Нарештi вона перебiгла останню свiтляну смугу i зовсiм пiрнула в темряву. Чи скоро ж свiтатиме? Глянула на небо: хмар не було, – клалося на годину.
Iшла в темрявi, добре знаючи дорогу. Перейшовши, мабуть, з верству за село, побачила, що перед нею починає сiрiти своїми курними колодовбинами шлях. Праворуч, на темному просторi, виразно зазначилася чорна купа великого лiсу, а просто неї в полi – високе самотнє дерево.
«Це той дуб над ярком», – подумала Гаїнка i йшла, дивлячись на його, як вiн усе бiльше та бiльше визначався, а темний простiр ставав усе менше та менше чорним. Ще згодом – i якийсь сiро-срiблястий свiт мов почав наливатися в темряву, i темрява, мiшаючися з їм, ставала з чорної попелястою, з попелястої бiлою. Уже добре видко стало траву над дорогою – всю в срiблястих непрозорих перлах; праворуч попiд лiсом клубками котився, сходився й розходився бiлий туман; дихати було мокро; похолоднiшало. Гаїнка пiшла швидше, щоб нагрiтися.
Незабаром червона смужка зазначилася лiворуч над польовим обрiєм. Ще трохи – i червоне промiння сипнуло, бризнуло по небу. Туман пiд лiсом заколихався дужче, заклуботався й почав розходитись, блiднути й зникати. Срiблястi перла на травi замигтiли ясно-червоним, синiм, зеленим, золотим… тремтячи й граючи кольорами…
Гаїнка вже була далеко, йшла швидко, моторно, i мов якась нова снага, нова мiць уступала в неї, мов не йшла вона, а самi ноги її несли. Вона пiде, вона побачить його – цiєї думки було їй поки досить. Що там далi буде – вона не знала. Тiльки здавалось їй чомусь, що далi буде щось любе, ясне – таке, як ця роса мигтюча, як те сонечко праведне тепле, що пiдбирається вгору, грiє й свiтить. А лихо, а горе – воно, як той туман, перед сонечком розвiється…
Пiзнього снiдання була вже в городi. Не знала навiть, де острог, мусила й про те питатися. Попиталася в якогось мiщанина.
– Острог? – поглянув на неї, дивуючись, i додав: – А хiба ти туди хочеш?
– Я… нi… я…
– А чого ж тобi туди треба?
– Я… менi… треба менi…
Мiщанин придивлявся до неї пильнiше.
– Ну? – питавсь.
А вона стояла мовчки, почервонiвши, не зважуючися сказати, чого їй туди треба.
– Дак ти, бачу, за таким дiлом, що й сказати не можна! – промовив мiщанин. – Ну, дак питайся ж кого iншого, коли так.
Повернувся та й пiшов, промовивши крiзь зуби: «Еч, захвойданки бiсовi!»
Гаїнка подалася далi. Побачила на вулицi солдата-полiцiянта з шаблею.
«Попитаю цього, – подумала. – Уже ж вiн знає, то, може, скаже».
Пiдiйшла й попитала несмiливо, ще й уклонилась:
– Скажiть, спасибi вам, дядьку, де острог? Полiцiянт оглянув її добре.
– А тобi нащо?
– Чоловiк мiй там сидить… – промовила тремтячим голосом Гаїнка, бачивши, що треба признатися.
– Чоловiк?.. Гм… а чого ж вiн там сидить?
– Нi за що…
– Авжеж, нi за що!.. Знаємо вас таких! Обiкрав або вбив – та й нi за що! Шахраї проклятi!
Полiцiянт лаявся, бо був гнiвний (вiд старших йому сьогоднi добре впало), а з гнiву вкинув зайву чарчину, а надто хотiв повеличатися перед селючкою, щоб вона не подумала, що й вiн з такого ж села, як i вона.
– Падлюки!.. Злодiї! Путящому чоловiковi спокою через вас нема!.. Валасаються!.. Чого стала? Марш! Щоб тебе тут зараз не було. Шарлатани! Шалапути!
Перелякана Гаїнка далеко вже вiдбiгла, а вiн усе не вгавав.
«Боже мiй! – думала собi. – Що ж це менi робити? Да тут такi люди, що я не допитаюся!.. Ой нi, треба допитатися!.. Питатиму, аж поки таки довiдаюсь. Попитаю ще панiв».
Назустрiч бiг якийсь панок iз цiпочком у руках. Озвалася до його, але вiн i не спинився навiть. Вона пiшла помалу вулицею, вдивляючись в обличчя: котре не таке страшне буде? Незабаром побачила якусь невелику дiвчину в темнiй сукнi, з книжками в руках.
– Здоровi були, панночко!
Бiлявенька панночка, дивуючись, глянула на неї своїми ясними очима. Очi були ласкавi, i Гаїнка недаремне оповiдала перед ними про свою пригоду. Панночка так добре розказала їй, куди йти, що вона враз утрапила простiсiнько до острогу.
Високi товстi мури оградою, а за їми здорова бiла кам'яниця. Гаїнку аж холодом пройняло, як вона на них глянула.
– Отут моє серденько гине, як квiточка в льоху попiдземному!..
Перед великою залiзною брамою стояв солдат. Пiдiйшла до його, вклонилася:
– Здоровi були!
Поглянув на неї повагом, не озвавсь i одвернувсь мовчки.
– Я до вашої милостi… Солдат мов не бачив її.
– Тут мiй чоловiк у тюрмi сидить…
Вiн не слухав. Вона витягла семигривеника, положила йому в руку.
Вiн подивився на його, повагом заховав у кишеню, тодi повернувсь до неї й промовив:
– Ну?
– Адже це острог?
– Ну?
– Тут мiй чоловiк сидить… Зiнько Сиваш…
– Ну?
– Пустiть мене побачити його!
– Гм… Дурна баба!.. Проходь далi, тут так не пускають. – I одвернувся.
– А як же тут пускають? Скажiть, спасибi вам!
Але солдат знову не чув. Гаїнка ще витягла срiбну грошинку. Заховавши й цю, вiн повернувся:
– Твого… Зiнька, чи як там його? Судили вже чи нi?
– Нi…
– Ну, дак треба бумагу вiд слiдствувателя, – тодi й пустять.
– А може б, ви мене й так пустили? Та я б за вас бога молила!..
– Дурна баба! Кажуть тобi: принеси бумагу вiд слiдствувателя, тодi й пустять… А тепер – марш собi, не стiй тут, не можна!..
– Да де ж слiдствуватель живе хоч би менi знати!..
– Не моє дiло!.. Геть iзвiдси, бо не можна!.. Геть, кажу тобi!..
Гримнув так, що Гаїнка аж вiдбiгла злякана. Iшла вулицею й думала: «Коли б послав менi бог iзнову таку панночку, щоб вона менi розказала, де той слiдствуватель живе!»
Одначе цього разу пощастило їй дужче: зараз же якийсь добрий пан i розказав їй. Трохи зблукалась, а таки знайшла. На рундуку сидять люди, дожидаються. Пiдiйшла, поздоровкалась. Почали люди розпитувати, чого прийшла, – вона їм розказала…
– Буде тут вибiгати такий писарчук, викликати нас… кого, значить, слiдствуватель кличе, дак вiн того викликає… дак ти йому й скажи про себе. А поки посидь.
Вона сiла. Незабаром вибiг i писарчук:
– Сидiр Харченко!
Один чоловiк устав i пiшов усередину, а Гаїнка вдалася до писарчука:
– До вашої милостi…
– Чого тобi?
– Менi чоловiка побачити.
– Якого чоловiка?
– Мого… Зiнька Сиваша… вiн у острозi…
– А! ну, добре… посидь тут, пiдожди!..
Вона сiла ждати. Довго ждала…У же всi люди перейшли, тiльки двоє зосталося, уже й сонце пiдбилося вгору та й униз почало сiдати, – вона все дожидала. Питала й писарчука, як вибiгав, але все одно вiд його чула:
– Пiдожди!..
– Знаєш що, молодице? – сказав один чоловiк. – Я вже бачу, що з твого дiла нiчого не буде: оце нас покличуть, а тодi писарчук вибiжить та й скаже: приходь завтра, слiдствувателевi нiколи сьогоднi!
– Ой боже мiй! – злякалась Гаїнка. – А що я робитиму? Менi ж треба сьогоднi!
– Та що робити? Пiвкарбованця вкинь йому в руку, то й скаже слiдствувателевi про тебе, дак той i покличе. А то й три днi ходитимеш, то нiчого не буде.
Гаїнка послухалась i вкинула пiвкарбованця в руку… Її покликано до слiдчого.
– Що тобi?
Вона низько-низько вклонилася:
– Паночку, чоловiка хочу побачити. Зiнька Сиваша… пустiть!..
– Не можна його бачити.
Вона так i похолола.
– Не можна бачити, сказав слiдчий, – бо вiн дуже впертий, нiяк не признається.
– Та як же йому признаватися, пане? Вiн же не винен!..
– Розказуй там! Знаю я таких не винних! Накоїв лиха та й не признається; хай признається, тодi й пускатиму до його родичiв. А тепер – нiяк!
– Паночку! Змилосердiться!.. Помилуйте!..
– I не проси, й не кажи!.. Iди собi!.. Слiдчий повернувся та й пiшов з хати…
Пiзно ввечерi вернулася додому Гаїнка. Увiйшла в хату, не роздягаючись сiла бiля столу та й похилилась на його.
– Дочко! Дочко! Що тобi? – злякалася мати. – Що тобi сталося? Чи ти бачила Зiнька?
– Не пустили, мамо… кажуть: не признається… Як признається, що вiн вбив Грицька, тодi пустять…
– А бодай же й вони самi, i їх дiти такої ласки вiд людей зазнали!…
А Гаїнка тiльки стогнала…
Поки отаке робилося в Сивашевiй хатi, Остап усе щось думав. Була в його одного разу така з Терешком Тонконоженком розмова:
– А що, Остапе, чути за твого зятя?
– Та той такий мiй зять, що хоч би його в мене й зовсiм не було.
– Ну, одначе, що ж саме за його чути?
– Да така чутка, що вже й не вернеться.
– Ну, таке дiло… А що ж тодi твоя дочка? Адже вдовою буде…
– А буде…
– Знаєш що, Остапе, я тобi скажу? Що, якби нам сватами бути?
Остап глянув на Терешка.
– Як то?
– Да так: Гаїнка твоя вдовою буде, а в мене Микита такий, що давно вже треба б оженити його та приставити до хазяйства. Бо бачу, що поки не оженю, то з його пуття не буде. А надто – це вже я знаю, – що вiн до Гаїнки прихильний… От би тодi вдвох дiла робили!..
Остап подумав…
– Треба пiдождати суду.
– А заведено! Дак виходить – так?
– Нехай буде й так.
– Чудесна штука буде! Оцього тiльки боюсь: що, як вона та схоче за їм слiдком iти?
– Ну, то дурниця! – вiдказав Остап. – Я не попущу.
– А як же ти не попустиш, коли вона пiде до тих судейських та й сама скаже?
– Гляди, що й зробить, бо так любить канальська молодиця того свого мудрагеля, що бiда. Ну, та дарма! Я цьому лиховi запобiжу. Вiзьму її жити до себе та й не пускатиму нiкуди.
– I пречудесна штука!.. Глядiть же, свате, нехай ваше слово крiпке буде!
– Буде, свате, крiпке.
– А свасi… поки нiчого не кажiть… А то знаєте – жiнота ця… Якби не попсували справи…
– Гаразд!
I новi свати розiйшлися, радi з самих себе. Другого дня пiсля того, як Гаїнка ходила в город, Остап увiйшов у хату до Сивашiв.
– Здоровi! З вiвторком!
– Здоровi, свате! – вiдказала Параска, а Гаїнка ледве озвалася, сидячи на полу.
– Що це ти, Гаїнко, хвора, чи що?
– Таке вже наше здоровля! – вiдказала за неї стара. – Он учора ходила в город, хотiла побачити Зiнька, дак не пущено… Сiдайте-бо в нас!.
– Не пущено, кажете? Гм… Нi, я не сiдатиму, бо на часинку зайшов. Дак чому ж не пущено?
– Кажуть тi iроди, що як признається, що Грицька вбив, дак тодi пустять.
– Гм… так… А я по тебе, Гаїнко, прийшов: iди до нас, – мати тебе кличе.
– Не пiду я тепер.
– Iди, бо дуже треба! – Узяв за руку та й звiв з полу, як малу дитину. – Убирайсь!
– Та, може б, ви її, свате, тепер не займали? – прохала Параска.
– Не можна… Треба дуже. Ну, вже убралась? Ходiм!.. Бувайте здоровi! – Вiн повiв її з хати за руку.
II. У ТЮРМI
Маленькi вiконця темрявi з залiзними гратами, попусканi в товстелезних мурах. За тими гратами блакитне небо мусить бути, але його звiдсiля не видко: просто вiконець другi такi ж само товстi й понурi мури. Навiть сонячний промiнь мов боїться тих грат i зазирає сюди на одну тiльки часиночку – тодi, як сонце вже високо-високо пiдiб'ється вгору. Тодi золотий його парус упаде помiж двома мурами, несмiливо зазирне крiзь грати, ледве всмiхнеться до тих блiдих облич i, злякавшись, тiкає швидше назад iз цiєї темницi – туди, серед безмежнi простори блакитно-осяйного вiльного неба.
Тут не небо, тут низька, запилена, задимлена, чорна стеля, тут – бруднi вiд усякої гидоти, важкi вогкi стiни, а в їх маленькi дiрочки з гратками. А в тiй кам'янiй трунi сiрi постатi з сiрими, без сонця поблiдлими обличчями. Якi лежать на великому гуртовому полу серед брудного лахмiття, якi сидять там, гуляючи в карти, якi сновигають без нiякої мети по кутках.
Це – злочинцi. Серед них Зiнько. Якби йому хто сказав коли давнiше, що вiн буде тут, – яким би вiн брехуном його назвав! А от же сталося.
Тепер вiн спокiйнiший, тихший, але першi днi… йому навiть згадувати їх страшно. Цi зв'язанi руки, ця ганьба перед усiєю громадою… Гаїнка… погляд її божевiльно-безнадiйний… руки до його простягає… Потiм тяганина по полiцiях… i нарештi – ця темниця.
До блакитного неба безкрайого, до зеленого поля широкого, до лiсiв холодкуватих, до садкiв квiтучих, запашних вiн iзвик, а тепер тiльки мури, товстi, холоднi, тiльки грати залiзнi, тiльки тяжкий сморiд гнилої тюрми!..
А люди… Боже!..
Он той високий, з здоровенними дужими руками, з великою чорною бородою, – вiн же двох людей убив, щоб пограбувати їх!.. Цей бiлявий парубок, з маленькими ще вусами, задавив свою дитину вiд дiвчини… Цей он пiдпалив село… Отой дiд старий, п'яним бувши, пробив своєму сусiдi колякою голову, що той i вмер… Цей знову щось страшне зробив… I так кожен…
I вiн, Зiнько, серед їх, не винний, а нiхто йому навiть i вiри не йме, що вiн не винен, тiльки смiються з його… I його дожидає така ж кара, як i їх… За що? Де ж та правда, коли можна карати чоловiка за нiщо? Коли однаково терпiтиме i отой чорний, що смiючись розказує, як вiн сокирою розрубав голову, i вiн, Зiнько, що хотiв тiльки одного: щоб людям було краще, хотiв добра людям!.. Без нiякого доводу його обвинувачено в страшному злочинствi, зганьблено, закинуто в тюрму, судитимуть i каратимуть його!.. Нащо ж тодi весь цей лад на свiтi, весь цей порядок, коли через його можна карати, мордувати невинних? Адже Зiнько знає, що не з самим їм так бувало, – вiн про це i чув, i читав. А коли так, то навiщо людям цi всi суди, цi всi начальники? Чи не краще було б, якби цього нiчого не заводити, якби люди самi собi жили, громадою лад i суд давали?
Громадою! А яка ж i громада, як не така? Чи вона ж його, неповинного, оборонила? Ба нi, хiба ще глибше втоптала в це багно!.. Чи вона по правдi громадським справам лад давала? Ба нi; Дениси, Рябченки, Сучки – от кому серед неї вiльно й ласо живеться, а чоловiковi чесному та вбогому – нi!..
Нема й у громади правди! А де ж? Де? Може, не серед людей, може, в бога? Так усi кажуть… Але ж. бог бачить, як у громадi неправеднi люди, глитаї панують, – чого ж їх не зупинено? Адже Зiнько невинний, чом же цього не виявлено? Чом?
I страшнi думки вставали в Зiньковiй головi… Вiн жахався їх, вiн прогонив їх од себе, а вони обнiмали його все дужче й дужче, а вони пекли його, палили, що аж розум йому туманiв, що аж обморок його брав.
Нема правди в свiтi, а коли вона часом де й озветься, то там їй рота затуляють, там її згнiчують, затоптують, винищують.
I н i х т о не зробив так, щоб вона подужала. А тим часом є ж така сила, що могла б це вчинити? Чи i в тiєї сили правди нема? Чи тiєї сили нема? Дак навiщо ж тодi i люди живуть, родяться, смiються й плачуть, борються i вмирають? Навiщо?
Вiдповiдi не було, а голова розскакувалась од божевiльних думок.
Не знати, що сталось би з їм через цi думки, якби їх не розбивали на який час отi допити в слiдчого, де вiн повинен був боронитися, та життя з людьми, з якими мусив пробувати в однiй хатi. Найбiльш оцi люди…
Вiн спершу й боявся їх, i гидував ними. Вони здавалися йому людьми одмiнними вiд його самого, цiлком одмiнними, бо це були злочинцi, лиходiї. Йому здавалося, що звичайнi люди – то по один бiк, а злочинцi – то по другий; що в звичайних людей усе так, як i треба в людей, а в злочинцiв усе iнакше: i правда в їх не така, i хочуть вони не того, що всi люди та й уся в їх душа не така, а гiрша – лиха, темна, ворожа. З такими думками прийшов Зiнько до тюрми, а як побачив цi обличчя, позначенi острожною неволею, а часом i грiхом, як уздрiв ту одежу, завсiгди йому страшну, то мов iще виразнiше почув, що цi люди – зовсiм не те, що вiн, i не можуть бути тим. Кров у їх на руках, кров i на душi. І були вони йому страшнi. А ще гiршi сталися пiсля однiєї подiї. Ото тiльки вкинуто його в цю пiвтемну кам'яну яму, ще не встиг вiн добре й розглянутись, а вже його звiдусiль оточено. Роздивлялися на його зацiкавленi, розпитувалися, як звуть, звiдки, за що потрапив сюди.
– За нiщо потрапив, одказав Зiнько. – Хтось убив чоловiка, а мене винного зроблено.
– Овва! А ти хiба його не вбивав?
– Якби я його вбивав, то не казав би, що не винен! – одмовив палко Зiнько.
– Ф'ю-ф'ю! – засвистiв чорний рештант. – Кожен, братику, перед слiдствувателем каже, що вiн не винен, бо нiкому не хочеться на Сибiр мандрувати, а тут iнша рiч. Ми це дiло добре знаємо – нас не одуриш.
– Я й не думаю вас дурити.
– От штукар! – сказав той-таки рештант iз великою чорною бородою. – Я аж двом сокирою голови розколов, та й то не ховаюся, а вiн одного придавив, та вже злякався. Ха-ха-ха!
Чорний рештант зареготав, за ним iще дехто. Зiнько сидiв то червоний, то бiлий, як крейда. Вiн бачив, що не впевнить цих людей, що даремнi будуть усi його слова: звикши самi брехати й ховатися з своїми ще не викритими злочинствами, вони й iншому не йняли вiри. Зiнько замовк, але всi цi люди стали тепер йому такi огиднi!..
Вiн жив серед їх тихо, нi з ким не сварився, та нi з ким i не ладнав. Щоправда, вони його не займали. Вiн з того був радий вельми, сидiв собi в темному куточку та думав свої тяжкi думки… А рештанти жили своїм життям: гуляли в карти i часто за їх лаялись, а то й бились, оповiдали один одному про свої пригоди, добували десь тютюну i горiлки i часом бували п'янi. Якось трапилося, що один рештант програв другому пiвкварти. Добули її й постановили випити гуртом – усiм тим, що гуляли того разу в карти. Серед них був i Онисько – той молоденький бiлявий хлопець з сiрими очима, що задавив дитину. Випивши двi чарки, вiн трохи сп'янiв i сидiв похнюпившись, спустивши вниз руки.
– Чого розманiжився? – штовхнув його рештант, що сидiв бiля його. – Ех, ти! Пити не вмiєш… Уже й п'яний!
– Я не п'яний… озвався якимсь плачучим голосом парубок.
– Ну, а чого ж ти розквасив губи?
– Сумно… вiдказав тим самим голосом napyбoк.
– Сумно! Ха-ха-ха! – зареготалися п'янi рештанти. – До мами схотiв? Чуєш?
I вони почали його смикати, штовхати…
– Одчепiться!.. Душа моя не терпить… Ой, важко менi!.. Ой, тяжко!..
Вiн обхопив себе руками за голову i хитав нею, приказуючи:
– Ой, горечко ж менi!.. Ой, лишенько моє!.. Ой, що ж менi робити?.. А воно ж озивається!.. А воно ж озивається!…
– Що озивається, ти, рюмсало?
– Воно… як янголяточко… А я ж його задавив… А я ж… Ой боже!..
– Дак нащо ж ти його давив, слинявий? Коли вже нарядили з дiвкою дитину, дак i нехай буде дитина, а то ще давити! – казав той палiй, що пiдпалив село.
– Та хiба ж я хотiв?.. Та я ж i не думав того робити… та я ж… Парубок уже плутав, хлипаючи.
– Та чом же ти її не взяв? – питав палiй. Парубок ще раз хлипнув, помовчав, а тодi вiдказав:
– Я б її узяв… Коли ж вона наймичка, та така вбога, що в їх не хата, а хлiв… а мiй батько багатир на все село. Каже менi: «I в голову собi того не клади, щоб Химку сватати. Нiколи того не буде!» А мiй батько такий, що як що сказав, то так уже й є. Я й знав, що батько не дозволить сватати, а все ходив… усе ходив… бо так i порива… Ну, а то раз я на баштанi був… баштан стерiг… Прибiгає вона до мене: «Ой Ониську, прийшла по мене смерть!» – «Чого ти?» – «Утекла з дому, бо там мене вб'ють, як побачать». А в неї батько такий лютий, що як розпалиться, то й чоловiка вб'є, а мачуха ще його й пiддрочує… Ну, там у куренi й народилася дитинка… Взяла його Химка, положила до себе на колiна, загорнула в попередник. Лежить воно, пхикає, пищить з холоду, а ми над ним плачемо. Знаємо обоє, що не можна Химцi з їм додому прийти. «Я, – каже вона, – пiду в город». – «Як же ти пiдеш туди без пашпорта? Та й хто ж тебе вiзьме з дитиною?» Як почала ж вона тужити, як почала!.. Дак у мене так серце й крається!.. А далi як почала мене клясти!.. I жаль менi її, i вже чую, що й мене за серце вхопило. «Цить, – кажу, – не клени! Хiба менi самому легко?» А вона: «Та ти ж устав та й пiшов, та взяв собi другу, та й житимеш iз нею вiк свiй у добрi та, в щастi!.. А я ж пiду попiдтинню!.. Та менi ж через його тiльки з мосту та в воду!.. Та бодай би тобi сонце праведне не свiтило, як ти мене занапастив!.. Я тебе просила, я тебе благала, щоб ти пожалiв мене!.. А ти ж не послухав!.. Тепер бери його та роби з їм що хочеш!..» Та взяла тую дитинку та й положила менi на колiна, а сама все своє!.. Ухопило мене за серце, обняло мене огнем, – як ухоплю я ту дитину, як струсону нею: «Через тебе, кажу, – прокляте, все це сталося!» Та й кинув його до неї знов… А воно… бiдненьке… i не… писнуло… i притихло… Сидимо, мовчимо вже, а воно лежить… I не ворухнеться… Химка до його: «Ой боже ж! Дитина нежива!..» Та тодi знов у плач!.. Це ж як я його струсонув, то i дух iз його витрусив. Сидимо над їм та тужимо. Тужили-тужили – трохи не до свiту… а тодi… закопали його… От так… От i все…
– Ну, а як же довiдались?
– Собаки вигребли та й витягли… Ой боже мiй!.. Боже мiй… оце спати ляжу, а воно мов коло мене тут пищить!.. пищить!..
I парубок iзнову почав хлипати, а його великi сiрi очi зайшлися сльозами. Рештанти всi притихли, не озивалися. Враз чорний гукнув сердито:
– Чортбатьказна-що! Слухають того плаксiя!.. «Писцiть! писцiть!..» Плюньте ви на його!.. Допиваймо, що є!
I, покинувши парубка, взялися знову до горiлки. Але з того часу чорний i просвiтку не давав Ониськовi. Тiльки зуздрiв, що той сiв собi в куточок або просто замовк, нiчого не говорить, – зараз починав:
– А що? Вже пищить? Га? Пищить?
У безщасного вiд того нагадування все обличчя якось бгалося, стискалося в один вираз страшної пекучої муки, сiрi очi туманiли… А чорний, незважаючи на те, знущався:
– Придави його дужче, щоб не пищало! Онисько стискав зуби та аж вився з болю. Дехто з рештантiв iнодi казав:
– Та ну-бо, годi! Чого ти причепився до його?
Здебiльшого ж не зважали на те. Чорного всi боялися.
Одного разу, пiд час такого мордування, Зiнько вже не стерпiв бiльше. Вiн пiдiйшов до чорного i промовив тремтячим голосом:
– Не кажи йому цього!
– А тобi яке дiло? Ти що за пан? – визвiрився той.
– Таке менi дiло, що ти його мучиш. От же не муч!..
– Чи ба, який милостивий! – зареготався чорний. – Плювать менi на тебе! Хочу казати й казатиму!
– Нi, не казатимеш!.. – Зiнько почував, що голову в нього мов огнем обнiмає.
– А що ж ти менi зробиш, як казатиму? – глузливо питав чорний.
– Зроблю, що тобi зацiпить!
– А поки те буде, дак я з твоєї морди зроблю настоящего патрета! Бачиш? – I вiн пхнув йому пiд нiс свого здоровенного кулака. Нюхай!
Рештанти притихли, всi обличчя повернули до Зiнька й до чорного. Цей був такий здоровий, що Зiнько здавався перед ним трохи не хлопчиком. Видко було вже й зараз, хто подужає, коли прийде до бiйки.
– Геть з кулаком! – промовив Зiнько голосом, що дзвенiв i тремтiв, як струна.
– Нюхай! – I чорний штовхнув йому кулаком у зуби.
Ще одна мить, i Зiнько вiдштовхнув би вiд себе нахабного, i тодi мусила б початися бiйка. Але враз чиясь дужа рука дала такого штурханця чорному, що той аж поточився й одскочив набiк. Перед їм стояв палiй.
– Ти чого штовхаєшся? – крикнув чорний, кидаючись до його з кулаками. Але ще не встиг i вдарити до пуття, а вже сам здобувся такого стусана по вуху, що голова його вiдразу схитнулася набiк i сам вiн, поточившися, за малим не впав на пiл. Розлютований, скаженiючи, ухопив вiн важку кавратку, що нею рештанти пили воду, i кинувся знову до палiя. Але ту ж мить кiлька рештантiв вчепилось за його ззаду, не пускаючи.
– Пустiть мене! Пустiть!.. – пручався вiн у їх в руках. – Пустiть, я йому голову розвалю!.. Гетьте!..
– Ану, розвали! – казав палiй, стоячи зважливо і ладен щохвилини збити знову чорного додолу, хоч i сам був блiдий як крейда. – Або я тобi твою пельку заткну, щоб ти бiльше не в'яз до хлопця.
Тим часом рештанти вiдняли в чорного кавратку i, хоч вiн пручався, одвели його й посадили геть далi в кутку. Помалу все затихло.
Чорний з того часу зненавидiв i Зiнька, i хлопця, i палiя, але не займав уже нiкого: почував, що там бiльша сила. А Зiнько того ж вечора розговорився з палiєм, i той по щиростi розказав йому про свою пригоду. Вона не здалася Зiньковi дивною i була дуже проста.
Давидовi (так його звали) було тiльки дев'ять рокiв, як його батько вмер, а за їм незабаром i мати. Їх було тiльки двоє – брат та сестра, – обох їх громадськi опекуни пороздавали по наймах. У батькiвську хату Пустили якогось чоловiка, а землю вiддали другому. Як парубок, вирiсши, схотiв оженитися i домагався свого добра, то мiг вернути собi самi голi, пооблупуванi стiни батькової хати. Уся худоба десь розтеклася, а той чоловiк, що колись узяв його землю, тепер її не вiддавав. Почалися позви, судова тяганина. Давидiв кривдник напував сiльських суддiв горiлкою, давав де треба хабарiв, i тiї суддi скрутили всю справу. Позивався-позивався Давид та, зневiрившися зовсiм, що зможе вернути своє добро, вилаяв старшину й суддiв; старшина кинувся його бити, а Давид, обороняючися, вдарив його. За це вiн одсидiв з рiк у тюрмi. Вийшовши з неї, не вернувся додому, блукав по заробiтках, аж поки одного разу сталося так, що йому не вислано з волостi пашпорта. Яко безпашпортного, його «по етапу» одведено додому й приведено туди рештантом. Виявилося, що в волостi старшина (давнiй ворог Давидiв) удвох iз писарем завели такi порядки, що хто не пришле їм трьох карбованцiв хабара, дак тому не посилають пашпорта. А що Давид тих трьох карбованцiв не прислав, то за те мусив проходитися додому. Вiн знову вилаяв старшину, а той його знову побив i замкнув до холодної. Втiкши з неї вночi, Давид пiдпалив старшину, а за їм згорiло й iще багато хат…
– Тепер я пропав навiки! – казав Давид. – Зашлють на Сибiр, та й годi, запакують! Якби тепер, то я б уже його й не палив – нехай йому лихо! А тодi дак так мене за серце вхопило, що й не тямив нiчого. Бачу, як за старшиною ще людськi хати займаються, та й не жалко менi їх, аж радiю: так вам i треба – думаю собi, – попускаєте кривдити людей отаким глитаям – от же маєте!.. Таке запекле серце тодi було. А тепер жалко… Як iзгадаю, скiлькох людей i хати, й худоби позбавляв, то так стане погано, що аж… Вiриш, iнодi вночi як здумаю, дак хоч по-вовчому вий, та й годi!..
Давидовi Зiнько розказав усю пригоду з собою – досi вiн нiкому її не оповiдав. Цей йому вiри поняв одразу:
– Дак це виходить, що й з тобою таке зроблено, як зо мною! – сказав вiн.
Вiд його довiдалися про Зiнькову справу й парубок Онисько, а тодi й дiд Клочко – отой, що голову сусiдi пробив. Цей теж ускочив у лихо так, що й не схаменувся: напившися п'яний, та й хекнув колякою по головi. Тепер вiн усе зiтхав та молився вночi. За їми незабаром i всi рештанти знали про Зiнька. Бiльша частина йняла йому вiри, iншi мовчали. Чорний лютував, але не зачiпав. За Зiнька зараз би оступилися i Давид, i Онисько, i Клочко, може, й iще хто.
Мiркуючи Зiнько тепер про свої товаришi темничнi, трохи iнакше уже гадав про їх. Тепер цi люди здавалися йому не так уже лихими, а бiльше нещасливими. Бо й справдi ж! Ну, хоч оцей Онисько: i сам не хотiв того, а зробив. Якби вiн не був такий роздратований та трохи зручнiше вхопив тую бiдолашну дитину, то й, не було б нiчого. Таке, як з Ониськом, то з усяким може трапитися, а ще бiльше може трапитися таке, як з дiдом Клочком. Хiба мало по селах напиваються п'яними та й б'ються, та ще й як! Поб'ються та й живi зостаються, а цьому трапилось так, що вдарив незручно – i вбив чоловiка. Хто п'є горiлку, то тому й може це трапитися, – а хiба їх багато таких, що не п'ють? Та й Давид… хоч вiн i дуже погане дiло зробив, пiдпалив, так же його призведено до того! Нащо ж його стiльки кривджено, що вже й терпець увiрвався чоловiковi? I пограбували, i в тюрму закинули, й по етапу тягали, а тодi ще й пашпорта не дають! Чоловiковi ж треба щось їсти, треба десь заробити, а йому не дають змоги й заробити. Звiсно, чоловiковi й памороки заб'є з такого горя… От i сталося!.. I якби так добре розбирати, через що той та цей злочинець своє лихе дiло зробив, то, може б, i за кожного щось можна б сказати… Говоримо на вовка, та скажiмо й за вовка!..
I згадався Зiньковi ще один злочинець – його брат рiдний Роман. Досi про його Зiнько тут не згадував якось… а тепер згадав… Погано робив Роман, а от же сам Роман не такий уже поганий був… Поки вiн дома жив, то був гарний i робочий парубок, а як пiшов з дому та побув серед поганих людей, то й схитнувся… А тут iще Денис палу додавав. Якби Роман не потрапив серед лихих людей… Еге! Якби ж то тих лихих людей не було!.. Та ще щоб i Денисiв таких не було!.. Тодi був би з Романа чоловiк, а тепер… Це вiн, Зiнько, тепер дуже добре розумiє: а хто не знає цього та гляне на Романа, то здасться, що той сам тiльки й винен. А воно до всього треба додивлятися: через що воно саме так iзробилося?
От хоч i про цих людей: через що вони такими поставали? Ця думка все муляла Зiнька, вiн так i iнак, на всi боки про це думав. I не мiг нiчого iншого вигадати, тiльки те, що от дiд Клочко пропав через горiлку – це зараз видко. I багато-багато людей через горiлку пропадають i добро своє занапащають, i тiло, й душу. Треба, щоб люди не пили горiлки, то тодi цього й не буде. Ну, i про Давида, то можна розiбрати, через що вiн загинув: через громадську кривду. Треба, щоб кривди цiєї не було, щоб усе по правдi робилося. Це так… А вже от Онисько, то це така справа, що не легенько розплутати її. Мабуть, так треба думати, що це через мачуху: якби вона не така люта була, то Химка не пiшла б з дитиною до Ониська i нiчого того не сталося б… Нi, не виходить: буває так, що занапащають дiтей i без мачух… Тут найголовнiша штука, що батько Ониськiв через своє багатство та не хотiв убогої невiстки. Знов-таки оте багатство й тут нашкодило. А… буває ж так, що й не через багатство не хочуть якої дiвки за невiстку – от нелюба, та й годi!.. Або й сам парубок одкинеться вiд дiвчини, а вона й занапастить дитину – з сорома. Он воно що: з сорома це робиться. Тiлки через що ж це так, що парубковi можна грiшити i нiхто його за те не карає, а дiвчину всi так ганьбують, що вона ладна й дитину втопити, й самiй утопитися? Це не по правдi! Якби й парубкiв так ганьбували, то вони б не вiдкидалися так легко вiд дiвчат, – не було б i нiякого лиха. Виходить, що тут неоднакова правда: до дiвчини така, а до парубка iнша. А треба так: чого не можна дiвчинi, того не можна й парубковi, бо правда про всiх мусить бути однакова.
Еге, треба, щоб правда була однакова про всiх… треба, щоб громадської кривди не було… треба, щоб люди горiлки не пили… Усе треба, усе треба, а як же його зробити, щоб тому требовi догодити? Це якби всi люди пристали на те, що так краще жити – без горiлки, без кривди, то тодi б усе добре було. Так же люди того не розумiють, а коли й пристають до цiєї думки, то потроху.
Та таки ж пристають! Як розберуть добре в головi та як своїми очима побачать, що так лiпше, то й пристають. Виходить, треба людей до того нахиляти – i направою, i дiлами. А хто ж те робитиме? Та, мабуть, кожен, хто розумiє, що цього треба. То й вiн, Зiнько…
Та чи може ж вiн багато зробити? Людей така сила, а вiн сам. Як от сам? От уже в його є товариство… воно бiльшатиме, ростиме… кожен з їх прихилятиме ще людей, – аж поки все село займуть… А за одним селом – ще села, а за селами й далi… I перед Зiньковою душею ставало iнше життя: таке, де всi люди будуть тверезi, працьовитi, розумнi, письменнi… усi поганi порядки поперемiняють на кращi й житимуть так, як у євангелiї сказано, щоб свого ближнього, як самого себе, любити… Тодi не буде того лиха, тодi цi бездольнi люди не сидiтимуть у тюрмi, i вiн, Зiнько.