Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Це одинокі приклади звитяжної «державотворчої» діяльності українських націонал-соціалістичних інституцій. Інших, позитивних за своєю суттю, марно шукати: їх не було і бути не могло.

ВЕРЕСЕНЬ

Шизофренія Генерального секретаріату

Наявність хвороби визнав сам В. Винниченко.

На засіданні Малої ради 5 вересня він просто з воза запевнив присутніх добродіїв: «про план і програму (Генерального секретаріату. – Д. Я.) сьогодні важко говорити». Причина, мовляв, – те, що «декотрих секретарів ще нема, коли вони зберуться, тоді можна буде говорити і про програму»^[188]. Питання про те, коли, власне, зберуться оті секретарі, звичайно, навіть не виникло.

Констатація

Правовий абсурд тут доведено до абсолюту – очевидно, що легітимність влади Генерального секретаріату була похідною виключно з легітимності Тимчасового уряду, а не з НЕлегітимності УЦР, яка за визначенням законною владою в «Україні» не була і бути не могла, позаяк була лише однією з багатьох громадських організацій, покликаних до життя зреченням від престолу Миколи II.

Немає потреби спеціально наголошувати на тому, що жоден законний та правовий документ не передбачав участі представників громадських організацій у вирішенні військових питань, тим більше питань, пов’язаних з участю держави у війні, а саме такою організацією продовжувала залишатися УЦР.

Немає потреби спеціально наголошувати і на тому, що світова практика не знала участі представників громадських організацій в обговоренні та ухваленні рішень з питань ведення воєнних дій.

Немає потреби спеціально наголошувати і на тому, що честь піонерського відкриття такої практики у світовому масштабі належить українським націонал-соціалістам.

Генеральний секретаріат та Мала рада: більшовизація чи фашизація?

Тим часом у Петрограді відбувалися події, яким судилося стати заключним акордом у спробах демократичної трансформації Російської держави.

1 вересня, по придушенні виступу Корнілова, який, за попередньою домовленістю з прем’єр-міністром, спрямував до столиці війська з фронту, О. Керенський провів через уряд постанову, за якою було створено надзвичайний орган верховної влади – Директорію.

До її складу увійшли сам прем’єр, міністри закордонних справ, військовий, морський та пошт і телеграфів.

Саме Директорія і проголосила Росію республікою, розпустив IV Державну думу, залишившись, таким чином, єдиним формально законним органом центральної влади.

Звичайно, радівські діячі жодної уваги на останню подію не звернули – дбали про своє. Уже 3 вересня «кабінет Винниченка» зібрався на своє перше, організаційне засідання. І тут знову не обійшлося без притаманної Винниченкові престидижитації.

Затверджений Малою радою Статут Генсекретаріату передбачав існування 14 секретарств. Тимчасова Інструкція центрального уряду санкціонувала існування 9 відомств, зійшлися-таки врешті-решт на 9^[189] (без урахування посади голови «кабінету». – Д. Я.). Зібрання 3 вересня проходило не у повному складі. З фактичних власників «міністерських портфелів» (сам Винниченко, нагадаймо, сидів на двох стільцях одночасно – голови Секретаріату та керівника існуючого лише на папері відомства внутрішніх справ) на засідання з’явилося четверо – сам Винниченко, аграрій Михайло Савченко-Більський (роки життя і смерті невідомі), освітянин Стешенко та «міжнародно-міжнаціональний» секретар Шульгин. Участь у засіданні також узяв заступник секретаря праці Рафес, «пізніше прийшов» генеральний контролер Зарубін.

Спершу визначили: всі наступні засідання повинні починатися о 7-й годині вечора. Друге питання – порядок ухвалення рішень на цих зібраннях. Рішення (найпевніше, за відсутності Зарубіна) ухвалили таке: «кворум для засідання опреділяється так: всі генеральні секретарі, які присутні в місті і виконують свої обов’язки, без трьох. Але кворум не може бути нижчим 5»^[190].

Це відкривало для головуючого на засіданнях (а ним був, нагадаю, голова ГС) необмежені можливості для будь-яких маніпуляцій – за такого формулювання йому було достатньо контролювати всього 2 голоси, щоб мати можливість провести будь-яке рішення, адже вони ухвалювалися простою більшістю від числа присутніх.

Відверто маніпулятивними стали й засідання Малої ради, яка перетворилася, якщо сказати прямо, на такий собі компліментарний «міжсобойчик» між лідерами українських та єврейських націонал-соціалістичних партій, – представники російських та польських партій ці збори попросту ігнорували. Яскраве тому підтвердження – протоколи засідань МР. Наприклад, 5 вересня його учасники серед іншого з’ясували, що новонароджений «уряд» не має жодного уявлення, що робити далі.

Відсутність фахових знань та компетенцій компенсували ультрареволюційними гаслами та вимогами. 9 вересня взялися до розгляду питання про участь своїх представників у роботі так званої Всеросійської демократичної наради, відкриття якої 14 вересня ініціювали Всеросійські ради робітничих, солдатських та селянських депутатів. Офіційно проголошена мета – «створення сильної революційної влади, здатної об’єднати всю революційну Росію для відсічі зовнішнім ворогам та для придушення всяких замахів на завойовану свободу». Мала рада радісно відгукнулася на запрошення, ухваливши направити до Петрограда своїх представників. Імена та кількість цих діячів (обраних, до слова, вісімнадцятьма голосами – тобто менш ніж половиною голосів – проти одинадцяти лише за 5 хвилин) жодного значення не мають, адже на засіданні було «прийнято пропозицію надати делегатам Української Центральної Ради імперативного мандату». Голосувати ці «представники» мали за програму з 13 пунктів, під якою обидвома руками підписалися би Ленін, Троцький та інші вожді більшовицької партії, а також їхні німецькі, італійські, румунські, угорські та інші колеги й однодумці типу Адольфа Гітлера, Беніто Муссоліні, Корнеліу Кодряну etc.

Наводимо її повністю:

– «формування однорідно-соціалістичного уряду, відповідального перед всіма демократіями народів Росії»;

– «передача усіх поміщицьких, монастирських та церковних земель до Установчих зборів в завідування земельних комітетів»;

– «встановлення державної та крайової власті над продукцією та поділом»;

– «передача в завідування крайових органів власті найважніших галузей промислу»;

– «оподаткування великого капіталу і майна та конфіската військових прибутків на користь окремих країв і цілої держави»;

– «признання за усіма націями права на нічим не обмежене самовизначення»;

– «скликання до кожного краю, який того домагається, національно-крайових суверенних Установчих зборів»;

– «передача всієї власті на Україні в руки Української Центральної Ради і її Генерального секретаріату, складеного на основі статуту Центральної Ради 16 липня сього року»^[191];

– «проголошення недійсними таємних дипломатичних договорів»;

– «негайне скасування смертної кари»;

– «прийняття рішучих кроків до заключення миру, для чого негайно звернутись з предложенням (представленієм) до союзників про відкриття мирних переговорів»;

– «розпуск Державної Думи і Державної Ради»;

– «скликання Установчих зборів в назначений строк, без дальшої проволоки»^[192].

Аналізувати це з точки зору права або конкретних наслідків, які мала спроба імплементації цих настанов у поточну реальність, зайвої потреби немає. Зазначимо лише, що перші 10 пунктів цієї програми «ухвалено» з подачі українських есерів Грушевського та Ковалевського, три останні – «об’єднаного» єврейського робітничого соціаліста Мойше Гутмана.

Чекати відкриття Демократичної наради та/або відповідної санкції законного уряду не стали. Уже 11 вересня генсеки констатували принципову згоду якогось добродія Черниша очолити нелегально створене секретарство торгу й промисловості та вирішили заснувати секретарство «в справах продовольчих», 12 вересня дебатували кандидатуру керівника секретаріату праці, наступного дня вирішили явочним порядком розширити Тимчасову інструкцію з метою «більш активного характеру діяльності Секретаріату» та для «поширення його діяльності в порівнянні з тими межами, які зазначено в нинішній інструкції для нього». Заразом затребували у петроградського уряду, «щоб Секретаріатові було надано право реквізиції», та дали «дозвіл одкрити їй музичну школу в Києві» такій собі Надії Берестковій^[193].

А чому б і ні?

«З’їзд народів» – націонал-соціалістична альтернатива Установчим зборам

«Матеріали з’їзду народів. Загальні враження» меланхолійно повідомляють: «На перший день з’їзду зібралось всього 50 делегатів. Прибули представники білорусів, латишів, естів, литвинів, кримських татар, грузинів, донських козаків (які, до слова, були станом, а не народом. – Д. Я.) і євреїв. Від багатьох інших народів (але яких саме, завбачливо не вказано. – Д. Я.) надійшли телеграми, що їхні представники їдуть на з’їзд». До 14 вересня доїхало ще хіба 34 особи^[194] – ото і все представництво від населення 130-мільйонної держави.

«З’їзд народів». Карикатура 1917 р. Джерело: https://www.radiosvoboda.org/a/28751692.html

Принаймні деякі відомості з цього повідомлення про подію, яка розпочалася 8 вересня, не є правдивими. Як з’ясували укладачі збірки документів УЦР, серед делегатів були не стільки представники «народів», яких невідомо хто, коли, де і на підставі якого закону обирав, скільки представники таких екзотичних організацій, як Петроградська козача рада, Козачий союз Південно-Західного фронту та інших козачих об’єднань, представниці Кримського мусульманського комітету, Кримсько-татарської учительської спілки, а також члени єврейських, польських, російських націонал-соціалістичних партій^[195].

Делегатів явно не вистачало, і, прочекавши дві з половиною години, організатори були змушені відкрити захід. Зробив це Грушевський повідомленням про те, що скликати «З’їзд народів» вирішив ще у квітні «Національний український з’їзд», доручивши проведення цієї величної справи УЦР. Але Рада, мовляв, «не дуже квапилась скликати його, сподіваючись, що за цю справу візьметься якась інша установа або національна організація»^[196].

Вступна промова класика української історичної науки містила три принципові пункти. Перший: «Київ здавна був вогнищем федеративної ідеї». Другий: УЦР «вдалося вже зав’язати зносини з демократичними частинами других націй на Україні на основі власне федерації»^[197]. Обидва були радше пропагандистським кліше, спрямованим насамперед до «делегатів», прибулих із-поза меж «України», тобто до людей, м’яко кажучи, мало обізнаних з тутешніми реаліями. Нарешті, третє послання, озвучене головою УЦР 10 вересня «як представником української народності», звучало так: «Україна не йде через федерацію до самостійності, бо державна незалежність лежить не перед нами, а за нами»^[198] (виділено нами. – Д. Я.).

Констатація

Отже, якщо погодитися з тим фактом, що голова УЦР таки був «представником української народності», то з цього можна зробити логічний висновок: всі попередні та подальші дії УЦР, спрямовані на відрив 9 південно-західних губерній від Російської республіки та створення незалежної держави «української народності», принаймні ніколи ніяким органом (навіть квазіпредставницьким типу «З’їзду народів») ніколи не розглядалися і не санкціонувалися.

Отже, були неправовими, незаконними, нелегітимними, а коли прямо сказати – зрадницькими. Отже, всі незгодні з таким курсом мали всі правові, законні та легітимні підстави зі зброєю в руках чинити опір такому курсові. Що вони і робили впродовж наступних трьох років – аж до евакуації решток Білої армії з Криму, а Дієвої армії УНР – з території сучасної України.

«З’їзд народів» (продовження)

Але повернімося до «Матеріалів роботи з’їзду народів». На нашу думку, захід виразно розпадається на декілька смислових частин. Перша – доповідь видатного українського інтелектуала, співзасновника «Української громади» в Петрограді, представника УЦР при Тимчасовому уряді, голови його Комісії з вироблення проекту перетворення Росії у федеративну державу Максима Славинського (м).

Офіційна позиція загальноросійського уряду була сформульована ним в таких тезах:

– «новий лад в Росії уже оповіщено республіканським. Установчі збори, безсумнівно, підтвердять це»;

– Київ є столицею фактично автономної України;

– «правительство іде назустріч тій праці, що веде не тільки до автономії, а і до федерації»;

– «до чистих форм федеративності в Росії ми ще не скоро дійдемо»;

– «автономія країв і народів Росії буде виявлятися в різних формах: від крайового земського самоуправління до широкої національно-територіальної автономії»^[199].

М. Славинський (1868–1945 рр.). Суспільне надбання

Друга смислова частина з’їзду – виступи «делегатів». Важливо відзначити: представники російських та польських політичних партій принципово проігнорували вікопомний «З’їзд народів».

З «Матеріалів» також цілком ясно випливає, що його «делегати» представляли не «народи», а в кращому разі лише деякі націонал-соціалістичні партії, а також міфічні, напівміфічні і просто нікому невідомі станові організації.

Взагалі їхні погляди на проблему державного реформування постімперської Росії були такими:

Російські організації

ПСР: «національний рух не завше буває демократичним та революційним»;

Трудова народно-соціалістична партія: за «федерацію і широку автономію країв та народів».

Єврейські організації

Сіоністи: «нарешті» мають «бути здійснені ідеали справедливості і волі»;

Об’єднана єврейська соціалістична партія: за «персонально-національну автономію»;

«Поалей-Ціон»: «національні права народів, котрі ніде не жиють в більшості (як, наприклад, євреї), повинні забезпечуватись державою через основні закони держави».

Українські організації

Петлюра, голова Українського генерального військового комітету: «всі ми, – українці, татари, грузини і всі інші народи, – народи державні, є хазяї Росії і всі повинні нею правити»;

М. Грушевський, голова УЦР: «Ми визнаємо за народами необмежене право на самоозначення аж до відокремлення і сформування власної держави <…> під тією тільки умовою, що ця одержана незалежність не була засобом для панування і використовування народностей, які опиняться в меншості в цій новій державі».

Польські організації

Польська партія соціалістична: «природним завершенням прагнення народу до волі є утворення незалежної національної держави»; ППС «є виразницею цілковитої самостійності Польщі».

Грузинські організації

Націонал-демократична партія: «потрібна міцна організація і об’єднання національностей».

Латиські організації

«Росія стане на справедливий шлях», коли «будуть забезпечені національні права».

Литовські організації

«Литва мусить бути самостійною державою».

Кримсько-татарські організації

Кримсько-татарська учительська спілка: «Треба народам самим шукати собі дороги».

Забайкальські буряти

«при об’єднанні всіх бувших недержавних народів Росії <…> вони зможуть упорядкувати державу так, як самі захотять».

Козачі організації

Південно-Західний фронт: «козаки зорганізувались і об’єднались для того, щоби боронити свої козачі вольності та права»;

Донські козаки: «будемо боронити федерацію»;

Рада козачих військ: «нас, козаків, може задовольнити тільки демократична республіка на основах широкої федерації».

Представник Тимчасового уряду Славинський: «цілком поділяє всі думки, висловлені <…> Грушевським», «Керенський доручив <…> передати з’їздові, що нова Росія не може бути централізованою, а тільки децентралізованою»^[200].

Третя смислова частина «З’їзду народів» – його постанови, справді змістовними пунктами на нашу думку, такі:

– «Росія повинна бути федеративною демократичною республікою»;

– «єдино придатною формою федерації є така, котра основана на національній підставі»;

– «великі краї, заселені одною національністю, можуть, по бажанню, або поділитися на кілька федеративних одиниць, або <…> дати автономію окремим частинам краю»;

– «автономія Білорусії в межах Російської демократичної федеративної республіки»;

– «утворення автономної латиської демократичної одиниці, яка шляхом самоозначення має ввійти в склад Російської федеративно-демократичної республіки»;

– «утворення суверенної Литовської держави з частин руської та прусської Литви, а також з литовської частини Сувалкської губернії, при додержанні засад самоозначення»;

– визнання козацтва «самостійною галуззю (виділено нами. – Д. Я.) між народами Російської республіки»;

– «національності, <…> [що] розпорошені по всій державі і ніде не мають свого краю, користуються правом мати екстериторіально-персональну автономію»;

– «незалежно від скликання Всеросійських Установчих зборів повинні бути скликані на демократичних підвалинах крайові Установчі збори».

Інші важливі, але, як завжди буває в таких випадках, нездійсненні наміри, а саме – «утворити <…> особливий правомочний орган – Раду народів»^[201], до якої «має ввійти по 4 члени від кожного народу, що мав представництво на з’їзді», та створити «особливий «Совет національностей» при Тимчасовому правительстві, який має бути органом для оборони народностей», – були з різних причин абсолютно нездійсненними.

Принципово важливо також відзначити: цитовані постанови вийшли далеко за межі офіційно проголошеної мети «з’їзду». 84 нікому невідомих добродії висунули претензії на керівництво збройними силами Росії та на участь у формуванні повоєнного світу. Цитуємо: «Тільки націоналізація російського війська під керівництвом революційно-демократичних національних організацій та відповідне упорядкування тилу при участі тих самих організацій може піднести здатність держави до самооборони і наблизити досягнення почесного (а не переможного. – Д. Я.) миру»; «в представництво Росії на мировій конференції повинні входити і представники заінтересованих недержавних народів»^[202].

Констатація

Так званий «З’їзд народів», скликаний УЦР у самий розпал загальнонаціональної кризи, яка менш ніж за два місяці дощенту зруйнувала Російську республіку та на століття унеможливила її розвиток на принципах захисту та примноження прав людини, розвитку демократичних традицій та принципів відкритої економіки, насправді був покликаний заступити в свідомості радівських діячів необхідність скликання легітимних Всеросійських Установчих зборів, створити ілюзію підтримки внутрішньополітичного курсу Центральної Ради «представниками» так званих «недержавних народів Росії». А головне, як на нашу думку, – підмінити головні політичні інтенції часу – щодо демократичного переформатування Росії та переможного завершення Першої світової війни у складі Антанти – на юридично абсурдні принципи «національно-персональної автономії», політично безумні й руйнівні заклики до завершення війни на т. зв. «почесних» умовах та участі тих самих «недержавних народів» (фактично – групи самозванців, політичних авантюристів) у повоєнному переустрої Європи та світу разом із Великою Британією, Францією, Сполученими Штатами та їхніми спільниками.

Генеральний секретаріат: бюрократична буденність

Офіційний курс на власне політичне, а згодом і фізичне знищення значної частини населення як Російської держави в цілому, так і населення її південно-західних губерній було ретельно закріплено у другій половині вересня. Це засвідчують, зокрема, протоколи засідань Генерального секретаріату та Малої ради.

Засідання Секретаріату – це, з одного боку, суцільна бюрократична рутина. У період з 18 по 30 вересня кабінет Винниченка розглядав питання і про статус української мови, і про заведення українознавства в школах (до речі, за відсутності викладачів цього предмета. – Д. Я.), і зажадав від кожного генсекретаря «виробити інструкцію для свого секретаріату», і закликав «людність мати довір’я до нових казначейських знаків, які випускає Міністерство фінансів», і визначився з питання заснування «Вільного козацтва», і поінформував ту саму людність «про розгортання своєї діяльності», і встановив видати авансом «щомісячну плату служащим Секретаріату»: генсекретарям – по 1000 ненависних російських рублів, їх заступникам – по 833, директорам департаментів – по 1000, сторожам – по 100 кожному, й оголосив про заснування вищої художньої школи й т. п.^[203].

«Казначєйскій знакъ» Тимчасового уряду(т. зв. керенка). Аверс. Суспільне надбання

«Казначєйскій знакъ» Тимчасового уряду(т. зв. керенка). Реверс. Суспільне надбання

«Казначєйскій знакъ» Тимчасового уряду(т. зв. керенка). Аверс. Суспільне надбання

«Казначєйскій знакъ» Тимчасового уряду(т. зв. керенка). Реверс. Суспільне надбання

«Звернення» та «Декларація» Генерального секретаріату – програма громадянської війни

Ключовий документ, ухвалений усе ще регіональним представництвом Тимчасового уряду, – «Звернення Генерального секретаріату до українського народу», – виданий «офіціально» 27 вересня, потребує детального розгляду.

Насамперед треба зауважити, що сама його назва, а також ужите в нім звернення «Народе України!» цілком безглузді.

По-перше, як було з’ясовано не нами і не тепер, станом на 1917 р. ніякого «українського народу» в природі не існувало. По-друге, сфера компетенції Генсекретаріату сягала 5 губерній Південно-Західного краю, визнаних Тимчасовим урядом «Україною» в серпні 1917 р. Отже, в цьому сенсі «український народ», якщо він і існував, то виключно в межах цих губерній. По-третє, таке звернення постулювало претензії Генсекретаріату на представництво і «українців»-громадян Австро-Угорщини, які, властиво, не могли би ознайомитися з документом бодай через обставини воєнного часу.

Другий постулат звернення: «Волею і словом революційного парламенту твого, Української Центральної Ради, в тісній згоді з правительством революційного всеросійського народу ти обрав і поставив нас, Генеральний секретаріат, на чолі власті, сказавши нам творити нове і вільне життя у нашім краю», – а також твердження, що він є «вищим органом влади України»^[204], теж наскрізь брехливі.

Це так тому, що:

а) УЦР ніколи не була парламентом, тим більше «революційним»,

б) УЦР постійно створювала та нарощувала рівень напруженості у стосунках із законним центральним урядом,

в) ніякого «всеросійського народу» ніколи не існувало,

г) уся легітимність Генерального секретаріату походила виключно і тільки з відомої «Інструкції Тимчасового уряду»,

ґ) кабінет Винниченка був тільки розпорядчим органом петроградського уряду на території Волинської, Київської, Полтавської, Подільської і частини Чернігівської губерній,

д) саме Тимчасовий уряд після 1 вересня 1917 р. залишався єдиним «вищим органом влади» в Росії, в т. ч. у визнаній ним же «Україні» у складі перерахованих 4, 5 губерній – аж до скликання Всеросійських Установчих зборів.

До крайньої межі ідеологічні постулати цього брехливого, деструктивного, самовбивчого для українських та єврейських націонал-соціалістів, фатального для мільйонів мешканців дев’яти губерній Південно-Західного краю, а також, згодом, для руського населення Буковини та Східної Галичини політичного курсу були доведені в «Декларації Генерального секретаріату України». Дозволимо собі декілька розлогих цитат (на жаль, без них не обійтися) з тексту, озвученого Винниченком особисто на засіданні Малої ради 29 вересня. Отож:

– «Генеральний секретаріат утворений волею демократії в Україні. <…> За всю діяльність відповідає перед цим своїм революційним демократичним парламентом» – Центральною Радою;

– «основи будучого ладу України, після умови з Временним правительством 3 липня, має виробити Українська Центральна Рада в виді автономного статуту України, цим займеться спеціальна комісія Центральної Ради»;

– «на мирній конференції, яка обговорюватиме наслідки війни», мають бути «представники українського народу»;

– «для найсправедливішого виявлення демократії України повинні бути скликані всенародні Українські Установчі збори»;

– «секретаріат виробляє законопроект про організації «Вільного козацтва»;

– «Секретарство внутрішніх справ організує в своєму складі демобілізаційний відділ»;

– «інтереси трудящих мас повинні завше стояти на чолі і перед ними мусять поступатися інші інтереси»;

– «право на землю належить трудящим масам України»;

– «упорядкування земельних відносин через земельні комітети з широкою компетенцією»;

– «Україна повинна мати свій спеціальний бюджет»;

– «на чолі всіх кредитових установ України має стати Національний український банк»;

– «Генеральний секретаріат <…> оборонятиме, забезпечуватиме національні меншості від юридичних і фактичних обмежень»;

– судові органи необхідно «краще пристосувати до місцевого населення відповідно до нових національних форм життя на Україні»;

– «в сферу компетенції Генерального секретаріату входить лише п’ять губерній української землі <…>. Цей механічний болючий поділ українського національного тіла <…> мусить бути найшвидше скасований»^[205].

Цю програму громадянської війни підтримали українські партії: есерів, есдеків та есерів; єврейські: «Поалей-Ціон», народна, соціалістична робітнича; російські: есери та меншовики.

Гостро розкритикував зачитаний документ лідер київських конституційних демократів Семен Крупнов. Його головні заперечення були такими:

– «Українські Установчі збори не мають права вирішувати питання про форму правління та про основи земельної реформи – право це належить тільки загальноросійським Установчим зборам»;

– «Центральна Рада не парламент, а установа, яка має «совєщательний» характер»;

– «через те <…> Генеральний секретаріат не повинен бути перед нею відповідальним»;

– «хибою Декларації <…> є і те, що Генеральний секретаріат думає в своїй діяльності спиратись, головним чином, на трудові класи людності і дбати перш всього про їхні інтереси»;

– «не згоджувався <…> з тим, що на мирову конференцію буде послано представника України»;

– «найгостріше заперечував проти утворення «Вільного козацтва», котре <…> само може спричинитись до розрухів і безладу»^[206].

До сказаного можна додати хіба декілька очевидних міркувань.

Констатації

Перша. Декларацією 29 вересня Генеральний секретаріат, Центральна та Мала ради, три українські, дві російські та дві єврейські націонал-соціалістичні партії остаточно перейшли до методів політичного «гіпермодернізму», тобто відмовилися від дотримання будь-яких усталених та/або наперед погоджених правил політичної боротьби, а тим більше, від підписаних з опонентами угод. Після 29 вересня націонал-соціалістичні політичні сили, насамперед українські та єврейські, остаточно розірвали з демократичною традицією.

Друга. Зазначені організації та політичні сили засвідчили: їхні підписи під будь-якими документами з правової точки зору не варті чорнила, яким вони зроблені.

Третя. Ці партії та організації остаточно й безповоротно вийшли за існувавші межі права, закону та демократичних процедур.

Четверта. Вони затвердили курс на створення самостійної держави так званого «українського трудового народу» неправовими незаконними методами.

П’ята. Вони висунули претензії на статус суб’єкта міжнародного права, і то при тому, що 1914 р. українські націонал-соціалісти задекларували позицію «нейтральності українства» у Першій світовій війні.

ЖОВТЕНЬ

Декларацію 29 вересня – в життя!

Генеральний секретаріат та Мала рада, засукавши рукава, заходилися виконувати програму 29 вересня. Ось перелік заходів, спрямованих на руйнацію держави та розпалювання громадянської війни:

2 жовтня

– ухвала ГС про затвердження товариша генсекретаря незаконно створеного відомства промисловості й торгу (відповідне подання було ухвалено Малою радою 29 вересня);

– рішення «скласти комісію, що виробила б основні точки законопроекту про Українські Установчі збори»;

– рішення про «заснування Секретарства відбудування».

3 жовтня

– ухвалення «пояснюючої записки про демобілізацію і проект про неї в першім читанні».

5 жовтня

– Малою радою схвалено проект «Інструкції» секретарству земельних справ, за якою до нього «переходять всі права і влада Міністерства хліборобства в межах України»;

– ухвалення Малою радою «Статуту крайового українсько-земельного комітету», який мав «порядкувати земельними справами не тільки в межах п’яти губерній теперішньої автономної України, а також і в інших українських губерніях, якщо вони забажають цього».

9 жовтня

– Генсекретаріат «обговорив та ухвалив кандидатуру генерала Скоропадського на командуючого Київським військовим округом в порозумінні з Військовим генеральним комітетом».

10 жовтня

– Мала рада (попри зауваження представника РСДРП(м)^[207] та бойкот засідання представників польських партій) вирішує «створити організаційний комітет та <…> обрати комісію для вироблення законопроекту про скликання Української Установчої ради».

19 жовтня

– Мала рада ухвалює запровадження комісарів УЦР «при кожній з 15 дивізій, які тепер визначено для українізації»;

– ухвалює, що «воля народів до самоозначення може бути виявлена тільки через Установчу раду України і що таким чином виявлена воля народів України буде погоджена з волею всіх народів Росії»^[208].

13 жовтня

Київські націонал-соціалісти зробили черговий хід у розігруваній партії – спрямували до Петрограда «Меморандум Генерального секретаріату України Тимчасовому урядові Російської республіки». Вже сама назва документа – навіть поза його змістом – містила претензію на таку собі дипломатичну ноту уряду однієї незалежної держави до уряду держави іншої.

Багатослівний патетичний документ, поза публіцистичним лушпинням, зводився до такого:

– Тимчасовому урядові висувається звинувачення «у систематичному порушенні <…> виданого ним самим законодавчого акта», тобто «Інструкції» від 3 липня, а його практична діяльність характеризується як така, що «спричиняється до дезорганізації власті в країні»;

– «в уживаному з боку Тимчасового правительства відношенні до Генерального секретаріату вбачають для себе сприяючий ґрунт місцеві контрреволюційні елементи»;

– необхідності «видати урядовий акт про те, що підвладні Генеральному секретаріатові установи (яких у природі не існувало. – Д. Я.) порозуміваються з Тимчасовим урядом через його посередництво»;

– «щоби командуючий військом округи (Київської. – Д. Я.) і комісар Тимчасового уряду при нім були назначені по порозумінні з Генеральним секретаріатом».

17 жовтня

Генсекретаріат ухвалює «текст Генерального секретаріату в справі Українських Установчих зборів» (участь у засіданні взяли лише 5 членів «уряду», які мали право вирішального голосу).

18 жовтня

В. Винниченко озвучує текст цього документа на засіданні Малої ради.

Головні пункти – Генсекретаріат працюватиме над «єдністю Російської Федеративної Республіки», а по закінченні роботи над законопроектом про скликання Українських Установчих зборів передасть його на розгляд петроградського уряду.