Ой боже, боже, боже! Вiн намiряється людей прихилити, товариство збирати, а сам у неволi в тюрмi, в розлуцi з тими, хто йому найдорожчий за всiх на свiтi!.. Мати!.. Гаїнка!.. Що з їми дiється? Як вони живуть, бiдолашнi? Та нема ж кому їм пособити, та нема ж кому їх оборонити!.. А люди ж лихi, нерозумнi, вони ще й знущатимуться з них, безоборонних! «Чоловiк твiй душогуб! Син твiй душогуб!» – от що казатимуть їм люди, а в безщасних аж душа вмиратиме вiд того слова. I за що ж це все? Яке право було в цих людей: у Копаницi, в Рябченка, в слiдчого – зламати, знiвечити так йому i всiм їм життя? О, проклятi, проклятi кривдники!.. I страшне обурення, лютiсть обнiмала Зiнька на цих людей, така лютiсть, що вiн, здається, зараз би пiшов i помстився над їми, зробив би їм щось!..
Але трохи заспокоївшися, починав думати iнакше. Помстився! Зробив би людям зло, та й годi, а нiчого не направив би. А давно вiн думав, що треба прихиляти людей до добра, до правди i словом, i дiлом… Яким же дiлом? Хiба злим?
I вiн знову починав живити в собi тi думки, щоб людей до життя доброго доводити. Оце буде робота боговi вгодна, а не помста! Оцим людська душа спасеться! I вiн починав молитися, благаючи, щоб вiн послав йому сили вiдбути це лихо i присягався палко й щиро, дбати, як вийде з тюрми, щоб правда ширилась серед людей, дбати про це щодня, завсiгди, дбати так, як люди дбають про свої дiти, про своє хазяйство!..
Так дбатиме… тодi, як вийде з тюрми…
Чи вийде ж?
Нiякої полегкостi, нiякої й малесенької надiєчки досi нема! Слiдчий мордує його допитами та лає, що не признається. Тiльки й є надiя на суд, що той по правдi все розбере й визволить його… А як же й суд – нi? I вiн задзвонить кайданами й пiде туди, на Сибiр!..
Страшний холод проймав Зiньковi душу, несила обнiмала його, стискала, до землi хилила… Не мiг часом ворухнутися, лежачи на брудному полу ниць… Нi їсти, нi пити… На людей якби не дивитися, не чути їх… Умерти отак лежачи, щоб не болiло…
Але не вмирав. Тiльки безнадiя холодна зазирала йому в душу своїми сiро-зеленими очима, нерухомими, мов скляними… i дивилась на його душу, i дивилась, а душа в'яла, сохла…
Хоч би хто ходив до його, одвiдував!.. А то мов повмирали всi!.. Нi мати, нi Гаїнка, нi товаришi!.. Невже ж вони забули за його, що не прийдуть?!
Нi, нi! Не забули. Це щось не так, це або їх не пускають, або вони хворi. Боже, боже! Хто ж їм пособить, хто ж їх догляне? Може, їх уже й на свiтi нема?
Тяжкi, безнадiйнi думки мiшалися iз згадками про минуле, про любих, серцевi дорогих людей. Мов намальоване ставало перед їм життя на волi… Заплющував очi i бачив сам себе серед поля широкого. Весело та дружно йдуть воли дужi, глибоко плуг лемешами впивається в чорную землю, за скибою скиба лягає, а Зiнько йде за плугом, руки на чепiгах, i радiсно йому розкривати землянеє лоно, щоб кинути в його золотеє зерно… Кидає, сiє, i от уже сходи зеленiють, от пiдбиваються вгору, колос викидають… Красується колос, i вiдкрасується, i похилиться важкою, повнозернистою головою додолу… Дзвенить коса, покiс лягає…
«Гаїнко! Не оставайсь!» – смiючись, гукає Зiнько.
«Зiньку! Швидше, а то за ноги пiймаю!» – вiдгукує Гаїнка, поспiшаючися в'язати з усiєї сили.
Спинився вiн косу погострити, глянув позад себе: самi снопи лежать на постатi, нема непов'язаного, а Гаїнка стоїть i втирає рукавом пiт iз чола… Обличчя загорiло, почервонiло, сорочка пилом припала, i той пил зостається в Гаїнки на лобi. Помальоване обличчя стає чудне, але таке воно любе, таке гарне Зiньковi!.. Ой, щира ж та гарна робiтниця з його маленької Гаїнки!..
Нiч прийшла, зорi замигтiли… Вечеря вариться в казанку… Мати дрова пiдкидає, Гаїнка стоїть уся червона вiд огняного свiту… Як їсться смачно пiсля тяжкої роботи, а ще смачнiше спиться пiд зоряним небом променистим, на снопах запашних!.. Спить вiн i крiзь сон чує, як її головонька спочиває в його на плечi…
I тяжко робити, та й солодко – зробивши!.. Прийде недiля, дак справдi свято, i весело вийти в той садок, своїми руками саджений, поливаний, глянути на свою роботу, глянути на село пiд тихими вербами задуманими… Або з Гаїнкою вдвох на тiй пасiцi опинитися, де сонечко золотом сипле, i бджоли золотi гудуть, i пахощами вiє, i квiтом процвiтає, а вона, Гаїнка – найкращий квiт над квiти, – стоїть уся в золотому промiннi i смiється, мов дзвоники срiбнi дзвонять: «А не пiймаєш!..»
Та таки ж пiймав!.. Удвох iдуть додому, а дома вже товариство вiрне дожидає – на любу розмову, на науку зiйшлося, на пораду про справи громадськi…
А Гаїнка побiгла садком до рiчки по воду, i чути, як спiває… аж до хати лине та любая пiсня, i не сидиться в хатi, вискочив би туди в садок i дихав би пахощами солодкими, дивився б на небо, як воно зорями променiє…
I кинеться вiн, схопиться, а перед їм холодний мур тiсний, а круг його нiч темна, ворожа… смородом задушливої тюрми гнiтить…
Криком би кричав, головою об той мур бився би, аж поки розбив би її, щоб нiчого не знати, не почувати, не мучитись…
Гаїнко!.. Мамо!.. Де ви? Нащо ви покинули його самого вмирати, гинути в цих гнiтючих мурах?..
III. ТЕМНI ДНI
Забравши Остап Гаїнку з Зiнькової хати, пiшов з нею помалу вулицею, розпитуючися про те, як вона ходила в город та що там чула. Вона не дуже йому вiдповiдала, бо знов почувалася такою пригнiченою та знеможеною, як i попереду, ще до города. Вона навiть не цiкава була знати, чого саме її мати кликала, i забула про це, а йшла, куди ведено.
Дома зустрiла її мати, радiючи. Ликера була собi людина тиха й добра, та дуже боязка, несмiлива. Через те корилася чоловiковi в усьому, що вiн робив чи велiв. Найстарша з дiтей, Гаїнка, була в неї єдиною дочкою, i мати дуже її любила; любила й зятя i зовсiм не знала про новi чоловiковi замiри. Вiдколи Зiнька забрано, вона не один раз до Сивашiв забiгала, та не могла анi розважити дочку, анi вмовити, щоб одвiдала батькову хату. Тим iзрадiла тепер дуже, побачивши Гаїнку в себе. Та, радiючи, й журилась, дивлячись на цю людину, що ходила й розмовляла, мов сама не помiчаючи того, мов не живучи зовсiм або живучи не тут, а десь в iншому краї пробуваючи. Завела дочку до себе в кiмнату, поплакала над її й над своєю недолею…
Тим часом Остаповi чогось було трохи клопiтно на душi. Вiн трохи боявся жiнки. Хоч вона й звикла його слухатися, та, бач, тепер справа була така, що здорово вже її зачiпала… Дочку дуже любить i до Зiнька прихильна… Коли б якої шкоди не сталося!..
«Ет, дурниця! – вiдказував сам собi Остап, вештаючись по хазяйству. Звелю, то й буде все, як схочу! Треба ще Гаїнчину худобу перевезти до себе завтра… Нi, не завтра, доведеться ще трохи пiдождати з цим… аж поки суд буде, а то репетуватимуть – i Сивашиха, та й так люди… От, чорт його й зна, як це погано, що й на того зважай, i на цього зважай! То зробив би, як схотiв, а то крути та мудруй то туди, то сюди! Чорт-вiть-що!»
Остап був сердитий. Останнiми часами все його якось гнiвало. З батьком недавнечко посварився за свою кумерцiю та за отого ж таки слинявого Зiнька. Не подобається старому, що так Зiнька занедбали, не клопочуться про його тощо… Як же там iще клопотатися? Коли не винен, дак i випустить суд, а коли винен, дак сам знав, що робив: як заробив, так хай i вiдбуває. Дуже комусь треба того Зiнька! Не туди вже закривилося!.. I так того клопоту повна голова, а тут iще старий в'язне! З самою Горянського землею скiльки мороки! Воно, звiсно, хлiб цього року вродив, дак же й подешевшав здорово: то лiчив Остап, що он скiльки вiзьме, а тепер уже й геть менше. А тут лихо за лихом. Ув Остаповому млинi та прорвало греблю, довелося гатити: то ж десяткою не вiдбудеш! А вчора знов: найкращий вiл пропав! Такий викоханий, доморослий!.. Та ще хоч би як там пропав, а то задавився. Мабуть, падлючий Михайло так прив'язав його i не доглянув, що налигач якось обкрутнувся круг шиї, та й задавилася товаряка. I попобив вiн Михайла, i прогнав його, грошей не вiддавши, дак хiба те поможе? Михайлових грошей яких там дванадцять карбованцiв, а вiл такий, що за його й п'ятдесят мало. Ну, проклятий народ iдольський! Нема того, щоб хазяйського добра доглянути, а жерти або спати, дак такого їм подай!.. До цього торгу й пiшки!..
У двiр убiг наймит iз батiжком.
– Ти чого це? – спитав Остап.
– Та бiда: обламались!
– Туди к лихiй годинi!.. Де?
– В ярку.
– А бiсового сина сини, проклятi роззяви! Ви менi всю снасть позанапащаєте, попереводите, – гримав Остап.
Це вiн послав до свого млина пшеницю, а вони, везучи додому борошно, та й обламалися! Поки там наймит брав нове колесо, Остап сам пiшов подивитися. Прийшов, – туди к нечистiй матерi! Мало, що обламалися, а бiсовi лежнi так позав'язували мiшки з борошном, що як вiз похилився набiк, один мiшок, скотившися, розв'язавсь, i мiрка або й бiльше пречистого та прегарного борошна пшеничного в калюжу пiшла! Ну й дав вже вiн їм! А додому вернувся такий лихий та гнiвний, що й не знать що робив би!
Тiльки ввiйшов у хату, аж Гаїнка лагодиться йти.
– Куди це?
– Додому.
– Не вигадуй! Зоставайся, бо вже тепер у нас житимеш.
Гаїнка, дивуючись, глянула на батька.
– Ну, чого вирячилась, як лисе теля на новi ворота? Уже твiй Зiнько не вернеться, то не будеш там довiку жити, – однак же доведеться переходити до нас. Ну, дак i зоставайся!
– Я не хочу!.. Прощавайте!.. Вона пiшла до дверей, але батько перейняв її, вхопивши за руку:
– Як то не хочеш, коли я тобi велю? Хiба я тобi не батько? Чого ти там сидiтимеш! Покинь про свого дурня й гадку! Житимеш у нас, то кращого знайду.
– Ай, пустiть мене!..
– Та ти чуєш, що я тобi кажу? Зiньковi твоєму вже амiнь, на Сибiр пiде, – от що!
– I я… туди, де Зiнько…
– Тю, дурна… Кажуть тобi: не витребенькуй, живи в нас.
Вона пручалась у його в руках:
– Пустiть, тату!.. Пустiть!..
– Не пущу!
– Пустiть!.. – Вона вже кричала.
– Не кричи й не пручайсь!
– Остапе! Та що-бо ти робиш? Пусти її! – прохала мати.
– Одчепись, не в'язни! – гарикнув на неї Остап. – Я сам знаю, що роблю… А ти й не думай утiкати, бо я тебе й за коси вiдтiля притягну.
– Ай! – скрикнула несамовито Гаїнка i рвонулася в нього з рук, але вiн таки її вдержав.
Дверi з кiмнати вiдчинилися, i висока постать з бiлим волоссям, з довгою бiлою бородою стала на порозi. Дiд Дорош зирнув по хатi. Гаїнка билася в руках у батька, а її мати, не смiючи нiчого зробити, тiльки хлипала.
– Що це ти робиш? – понуро спитав дiд у сина.
– Зоставляю цю дурну жити в нас, а вона тiка.
– Дiдусю! – скрикнула Гаїнка. – Рятуйте мене!.. Не хочу я тут!.. Розлучають мене з Зiньком.
– Пусти її, – так саме понуро звелiв Остаповi дiд.
– Не встрявайте, тату, не в своє дiло, вiдкаснiться ви вiд мене! Коли дають вам хлiб, так їжте мовчки, а не…
Далi Остап уже не мiг нiчого вимовити. Дiдова рука вхопила його за горло, стиснула й вiдштовхнула так, що вiн аж поточився, випустивши Гаїнку. Та миттю вискочила з хати.
Дiд Дорош стояв увесь блiдий, огнистi очi грiзно блищали, руки, стиснутi в кулаки, трусилися.
– Iроде! – скрикнув до Остапа. – Не муч дитини!.. Не забувай, що я тобi батько! Запакували нещасного чоловiка в острог, а тепер iще й з жiнкою розлучає!.. За грiшми, за баришами нiчого не бачите!.. Тiльки грошi гарбати!.. Очi мої не хочуть на тебе дивитися! Нема в тебе бога в серцi, саме здирство прокляте!.. Жери ж сам, глитай, трiскай!.. Я тобi не буду на перешкодi, пiду вiд тебе, бо нема вже в мене мочi жити з тобою!.. Пiду!.. Та тiльки ж знай, що коли ти Гаїнку займеш або що проти Зiнька коїтимеш, то от присягаюся тобi на цьому мiсцi, що вернуся додому й вижену тебе, як пса, бо не забувай того, що я ще хазяїн i, коли схочу, то й у двiр тебе сюди не пущу!..
Дiд стояв ще яку мить, мов iще щось хотiв сказати, але не сказав нiчого, вхопив з кiлка шапку i вийшов з хати. Вражений з несподiванки Остап мовчав остовпiлий. Ликера, прихилившись до стiнки, тихо плакала.
А дiд Дорош тим часом уже йшов улицею. Гнiв його помалу втихав, але роздратованi думки куйовдилися в головi, вихоплюючись iнодi словами.
– От же не дав дожити вiку спокiйно!.. Защо мене господь покарав таким сином? Невже я такий великогрiшник? Мабуть, це вже страшний суд наближається, що дерiї гору взяли. Траплялися й поперед цього лихi люди, та якось не таке вже здирство було. А тепер задля того бариша дак i дитини рiдної не жалiє. Бач, йому зять не до вподоби, що з їм не хоче в один гуж тягти, дак уже й з жiнкою його розлучає. Це такого ще й не чути було!.. Нi бога не боїться, нi людей не соромляється.
Дiд доходив уже до Зiнькової хати. Перед двором спинився на хвилину:
«Iти чи не йти? Як увiйду, то вже не вернуся в свою хату… А вона ж таки менi рiдна!.. I хазяйство ж, i все… та так i покинути?.. Та хто його зна, як iще й тут буде!.. Кажуть, що зять – не син, а коли вже тепер i дiти такi, то…»
Дiдовi стало жалко покидати тую хату, де вiн вiк iз вiкував, з старою своєю в злагодi стiльки прожив, дiтей повикохував; жалко стало того хазяйства, що вiн його своєю працею надбав… Та подумав про Остапа, про повсякчасну незлагоду… та й махнув рукою.
– Що бог дасть!.. Зiнько й Гаїнка добрi дiти… Хiба стара? Ну, та що бог дасть!..
Увiйшов у хату. Гаїнка, як була вдягнена, лежала на полу, а стара Параска щось клопоталася коло неї.
– Здоровi були! – промовив дiд.
– Здоровi! – одмовила Параска. – Ой свату, що це з Гаїнкою зробилося? Прийшла та як упала, то й слова не промовить!.. – бiдкалася вона.
– Диво, що не промовить! – одказав дiд. – Коли таке з нею батько виробляє!
I вiн розказав про всю подiю.
– Оце лихо! Це такого ще й не чувано! – скрикнула Параска. – Де ж таки: вiд живого чоловiка силомiць жiнку вiдлучати!
– От же й таке ще почули! Та дарма!.. Ти, внучко, не бiйся! Поки я живий, не займе вже тебе батько, не вiзьме з цiєї хати.
Вiн пiдiйшов до Гаїнки та й почав гладити її, як малу дитину, по плечах, по обличчю своїми старими поморщеними руками. Гаїнка пiдвелась, прихилилася до нього й вiдразу заридала вголос… Плакала вперше, вiдколи розлучилася з Зiньком…
Дiд сiв бiля неї i дав їй плакати досхочу. Плакала довго, тодi помалу-малу почала затихати, вже тiльки хлипала, тiльки здригалося їй усе тiло.
– От i добре, що виплакалася! – казав дiд, усе жалуючи її. – Як виплачешся, то воно полегшає. Сльоза змиває горе, меншає його пiсля сльози, – от воно й легшає людинi. Плач, моя пташечко, скiльки хочеш!..
I вона плакала, тiльки вже тихим, спокiйним плачем. А дiд тим часом говорив до старої Параски:
– А що, свахо, я вам казатиму… От ви спитайте мене, чого я до вас прийшов!
– Та чого б не прийшли, то ми радi вам, – одказувала Параска. – Скажете.
– Радi! Ще, може, й надокучу, то й у потилицю старого доведеться вибивати, – жартував дiд, а Параска аж скрикнула:
– Оце ж таки, не дай боже!.. Що це ви кажете?
– Оте, що чуєте!.. Бо я до вас прийшов не абичого, а от чого: приймiть мене до себе в прийми!
– Як то – в прийми? – питала, не розумiючи, Параска.
– Да так, бачите: хазяїна у вас тепер нема, то поки прийде, є у вас упале мiсце… дак ви мене на те впале мiсце… Хоч не за хазяїна, дак хоч за попихача… Он що!.. Бо як правду сказати, то я вже так не виживу… Або самому вiд сина пiти, або його вигнати, бо не можу я на все те дивитися… Ну як менi на старостi лiт його вигонити та бешкет робити?.. Та вiн i не покається, однаковий буде… То краще й втечу вiд лиха в тихший захисток… Ото ж, коли хочете, дак нехай ця хата й буде менi захистком!.. Га? Чи, можу, не туди, а он куди?
– Та боже мiй!.. Та ми з дорогою душею! – зрадiла Параска.
– А ти ж, Гаїнко, чому мовчиш, нiчого не кажеш? Може, не хочеш дiда в хату пустити?
Гаїнка знову пригорнулась до дiда, шепочучи:
– Дiдусю… зоставайтесь!..
– Ну, й гаразд… спасибi вам!.. Буду у вас жити… А як вернеться Зiнько, то в його проситимусь.
– Ой дiдусю! Чи вернеться?..
– Мабуть, йому вже не вертатися! – додала мати, втираючи сльози.
– От i зарюмсали!.. От уже й не люблю!.. Ну, сказати, це – мале, дурне! А ми ж iз вами, свахо, таки, спасибi боговi, пожили вже!.. Нi, тепер новий порядок щоб у нас у хатi завiвся: щоб i думки тiєї не було, що Зiнько не вернеться! Хiба ви не знаєте, що бог бачить неповинних, то й верне його? Воно викриється, хто це зробив, – шило в мiшку не втаїться! Хоч не вiдразу, а таки неминуче виявиться! Та й сам Зiнько хлопець моторний, – вiн знає оборонитися.
I дiдусь усе казав двом зажуреним жiнкам усякi слова розваги й надiї, надiї хисткої, але тяжко жаданої змученими душами; розваги, може непевної, але дорогої кожному засмученому серцевi. I вони впивалися тими словами, любими, як вода кринична погожа лiтнього пекучого дня чоловiковi, згагою знеможеному…
Другого ж дня дiд Дорош забрав дещо своє з рiдної хати, попрощався з невiсткою, з онуками – тiльки з сином не схотiв прощатися, – утер нишком сльозу з старих очей та й оселився зовсiм у Сивашiв. З ним укупi оселилася там i надiя – невеличка, щоправда, та все ж вона давала спромогу дивитися трохи яснiше на свiт, нiж дивилися бiдолашнi жiнки досi.
Чутка про те, що дiд Дорош од сина перейшов до внуки, швидко розкотилася по селу. Багато людей говорили, нарiкаючи на Остапа, тiльки своє товариство його боронило. Трохи через цей людський голос, трохи боячися батька, Остап уже бiльше не займав Гаїнки. «Треба перечасувати, думав, – а там, пiсля суду, то вже моя воля буде!»
А Сивашi тим часом жили собi тихо. Дiд правив за господаря, давав усьому порядок; Карпо й Васюта завсiгди з дорогою душею охочi були послухати, запомогти. Було б i добре, якби не було сумно.
Спершу, як пристав до їх дiд, i Гаїнцi, й матерi стало не веселiше, але спокiйнiше трохи. Той упокiй породила надiя, а надiю збудив своїми словами дiд Дорош. Обидвi жiнки думали: «От уже скоро… От, може, завтра-позавтрьому вернеться Зiнько…» Нi завтра, нi позавтрьому вiн не вертався. «Ну, то в недiлю або в середу…» Минала без нiчого й недiля, й середа… Бiдолахи дожидалися, виглядали щодня, i щодня надiя їх дурила, i щодня вона пригасала, пригасала… I помалу-малу душа в матерi окривалася старим безнадiйним смутком, помалу-малу Гаїнка знов застигала, як крапля на морозi, знов робилася такою кам'яною, як i попереду. I знову минали покволом забарнi похмурi ночi, похмурi безнадiйнi днi…
Так минула осiнь понура, прийшла зима бiла й холодна…
Наближалося Рiздво…
Надiйшов i той «святий вечiр», що його так побожне й радiсно дожидає на селi кожне, бо в кожного з тим вечором поєдналися любi й серцевi дорогi згадки про щось святе й радiсне, про якусь любу надiю й тихий упокiй. Вiн витає тодi, той тихий упокiй, над усiм селом, над усiма хатами, зазирає до кожної в середину, зазирає в душу кожному своїми ласкавими тихими очима – такими ласкавими, як усмiх євангельської дитини, i такими променистими, як тая зоря вечiровая, що її свiту з такою побожною надiєю дожидають усi того вечора.
Так, скрiзь упокiй зазирає, в кожну хату, в кожну душу… Тiльки в Сивашеву хату вiн не зазирнув, тiльки в тiй хатi не всмiхнувся вiн нi однiй душi…
Дiждалися й там зорi вечiрової… Давно в хатi було поприбирано й чисто, давно вже блимала перед образами воскова свiчечка, осяваючи потемнiле малювання, поблискуючи на шатах, на бiлих, густо вишиваних, рушниках, на квiтках, що їми колись позаквiтчувала Гаїнка образи… На покутi давно вже стояла серед сiна кутя, а застеляний бiлим убрусом стiл дожидався вечерi, – та вечеряти нiхто не сiдав.
Стара мати не знать уже в який раз переставляє на миснику горшки й миски, то внесе в хату, то винесе щось, – так, мов iще не все вона поробила, мов ще дiла в неї дуже багато. I дiд Дорош усе знаходить собi роботу: то вiн утретє вже до волiв чогось навiдується, хоч уже давно їм дано їсти; то ступу на пшоно заходився нащось переставляти в сiнях з одного кутка в другий; то йому свитки й кожухи не так висять на жертцi, як треба… I Гаїнка якусь дуже нагальну роботу собi знайшла: знiмає з кiлочкiв та знов чiпляє рушники та розгортає, щоб вишиване видко було… вiкна тодi уже втретє заходиться витирати…
Та таки поробили все, все, що нi вишукували, що нi вигадували, аби загаятись, аби дiждатися, чи не почують швидкої ходи знайомої в дворi, чи не рипнуть дверi…
Нi, нiхто не вiдчиняв їх…
Дiд вийшов ще раз iз хати, постояв, послухав на дворi… Вернувся, не поспiшаючись, скинув кожуха, положив на полу. Тодi до обох жiнок промовив тихим покiрним голосом:
– Давно вже зоря… час вечеряти…
Остання надiя зникла…
Мовчки посiдали за стiл. Бiле волосся й борода дiдовi не бiлiшi були вiд обличчя Гаїнчиного; а старе, потемнiле як давнє малювання, змарнiле вiд працi, хвороби й смутку обличчя материне здавалося ще чорнiшим бiля того за малим не прозорого i дивно нерухомого обличчя.
Старий дiд Дорош узяв чарку тремтячої рукою та й почав промовляти:
– Дай же, боже, того року дiждавши, сiсти до святої вечерi в доброму здоровлю всiм… всiм – щоб… А тепер дай, боже, доброго здоровля тому, хто неповинно в неволi поневiряється!.. Нехай…
Та й не доказав дiд, – перепинили слово сльози… Гаїнка озвалася голосним плачем i вибiгла з хати. Мати, впавши на стiл, почала тужити:
– Сину мiй! сину мiй!..
Дiдова рука спустилася з чаркою на стiл, бiла голова похилилася, а буйнi сльози котилися з старих очей i падали на бiлий убрус…
Але дiд перший себе перемiг:
– Годi, свахо, годi! Плачем не пособимо. Господь милосердний йому поможе, а не наш плач. Будемо вечеряти, як закон велить, та його згадувати, то йому легше буде, бо й вiн же нас iзгадує. Кличте, свахо, Гаїнку!
Параска пiшла по Гаїнку. Та стояла в сiнях, припавши в кутку до стiни головою, i вся здригалася вiд плачу…
– Гаїнко, дочко, ходiм у хату!
Вона не вiдповiдала нiчого. Мати взяла її за руку й повела. Привела, посадовила за стiл.
– Гаїнко, внучко люба, не плач! – казав дiд. – Вiзьми в уста вечерi – як закон велить…
– Не можу! – скрикнула Гаїнка, знову схопилася та й побiгла в другу хату…
Довго тiєї ночi бiдолашна мати била поклони перед потемнiлими образами; довго на лiжковi в другiй хатi здригалося вiд плачу знеможене людське тiло, i душа в йому ще бiльше знеможена була.
I темна нiч холодна слухала мовчки тих молитов, того плачу… байдужна, гнiтюча нiч.
Була ще одна душа, – i вона мучилася тяжко, безмiрно, того святого вечора – то була душа Iванова Момотова.
I тiло його змарнiло, зсохло, – ходив вiн марою. З братом нiколи не розмовляв, обминав його, коли де стрiвався. Скiльки разiв вiн казав собi: «Пiду признаюсь!..» Та й зупинявся… Через що? I сам добре не знає. Якийсь страх перед тим признанням обнiмав його. Розумiв, що скоро переступить цей порiг – зараз тодi повинен зректися всiх надiй, бо зруйнує все своє життя, перестане бути вiльною людиною, зникне зо свiту й житиме тiльки на те, щоб одбувати кару… I через те спинявся…
А муки дедалi гiршали. Наближалося свято, а вiн думав:
– То не менi. То людям побожним, чесним, а не душогубам.
I вiн зрозумiв, що всi радощi цього життя, все, що є в ньому гарного, ясного, – все не йому, все те належить невинним, самим невинним. А в його на душi страшна й пекуча вага, i вона з'їдає, вбиває йому душу. О, якби йому скинути ту вагу!..
Почував, що може скинути тiльки одним – покутою.
Тепер уже не було в його думок про те, що вiн зруйнує своє життя: зрозумiв тепер, що вiн уже зруйнував його ще тодi, тiєї ночi, як удвох iз Панасом пiшов до Грицька. Нiщо, навiть покута не зможе повернути йому занапащене… але жити так i далi була незмога…
I вiн зважився спокутувати.
Саме на свят-вечiр вiн зник iз села. Вiн пiшов у город.
Першого дня рiздва Гаїнка не пiшла й до церкви, безмiрне горе давило її. Нiколи ще воно не було таке тяжке. Не могла вона молитися, не могла на людей дивитися. Вже вона всi молитви перемолила, всi благання переблагала. Нi одного слова до людей у неї не було.
Покликали її до обiду, – не пiшла. Не вийшла з своєї хати, лежала на лiжковi нерухома й мовчуща. Не хотiла озиватися навiть до дiда й до матерi. Померклими очима дивилася кудись i нiчого не бачила. Нi, бачила… Там десь, були бiлi стiни… по стiнах патрети… малюнки… образи… рушники… вiкна… шафа з книжками… Це було десь далеко-далеко, мов по той бiк великої рiчки, мов за якоюсь скляною стiною… Звiдти й голоси озивалися – дiдiв, материн… А тут коло неї, коло Гаїнки, не було нiчого: нi хати, нi людей, нi голосу… Вона сама була, така сама, що навiть не розумiла, як можна бути не самiй…
Нащо її займають, щось до неї кажуть? Вона ж од їх далеко i не буде вже близько нiколи… нiколи… нiколи…
Вона буде сама, все сама… сама вмиратиме, сама зникатиме, аж поки не стане й її, як не стало Зiнька… був i не стало, i вже нiколи не буде… нiколи… нiколи…
I їй здається, мов уже починає душа її часточками зникати – розтає, розвiюється, як туман серед широких безмежних просторiв, як бiла хмарка серед блакитного неба: он розпливається шматочками… он розтає… он зникає… зникла…
А блакитне небо почина гаснути, тьмаритися… Помалу гасне, i за ним гасне й зникає все: патрети на стiнах… стiни… стiл… лави… вся хата… Нiчого нема, все розвiялось, зникло, потопло…
Тiльки далеко-далеко щось плаче… От усе дужче й дужче, ближче й ближче… Ой, так тяжко тужить, що аж голосом голосить-спiває… Ой, то ж на тому свiтi плачуть-тужать… Чого? Може над нею, що вона вмерла?
Затихло… вже й не тужать… Нiчого не видно, нiчого не чути, все зникло…
I вiдразу щось мов зашумiло, i тужiння озвалося знов – голосно…
Зiрвалася з лiжка й стала серед хати. Вся тремтiла. Що це?
Помагай бiг тобi, пане хазяїну!
Святий вечiр!
Пане хазяїну, славний пахарю!
Святий вечiр!
Застилай столи, клади пироги:
Святий вечiр!
Будуть у тебе славнiї гостi…
Святий вечiр!
Дiвчата колядують… Та вона ж цюю колядку сама спiвала, колядуючи в одному гуртi з їм, з Зiньком!.. Та вiн же, коло неї стоячи, її спiвав, а тепер де вiн? де вiн?
А дiвчата спiвали про того ж славного пахаря:
Не багато пожив, та й слави нажив:
Бiлим залiзом двiр обгородив,
Поставив ворота з щирого злота,
Помостив мости все чавуннiї,
Поставив стовпи все золотiї,
Поклав же жердя все срiбранеє,
Повiшав коври все шовковiї,
А сам поїхав на горду вiйну…
Ой, боже ж мiй! Не на вiйну ж вiн поїхав, не на вiйну!.. А пiшов вiн до темної темницi, як до сирої землi, як до глибокої ями!..
Як несамовита вона кинулася через сiни в другу хату.
– Мамо! – скрикнула. – Припинiть!.. Нехай цього не спiвають!..
Дверi тихо вiдчинилися, i на порозi став чоловiк у запорошенiй снiгом одежi, з невеличкою чорною бородою. Скидаючи шапку, промовив тихо:
– Добрий вечiр!
Здригнулися враз усi троє вiд того голосу, i дiд, i мати, i Гаїнка, i завмерли на одну мить, тiльки на мить. А за мить Гаїнка кинулася до його, припала до його:
– Зiньку!..
А дiвчата все спiвали:
Да вертає ж вiн з гордої вiйни:
Застукали мости все чавуннiї,
Заззяли стовпи все золотiї,
Забряжчало жердя все срiбранеє,
Замаяли коври все шовковiї,
Що люди кажуть: «Королевич їде!..»
Матiнка каже: «Мiй синок їде!..»
Нi, вона не казала… Вона тiльки ридала, припавши до нього так, як i Гаїнка, як i бiлий дiд Дорош…