Повернення Шерлока Голмса

– Це ви, Лестрейде? – спитав Голмс.

– Атож, містере Голмс. Я вирішив особисто зайнятися цією справою. Радий бачити вас знову в Лондоні, сер.

– Мені здавалося, що вам не завадить наша скромна неофіційна допомога. Три нерозкритих убивства за один рік – це забагато, Лестрейде. Але справу про таємницю Молея ви вели не так уже… тобто я хотів сказати, що ви провели її непогано…

Усі вже стояли на ногах, а бранець важко дихав у руках двох дужих констеблів, котрі міцно тримали його з двох боків. На вулиці почав збиратися натовп роззяв. Голмс підійшов до вікна, зачинив його та опустив фіранку. Лестрейд запалив дві принесені з собою свічки, а полісмени відслонили свої потаємні ліхтарі. Нарешті я міг розглянути нашого полоненого.

У нього було надзвичайно мужнє та водночас відразливе обличчя. Чоло філософа та щелепа розбійника свідчили про те, що в цьому чоловікові була закладена здатність як до добра, так і до зла. Але жорстокі, зі сталевим відтінком очі з навислими повіками та цинічним поглядом, хижий, яструбиний ніс і глибокі зморшки, що проорали чоло, вказували, що сама природа потурбувалася наділити його ознаками, що свідчили про небезпеку цього індивіда для суспільства. Ні на кого з нас він не звертав жодної уваги, погляд був прикутий до обличчя Голмса, на котрого він дивився з подивом і ненавистю.

– Нечистий… – шепотів він. – Хитрий чортяка!

– Отже, полковнику, – зауважив Голмс, поправляючи свій зім’ятий комір, – усі шляхи ведуть до побачення, як співають у старовинній пісеньці. Мені здається, що я ще не мав задоволення бачити вас після того, як ви удостоїли мене своєю пильною увагою. Пригадуєте, коли я лежав у тій розщелині над Рейхенбахським водоспадом?

Полковник, немов загіпнотизований, не міг відірвати очей від мого приятеля.

– Чорт, справжній диявол! – знову й знову повторював він.

– Я ще не представив вас, – сказав Голмс. – Джентльмени, це полковник Себастьян Моран, колишній офіцер Індійської армії Її величності та найкращий мисливець на великого звіра, який будь-коли існував у наших східних володіннях. Гадаю, що не помилюся, полковнику, якщо скажу, що за кількістю вбитих вами тигрів ви все ще залишаєтеся на першому місці?

Бранець насилу стримував лють, але продовжував мовчати. Він і сам був схожий на тигра, його очі зловісно виблискували, а вуса наїжачилися.

– Мене дивує, що моя невибаглива вигадка могла одурити такого досвідченого мисливця, – продовжував Голмс. – Для вас вона не може бути новинкою. Хіба вам не доводилося прив’язувати під деревом козеня і, причаївшись у гілках із карабіном, чекати, поки тигр прийде на приманку? Цей порожній будинок – моє дерево, а ви – мій тигр. Гадаю, що іноді вам траплялося мати в резерві інших стрільців на випадок, якби раптом з’явилося кілька тигрів, або ж на той малоймовірний випадок, якби ви схибили. Ці джентльмени, – він вказав на нас, – мої запасні стрільці. Моє порівняння відповідне, чи не так?

Раптом полковник Моран із лютим лементом рвонувся уперед, але констеблі відтягли його. На обличчя полоненого, сповнене такої ненависті, було страшно дивитися.

– Зізнаюся, ви влаштували мені невеличкий сюрприз, – продовжував Голмс. – Я не припускав, що ви самі захочете скористатися цим порожнім будинком і цим вікном, справді дуже зручним. Мені здавалося, що ви будете на вулиці, де на вас чекав мій колега Лестрейд із своїми помічниками. За винятком цієї деталі, все сталося так, як я й очікував.

Полковник Моран звернувся до Лестрейда.

– Незалежно від того, є у вас підстави для мого арешту чи ні, – заявив він, – я не бажаю терпіти знущання цього містера! Якщо я в руках закону, нехай усе відбувається згідно з ним.

– Це, мабуть, справедливо, – зауважив Лестрейд. – Маєте ще що сказати, перед тим, як ми заберемося звідси, містере Голмс?

Той підняв із підлоги величезну духову рушницю й почав розглядати її механізм.

– Чудова й унікальна зброя! – зронив він. – Стріляє безшумно та діє з нищівною силою. Я знав німця фон Хердера, сліпого механіка, котрий сконструював її на замовлення покійного професора Моріарті. Ось уже багато років, як мені відомо про існування цієї зброї, але ніколи ще не доводилося тримати її в руках. Я особливо рекомендую звернути на неї увагу, Лестрейде, а також на набої до неї.

– Не турбуйтеся, містере Голмс, ми нею займемося, – зазначив Лестрейд, коли всі присутні рушили до дверей. – Це все?

– Усе. Втім, я хотів би спитати, яке звинувачення ви збираєтеся пред’явити злочинцеві?

– Як це яке звинувачення, сер? Певна річ, замах на вбивство містера Шерлока Голмса.

– Та ні, Лестрейде, я не маю жодного бажання фігурувати в цій справі. Вам, і тільки вам, належить честь чудового арешту, який ви здійснили. Вітаю вас, Лестрейде! Завдяки поєднанню властивої вам проникливості та сміливості ви нарешті спіймали цього чоловіка.

– Цього чоловіка? Та хто ж він такий, містере Голмс?

– Той, кого безуспішно шукала вся поліція. Полковник Себастьян Моран, котрий тридцятого числа минулого місяця застрелив сера Рональда Адера пострілом із рушниці, зробленим крізь вікно другого поверху будинку № 427 на Парк-лейн. Ось яким має бути звинувачення, Лестрейде… А тепер, Ватсоне, якщо не боїтеся протягу з розбитого вікна, посидьмо з півгодини в моєму кабінеті та викуримо по сигарі. Сподіваюся, що це трохи розважить вас.

Завдяки зусиллям Майкрофта Голмса та безпосереднім турботам місіс Гадсон у нашій колишній квартирі нічого не змінилося. Правда, коли я увійшов, мене здивувала її незвична охайність, але всі знайомі предмети стояли на своїх місцях. На місці був «куточок хімії», в якому, як і раніше, стояв сосновий стіл, вкритий плямами від активних кислот. На полиці, як завжди, були вишикувані в ряд величезні альбоми газетних вирізок і довідники, які так охоче жбурнуло б у вогонь багато з наших співгромадян! Діаграми, футляр зі скрипкою, поличка з безліччю люльок, навіть перська пантофля з тютюном – усе знову було перед моїми очима, коли я озирнувся навсібіч. У кімнаті перебували двоє: по-перше, місіс Гадсон, котра зустріла нас радісною посмішкою, а по-друге, дивний манекен, який зіграв таку важливу роль у подіях сьогоднішньої ночі. Це був розфарбований восковий бюст мого приятеля, зроблений надзвичайно майстерно та разюче схожий із оригіналом. Він стояв на високій підставці й був так майстерно задрапований старим халатом Голмса, що, коли дивитися з вулиці, ілюзія виходила повна.

– Я так розумію, що ви виконали всі мої вказівки, місіс Гадсон? – поцікавився Голмс.

– Я підповзала до нього на колінах, сер, як ви й веліли.

– Дуже добре. Ви виконали все це якнайкраще. Помітили, куди поцілила куля?

– Авжеж, сер. Боюся, що вона зіпсувала вашу гарну скульптуру, бо пройшла через голову та сплющилася об стіну. Я підняла її з килима. Ось вона.

Голмс простягнув її мені.

– М’яка револьверна куля, погляньте, Ватсон. Адже це просто геніально! Ну хто б подумав, що таку річ можуть випустити з рушниці? Бездоганно, місіс Гадсон, дякую вам за допомогу… А тепер, Ватсоне, сідайте, як бувало раніше, на своє старе місце. Мені хочеться дещо з вами обговорити.

Він скинув поношений костюм, накинув старий халат, знявши його попередньо зі свого двійника, і переді мною знову постав колишній Голмс.

– Нерви в старого мисливця такі самі міцні, а око досі пильне, – сказав він усміхнено та розглядаючи продірявлене чоло воскової фігури. – Потрапив у самісеньку середину потилиці та пробив мозок. Це був наймайстерніший стрілець Індії. Гадаю, що й у Лондоні в нього знайдеться не так уже й багато суперників. Ви колись раніше чули його ім’я?

– Ні, ніколи.

– Так он вона яка, слава! Втім, ви ж, наскільки я пам’ятаю, ще зовсім нещодавно зізнавалися, що не чули навіть імені професора Джеймса Моріарті, а це був один із найвидатніших геніїв нашого століття. До речі, зніміть, будь ласка, з полиці біографічний покажчик…

Зручно вмостившись у кріслі та пихкаючи сигарою, Голмс неквапно гортав сторінки.

– У мене зібралася чудова колекція на «М», – повідомив він. – Одного Моріарті було б достатньо, щоб прославити будь-яку букву, а тут є ще й отруйник Морґан, і Меррідью, котрий залишив по собі страшну пам’ять, і Метьюз – той самий, хто вибив мені ліве ікло в залі очікування на Черінґкроському вокзалі. А ось нарешті й наш сьогоднішній приятель.

Він простягнув мені записник, і я прочитав: «Моран Себастьян, полковник у відставці. Служив у першому саперному банґалорському полку. Народився в Лондоні 1843 року. Син сера Оґастеса Морана, кавалера ордена Лазні, колишнього британського посланця в Персії. Закінчив Ітонський коледж та Оксфордський університет. Брав участь у кампаніях – Джовакській, Афганській, Чарасіабській (дипломатичним кур’єром), Шерпурській і Кабульській. Автор книг «Полювання на великого звіра в Західних Гімалаях» (1881) і «Три місяці в джунглях» (1884). Адреса: Кондвіт-стрит. Клуби: «Англо-індійський», «Тенкервільський» і картярський клуб “Багатель”».

На полях чітким почерком Голмса було написано: «Найнебезпечніша людина в Лондоні після Моріарті».

– Дивно, – сказав я, повертаючи Голмсу нотатки. – Здавалося б, його шлях – це шлях чесного солдата.

– Маєте рацію, – погодився Голмс. – До певного моменту він не робив нічого лихого. Це був чоловік із залізними нервами, і в Індії досі поширені легенди про те, як він проповз висохлим руслом річки та врятував людину, вирвавши її з пазурів пораненого тигра. Є такі дерева, Ватсоне, які ростуть нормально до певної висоти, а потім раптом зазнають якогось потворного відхилення від норми у своєму розвитку. Таке часто трапляється й із людьми. Відповідно до моєї теорії, кожен індивідуум повторює у своєму розвитку історію розвитку всіх своїх пращурів, і вважаю, що кожен несподіваний закрут у бік добра чи зла пояснюється якимось потужним впливом, джерело якого треба шукати в родоводі людини. Отже, його біографія є ніби віддзеркаленням біографії всієї родини в мініатюрі.

– Ну, знаєте, ця теорія дещо фантастична.

– Що ж, не буду на ній наполягати. Хоч якими би були причини, але полковник Моран вступив на слизький шлях. Жодного явного скандалу не було, але він настільки налаштував проти себе когось впливового в Індії, що залишатися там йому вже було неможливо. Полковник подав у відставку, приїхав до Лондона, де також набув лихої слави. Ось тоді про нього й дізнався професор Моріарті, у котрого він певний час був правицею. Моріарті щедро постачав його грішми, але до його допомоги вдавався вкрай рідко – лише в двох-трьох особливо важких випадках, які були не до снаги пересічному злочинцеві. Ви, можливо, пам’ятаєте дивну смерть місіс Стюард із Лаудера 1877 року? Ні? Я впевнений, що тут не обійшлося без Морана, хоча проти нього й не було жодних вагомих доказів. Полковник умів так майстерно ховатися, що навіть після того, як розігнали всю зграю Моріарті, нам не вдалося притягнути його до суду. Пригадуєте, Ватсоне, той вечір, коли я прийшов до вас і зачинив віконниці, остерігаючись пострілу з рушниці? Тоді вам це здалося дивним, але я знав, що робив, бо вже дізнався про існування цієї дивовижної рушниці, і до того ж я знав, що вона потрапила в руки одного з найвправніших стрільців. Коли ми з вами поїхали до Швейцарії, Моран погнався за нами разом із Моріарті, і саме через нього я пережив кілька вельми неприємних хвилин, лежачи в розщелині скелі над Рейхенбахським водоспадом.

Можете собі уявити, наскільки уважно я читав англійські газети, коли був у Франції: сподівався знайти хоч якийсь шанс засадити його за ґрати. Адже поки він вільно розгулював Лондоном, я не міг і думати про повернення. Вдень і вночі ця загроза затьмарювала б моє життя, і врешті-решт, він би знайшов нагоду мене вбити. Що ж мені було робити? Застрелити його при зустрічі я не міг: адже й сам опинився б тоді на лаві підсудних. Звертатися до суду також була марно: суд не має права порушувати справу на підставі одних лише недоведених підозр, а доказів у мене не було. Тож я не міг щось зробити. Але я невпинно стежив за кримінальною хронікою, адже був твердо впевнений, що рано чи пізно мені таки вдасться його впіймати. Й ось сталося вбивство Рональда Адера. Нарешті настав мій час! Знаючи те, що було мені відомо, чи міг я сумніватися, що його вбив саме полковник Моран? Він грав із юнаком у карти, пішов за ним слідом із клубу, застрелив жертву крізь відчинене вікно. Звісно, сумнівів бути не могло. Досить було б лише кулі, аби відправити полковника Морана на шибеницю. Я негайно ж приїхав до Лондона. Шпигун полковника побачив мене і, природно, повідомив йому про це. Той не міг не пов’язати мій раптовий приїзд зі своїм злочином і, звісно, дуже стривожився. Я був переконаний, що він спробує негайно ж усунути мене, для чого вдасться до своєї смертоносної зброї. Тому я приготував йому у вікні свого кабінету бездоганну мішень, попередив поліцію, що мені може знадобитися її допомога (до речі, Ватсоне, ви своїм пильним оком одразу розгледіли двох полісменів у тому під’їзді), і зайняв пост, що здався мені зручним для спостереження, хоча, запевняю, мені й не снилося, що мій супротивник вибере для нападу те саме місце. Ось і все, милий Ватсоне. Тепер, гадаю, вам усе ясно?

– Ні, – відповів я. – Ви ще не пояснили, навіщо знадобилося полковнику Морану вбивати сера Рональда Адера.

– Ну, друже мій, тут уже ми вступаємо в царину припущень, де однієї логіки замало. Кожен може на підставі наявних фактів створити власну гіпотезу, і ваша має стільки ж шансів бути правильною, як і моя.

– Отже, ваша гіпотеза все ж існує?

– Що ж, мені здається, пояснити наявні факти не так уже й важко. Слідство встановило, що незадовго до вбивства полковник Моран і молодий Адер, будучи партнерами, виграли значну суму грошей. Але Моран, без сумніву, грав нечисто – я давно знав, що він шулер. Цілком імовірно, що в день убивства граф зауважив, що Моран шахрай. Він поспілкувався з полковником віч-на-віч і пригрозив викрити його, якщо той добровільно не вийде з клубу й не дасть слово честі назавжди покинути гру. Навряд чи така людина, як Адер, одразу зважилася б публічно кинути це скандальне звинувачення чоловіку, значно старшому за нього, та ще й такому, що займає чільне становище в товаристві. Швидше за все, він розмовляв із полковником наодинці, без свідків. Але для Морана, котрий жив лише на ті гроші, які йому вдавалося здобувати своїми шулерськими методами, виключення з клубу означало б кінець. Тому він і вбив Адера в ту саму мить, коли граф, не бажаючи скористатися результатами нечесної гри свого партнера, підраховував ту суму грошей, яку він мав повернути. А щоб мати та сестра не застали його за цим і не докучали розпитуваннями, що означають усі ці імена на папері та стовпчики монет на столі, він замкнувся на ключ… Ну, що, вдовольняє вас таке пояснення?

– Не сумніваюся, що ви поцілили в яблучко…

– Слідство покаже, мав я рацію чи ні. Та як би не було, полковник Моран більше не турбуватиме нас. Знаменита духова рушниця фон Хердера прикрасить колекцію музею Скотленд-Ярду, і відтепер ніхто не завадить містерові Шерлоку Голмсу присвятити життя тим цікавим маленьким загадкам, якими настільки багате складне лондонське життя.

Будівничий із Норвуда

– Відтоді, як загинув професор Моріарті, – сказав якось за сніданком Шерлок Голмс, – Лондон втратив будь-який інтерес для криміналістів.

– Боюся, що мало хто з доброчинних лондонців погодиться з вами, – засміявся я.

– Атож, звісно, не можна думати лише про себе, – всміхнувся мій приятель, встаючи з-за столу. – Товариство задоволене, всім добре, страждає лише Шерлок Голмс, котрому більше нема чого робити. Коли той чоловік ще був живий, ранкові газети були джерелом невичерпних можливостей. Ледь вловний натяк, випадкова фраза – і мені було ясно: геній зла знову щось замислив. Так, побачивши, як тремтить край павутиння, миттю уявляєш собі хижого павука в центрі. Дрібні крадіжки, незбагненні вбивства, безглузді порушення закону… Але, знаючи Моріарті, я бачив за всім цим один-єдиний злочинний задум. Отож для того, хто займається вивченням кримінального світу, жодна столиця Європи не ставала ареною такого широкого кола діяльності, як Лондон. А зараз…

Голмс із жартівливим обуренням стенув плечима, перелічуючи наслідки своїх власних розумувань.

Епізод, про який я хочу повідати, стався за кілька місяців після повернення Голмса. На його прохання я продав свою практику в Кенсінґтоні й оселився з ним у нашому старому помешканні на Бейкер-стрит. Мою скромну практику купив молодий лікар, котрого звали Вернер. Він не вагаючись погодився на найвищу ціну, яку мені вистачило нахабства назвати. А причину я збагнув лише за кілька років, коли дізнався, що Вернер – далекий родич Голмса, а гроші йому дав ніхто інший, як мій товариш.

Ті місяці, що ми прожили поряд, зовсім не були настільки бідними на події, як про це зараз каже Голмс. Гортаючи свої щоденники того часу, я знайшов там відому справу про викрадені документи колишнього президента Мурільйо та трагедію на борту нідерландського лайнера «Фрісланд», під час якої ми з Голмсом мало не загинули. Але горда замкнута душа мого приятеля не сприймала захоплення натовпу, і він змусив мене присягнутись ніколи більше не писати ні про нього самого, ні про його метод, ні про його успіхи. Заборону цю, як я вже повідомляв, він зняв зовсім нещодавно.

Після свого незвичайного протесту Шерлок Голмс зручно вмостився у фотелі, взяв газету й тільки-но почав її неспішно гортати, аж раптом пролунав різкий дзвінок, після чого ми почули дужі глухі удари, ніби в двері барабанили кулаком. Потім хтось із шумом заскочив у передпокій, побіг сходами, і в нашій вітальні опинився блідий, скуйовджений і захеканий юнак із божевільними очима.

– Даруйте, містере Голмс, – насилу вимовив він. – Заради бога не гнівайтеся… Я вже й не знаю, що робити. Містере Голмс, я – нещасний Джон Гектор Мак-Фарлейн…

Він чомусь був упевнений, що це ім’я пояснить нам і мету його візиту, і його дивний вигляд, але із запитального виразу, що застиг на обличчі мого товариша, я збагнув, що для нього воно означає анітрохи не більше, ніж для мене.

– Пригостіться цигаркою, містере Мак-Фарлейн, – запропонував Голмс, підсовуючи гостеві свій портсигар. – Мій колега доктор Ватсон, оцінивши ваш стан, прописав би вам щось заспокійливе. Але ж і припікає сьогодні, правда? Ну от, а тепер, якщо ви трішки отямилися, сідайте, будь ласка, у це крісло та спокійно, не кваплячись розкажіть, хто ви та що привело вас сюди. Ви назвали своє ім’я так, ніби воно мені обов’язково знайоме, але запевняю, що, крім тих очевидних фактів, що ви масон, адвокат, неодружені, хворієте на астму, – я більше нічого не знаю.

Я вже знайомий із методами мого приятеля, тож поглянувши уважніше на нашого гостя, помітив і недбалість в одязі, і пачку ділових паперів, і брелок на ланцюжку від годинника, і засапаний подих – словом, усе, що допомогло Голмсу зробити свої висновки. Але наш відвідувач був уражений.

– Атож, містере Голмс, маєте рацію, до цього можна лише додати, що немає зараз у Лондоні людини, нещаснішої за мене. Заради всього святого, містере Голмс, рятуйте! Якщо вони прийдуть за мною, а я не встигну закінчити свою розповідь, попросіть їх зачекати. Хочу, щоб ви дізналися все від мене. Я піду в каземат зі спокійним серцем, якщо ви погодитеся мені допомагати.

– Вас заарештують? – вигукнув Голмс. – Та це просто диво… просто жахливо. Яке звинувачення вам висувають?

– Убивство містера Джонаса Олдейкра з Ловер-Норвуда.

На обличчі мого товариша відбилося співчуття з відтінком, як мені здалося, задоволення.

– Це ж треба! – зауважив він. – Адже всього кілька хвилин тому я скаржився доктору Ватсону, що сенсації зникли зі сторінок наших газет.

Наш гість простягнув тремтячу руку до «Дейлі телеграф», що так і залишилася лежати на колінах Голмса.

– Якби ви встигли розгорнути газету, сер, вам не довелося б питати, навіщо я сюди прийшов. Мені здається, що зараз усі тільки й пліткують про мене та моє горе, – він указав на першу сторінку. – Ось. Із вашого дозволу, містере Голмс, я прочитаю. Слухайте: «Загадкова подія в Ловер-Норвуді. Зник місцевий будівничий. Підозрюють убивство та підпал. Злочинець залишив сліди». Вони вже йдуть цими слідами, містере Голмс, і знаю, що скоро тут будуть! За мною стежили від самого вокзалу. Вони, певна річ, лише чекають ордера на арешт. Мама не переживе цього, її серце не витримає!

Він у відчаї ламав руки, гойдаючись у кріслі.

Я з цікавістю розглядав чоловіка, якого звинувачували в якомусь страхітливому злочині: йому було десь близько двадцяти семи років, світло-русяве волосся, приємне обличчя з м’якими, ніби змазаними рисами, ні вусів, ні бороди, перелякані голубі очі, майже дитячий рот; судячи з костюма та манер – джентльмен, із кишені літнього плаща стирчить пачка документів, які підказали Голмсу його фах…

– Скористаємося часом, що в нас залишився, – підсумував Голмс. – Ватсоне, прочитайте, будь ласка, цю статтю.

Під викличним заголовком, який прочитав нам Мак-Фарлейн, було надруковано наступне інтригуюче повідомлення:

«Сьогодні вночі, точніше, вдосвіта, у Ловер-Норвуді сталася подія, яка наводить на думку про злочин. Містер Джонас Олдейкр добре відомий в окрузі, де він упродовж багатьох років укладав угоди на будівництво. Містер Джонас Олдейкр – неодружений, йому п’ятдесят два роки, його садиба Діп-Дін-гаус – поруч із Сайденгемом, неподалік від Сайденгем-роуд. За словами сусідів, він дивак, неговіркий і нетовариський. Кілька років тому покинув справу, на якій нажив чималих статків. Однак невеликий склад будматеріалів у нього все ж залишився. Й ось учора ввечері, майже опівночі, у пожежну охорону повідомили, що за його будинком у дворі спалахнув один зі штабелів із дошками. Пожежники негайно виїхали, але полум’я з такою люттю жерло сухе дерево, що загасити вогонь було неможливо, і штабель згорів дотла. З першого погляду могло здатися, що подія ця цілком пересічна, але незабаром з’ясувалися обставини, що вказують на злочин. Усіх вразила відсутність власника складу на місці події. Його взялися шукати, але ніде не знайшли. Коли увійшли до його покою, то побачили, що ліжко не зім’яте, сейф відчинений, на підлозі розкидані якісь документи, усюди сліди боротьби, невеликі плями крові і, нарешті, у кутку дубова палиця, руків’я якої також забруднене кров’ю. Відомо, що ввечері в містера Джонаса Олдейкра був гість, котрого він закликав до спальні. Є докази, що знайдений ціпок належить цьому гостю. Ним виявився Джон Гектор Мак-Фарлейн-молодший, компаньйон лондонської юридичної контори «Ґрем і Мак-Фарлейн», 426. Ґрешембілдінґз, Східно-центральна дільниця. На думку поліції, активи, якими вона володіє, не залишають сумнівів у мотивах, які підштовхнули до цього злочину. Ми впевнені, що незабаром зможемо повідомити нашим читачам нові подробиці».

Ще одне повідомлення.

«Поширилися чутки, що містера Джона Гектора Мак-Фарлейна вже заарештували за звинуваченням у вбивстві містера Джонаса Олдейкра. Добре відомо, що наказ про його арешт уже підписаний. Слідство отримало нові докази, які підтверджують найгірші припущення. Крім слідів боротьби, у спальні нещасного виявили, що, по-перше, скляні двері спальні, які виходять у двір, виявилися відчиненими, по-друге, через двір до штабеля тягнеться слід від важкого предмета, який тягнули по землі, і, нарешті, у попелі виявили обвуглені кістки. Поліція дійшла висновку, що ми маємо справу з жахливим злочином: убивця завдав жертві смертельного удару в спальні, витягнув із сейфу папери, відтягнув труп до штабеля й, аби приховати сліди, підпалив його. Слідство доручили досвідченому фахівцеві Скотленд-Ярду інспектору Лестрейду, котрий узявся за розслідування з властивою йому енергійністю та проникливістю».

Шерлок Голмс слухав звіт про ці надзвичайні події, заплющивши очі й стуливши кінчики пальців.

– Випадок, без сумніву, цікавий, – нарешті промовив він у задумі. – Але дозвольте cпитати вас, містере Мак-Фарлейн, чому ви досі розгулюєте на волі, хоча підстав для вашого арешту начебто цілком достатньо?

– Я з батьками живу в Торрінґтон-лоджі, це в Блекгіті, містере Голмс, але вчора ми завершили справи з містером Олдейкром дуже пізно. Я залишився ночувати в готелі в Норвуді, звідки й поїхав на роботу. Про те, що трапилося, я дізнався лише в потязі, коли прочитав замітку, яку вам зараз показав. Одразу ж зрозумів, яка жахлива небезпека мені загрожує, тому поквапився до вас, щоб про все розповісти. Не маю жодного сумніву, що, якби я замість цього прийшов у свій офіс у Сіті або повернувся вчора додому, мене б уже давно заарештували. Від вокзалу Лондон-бридж за мною йшов якийсь чоловік, і я впевнений… Боже, що це?

Пролунав наполегливий дзвінок, услід за яким на сходах почулися важкі кроки, двері вітальні відчинилися, і на порозі з’явився наш старий приятель Лестрейд у супроводі полісменів.

– Містере Джон Гектор Мак-Фарлейн! – оголосив інспектор Лестрейд. Наш нещасний відвідувач піднявся. Обличчя його побіліло як стіна. – Ви заарештовані за навмисне вбивство містера Джонаса Олдейкра.

Мак-Фарлейн у розпачі обернувся до нас і знову опустився у крісло, неначе йому ноги підломилися.

– Стривайте, Лестрейде, – озвався Голмс, – дозвольте цьому джентльменові закінчити розповідь про те, що він знає про цю надзвичайну подію. Півгодини нічого не змінять. Гадаю, що це допоможе нам розплутати справу.

– Ну, розплутати її буде неважко, – відрубав Лестрейд.

– І все ж, якщо не заперечуєте, мені було б дуже цікаво вислухати містера Мак-Фарлейна.

– Що ж, містере Голмс, не можу вам відмовити. Ви надали поліції дві-три послуги, і Скотленд-Ярд перед вами в боргу. Але я залишуся з моїм підопічним і попереджаю, що кожне його свідчення може бути використане проти нього.

– Саме про це я й прошу, – відгукнувся наш гість. – Вислухайте правду та спробуйте зрозуміти. Більше нічого не треба.

Лестрейд поглянув на годинник.

– Даю півгодини.

– Насамперед хочу повідомити, – почав Мак-Фарлейн, – що до вчорашнього дня я в очі не бачив містера Джонаса Олдейкра. Однак ім’я його чув, його знали мої батьки, але вже багато років не бачилися з ним. Тому я дуже здивувався, коли вчора десь о третій годині дня він з’явився в моєму офісі в Сіті. Але почувши про мету його візиту, я здивувався ще більше. Він приніс кілька вирваних із нотатника сторінок із абияк накиданими позначками та поклав їх мені на стіл. Ось вони. «Це мій заповіт, – сказав він, – прошу вас, містере Мак-Фарлейн, оформити його як годиться. Я посиджу тут і зачекаю». Я сів переписувати заповіт і раптом побачив (уявіть собі моє здивування), що майже весь свій статок він залишає… мені! Я звів на нього погляд: цей дивний, схожий на тхора чоловічок із безбарвними віями спостерігав за мною з усмішкою. Не вірячи власним очам, я дочитав заповіт. І тоді він розповів, що сім’ї він не має, нікого з рідних не залишилося, що замолоду він приятелював із моїми батьками, а про мене завжди чув якнайкращі відгуки й упевнений, що його гроші дістануться достойній людині. Я, звісно, почав дякувати за таку щедрість. Заповіт було складено й підписано в присутності мого клерка. Ось він, на блакитному папері, а ось і ці папірці, як я вже казав, – чернетки. Після цього містер Олдейкр заявив, що в нього вдома є ще папери – угоди, документи на встановлення права власності, заставні, акції, і він хоче, щоб я їх подивився. Він зазначив, що не заспокоїться доти, поки все не залагодить, і попросив мене приїхати до нього додому в Норвуд увечері, прихопивши заповіт, аби швидше покінчити з формальностями. «Пам’ятайте, мій хлопчику: ні слова вашим батькам, поки справу не буде залагоджено. Нехай це буде для них нашим маленьким сюрпризом», – наполегливо повторював він і навіть змусив мене присягнутися мовчати. Розумієте, містере Голмс, я не міг йому ні в чому відмовити. Цей чоловік був моїм добродійником, і я, зрозуміло, хотів якнайсумлінніше виконати всі його забаганки. Я послав додому телеграму, що маю важливу справу й не знаю, коли повернуся. Містер Олдейкр пообіцяв, що пригостить мене вечерею, і просив прийти на дев’яту годину, бо раніше він не встигне повернутися додому. Я довго шукав адресу, і, коли подзвонив у двері, було вже майже пів на десяту. Містер Олдейкр…

– Зачекайте! – зупинив його Голмс. – Хто відчинив двері?

– Літня жінка, мабуть, його економка.

– І вона, вочевидь, спитала, хто ви, і ви їй відповіли?

– Атож.

– Продовжуйте, будь ласка.

Мак-Фарлейн витер спітніле чоло й продовжив:

– Ця жінка завела мене в їдальню, доволі скромна вечеря вже була на столі. Після кави містер Джонас Олдейкр запросив мене в спальню, де стояв важкий сейф. Він його відімкнув і витягнув купу документів, які ми почали розбирати. Закінчили вже десь опівночі. Він мовив, що не хоче будити економку, і випустив мене через двері спальні, які вели надвір і весь час були відчинені.

– Фіранка була опущена? – спитав Голмс.

– Не впевнений, але здається, що наполовину. А, згадав! – він підняв її, щоб випустити мене. Я не міг знайти ціпок, але він заспокоїв: «Не біда, синку, ми тепер, сподіваюся, будемо бачитися частіше, і хочу вірити, що цей обов’язок не стане для вас обтяжливим. Прийдете наступного разу та й заберете свій ціпок». Так я й пішов – сейф відчинений, а пачки документів – на столі. Було вже пізно повертатися в Блекгіт, тому я переночував у готелі «Анерлі Армз». Ось, власне, і все. А про цю страшну подію дізнався лише в потязі…

– Маєте ще запитання, містере Голмс? – поцікавився Лестрейд. Слухаючи Мак-Фарлейна, він разів зо два скептично підняв брови.

– Поки не побуваю в Блекгіті – ні.

– У Норвуді, хотіли ви сказати, – виправив Лестрейд.

– Саме це я й хотів сказати, – поділився своєю загадковою усмішкою Голмс.

Хоча Лестрейд і не любив згадувати це, але він не один раз і не двічі переконався на власному досвіді, що Голмс зі своїм гострим, як лезо бритви, розумом бачить набагато глибше, ніж він, Лестрейд. Останній підозріло глянув на мого товариша.

– Маю потребу переговорити з вами, містере Голмс, – сказав він. – Що ж, містере Мак-Фарлейн, ось мої констеблі, а кеб чекає внизу.

Нещасний юнак піднявся і, благально поглянувши на нас, вийшов із кімнати. Полісмени пішли за ним, Лестрейд залишився. Голмс узяв зі столу чернетки заповіту й уважно взявся їх вивчати.

– Цікавий документ, Лестрейде, чи не так?

Шерлок простягнув нотатки інспектору. Представник влади спантеличено покрутив їх у руках і сказав:

– Я розібрав лише перші рядки, потім ще кілька посередині другої сторінки та два наприкінці. У цих місцях почерк майже каліграфічний, все інше написано дуже нечітко, а три слова взагалі неможливо прочитати.