та про мільйони моїх співвітчизників) є для мене неприйнятною ціною за ейфоричну радість, отриману навіть шанованим мною колегою від прискорення «націєтворчого процесу».

Висновок десятий

Цитоване міркування є ключовим пунктом аргументації сучасних адвокатів «націєтворчого/державотворчого експерименту», затіяного українськими націонал-соціалістами 1917 р.

Проблема ціни

Додумалися вони до цього не самі: піонером тут, вірогідно, став І. Лисяк-Рудницький, згідно з концептом якого «українська революція» хоч і не досягла своєї мети^[56], але «внутрішньо переродила суспільство України», «створила Україну як модерну політичну націю». Відповідь на очевидне питання про ціну такого «переродження», про ціну такого «експерименту», вочевидь, виноситься за дужки. Інакше кажучи, панове адвокати цього підходу уникають чесної відповіді на просте питання: що було б краще для мільйонів «українських» селян та їхніх нащадків, які на початку цих самих «змагань» не знали навіть, хто вони:

– спокійний, мирний, поступовий розвиток у федеративній демократичній Російській (Польській, Австрійській) республіці, який тривав би, за Я. Грицаком, «десяток років»,

або

– жахлива за своїми наслідками (соціальними, економічними й – і це найголовніше – гуманітарними) громадянська війна, панування людожерного московського більшовицького окупаційного режиму, кількість жертв якого в сучасній Україні – навіть по двох десятках років після проголошення її державної незалежності – все ще підраховують державні, наукові, громадські та інші охочі інституції?

Та чи інша відповідь на це питання, на наше глибоке переконання, і обумовлює світоглядну і, отже, наукову позицію дослідника. Саме в цьому контексті і слід (або не слід) вибудовувати ієрархію причиново-наслідкових зв’язків, зокрема відповідаючи на питання про причини поразки отого «державотворчого експерименту». Твердження на кшталт «українському національному рухові не вдалося здобути визнання та підтримку на міжнародній арені», або: більшовикам «поталанило встановити контроль над ядром російських етнічних земель», а «білі» натомість були «відтиснені на периферію Російської імперії, на території, заселені неросійськими народами», і саме «ця геополітична ситуація відіграла вирішальну роль щодо результатів революції», вінцем яких є висновок – «утворення Совєтського Союзу було більше українською, ніж російською ідеєю»^[57], не допомагають відповісти на просте питання. А саме – чи були у лідерів «українського руху» бодай теоретичні шанси заснувати на території сучасної України неправовими, насильницькими методами та засобами деклароване суспільство «українських» православних селян-трударів – за неодмінної умови винищення всіх інших прошарків суспільства? Чи цей, з дозволу сказати, «експеримент» від початку мав інші, не відомі більшості його щирих учасників цілі?

Головний висновок Я. Грицака – «без Української Народної Республіки не було б Української Совєтської Соціалістичної Республіки». Український рух, мовляв, примусив Леніна зважати на національні потреби радянських народів, відійти від «унітаристських» поглядів, сформулювати ідею СРСР, у якому українці – бодай формально – отримали право жити у складі автономної держави – «право, якого їх позбавила Російська імперія та в якому їм відмовляли білогвардійські сили»^[58]. Та ціною цього права стали десятки мільйонів наших співвітчизників, безвинно позбавлених життя як внаслідок дій національно свідомих «експериментаторів», так і послідовників В. І. Ульянова-Леніна. Вічна їм пам’ять! Ну а ті, хто скористався (або був змушений скористатися – проти своєї волі) «правом жити у складі автономної держави», сповна заплатили за це «щастя». Їхня доля така: «тоталітарний режим взагалі, а комуністичний особливо, перетворює країну в одне величезне злочинне угруповання, де поруч з нечувано кривавими злочинами, спрямованими проти власного народу, йде процес втягування самого народу в злочини з покладанням на нього колективної відповідальності за ці злочини».^[59]

Сучасний стан розуміння проблеми – 5

Наостанок наведімо приклад ще одного гносеологічного підходу до «вивчення» подій, які відбувалися на теренах сучасної України в перші десятки років минулого століття. Власне, його треба означити не як гносеологічний, а як вербальний, оскільки жодного пізнавального навантаження роботи такого ґатунку не несуть взагалі. Твори такого штибу рясніють фразами на кшталт: «…для відродження державності українці, як і інші народи, мали необхідний мінімум передумов. У поясненні того, що історична альтернатива не була реалізована українцями, можна виділити цілий комплекс факторів, проте компаративний аналіз визвольної боротьби свідчить, що за багатьма з них стояли соціалістично-федералістичні погляди національного проводу».^[60]

Або: «…в теоріях визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи досягнення автономії визначалось як один з етапів на шляху відновлення втраченої державності. В умовах нестабільності збереження великої держави це гарантувало «малим» народам захист від претензій на їхню територію інших європейських країн, як, наприклад, Німеччини. Українські лідери визвольної боротьби після очевидного розвалу імперії продовжували боротися за федералізацію, а проголошення незалежності пояснювали як тимчасовий відступ від ідеалів. Така позиція пояснює їх пасивність у процесах державотворення».

Або: «Негативна оцінка державності була перейнята лідерами Української революції з політичних теорій попередників. Неповна соціальна структура українців сприймалась як позитивний факт – немає верстви, яка пригнічує інші, немає потреби вести з нею боротьбу та руйнувати державу як механізм, що забезпечує гноблення».

Або: «Центральна Рада до кінця не усвідомлювала себе як національну владу, тому її дії були нерішучими. Ще однією з причин нерішучості лідерів України була невпевненість у тому, що український народ має достатній рівень національної свідомості та підтримає їх вимоги».^[61]

Якщо замало цього, можна навести приклади інших інтелектуальних «шедеврів» сучасної нам доби: Лютнева революція «дуже скоро надала соціально-політичним процесам в Україні характеру національної революції та поставила на порядок денний відновлення державної незалежності українського народу». Або: «Центральна Рада – національний представницький орган, до якого перейшли законодавчі повноваження»^[62] – так, нібито у «законодавчих повноважень» несподівано виросли ноги, якими вони й перейшли невідомо звідки до штаб-квартири УЦР.

Цитувати подібні шедеври можна годинами, наприклад: «розбудова і правове оформлення національної держави періоду 1917—1920 pp. проходили як закономірне продовження державно-правових традицій та прагнень в Україні, що стали визначальними при виборі генеральних напрямів і практичних зусиль державо– та правотворення». Чи: «визначальна особливість становлення та розвитку системи національного законодавства на початку XX cm. полягала, перш за все, у тому, що вона створювалася практично при одночасному активному формуванні власної держави, в умовах майже цілковитого невизнання права українського народу на національне самовизначення». Чи то: «історичний досвід правотворення періоду відродження Української держави 1917—1920 pp. має безпосередній зв'язок із сучасними процесами державотворення і становлення права в Україні». Ну і нарешті: «хоча доба визвольної боротьби не принесла перемоги державної ідеї, але значення цих трьох років (узагалі-то чотирьох – 1917, 1918, 1919, 1920. – Д. Я.) справді епохальне. Цей короткий час приніс для українського народу здійснення давньої великої мрії, здійснення великої засади його рівності з іншими народами. Раз досягши її, він уже не може зійти зі шляху боротьби за свою історичну мету».^[63]

Якими артефактами оперують автори подібних науково-подібних постулатів – для нас особисто залишається загадкою. Автор цих рядків навіть пробував переставляти місцями окремі слова в реченнях, а також окремі речення, – результат завжди виходив той самий. Саме тому йому довелося розгорнути перший том фундаментальної збірки документів «Українська Центральна Рада» і з олівцем в руках ознайомитися з його змістом.

Тихий початок

Тоді, у березні 1917 p., починалося все тихо й непомітно. Самостійне та, згодом, самодостатнє політичне життя в Києві почалося у середу, 1 березня (тут і далі – дати даються за старим стилем. – Д. Я.) о 6-ій ранку, коли київський міський голова, масон (далі – (м)) Ф. Бурчак прочитав телеграму, в якій його «брат», депутат Державної думи О. Бубликов, підтвердив повідомлення голови Думи М. Родзянка про перехід усієї повноти влади в державі до рук Тимчасового комітету Державної думи та Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів.^[64]

Слово – очевидцю:

«…Это были времена легендарные, те времена, когда в садах самого прекрасного города нашей Родины жило беспечальное, юное поколение. Тогда-то в сердцах у этого поколения родилась уверенность, что вся жизнь пройдет в белом цвете, тихо, спокойно, зори, закаты, Днепр, Крещатик, солнечные улицы летом, а зимой не холодный, не жесткий, крупный ласковый снег…

…И вышло совершенно наоборот.

Легендарные времена оборвались, и внезапно и грозно наступила история. Я совершенно точно могу указать момент ее появления: это было в 10 час. утра 2-го марта 1917 г. (тут Булгаков^[65] помилився. —Д. Я.), когда в Киев пришла телеграмма, подписанная двумя загадочными словами:

Депутат Бубликов.

Ни один человек в Киеве, за это я ручаюсь, не знал, что должны были означать эти таинственные 15 букв, но знаю одно: ими история подала Киеву сигнал к началу. И началось и продолжалось в течение четырех лет. Что за это время происходило в знаменитом городе, никакому описанию не поддается. Будто уэлъсовская анатомистическая бомба лопнула под могилами Аскольда иДира, и в течение 1000 дней гремело и клокотало и полыхало пламенем не только в самом Киеве, но и в его пригородах, и в дачных его местах в окружности 20 верст радиусом.

Когда небесный гром (ведь и небесному терпению есть предел) убьет всех до единого современных писателей и явится лет через 50 новый, настоящий Лев Толстой, будет создана изумительная книга о великих боях в Киеве. Наживутся тогда книгоиздатели на грандиозном памятнике 1917—1920 годам.

Пока что можно сказать одно: по счету киевлян у них было 18 переворотов. Некоторые из теплушечных мемуаристов насчитали их 12; я точно могу сообщить, что их было 14, причем 10 из них я лично пережил».