VIII
На другий день вже стала варити кухарка. Конашевича примістили з хлопцями разом в одній кімнаті. Охмістр стався вже не потрібний і пішов на ласкавий хліб. Антошко усім услугував і приносив харч з кухні. Уся служба не могла з дива вийти, що Петро так охотно проміняв панські вибагливі страви на борщ, вареники, голубці, кашу.
Але хлопці були з цього дуже раді. Їм це подобалося, що не треба при обіді в'язатися різними церемоніями приличності, доброго виховання, про які їм морочив навчений охмістр.
Конашевич завів новий порядок вставання рано, миття, сніданку, обіду, далеких прогулянок і дбав про те, щоб хлопці сідали до їди голодні.
Життя пішло новим ладом. Вельможна пані придивлялася пильно усьому тому, заходила до їх кімнати, майже щодня міряла їх личка, чи не потовстіли, а на Петра дивилась ласкавими очима, усміхалася до нього, задержувала його руку довше в своїй. А все те з вдячності за таке щире піклування її діточками.
Петро добився у домі Аксака такого значення, що усім кермував після своєї вподоби, а ніхто цього не зміркував. Це завважала у першу чергу прислуга, а при тім усі підсудки та урядники канцелярії. Він був для всіх повагою і тепер, коли його значення через службу й урядників рознеслось по городі, стали всі забігати у нього ласки. До нього стали заходити люде з різними справами та просити, щоб за їх діло поперед поговорив з паном суддею. Через це Конашевич знайомився з різними людьми і багато людям помагав, особливо київським міщанам. Імення Конашевича стало звісне в цілому Києві. Його звали прямо: козаком Петром.
Дізнався про те і о. архімандрит і дуже з того зрадів. Конашевич мусив йому оповісти, яким чином виробив собі значення і заволодів Аксаками так непомітно, що вони самі цього не помітили.
— Славно, мій дорогий земляче, хай тобі Господь благословить. Я дуже радий, я прямо гордий з цього. Галичина стає сіллю українського народу. Тепер ти сам зрозумів, чого я тебе у Аксака поставив учителем. Тепер ти зможеш приєднати його, прив'язати кріпко до церкви і до народу. Він має між православними вельможами велике значення, і за ним піде багато других, котрим благочестя байдуже і вже одною ногою ступили за римську межу. Тепер ми їх, певно, з блудної стежки завернемо. Держи Аксака кріпко. Та хоч би між цими панами не було великих ревнителів, то вони нам допоможуть матеріально, дадуть гроші на наші цілі, а у Варшаві на сеймі за нами постоять. Вони не від одної біди та пониження заслонять нас своєю повагою сенатора. А подумай, якими вийдуть Аксакові сини, котрих ти вчиш. За приміром Аксака підуть інші, прийматимуть за вчителів наших православних людей, тоді на єзуїтський ліцей жоден православний вельможа не подивиться. А як ми матимемо свою добру школу, виховаємо своїх вчителів, тоді, може, нам поталанить позасновувати свої православні ліцеї. Тепер ти розумієш мою ціль, мою ідею, тож помагай мені.
Конашевич, запевнивши своє становисько в Аксаків, ішов сміливіше до наміченої цілі, а іменно — перетягти Аксаків від панів до народу, а так само його дітей виховати на вірних синів свого народу.
Хлопцям став він тепер оповідати дивні дива про козаків, звідкіля вони взялись і чого вони хочуть, до чого йдуть, про їх походи, терпіння, про оборону України, про те, що козаки могли би зробити, коли б пани їх не зупиняли, на що завели унію.
Хлопці пильно слухали і цілою дитячою душею стали по стороні козацтва та того бідного, через панів мученого народу, що мусить усе покидати та втікати між козацтво. В їх молодих головах прошибала думка, що, як лише підростуть, непремінно підуть на Запорожжя і там зробляться славними.
Та раз з того, що чули від Конашевича про гніт народу від панів, виговорилися перед батьком:
— Татку! Чого пани знущаються над простим народом, не дають йому жити? Таж перед Богом усі люде рівні.
— Як то не дають жити?
— А от, роблять хлопами як волами, не дають їм до козаків йти, люто карають тих, що перекрадаються на Запорожжя, а Запорожжя обороняє весь край від татарських набігів. Хай би козаки жили собі так, як їм подобається.
Аксак аж задеревів, почувши таке від свого малого сина. Таж він, український вельможа, робив з своїми підданцями так само, як і другі пани. Він теж радів з того, що Жолкевський так дощадно розгромив свавільство.
— Хто тобі таке наговорив, моя дитино?
— Нам пан Конашевич таке говорив, а цьому мусить бути правда, бо пан Конашевич все говорить правду і нам каже все правду говорити, бо говорити неправду, то великий гріх.
Аксак непотрібно питав, від кого діти таке чули, бо він добре тямив, що ніхто інший не мав приступу до його дітей.
Він дуже налякався і пішов зараз до жінки, щоби її оповістити про ту небезпеку, яка дітям грозить. Конашевича треба зараз прогнати, щоби не затроював молодих сердець ненавистю до панів,
До кімнати жінки прийшов схвильований і зачав від того, що Конашевича треба зараз прогнати. Оповів відтак все, що чув від дитини.
Він думав, що жінка безумовно згодиться з його думкою, бо вона відразу боялася того і не хотіла Конашевича за вчителя. Вельможна пані, вислухавши усе, заговорила так:
— Ти береш річ дуже гаряче і непотрібно хвилюєшся. Ми не знаємо, в якій цілі Конашевич це хлопцям говорив, бо наприкінці мав їм сказати, що неправду говорити — то гріх. Я не бачу найменшої причини видаляти з нашого дому пана Конашевича. Подумай, чи ми знайдемо кращого вчителя. Мали ми вже їх кількох, та лиш вічні жалоби, клопоти, плачі. А тепер діти вчаться гарно, вчителя люблять і слухають, а як виглядають? Не минуло ще два місяці, як позаводив у домі ті новості з простими стравами, а яка зміна. Хлопці виглядають, як саме здоров'я. Рум'яні, мов яблучка, здорові, підкови з-під очей пропали, сплять добре, болів голови нема і гарно вчаться. Ти забув те латинське новорічне повіншування? Прошу, це за півроку. А чи котрий болван з попередніх вчителів звернув на це увагу? Чи потрапив би цього доказати який патер єзуїт? — Аксакова говорила про своїх діток з таким захопленням, що їй аж сльози в очах стали. Вона закінчила: — Я на це ніколи свого позволення не дам, щоби такого розумного та щирого нам чоловіка позбутися.
— Та ти подумай, він говорив про запорожців, про гніт панів над простим народом. Що з цього вийде, як вони такими хлопськими ідеями в дитинстві пересякнуть?
— На запорожців стала я дивитися іншими очима, відколи пізнала пана Конашевича. Він теж жив на Січі козаком, а дивись, який він вчений, розумний і як між нами гарно ведеться, начеб уродився і виріс на панських покоях. Вже на Січі не мусить бути таке дикарство, коли чоловік з вищою освітою міг там жити. Та не лише він один. Скільки-то князів та панів між козаками побувало?
Пан Аксак не міг знову з дива вийти, що з його жінкою сталося? Звідкіля така переміна? А вже як жінка противиться тому і хоче, щоб Конашевич остався, то так воно і мусить бути. Але треба з ним поговорити в чотири очі, щоби понехав такі оповідання і не псував йому дітей, бо він собі цього не бажає.
Зараз того дня Петро знав про цю розмову між панством від Зосі, котра — ні питана, ні прошена, здибала його в сінях і все йому виляпала.
Аксак вибирався до своєї економії близ Києва і запросив з собою Петра.
Вони мали їхати самі, а щоб ніхто, навіть візник, не розумів їх розмови, то Аксак поклав собі розмовляти з Петром по-латині.
Люде, що бачили, як козак Петро їде в повозці поруч з паном суддею, ще більше запевнилися в тому, що Конашевич мав у пана таке значення, як ніхто другий.
Як виїхали за город, Аксак розпочав розмову:
— Перед кількома днями прийшов до мене Олесь і повторив мені одну з ваших наук про запорожців, а потім поставив мені таке питання, на яке я йому не міг відповісти: чого пани не дають жити простому народові, роблять ним, мов волами і таке інше. Я дивувався, як таке питання може постати в маленькій голівці, в непорочнім дитячім серці?
— Такі питання повстають найбільше в молодій голівці і в непорочному серці, бо воно має ту ласку божу відчути чужу кривду. Коли серце обросте товщею егоїзму, жадобою наживи, легким коштом без праці і чужими руками, то людина такі питання відганяти буде від себе, як наскучливу муху. Але Олесь, той добрий Олесь, та шляхетна дитина, чистий, мов ангел, він сам знав найти відповідь на це питання, бо я йому це пояснив. То не було питання до вашої милості, то був докір, зроблений вельможі.
Аксак аж спаленів від гніву:
— І вашмосць такі речі, так прямо у вічі без обиняків говориш мені тому, що я вельможа?
— Правда не повинна одягатися в дорогі сукні, вона повинна все ходити гола.
— Як смієш, вашмосць, такі квестії перед моїми дітьми роздивляти?
— Не хвилюйтеся, ваша милість, а говорім холодно. Тоді усе виясниться. Ваша милість поручили мені науку, та не саму науку, але і виховання ваших дітей. Моїм обов'язком є виховувати їх у правді божій. Я не єзуїт, і правди догори дном ставити не буду, щоб це, що у вас не по правді божій діється, виправдувати. Ваша милість знаєте з щоденного життя, з цих різних справ, котрі через ваші руки переходять, яка страшна пропасть між тими, що працюють, і між тими, що панують і з їхньої праці живуть. Всі те знають, що пани повернули простий працюючий люд у товар, що жиють з його поту і крові. А чи піднесеться голос остороги в обороні тої бідної, темної, працюючої черні?
— Так вже Бог дав, що всі люде не можуть бути рівні.
— Так Бог не дав. Він сотворив усіх людей рівними, а лише ті, що мають і чужим живуть, зложили цю несправедливість на Бога, щоб їх сумлінню легше стало. Я знаю письмо святе наізусть, а того я ніде не здибав. Ми взагалі навчились від жидів, що не одне шельмовство, яке люде роблять, складаємо на Бога. Я не говорю цього на те, щоб чернь бунтувати, а лише на пересторогу тим, що мають та ще деруть з бідного підданця. Я хотів би, щоб наші православні пани не мавпували польських панів, цих зайдів з Речі Посполитої, а навернулися до життя своїх славних предків з княжого періоду, коли то хліборобам жилося як горожанам, а не як рабам. Ще за часів литовського панування не згадує історія про такі антагонізми поміж шляхтою і хліборобською чернею. Я цього не хочу і на те пожертвую мої сили.
— Ледве чи зможеш цю пропасть своїм словом, хоч би воно було не знать яке палке і вимовне, вирівняти.
— Тут слова замало, треба діла. Признаєтесь мені, ваша милість, що з того, що тепер робиться, вийде між українським народом і панами таке, що народ проти панів вічно буде бунтувати. Пан Жолкевський над Солоницею усієї України не вимордував. Наші пани православні, не маючи в народі опору, будуть і далі приставати до ляхів, а потім потонуть усі в польськім морі. Український народ остане сам без шляхти своєї. А що тоді станеться з нашою церквою? Чи сам народ, темний і пригноблений, зможе її оборонити від цілковитого занепаду? Отже, дальшим наслідком цієї распрі буде упадок нашої церкви. У нас якраз церква повинна бути цим спійлом між панами, козаками, міщанами і простим народом. А цього, що й говорив синам вашої милості, я не жалую, і не стидаюся, й хочу, щоб у нас настали такі пани, які пізнають кривди, заподіяні простому народові, котрі би цієї пропасті не поглубляли, а, навпаки, її усували і мостили дорогу до з'єднання всіх православних в нашій благочестивій церкві.
— Як же, вашмосць, це зробиш?
— Так, як я зачав з синами вашої милості. Так повинні робити всі. За вашими синами підуть другі, коли їм очей більше егоїзму не засліпило. Те саме робить отець архімандрит. Він же теж шляхтич, а гримає на шляхту за її лукавство.
— Щось раз мені справді преосвященний говорив.
— Говорив, певно. Тільки що його мова інша, як моя. Я чоловік простий, ще без досвіду, не числюся з тим, щоб кому подобатись, і говорю прямо. Отець архімандрит говорить інакше.
— Вашмосць забив мені цвяха в голову про те, як у нас було в минувшину. Я просліджу, чи так справді було. Та справді. про бунти тоді не було чути.
— Не було гніту.
— Не було Наливайків, Косинських.
— Наливайків і Косинських створили погані обставини. Коли б не було невдоволення, то Наливайко не зібрав би був довкруги себе такої сили. Так само Косинський не був би зривався проти Острозьких, коли би були його не кривдили.
— Мене зразило це звірство, цей вандалізм, жадоба нищення.
— А це таке природне і зрозуміле. Хлопи видять у цьому, що пани посідають результат їхньої праці, поту і крові. Хлоп ненавидить своїх гнобителів і тому вважав панське добро як свою власність. А що нею користується його ворог, тому він її нищить. Наша шляхта православна мусить помиритись з народом, з козацтвом, мусить вступити на інший шлях.
— Який же то шлях на думку вашмосці?
— З'єднання всіх православних в православній церкві. Коли під її крилами з'єднаємось, тоді антагонізм вирівняється[...]
— Ну гарно. Українська шляхта з'єднається з народом в православній церкві, і що ж далі?
— Треба дати полегші народові, заводити церковні братства, заводити усюди школи від найменшої до найвищої, посилати талановитих хлопців за границю на науки, витворювати своїх вчених, освічених людей, ставати до конкуренції з єзуїтами, не допускати унії.
— Вашмосць, справді бачиш таку небезпеку в унії?
— Як же можна цього не бачити? Вона заводиться напрасно, по-магометанськи, огнем і мечем. Вона є помостом до латинства. Я тепер догматів не чіпаю. Латинська віра може бути і добра, але вона не для нас, вона панська віра, вона нас зляшує. Коли б ми приймали латинство прямо з Риму, а не з Польщі, може би, такої небезпеки не було.
Аксак мовчав задумавшись. Конашевич відкрив йому рубець занавіси до якогось іншого світу, на котрий він дотепер не дивився, хоч так близько біля нього
стояв. Конашевич каже:
— За ваших синів, ваша милість, будьте цілком спокійні. Вони від мене не почують одного слова, яке би противилось законам божим. Я вже сказав, на якому шляху я хотів би їх бачити. На них я покладаю великі надії і багато будую на їх характерах, які я сам хочу викувати з тих молоденьких, чистих, непорочних душ.
ІХ
Одного дня прикликав Аксак до себе Петра і, усміхаючись, дав йому прочитати письмо. Це була жалоба монахів Києво-Печерської лаври на свого архімандрита на те, що їм забирає їхні монаші доходи, що дає їм менше їсти, а не знати куди ті доходи монастиря повертає.
Петро, прочитавши письмо, усміхнувся теж.
— Що ж, вашмосць, на це скажеш?
— Я знав, що до цього прийде, а тільки цікавий знати, чи ця реформа отцеві архімандритові повелася легко і без бунту?
— Нащо ж отець архімандрит таку реформу заводив?
— Зробив дуже розумно. Я зараз завважав, що монахи не по-монашому живуть, а їдять і п'ють по-панськи. Треба було їм вівса відняти, а зложити на іншу хосеннішу ціль. Ці ощадності призначені на церкви і школи. На школи потреба великих грошей, бо треба зачинати від малого, від початкових шкіл. У нас нема учебників, а до цього треба друкарні і паперу тут, на місці, бо львівська ставропігія своїм потребам настарчити не може. Треба нам вчителів, а тих треба стягти з усієї України, поки ми своїх тутешніх не виховаємо. Та щоби і всі доходи монастирські на це видати, то того всього буде замало і треба благородні змагання отця архімандрита іншими фондами підперти. До того великого діла мусять і наші українські вельможі свою лепту докинути. А прошу, ваша милість, розглянутись між нашим духовенством. Яке воно вбоге, неграмотне, темне. Чи таке духовенство зможе підняти нашу церкву і оборонити її перед ворогами?
— Так, вашмосць, думаєш, що треба нам гроші складати?
— Якнайбільше і негайно. Я цього зробити не можу, але, ваша милість, маєте значення і повагу між православними вельможами і ваше одне слово прихилить їх до щедрості.
— Скажу вашмосці одверто, що наша православна шляхта боїться і не хоче давати на такі цілі, з котрих може вийти небезпека для них самих. Вона говорить, і не без рації, що у тих православних школах буде виростати нове своєвільство, яке треба буде опісля збройною рукою поборювати і до слухняності приводити.
Конашевич знав, що Аксак, говорячи про шляхту, говорить і сам за себе, бо він з нею на одній лаві сидить.
— Це дуже не влучна думка. Коли шляхта жалується на своєвільство народу, то вона тому винувата, що до цього своєвільства своїми утисками доводить. Коли ж жалується на вандалізм і жадобу нищення у народу, то вина цього у браку освіти.
Конашевич, вертаючи від Аксака, цікавився тим, як повелось о. архімандритові заведення реформи, чи справді була яка опозиція і як її зломлено. А видно, що монахи не виграли справи, коли жалобу внесли перед світську владу на свого зверхника. Загадав в найближчу неділю піти в Лавру і там розвідати.
Під порогом своєї кімнати стрінула його така несподіванка. Антошко передав йому запечатане письмо, писане жіночою рукою. Він нахилився до вуха Петрові, оглянувся, чи хто не підслухує, і шепнув:
— Це передала мені панна Зося і наказала, щоб нікому не показувати і про це не говорити.
Петро, ввійшовши в кімнату, розпечатав і став читати. Панна Зося заявляла Петрові свою любов і просила на все в світі, щоби вийшов до неї на розмову перед північчю у північний куток сіней.
Петро відписав зараз на тім самім листі:
«Не раджу вам вночі по сінях ходити. Тепер зима, і можна перестудитися. У північному кутку, здається, буде зимніше, ніж деінде. Шануйте своє здоров'я і бережіть від перестуди. Я з тих самих причин не прийду».
— Візьми це, Антошку, і передай панні Зосі, та хай тебе Бог боронить, щоби про те хто-небудь довідався.
Панна Зося, прочитавши ці рядки, лиш руки заломила і проговорила з розпукою:
— Невдячний.
У найближчу неділю пішов Петро у Лавру. О. архімандрит запросив його обідати. Яка ж велика переміна! Усі ті вибагливі страви, дорогі, добірні вина — все те не показувалося. Натомість подавали прості. Монахи обідали, похнюпивши голови. Конашевич догадався всього відразу.
Коли по обіді зійшов у келію архімандрита, він каже:
— Як тобі, земляче, наш монаший обід подобався? Ти, певно, голодний, і на обід наш ніколи тебе не заваблю.
— Я вже й жалобу читав на вашу милість.
— Невже ж внесли жалобу? Цікавий я, що в ній написано?
— Жалуються, що отець настоятель, і старші податники, і застольники «неъдати где оброчають» значну надвижку доходів монастирських, «которея би рачей на потреби монастирськіє яко і чернецькіє оборочатися мъла».
— А чи ти відгадаєш, на що я призначаю і ті лишки, і ті ощадності з того, що монахи мусять враз з нами кулешик сьорбати?
— Знаю, ваша милість, на школу, на церкву, на народну культуру. Я це зараз пояснив пану Аксакові та ще додав, що цього мало, щоби всі потреби заспокоїти, що до цього великого діла ще наші вельможі повинні би грішми причинитися.
— Ти так говорив? А що ж пан Аксак на це?
— В письмі святім говориться, що легше верблюдові крізь ігольне вухо перелізти, чим богачеві до небесного царства дістатися. Таке і тут. Багато причин, багато вимівок, побоювань, застережень, щоб не дати. Вони люблять, коли їм казати: «на!», а не люблять слово «дай!». Та я цього не пускаю з ока і невпинно буду говорити своїми резонами, поки не доб'юсь до пуття, бо «толците, а отверзеться вам».
— Ти, Петре, гарно сповняєш свою місію. Лише ти знай, що як будеш дуже у їх кишеню лізти, то тобі подякують, заки ще ти сповниш свою другу гарнішу місію.
— Не боюсь цього. Вже пан Аксак хотів мене прогнати за те, що хлопцям про запорожців толкував та про панські бездільства говорив, та вельможна пані за мною заступилась і говорити собі про це не дала.
— Вельможна пані? — О. архімандрит подивився значуще і суворо на Петра: — Петре, пам'ятай на шосту заповідь! — і погрозив йому пальцем.
— Преосвященний отче! — говорив Петро, сміючись. — Я не проміняв би одної моєї Марусеньки за сотні вельможних павичок.
— Ось воно як! Гарний ти чоловік, Петре. Хай тебе Бог благословить. — Архімандрит обняв його і цілував, мов сина. — Я тепер догадуюсь, що ти вже жонатий.
— Я ще не жонатий, а лиш заручений. Ваша милість зволив мені перепинити весілля, взиваючи мене сюди, і я відложив його на пізніше, коли сповню мою місію.
— Жертва твоя велія, і Богу угодная єсть.
— Прошу, ваша милість, коли ми вже за те зговорились, як довго ще я мушу тут сидіти?
— Твоя праця на роки. Як повчиш цих хлопців довший час, то не лише що їх з'єднаєш для нас, але Аксаки будуть тобі зобов'язані, за ними підуть другі вельможі, і наша справа на цім виграє. Бачу, що отець Дем'ян вміє людей вибирати, — мистець і знаток.
— Ваша милість величає мене, як не знати що. Ще не знати, чи я дам цьому завданню ради. Кінець діло хвалить! Я не раз маю вагання, чи не шкода моєї роботи. Я не можу вічно з ними жити, аж підростуть і людьми будуть, бо від цього хорони мене Боже. Поки вони діти, то захоплюються моїми словами. По мені дістануть іншого вчителя, а може, підуть до якого єзуїтського ліцею. А ці добродії зуміють невдовзі вивітрити ці православні народолюбні пахощі.
— Сину мій! Як я дивлюся на тебе, на таких, як ти, то серце в мені скаче, душа радіє, заповняє мене надія — ні, певність, що наша церква, наш народ православний не пропаде, не загине. Ми стоїмо на руїні і зачинаємо спочатку нашу роботу. Вона не скінчиться за нашого життя і перейде на грядущі покоління. Але ті грядущі покоління благословити будуть наш почин. Ще наш Дніпро-Словутиця чимало понесе благородної крові в українське море, але на кістках тих мучеників встане Україна і засяє своєю красою на усю землю. Україна буде, буде, буде, бо мусить бути. Не пропаде народ, що видає з себе те славне лицарство-козацтво. Ми здобудемо собі волю наукою і мечем, бо інакше не може бути. Без великих жертв нема свободи, нема волі.
Ця мова, виголошена з такою певністю, зробила на Конашевича велике враження. Та певність перейняла і Конашевича. Йому стала перед очі та велична праця, яка стоїть перед українським народом, в якій мусить брати визначну участь.
Стояли так напроти себе мовчки. Думали за одно і розуміли себе, хоч обидва мовчали.
Петро вже мав відходити, як ще спитав архімандрита:
— А як монахи прийняли цю реформу?
— Так, як можна було передбачити, — бунтувалися. Та від чого ж моя прибічна гвардія? Я упірних позамикав у холодну на хліб і воду, поки не присмирніли і не приобіцяв кожний зокрема покоритись розпорядкам старшини.
— Я думаю, що багато із них подякує за хліб-сіль і вийдуть з монастиря.
— Ті, що прийшли сюди на те тільки, щоб добре Їсти і пити, а нічого не робити, хай ідуть зараз, бо мені таких не треба.
Як Конашевич вернув додому, завважав у цілім домі метушню і якесь приготування до чогось важного.
Антошко сказав йому, що завтра мають приїхати якісь великі гості аж з Польщі. Якийсь великий пан, лише не знав, як його назвати. Він тут, у Києві, має пересидіти кілька днів.
Те саме довідався Петро від Аксака. Мав приїхати польський вельможа пан Хлодніцький, сенатор Речі Посполитої, з котрим Аксак колись давніше приятелював. Вони вже давно не бачились. То великий дук, статиста, королеві рівня.
Аксак став натякати Петрові, що з цим магнатом треба дуже вважливо говорити, щоб його найменшим словом не вразити. Коли Петро йому сподобається, то може йому дуже помогти в кар'єрі, бо він має великі конексії з панами.
— Я можу за той час цілком йому не показуватися на очі, можу навіть з дому де подітись, а коли б конче випало з ним говорити мені, то говоритиму так, як пристоїть говорити з чоловіком старшим і таким достойником. Але я ніколи не думав і не думаю робити у Польщі кар'єри. Там, у погоні за кар'єрою, я мусив би виректися своїх ідеалів і дійшов би, може, до становища сотника надворних козаків у якого вельможі. Вже волію бути і меншим, та коли б лише між своїми.
— Як бачу, то вашмосць дуже завзятий чоловік і гордий на свій козацький оселедець, та ти дуже себе мало цінуєш. При добрій протекції і при твоїй освіті тебе можуть зробити старшим над запорозькими козаками.
Конашевич всміхнувся і каже:
— Спасибі! Цей накинений старший не значить на Січі за віхоть соломи. Запорожці називають його паперовим старшим, що не сміє там носа показати. Я таким не хочу бути. Буду старшим тоді, як мене козаки виберуть. До такого вибору має кожний січовий товариш право А що до мого козацького чуба, то я справді ним дуже величаюсь і не переміняю його за жодні польські гонори.
— Та годі вже. Завтра вашмосць будеш при нашім пирі. Я мушу поставитись, бо цього вимагає моя честь і становище урядника Речі Посполитої. Не можу себе дати засоромити і дати людям притоку, щоб мене скуп'ягою проголосили.
Петро не відмовлявся від цих запросин. І це добре побачити, як великі пани бенкетують. Йому здавалося, що при буденнім обіді в Аксаків бував великий збиток і марнотратство, а воно тепер буде ще більший.
Конашевич приладив на завтра свій празничний одяг і ждав другої днини.
Зараз перед полуднем заїхала у двір Аксака велика панська карета на санях, з золотими гербами наверху, запряжена четвіркою карих коней. За нею їхали інші сани зі службою. Крім того, приїхало на конях кільканадцять панських гайдуків, озброєних до зубів.
В цілому домі заметушилося усе, мов у муравельнику. На стрічу повибігала служба і стала помагати.
Із панської карети, що звалась «корабом», витаскався при помочі двох льокаїв чоловік, закутаний в кожух, що не міг сам рушитися. Його зараз пороздягали, і він пішов у сіни. Тут зняли з нього ще послідній кожух, і тепер лиш що можна було до нього придивитися.
Пан сенатор Хлодніцький був чоловік середнього росту і середніх літ, кремезний, приземистий і череватий. Він страшно сопів. Був одягнений в якийсь халат.
Пан Аксак вже ждав тут на нього і привітав на порозі, та повів у гостинну, призначену для гостя, з двома суміжними покоями, і тут оставив його самого зі службою. Сюди стали заносити клунки й скриньки.
Конашевич стояв на горі над сходами і, непомічений ніким, придивлявся усьому і свою думку думав: «Одному чоловікові мусить кільканадцять інших служити тому, що йому самому не хочеться нічого робити. І то кому? Такому череватому непотрібові, з якого кілька горців сала натопив би. Та нам нічого спішитися. Ми скорше успіємо перевдягтись, як він при помочі десятка прислужників».
До Петра в кімнату вбіг Антошко:
— Чи пан бачили, який він череватий?
— Має з чого погрубшати. Ти, небоже, такого живота ніколи не будеш мати. Та ти, хлопче, йди туди, може, і тебе буде до чого потреба.
— Ні, там вже призначено інших. Я маю тут бути і служити панові і паничам.
Конашевич відчинив шафу і став перевдягатися. Надів широкі козацькі штани, жовті сап'янці, жупан, підперезався цвітастим шалевим поясом та надів кунтуш. Потім пригладив чуба і причесав вуса.
Антошко не міг очей відвести з свого пана, такий був радий:
— Я ще шаблю подам.
— Хіба я на війну йду? Ти краще поможи паничам прибратися.
Прийшла обідна пора, і Конашевич пішов у їдальню, в якій вже давно не був. Тут вже усе було готове. Застелений стіл, на ньому позолочувані тарілки, ложки, ножі, чарки, пугари, склянки з кришталевого скла. Тут зібралися всі, яких Аксак запросив до обіду. Був тут комендант польської залоги, що у Києві стояла, райці, усі багато одягнені. Стояли гуртками, вижидаючи панства. Маршалок дому відчинив двері і проголосив врочисто, що йдуть пани. В їдальні заметушилось. Всі звернулись лицем до дверей. Звідси вийшов пан Хлодніцький, ведучи пані Аксакову під руку. За ним йшов Аксак, ведучи якусь іншу. Всі вклонилися, і Аксак став представляти ясновельможному гостей, аж дійшов до Конашевича:
— Презентую пана Конашевича, вчителя моїх дітей.
Пан Хлодніцький поглянув на Петра уважно, на його гарну струнку стать, на його козацький чуб з задивуванням і якимсь страхом;
— Вашмосць, як бачу, із Запорожжя, чи там і латини вчать?
— Я із Запорожжя, ваша милість, а латини я вчився в школі його милості князя Костянтина Костянтиновича в Острозі.
— І мимо того на Запорожжя пішов?
— Не я один. Там наша воєнна практична школа.
Пан Хлодніцький, видно, запорожців від серця не любив, бо сказав так:
— Не можу цього поняти, щоб між такою диччю можна чогось іншого навчитися, як розбою і крадежі.
— Ваша милість недобре про Запорожжя поінформовані. Запорозьке християнське лицарство неабиякі поклало заслуги для християнства і Речі Посполитої. На жаль, пани з Польщі не стараються пізнати Запорожжя ближче, лише вірять наклепам лихих людей, які навмисне повертають правду горідном. Минулого літа розбили запорожці сорокатисячну орду, яка вибралась християнські краї плюндрувати. Багато там запорозького лицарства полягло, але орді перешкодили перевести свій розбишацький замисел. На жаль, в Польщі того оцінити не вміють, і їм байдуже, що Грицьки та Івани за них життя дають.
Розмова велась по-латині.
Пан Хлодніцький не міг з дива вийти, що цей чубатий козак так плавно вмів говорити латинською мовою.
— Вашмосць, удивляєш мене своїм резоном, мовою і манерами. Це для мене новина, мила несподіванка. Коли його милість, мій господар, позволить, то опісля попрошу вашмосці о дискурс на цю тему. Може, справді відкриєш мені нові горизонти на цю справу, і я від'їду з іншими поглядами, як сюди приїхав.
— Буду служити вашій милості по приказу, — сказав Конашевич, кланяючись.
Аксак був дуже радий з цього. Зараз гості стали за столи сідати, де кому було призначено.
Як лиш гості посідали, відчинились бічні двері, і туди всипались до їдальні мов з рукава, слуги з умивальницями. Кожний держав у руці посудину з теплою водою, перевісивши через плече рушник. Розпочалась прелюдія панського пиру — умивання рук перед їдою.
Опісля друга партія слуг з'явилася з полумисками і вазами. На полумисках було краяне м'ясо різного роду: свинина, воловина, телятина, дичина. Кожний гість нагортав на свою тарілку руками. У вазах були різнокольорові підливи: з шафрану, вишень, сливок, цибулі. Гості черпали варехами на свої тарілки, мочали в це куски м'яса і їли руками. Потім нагортали ще на свої тарілки і подавали своїм слугам, що стояли кожному за спиною. Цих слуг не дуже було менше, як панів. Слуги зараз пряталися, мов собаки по кутках, і їли спішучись, щоб бути на своєму місці перед слідуючою стравою.