— Мужичок, — каже, — ти не туди попав.
— Ні, туди, — ось у мене й білет є, — відказую, а сам собі думаю: точнісінько, як і на машині.
— То що, що білет, — каже, — то дарма, а можна тут сидіти тільки тому, хто в панській одежі, а в мужичій — ні.
— Хіба, — доводжу, — одежа слухає? Адже люди!
— Та люди — люди, та тільки не в такій одежі. Це дворянське собраніє, так мужикам не годиться.
Дошкулив він мене. Стривай же ти, думаю, — загну й я тобі карлючку. Та й питаю:
— А хіба, — кажу, — пани тут щось погане робитимуть, що не можна й дивитись на нього?
А він собі круть та й побіг од мене, нічого не сказавши. Біжи!
Коли трохи згодом тупотить знов щось до мене, — здається, той лакей, що одежу з панів ізнімав. Прийшов:
— Мужичок, уставай, іди!
— Чого? — питаю.
— Нідзя, тут только господам можна, панам.
— Хто заплатив за білет, той тут і пан, — одказую. — Я заплатив, то й сидітиму.
— Іди, бо виведуть!
— Побачимо, — кажу. — Ви лучче йдіть до свого діла, — чого ви до мене причепились, як шевська смола?
Побіг і цей тим слідом. Може, вже й годі, і покинуть? думаю собі.
Отже не покинули! Бачу, суне до мене отой хватальний, що по базарю ходить та перекупок ганяє, аж засапавшись, аж стільці валя, — так поспішається. Прибіг та як зашипить:
— Вон отсюда!
— Ваше благородіє, — кажу, — ви на мене не кричіть, бо я гроші віддав так, як і пани.
— Взять його!
Тут де не взялись отой самий лакейчук та поліцейський. Ухопили мене та й ведуть. Іду, не опинаюся, бо бачу, що вже не поможеться.
Ну й сором же було проміж того панського натовпу йти! А вони, гемонські, ще й сміються!…
Коли це якісь паничі назустріч:
— За що ви його ведете: він же мас білет.
— Не ваше діло, не мішайтесь у поліцейські діла! — загарчав хватальний.
Вивели мене в сіни, каже хватальний до солдата:
— Забери його в поліцію, — хай переночує, а завтра я йому по-своєму розкажу, як у концерти ходити. Еч, хамлюга, ще й у первий ряд!
Повій мене солдат.
Ідемо вулицею — темно вже надворі, ліхтарі скрізь посвітилися. Пройшли трохи мовчки.
— А куди це ми йдемо? — питаюся.
— Хіба не чув? — одказує. — У поліцію йдемо. А бодай би ти пішов круга-світа! — думаю собі, а сам питаю:
— Так хіба це ви й справді в поліцію мене ведете?
— А веду.
— А нащо?
— Бо звелено.
— А що ж у поліції буде?
— Закину тебе в темну, то переночуєш. Хіба не чув?
— Чув, — кажу. — А як переночую, то що буде?
— А тоді надзиратель буде тобі розказувати по-своєму.
— Що ж то воно: по-своєму? — питаю.
— Хіба не знаєш?
— Не знаю.
— Ну, то завтра твоя морда знатиме. Як почув я те, то так мені мов окропом хто в обличчя линув, а далі й дух перебило. Зроду мене не бито, — хіба коли мати, як пустував малим, сторч ганчіркою вдарила. Це вскочив по самі вуха!
Ще помовчали. Тоді я й кажу:
— А що якби я зараз оце від вас та втік?
— Який швидкий! — одказує. — Помалу, бо попа звалиш.
— Ну, а якби таки втік? — знову я намагаюся.
— То я б тебе наздогнав і морду набив. А щоб ти і в старцях щастя не мав за таке слово! — думаю та й знов у мене серце огнем узялось. Та треба терпіти, щоб не було гірше. А він на мене скоса позира та:
— Не оставайсь, не оставайсь позаду, — іди лиш попереду!
— Та я, — кажу, — й не зостаюсь, а я так собі думаю:
що якби я вам карбованця в кишеню вкинув?
— То тоді б, наздогнавши, морди не бив, а тільки узяв за шияку та таки й потяг би у поліцію.
— А якби два карбованці, то, може б, вам важко було бігти?
— Ні, не дуже… Ти багач, білети в первому ряді купуєш.
— Отож, що багато витратився я, — кажу. — Ні, а як два з половиною, то вже, мабуть, заважуть, мабуть, не підбіжите?
— Хто його знає… А що ж я надзирателеві казатиму?
— Скажете, що втік по темному, а ви зачепились, упали та й не наздогнали.
— Хто його знає… Давай три, то, може, й важко буде.
Виняв я три карбованці та укинув йому в руку. А ми дійшли саме до темнішої вулички. Я й метнувся туди, — біжу, аж земля підо мною горить, аж дух мені забиває.
Озирнувсь, — уже його в темному не добачу. Тоді завернув у другу вулицю, чую — торохтить… їде звощик. Підождав та так на нього й скочив.
— На станцію, та швидше! Чи вспіємо на поїзд?
— Поганятиму, то вспіємо.
— Так паняй же!
Поки до станції, то все боявся, що спізнюся, а як уві йшов у станцію, то вже не знаю, як і білета вхопив, як і у вагон ускочив.
І що ж би ви думали? Аж поки поїзд рушив, то трусився.
Не страшно мені тих поліцейських самих, та страшно тієї ганьби та зневаги. Отак я того права добувався… та й не добувся…
Вернувшися додому, то й жінці довго не признававсь. А далі таки й сказав. Вона на мене мокрим рядном, що стільки грошей перевів.
— Тобі, — кажу, — байдуже, що з мене так назнущалися, тільки за гроші клопочешся!
— Так тобі й треба! — гримає, — не витівай абичого!
Ну, що ти їй казатимеш? То, як їхав, так аж плакала, а як цілий вернувся, так і байдуже, — аби гроші!
Та то б іще дарма, а то біда, що хоч я їй наказував, щоб нікому анітелень, одначе вона таки розказала про все своїй сестрі Хотині, а в тієї язик як лопатень, — так усі й довідалися.
Сміються тоді з мене: панського права, — кажуть, — добувався.
А воно й неправда: не панського, а таки людського.
Та де воно в нас є?
1902. XII. 5, м. Чернігів.
Хатка в Балці
I
Хутір Маненький так названо тим, що в йому було всього три хати. Та згодом він іще поменшав, бо зосталося тільки дві: одна згоріла, то чоловік не схотів більше на хуторі жити, а подався назад у слободу.
Степова, не дуже велика, річка крутилася туди й сюди серед рівної площини та й проробила собі якось дві дороги: одну в той бік, де було село, а друга була — сказати б — балка. У старовину, як води в річці було мало, то й в балці сухо було; а як її більшало в річці, то вона заливала й балку, а в великі дощі розливалася широко й далеко по степу, топлячи хліб. Колись, за панського ще права, пан ізвелів насипати добру греблю, щоб загородити річці дорогу в балку. Тепер уже не могла річка розливатися набік. Балка була завсігди суха, — тільки погожа вода з холодної кринички протікала по їй дзюркотливим струмочком. Панові сподобалася дуже ця балка, то він і почав заводити там хутір. Уже він посадив там трьох хазяїнів, аж тут вийшла воля, і більше ніхто не пішов у балку. Хутір стали звати Маненьким і звали так і тепер.
Дві хати стояли одна від одної далеченько. Одну одній видно було добре; як гукнеш, то чути голос, а слів хоч скільки гукай, не розбереш. Більша стояла по один бік балки, геть вище вгору й ближче до греблі. Друга, менша, притулилась із другого боку балки, мало не на самому дні, біля кринички.
Більша хата була гарно обгороджена, у дворі було повно повіток та хлівів, а в їх товару та коней багато. Там жив заможний господар Корній Гончаренко. Він був непитущий, працьовитий господар, трохи скупий і добре вивчив приказку: «хто шага не береже, той сам шага не вартий. І він дуже беріг того шага, може аж надто дуже, бо коли б менше, то більше б Корнія люди любили, був би він сам добріший. У декого з своїх громадян він купив кілька наділів, а потім у одного панка невеличкий клаптик землі, — і було в його таке господарство, що люди приходили в його ласки, помочі запобігати, а сам він думав розкидати стару хату та вибудувати нову, кращу. У село він вертатися не хотів, бо був одлюдько великий. Ніколи ніхто не бачив, щоб він сміявся, — тільки всміхався часом своїми твердо стисненими вустами з-за чорних усів та бороди, а його неласкаві темні очі завсігди так дивилися, мовби він усе гнівався. Він трохи не такий був, поки жила його жінка. А як вона, молода ще, вмерла, — він осмутнів одразу. Але ще більше він осмутнів, як померло в його два дорослі сини. Синів любив Корній дуже, і смерть їх важка йому була: він їм дбав господарство, думав їх людьми, хазяїнами поробити. Як вони повмирали, Корній не занехав господарства, понаймав наймитів, і хазяйство все кращало, та сам господар зовсім похмурнів, одлюдьком зробився. Тепер тільки й було в хаті веселого, що Марта, найменша і єдина тепер Корнієва дитина. Поки сини були живі, — Корнієві якось байдуже було до дочки малої; він знав, що дівчина — чужа користь, і мало про неї думав. Але як сини повмирали, то він потроху став прихилятися до дочки. А дочка зросла й почала сама господарювати; розцвіла — і почали на неї задивлятися бачачі на красу парубоцькі очі. Та тільки багатий був Корній, то не всякому вільно було й зводити очі на його дочку.
На селі Корнія не люблено, але трохи його всі боялися.
— Цей такий, що як уже чого схоче, то й воду запалить, аби свого доскочити! — казали про його люди.
І Корній жив собі сам із дочкою, та ще в його хаті була наймичка та двоє наймитів. Було в тій хаті сумно, — тільки Марта, весела та щебетлива, звеселяла її. Та останніми часами чогось і Марта притихла й осмутніла…
Стоячи на горі, згорда позирала Корнієва хата на поганеньку хатчину, що тулилася на дні в балці. А хатчина була справді поганенька. Маленька, з трьома віконцями сліпими, зморщилась вона якось, скорчилась — три чисниці їй до смерті. І замолоду вона була поганенька, а тепер уже й зовсім як стара баба зігнулася. Огорожа погана, у дворі мало будівлі, ще менше живого: тільки коняка показувала там свої ребра та Рябко худий сновигав по двору.
І не диво, що хата була вбога. Покійному Грицькові, хазяїнові її, не щастило, а тоді він умер, а вже хіба вдова з малим сином що зробить?
Правда, син Демко зріс, гожим та хазяйновитим парубком став, — може б тоді й покращало жити, так удові доля увірвала нитку: засипала сира земля спрацьовані руки, виплакані очі.
Зостався цієї весни Демко сам та й став думати-гадати, що йому в світі робити? У його був старший брат, записаний у ревізію, та вмер. Через те Демко мав два наділи. Та другий наділ не могла вдова оплатити, і його купив Корній. До кожного наділу мусить бути двір. Та один двір Грицьків там, на селі, уже хтось забудував, бо вдова не могла обстояти його, — зостався тільки двір у балці. Корній, як купив наділ, то спершу мовчав, а тепер став домагатися й місця на селитьбу: давай, бери де хоч, щоб було! І дуже йому хотілося забрати в Демка оце дворище, що в балці, бо воно з його селитьбою сумежне було. Демко й Корній зазмагалися, запозивалися.
Ото сяде Демко в свято під хатою та й почне думати, як то йому з недолі вибитися. І спершу дума про господарство, про коняку, про поле, а тоді вже починає думати про сонце ясне — і як це воно світить, і що воно там світить? А от небо блакитне, чи правда ж, що воно скляне? От якби в його були крила, — полинув би він туди, до блакитного неба, купався б там у сонячному світі, як ота пташечка-щебетушечка в йому купається. А тоді полинув би вище, аж до божого престолу спитатися: чому нема правди на землі? І як його так жити, щоб по правді жити? Демко силкується це робити, але робить якось помацки, не розуміючи, що й до чого. Хоч би читати вміти — мабуть, по книжках видко, як з правдою не розминатися. А ще краще, якби могти злинути туди, високо, аж до неба — там би про все, про все можна довідатися…
І довго сидить отак Демко, втопаючи своїм ясним поглядом у глибоку блакить небесну, слухаючи пташок щебетливих, а ласкаве сонце перебігає промінням золотим по його молодому обличчю, трохи блідому, але чепурному та привітному, з високим лобом, з рівним носом та з маленькими вусами темними. І дивиться Демко замисленими очима на небо, про все забуваючи, аж поки схаменеться з якої несподіванки і знову до гірких дум про своє господарство вернеться.
Ох, це господарство! А тут іще Демкові до голови думка ввійшла одна, і через ту думку хотілося йому, щоб у його хата була не на курячій ніжці, а саме така, як у Корнія, щоб він міг рівнятися з Корнієм заможніcтю. Хотілося йому цього не тим, щоб він уже такий до багатства прихильний був, а через те, що й він був із тих, кому не вільно було зводити очі на Корнієву дочку Марту. Але ж дівчина була така гарна, так ясно блищали в неї веселі карі очі, так любо всміхалися її вуста червоні!… І Демко, скоро де стрівав Марту, — зводив на неї очі…
Ох, це було негарно, дуже негарно, бо тим Демко робив зло Марті. Щоразу, його зустрівши, вона чогось червоніє, чогось турбується і вночі не спить, і завтра вранці встає бліда, і очі в неї погаслі… І дивується сонячний промінь, що тільки він сам сяє у Корнієвому садку, і смутніють пташечки, що тільки вони сами щебечуть-виспівують, життя молоде та соняшне, та веселе уславляючи…
Ох, як то дуже погано робив Демко! Але він про те не думав, — його недобре серце хотіло ще більшу шкоду зробити бідній дівчині. І він став її словом займати, і вони почали довго стояти на леваді під вербою. Стоять та розмовляють, а проміння над їми сяє, а пташки примовкнуть та й слухають… та й слухають… І їм, співочим пташкам, стає дуже заздрісне, бо чують вони, що Демко з Мартою виспівують одне одному такі пісні, що таких ніколи не здолають заспівати вони, щебетливі пташки.
Але ж після тих пісень ще смутніше ставало й Марті, і Демкові, бо Марта була багатська дочка, а Демко — сирота-харпак. І пташки, дивлячись, як молода пара сумуючи розходилася, починали радіючи щебетати:
— А так-так! Цінь-цінь-цінь!
То визначало: так тобі й треба! Кинь, кинь, кинь цю думку. Але ні Марта, ні Демко кидати її не хотіли. І що ж із того сталося?
Старий Корній був письменний. Він навіть любив письменство. Обидвох синів він понавчав читати, — писати й сам не дуже вмів. Як повмирали сини, то почав Корній думати про дочку не як про чужу користь, а став гадати про зятя в прийми. Йому схотілося й Марту навчити письма. А дівчина вдалася тямуща, то й навчилась.
Демка ж читати ніхто не навчив. Демків батько був неписьменний. Але Демкові страх як хотілося вміти книжки читати, і одного разу він сказав Марті;
— Яка ти щаслива, що вмієш письма!
З цього повстала розмова про письменство, а з тієї розмови повстало ось що.
II
Oдного разу Корній поїхав у неділю до міста на базар. Марта зосталася дома. Випадком сталося так, що вернувся він раніше, ніж звичайно. У хаті нікого не було. Розпрігши коня, повів його на леваду пастися. А на леваді, саме над річкою, була купка дерев, шматочок гайку маненький.
Підходить Корній до тих дерев і чує, — щось гомонить. Він пустив коня, а сам прислухався.
— Ну, читай оце! — каже Мартин голос.
— Вірую во єдиного бога… — читає повагом парубочий голос.
Ніби той голос і знайомий Корніеві, але хто це — не вгадає він…
— Кого ж це вона вчить? — подумав Корній і не
міг зрозуміти.
А тим часом школяр прочитав уже якусь там частку «Вірую».
— Любий, що я тобі казатиму… — перепинив Мартин голос читання.
— Що?
— Нащо ти гніваєш батька?
— Як?
— Та так!… Он і знову позавчора прийшов батько з громади такий сердитий. Прийшов удвох із Панасом і почали тебе лаяти.
— За що?
— Та що ти за Секлету оступивсь.
— Ну, й як же ж мені було не оступитися, Марто?
Хоче громада в неї землю забрати. А що ж бідна вдова тоді з малими дітьми робитиме? Твій батько каже: «Треба забрати, бо не повинні ми за неї викупа платити та відбутки відбувати». — А я кажу: — Ні, це не по правді буде. От-от син у неї підросте, на той год уже з його робітник, тоді вона потроху й оплатиться, а тепер, як однімемо, — що ж їй — у шум з головою? Це буде, кажу, не по правді. — А батько твій: «Ти знаєш правду! Тільки потякати вмієш!» — Ну, й зазмагалися…
— Ото ж і погано!…
— Ну, а скажи по правді: чи можна мені було не
оступиться за жінку?
— Та ні, не можна… Ох, і нащо батько так роблять!… А що ми робитимем?… Ну, годі, читай далі.
— Е, ні! Це теж буде не по правді, — відмовля школяр.
— Чому?
— Ти ж сама казала, що як прочитаю опоки, то поцілуєш.
— Ач, який памяткий! Це так знаєш!… Ну, та нема вже чого з тобою робити!… Почувся поцілунок. Корній уже знав, хто цей школяр. Він кинувся крізь кущі й став перед молодою парою. Марта з Демком посхоплювались.
— Дак он хто тут ходе! Ах ти ж гольтіпака, обідранець нікчемний! смієш ти сюди лізти? Геть звідси, зараз, злодіяко! Демко відразу зблід, а потім почервонів.
— Дядьку, я не злодіяка! Ми з Мартою…
Але Корній не дав йому доказати:
— Геть, ледацюго, щоб твого й духу тут не було! — гримнув він на парубка.
Демко побачив, що з Корнієм тепер ні до чого не добалакається, а сварок він не любив. Жаліючи він глянув на бідолашну Марту й пішов із левади, промовивши:
— Нехай іншим часом побалакаємо, дядьку, як ви добріші будете.
Батько й дочка зосталися вдвох на леваді. Марта стояла, спустивши очі, крутячи в руках нещасливу граматку, що призвела до такого лиха. Корній дивився на дочку кілька часу мовчки.
— Марто! — озвався врешті.
— Чого, тату?
— Гляди, щоб я більше ніколи не бачив його й близько біля тебе!
— Тату, я його люблю.
— Ти думаєш, що я тебе за його, за харпака, за ледацюгу віддам?
Спущені додолу дівочі очі глянули благаючи на батька.
— Хіба ж Демко ледацюга, тату? А що він убогий…
— Мовчи вже! Ніколи ти не будеш за їм! Кинь ці думки і не смій і дивитися на його!
Батько повернувсь і, не глянувши й разу на дочку, пішов до хати. Дівчина зосталася сама. Не смій ні думати про його, ні дивитися на його! Он що каже батько. Може б вона й не сміла думати, так же ж не може не думати. І хіба батькові жити з Демком? Не батькові, а їй. І вони будуть жити вкупі, будуть! Але ж який сердитий сьогодні батько був, який сердитий! І бідній дівчині відразу так важко зробилося на серці, що вона впала знову на траву й гірко заплакала. Вона плакала, а сонечко сяло над нею з неба, а пташки щебетали. Маненькі веселі пташки — вони тепер жаліли бідну дівчину і щебетали, щоб її розважити.
А тим часом Корній ішов до хати. Він був страшно сердитий. Як він смів, оцей харпак! Невже він думає, що Корній оддасть за його свою дочку? Але не дурний: уміє зазіхати на чуже добро, знає, що єдина дочка, що все їй буде. Та тільки облизня піймає!…
Скільки йому цей Демко дошкуляє в громаді своєю правдою, а оце ще й сюди притисся, і тут упокою не, дає! Ні, треба вже його викурити відсіля! Час уже й добро своє, дворище, в його забрати!
Дуже сердився Корній і днів кілька до дочки зовсім не озивався, а сам усе думав про те, як би йому відсіля, з хутора, Демка витурити, бо він добре знав, що поки Демко житиме так близько, то не вглядиш за Мартою. Перш Корній допоминався дворища Демкового, та не дуже наполягав. Але тепер треба до цього добре взятися. Корній пішов до писаря на пораду, та й той не міг нічого певного сказати:
— Воно, Корнію Семеновичу, звісно, що вам того дворища треба, бо полагається воно при наділі; тай йому ж полагається так само, і як же його вигнати тієї селитьби, де він живе, коли в його є наділ? Воно, звісно, можна б спробувати, та… ви самі знаєте, який цей Демко зубатий у громаді, то він і по судах собі дорогу знайде. Треба щось вигадувати, треба думати…
— Корній дав трохи писареві, щоб веселіше думалося, і пішов додому ще сердитіший. Вернувшися додому пізно ввечері, він побачив, що Марта йшла від Демкової хати.
— Ти куди бігала? — гримнув він на дочку.
Та зблідла, але відмовила твердо:
— До Демка.
Корній спалахнув з гніву і почав лаяти дочку: і як їй не сором самій бігати до парубків та ще до такого ледацюги! От як попаде він її за коси, та як дасть матланки!
— Чуєш ти? — кричав він, — чуєш, що я тобі кажу: я на тобі ломаку поламаю, коли ти туди ходитимеш.
Викинь його з думки!
— То ваша сила тату: хочете бити, то й бийте; та тільки ломакою з душі нічого не вибєте.
Усю ніч виплакала Марта: ніколи батько так до неї не говорив! А Корній сам собі казав, що хоч як, а мусить він витурити Демка звідси. Але ж як це зробити?
Корній у голову заходив, способу до того вигадуючи, і нічого не міг вигадати.