Грушевський, Скоропадський, Петлюра

– «правові взаємини уряду з іншими ключовими державними органами влади УНР теж залишились нез’ясованими, а це призводило до постійних протиріч між ними»;

– «невирішеною залишилась проблема взаємодії <…> з місцевими органами виконавчої влади та самоврядування»;

– «не було чіткого розмежування між органами цивільної та державної влади»^[154].

До цих абсолютно коректних висновків слід додати ще одне зауваження: як довели всі наступні події, в складі УЦР не знайшлося, кінець кінцем, жодної людини, здатної просто замислитись над цими питаннями – не говорячи про те, щоб запропонувати бодай якесь рішення однієї із зазначених С. Благовісним проблем.

CЕРПЕНЬ

«Україна» як політико-адміністративна одиниця Росії

Практична діяльність УЦР та її інституцій упродовж квітня—липня виразно засвідчила: політична активність, спрямована на державний розвал воюючої Росії, об’єктивно сприяє глобальним політичним інтересам її ворогів, насамперед Німецької та Австро-Угорської імперій. Позаяк спростувати звинувачення в грі на користь військових супротивників країн Антанти було нелегко, то лідери Ради вирішили переключити увагу громадськості, звинувативши своїх опонентів у… розпалюванні національної ворожнечі.

4 серпня Генеральний секретаріат звернувся «до революційної демократії Росії»: «В останні дні все частіше приходять відомості про заговори прихильників старого ладу, які на першу чергу ставлять боротьбу з Центральною Радою і Генеральним секретаріатом… Вважаючи нижче свого достоїнства доказувати неправдивість брехливих чуток про якісь зносини з австро-германськими колами, ми вказуєм на контрреволюційну небезпеку, яка користується розпалюванням національної ворожнечі… Центральна Рада, яка об’єднала коло себе всі революційні сили України, стоїть на сторожі загальноросійської революції. За голову Генерального секретаріату В. Садовський. Генеральний писар П. Христюк»^[155].

Територія, на яку було розповсюджено юрисдикцію Генерального секретаріату Тимчасового уряду в 1917 р., та територіальні претензії УЦР. Суспільне надбання

Звернення мало заспокоїти як населення країни, так і петроградський уряд, який своєю «Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріату Тимчасового уряду на Україні» визначив: «до вирішення питання про місцеве урядування Установчими зборами по справах місцевого урядування Україною вищим органом Тимчасового уряду є Генеральний секретаріат, який призначає Тимчасовий уряд за поданням Центральної Ради» із розповсюдженням його юрисдикції на Волинську, Київську, Подільську, Полтавську та Чернігівську губернії (без 4 повітів)^[156].

Констатація

«Інструкція» Тимчасового уряду Генеральному секретаріатові була першим і єдиним – підкреслимо: першим і єдиним документом, який легітимізував ГС як крайовий орган Тимчасового уряду. Це був єдино можливий «правовий шлях» утворення «української автономії у складі Російської держави»^[157], – і ніяк інакше коректно його кваліфікувати не можна.

Це перший юридично правосильний документ, який запровадив в обіг політико-правовий термін «Україна» і визначив її, України, кордони, які охоплювали головно землі, що входили до складу Речі Посполитої у XVIII ст. і були анексовані в 1772–1796 рр. Російською імперією.

Цим визнанням Тимчасовий уряд одним ударом вколотив цвяха у труну можливого майбутнього польсько-українського порозуміння, бо фактично визнав, відсутність своїх законних прав на вказані території. Адже жоден уряд (тим більше тимчасовий, перехідний) не має права передавати повноваження з управління навіть одним квадратним метром своєї території політичному рухові, який виразно заявив про своє бажання сепаратного державного існування^[158].

Останнє керівники Тимчасового уряду та їхні провідні юридичні радники розуміли цілком ясно. Наведімо свідчення учасника переговорної київської групи: «Прочитавши наш статут, барон Нольде зразу сказав, що це більше як федерація, це цілковита унія. Такої автономії не має ні один народ у світі».

Борис Нольде (1876–1948 рр.), член Юридичної наради Тимчасового уряду. Суспільне надбання

Спеціальна комісія Тимчасового уряду «виробила свою інструкцію. Коли ми розглянули її, то зразу сказали, що вона для нас не до прийняття. Умову нашу з 3 липня з Церетелі, Керенським і Терещенко вони приймали як зло, як певний обов’язок по векселю, що дістався їм у спадщину і який платити вони не дуже хотять»^[159].

Нарешті, офіційно визнавши 4 серпня існування «України» як окремої поки що адміністративної одиниці в межах означених губерній Росії, Тимчасовий уряд тим самим виразно засвідчив принципове невизнання законних польських домагань про відновлення Речі Посполитої в межах кордонів 1772 року.

Курс на сепаратні Установчі збори

Як засвідчили подальші події, платити за векселями не бажала сама Центральна Рада. У Києві гарячково вирішували: приймати легітимацію з рук петроградської влади чи відмовитися від неї? 5, 6 та 10 серпня згоди не змогли дійти відповідно 28, 43 та 37 із 97 відомих нам членів Малої ради^[160], що зібралися були на чергові екстрені засідання.

О 19-й годині суботи, 5 серпня, в Троїцькому народному домі за участі «близько 300 членів Центральної Ради»^[161] відкрилися її чергові, VI за порядком, пленарні засідання.

Упродовж суботи, неділі, понеділка, вівторка обговорювали що завгодно, окрім головного поточного політичного питання; 8 серпня нарешті визначилися з персональним та кількісним своїм складом – «639 дійсних членів» + «кандидатів із правом рішучого голосу 4, а всього 643, користуються ж дорадчим голосом 13»^[162].

Лише в середу, 9 серпня, проголосували резолюції, які мали би визначити ставлення УЦР до Інструкції Тимчасового уряду. Найбільшу кількість голосів у «першому читанні» здобув есдеківський проект із поправками есерів: 247 голосів проти 36 та 70/76 таких, що утрималися. Остаточно його підтримали 227 членів Ради, проти висловилися 16, утрималися від голосування 62^[163]. Тобто в голосуванні взяло участь 305 осіб, а підтримали документ хіба 35 % тих, хто мав право вирішального голосу.

І це не завадило записати в протоколі, що резолюцію було ухвалено!!! Так і записано, чорним по білому: «по прийнятті Інструкції голова Генерального секретаріату д. Винниченко» робить заяву – оголошує про відставку Секретаріату, «виходячи з цілком формальних ділових мотивів»^[164].

Увечері того ж дня «більшістю голосів» (але якою саме – назавжди залишилося загадкою) пленум ухвалив спільну резолюцію УПСР/ УСДРП. Вона гідна того, аби навести її повністю: «Стоячи на становищі нічим не обмеженого самовизначення націй, вважаючи, що тільки само населення України може рішати про політичний лад України та про її відношення до Росії, Українська Центральна Рада вважає необхідним скликати якнайскоріше Установчі збори етнографічної України (виділено нами. – Д. Я.). В цій цілі Українська Центральна Рада мусить негайно обрати комісію, яка повинна виробити виборчу ординацію до Українських Установчих зборів і в порозумінні з Генеральним секретаріатом внутрішніх справ та органами місцевого самоуправління скликати їх»^[165].

Констатація

Нагадаємо: «етнографічні українські землі» – це більше півсотні нетотожних за обставинами історичного правового та культурного розвитку, панівної конфесійної належності та інших особливостей територій, як-от: Берестейщина, Бойківщина, Бессарабія, Буджак, Буковина, Волинь, Галичина, Гетьманщина, Гуцульщина, Донщина, Задунайська Січ, Закарпаття, Запоріжжя, Зелена Україна, Карпатська Україна, Київщина, Кубань, Курщина, Лемківщина, Лівобережна Україна, Малиновий Клин, Мармарощина, Надбужжя, Наддністрянщина, Надпоріжжя, Надпруття, Надсяння, Надросся, Надчорномор’я, Перемишлянщина, Новоросія, Переяславщина, Північне Причорномор’я, Підкарпатська Русь, Підляшшя, Поділля, Подніпров’я, Покуття, Полісся, Полтавщина, Посулля, Приазов’я, Прибужжя, Придністров’я, Придунав’я, Прикарпаття, Пряшівщина, Сірий клин, Слобожанщина, Ставропольщина, Стародубщина, Таврія, Терщина, Холмщина (Забужжя), Червона Русь, Чернігівщина. Ці території впродовж століть входили до складу різних держав та їх об’єднань, в т. ч. станом на 1917 р. до складу Росії, Австрії, Угорщини, Румунії.

Ще одне нагадування: за два з половиною роки аналогічний політичний принцип – примат етнографічного зв’язку територій – у Німеччині сформулювала тамтешня робітнича національна і соціалістична партія. У її редакції цей принцип звучав так: «Ми вимагаємо об’єднання всіх німців на основі права народів на самовизначення у Велику Німеччину».

Спроба імплементації цього принципу за два з половиною десятки років призвела до тотального державного, політичного, економічного та морального краху Німеччини, а гріх цієї спроби вона спокутує до сьогодні. І це при тому, що Адольф Гітлер та його послідовники ніколи не заходили так далеко, як їхні українські попередники: німецькі націонал-соціалісти ніколи не ставили питання ані про знищення інституту приватної власності як такого, ані про знищення всіх «нетрудових» елементів, тобто всіх неселян як таких. Натомість українські націонал-соціалісти до цього чорного списку занесли ще й росіян, а згодом – поляків та євреїв.

Коротко кажучи, заклики до проведення Установчих зборів примарної і, отже, ніким не визнаної «етнографічної України» – це не тільки однозначний прояв фашизму, але й фактично курс на війну із усіма перерахованими державами та народами – навіть російські меншовики та їхні єврейські однодумці з Бунду відмовилися підтримати божевільну резолюцію від 9 серпня.

На тому учасники VI пленуму Центральної Ради і розійшлися. Як з’ясувалося дуже скоро – назавжди.

Винниченко як агент іноземного впливу

10 серпня Мала рада, а фактично – зібрання тридцяти семи її членів, голосами яких ухвалювалися всі рішення впродовж цього та наступних днів^[166], заходилася формулювати своє ставлення не до відставки петроградського уряду, спричиненої виданням «Тимчасової інструкції», а до змісту та політичних наслідків інтерв’ю, яке дав петроградському кореспонденту французької газети «Journal» В. Винниченко. Саме це було найпершим і найголовнішим політичним питанням, дискутованим на засіданні.

Як відзначили автори коментарів до першого тому документів УЦР, «у публікації інтерв’ю В. К. Винниченка кореспонденту газети про український національно-визвольний рух, свідомо або випадково, було перекручено його зміст. У ній йшлося про те, що начебто більша частина членів УЦР германофільської орієнтації. Це викликало відповідну реакцію в пресі, у зв’язку з чим В. К. Винниченко дав спростування».

Сам Винниченко озвучив свої пояснення у двох версіях, які не збігаються між собою. Версія перша, оприлюднена у «Народній волі» 11 серпня, звучить так: «Правда, я вказував, що між українцями є самостійники, але з ними одповідальна інтелігенція, і особливо українські соціалісти, боролися і борються. Як приклади, – пояснив Винниченко, – я приводив військові з’їзди. Можливо, кореспондент не зрозумів мене і зрозумів натяки на самостійність як германофільство, тим більше, що говорили ми на різних мовах <…>».

Пояснення, дане на вимогу Тимчасового уряду, звучить так: «<…> я казав, що до революції серед українського громадянства через жорстокі утиски царату на Вкраїні були германофільські течії. Після революції вони зовсім зникли», – запевняв уряд Володимир Кирилович, – але «<…> недовір’я уряду до стремлінь українців і перепони їм такі чи інші дійсно викликали намір до виділення між крайніми групами, але не в смислі злучення з Австрією та Германією, а як самостійної України». «Перекручення» своїх слів журналістом письменник пояснив «або злим умислом, або ж кепським розумінням кореспондентом французо-російської мови, на якій велась розмова»^[167].

Цікавими для розгляду цього інциденту є такі обставини. Перша. Ані Винниченко, ані Мала рада, ані Генсекретаріат, ані ЦК УСДРП ніколи не дали собі ради оприлюднити відповідне місце з інтерв’ю з перекладом російською та/або українською мовою. Друга. Сам Винниченко французької мови не знав, а уявити собі, щоб петроградський кореспондент французької газети (до слова, його ім’я так ніколи й ніким назване не було) не знав би російської мови, яку чудово знав Винниченко, досить важко, якщо можливо взагалі. Третє. Впадає в очі, що на захист Винниченка на згаданому зібранні членів Малої ради виступили не його однопартійці – соціал-демократи, – а націонал-революціонери та есери, відповідно Любинський та той-таки Ковалевський. Перший запевнив: «Українська націонал-революційна партія ні в якому разі не допустила би в своєму складі людей, котрі б могли покладати навіть найменші надії на ворожі українському народові держави: Австрію та Германію»^[168]. Ковалевський партійну позицію озвучив енергійніше: «в складі Центральної Ради нема ніяких германофільських течій, і… все наведене в інтерв’ю являється інсинуацією»^[169].

Та не все було інсинуацією в газетному матеріалі. Якщо навіть припустити, що журналіст унаслідок або недбалості, або політичного замовлення несвідомо чи свідомо перекрутив слова провідника українських есдеків, то перекрутити записи в Винниченковому щоденнику він ніяк не міг. А знайти в тому щоденнику можна багато цікавого. Наприклад, таке.

Як зазначив публікатор цього унікального джерела Григорій Костюк, Винниченко підтримував «давні дружні зв’язки» з Володимиром Старосольським – знаковою постаттю східногалицького соціал-демократичного руху. Під час війни Старосольський – член Головної української ради та Бойової управи січових стрільців, активно співпрацював із Союзом визволення України. Тобто брав участь у реалізації фінансованого Віднем політичного проекту створення коронного українського краю в складі «двоєдиної» монархії на чолі з австрійським ерцгерцогом на чолі.

Старосольський— переконаний прихильник «соціал-демократичної ідеології австро-марксистського зразка», яка, на його думку, «підтверджується історично, найбільш повно і вичерпно відповідає менталітету та стремлінням українського народу»^[170]. Зв’язки між обома соціал-демократами були «дружніми» настільки, що Винниченко нелегально приїжджав до Росії під прикриттям паспорта Старосольського!^[171]

УВАГА: австрійський громадянин Старосольський надавав свій паспорт для російського громадянина Винниченка, який з цим документом в’їжджав до Росії з метою проведення підривної, антидержавницької діяльності.

Володимир Кирилович ніколи від себе своєї зовнішньополітичної орієнтації в ті роки не приховував. «Кінець австро-германської орієнтації» він констатував для себе лише після лютневого перевороту, власне, між 20 березня та 10 червня 1917 р. Більше того, 10 липня наступного, 1918 р., він, після звільнення з-під арешту гетьманською контррозвідкою, прямо записав у щоденнику: «здивувався, за що б мали мене заарештувати німці, проти підмоги яких Україні я нічого не мав і не можу мати», та гостро розкритикував есерів за їхні антинімецькі заяви та інтриги!^[172]

Відкритим залишається питання, хто фінансував ці поїздки та багатомісячні перебування Винниченка в Росії, в т. ч. у Москві.

Варіантів тут небагато: ці подорожі здійснювалися або власним коштом (нагадаємо, що п’єси політемігранта Винниченка йшли по театрах усієї Росії, зокрема в Петрограді, Москві, Києві, Баку, Тифлісі, Саратові, Одесі, Самарі та інших містах), або фінансувалися з бюджету Австро-Угорщини. Або «працювали» обидва варіанти.

Констатація

До процитованих вище палких слів Любинського залишається додати, що саме він рівно за 6 місяців і підписав сепаратну мирову угоду з країнами Почвірного союзу. Соціалістів-революціонерів там представляли Всеволод Голубович, Микола Залізняк та Олександр Севрюк.

Підписанти Берестейського мирного договору (зліва-направо): генерал Брінкманн, М. Любинський, М. Левитський, О. Севрюк, генерал М. Гоффманн, С. Остапенко. Суспільне надбання

Генсекретаріат: третя спроба «пологів»

На третій день пленарних засідань Ради, а саме 12 серпня, дійшли до головної справи – формування крайового уряду.

Відразу стало зрозуміло: сформувати його на партійній основі неможливо через гострі міжфракційні суперечки. Ухвалили «відкласти справу ще на день з тією надією, що фракції соціал-демократів та соціалістів-революціонерів зможуть дійти до якоїсь згоди». Згоди, ясна річ, не дійшли.

Натомість з’ясувалася головна причина, що стояла на перешкоді формування дієздатного крайового органу Тимчасового уряду. Це персона її найбільш вірогідного керівника. Із притаманною йому щирою безпосередністю Володимир Кирилович Винниченко зізнався: саме «його особа є причиною того, що найбільш впливова фракція, яка має значення особливо в селянських масах, не хоче дати своїх членів в Генеральний секретаріат».

Компромісною фігурою став Дмитро Дорошенко: склад кабінету під його головуванням затвердили 14 серпня 21 голосом, причому есерівська фракція утрималася від голосування у повному складі^[173].

Д. Дорошенко (1882–1951 рр.). Джерело: esu.com.ua

17 числа Мала рада знову зібралася на засідання. У порядку денному – одне-єдине питання: про затвердження складу Генсекретаріату, вже затвердженого за три дні перед тим! Позитивного результату знову-таки не досягли. І знову – через позицію, озвучену Ковалевським: «платформа Секретаріату була ухвалена Малою радою раніше і оголошена Секретаріатом, а позаяк новий Секретаріат є спадкоємець, то нема рації знов обговорювати і ухвалювати платформу». І тоді, читаємо далі в протоколі засідання, пан Ковалевський почав виясняти, «чому 11 секретарів. А не 9 або 14». Поки це все озвучувалось і дебатувалось, зник кворум, і засідання перенесли на наступний день^[174].

Засідання 18 серпня розпочалося звичайним рутинним порядком: почали з розгляду справи Київського університету. По завершенні дебатів Дорошенко оголосив склад крайового уряду та декларацію його намірів: «Стоячи на ґрунті згоди з 3 липня 1917 р., новий Секретаріат має провадити загальний напрямок політики попереднього Секретаріату, ставлячи на перше місце творчу ділову роботу по будуванню автономного життя на Україні із забезпеченням прав національних меншостей, захищаючи Україну як від внутрішнього непорядку та контрреволюції, так і від зовнішнього ворога» (виділено нами. – Д. Я.).

«Справа про 100 000» та урядова веремія

Озвучивши згаданий документ, але не дочекавшись постановки його на голосування, Д. Дорошенко відійшов із зали засідань з метою «поговорити де з ким з кандидатів по телефону». У цей момент головуючий М. Грушевський запропонував «розглянути декілька дрібних справ», першою з яких стала так звана «справа про 100 000».

Як пояснили укладачі збірки УЦР (посилаючись на слова М. Грушевського, оприлюднені чомусь винниченківською «Робітничою газетою», а не есерівською «Народною волею» або офіційним органом УЦР «Вісник з Української Центральної Ради), йшлося про нібито 100 тис. крб., зібраних якоюсь «Українською радою» в Америці на потреби «галичан-біженців» і пересланих на ім’я голови УЦР через «Русько-азіатський банк». Гроші, ясна річ, Михайло Сергійович прийняв.

Тимчасовий уряд, правоохоронні та/або фіскальні органи республіки, громадськість, члени УЦР, українські історики всіх часів та політичних уподобань так ніколи і не дізналися правди про «Українську раду», тим більше, що головною організацією, яка об’єднувала русинів-«українців» у США, був Український народний союз.

Правду про «Українську раду», єдину відому нам сьогодні організацію з такою назвою, знаходимо в дослідженні Петра Лепісевича, і вона така: утворена 30 квітня 1915 р. Загальна Українська Рада (ЗУР) – це «спільна організація всіх політичних представників соборної України, які своєю кінцевою та остаточною метою визначили утворення самостійної України. Завданням ЗУР як загальнонаціональної політичної репрезентації українського народу на час війни було: вирішувати будь-які питання в обсязі загальноукраїнської політики, дбати про її цілісність, проводити спільні політичні акції для загальнонаціональних справ у державах, між якими поділений український народ, а на міжнародному рівні координувати діяльність представлених у ній політичних організацій, не втручаючись у їхні внутрішні справи і не порушуючи їхньої самостійності. Щоб здобути незалежність України, політична програма ЗУР була зорієнтована на Центральні держави, було визначено головну мету цілої української нації – повну національну свободу розвитку; щодо українських земель під російським пануванням – самостійну державу у межах Австро-Угорщини – національно-територіальну автономію»^[175] (виділено нами. – Д. Я.).

Не дізналися зацікавлені особи також ані про те, чим і як УЦР (яка не мала відповідних структур) могла допомогти «галичанам-біженцям», ані про те, скільки і де було тих біженців, ані про будь-які важливі або другорядні деталі цієї справи.

Ковалевський, який представляв справу членам Малої ради, запропонував створити «комісію з представників меншостей, яка докладно розпізнає, звідки і для чого прислані ці гроші». Комісію, ясна річ, так ніколи і не створили, але резолюцію в справі ухвалили таку: «Вислухавши заяву голови Центральної Ради М. Грушевського про прислані з Нью-Йорка через «Механік-Метальбанк»» (а не через «Русько-азіатський банк», як це стверджував сам М. Грушевський. – Д. Я.) сто тисяч (100 000) крб., Мала рада доручає Генеральному секретаріатові одержати ці гроші і віддати по призначенню <…>»^[176].

Немає потреби говорити, що ані слуху, ані духу про гроші, витрачені УЦР «за призначенням», тобто на допомогу «галичанам-біженцям», згідно з усталеною національною традицією, надалі не було. Це тим більше зрозуміло, якщо за цією справою стояли зацікавлені особи та профільні інституції Австро-Угорщини, які за визначенням ретельно опікали всі українські антиросійські елементи, що діяли на теренах держави Габсбургів – так само, як російські спеціальні відомства опікувалися українцями-москвофілами.

Хто фінансував Українську Центральну Раду?

Першу інформацію про фінансові джерела її існування знаходимо в протоколі засідання Малої ради від 30 серпня. Того дня ця інституція заслухала звіт про виконання бюджету Генсекретаріату за серпень та затвердила його в сумі «58 225 крб. 83 коп.»^[177]. Упадає в очі, що 17 767 крб., тобто 30 % бюджету, було спрямовано на потреби Генсекретаріату освіти (що природно для національно-просвітницької організації), при тому що на військове відомство відпустили 19 840 крб. (34 % бюджету), що не може бути природним для будь-якої громадської, в т. ч. навіть такої глибоко патріотичної організації, як Українська Центральна Рада. Ба більше – навіть сьогодні важко знайти в світі державу, яка могла би дозволити собі витрачати на військові потреби третину свого бюджету!

При обговоренні бюджету було спеціально зазначено, що при складанні бюджету «Генеральний секретаріат керувався даними з затвердженого (де, ким і коли? – Д. Я.) бюджету за попередній місяць», тобто за липень 1917 р. Отже, виникає природне питання: чиїм коштом було фінансовано діяльність самої УЦР, її органів та Генерального секретаріату?

На жаль, відповіді на це питання немає до сьогодні: сама УЦР, її лідери ніколи цього питання не торкалися. Нам пощастило виявити одиноке свідчення на цю тему. Ось воно: «Так-сяк улаштувавшись, Центральна Рада видала заклик до громадянства про збір коштів. Проведення цієї акції було доручено інж. В. Ковалеві, а я був призначений йому на допомогу. Заклик був переданий через земства та кооперативи, і ми обчислювали можливий збір на кільканадцять тисяч карбованців, а він, несподівано для всіх, дав 35 000 000. Це, натурально, дуже підтримало на дусі і піднесло репутацію Грушевського як ініціятора»^[178].

Історичний трилер на тему «Джерела фінансування УЦР» написав Павло Гай-Нижник. З ґрунтовного дослідження випливає, що фінансування Ради відбувалося, скажемо делікатно, не за рахунок «внутрішніх джерел». Цитуємо:

– «керівництво Центральної Ради більш як 9 місяців 1917 р. самоусувалося від пошуків шляхів щодо вирішення питання власного фінансового забезпечення»;

– цю проблему діячі УЦР переклали на Тимчасовий уряд;

– «уряд Центральної Ради не виробив механізму втілення в життя власних рішень»;

– «Центральна Рада та її уряд не мали розробленого плану побудови національної грошової системи»;

– «Держбанк залишався без основного та запасного капіталів»;

– «уряд Центральної Ради в області ведення власних, а згодом й державних фінансів керувався принципом проїдання коштів»;

– після проголошення УНР «держава жила за рахунок постійних емісій грошових знаків»;

– «недоліки, що були присутніми за урядування В. Винниченка, залишилися й за уряду В. Голубовича»^[179].

Констатуємо: 100 000 крб., прийняті Грушевським нібито на потреби «галичан-біженців», – це сума, потрібна для двомісячного утримання виконавчого органу УЦР та крайового представництва Тимчасового уряду – Генерального секретаріату.

На засіданні Малої ради 18 серпня Дорошенко, щойно іменований головою останнього, вислухавши всю інформацію про славетні «100 000», несподівано для всіх зрікся як від посади голови «уряду», так і від подальших спроб його формування.

У цій ситуації есери зняли всі застереження щодо Винниченкової кандидатури і заявили, що їхня фракція «перешкод чинити не буде». Доручення Винниченку «скласти Генеральний секретаріат» ухвалили меншістю голосів (виділено нами. – Д. Я.) («за» – 17, 10 – «утрималися», доля решти 10 голосів залишилася, мабуть, назавжди таємницею), засідання перенесли на 23 годину того ж дня. У відведений термін не вклалися, але опівночі новий голова ГС склад поспіхом зліпленого уряду все ж таки оголосив, що і було «прийнято до відома всіма голосами (точна їх кількість завбачливо в протоколі не вказана. – Д. Я.) проти 1, утрималося 4». О першій ночі 19 серпня засідання закрили^[180].

Дещо про механізм ухвалення рішень у Генсекретаріаті

Для особливо допитливих: усі голосування в Генеральному секретаріаті якщо значення й мали, то вельми відносне.

Річ у тім (це доведено у дослідженні Ірини Лебедєвої), що ГС «пішов шляхом делегування частини повноважень виділеним з його складу профільним комісіям (Малому секретаріату, Фінансовій комісії, Комісії по охороні ладу тощо)»^[181]. Незгодні з таким висновком можуть узяти до відома інший: «під час затвердження Генерального секретаріату він не мав заздалегідь виробленого і затвердженого плану роботи. Не чітко були окреслені і функції його секретарів».

Ще б пак – «концентруючи свої сили на розв’язанні цієї проблеми, діячі Центральної Ради занедбали свої власні державні проблеми»^[182]. Інша особливість його формування та функціонування в найближчому майбутньому – те, що при формуванні ГС фракції Малої ради «здебільшого додержувались положень Інструкції Тимчасового уряду, а не Статуту».

Крім того, всі його склади – аж до жовтневого перевороту в Петрограді (та й після нього) – намагалися самочинно розширити сферу компетенції та повноважень через підготовку кожним генеральним секретарем «Інструкції» для свого секретаріату. Та й сама Рада «досить часто відступала від «Інструкції» щодо визначення компетенції окремих секретарств та ГС у цілому. У більшості випадків це робилось неформально, а інколи (виділено нами. – Д. Я.) й приймались офіційні рішення»^[183].

«Міжнаціональний» чи «міжнародний» секретар?

Через день, 21 серпня, Мала рада зробила чергові кроки в напрямку створення незалежної держави de facto.

Крок перший: під час затвердження персонального складу Генсекретаріату посаду О. Шульгина, яка перед тим називалася «генеральний секретар з міжнаціональних справ», перекваліфікували в «генеральний секретар з міжнародних справ», а в поданні до Тимчасового уряду з проханням про затвердження Генсекретаріату слово «міжнародних» замінили на «міжнаціональних».

Крок другий: ухвалили (якою кількістю голосів – знову невідомо) створити 1) «юридичну комісію з представників усіх фракцій», яка мала «означити компетенцію Українських Установчих зборів», та 2) виборчу комісію, яка мала виробити «таку ординацію (тобто законопроект про вибори. – Д. Я.), щоб як можна простіше перевести вибори»^[184].

Мала рада оголошує себе законним урядом України

Авантюра зі створення явочним порядком незалежної держави, для виникнення якої не існувало жодних передумов, окрім суб’єктивних бажань деяких осіб, набирала обертів.

За тиждень, 28 серпня, в день заколоту генерала Лавра Корнілова, Мала рада ухвалила й розповсюдила «відозву до всієї людности України», в якій чорним по білому назвала себе її законним урядом: «Українська Центральна Рада оповіщає всіх громадян сіл і городів України, що законний уряд в Росії тільки Тимчасовий російський уряд, а на Україні – Українська Центральна Рада та її Генеральний секретаріат».

Л. Корнілов (1870–1918 рр.), генерал від інфантерії, Верховний головнокомандувач (липень-серпень 1917 р.), ініціатор «українізації» 34-го корпусу П. Скоропадського. Суспільне надбання

Наступного дня у телеграмі Генсекретаріату до губерніальних та повітових комісарів Тимчасового уряду (виділено нами. – Д. Я.) прямо говориться про те, що саме він, ГС, є «вищий орган правительственной власті на Україні» «згідно з постановою Центральної Ради» (яка, до слова, УЦР ніколи не ухвалювалася просто тому, що пленуму Ради не було. – Д. Я.), який лише «працює в тісному контакті з Тимчасовим правительством»^[185].

Користуючись нагодою, наступного дня видали ще одну відозву, яка запевняла: «всі замахи на здобутий революцією лад, звідки б вони не йшли, було подавлено всіма засобами військової та горожанської влади». Під документом знаходимо підписи колективних представницьких органів – самого Генсекретаріату, виконкомів рад солдатських та робітничих депутатів, Київського центрального бюро профспілок, невідомих представників українських та єврейських націонал-соціалістичних партій, більшовиків, а також персональні підписи командувача Київського військового округу генерал-майора Костянтина Оберучєва, його комісара, київського міського голови, комісара Тимчасового уряду м. Києва та начальника міської міліції^[186].

К. Оберучєв (1864–1939 рр.) в 1918 р. Суспільне надбання

Наступного дня, 30 серпня, Винниченко на засіданні Малої ради без жодного докору сумління заявив своїм колегам, що з людьми, з якими він лише вчора поставив підписи під спільним документом, а саме з керівництвом Київського військового округу, «контакту <…> нема», «вони ярі вороги українського руху», «вони прикриваються симпатіями до українців, але кожний їх рух і слово просякнені ворожнечею до українського руху». Саме тому Мала рада ухвалила спеціальну резолюцію з вимогою усунути зазначених осіб із займаних посад та затвердження «офіціального представника Генерального секретаріату Української Центральної Ради»^[187] (а не Тимчасового уряду! – Д. Я.).