Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Правда тут у тому, що ГС «офіційно» було сформовано нібито 15 червня, тобто через два тижні після закриття IV пленуму Ради і за три дні до відкриття сесії наступної. Отже, перший аргумент М. Грушевського не витримує критики. Цей аргумент якщо не брехливий, то неправдивий: на попередній, тобто IV, сесії УЦР нічого подібного не обговорювано^[127].

Посилання на Комітет також не витримує критики. Ця інституція, як добре відомо, була створена на підставі відповідного рішення пленуму УЦР 23 квітня. Згідно з ним, якщо на самі загальні збори Ради покладався обов’язок «визначати напрям і характер всієї роботи УЦР», то «через Комітет УЦР провадить роботу Центральної Ради в конкретній, постійно зміняючійся обстановці моменту»^[128]. Таке формулювання, просто кажучи, означає: Комітет УЦР був виконавчим органом Ради, постанова від 23 квітня не надавала йому права делегувати свої розпорядчі функції якомусь іншому органові, а тим більше – такий або такі органи створювати.

Отож і друга теза М. С. Грушевського, наведена на обґрунтування саме такого порядку створення ГС, у самих підставах неправдива. Вона хибна ще й тому, що ніяких засідань з цього питання Комітет УЦР не проводив – протокол відповідного засідання науці до сьогодні невідомий і від 1917 р. ніким і ніколи не був пред’явлений. Цитується хіба що версія документа, подана есерівською «Народною волею» 17 червня 1917 р.^[129].

Звернімося до відповідного тексту «Повідомлення», в редакції часопису «Народна воля»: «Комітет Центральної Ради на останнім засіданні 15 іюня ухвалив організувати Генеральний секретаріат Української Центральної Ради, який має завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними і іншими в межах України і виконувати всі постанови Центральної Ради, які цих справ торкаються. На цих же засіданнях було ухвалено призначити головою Генерального секретаріату і генеральним секретарем внутрішніх справ – В. К. Винниченка, генеральним писарем – П. Христюка, генеральним секретарем фінансових справ – Х. А. Барановського, міжнаціональних справ – С. О. Єфремова, продовольчих – М. М. Стасюка, земельних – Б. Мартоса, військових – С. В. Петлюру і судових справ – В. Садовського. Учора в Центральній Раді одбулося перше засідання Генерального секретаріату Центральної Ради, на якому обговорювалися питання, що торкаються роботи Секретаріату. Чергове засідання Генерального секретаріату одбудеться сьогодні о 10-й год. ранку в Центральній Раді»^[130].

Не мав права Комітет робити й персональних призначень до складу ГС. У кращому разі, це могла би зробити сама Рада, хоча, сказати правду, таке право не було передбачене її статутом (тобто «Наказом» від 23 квітня), а відповідні зміни до нього не вносилися. Нарешті, без санкції УЦР Генсекретаріат не мав права проводити засідання, а тим більше ухвалювати на них будь-які рішення.

Перше, що впадає в очі, – сам текст повідомлення готувався у крайньому поспіху. По-перше, не згадані імена по батькові Мартоса, Садовського і Христюка.

По-друге, не наведена партійна належність кожного з фігурантів паперу.

По-третє, не можна зрозуміти, скільки насправді відбулося засідань Комітету УЦР – одне чи декілька?

По-четверте, жодного документа, який підтверджував би сам факт проведення такого засідання (або таких засідань), виявити ще нікому не пощастило, а перший протокол Генсекретаріату насправді датований не 17-м, а 29-м червня^[131].

Відкритим, отже, залишається і питання: де і коли було ухвалено документ, який називається «Декларація Генерального секретаріату», перед тим як його зачитали членам УЦР увечері 26 червня? Так само відкритим залишається і питання про авторство документа.

Констатація

Хай там як, не менш очевидним є і таке твердження: будь-яка претензія на скликання т. зв. Установчих зборів, які, на думку ініціаторів та організаторів цієї ідеї, мали би визначити принципи нового державного устрою на частині території єдиної країни, є не чим іншим, як державною зрадою. І зовсім уже очевидним є такий висновок: такі дії в умовах воєнного стану законодавство будь-якої країни світу трактує однаково, приписує їх виконавцям лише одну санкцію. Процес при цьому проводиться без участі адвокатів та підсудних, вирок виконується впродовж наступних 24 годин.

Учинивши акт державної зради, його ініціатори – М. Грушевський, В. Винниченко, М. Ковалевський, М. Ткаченко та інші провідники українських націонал-соціалістичних партій – «перейшли Рубікон». Будь-яке продуктивне порозуміння між ними та демократичним петроградським урядом, демократичними політичними силами, які діяли на території південно-західних губерній, демократичними країнами – членами Антанти, громадяни яких спливали кров’ю на фронтах Першої світової війни, стало неможливим.

За умов відсутності зовнішніх союзників, за умов несприйняття таких політичних гасел та дій значною частиною населення зазначених губерній, за умов інтелектуальної неспроможності самих лідерів справа, що її заходилася була реалізовувати націонал-соціалістична УЦР, а саме – створити умови для повноцінного продуктивного національного, соціального, культурного, так само як політичного, гендерного абощо розвитку народу, – була приречена.

Відкритим тоді, в 1917 р., залишилося лише питання, скільки неповинних людей поплатяться за це? Точної відповіді ми не знаємо до сьогодні, та й, зрештою, вона не має значення.

На початку третього тисячоліття йдеться навіть не стільки про сотні тисяч та десятки мільйонів безвинно загиблих мученицькою смертю в XX столітті^[132], скільки взагалі про шанси зберегти наш народ на етнографічній мапі світу.

Знання цих обставин post factum – майже через 100 років після – аж ніяк не звільняє сумлінного дослідника від обов’язку професійно аналізувати артефакти й обставини.

Тимчасовий уряд визнає «Україну» de facto

Політичний резонанс від оприлюднення 27 червня «Декларації Генерального секретаріату», в якому цей самочинний орган, створений громадською організацією, трактував сам себе як «виконавчий орган Центральної Ради, котрому вона передає в цій сфері свою повну власть», метою якого є «прискорити процес перетворення моральної влади в публічно-правову, повномочну, з усіма властивими їй компетенціями, функціями і апаратами», – цей резонанс був, до певної міри, пом’якшений результатами засідання Генерального секретаріату 29 червня.

Того дня представники центрального уряду погодили з членами «кабінету» Винниченка засадничий принцип, згідно з яким «спільне встановлення норм місцевого самоврядування – найкраще».

Представники петроградського уряду висловилися за необхідність «такої форми визнання автономії з боку уряду», за якої «санкція залишилася би за Установчими зборами», підтримали принцип створення тут «твердої влади, фактичного створення автономного устрою».

Міністри цілком ясно задекларували і такі позиції: «уряд піде на все в полагодженні автономного життя на Україні», однак без проголошення цього принципу, оскільки тоді «й інші народи захочуть того ж»; угоди УЦР з Тимчасовим урядом та з «революційною демократією краю» – «неукраїнською демократією» – є обов’язковою умовою для проголошення спільного акта УЦР та уряду, за яким перша буде визнана «крайовим органом» другого, при уряді буде створено посаду представника Ради, причому жоден акт стосовно України без погодження з Радою уряд видавати не буде. При цьому міністр Церетелі спеціально наголосив: «Я хотів би, щоб угода наша не мала характеру поступки демократичному націоналістичному українському рухові – націоналістичному селу».

Але саме так представники «націоналістичного села» – Центральна Рада та всі її інституції – цю угоду невдовзі і почали трактувати. Уже 3 липня в місцевих газетах надрукували урядову постанову про призначення Генерального секретаріату «вищим органом для керування крайовими справами в Україні»^[133].

Серед наслідків цієї події – розпад урядової коаліції, перше і невдале більшовицьке повстання у столиці, виступ на підтримку уряду вірних йому збройних частин, який очолив генерал Л. Корнілов.

ІІ Універсал. Продовження курсу державної зради

Процес революційного, неправового «розлучення» національно-соціалістичного Києва та соціалістично-демократичного Петрограда набирав обертів. 30 червня, до (!) завершення переговорів з Тимчасовим урядом, В. Винниченко зачитав текст II Універсалу Української Центральної Ради учасникам її V пленуму.

Документ, який мав бути оприлюднений після переговорів з Тимчасовим урядом та одночасно з урядовим повідомленням про згоду петроградського уряду на автономію України (на що уряд, згідно зі статусом, не мав права), викликав у присутніх, насамперед есерів, низку питань. Далі – протокольною канцелярською мовою:

«Д/оброді/й Винниченко вказує на те, що змін в тексті жодних бути не може; або прийняти його в такому виді, як він єсть, або зовсім відкинути; змінити в ньому нічого не можна, бо се єсть остаточна форма, на які погодились обидві сторони. Прохає якомога скоріше сказати своє слово, бо маємо в розпорядженні тільки ½ год., після котрих буде вже пізно. Зараз т. Церетелі, – переконував присутніх один з вождів національно-соціалістичного руху, – чекає одповіді Центральної Ради, щоб по прямому проводу передати текст Універсалу Временному правительству, котре зараз засідає в Петрограді. Якщо ми через півгодини не скажемо свого слова, – записував секретар слова Винниченка, – то на сьогоднішньому засіданні Временного правительства справа ся не буде розглянута і згода буде відсунута на невідомий час, бо сьогодні вночі т. Церетелі виїде до Петрограда і тоді ми мусимо звичайним шляхом вести дальші переговори з Временним правительством. Коли ж ми дамо одповідь зараз, – виклав козир на стіл промовець, – то ще сьогодні вечором буде згода Временного правительства і завтра в газетах одночасно з правительственою декларацією ми зможемо видати свій Універсал. Оголошується перерва на 15 хв.». Кінець цитати.

ІІ Універсал УЦР. Суспільне надбання

По завершенні п’ятнадцятихвилинної перерви та коротенького обміну репліками, в якому взяли участь двоє есерів (М. Ковалевський та П. Христюк) та двоє есдеків (В. Винниченко та М. Єреміїв), 114 голосами «за» при 51 «проти» і 23 таких, що утрималися, документ було ухвалено^[134].

Тут треба звернути увагу на таку обставину: за день перед тим, а саме 28 червня, Рада ухвалила, що її кількісний склад повинен становити 588 осіб. Рішення на її засіданнях від початку ухвалювалися простою більшістю голосів. Це означало, що для здійснення правочинної ухвали з будь-якого, навіть із «технічного», питання, яке теоретично і практично обходило інтереси найбільших соціальних або національних груп населення (скажімо, про видання чергового накладу «Кобзаря»), необхідно було зібрати 588: 2 = 294 + 1 = 295 голосів.

Сказати правду, такі дрібниці українських провідників не турбували. Вони діяли поза межами правового простору. Усі рішення УЦР з питань державного будівництва в Україні від початку були нелегітимні і незаконні – як на думку громадян країни, так і на погляд основних світових політичних гравців. Радівські лідери ніколи серйозно не замислювалися ані над наслідками своїх дій, ані про юридичну, політичну або моральну відповідальність перед співгромадянами.

Чи не найяскравіше підтвердження тому – подальший карколомний розвиток подій на пленумі. Слово взяв двадцятип’ятирічний Микола Ковалевський.

Хто такий Микола Ковалевський?

Народився 1892 р. у хуторі Іванівка Сосницького повіту Чернігівської губернії у дворянській родині. Навчався на історико-філологічному факультеті Московського університету та на економічному відділенні Київського комерційного інституту. В 1917 р. – голова УПСР, голова Всеукраїнської селянської спілки та головний редактор її друкованого органу «Народна воля», член УЦР та МР, міністр продовольчих справ УНР. У 1919 р. – делегат Трудового конгресу народів України, міністр земельних справ в урядах Директорії УНР. З 1920 р. – на еміграції. Помер 1957 р., похований в м. Інсбрук.

II Універсал. Продовження курсу державної зради – 2

25-ти річний Ковалевський завжди виходив на авансцену Педагогічного музею в найбільш відповідальні моменти – тоді, коли, на думку М. Грушевського та його прихильників, ситуація або «зависала», або була близька до того, щоб «зависнути». Саме в ці моменти на трибуні і з’являвся Ковалевський, який озвучував думки, які, Грушевський, на нашу думку, не міг дозволити собі оприлюднювати (з огляду на посаду та вік: 1917-го йому виповнився 51, і інакше як «Дідом» його не називали).

Питання про рівень його фаху як діяча кооперативного руху та рівень публіцистичного таланту, наскільки нам відомо, українські історики серйозно не досліджували, якщо не брати до уваги ґрунтовного довідника «Діячі Української Центральної Ради»^[135] та кількох згадок про нього у статті компетентної Олени Бойко.

Дослідниця виявила свідчення про те, що партійні товариші звинувачували його у привласненні 5 млн крб. нібито на потреби ЦК УПСР та «ряду інших українських організацій». Усі вони, звичайно, тих грошей в очі не бачили. Урятував Ковалевського, до речі, не ЦК всієї УПСР, а лише ЦК її «лівої» частини. Запевнив усіх, нібито ЦК гроші отримав і пустив їх на «справу впровадження земельного закону»^[136], – який, насправді, нещасну «Україну» і зруйнував дощенту.

У свої 25 років М. Ковалевський не тільки член УЦР, але, що найважливіше, – голова Селянської спілки, організації, на яку УПСР спиралася у своїй повсякденній діяльності. Інакше кажучи, Селоспілка – головне і єдине ресурсне джерело партії, яку формально очолював сам М. Грушевський. Певно, саме це обумовлювало надзвичайний вплив лідера організації.

А проте уже перше систематичне ознайомлення з документами, вміщеними у фундаментальній збірці документів УЦР, відкриває досить дивні, як на нас, речі.

Елементарний підрахунок показує: за весь період діяльності Ради, тобто від березня 1917-го до квітня 1918 р., її лідер та голова М. Грушевський виступив перед її членами аж 162 рази. Беззаперечним лідером тут був В. Винниченко із показником у 171 виступ. Тридцятивосьмирічний Михайло Ткаченко, голова правничої комісії УЦР та голова Українського правничого товариства, за цей час звернувся до членів Ради 161 раз. М. Ковалевський із 110 виступами впевнено посів четверте місце.

У сумі вони говорили більше, ніж усі інші члени УЦР (тобто декілька сотень осіб), разом узяті! Для порівняння: один із соціал-демократичних лідерів Ради, голова Генерального військового комітету С. Петлюра із 71 виступом замикає п’ятірку найактивніших промовців в УЦР. Якщо у випадку Грушевського, Винниченка й Ткаченка такі показники цілком зрозумілі (перший очолював саму організацію, другий був спочатку заступником першого, потім – першим головою уряду та незмінним лідером другої за значенням фракції соціал-демократів, а третій – авторитетний політик з дореволюційним стажем та чи не єдиний фаховий юрист у Раді), то у випадку Ковалевського не все так однозначно.

Під час аналізу конкретних промов М. Ковалевського впадає в очі його крайня, ультрарадикальна позиція у питаннях державного статусу територій, на які УЦР прагнула поширити свою «юрисдикцію», а також у питаннях економічних, соціальних та національних. Після його виступів Рада, як правило, ухвалювала максимально радикальні постанови, її позиція ставала непримиренною, виключала (або значно утруднювала) порозуміння чи то з центральним урядом, чи то з всеросійською та/або місцевою «неукраїнською» демократією.

У цьому сенсі радівські діячі націонал-соціалістичного ґатунку впевнено та послідовно брехали і собі, і своїм прихильникам. Врешті-решт ця брехня мала фатальні для всіх наслідки.

Адже «демократія», за визначенням, не може бути ані «українською», ані «неукраїнською». Вона може бути тільки демократією, тобто загальнообов’язковою для всіх прозорою процедурою ухвалення рішень, і в цьому сенсі національність тієї чи іншої особи (конфесійна, політична, мовна абощо) є лише її, особи, приватною справою. Демократичні норми, правила та процедури існують, власне, лише для того, щоб забезпечити особі можливість вільного та свідомого ідентифікаційного вибору та його максимально повної реалізації.

В цьому контексті ми знову повертаємося до сформульованого вище припущення: М. Ковалевський, відомий своєю близькістю до формально безпартійного голови УЦР, діяв у тісному контакті та в координації з М. Грушевським, щоб підштовхнути членів «великої» ради до такого рішення, якого добивався М. Грушевський, хоча не міг відкрито агітувати за нього і не міг його відкрито підтримати з огляду на загальні політичні міркування. Адже за віком, науковим авторитетом та формальним політичним статусом «Дід» мав зберігати образ діяча, який стоїть «понад чварами», покликаний гармонізувати різнобарвні думки всіх суб’єктів місцевого політичного життя, з одного боку, та «російської» демократії – з другого, а також Києва та Петрограда.

Отже, 28 червня Ковалевський просто з воза запропонував такі методи розв’язання ситуації (оскільки очікуваного рішення Тимчасового уряду не було та й бути не могло):

1. «Ми беремо на себе державну владу».

2. «Ми даємо національним меншостям місця не більше 30 % і в Генеральному секретаріаті», тобто 2–3 місця з 12.

3. «Сесію ми закриємо».

4. Уся повнота влади переходить до Комітету УЦР.

5. «Універсал сей єсть перший лише ступінь, котрий дасть нам змогу окопатись, закріпити свої позиції»^[137].

«Винниченко і Грушевський з’їли б одно одне»

Мало що можна зрозуміти у процесах, які мали місце на вищих щаблях тогочасного українського політикуму, якщо не брати до уваги непримиренний антагонізм, який існував в особистих і політичних стосунках М. Грушевського та В. Винниченка.

Ось лише одна ілюстрація. Секретар Ради Є. Онацький у таких словах передає палку приватну промову свого колеги М. Чечеля:

Чечель: «<…> Грушевський ніколи не вислове своєї думки, а буде держатися більшості. Грушевський – це чудесна людина, але ніякий політик, це професор, кабінетний вчений, але ніякий політик, і він потягне руку за федералістами, коли вони будуть в більшості. Не даром же він після Деклярації Секретаріату, що здалася йому занадто радикальною, хотів подати у відставку».

Онацький: «Ось як! Я і не знав! Це ж було в моєї відсутності».

Чечель: «По-моєму, як на те уже пішло, хай нас усіх перевиберуть, перевиберуть і Грушевського. Ми не можемо стояти на постановах Національного З’їзду. Коли перевибирали Президіум, про Грушевського мовчали, його авторитет не дозволяв, але так далі хто зна чи буде. Не секрет, що Винниченко і Грушевський з’їли б одно одне (виділено нами. – Д. Я.). Винниченко просто каже, що на чолі Ц. Ради повинна стояти партійна людина, що Грушевський не може бути предсідателем. І справді, до якої партії пристане Грушевський? До с.-д. не може, до с.-р. – занадто радикально, і в де-чім не згоджується, на трудовиків як на мало впливову партію йому не цікаво спертися. І все через те йому треба спертися хоч на щось і він спирається на постанови Нац. З’їзду, і через те і Єфремова до того ж тягне. Але я вважаю це цілком недопустимим і буду рішуче протестувати проти того <…>»^[138].

Делегація Тимчасового уряду в Києві: вибір без вибору

За Ковалевським до слова став Винниченко. Головні думки, які він, талановитий, красномовний трибун, доносив як до Ради, так і до присутніх у Києві членів Тимчасового уряду на чолі з соціал-демократом (меншовиком) та міністром І. Церетелі, були такі:

– «ми знаходимось в зоні переходу від влади моральної до державної»;

– «ми розраховували на довгу боротьбу; а тепер, оказується, нема з чим боротись»;

– «тепер ми приступаємо до переведення основ автономії України»;

– «ми все беремо в свої руки: переводимо українізацію установ».

Це, так би мовити, констатаційна частина його промови. Проблемну частину склали такі пункти:

– «українізація [військових] частин не припиняється»;

– «на більші уступки у військовій справі російський уряд йти не може»;

– «представники його заявили, що зрічуться влади, а двоєвластія в армії допустити не можуть»…

У цей момент Винниченко був змушений перервати свій виступ. Його терміново викликали до телефону – на іншому кінці дроту був І. Церетелі. Після короткої розмови (Винниченко повернувся до зали засідань за п’ять хвилин, отже, розмова тривала близько трьох – голові Секретаріату, навіть з огляду на його 37 років, все ж таки треба було якийсь час, щоб дійти до апарата, який був на іншому поверсі, і повернутись назад тим самим маршрутом) Володимир Кирилович повідомив присутніх: «Церетелі сказав, що правительство радилось і не могло винести ніякої постанови».

В цей момент на трибуну знову вибіг Ковалевський, щоб висловити такі міркування:

– «політика відкидає щирість»;

– «тепер ми не повинні йти на жодні дальші переговори»;

– «ми, с.-р., вважаємо нездібним довести Росію до Учредительного зібрання»;

– «наш обов’язок стояти на нинішній межі твердо і попередити їх»;

– «коли правительство скаже своє слово, то ми знов тут зберемося і знов скажемо своє слово».

Ситуація загострилася до крайньої межі. Винниченко поінформував присутніх про ще одну телефонну розмову з І. Церетелі, в ході якої представник законного уряду повідомив Володимира Кириловича: «коли ви зриваєте відносини, то і я мушу їх зірвати». «Треба вернутись до холодного розуму, – переконував він учасників засідання, – і піти на нараду з російською демократією».

Така позиція, очевидно, не могла влаштувати найбільш радикально налаштоване радівське крило. Висловлюючи його (аж цього крила) настрої, Ковалевський мовив: «Так, ми можемо сказати Винниченкові: ведіть переговори з Церетелі, але про ніякі конкретні основи ми Вам уповноважень дати не можемо. Ідіте, т. Винниченку, провадьте переговори в тих межах, в яких вони провадились і досі».

Після цих слів у залі сталася бійка, яку протоколіст засідання делікатно назвав «інцидентом», але рішення, яке уповноважувало голову Генсекретаріату на подальші переговори з петроградським урядом, таки вдалося проголосувати^[139].

Маючи на руках цей мандат, Винниченко о 1-й годині ночі поїхав до Маріїнського палацу – там якраз тривала нарада представників виконкомів Рад та політичних партій з міністрами Керенським, Терещенком та Церетелі^[140].

Для початку вибрали «найменш» дражливе питання – про кордони України. «Одразу перейшли до обміркування етнографічних меж України», – повідомив наступного дня український політик. Дискутували до четвертої ранку 1 липня (ще б пак – Винниченко озвучив українські претензії на Бессарабію), «і я, не будучи уповноваженим на се, все ж таки згодився на утворення комісії по одному представникові від партій, яка остаточно вирішить справу з порозумінням»^[141].

Констатація

Уночі проти 2 липня 1917 р. в історії Росії сталися події, які на століття визначили долю «України».

По-перше, представники законного центрального уряду – вперше з часів заснування Московського князівства – вступили в переговори з представниками самочинної громадської організації та ще й з питання про встановлення юридично недійсних «етнографічних меж» юридично, політично й фактично примарної «України».

По-друге, факт таких переговорів унеможливив для Тимчасового уряду подальший політичний маневр: визнавши УЦР представником «народу», Уряд, тим самим, визнав її право на визначення майбутніх можливих державних кордонів, які розрізали тіло унітарної (за тогочасною термінологією – «єдиної та неділимої») Росії.

Це політичне рішення стало початком кінця як самого Тимчасового уряду, так і його політики, спрямованої на демократичну трансформацію Росії легальними, законними методами.

ЛИПЕНЬ

«Порозуміння» з «нацменшинами»

Липень лідери УЦР витратили на «порозуміння» з так званими «національними меншинами».

Власне, не «меншинами» як такими, адже такого юридичного терміна не існувало та й існувати не могло – навіть у романовській Росії.

У конкретному київському випадку літа 1917 р. йшлося про «порозуміння» з представниками різноманітних «революційних» організацій «неукраїнського» етнічного походження.

Часу на «порозуміння» витратили чимало.

За царату таки існували терміни «інородці» та «інородницькі губернії», але вони підкреслювали лише «невеликоросійське» походження їхніх носіїв і жодних негативних правових наслідків для них не мали. Усі були рівноправні (або рівнобезправні – як кому подобається) діти «великого православного московського царя».

2 липня формулу його обговорювала Мала рада, 3 та 4 липня – «збори» невідомо кого під головуванням М. Грушевського. Саме останнього дня було «максимумом для національних меншостей визнано 30 %».

Як це не дивно, 7 липня на черговому засіданні невідомо якої інституції роботу «над процентовим відношенням для національних меншостей» продовжили, причому «дебати по цьому питанню зайняли ціле засідання і резолюції не винесено».

Не внесло ясності і засідання Малої ради 9 липня, яка ухвалила, «щоби Мала рада звернулась через Генеральний секретаріат до національних меншостей з повідомленням про умови згоди і закликом до організації». Заразом на 14 липня призначили і день спільного засідання – і це при тому, що ані звернення Генсекретаріату, ані виразної щодо нього позиції представників «нацменшин» у природі ще не існувало.

Мабуть, для того, щоб не нудьгувати, похапцем визначили, щоб 11 липня «Генеральний секретаріат представив на розгляд проект Конституції»^[142]. Спеціально наголосимо на принциповій інновації, запровадженій українськими націонал-соціалістами в царині конституційного будівництва: доповідати проект Основного закону мав виконавчий орган громадської організації, а не спеціально для цього сформована тою-таки Центральною Радою профільна комісія!

Попри ці рішення, перше засідання Малої ради за участі «національних меншин» відкрилося на три дні раніше – 11 липня. Протокол засідання відзначає: «збори дуже численні». Укладачі збірки документів УЦР, посилаючись на відповідне число часопису «Нова Рада», окремою приміткою засвідчили – на цьому засіданні були присутні 50 осіб^[143]. У цьому випадку знову кінці з кінцями не сходяться. І ось чому.

Вичерпного списку членів Малої ради до сьогодні нікому з дослідників виявити не пощастило. Напевно тому, що (беручи до уваги рівень дезорганізації та некомпетентності, якими з першого і до останнього дня відзначалася аматорська діяльність радівських політиків) такого в природі просто не існувало. Відомо хіба, що на засіданні 14 липня «були мало не всі 18 нових членів-неукраїнців»^[144].

«Російську нацменшину» в Малій раді представляло 8 осіб (хоча на згаданому засіданні повідомлялося, що представники більшовицької партії до складу Ради увійти відмовилися), єврейську – 14, 4 – польську, загалом – 26 осіб. Українських націонал-соціалістів нараховувалося 34, національну належність однієї особи встановити не вдалося. Якщо це співвідношення делегатів можна трактувати, як «пропорційне представництво», то тоді треба принаймні відмовитися від загальновідомих законів арифметики. Про закони політичні згадувати взагалі не доводиться.

Автограф Є. Рябцова (1880—? рр.), Київського міського голови в 1917–1919 рр. Суспільне надбання

Того ж таки 14 липня на пропозицію Ковалевського обрали комісію, «до якої увійшли б і спеціалісти в військовій справі і яка конкретизувала б думки про націоналізацію війська та про українізацію Південно-Західного фронту»^[145]. Не гаючи часу визначили таких фахівців, а серед них – Чикаленка, Чечеля, Бойка, Євгена Рябцова та Мойсея Рафеса. Що в такому шановному товаристві військових мислителів рівня фельдмаршала Шліффена залишалося робити полковнику Олександрові Пилькевичу, особисто для автора даної розвідки залишається принципово нерозв’язною проблемою.

Уже наступного дня комісія запропонувала «послідовне переведення комплектування і реорганізації на Україні армії на національно-територіальних підставах в тилу і частин, одведених в тил для реорганізації, поскільки це не заважатиме боєспособності армії», та формування гарнізонів «з людей місцевого походження».

Аби мало нікому не здалося, зажадали від Тимчасового уряду заразом і визнання «українських рад військових депутатів»^[146] – на додаток до таких самих рад, але «всеросійського» масштабу.

О. Пилькевич, гербу «Труби» (1877–1922 рр.), згодом генерал-хорунжий УНР. Суспільне надбання

Генсекретаріат: народження після народження

На цьому не зупинилися. Наступного дня, 15 липня, затвердили склад Генсекретаріату^[147].

І тут не обійшлося без принципової новації – громадська організація «призначила» свого представника міністром центрального уряду^[148], уряду, влади якого УЦР намагалася позбутися будь-яким способом.

16 липня Мала рада зробила ще один принциповий крок на шляху остаточної та незворотної руйнації підвалин новонародженого демократичного ладу, підпорядкувавши собі «всі урядові органи на Україні»^[149].

Оцінюючи зроблене, Генеральний секретаріат з повним правом проінформував примарне «громадянство України»: «старий лад навіки загинув, а разом з ним загинули й старі порядки. Замість громадських та інших установ, які за старого ладу були збудовані так, що скрізь мали силу тільки пани, нині заводяться нові народні установи»^[150].

Разом з панами в «Україні» майже на століття зникли і такі поняття, як право, закон, правосуддя, приватна власність, право людини на життя, релігійні переконання, вільна преса, плюралізм думок та інші, глибоко ворожі «народним установам» поняття, явища та інституції.

Бухгалтерські розрахунки щодо розподілу місць в Раді поміж представниками різнонаціональних, але завжди радикально лівих політичних партій та організацій^[151], нічого змінити на краще не могли та й не мали на увазі. Власне саме це і зафіксував у щоденниковому записі Є. Онацький: «Сьогодні^[152] години в дві зійшлися коло мого столу Грушевський, Садовський, Шраг, Чикаленко і говорили про сучасне. Настрій у всіх не дуже оптимістичний»^[153].

Немовби у воду дивилися.

Констатація

Оцінюючи все сотворене на герці державотворення в цей період діяльності УЦР, сучасний досллідник Сергій Благовісний спеціально підкреслив, що саме в ці дні під фундамент майбутньої УНР були додатково закладені такі міни уповільненої дії:

– всі без винятку уряди цієї української держави «споріднюють проблеми невизначеності юридичного статусу та компетенції»;

– «не було прийнято нормативних документів, де б чітко окреслювались принципи, структура та порядок формування вищого органу виконавчої влади»;