Середземноморське перехрестя

Розділ 3
Мальта, Таранто, Матапан

3.1. Мальта

Значення цього острова для війни на Середземному морі найкраще відобразив Вінстон Черчилль: «З часів Нельсона Мальта була вірним британським постом, який охороняв вузький і надзвичайно важливий морський коридор через центральну частину Середземного моря. Ніколи ще її стратегічне значення не було настільки великим, як під час останньої війни». Розуміли це й італійці, для яких Мальта була буквально як «більмо на оці». Однак їхні атаки на острів спочатку не були надто результативними. Хоча перші італійські літаки з’явились над Мальтою вже 11 червня 1940 р., до грудня на острів було скинуто лише 283 тонни бомб. Звичайно, вони спричинили жертви і руйнування, однак не могли виключити Мальту з системи військових баз британського Королівського флоту.

Обидві сторони скерували до бою значні сили, що призвело до значної інтенсифікації бойових дій довкола Мальти. Британці намагались за будь-яку ціну утримати острів, а для цього потрібно було забезпечити постійну присутність на ньому потужного авіаційного угрупування. В перші тижні боїв там було лише три літаки-винищувачі, а перекинути додаткові машини можна було лише з авіаносців – Мальта знаходилась поза досяжністю винищувачів з будь-якої з британських берегових баз. Кожна спроба передислокації на острів додаткових літаків перетворювалась у великомасштабну операцію із залученням потужних сил флоту.

Першу спробу посилення винищувального прикриття Мальти, відому як операція «Харрі», британці провели з 31 липня по 2 серпня 1940 р. Авіаносець «Аргус» доставив 12 винищувачів «Харрікейн», які 2 серпня стартували з його палуби і благополучно приземлились на Мальті. Ескорт «Аргуса» складався з чотирьох есмінців, а для його далекого прикриття вийшло в море все з’єднання «Н» – три лінкори, авіаносець «Арк Ройял», три легкі крейсери і вісім есмінців. Крім того, відволікаючий маневр здійснювали кораблі з Александрії – два лінкори й авіаносець «Ігл» під ескортом кількох есмінців. Перелік задіяних сил дозволяє уявити, наскільки великих зусиль потребувала доставка на Мальту лише дюжини винищувачів.

29 серпня британці розпочали чергову велику операцію під кодовою назвою «Хетс». Її головним завданням було переведення з Гібралтару до Александрії нового авіаносця «Ілластрієс». Корабель вийшов в море у складі з’єднання «F», яке включало також лінкор «Веліент» і крейсери ППО «Калькутта» і «Ковентрі». Якби основне завдання реалізувати не вдалось, то «Ілластрієс» мав повернутись до Гібралтару, а його літаки (12 винищувачів «Фулмар» та 22 торпедоносці «Свордфіш») посилили б авіаційне угрупування на Мальті. Операцію забезпечували з’єднання «Н» (лінкор «Рінаун», авіаносець «Арк Ройял», легкий крейсер «Шеффілд» та 13 есмінців); воно ж прикривало і конвой з трьох транспортів, який вирушив на Мальту з Гібралтару. Ці сили вийшли в море на другий день операції, 30 серпня. Літаки з «Арк Ройяла» завдали бомбового удару по невеликому портовому місту Ельмас на Сардинії. Завдяки цьому увага італійської повітряної розвідки зосередилась на західному напрямі, а з’єднання «F» без жодних перешкод змогло пройти Сицилійською протокою. У східній частині Середземного моря його прохід забезпечували основні сили александрійської ескадри. Італійське командування вислало в море основні сили свого флоту – п’ять лінкорів (включаючи найновіші «Літторіо» і «Вітторіо Венето»), 10 крейсерів, 34 есмінці. Однак повітряна розвідка не змогла надати своєчасну й достовірну інформацію про місцезнаходження британських кораблів, і зустріч двох флотів не відбулась. «Ілластрієс» благополучно дістався Александрії, суттєво посиливши британський Середземноморський флот.

Літаки «Ілластрієса» одразу ж включились до бойових дій. Першим успіхом стала атака Бенгазі в ніч на 17 вересня 1940 р., під час якої «Свордфіші» 816-ї ескадрильї потопили міноносець «Бореа» і два транспорти, а літаки 819-ї ескадрильї виставили мінне загородження поблизу порту, на якому підірвались і затонули есмінець «Аквілон» і два невеликих транспорти. В західній частині Середземного моря головну роль тим часом відігравав старий авіаносець «Аргус». Його завданням була доставка винищувачів на рубіж, звідки вони могли долетіти до Мальти. Кожен з цих рейсів супроводжувався виходом у море сильного прикриття зі складу з’єднання «Н», однак далеко не завжди вдавалось досягти цілковитого успіху. Наприклад, у ході операції «Вайт», яка розпочалась 17 листопада 1940 р., з 14 літаків (12 «Харрікейнів» і два «Ск’юа»), які стартували з палуби «Аргуса», до Мальти дістались лише п’ять.

Рубіж 1940/41 року відзначався певним затишшям у бойових діях довкола Мальти. Однак навесні 1941 р. на водах і в повітрі довкола острова знову стало гаряче. Для британського Королівського флоту ключовими завданнями були постійна доставка на Мальту винищувачів (для компенсації втрачених у повітряних боях) та проведення конвоїв із постачанням. У березні 1941 р. пароплав «Парракомб» доставив на острів 21 «Харрікейн». Ще 12 таких же літаків перелетіло 3 квітня з «Аргуса», а 23—27 квітня з «Арк Ройяла». В останньому випадку це були «Харрікейни» нової модифікації – Мк.ІІ, з потужнішими двигунами. Завдяки цьому дислоковані на Мальті винищувальні ескадрильї могли ефективніше протистояти ворожій авіації. Доставку літаків з Великобританії до Гібралтару у квітні-червні 1941 р. забезпечував ще один авіаносець – «Фюрієс». За місяць – з кінця квітня до кінця червня 1941 р. – він здійснив спільно з «Арк Ройялом» три походи в Середземне море. За кожним разом пара авіаносців випускала від 48 до 64 «Харрікейнів», частина з яких летіла на Мальту, а частина – ще далі, до Єгипту. В проміжках між цими походами «Фюрієс» ще встигав «змотатись» до Великобританії за новими літаками. 27 червня «Арк Ройял» почав рейс через усе Середземне море. Під час операції «Рейлвей І» він доставив з Гібралтару на Мальту 21 «Харрікейн», а потім зайшов до Александрії і на зворотному шляху (операція «Рейлвей ІІ») «підкинув» на острів ще 25 винищувачів. Ці операції дозволили створити на Мальті досить сильне угрупування винищувальної авіації. Однак завдання постачання гарнізону й населення острова усім необхідним, як і раніше, лишалось вкрай актуальним. На Мальту морським шляхом доводилось возити буквально все – паливо, боєприпаси, продовольство…

Підводний човен «Рорквел»

Найбільш термінові й важливі вантажі доводилось доставляти підводними човнами, зокрема, великими мінними загороджувачами «Рорквел» і «Кашалот». У кожному з рейсів ці субмарини привозили на острів дві тонни медикаментів та близько 100 тонн авіаційного бензину. Однак це була лише крапля в морі потреб, які обчислювались тисячами й десятками тисяч тонн. Такі обсяги можна було доставити лише великими надводними транспортами під надійним прикриттям з моря та повітря. Це вимагало організації комплексних операцій, кожна з яких передбачала проведення конвоїв як з Гібралтару, так і з Александрії, а також повернення порожніх суден з Мальти. Зокрема, в ході операції «Іксесс» у січні 1941 р. з Гібралтару було без втрат проведено чотири судна, одне з яких доставило на Мальту 12 винищувачів, 4000 тонн боєприпасів і 3000 тонн насіннєвої картоплі, а інші три везли озброєння і техніку британського експедиційного корпусу в Греції і пунктом їхнього призначення був Пірей. Одночасно здійснювалось проведення двох суден з вантажем з Александрії на Мальту і повернення дев’яти порожніх транспортів з Мальти до Александрії. Усі транспорти досягли мети, однак ескортові довелось відбивати несамовиті атаки німецьких пікірувальників та італійських торпедоносців. Після полудня 10 січня авіаносець «Ілластрієс» зазнав удару групи Ju 87, які добились шести прямих влучань бомб. На авіаносці була пошкоджена льотна палуба, виведено з ладу половину озброєння та стерно. Корабель змушений був зайти у Валетту для аварійного ремонту. Атаки літаків продовжувались і наступного дня. Найбільшим успіхом стало пошкодження трьома прямими влучаннями легкого крейсера «Саутгемптон». Пожежу, яка спалахнула на кораблі, приборкати не вдалось, і крейсер довелось добити торпедами з інших британських кораблів.

«Ілластрієс» перебував на Мальті до 23 січня. Незважаючи на неодноразові нальоти ворожих літаків, які прагнули за будь-яку ціну добити авіаносець, сяк-так полатаний корабель ввечері 23 січня залишив острів і за два дні безперешкодно досяг Александрії.

19—23 березня 1941 р. у рамках операції МС-9 британці без втрат провели на Мальту чотири транспорти з Хайфи та Александрії, у квітні були теж без втрат проведені конвойні операції MD.2 і MD.3.

Швидкісний мінний загороджувач «Менксмен»

Наприкінці квітня – у травні 1941 р. британський Королівський флот провів великомасштабну конвойну операцію «Тайгер»/MD.4, яка мала на меті не тільки доставку вантажів на Мальту, але й перекидання підкріплень до Єгипту. Останні зазвичай доставлялись більш безпечним кружним шляхом – довкола Африки. Але з огляду на поразку в Греції становище британських військ в Єгипті було критичним, тому військово-політичне керівництво Великобританії вирішило ризикнути, направивши підкріплення найкоротшим, але небезпечним шляхом. Транспорти й кораблі ескорту на шляху зазнавали атак італійської авіації, однак вони були безрезультатними. Єдина втрата – пароплав «Емпайр Сонг» – була зумовлена підривом на міні. Опівдні 12 травня конвой прибув до Александрії, доставивши 238 танків, 64 винищувачі «Харрікейн» та інші важливі вантажі.

21—24 липня британці здійснили операцію «Сабстенс», під час якої на Мальту було проведено сім транспортних суден і доставлено 65 тисяч тонн вантажів та п’ять тисяч солдат (частину бійців і вантажу боєприпасів везли не транспорти, а бойові кораблі – легкі крейсери «Аретюза», «Единбург» та швидкісний мінний загороджувач «Менксмен»). Прикриття, як зазвичай, забезпечувало з’єднання «Н». Теж як зазвичай кораблі зазнавали інтенсивних атак з повітря. Італійські торпедоносці 23 липня зуміли добитись влучань у легкий крейсер «Манчестер» і есмінець «Фірлесс». «Манчестер» зумів повернутись до Гібралтару, а ось есмінець довелось затопити. Ще один есмінець «Файрдрейк» підірвався на міні, але його вдалось відбуксирувати до Гібралтару. Отримав торпеду і транспорт «Сілвер Стар», однак, незважаючи на ушкодження, він зумів дійти до Мальти. Таким чином, операція «Сабстенс» завершилась повним успіхом. Однак у Гібралтарі ще лишалось 1700 солдат, які не потрапили на Мальту – лайнер «Лінестер», який мав їх везти, напередодні операції «Сабстенс» сів на мілину. Завдання доставки цього контингенту виконали крейсери «Аретюза», «Ерміон» і мінний загороджувач «Менксмен», які у супроводі трьох есмінців вийшли з Гібралтару 31 липня. Під час цього рейсу есмінці «Коссак» і «Маорі» обстріляли аеродром Альгеро на Сицилії, а крейсер «Ерміон» таранним ударом потопив італійську субмарину «Тембієн».

У серпні й першій половині вересня британський флот провів кілька менших операцій. Зокрема, операція «Майнсміт» мала на меті постановку мінного загородження поблизу Ліворно. Її головним учасником був загороджувач «Менксмен», а для його прикриття 22 серпня в море вийшло з’єднання «Н» – лінкор «Нельсон», авіаносець «Арк Ройял», крейсер «Ерміон» та п’ять есмінців. Італійська розвідка на цей раз вчасно повідомила про вихід ворожих кораблів у море, і назустріч їм вирушили основні сили флоту – лінкори «Вітторіо Венето» і «Літторіо», чотири важких і три легких крейсери, 15 есмінців. Однак вони шукали противника на південній схід від Сардинії, а англійські кораблі діяли значно північніше, в Лігурійському морі. «Менксмен» успішно виконав завдання, а літаки з «Арк Ройяла» здійснили наліт на аеродром Тьємпо на Сардинії. Італійський же флот, хоч і розминувся зі з’єднанням «Н», все ж зазнав втрат: важкий крейсер «Больцано» був атакований підводним човном «Тріумф». Торпеда ушкодила корму корабля, і його ледь вдалось відбуксирувати до Мессіни.

9 і 13 вересня під час операцій «Статус І» і «Статус ІІ» авіаносці «Арк Ройял» і «Фюрієс» забезпечили перекидання на Мальту 59 винищувачів.

До жовтня 1941 р. британці провели загалом 13 операцій з постачання Мальти. Під час них на острів перекинули 327 літаків (з них 300 «Харрікейнів»), завдяки чому він був прикритий достатньо ефективним «парасолем» протиповітряної оборони. Протидію італійців мальтійським конвоям не можна визнати надто ефективною: з 31 транспортного судна, відправленого на острів, було потоплене лише одне. Британцям вдалось втримати стратегічно важливу позицію в центрі Середземномор’я, значення якої не переставав підкреслювати В. Черчилль. «Мальта з Єгиптом і Гібралтаром – це лінія оборони єдності Імперії» – такі слова пролунали з його вуст під час одного з виступів у травні 1941 року.

3.2. Удар у серце італійського флоту: наліт на Таранто

Не помилимось, якщо скажемо, що більшість читачів знайомі з японським нальотом на Перл-Харбор 7 грудня 1941 р. та його наслідками. Однак маловідомим фактом лишається те, що взірцем для планування цієї операції став наліт британської палубної авіації на головну базу італійського флоту Таранто.

Ідея авіаційного удару по Таранто у випадку війни з Італією з’явилась ще у 30-х роках минулого століття, а остаточно конкретизувалась у 1938 р. Її автором був морський офіцер Артур Л. Лістер. Він в роки Першої світової війни служив на лінкорі «Куїн Елізабет», який певний час базувався саме в Таранто. Якийсь час ця ідея лишалась суто теорією, але вступ Італії у війну перевів її у практичну площину. Командувач британського Середземноморського флоту адмірал Каннінгем був палким її прихильником, однак у своєму розпорядженні він мав лише застарілий авіаносець «Ігл», який не годився для рейду через надто малу швидкість і невеликий склад авіагрупи. Однак на початку вересня 1940 р. до Александрії прибуло з’єднання на чолі з новим авіаносцем «Ілластрієс», командував яким – ну звісно ж – контр-адмірал Лістер! Командування флоту приступило до планування операції, яка отримала кодову назву «Джаджмент» («Правосуддя»). Відповідно до плану, удар мали завдавати дві хвилі по 15 торпедоносців «Свордфіш», причому частина машин мала нести не торпеди, а освітлювальні бомби – наліт передбачалось провести вночі. Спочатку рейд запланували на 21 жовтня 1940 р. – ніч повного Місяця, а до того ж, символічну дату: 135-ту річницю Трафальгарської битви. Однак на заваді стала пожежа, яка спалахнула в ангарі «Ілластрієса» 18 жовтня. Рейд довелось перенести на ніч з 11 на 12 листопада.

Авіаносець «Ілластрієс»

Розвідку бази в Таранто здійснили двомоторні бомбардувальники «Меріленд», які стартували з Мальти. Як і слід було очікувати, база в була складною ціллю: її прикривали 105 зенітних гармат та 109 кулеметів, 90 аеростатів загородження, прожектори і звуковловлювачі. До цього додавались сотні стволів зеніток на кораблях. На момент атаки в Таранто перебувало усі шість італійських лінкорів, сім важких і два легких крейсери, 28 есмінців, 16 підводних човнів та низка дрібніших кораблів. Однак повітряна розвідка британців зуміла виявити слабкі місця: базу можна було атакувати з боку суходолу – тут її не захищали аеростати загородження. Головні об’єкти атаки – лінійні кораблі – стояли на рейді, де глибини сягали 20—25 м. Вони були захищені протиторпедними сітями, однак ці сіті сягали глибини лише сім метрів, тоді як британські авіаційні торпеди могли йти на глибині до 12 м, і до того ж мали магнітні підривники – а значить, не потребували безпосереднього влучання в корабель. Британці ґрунтовно підійшли до підготовки рейду. Група пілотів, визначена для участі в ньому, провадила інтенсивні тренування, метою яких було освоєння методики застосування торпед на мілководді. Самі торпеди додатково обладнувались дерев’яними стабілізаторами, які запобігали їхньому зануренню більше ніж на 15 метрів. Пілоти торпедоносців мали виконати ювелірну роботу, скинувши торпеди так, щоб вони пройшли нижче протиторпедних сіток, але водночас не вдарились в дно затоки. На останньому етапі тренувань відпрацьовувалась взаємодія у складі ударних хвиль літаків з різним бойовим навантаженням: торпедами, фугасними та освітлювальними бомбами.

Аерофотознімок бази Таранто після атаки торпедоносців

Для участі в операції «Джаджмент» командувач Середземноморським флотом поділив свої сили на три групи. До першої увійшли авіаносці «Ілластрієс» та «Ігл», які й мали виконувати основне завдання, а також їхній безпосередній ескорт – чотири крейсери і стільки ж есмінців. Друга група – лінкори «Ворспайт», «Веліент», «Малайя», «Реміллес», чотири крейсери і дюжина есмінців – становила сили далекого прикриття. В момент удару по Таранто вона мала знаходитись між італійською базою та авіаносцями, прикриваючи останні від можливої атаки з боку ворожого флоту. Третя група (три легкі крейсери і два есмінці) мала завдати удару по італійських комунікаціях у протоці Отранто. Крім того, дві групи літаків берегового базування виділялись Королівськими повітряними силами. Перша з них мала забезпечити розвідку об’єкта удару, а друга – бомбити сухі доки Таранто (це мало б завадити ремонтові ушкоджених торпедоносцями кораблів).

В останній момент британцям довелось переглянути план – на авіаносцеві «Ігл» виявили несправності, які потребували тривалого докового ремонту. Адмірал Каннінгем, не бажаючи далі відкладати операцію, вирішив провести її за участю лише «Ілластрієса». На останній передали частину «Свордфішів» з «Ігла», але й так чисельність ударної групи довелось скоротити з 30 до 24 літаків. Тепер кожна ударна хвиля мала складатись з 12 «Свордфішів» – шести з торпедами, чотирьох з фугасними бомбами і двох з освітлювальними.

Британське командування доклало максимальних зусиль для маскування удару, намагаючись створити метушню в Середземному морі. В період з 4 по 14 листопада воно запланувало проведення одразу десяти операцій різного масштабу, що мало заплутати розвідку противника й ускладнити ворожому командуванню визначення пріоритетів. До найбільших операцій, що здійснювались у цей час, належали:

– проведення конвою AN-6 з Єгипту в порти Егейського моря;

– проведення конвою MW-3 з Єгипту на Мальту;

– передислокація лінкора «Барем», важкого крейсера «Бервік», легкого «Глазго» та трьох есмінців з Гібралтару до Александрії (операція «Коат»);

– доставка легкими крейсерами «Ейджекс» і «Сідней» з Порт-Саїда підкріплення на о. Крит (бухта Суда).

4 листопада з Александрії та Порт-Саїда вийшли конвої AN-6 і MW-3, наступного дня порт залишили крейсери «Ейджекс» і «Сідней» з бійцями 14-ї піхотної бригади. Після висадки піхотинців на Криті вони долучились до основних сил адмірала Каннінгема, які вийшли в море 6 листопада. У той же день Гібралтар залишив лінкор «Барем» із супроводом. Його перехід прикривало все з’єднання «Н». 9 листопада літаки з авіаносця «Арк Ройял» бомбили аеродром Кальярі на Сардинії, після чого основні сили адмірала Соммервілла повернулись до Гібралтару, а «Барем» з ескортом неподалік від Мальти приєднався до ескадри Каннінгема.

Торпедоносець «Свордфіш»

Заходи оперативного маскування, вжиті британцями, виявились цілком успішними. Коли противник виявив головні сили Середземноморського флоту, то вирішив, що вони вийшли в море задля прикриття чергового конвою. Обмеженню ситуаційної обізнаності сприяла й активна робота ППО британських кораблів – їхні зенітки збили аж вісім італійських літаків-розвідників. Після зустрічі в районі Мальти об’єднані сили британців спочатку взяли курс на Александрію – і італійці цілком логічно сприйняли це як завершення операції. Та насправді це був лише початок…

«Ілластрієс» вийшов у море 6 листопада 1940 р. У своєму ангарі він ніс 40 літаків – 24 «Свордфіші» з 813-ї, 815-ї, 819-ї та 824-ї ескадрилій, а також 12 винищувачів «Фулмар» і чотири «Сі Гладіатор». Командував кораблем кептен (відповідник капітана І рангу) Д. В. Бойд, який змінив на цьому посту ідеолога операції контр-адмірала Лістера. Він мусив підвести свій корабель непоміченим до Таранто. Від командирських талантів Бойда, його здатності передбачати кроки противника, значною мірою залежав успіх операції.

9 та 10 листопада через забруднене пальне, яке потрапило в одну з цистерн авіаносця, вийшли з ладу двигуни трьох «Свордфішів», і ударна група «Ілластрієса» скоротилась до 21 машини. Однак операція не була скасована. О 13:10 11 листопада британське з’єднання розділилось на тактичні групи, які почали висування у визначені райони. До настання сутінок британські кораблі перебували під «парасолькою» бойових патрулів винищувачів.

Ввечері «Ілластрієс» у супроводі крейсерів «Бервік», «Йорк», «Глостер» і «Глазго» та чотирьох есмінців зайняв позицію за 40 миль на захід від острова Кефалонія. Від цілі – Таранто – їх відділяло 170 миль. Решта флоту Каннінгема, як і передбачалось, вийшла в район між авіаносцем і узбережжям Апеннін, а крейсери «Ейджекс», «Сідней» і Оріон» з двома есмінцями вирушили в Отрантську протоку, щоб поганятись там за ворожими транспортами.

О 20:40 з палуби «Ілластрієса» почали стартувати літаки першої ударної хвилі. Операція, якій суджено було увійти в історію, вступила у вирішальну фазу. Маршрут «Свордфішів» будувався так, щоб до Таранто вони вийшли о 23:00. Літаки мали зайти на ціль із заходу і північного заходу, тобто з темного боку горизонту, йдучи по місячній доріжці, як по нитці. Бомбардувальники мали відвернути на себе увагу протиповітряної оборони і дати можливість торпедоносцям виконати головне завдання – знищити італійські лінкори. ППО Таранто, яка тієї ночі вже тричі оголошувала повітряну тривогу, елементарно проґавила появу літаків, зреагувавши із запізненням.

Вибір тактики удару довірили командирам ударних хвиль. Лідер першої з них – лейтенант-коммандер (відповідає українському званню капітан ІІІ рангу) К. Вільямсон – вирішив заходити на ціль на висоті 2500 м, з цієї позначки знижуючись для атаки. Ведучий другої хвилі лейтенант (по-нашому – капітан-лейтенант) Дж. В. Хейл віддав перевагу заходові на малій висоті, розраховуючи оминути троси аеростатів загородження. Його хвиля, на відміну від першої, налічувала не 12, а лише дев’ять «Свордфішів» – п’ять з торпедами, два з фугасними бомбами і два з освітлювальними.

О 23:02 в небі над Таранто спалахнула перша освітлювальна бомба, за нею – наступні. Лише після цього італійські зенітки відкрили вогонь. Майже одразу ж на набережній та у базі гідролітаків розірвались бомби. «Свордфіші»-бомбардувальники скинули свій вантаж не прицільно, і значних збитків противникові не завдали. Однак з основним своїм завданням вони цілком справились, відвернувши увагу зенітників від торпедоносців.

Першим над затокою з’явився «Свордфіш» Вільямсона. Прорвавшись у крутому піке через вогневий бар’єр, пілот вирівняв машину біля самої поверхні моря, вивівши її на один з лінкорів типу «Конте ді Кавур». Вільямсон прицільно скинув торпеду, уразивши ворожий корабель, але одразу ж у його літак поцілила черга зенітки з есмінця «Фульміне»… Пілот і його бортовий спостерігач суб-лейтенант (звання відповідає нашому старшому лейтенантові) Н. Дж. Скарлетт врятувались і потрапили до полону, де перебували до кінця війни. За лідером пікірував літак суб-лейтенанта П. Д. Дж. Спайка. Оминувши кілька невеликих кораблів, він вийшов до лінкора і з відстані 200 метрів прицільно скинув торпеду, а згодом широкою дугою вийшов із зони зенітного вогню. Вдало атакував і третій літак з ланки Вільямсона, який поцілив торпедою у лінкор, вже уражений Вільямсоном.

Ведучий другої ланки лейтенант Нейл Кемп спритно оминув зони вогню зеніток з півострова Роналінелья і острова Сан-П’єтро, а також аеростати загородження, і з відстані 300 м від цілі скинув торпеду. Його ведені обрали як мішень лінкор типу «Літторіо». Лейтенант М. Р. Маунда, опинившись в епіцентрі зенітного вогню, скинув торпеду на відносно великій відстані – 400 м. Натомість Г. А. І. Свейн всадив свою торпеду в лінкор зі 120 метрів і ледь зумів вивести машину з атаки, оминувши надбудови лінкора буквально за кілька сантиметрів.

Після завершення атаки першої хвилі «Свордфішів» становище італійського флоту в Таранто було розпачливим. Лінкор «Конте ді Кавур» поволі йшов на дно, й аварійним командам не вдавалось зупинити це занурення. «Літторіо» ще тримався на поверхні, але лише завдяки нелюдським зусиллям моряків зі своїх аварійних партій. За лічені хвилини третина лінкорів ВМС Італії була виведена з ладу. Але це ще було не все…

Наступні 25 хвилин у небі було спокійно, натомість в Таранто панував жахливий розгардіяш. Екіпажі намагались урятувати пошкоджені кораблі. Пораненим морякам надавали першу медичну допомогу, командування почало отримувати рапорти про втрати. Але о 23:35 в небі знову з’явились «Свордфіші». Друга ударна хвиля повторила тактику першої: спочатку освітлювальні бомби, потім – фугаски на набережну й склади палива, а після цього – атака торпедоносців. Ведучий Дж. В. Хейл на мінімальній висоті – 10 м над поверхнею моря – наблизився до «Літторіо» і з відстані 200 м скинув торпеду. Незважаючи на численні пробоїни від уламків зенітних снарядів, Хейл зумів привести свого «Свордфіша» на авіаносець. Другим атакував лейтенант Ф. М. А. Торренс-Спенс. Спочатку він обрав за ціль один з лінкорів типу «Кавур», але йому завадив інший літак лейтенанта Дж. В. Бейлі. Останній так і не зумів скинути торпеду – його «Свордфіш» був збитий зенітками. Торренс-Спенс, проминувши «Кавур», побачив перед собою силует «Літторіо». Хоч механізм скидання торпеди спочатку затявся, Торренс-Спенс зрештою зумів влучити в ціль. Пілотові ледве вдалось дотягти свою машину, пошкоджену зенітним вогнем, до авіаносця. Більше пощастило лейтенантові К. С. К. Лі – він торпедував «Кавур» і зумів уникнути ушкоджень власної машини. Останнім у другій хвилі йшов літак лейтенанта Дж. В. Г. Велхема, який теж успішно торпедував ворожий лінкор і, незважаючи на пошкодження літака, повернувся на авіаносець. Останнім акордом операції «Джаджмент» став наліт екіпажу лейтенанта Е. У. Кліффорда. Спочатку він не мав брати участі в рейді через несправність літака, але механікам вдалось відремонтувати «Свордфіш», і Кліффорд буквально вимолив згоду на старт. Літак, озброєний бомбами, з’явився над освітленим полум’ям пожеж Таранто за півгодини після атаки другої ударної хвилі. Спочатку Кліффорд намагався атакувати лінкори, але був відігнаний зенітним вогнем. Тоді він переключив увагу на важкі крейсери, як стояли на якорях у затоці Мар Пікколо. Бомби поцілили у важкий крейсер «Тренто» й есмінець «Лібеччіо», завдавши цим кораблям серйозних ушкоджень. Літак Кліффорда сів на палубу «Ілластрієса» о 2:50 12 листопада. Після цього авіаносець взяв курс на Александрію. Спочатку планувалось повторити удар наступної ночі, та цьому завадила погода. Не була виконана і ще одна частина плану – удар бомбардувальників Королівських повітряних сил по сухих доках Таранто, оскільки командування вирішило, що ця операція буде занадто ризикованою з огляду на підвищену пильність ППО італійців після рейду торпедоносців. Однак і без цього результат нальоту неповних двох дюжин антикварних біпланів на головну базу італійського флоту був неймовірним. Лінкор «Кайо Дуіліо», уражений торпедою в правий борт, через величезну діру набирав воду, і близько 4-ї ранку його відбуксирували на мілину – інакше корабель міг затонути. Ремонт «Кайо Дуіліо» завершився лише на початку травня 1941 р. Однотипний «Андреа Доріа» відбувся незначними ушкодженнями, а ось «Конте ді Кавур» був повністю виведений з ладу. Торпеда, що влучила в нього, утворила вирву у дні корабля розміром 8×12 метрів, через яку лінкор набрав величезну кількість води і затонув. У липні 1941 р. його вдалось підняти, сяк-так залатати і відбуксирувати для ремонту до Трієста. Однак корабель вже ніколи не повернувся на службу.

Новий лінкор «Літторіо» отримав три влучання торпедами, два з яких припали на правий борт. Утворились пробоїни розміром 15×10 і 12×9 м, всередину корпусу набралось багато води, й уся носова частина корабля занурилась під воду. Третя торпеда поцілила в лівий борт, поблизу корми. Вибух четвертої торпеди поблизу корабля ослабив кріплення броньових плит, що призвело по появи нових протічок у корпусі. І хоч «Літторіо» вдалось врятувати, ремонт його у Таранто тривав до серпня 1942 р.

Певних збитків італійцям завдали і «Свордфіші»-бомбардувальники – вони знищили частину складів з боєприпасами, кілька ангарів бази гідроавіації та вісім тримоторних гідролітаків «Кант» Z.506B. Додатковим чинником, який паралізував на кілька днів діяльність бази в Таранто, стали ті британські торпеди, які не вибухнули, а лягли на дно. Їхні магнітні підривники могли спрацювати у будь-який момент, і знадобився час, щоб усунути цю небезпеку. А ось втрати серед особового складу були порівняно невеликі – загинуло трохи більше 40 моряків. Ще однією доброю новиною для італійського флоту була невелика кількість літаків, що брали участь у рейді. Через це екіпажі «Свордфішів» зосередили свою увагу на найбільших цілях – лінкорах, десятки ж інших кораблів лишились неушкодженими.

Поки літаки «Ілластрієса» працювали по базі Таранто, третя тактична група британського з’єднання полювала в протоці Отранто. Вона зустріла конвой з чотирьох транспортних суден у супроводі допоміжного крейсера «Рамб ІІІ», міноносця і двох тральщиків. Три британські крейсери швиденько відправили на дно усі транспорти і взялись було за кораблі ескорту. Однак на щастя для останніх командир британського загону отримав повідомлення (хибне, як виявилось) про обстріл ворожим флотом Корфу і, облишивши недобитки, вирушив до цього острова.

Опівдні 12 листопада група прикриття зустрілась з ударною групою «Ілластрієса». Італійці увесь день намагались знайти британську ескадру, але безрезультатно. Щоправда, літаки-розвідники тричі таки змогли виявити англійські кораблі, але в усіх випадках чітко спрацювали винищувачі з «Ілластрієса» – вони збивали розвідників швидше, ніж ті встигали повідомити по радіо про свою знахідку.

Операція «Джаджмент» на довгі місяці забезпечила британському флотові перевагу на Середземноморському ТВД. Винятково успішний рейд, здійснений скромними силами за участю лише одного авіаносця, наочно показав усьому світові потенціал нового виду зброї. Авіаносець, який у міжвоєнний період вважався недолугим гібридом, приреченим грати другорядну роль, раптом перетворився на вирішальну силу. Далека проєкція сили, якої неможливо було досягнути, застосовуючи артилерію навіть найбільших калібрів, змусила переглянути засади тодішньої теорії війни на морі. Вночі на 12 листопада 1940 р. почалась епоха панування авіаносців і палубної авіації на морях і океанах, а одночасно – скінчився майже столітній період панування броньованих артилерійських кораблів (започаткований в часи громадянської війни в США).