Он до кого ж би я прихилилася?
Прихилилась би я до калиноньки,
До калиноньки, до червоної,
А калинонька нахиляється,
Моє серденько розривається…
А як оце побачить кого, зараз i змовкне, i знову така, як i була: очi додолу, обличчя закам'янiє…
I так минали роки…
Минули — iз маленької дiвчинки виросла доросла дiвчина. Та життя їй не перемiнилося: так, як i попереду, била її мачуха i зневажав п'яний батько; як i попереду, не мала вона на вулицi подруг i була всiм чужа, не маючи нiкого до себе прихильного, та й сама не була вона нi до кого прихильна — зосталася вона "каторжною", як i була.
Нi, була й вiдмiна.
Колись мов закам'янiлий упертий вираз на обличчю тепер неначе злагоднiв. Але ж це зробилося не тим, що вона пом'якшала своїм серцем до людей, а люди до неї, — нi; вiдмiну ту на обличчi зробила страшна невсипуща журба, що гнiтила їй душу, розривала груди i, не мавши вже сили ховатися в серцi, виявлялась i на обличчi. Ця журба обнiмала її й тодi, як Докiя була ще маленькою дiвчинкою, але ж була не така дужа, та й упертiсть перемагала її.
Потiм помалу-малу заворушились у дiвчини в головi думки. Якi? Про вiщо? Вона спершу й сама не знала до пуття, як i про вiщо вона дума: думається, та й годi. А думалося все саме смутне, саме невеселе, i ось, нарештi, з цього безладдя розумового вибилася, виявилась виразнiш од усiх одна думка: "За що мене так мучать?" А потiм: "Хiба я гiрша вiд iнших?" I цi двi думки не давали їй спокою. Вона не могла бачити, що й вона була iнодi винна: коли її кривджено й зневажувано, то й вона, як мала силу й змогу, не лишала цього без помсти, а iнодi й надто. Вона не могла зрозумiти, що вона сама була винна, вiдiпхнувши вiд себе Христю тодi, як та на вулицi колись пiдiйшла до неї i сказала:
— Докiйко! Я… я…
Правда, всi вони — i хлопцi й дiвчата, i ця Христя з ними — якось особливо дошкуляли їй того вечора своєю зневагою, але ж Христя оханулась, їй шкода стало бiдної Докiї, i вона, мало не плачучи, промовила:
— Докiйко! Я… менi тебе… я…
Може, вона хотiла далi сказати, що вiд цього часу буде вiрною подругою Докiї, — але ж цього нiчого не сказала, бо Докiя скрикнула: "Геть!", одiпхнула її i втекла з вулицi.
Вона, кажу, не могла ще зрозумiти того, що в таких випадках сама iнодi була винна, не могла, бо дуже вже великої кривди зазнала вiд людей. I вона винуватила цих людей за все: за свої муки й сльози, за своє дитинство безрадiсне, безлюбовне, за свої молодi лiта, що марно гинули, — за все, за все. I люди були справдi виннi. Однi пекли її, мучили — така була її мачуха. Другi не хотiли зрозумiти її мук, а тiльки глузували з неї (або їй так здавалося, що глузували), — такi були дiвчата, парубки. I вона це все терпiла i не знала, чим пособити собi. I отодi прокинулась у неї в серцi журба така страшна, сум такий великий, що вiн палив їй усi груди, не давав спокою нi вдень нi вночi.
Каторжна! Вiд усiх лаяна, вiд усiх зневажена! За що? Навiщо? Господи! Краще й на свiтi не жити!
I вона то плаче, то страшне обурюється на людей за їх неправду i думає про помсту.
Еге, її серце бажало тепер помсти, вона задушила б усiх тих, хто зневажа її, хто глузує з неї! А проте її серце не зле було, воно вмiло любити i прихилятися до чужого горя.
Вона не дiвувала так, як дiвують iншi дiвчата. На вулицю чи на вечорницi вона ходила мало: раз те, що мачуха не пускала; друге — що вона їх не любила — тих хлопцiв та дiвчат — i… боялася; третє — не мала в чому й пiти, бо всi смiялися з того дрантя, що в йому водила її мачуха. Нi, вона не дiвувала! I хоча деякi парубки таки задивлялися на її стан високий, рiвний, на її очi темнi, на коси чорнi, на брови, але ж тiльки задивлялися, а далi йти не зважувались, бо до цiєї каторжної не можна й приступитися — така зла, зараз стусанами нагодує. А сама вона про це не думала: може, вона й уродлива була, може, мати й дала їй бровенята, та не дала долi, — вона цього не знала i не дбала про це, бо про це дiвчата думають i дбають тодi, як парубки їм згадуються, а їй ще нiякi парубки не згадувалися…
I так вона жила собi вiдлюдьком з своєю журбою, з своєю мукою, а iнодi — i останнiми часами дуже часто — iз бажанням помститися…
II
Одного разу мачуха послала її до тiтки Одарки глечика попрохати. У Одарки вечорницi. Увiйшла Докiя в хату, — аж там шахтарi. Усi в червоних сорочках навипуск, у чоботях з вимережаними халявами, з пiстонами та з китицями, у сукняних чумарках. Усi веселi, один на гармонiю грає, а тi пiснi шахтарської спiвають:
Позавидував мужик,
Що шахтьору добре жить:
Шахтьор пашеньки не пашеть,
Коси в руки не берьоть!
На столi горiлка, ласощi дiвчатам. Це ж сьогоднi на шахтi грошi заробленi давано: рублiв по двадцять, по двадцять п'ять за мiсяць шахтарi взяли та всi отут за день чи за два прогуляють. А й гарно ж отой на гармонiю грає! Та й сам гарний — одежа аж вилискується, а пояс так i сяє весь од блищикiв та вiд гудзикiв. А з лиця? Брови такi!.. Не встигла ще Докiя й добривечiр сказати, вже вiн угледiв її та й крикнув:
— А ось i дiвка йде нова!
Та як кинеться до неї, та й обняв. Вона його добре пхнула — аж поточився, — а сама навтiки. Всi як зарегочуться, а вiн за нею з хати та й пiймав у дворi:
— А стiй, дiвчино, яка ти швидка! Хочу на тебе подивитися, чи гарна ти?
Та поставив її проти мiсяця — мiсяць ясно свiтив, — та й дивиться їй в обличчя, не пуска. То гнiвна вона була на його, а то вже гнiву нема, сором тiльки зробилося хто й зна й як! Як кинеться вона, вихопилась та тiкати знову. А вiн кричить:
— Постiй, дiвчино, пiдожди! От же, їй-бо, ти гарна!
Утекла та спрожогу як улетить у хату, аж мачуху злякала:
— Тю на тебе! Чи ти сказилася? Де ж глечик? Де глечик?.. Вона й забула про глечик! Сказала, що не дала Одарка.
Полягали спати — не засне вона. Усе мiсяць повний перед неї, просто їй в обличчя дивиться… А вiн нахилився до неї: чи гарна? Ой, сором! Ой, сором!.. А вiн же сказав, що гарна… Невже?.. От якби тепер глянути в дзеркало, та не можна!.. Як його звуть? Вiн не з Ковалiвки — мабуть, оврамiвський… Та чого вiн на неї так дивився?
I спала й не спала вона… Другого дня мачуха добре попобила її за те, що стане та й стоїть, як стовпець, а дiла не робить.
Та дарма! У суботу ввечерi вже вона бiля вiкна в Одарки й дивиться, чи там вiн. Нема! I в другу суботу, i в третю — все його нема, i не йде вiн їй з думки. Коли в недiлю смерком iде вона левадою хмизу набрати, аж хтось:
— А здорова, дiвчино! Чия ти?
Глянула — вiн! Так на їй i затрусилось усе. Стоїть — з мiсця не рушить.
А вiн пiдiйшов та:
— Те-те-те! Та се та, що я при мiсяцi дивився! Чого ж ти тодi втекла?
Та за руку її. Злякалася вона чогось, чи що, — хотiла бiгти. А вiн не пустив. Обняв та як пригорнув… Нiчого вона вже потiм не знала, нiчого не чула, нi того вечора, нi другого дня, — нiчого! Тiльки чула, як їй на губах його поцiлунки горiли.