Грушевський, Скоропадський, Петлюра

– зависокі темпи Великої реформи 1861 р., наслідки якої поглибили старі та сформували нові нездоланні економічні, майнові, соціальні, політичні, освітні, культурні та інші суперечності поміж індустріальним міським поліетнічним та аграрним сільським моноетнічним та моноконфесійним середовищами;

– Перша світова війна, яка дала зброю в руки представникам соціальної верстви, яку впродовж попередніх століть принципово не допускали до військового стану.

Наявність зброї в руках – самодостатній аргумент для того, щоб почуватися вищим за тих, у кого такої зброї не було. А з тими, у кого така зброя була, можна було принаймні спробувати розмовляти як рівний з рівним. Причин для такої «розмови» за попередні – від 1772 р. – десятиліття накопичилося більш ніж достатньо.

Для селюків, перевдягнених у військові строї, зброя в руках сформувала ілюзію, що вони також можуть і повинні стати панами – адже тільки пани, за їх сформованими впродовж попередніх століть поняттями, мали право володіти зброєю, встановлювати свої порядки і взагалі «панувати» над іншими.

Окуповане «руське» підросійське село не пропустило історичного шансу помститися кривдникам. Руське село мало цілком відмінний від адміністративно захищених та економічно сильніших панівних імперських (російських) структур «соціальний капітал, тобто суму суспільних вартостей»^[7], які не могли продуктивно співіснувати в одному політико-правовому та соціально-економічному просторі. Для початку руської Жакерії потрібна була лише наявність декількох чинників: нездатність держави силовим шляхом забезпечити правопорядок; група харизматичних вождів національного та регіонального масштабу; якась подоба «легітимації» у вигляді, наприклад, абсолютно сурогатної політичної «теорії»; набір ударних гасел, головними з яких стали «землю тим, хто її обробляє!» та «грабуй награбоване!». Першу обставину забезпечило зречення імператора Миколи I, всі інші – Українська Центральна Рада.

Висновок п’ятий

Відсутність бодай мінімальної суми суспільних вартостей, нездатність романовського імперського режиму (на відміну від режиму Габсбургів) сформувати та/або нав’язати мінімально необхідний для сталого функціонування спільноти набір таких вартостей населенню окупованих територій Речі Посполитої – основна, на нашу думку, причина глобальної політичної, воєнної, гуманітарної, правової, культурної та соціальної катастрофи, яка спіткала мешканців дев’яти південно-західних губерній Росії та, власне, і саму Російську імперію, а потім республіку в 1917 році.

Що значить термін «Українська революція»?

Жодне з державних утворень (крім більшовицького), які намагалися накинути свою владу на території сучасної т. зв. Східної, або «Великої України», – від Тимчасового уряду до Директорії УНР, у т. ч. й денікінський режим, – «так і не знайшли порозуміння зі своїм народом» ані в сфері аграрної, ані в сфері робітничої політики. Попри війну та політичні події в країні, «селянство жило своїм суперечливим і вкрай нестабільним життям, вістря якого було спрямоване на бажання селян негайно оволодіти поміщицькими землями». «Особливої гостроти» ця «нестабільність» набула на територіях Правобережжя та частини Лівобережжя, тобто в районах «найбільшого селянського малоземелля»^[8].

Одна з головних причин цього, на нашу думку, полягала в тому, що в умовах непевності на всіх фронтах війни, карколомного наростання економічних проблем у воюючій країні, падіння авторитету центральної влади, її розбалансованості на центральному та регіональному рівнях, нездатності цивільної та військової влади протистояти насильницьким, погромницьким діям, відсутності елементарної правової та політичної культури в абсолютної більшості населення частина люмпенізованого українського селянства під впливом погромницької агітації антидержавних елементів, особливо російських та українських більшовиків та української націонал-соціалістичної партії соціалістів-революціонерів, вирішила скористатися доброю, на їхню думку, нагодою, щоб відновити «історичну справедливість» – винищити як ненависних поміщиків, так і більш успішних економічно односельців. Від липня 1917 р. «українська» сільська та міська голота та люмпени перейшли до відкритих збройних, екстремістських форм боротьби проти існувавшого політичного режиму, у якого в конкретних обставинах місця та часу не було ані сил, ані можливостей підтримати та/або відновити правопорядок.

Саме цей процес упродовж 1917–1991 рр. називали «Великою Жовтневою революцією та громадянською війною на Україні», а після 1991 р. заходилися перефарбовувати в кольори «Української революції» або «українських національно-визвольних змагань».

Сім сучасних міфів

Терміни «Українська революція» та «українські національно-визвольні змагання» були легалізовані та запроваджені в публічний простір після проголошення державної незалежності України. Впродовж 20 років дослідники намагалися «обґрунтувати тезу про концепцію української національної революції, яка включає в себе: 1) українське національне відродження і запровадження української державності і 2) соціальні перетворення на користь української людності»^[9].

Ця теза, на нашу думку, є публіцистичним перебільшенням, яке мало узгоджується з реальними, давно і добре відомими фактами, що їх, сказати правду, все ще продовжують вперто і послідовно ігнорувати. У межах даного дослідження процитуємо лише один «шедевр» такого роду, який у концентрованому вигляді містить чи не всі основні міфи, нав’язувані суспільству.

Міф перший: «Втрачена українським народом державність наприкінці XVIII ст. ніколи не зникала з його духовного життя… Вінцем хвилі могутнього національно-визвольного руху, центром, який моделював відродження української держави, був орган з офіційною назвою Українська Центральна Рада».

Міф другий: «Автономію і самостійність не слід протиставляти, бо вони визначають не форму державності, а етапи її становлення, повноту, рівень суверенності».

Міф третій: «Ідейні джерела поглядів провідників ЦР на українську державність містяться як в історії національно-визвольного руху на Наддніпрянській Україні, так і в Галичині, Буковині, Закарпатті, адже він розвивався на загальноєвропейських, а не тільки російських традиціях».

Міф четвертий: «До сфери державотворчої діяльності ЦР входили: вироблення ідеології державного будівництва, моделювання форм держави, вибір її оптимальної моделі з урахуванням світового досвіду, національних традицій, об’єктивної ситуації і ментальності українського народу».

Міф п’ятий: «Скасування приватної власності, регулювання її на користь однієї, навіть економічно найслабшої і найчисленнішої, верстви населення руйнує правовий фундамент держави, урізає демократію, веде до несконсолідованості нації».

Міф шостий: «Провідники Української революції будували не тільки вільну і незалежну Україну, а й Україну велику, але велику не територією чи пануванням над іншими народами, а велику соціально-моральними якостями».

Міф сьомий: «Ідея української державності, що утверджувалася в ході революції, сприяла консолідації не лише українців, а всього різнонаціонального населення України»^[10].

Що приховують сучасні міфотворці?

За подібними та іншими такого роду оцінками, термінами, твердженнями й судженнями, написаними за принципом «папір усе стерпить», намагалися й намагаються приховати комбінацію різновекторних та різнохарактерних конфліктів, які під впливом воєнно-політичних та економічних обставин Першої світової війни почали трансформуватися з латентних у відкриті форми. У часі й просторі одночасно розвивалися як мінімум декілька таких конфліктів.

Перший – «буржуазний», «демократичний», європейський та міський за своїм характером – за перетворення Російської імперії на демократичну республіку та розвиток необхідних умов для економічної, політичної та соціальної модернізації постімперського суспільства на основі права та закону.

Другий – радикально «соціалістичний», селянський, охлократичний – за скасування інституту приватної власності, негайний перерозподіл приватної власності, насамперед землі, на користь селян, що передбачало скасування права та будь-яких законів взагалі. Вістря цього конфлікту мало принаймні чотири вектори:

– перший – селянство проти поміщиків,

– другий – сільські люмпени проти селян заможних,

– третій – «українські» селяни проти євреїв та поляків,

– четвертий – мононаціональне, моноконфесійне село проти мультинаціональних, мультикультурних міст.

Цей варіант обстоювали ні на що не здібні і ні на що в продуктивному, творчому сенсі не здатні українські «інтелігенти» – письменники, вчителі, студенти-недоуки та селяни, які об’єдналися в Українській Центральній Раді. Саме вони сформували базу соціальної та політичної підтримки так званого «українського державотворення». Саме вони всього за неповні чотири роки довели нашу спільну Вітчизну до того стану, коли більшість її населення стала вважати встановлення терористичної диктатури меншим злом порівняно з роками отої «Української революції» і отих «національно-визвольних змагань».

За своєю суттю селянський рух з березня 1917-го до січня 1919 р. був не чим іншим, як «низкою спроб самоорганізації найініціативнішої частини хліборобського населення з метою захисту власних економічних, політичних і національних інтересів… Справжніми причинами його виникнення було гостре аграрне і національне питання в дореволюційній Російській імперії». Рушійними силами цих спроб були «общинне селянство і селяни-власники індивідуальних господарств», спільна мета яких полягала в ліквідації великого поміщицького, церковного і державного землеволодіння. Очевидно, що для реалізації цієї програми поняття «право» і «закон» у традиційному, усталеному варіанті мали бути відкинуті.

У конкретних обставинах часу і місця, а саме – навесні 1917 р., «селянський рух продемонстрував ознаки соціальної нетерпимості і внутрішнього розколу <…> Протягом 1917 р. у свідомості сільського населення міцно утверджується ідея «чорного перерозподілу»», «домінуючим у суспільній свідомості селянства став національно-утопічний міф про зрівняльний розподіл землі, як оптимальний засіб вирішення аграрного питання». «Інтуїтивні пошуки державницького ідеалу більшості селянства обмежувалися радянською моделлю політичного устрою республіки, яка б передусім захищала економічні та національно-культурні інтереси українського селянина»^[11]. Очевидно, що при цьому економічні та національно-культурні інтереси всіх інших верств – тобто НЕселян і НЕукраїнців, але громадян своєї країни – «українських» селян просто обходили. Та й взагалі: «селянська маса, політична свідомість якої тривалий час “закінчувалася на межі свого села і свого поля”, сприймала розборки між партіями, як “щось, що відбувалося десь далеко у місті”»^[12].

Сільське населення Південно-Західного краю вело перманентну війну проти всіх – Тимчасового уряду, УЦР/ УНР, гетьманського режиму, німців, більшовиків, Директорії, Денікіна.

Як показала Г. Кривоший, соціалістична УЦР, як політичне керівництво «Української революції», своєю соціалістичною та федеративною програмою в конкретних умовах 1917 р. вела Україну у глухий кут, зокрема тому, що «ліберальні та консервативні елементи українського суспільства» прагнули порозуміння з УЦР на основі збереження інституту приватної власності (тобто на основі права та закону. – Д. Я.). Натомість соціалісти відкинули цю альтернативу. Ставлення так званих «національних меншин» до «Української революції» було складним і суперечливим: звичайно, вони були до неї в опозиції, а в деяких випадках «переходили до відкритої боротьби з нею». Поразка УЦР у війні з більшовиками кінець кінцем була обумовлена «не відсутністю у неї опори», якою була частина селянства, «а неорганізованістю цієї опори, її неструктурованістю, дезорієнтацією у складних умовах», «в низах російського, польського і єврейського населення продовжувало домінувати насторожене, а то і вороже ставлення до українського національно-визвольного руху».

Висновок шостий

Підсумуємо. «Будівничі» українських державних утворень (хіба за винятком конструкторів Української Держави та Західно-Української Народної Республіки зразка 1918 р.) навіть не здогадувалися про існування історичних чинників, які 1) об’єктивно впливали на їхні прагнення негайно створити омріяну національну соціалістичну українську державу простих трударів – без євреїв, поляків, москалів, так званих нетрудових елементів абощо; 2) детермінували набір варіантів, які можна було імплементувати в поточну, а не вигадану політичну реальність.

Численні дослідження сучасних українознавців довели: лідери так званих «національно-визвольних змагань», або «Української революції», не мали адекватного поняття про країну, в якій жили і яку відчайдушно заходилися змінювати. Більше того, вони принципово відкидали будь-які факти, послідовно знищували будь-яких осіб або будь-які політичні течії, існування яких вважали прямим запереченням їхнього державотворчого ентузіазму.

Ще один факт: відсутність у теперішніх керманичів країни – незалежно від їхнього політичного забарвлення – адекватних понять про країну, яку вони заповзято взялися «розбудовувати» і якою заходилися керувати. Агресивне невігластво, дурисвітство фанатизму, неповага до себе і, отже, до опонента-партнера, невиліковна клептоманія, всеосяжна безвідповідальність та принципова «безпринципність» – ось головні риси сучасного українського державотворця, політичного діяча, «професійного» українця. Для них країна колосальної та незбагненної культурної традиції, всі її громадяни, яких вони зневажливо до сьогодні називають «населенням», є лише ресурсом для задоволення власних первинних тваринних рефлексів – наїстися та розмножитися. Будьмо свідомі: задовольнити їх можна лише на тлі викорінення засадничих понять, як-от БОГ, ПРАВО, ЗАКОН, СОВІСТЬ, КУЛЬТУРА, ЛЮДИНА, ГІДНІСТЬ, МОРАЛЬ.

У цій, другій, частині «Навчального посібника» для президентів, прем’єр-, віце- і просто міністрів, голів Верховної Ради та їхніх заступників, секретарів та заступників секретарів Ради національної безпеки і оборони, народних депутатів, лідерів політичних партій та їхніх активістів, журналістів, політологів і просто коментаторів усього сущого в усіх українських та закордонних ЗМІ, а також фахівців та аматорів з написання, переписування та удосконалювання Конституцій України» ми, крок за кроком, прослідкуємо, хто, як, яким способом і, головне, – навіщо зробив усе можливе, аби завдати смертельного удару своїй Вітчизні, запрограмувати майже столітній процес фізичного та духовного знищення народу, перетворити на посміховисько саме слово «Україна».

Сучасний стан інституційного розуміння проблеми – 1

Сучасний стан розуміння, бачення, тлумачення фактично всього комплексу проблем вітчизняної історії періоду 1917–1920 рр., на нашу думку, найкраще репрезентує фундаментальна колективна монографія «Україна: політична історія…»^[13], підготовлена та видана заходами науковців Інституту історії України НАН України та Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса. Серед авторів – провідні вчені країни, в тому числі п’ять академіків, два члени-кореспонденти та принаймні десять докторів наук, зокрема такі знані в експертному середовищі фахівці, як В. Верстюк, Ю. Левенець, Р. Пиріг, О. Рубльов, В. Солдатенко. Розділ «Вітер революції» можна, без сумніву, назвати своєрідним систематизованим підсумком двадцятирічних досліджень, проваджених багатьма вітчизняними науковцями, який презентує – з огляду на склад авторів та видавництво – практично всі сучасні «офіційно-академічні» оцінки тієї доби.

За оціночним судженням автора даної розвідки, більшість положень, представлених у згаданому розділі (крім параграфів, присвячених Українській Державі та Західно-Українській Народній Республіці), обіперті головно на видані документальні масиви, архівні документи, роботи В. Леніна та Й. Сталіна, міфи, витворені на еміграції націонал-соціалістичними вождями УЦР/ УНР/ Директорії УНР, а також на деякі вторинні за значенням розвідки комуністичної доби. Згадані положення практично ігнорують основні досягнення вітчизняних суспільствознавців, насамперед підготовлених упродовж останніх десяти років, повторюють засмальцьовані, позичені з другорядних розвідок діаспорного походження концепції української національної революції, яка, повторимо, включає в себе: 1) «українське національне відродження і запровадження української державності» і 2) «соціальні перетворення на користь української людності».

При ознайомленні з цими текстами, складається враження, що принаймні деякі автори зовсім не знайомі з результатами сучасних розвідок (оскільки виходять з апріорного положення про те, що на початок 1917 р. Україна існувала як історичне, геополітичне абощо поняття так само, як Польща або, скажімо, Фінляндія). Друге, що відразу впадає в очі, – події, які відбувалися на території сучасної України і є предметом дослідження, «вписані», та й то побіжно, в контекст Першої світової війни, але як такі відбуваються поза контекстом загальноєвропейським, у такому собі правовому, геополітичному, культурному й просто політичному вакуумі, нібито самі по собі. Ще одне наше спостереження полягає в тому, що деякі автори так і не змогли розібратися з дефініціями, які широко – і, як правило, в різних значеннях – вживаються в тексті.

Але це не треба ставити авторам монографії на карб. Адже колективний розум радянських істориків під проводом ленінського Центрального комітету ВКП(б) – КПРС та спочилого в Бозі академіка І. І. Мінца, за півстоліття витворив залізобетонну дефініцію «Великий Жовтень та громадянська війна на Україні», найменше відхилення від якої каралося партійно-радянським аутодафе. Після 1991 р. незалежна Україна, очевидно, тим наробком користуватися не могла – колективний державницький погляд звернувся до текстів діаспорних фахівців, з деяких і пішли ці всі терміни, як-от «Українська революція», «Українська національно-демократична революція», «період національно-визвольних змагань», «визвольні змагання українського народу за державність», «національно-демократична революція» абощо. З хронологічними рамками також не склалося: в одних випадках говорять про 1917–1920 рр., в інших – 1917–1921 рр.

У межах даної роботи ми аналізуватимемо події «періоду творення національно-соціалістичної Української держави в умовах військової поразки та державно-політичного розпаду Російської, Австро-Угорської та Німецької імперій, громадянської війни та встановлення однопартійного тоталітарного режиму», нижньою хронологічною межею якого є 2 березня 1917 р. (якщо зовсім точно – 23 год. 40 хв., коли імператор Микола II підписав документ про зречення), а верхньою – ніч проти 21 листопада 1920 р., коли останні загони Дієвої армії УНР перейшли Збруч і були інтерновані на території Польської Республіки.

Автор першого розділу цитованої фундаментальної монографії, академік НАНУ Ю. Левенець, наголошував: для розуміння впливу М. Грушевського на сучасний йому політичний процес необхідно проаналізувати ключові для політичних поглядів голови УЦР терміни «нарід», «держава», «герой в історії». «Справа в тому, – слушно зауважує Ю. Левенець, – що ці терміни взяті з різних систем, які в основному неспівмірні. «Нарід» у Грушевського – це поняття метафізики романтичного періоду, а його «держава» – це анархістсько-соціалістичний термін Прудона—Драгоманова. <…> При цьому, – вказує далі Ю. Левенець, – «нарід» не є ясною, чітко визначеною дефініцією, а ідея «селянськості» України, як одинокого (виделено нами. – Д. Я.) носія ідеї «народу»», запозичена Грушевським у М. Драгоманова. Ідучи за останнім, а також за М. Костомаровим, майбутній лідер «Української революції» негативно ставився до держави, яка для нього була «швидше злом, ніж позитивним фактором», а його, Грушевського, ідея автономії спиралася на етнічний принцип, а не на принципи історико-економічного регіоналізму (що його сповідував Драгоманов)^[14]. Неявні висновки, які випливають із цитованої тези, узгоджуються з системотвірним висновком іншого дослідника: «для сучасного етапу розвитку української історичної науки продовжує бути актуальним переосмислення історичних концепцій таких велетнів наукового знання і національного духу, як Михайло Грушевський та В’ячеслав Липинський»^[15]. Це, в свою чергу, підкреслює справедливість оцінок польських колег, які ще на початку 20-х років XX ст. вказували на очевидні системні огріхи в історичній концепції Грушевського: «недоречність уживання етноніма «українці» в контексті дослідження давньоруських часів, <…> надмір негативізму в оцінці польсько-українських стосунків, героїзація козаччини тощо»^[16].

Ці та інші твердження М. Грушевського, сформульовані на підставі відомих на той час фактів, попри запровадження впродовж останніх десятиліть у науковий обіг принципово нових інформаційних обсягів, до сьогодні живуть і квітнуть у вітчизняному суспільствознавстві, відкидаючи, ігноруючи тисячолітній інтелектуальний спадок нашого народу. Ось яскравий приклад: «Конституційні ідеї в класичному розумінні фактично присутні в українській політичній та правовій думці, починаючи з середини XIX ст.». Автор цитованого дослідження розпочинає відлік національного конституціоналізму зі Зборівської угоди 1649 р., Переяславських статей 1654 р., Гадяцького договору Івана Виговського 1658 р., Коломацьких статей І. Мазепи 1687 р., «Правового укладу та Конституції відносно прав та вольностей Війська Запорізького» 1710 р. (т. зв. конституції П. Орлика, яку, мовляв, треба вважати «першим конституційним актом в Україні») та інших «своєрідних актів передконституційного характеру». Очевидно, таке твердження було би коректним у випадку, якби ніхто ніколи і не чув і не знав про існування «Руської правди» або, скажімо, Статутів Великого князівства Литовського та інших законодавчих корпусів, які впродовж століть регулювали повсякденне життя нашого народу. Як ми покажемо нижче, саме ці (але не тільки) міфологеми, впроваджені М. Грушевським та його послідовниками, завели їх до політичної могили, а омріяну ними «Україну» до того місця, в якому вона перебуває на початку III тисячоліття.

Сучасний стан української історичної науки, на наше глибоке переконання, потребує переосмислення не тільки наукової (та/або політичної) спадщини «загальновизнаного лідера українства»^[17] М. Грушевського, але й усіх без винятку діячів тієї доби та їхніх організацій. Переосмислення потребує і те, що відбувалося в Росії по перших тижнях після відомих петроградських подій, які автори вперто називають «революцією», не даючи при цьому ніякого визначення цьому термінові, хоча йдеться по суті лише про процедуру зречення монарха на користь молодшого брата. У той самий час, – ідеться в тексті цитованого академічного видання, – «український рух набрав вибухоподібного характеру. Його масштабність та радикалізм дають підстави для того, щоб кваліфікувати нову стадію історичної боротьби українства як національно-демократичну революцію», яка за дві сторінки вже називається «Українською революцією»^[18]. При цьому в тексті неможливо знайти визначення і другої, а тим більше – роз’яснення різниці між ними.

Ще один прийом, який досить часто використовується в тексті «Україна: політична історія…», – оперування уявностями типу «М. Грушевському здавалося (виділено нами. – Д. Я.), що Тимчасовий уряд добре розуміє: на місцях мають творитися нові форми організації (організації чого? – Д. Я.) згідно з новими умовами».

Ще один приклад відверто маніпулятивного прийому: справедливо констатуючи те, що Грушевський вважав недоцільним покладатися на волю загальноросійських Установчих зборів, які, за задумом організаторів зречення імператора, мали встановити новий, республіканський політичний режим на території романовської імперії та форму державного устрою, автори уникають логічного висновку про те, що лідер «Української революції» з перших днів своєї діяльності в ролі голови Української Центральної Ради, координаційного органу українських національних громадських та політичних організацій, узяв курс на незаконне створення органів державної влади на частині території Російської держави. Ці самочинно створювані нелегітимні органи влади, наскільки нам пощастило зрозуміти, і називають «новими формами організації». При цьому чомусь забувають наголосити на тій обставині, що публічно і сам Грушевський, і його прибічники переконували всіх і кожного в тому, що український рух не має на меті відторгнути Україну від Росії.

Четвертий маніпулятивний прийом – наклеювання ідеологічних ярликів або елементарна підміна понять у тих місцях, де авторам або бракує аргументів, або де їхня концепція суперечить фактам дійсності. Наприклад, позиція Тимчасового уряду, що намагався реалізувати завдання, задля якого був створений, а саме – утримати ситуацію в межах правового поля, довести країну до Установчих зборів, – трактується не інакше, як «шовіністична». У чому проявлявся цей «шовінізм» уряду, у складі якого, між іншими, перебували і українці, і євреї, і грузини за походженням, донині залишається загадкою. Курс Тимчасового уряду на підтримання законності, правопорядку, демократичних процедур, скликання Установчих зборів трактується, як «лабіринт великодержавного курсу»^[19].

Ось лише один приклад відвертого пересмикування – порушення принципу викладення подій у хронологічній послідовності: «Головним завданням Української революції на той момент стало впровадження в життя програми, накресленої I Універсалом, тобто рух до реальної автономії у складі демократичної федеративної республіки Росії»^[20].

Маємо чудо з чудес: вибори до Установчих зборів ще навіть не оголошені. Установчі збори – єдиний легітимний орган, який, за задумом організаторів зречення Миколи ІІ, мав ПРАВО встановити новий державний устрій (чи то унітарний, чи то федеративний, чи то конфедеративний), – ще не обрані. Самочинна організація лише однієї з національних груп (нехай навіть і найчисленнішої), яку ВСЯ людність південно-західних губерній Росії, оголошених «Україною», ніколи не обирала, – вже встановила для себе федеративний устрій у майбутній державі і автономний – в одній із її частин. На запитання, на якій такій підставі вона, тобто ця самочинна організація, це зробила, від сучасних дослідників ви почуєте одностайну відповідь: «а революція ж бо надворі!». А на наступне запитання – чи є «революція» синонімом бандитизму і беззаконня? – матимете в кращому разі таку відповідь: «Шовініст, контрреволюціонер, українофоб!»

Надзвичайну наукову цінність у талмуді «Україна: політична історія…» також мають і глибокодумні, ретельні вимірювання з калькулятором у руках процентного представництва євреїв в УЦР та її органах. Нарешті ми дізналися, що євреїв у Малій раді було 16 із 66 членів, тобто понад 24 %!^[21] Мало того, знаходимо згадку і про діяльність всюдисущих, але завжди і всюди таємничих масонів.

До речі, про масонів.

Що ми знаємо про вільних мулярів?

Сучасні відомості про вільних мулярів, які діяли на території Російської держави, найбільш повно, як видається, викладені у монографіях В. Савченка, А. Сєркова, О. Крижановської та ін. Перед тим як звернутися до фактичних даних, наведених у цих розвідках, поміркуймо про геополітичне тло, в якому народжувалося та розвивалося братство вільних мулярів у його російському варіанті.

Repetіtіo est mater studiorum: Російська імперія відхопила собі неабиякий за розміром шматок Польсько-Литовської держави – Речі Посполитої, який у ХІХ ст. набув назв «Малоросія», «Південно-Західний край», «Україна». Габсбурги привласнили Галичину та Буковину. Упродовж століть ці землі (за винятком Буковини) були східним кордоном європейського «світу економіки», за яким починався «кінець світу» для кожного європейця – «дика, болотиста, пустинна»^[22] Московська держава.

Головне завдання володарів цієї держави після 1772–1796 рр., тобто після розділення Польщі, – «поборювання польського та українського визвольних рухів. <…> При цьому новий імперський режим для свого утвердження вирішив зіграти на об’єктивно існуючих польсько-українських протиріччях». Так, наприклад, «законоположенням про земське самоврядування у Київській, Волинській та Подільській губерніях виборчі права поляків при виборах до земств обмежили; натомість зменшили майновий ценз для українців. Це мало наслідком не стільки збільшення представництва українського населення та зменшення представництва населення польського, скільки підвищення рівня міжнаціональної напруги поміж двома найчисленнішими національними громадами цього краю»^[23].

«Процес ліквідації правової автономії» у Волинській, Київській та Подільській губерніях завершився у 30—40-ві роки XIX ст., остаточним скасуванням дії всіх норм і положень Статуту Великого князівства Литовського^[24].

Поза тим польські впливи на Волині, Київщині та Поділлі залишалися всеосяжними аж до 60-х рр. XIX ст. Після скасування кріпацтва (1861 р.) та поразки польського повстання (1863 р.) імперська влада підтримувала високий рівень етнонаціонального конфлікту по лінії «українське село – польський поміщицький двір». Цей конфлікт, в якому «перевага в силі виразно була на боці селянства», сягнув апогею у роки Першої світової війни й «Української національної революції 1917–1921 рр.». Саме тоді цей конфлікт переріс з етнонаціонального в етнополітичний, «переважно став наслідком цілеспрямованої більшовицької агітації і в більшості своїй мав соціальний, погромницький характер… Погромниками були здебільшого солдати і селяни-українці, а погромленими – теж здебільшого – поміщики-поляки». При цьому «можна твердити з високою долею правдоподібності», що «процес захоплення і знищення поміщицьких маєтків «був заздалегідь запланований і керований з одного центру». Жертвами цього конфлікту, який без щонайменшого перебільшення можна назвати «війною», стали 85 % усіх польських маєтків на Київщині, Волині, Поділлі. Край цій війні покладав лише «вступ на Правобережжя австро-німецького окупаційного війська»^[25].

Після поразки польського повстання Микола I скасував рештки успадкованої правової системи, радикально реформував за російським зразком адміністративну систему українських земель, заснувавши 1832 р. Київське генерал-губернаторство, яке об’єднало всі три правобережні губернії.

Інший системний напрямок уніфікаційної політики Романових на окупованих землях – ліквідація правової бази, яка впродовж століть регулювала тут політико-правове та соціально-економічне життя. Ідеться, насамперед, про «уставні земські грамоти – законодавчі тексти судово-адміністративного, публічно-правового, приватно-правового та соціально-економічного характеру». Під «коток» імперської машини потрапили і «різноманітні, насамперед майнові, підтвердні (тобто такі, які підтверджували минулі привілеї) та посадові привілеї шляхти», якими вона користувалася принаймні з часів великого князя Литовського Казимира Ягеллончика, тобто з 1440 р. (Київщина) та 1452 р. (Волинь)». До речі, практика надання привілеїв цілим регіонам на теренах ВКЛ/ РП набувала поширення з другої половини XV ст.: «на цей час в деяких статтях привілеїв залишалися впливи «Руської Правди», «багато судових справ розв’язувалося згідно норм звичаєвого права»^[26].