Грушевський, Скоропадський, Петлюра

По-друге, Комісія встановила т. зв. «бажане» представництво: для «москалів» – по 1 особі від ЦК партій ПСР, РСДРП(м), РСДРП(б), конституційних демократів; 3 місця виділялося напівміфічним «советам общественных организаций» із «побажанням» надати ці місця представникам Київського, Одеського та Харківського округів; ще 4 місця мусили заповнити «представники» рад робітничих, солдатських та селянських депутатів цих округів.

Наступними рішеннями, і це – по-третє, Комісія «запрограмувала» суворо соціалістичний принцип свого складу. Так, євреї мали надіслати 5 представників від своїх соціалістичних партій і лише 3 – від «несоціалістичних»; серед поляків соціалістом обов’язково мусив бути 1 член Комісії. Українці сепарувалися за наступною схемою: 30 – від УЦР (в т. ч. 24 від шести партійних фракцій та ще 6 обиралися персонально від Ради в цілому); 11 мали представляти 11 губерній (але які саме – невідомо, відомо, що власне «українських» сама Рада налічувала 9); 30 повинні були делегуватися правничими (12), економічними та фінансовими (5), поштовими (2), залізничними (3), культурно-просвітницькими (5) організаціями. Не забули і про Чорноморський флот (1), духовенство (1) й військових (2 представники). Разом, щоправда, вийшло не 30, а 31 особа, але на таку дрібничку уваги не звернули. Установили лише, що Комісія повинна зібратися не пізніше 10 липня за умови наявності 50 своїх членів, 30 з яких УЦР мала обрати негайно ще на поточній сесії. Ці 30 обранців мали негайно ж вибрати з-поміж себе Тимчасову президію, яка мусила би «приготувати матеріали для комісії, намітити план діяльності її, наготовити проект наказу комісії і разом із секретаріатом Центральної Ради і останніми обраними членами майбутньої комісії скликати саму комісію»^[104].

М. Левитський (1883–1939 рр.) підписує зрадницьку мирову угоду в Бресті. Суспільне надбання

Упадає в очі дивна обставина: самої Комісії ще не було, але голова і секретар у неї вже були. Секретар – уже відомий нам М. Шраг, а голова – юрисконсульт УГВК, «есдек» Микола Левітський (він же Левитський. – Д. Я.), дані про систематичну юридичну освіту якого, так само як і про інших членів цієї Комісії, невідомі. Більше того, ми сміливо стверджуємо: жодні подальші дослідження таких даних не виявлять!

Маємо зауважити, що обидва добродії були настановлені на ці посади (не в зв’язку зі своїми професійними якостями, а лише тому, що були протеже голови УЦР М. Грушевського (М. Шраг) та голів Генерального секретаріату – В. Винниченка та УГВК – С. Петлюри (М. Левитський). Мета інфільтрації— втілювати в життя партійні настанови ще й у цій царині.

Як на те, на засіданні 26 червня есер М. Ковалевський, чільник найчисленнішої фракції у Раді, озвучив «генеральну лінію партії»: «…ми вважаємо, – сказав він, – що Центральна Рада і Генеральний секретаріат повинні закласти основи фінансової політики і привести до створення українського бюджету. <…> Треба було зазначити, що конечним пунктом діяльності Військового секретаріату повинно бути перетворення постійної армії на народну міліцію. <…> Скоро відбудуться Російські Установчі збори, – вів далі пан Ковалевський, – туди ми повинні йти цілком зорганізованими. Генеральному секретаріатові треба було зазначити, що одним з чергових його завдань є скликання Українських Установчих зборів, котрі виявили би повну волю українського народу і національних меншостей»^[105].

Констатація

Вислови М. Ковалевського ясно свідчать тільки про те, що принаймні деяка частина радівських діячів уже з літа 1917 р. бачила себе на полі самостійної соціалістичної України, а не України як автономної частини демократичної та правової Російської республіки. Про це свідчать ті ж таки заклики до «українізації» армії, і її гарнізонів, і мирових судів, і земств, і міст, і до заведення при університетах кафедр цивільного українського права, і до запровадження нових українських податків, і до «повернення українських архівів, що знаходяться в Великоросії», і до розділу губерній на виборчі округи, і до розробки окремого від російського виборчого законодавства.

Ба більше – на пленумі, мабуть, уперше пролунала вимога участі «українського народу» в майбутній мировій конференції!^[106] А це – не що інше, як претензія націонал-соціалістичної УЦР на те, щоб бути визнаною суб’єктом міжнародного права!

Нарешті, саме на цій сесії Центральна Рада позиціонувала себе виключно як «орган української революційної демократії» і ухвалила «зараз же починати процес перетворення національної Української ради в Тимчасовий крайовий парламент» на основі «пропорційного національного представництва»^[107].

Головним завданням такого «парламенту», як визначалося, було ухвалити «вироблений спеціальною комісією проект автономного статуту України перед винесенням його на Всеросійські Установчі збори», у зв’язку з чим мала «бути достигнута остаточна згода між всіма народами України щодо спільної політики і тактики на Всеросійських Установчих зборах»^[108].

Немає потреби спеціально говорити про те, що останнє завдання було нездійсненним навіть теоретично і навіть у межах самої україномовної громади, давно і назавжди розділеної за економічною, соціальною, культурною, політичною, конфесійною та іншими ознаками.

Комісія з розробки статуту автономної України

28 червня пленум Ради без обговорення (так завжди бувало у важливих випадках) «з голосу» обрав членів Комiсiї з розробки проекту статуту автономії України. У протоколі засідання читаємо: «3. Обираються 30 членів Комісії по складанню проекту статуту автономії України»^[109]. Далі в документі наводиться перелік 26 прізвищ^[110] представників п’яти партійних фракцій УЦР – по четверо від кожної та шестеро обраних персонально від пленуму Ради (за партійною належністю троє з них були соціал-демократами, двоє – есерами, один представляв соціалістів-федералістів).

Отже, найбільша партійна фракція в УЦР – есерівська – була формально представлена в Комісії шістьма особами, менша за неї УСДРП – сімома (якщо не брати до уваги голос дружини М. Грушевського, яка формально належала до «трудової» партії), інтелектуально адекватна УПСФ контролювала п’ять голосів – так само як і народно-революційна, яка спромоглася провести одного зі своїх членів по списку «трудовиків».

Найбільшою за кількістю «фракцією» були люди, про освіту яких нічого невідомо (десятеро); друге місце посідали історики та археологи (семеро). Усі інші «пасли задніх»: це літератори та журналісти (троє), студенти-недоуки та ті, хто мав досвід парламентської законотворчої роботи у складі I Державної думи (по двоє). Замикали цей умовний «фракційний» список лікар-ветеринар та інженер-агроном. Що в такому славному товаристві залишалося робити двом (!) професійним правникам, залишається лише гадати.

Якщо проаналізувати наявні дані про вік членів Комісії, то легко дійти висновку, що вони належали до трьох різних генерацій. Семеро з тих, про кого дані збереглися, не мали й тридцяти (наймолодшим тут був двадцятитрирічний М. Шраг); шестеро належали до генерації сорокарічних; троє перейшли п’ятдесятирічний поріг; «старійшині» серед членів Комісії, Іллі Шрагу, того року виповнилося сімдесят. Ще про сімох даних поки що немає, але, беручи до уваги їхню дуже коротку «кредитну» історію в українському націонал-соціалістичному революційному русі, ми ризикнемо висловити припущення, що їм також не виповнилося тридцяти.

16 із 26 членів «конституційної комісії» можна віднести до молодої генерації національних політиків, які не мали за плечима ані серйозного життєвого, ані політичного досвіду.

Очевидно, що пересічний член Комісії, яка мала реалізувати надзвичайно складне інтелектуальне завдання, а саме – підготувати проект Основного закону для тридцятип’ятимільйонного народу (який, як стверджували люди, що взяли на себе відповідальність від імені цього народу говорити, ні про що інше, як про окремішнє державне життя, і не мріяв), був молодою людиною без будь-якої систематичної освіти, але національно «свідомим» прихильником радикальних націонал-соціалістичних теорій та практик. Серед цих «свідомих» восьмеро (якщо не враховувати дружину М. Грушевського) були «свідомими» настільки, що свідомо пішли на співробітництво з людоїдами-більшовиками, перебравшись після ганебного краху т. зв. «національно-визвольних змагань» на територію Радянської України.

Остаточний склад Комісії з вироблення статуту автономної України мав на 28 червня 1917 р. такий вигляд:

від пленуму УЦР:

М. Біляшівський (1867 р. н., археолог, мистецтвознавець, у минулому – депутат I Державної думи, член УПСР);

Йосип Гермайзе (1892 р. н., історик, у 1930-ті рр. – керівник Археографічної комісії УВАН, член УСДРП);

М. Грушевський (1866 р. н., історик, за радянських часів – академік АН УРСР та АН СРСР, член УПСР);

М. Огородній (? освіта невідома, член УСДРП);

П. Пожарський (1878 р. н., кооператор, історик кооперативного руху, член УСДРП);

І. Шраг (1847 р. н., адвокат, депутат I Державної думи, член УПСФ);

Й. Гермайзе (до хрещення – Самуїл-Йосиф-Геніх, 1892–1958 рр.). Суспільне надбання

від УСДРП:

Сергій Вікул (1890 р. н., журналіст, у 1930-ті рр. – дійсний член ВУАМЛІН);

К. Калиненко (? освіта невідома, писар фінансової комісії УЦР);

М. Ковальський (1885 р. н., правник);

Л. Чикаленко (1888 р. н., археолог).

від УТП:

Костянтин Вротновський-Сивошапка (ветеринарний лікар);

Марія-Іванна Грушевська (громадська діячка у Львові, перекладач з французької мови);

В. Коваль (1885 р. н., інженер-агроном, у 1920-ті рр. – викладач київських інститутів);

І. Сніжний (? освіта невідома, член УРДП);

К. Вротновський-Сивошапка (1890–1929 рр.)

від УРДП (УПСФ):

С. Єфремов (1876 р. н., літературознавець, у 1920-ті рр. – віце-президент ВУАН);

А. Ніковський (1885 р. н., літературознавець, журналіст, у 1920-ті рр. – співробітник ВУАН);

В. Прокопович (1881 р. н., історик, журналіст);

О. Шульгин (1889 р. н., історик);

від УПСР:

А. Збаразький (? член російської партії соціалістів-революціонерів, освіта невідома);

М. Кияниця (? освіта невідома);

Микола Чечель (1891 р. н., студент-недоук Петроградського інституту шляхів сполучення);

М. Шраг (1894 р. н., студент-недоук Московського університету, у 1930-ті рр. – економіст, викладач економіки в радянських ВНЗ, в майбутньому – встановлений агент НКВС);

М.-І. Грушевська (1868–1948 рр.). Суспільне надбання

від УНРП:

М. Любинський (1891 р. н., освіта невідома, у 1930-ті рр. – співробітник Інституту наукової мови ВУАН);

Віктор Павелко (? прапорщик, освіта невідома);

Ю. Павловський (? кооператор, освіта невідома);

В. Химерик (? сільський активіст, освіта невідома)^[111].

Отже, вся сукупність гасел і практичних дій Української Центральної Ради та всіх її інституцій свідчить про її свідомий курс на прямий розрив із законним правовим простором та вихід за його межі. Тогочасне законодавство (власне, як і сьогоднішнє) трактувало такі дії однозначно: «державна зрада», з усіма правовими наслідками, які випливали з такої кваліфікації. Але звертати увагу на такі дрібниці в напівпаралізованій війною країні не доводилося.

Декларація Генерального секретаріату: шлях до громадянської війни відкрито

Декларація Генерального секретаріату від 27 червня 1917 р.^[112] починається зверненням: «Шановні збори!». Чи не одиноку спробу проаналізувати документ здійснила Тетяна Бевз: декларація стала першим програмовим документом Генерального секретаріату, «це була своєрідна програма дій»^[113].

Укладачі збірки УЦР, у свою чергу, окремо звернули увагу дослідників, що зазначена дата – це не день ухвалення документа, а день його опублікування; при цьому його текст подано не за оригіналом, а за варіантом, оприлюдненим у 10 числі «Вістей з Української Центральної Ради» – офіційному органі УЦР. На підставі відомостей, наведених укладачами збірки документів УЦР, може скластися враження, що даний документ є автентичним, таким, що відображає погляди ГС, таким, що перед ухваленням обговорювався учасниками пленуму УЦР (який якраз відбувався тими днями) до опублікування, тобто до 27 червня. Таке враження, на нашу думку, не можна вважати помилковим. Але і непомильним воно також не є.

Звернімося до документів.

У протоколі вечірнього (воно розпочалося о 20 год.) пленарного засідання УЦР від 26 червня, останнього «пленарного» дня роботи Ради (кількість присутніх, тобто легітимність засідання, як завжди, невідома), знаходимо першу згадку про документ, який повинен був позиціонувати власне Генеральний секретаріат як легітимний орган виконавчої влади принаймні для дев’яти «етнографічних українських губерній», тобто перший за останні 250 років незалежний від імперської столиці місцевий уряд. Інакше як «історичною» таку подію назвати важко. У цьому сенсі вона – таке припущення цілком логічне – мала би зайняти відповідне – дуже високе – місце в порядку денному Ради, яка претендувала на статус представницького органу всього українського народу!

Але так не сталося. Сталося щось цілком інше, а щодо принципів та правил представницької демократії, відомих в імперії вже дванадцять років, – цілком дивне.

Питання про перший статусний документ першого «українського» уряду розглядалося після дебатів про необхідність закінчення/продовження самої сесії. А це означає: принаймні не всі члени Ради мали уявлення, що їм належить обговорювати і які рішення ухвалювати.

Після відповідних дебатів члени Ради ухвалили матеріально підтримати тих своїх колег, «котрі вже здержались і не мають на що жити»; обрали 4 товаришів (заступників) та 4 секретарів Ради; подискутували питання про фактичне передання права ухвалювати будь-які рішення від самої УЦР до її Комітету; негайно по тому заслухали привітання від представника Пензенського гарнізону; пересварилися щодо проблеми участі своїх представників у комісії «для вироблення форм згоди з неукраїнською демократією м. Києва». Після цього оголосили п’ятнадцятихвилинну перерву, а вже після неї заслухали текст Декларації ГС у виконанні В. Винниченка. Після того знову розійшлися на п’ятнадцятихвилинний «перекур», і лише після того почали дебати.

Думки розподілилися таким чином: фракція УРДП – «прийняти план… який поведе до організації української демократії і до згоди з національностями української землі»; УСДРП (лідер якої, нагадаємо, документ щойно виголосив) – відкласти обговорення, оскільки (увага!) «декларація не була подана заздалегідь фракціям на обговорення».

Отже, текст документа, невідомого навіть для однопартійців керівника цього уряду (не говорячи вже про учасників пленуму), винесено на загальне обговорення. І то зроблено це посеред вечірнього засідання останнього дня роботи пленуму, коли непідготовлені, малокультурні та неосвічені селяни (а саме вони становили абсолютну арифметичну більшість УЦР) фізично та психологічно виснажені гострими дебатами навколо надзвичайної складності політичних, соціальних, економічних, юридичних та інших проблем та питань.

Попри ці процедурні хитрощі, «питання», підняте «з голосу», тим не менше, «зависає». Саме в цей момент на трибуні і з’явився М. Ковалевський. Цього разу він побудував виступ за такою схемою (виводячи тим самим дискусію не тільки за межі правового простору, але й за межі елементарного політично доцільного розрахунку):

1) намагається заспокоїти делегатів: «декларація намітила план роботи. Вона не єсть щось нове в нашому житті; вона являється висновком соціалістичної і демократичної думки»;

2) б’є по наболілому: а) «Центральна Рада і Генеральний секретаріат повинні закласти основи фінансової політики і привести до створення українського бюджету» і б) «важне місце в діяльності Генерального секретаріату повинна зайняти земельна справа»;

3) формулює перспективне політичне завдання: на Всеросійські Установчі збори: «ми повинні йти цілком зорганізованими», але головне завдання Генерального секретаріату «єсть скликання Українських Установчих зборів, котрі б виявили повну волю українського народу і національних меншостей»^[114].

Що таке «національні меншості» і звідки вони взялися?

Окремим рядком, але побіжно, зазначимо: сам термін «національні меншості» для людей, коріння яких виходило з глибин української історії і які були визнані навіть романовським режимом «громадянами», був об’єктивно принизливим.

Це розуміли принаймні деякі з політичних репрезентантів української «більшості», які використовували політично некоректний, але, мабуть, не такий дражливий термін, як «національності української землі».

Що стосується політичних репрезентантів цієї так званої «меншості», то висловити її просто в очі членам УЦР вони не полінувалися. 22 червня на пленум Ради прийшли Дмитро Чижевський, секретар виконкомів Ради робітничих та солдатських депутатів та Київської ради робітничих депутатів, соціал-демократ, член УЦР (у майбутньому – видатний учений, філософ, професор низки європейських університетів, зокрема Гейдельберзького), та його однопартієць, член Київської ради робітничих депутатів Іван Петренко. Вони довели до відома учасників сесії Ради певні, вірогідно – панівні в їхньому середовищі, думки, що в протокольному записі мають такий вигляд: «Виступали представники Києва Чижевський і Петренко, котрі доводили, що української культури нема, що українські соціалісти – се якесь непорозуміння, а р.-д. – се сама настояща чорна сотня. Сі представники Києва прохали, як українці, щоб російська соціал-демократія навчила їх, українців, розуму. Української нації, по-їхньому, нема; бо що ото, мовляв, за нація, котра під час війни не мала своєї преси і не видавала жодних відозв? На се їм вказувалось, що вони, очевидно, зле поінформовані <…>»^[115].

Д. Чижевський (1894–1977 рр.). Суспільне надбання

Ото і все порозуміння…

Декларація Генерального секретаріату (продовження)

Але повернімося, власне, до виступу М. Ковалевського, заклики якого до того, аби «Генеральний секретаріат високо тримав прапор українського народоправства», «повернув» «обговорення» у потрібне русло. Ще четверо промовців від «української більшості» Ради (позапартійний соціаліст Вротновський-Сивошапка, націонал-революціонер Любинський, трудовик Клепацький), не ставлячи принципових питань по суті, документ підтримали. Висловила довіру Генсекретаріату українська есдеківська фракція – всіх інших до трибуни не допустили: засідання припинили о 23-й «в зв’язку з пізньою годиною»^[116].

Обговорення в дусі «суцільного схвалення» продовжили наступного дня. Результат «дискусії» – одностайна підтримка есерівської резолюції, основні пункти якої були напередодні сформульовані М. Ковалевським. Повністю резолюція УЦР звучала так:

«Заслухавши Декларацію Генерального секретаріату, Українська Центральна Рада висловлює йому повне довір’я.

Вважаючи Генеральний секретаріат найвищим народоправним органом Українського народу і його найвищою владою; маючи на увазі, що в інтересах українського трудового народу взагалі являється скликання Українських Установчих зборів; визнаючи потрібним, щоб Генеральний секретаріат в чергову сесію представив доклад про Українські Установчі збори, Центральна Рада переходить до чергових справ»^[117] – слухання зворушливих привітань від українців Іркутського гарнізону та запровадження, напевно, соціально найактуальнішого на той час «посімейного» податку^[118].

Констатація

Згадана резолюція УЦР запровадила в поточний політичний обіг Російської держави, але насамперед на території принаймні дев’яти її південно-західних губерній, низку принципових політико-правових категоріальних інновацій, як-от:

– «український народ»,

– «український народ» = «український трудовий народ»,

– «інтереси українського трудового народу» = «скликання Українських Установчих зборів»,

– Генеральний секретаріат – «найвищий народоправний орган Українського народу, його найвища влада»,

– головне завдання ГС – «представити доклад» про Українські Установчі збори.

На принципові вади цитованих документів звернув увагу Сергій Благовісний. Дослідник серед іншого указав:

– оцінка резолюції УЦР від 26 червня, яка позиціонувала ГС «найвищим народоправним органом українського народу і його найвищою владою <…> викликає сумніви, бо і «де-юре», і «де-факто» не відповідало дійсності»;

– Декларація ГС «в цілому його компетенцію та деяких секретарств залишила нез’ясованою»;

– Генсекретаріат мав подвійну підпорядкованість – перед УЦР та петроградським урядом, але «в справах державного управління мав діяти як орган Тимчасового уряду і бути перед ним відповідальним»;

– ГС «оголошувався не урядом автономної України, а вищим органом управління краю»;

– «УЦР залишалася дорадчим і виборним органом, від якого залежало (виділено нами. – Д. Я.) формування ГС»^[119].

Скільки «українських народів» існувало в 1917 р.?

Як установили українські науковці, станом на червень 1917 р. єдиного українського народу не існувало.

Існували, з одного боку, принаймні дві його частини, які впродовж століть були роз’єднані і функціонували в межах різних політико-правових та економічних систем і були мало – якщо не сказати гостріше – знайомі одне з одним.

Звернімося до думки двох авторитетних та компетентних у світовому українознавстві фахівців – професорів Марка фон Гаґена (Колумбійський університет) (1954–2019 рр.) та Ярослава Грицака. Їхня думка сформульована надзвичайно дипломатично і звучить так: «Війна і революція сильно зактивізували перехід «селян у націю». Якщо творення модерних націй було результатом модернізаційних процесів, то саме ця війна (1914–1918 рр. – Д. Я.) стала наймасовішим вторгненням модерного світу в традиційне життя села. Війна також «націоналізувала» селянство, наражаючи його на масивну національну пропаганду ворожих сторін, змушуючи його долати великі відстані у складі бойових армій чи у натовпі воєнних біженців і тим самим розширювати його географічні уявлення (до перших масових контактів між «руськими» селянами обидвох імперій дійшло під час російської окупації Галичини та австрійської окупації українських губерній) тощо. Селяни поступово здобували розуміння, що належать до більшої батьківщини. Однак це не допомогло зменшити їхню відчуженість від освічених класів – настільки різними були образи ідеологічних батьківщин, що їх плекали різні верстви»^[120].

М. фон Гаґен (1954–2019 рр.). Суспільне надбання

Усередині кожного з цих двох «народів» – «українців» з України «Великої», або «Наддніпрянської», та «українців» з Галичини, або «Наддністрянщини», – існували різноманітні, відчужені одна від одної групи, межу між якими визначав, наприклад, рівень освіти, або конфесійна приналежність.

При цьому, як справедливо зауважив Я. Грицак, межа між цими групами в Галичині була менш разючою, про що свідчить рівень заангажованості галицького селянства у процеси державотворення ЗУНР^[121].

Ось лише дві навмання узяті «замальовки» з натури. Час першої – 25 липня 1917 р., місце – Київ, Педагогічний музей (штаб-квартира УЦР). Діячі – секретарі УЦР Євген Онацький та Михайло Чечель. Онацький у щоденнику занотовує: «у порозумінні» з Чечелем вони вирішили скоротити кількість службовців «стола особистого складу» в зв’язку з тим, що «ті нічого не робили», але, аби не викидати нікчем просто неба, вирішили влаштувати їх в якісь генеральні секретарства. Першим Онацькому «попався» Стасюк. Розмову секретар УЦР передає в таких словах:

Онацький (далі – О. – Д. Я.): «Чи треба вам служащих до канцелярії?»

Стасюк (далі – С. – Д. Я.): «Як яких… Як добрих, то треба на самостоятельні посади».

О.: «На самостоятельні-то посади у нас немає, а от в канцелярії, писарів тощо».

С.: «Ні, не треба… То ж вони галичане?»

О.: «Галичане…»

С.: «Ну то, бачите, я галичан принципіяльно не приймаю, ведуться вони занадто багато, а толку мало… Та й писарі… Які ж з них писарі? Як «я» або «є» напише, так ніхто й не розбере… Ні, не треба <…>»

«Кинувся я до Садовського, Шульгина, – пише далі Онацький, – ні, не треба. Побалакав з Христюком, цей каже, що буде мати на увазі. Погано все-таки. Увільнять просто так не годиться, але ж і дужати? /нрзб/ теж не годиться, бо грошей чорт-ма. Тисяч по 20 щодня витрачаються, поступає до нас дуже мало, а є всього тисяч 100. З Петрограду Винниченко давав знати, що сподіватися на гроші не доводиться»^[122].

Мабуть, у ті самі дні співробітниця «біжинецького департаменту генерального секретаріату внутрішніх справ українського автономного уряду» Надія Суровцева побачила дещо іншу картину: «Разом з нами в кабінеті містилися ще галичани. <…> Мене вабила їх мова, українська, але не наша, їх європейські манери, а головне те, що вони були справжніми українцями, тобто мова у них хоч і не надто гарна, а була тою мовою, що нею вони не тільки розмовляли, але й училися, думали, відчували, хоча поза нею знали мови польську і німецьку. У нас воно було навпаки, – підкреслювала Н. Суровцева, – інтелігенція наша своєю мовою розмовляла, писала, але для хатнього, родинного вжитку панувала таки мова російська, діти виростали спочатку росіянами, а потім уже їх обертали чи вони самі оберталися на «свідомих» і починали вживати у певних нагодах свою мову»^[123].

Час «замальовки» третьої – 1 лютого 1919 р., місце дії – Станіславів (нині – Івано-Франківськ), діячі – член Директорії УНР, Диктатор Західних областей (ЗО) УНР Є. Петрушевич, член УЦР та УСДРП М. Галаган та група невстановлених осіб, наближених до п. Петрушевича. Уряд Директорії звертається до уряду ЗО УНР з проханням вислати своїх представників для початку мирних переговорів з Польщею. Слово свідку – М. Галагану: «Коли д-р Петрушевич прочитав подану йому телеграму, то почав високим голосом вигукувати: «Це їх не обходить! З поляками ми маємо до діла, а не вони! Заступників не вишлемо!» <…>» Найважливіше в усьому тому інциденті те, що голова Національної ради д-р Петрушевич виразно розділяв «Соборну Україну» на два табори: «ми» та «вони»^[124].

І річ тут не стільки в особистих уподобаннях Є. Петрушевича або тих політичних кіл, чиї інтереси він висловлював та представляв. Ідеться, насамперед, про глибокі конфесійні, світоглядні, історичні, побутові, соціальні, культурні, освітні, політико-правові та інші відмінності поміж русинами – залежно від того, в якій частині міфічної «України-Руси» вони впродовж століть проживали.

Здолати ці суперечності одним «стрибком» було неможливо: більшість населення навіть не знала, якою мовою розмовляла. Ще один приклад: місце дії – село Уманського повіту Київської губернії, час – пізня весна 1917 р.: «Багато сіл взагалі ще нічого не знало про те, що сталося в Петрограді (тобто про зречення Миколи II. – Д. Я.), ані про Тимчасовий уряд, ані про Центральну раду». Пригадує Н. Суровцева: один із земських агітаторів звертається до селян: «Товарищи поселяне, на каком языке говорить, по-украински или по-русски?» Юрба, що за тих часів і не уявляла, що воно за «украинский», загула: «По-руськи»… «Як промовляти до вас, – запитувала я, – по-нашому чи по-панськи?» І справа закінчувалася. Усюди, де починали збори ми, вони проводилися «по-нашому»^[125].

Це видно з практично позбавленого ідеологічних штампів та кон’юнктурних тверджень дослідження Олександра Старуха. Дослідник цілком слушно констатує:

– «процес творення демократичних інститутів» розпочався на території дев’яти «українських» губерній лише «з падінням самодержавства»,

– на межі XIX–XX століття у зв’язку з переходом людства від аграрного до індустріального виробництва з’явилася «така норма у суспільно-політичному житті, як націоналізм, в якому здійснилося поєднання держави та національної культури».

Саме тому «національне завдання» не могло не стати засадничим для будь-якої політичної сили. На підросійській «Україні» розгорталося два «націотворчі» процеси: з одного боку, «російська держава намагалася створити російську націю «зверху», провести асиміляцію українського етносу»; з іншого – відбувався «процес творення української нації через народно-культурну мобілізацію». У 1917 р., за словами науковця, «український політичний ландшафт» характеризувався такими чинниками:

– мобілізація до армії майже 3 млн чоловіків – найбільш працездатної частини суспільства;

– політична неструктуризованість українського суспільства;

– нездатність українських ліберальних кіл «запропонувати життєздатне рішення українського питання»;

– декларативність програм УСДРП та УПСР у питанні державного статусу України, висування «непевного та малозрозумілого гасла побудови федерації чи то російської, чи то європейської, чи то світової»;

– штучне протиставлення «національного» та «соціального»;

– приписування соціалістами народові «невластивих йому якостей»;

– перманентне відставання «соціалістичного проводу УЦР від перебігу подій» та непослідовність її політики;

– «невизначеність провідних українських партій щодо розв’язання національного-державного питання», що обумовило «більшість невдач революції»;

– ставка УЦР виключно на співробітництво «з політичними та економічними аутсайдерами, нездатними до державотворення», – з «соціалістичними елементами польської та єврейської меншин», – що було «заздалегідь програшним курсом» з точки зору «необхідності побудови національної держави»^[126].

Констатація

Якщо немає єдиного «народу», то за визначеним не може бути і його єдиного найвищого органу, а в даному конкретному випадку – ще й «народоправного», бо ніхто і ніколи Генеральний секретаріат не обирав.

Отже, за фактом – і це в кращому разі – з правової точки зору його можна було кваліфікувати хіба як «виконавчий орган комітету національно-культурної організації частини україномовних громадян Росії, які проживали на території дев’яти її південно-західних губерній».

Чергові загадкові «пологи» Генерального секретаріату

Сформулювати заголовок – і нашу головну думку про подальші події – саме в таких словах дозволяє аналіз обставин народження як самого ГС, так і програмної декларації про його діяльність.

Але спочатку декілька слів про народження самої інституції та ставлення батьків-засновників до свого дітища. Потрібні відомості, здається, можемо знайти у відповідному протоколі, але і тут що не слово, то загадка.

Відкриваючи вечірнє засідання 23 червня, М. Грушевський «докладає про створення Генерального секретаріату. На попередній сесії обговорювалась потреба створення виконавчого органу, розмежування функцій законодавчих та виконавчих <…>. Після видання (другого. – Д. Я.) Універсалу Комітет Центральної Ради поставив у чергу се питання. Комітет уважав, що в зв’язку з обставинами він повинен передати свої виконавчі функції новому органові, і вирішив зараз же формувати цей орган під назвою Генерального секретаріату, не чекаючи початку нової сесії, бо тиждень часу між тим моментом і черговою сесією в нинішних обставинах – великий промежуток».