– Держись цупко! – знов кажу собі та все посуваюся, та все посуваюся помалу проміж панами та проміж стільцями, до свого первого ряду ціляючи… Та ще ті панії з довгими хвостами, – ну їй же ти богові моєму, – одній так у той волок уплутався, як парубок у гарбузиння, – мало не впав… Щось мені за це й сказано, та не розібрав… Дивляться на мене всі та дивуються, одначе пускають… Помалу протюпав я до того первого ряду, знайшов свій сьомий номер та й сів. Біля мене нікого нема, – тільки геть-геть двоє якихся так, як я, у первому ряді сидять.
Сиджу, мовчу й не озираюся. Дивлюся на ті здоровенні патрети, що по стінах, та на той хортоплян, що грають на ньому… А позад мене усе шамотаються пани, усе шамотаються, і вже чую, що щось, мабуть, про мене гомонять, бо раз у раз: «Смотри! Смотри!» Зирнув я так трохи через плече, – коли пани купками позбивалися, гомонять та на мене показують. А це, бачу, один наближається до первого мого ряду, крутнувся разів зо два та й став коло мене.
– Мужичок, – каже, – ти не туди попав.
– Ні, туди, – ось у мене й білет є, – відказую, а сам собі думаю: точнісінько, як і на машині.
– То що, що білет, – каже, – то дарма, а можна тут сидіти тільки тому, хто в панській одежі, а в мужичій – ні.
– Хіба, – доводжу, – одежа слухає? Адже люди!
– Та люди – люди, та тільки не в такій одежі. Це дворянське собраніє, так мужикам не годиться.
Дошкулив він мене. Стривай же ти, думаю, – загну й я тобі карлючку. Та й питаю:
– А хіба, – кажу, – пани тут щось погане робитимуть, що не можна й дивитись на нього?
А він собі круть та й побіг од мене, нічого не сказавши. Біжи!
Коли трохи згодом тупотить знов щось до мене, – здається, той лакей, що одежу з панів ізнімав. Прийшов:
– Мужичок, уставай, іди!
– Чого? – питаю.
– Нідзя, тут только господам можна, панам.
– Хто заплатив за білет, той тут і пан, – одказую. – Я заплатив, то й сидітиму.
– Іди, бо виведуть!
– Побачимо, – кажу. – Ви лучче йдіть до свого діла, – чого ви до мене причепились, як шевська смола?
Побіг і цей тим слідом. Може, вже й годі, і покинуть? думаю собі.
Отже не покинули! Бачу, суне до мене отой хватальний, що по базарю ходить та перекупок ганяє, аж засапавшись, аж стільці валя, – так поспішається. Прибіг та як зашипить:
– Вон отсюда!
– Ваше благородіє, – кажу, – ви на мене не кричіть, бо я гроші віддав так, як і пани.
– Взять його!
Тут де не взялись отой самий лакейчук та поліцейський. Ухопили мене та й ведуть. Іду, не опинаюся, бо бачу, що вже не поможеться.
Ну й сором же було проміж того панського натовпу йти! А вони, гемонські, ще й сміються!…
Коли це якісь паничі назустріч:
– За що ви його ведете: він же мас білет.
– Не ваше діло, не мішайтесь у поліцейські діла! – загарчав хватальний.
Вивели мене в сіни, каже хватальний до солдата:
– Забери його в поліцію, – хай переночує, а завтра я йому по-своєму розкажу, як у концерти ходити. Еч, хамлюга, ще й у первий ряд!
Повій мене солдат.
Ідемо вулицею – темно вже надворі, ліхтарі скрізь посвітилися. Пройшли трохи мовчки.
– А куди це ми йдемо? – питаюся.
– Хіба не чув? – одказує. – У поліцію йдемо. А бодай би ти пішов круга-світа! – думаю собі, а сам питаю:
– Так хіба це ви й справді в поліцію мене ведете?
– А веду.
– А нащо?
– Бо звелено.
– А що ж у поліції буде?
– Закину тебе в темну, то переночуєш. Хіба не чув?
– Чув, – кажу. – А як переночую, то що буде?
– А тоді надзиратель буде тобі розказувати по-своєму.
– Що ж то воно: по-своєму? – питаю.
– Хіба не знаєш?
– Не знаю.
– Ну, то завтра твоя морда знатиме. Як почув я те, то так мені мов окропом хто в обличчя линув, а далі й дух перебило. Зроду мене не бито, – хіба коли мати, як пустував малим, сторч ганчіркою вдарила. Це вскочив по самі вуха!
Ще помовчали. Тоді я й кажу:
– А що якби я зараз оце від вас та втік?
– Який швидкий! – одказує. – Помалу, бо попа звалиш.
– Ну, а якби таки втік? – знову я намагаюся.
– То я б тебе наздогнав і морду набив. А щоб ти і в старцях щастя не мав за таке слово! – думаю та й знов у мене серце огнем узялось. Та треба терпіти, щоб не було гірше. А він на мене скоса позира та:
– Не оставайсь, не оставайсь позаду, – іди лиш попереду!
– Та я, – кажу, – й не зостаюсь, а я так собі думаю:
що якби я вам карбованця в кишеню вкинув?
– То тоді б, наздогнавши, морди не бив, а тільки узяв за шияку та таки й потяг би у поліцію.
– А якби два карбованці, то, може б, вам важко було бігти?
– Ні, не дуже… Ти багач, білети в первому ряді купуєш.
– Отож, що багато витратився я, – кажу. – Ні, а як два з половиною, то вже, мабуть, заважуть, мабуть, не підбіжите?
– Хто його знає… А що ж я надзирателеві казатиму?