Батяр з Клепарова

Десь під кінець ночі вона, щаслива і знеможена від кохання, все линула, все тулилася до задуманого Северина, який лежав до всього байдужий і зосереджено вдивлявся у безвість темної стелі, а вона все обіймала, все його виціловувала, все лопотіла щось, несла якісь бабські бздури про те, як їм буде добре разом, як заживуть вони славно, безбідно, як вони згодом подумають про відкриття своєї крамнички у Львові, її батьки в Куликові з радістю допоможуть, бо вони вже давно, з усім серцем готові до цього, про те, як…

Северин спочатку просто відмахувався від її слів, потім кидав доволі гострі фрази, аби до неї дійшло, що зараз він не в тому настрої, і замовкла, схаменулася врешті! Але нічого не допомагало!

З Галькою справді коїлося щось кепське. Виглядало на те, що вона просто втратила глузд! Вона раптом забажала затримати Северина біля себе вже в цю ж хвилину і ніколи більше не відпускати! І нікому не віддавати! Нізащо!!! Ні за які гроші!!! Вона хапалася за нього, намагалася стиснути його мертвим обіймиськом ніби навічно. Вона просила, молила, благала, погрожувала, волала!

Северину цього стало задосить. Він схопився з того ідійотського металічного ліжка, яке так забембало його своїм скрипом, і, хутко вдягаючись, намагався її втихомирити й пояснити, що вона, м’яко кажучи, перегнула палицю, переступила червону креску, заборонену межу! Що так з ним не можна! Галька ридала, відчайдушно чіплялася за останню надію хоч якось затримати коло себе Северина, голою повзала на колінах, хапаючись за його ноги.

«Та ти глянь на себе! Та ти ж уся смальцем своїм запливла! Ти ж, крім шинки, шпондеру, кишки, ковбаси своєї куликівської, ніц в світі більше не видиш!» – такими були останні Северинові слова, коли він полишив усю в сльозах нещасну Гальку і, гримнувши дверима, вибіг у передранкову зимну темінь, коли надворі ще й не починало сіріти. Потім він дорогою на своє клепарівське помешкання, скоцюрбившись від холоду в благенькій маринарці, вже починав шкодувати за ті, сказані спересердя слова про Гальку. Вона аж ніяк не запливла смальцем, просто дівка була статна, в тілі, струнка й висока. Красива. Навіть дуже красива. Тай про ті її ковбаси – чого це він аж так завівся? Ковбаси, шинку, шпондерки її сім’я виробляла знамениті, найкращі на весь Куликів. Северин кращої за їхню ковбасу, а особливо кишку, ще ніколи, ніде, ні в кого у Львові не куштував! Та й виручала Галька тими ковбасами Северина не раз.

Він відчув, як у нього гучно забуркотіло в животі.

І сама вона – дівка нічогенька. Зрештою, говорила правильні речі, житейські.

Ех, і що його робити?

Северин тоді так і не зміг заснути. І в такому гнітючому настрої, невиспаний та зморений, він приперся на своє місце праці в центрі міста коло тої клятої бруківки.

6

– С-севере! С-с-се-еве-ере-е! – знову шипіли ті придуркуваті батяри, привертаючи його увагу до якоїсь чергової вуличної дивовижі, аби потім знову потішитися і почесати свої язики. Робочий день майже добігав до кінця і пан-майстер Ромко якраз кудись зник зі своїми закрепами в пошуках придатного кльозету.

Як йому то все набридло! Як набридло!!!

Та щойно Северин, стоячи як завжди колінами в піску, перебираючи примхливі каменюки, знеможено, але грізно підніс важку голову догори, його в ту ж мить заціпило.

До нього наближалася вона, його таємнича незнайомка!

У легкому, елегантному платті, світлому капелюшку і тонких білих рукавичках, вона на ходу копирсалася у своїй сріблястій сумочці. А порівнявшись з Северином, вона «зовсім випадково» випустила з рук невеличкий предмет. Северин здивовано зиркнув униз, коли на пісок перед ним опустився рубіновий флакончик з парфумами, затканий золотим корком.

– Слава Богу, не розбився! І не пролилося! – Дівчина сміливо присіла навпочіпки біля самої Северинової голови, обережно підняла флакончик і обтрушувала та обдмухувала з нього піщинки.

Северин, залишаючись далі на колінах і впершись кулаками в пісок, не міг повірити власним очам! Перед ним була його незнайомка з «Лябіринту»! І коли він майже перед своїм носом побачив неймовірної краси гладенькі, округлі коліна, міцно поєднані між собою звабливою щілиною пружних ніг, яку далі прикривала тонка і легка шовкова тканина плаття, йому відібрало мову.

– Це дуже рідкісні парфуми, – наче ніц не сталося, очистивши флакончик від піску, продовжувала незнайомка так, ніби вони були давно знайомі. – І дуже дорогі для мене! Бажаєте відчути аромат?

І, не чекаючи ніякої відповіді, незнайомка відкриває флакон.

Вона проводить ним у повітрі перед самим носом вкрай ошелешеного Северина.

Йому паморочилося в голові цілий день, гуділо ще з минулої ночі. А щойно, випадково побачивши свою незнайомку, ті його памороки лише посилилися. Коли ж у його ніздрі вдарив той п’янкий і терпкий, магічний аромат екзотичних парфумів, в очах йому геть потемніло від памороків, вони мимовільно закотилися догори і Северин, по-справжньому, мало не втратив свідомість. Лише якимось чудом йому вдалося уникнути повного затьмарення і втриматися на піску у тій самій позі, накарачках.

А дівчина без жодного слова закрила флакон, сховала його назад у сріблясту торбинку, пружно виструнчилася на міцних ногах і, злегка розправивши на собі плаття, впевненим кроком, не озираючись, рушила вулицею далі в своїх справах.

Северин лише зміг провести її довгим поглядом, а потім ще якийсь час мов бик мотав головою, намагаючись повернутися до тями.

А батяри вже пирскали, душилися від сміху, катулялися довкола купи бруківки. Северин повільно повернув важку, затуманену голову в їхній бік. Ще кілька разів хитнувши знеможено головою, він сів у пісок, бо піднятися на ноги йому вже було несила.

Екзотичний, дивовижний аромат парфумів незнайомки одразу ж настільки глибоко проник у якісь невідомі ділянки його мозку, що Северин добре відчув і чітко побачив, ніби у світі з’явилися зовсім нові кольори, не бачені раніше нюанси. І той переворот у його свідомості можна було б порівняти хіба що з переворотом у кінематографі, коли до якогось часу відображення самого життя і всього довкола було одноманітним, неначе чорно-білий фільм. Але якогось дня, коли ти навідуєшся до кінотеатру, а там раптом – бац! і показують кольорове кіно! Приблизно так Северин уявляв собі те, що тоді творилося в його голові, хоча насправді усі ті процеси були набагато складнішими. Він сидів, обхопивши коліна руками, свого нерозлучного капелюха насунув аж на самий кінчик носа, аби прикрити очі і не бачити тих вар’ятів, які безуспішно намагалися зачепити Северина словами і розкрутити його на перчену розмову про кобіт.

Він не відгукувався на жодне запитання, не реагував на всілякі зачіпки, залишався глухим до всіх і до всього, і що далі, все глибше проникав у себе. Батяри швидко полишили Северина, який ніяк до них не відгукувався, знайшли собі щось цікавішого і тіснилися купою на віддалі.

А Северин, перебуваючи думками десь дуже далеко поза всім світом, вирішував, як тепер йому жити далі і як бути.

Раптом він рвучко підвівся, ледве втримуючись на ногах. Вловивши тілом рівновагу, випрямився, потягнувся на всі боки всіма членами аж до хрускоту в кістках, насунув капелюха на потилицю, підійшов до своєї маринарки, підніс її та обтріпав з усіх боків у повітрі.

– Я йду! З мене досить на сьогодні! – кинув хлопцям Северин і, закинувши маринарку на плече, запхав одну руку в кишеню штанів.

– Зачекай, Севере! Пан Ромко скоро повернуться! Почнуть рипіти! Зачекай! – Батяри намагалися втримати Северина, але намарне. Він уже рушив вулицею у керунку до центру.

– Скажете йому щось! Всім – честь! – ідучи кинув їм, не озираючись.

Він не знав, куди йде.

Не знав, чого і за чим іде.

Не розумів, що його підірвало з місця, змусило завчасно покинути працю та й попертися у безвість, у заманливий передвечірній простір цього славного міста.

Він не знав, що його веде, яка сила так нестримно затягує у той вир.

Він усе просувався, ступав своїми змореними ногами кудись далі і дивувався сам собі, куди це він крокує, бо ніякого напрямку він своїм ногам не задавав. Виходило так, що то не він керував своїми бажаннями, а його ноги керували ним і вели кудись доволі впевнено.

Що такого могло з’явитися у його голові, душі і серці нового, незвіданого і могутнього, що змусило його, незважаючи ні на що, ні на втому й безсоння, ні на помутніння в голові від випитого, покинути місце праці й податися у безвість, у новий і ще незвіданий світ.

Що його аж так вабило?

Невже ті невидимі, мікроскопічні часточки містичного аромату незнайомки, які так міцно засіли десь глибоко всередині і збуджували немилосердно всі його нутрощі?

Він про це не думав.

Не міг думати.

Не вистачало сил взагалі про щось думати.

Він просто йшов, зосереджено втупившись у сірі плитки хідника. Покірно плентався туди, куди вели його ноги.

Життя вечірнього Львова у всі віки відзначалося особливою принадністю, незалежно від того, які часи доводилося йому переживати. І яка б доля не спіткала це героїчне місто – навали орди, облога, війна чи мирні дні, голод, мор, пожежі чи всілякі руїни, здавалося, ніяким чином не могли вплинути на спокусливі принади вечірнього Львова, чарівного міста, повного вогнів.

Вулиця нарешті звільнилася від нестерпної денної спеки та задухи і поступово оживала. Призахідне сонце мідно-бронзовим сяєвом вкривало дахи будинків та вікна верхніх поверхів. Сутінки з кожною хвилиною все густішали і згладжували гострі лінії, облагороджували обриси будинків. Шурхотіли рифлені жалюзі крамниць, ховаючи на ніч вітрини та двері. Дрібні вуличні торговці, перекупники та невеликі ятки з найрізноманітнішим товаром потрохи згортали свою, таку малоприбуткову комерцію і пакувалися.

Після тих дрібних «комерсантів» на всьому центральному обширі міста залишалися купи сміття, різного мотлоху, гори зіпсованого товару чи зогнилих за день продуктів. Тоді за роботу бралися львівські сміттярі. Тепер вони панували на вулицях – починалася їхня вечірня зміна. Не змигнувши оком, з’являлися фіри з величезними ящиками для сміття та візки. Робота кипіла, завзято шурхотіли по львівській бруківці, по сірих плитках хідників мітли, ґралі, шуфлі. І чудесним чином, за дуже короткий час всі львівські вулиці, очистившись, відроджувалися, ставали знову привабливими вже для вечірніх, нічних принад.

Щойно Львів завершував свій трудовий день, як на зміну йому з’являвся інший, не менш важкий – Львів вечірній. Коли одні заклади вже зачинялися, інші щойно розпочинали роботу – відчинялися ширше двері крамниць, кав’ярень, ресторанів, кіна. Біля дансингів та театрів юрмилася розкішно вбрана публіка, і з вікон усіх розважальних закладів линули, запруджували місто перші звуки джазу. І виходили на передвечірні вулиці перші кишенькові злодії, повії та їхні сутенери.

Вогні великого міста заманювали, змушуючи всіх охочих бездумно віддаватися у його солодкий полон і легко лягати на хвилі безтурботного гріха, сповна випити чашу пропонованих містом спокус.

Северин давно про це дуже добре відав. Хоча й зазнав змалечку важкого життя і сам спробував на смак усю його гіркоту, все ж почувався щасливим лише від одного усвідомлення, що він – львів’янин! І що йому надзвичайно поталанило народитися саме тут, на відміну від усіх інших нещасних людей, яким так не повезло в житті, бо вже ніколи не зазнають солодкої втіхи – назвати себе правдивим львів’янином.

Якось у дитинстві старий мудрий батяр порадив йому, коли на катехізації панотець раптом спитає, що таке українська діаспора, відповісти так: то є всі українці світу, котрі мешкають поза межами Львова. Тоді, малим, він ще не зміг відчути всю сіль цього батярського дотепу. А тепер добре знав і погоджувався, що весь український нарід ділиться на львів’ян і українську діаспору. Він давно вже спробував майже всі вечірні й нічні, таємні принади Львова. І недаремно про це місто складено стільки пісень. Бо що ще залишається батярській душі, котра спокусилася вечірнім Львовом? Тільки співати!

Северин усе це дуже добре знав, але сьогодні був збентеженим, він не йняв віри, що таке щось могло з’явитися у місті йому невідоме, про що він не здогадувався, але дуже прагнув розкрити.

Аж раптом гостро відчув збудливий аромат, який не давав йому спокою кілька останніх годин. Северин завмер, прилип до краю стіни, одним скоком сховався за нею. Виглядав одним оком на людну вулицю.

Він не помилився.

То була вона.

Северин уважно спостерігав за нею зі свого сховку.

Він ще не знав, навіщо це все робить, навіщо йшов за нею, шукав її. Лише несподівано відчув, що йому стало приємно непомітно спостерігати за всіма її діями, рухами, жестами, залишаючись невидимим, стежити за нею, переслідувати її всюди.

Його охопила якась пристрасть переслідування.

Полювання на жінку?

Вона довго крутилася біля виставлених на вулиці букетів великої і неймовірно дорогої крамниці квітів Марцелія Краєвського. Примірялася то до одного букету, то до іншого. Врешті зайшла досередини. Северин вийшов зі своєї засідки і прошмигнув на інший бік вулиці, ближче до квіткової крамниці, та зник у новій схованці.

Вона вийшла у супроводі галантного власника крамниці, який ніс перед собою величезний, загорнутий у тонкий папір оберемок білих троянд. За ними вийшов хлопець, вочевидь посланець. Вона витягнула зі своєї торбинки візитівку, вручила її хлопцеві, а власник передав йому оберемок троянд. Хлопець вклонився і відійшов. Вона ще хвильку перемовлялася з квітникарем, який усе кланявся, і, попрощавшись з ним, неквапно рушила вулицею далі.

Северин – за нею.

Наступною була крамниця найдорожчих французьких парфумів Роша. Там вона теж провела доволі часу.

А на Львів опустилися справжні сутінки, і Северин у своїх засідках усе більше відчував нічну прохолоду. Нарешті вона покинула крамницю парфумів і, не озираючись, пішла центральними вулицями, аж поки не зайшла в дорогу каварню, замовила чай і сирник.

Северин відчув голод. В інший час знайшов би, як його втамувати. А тепер – що? Мусів терпіти.

Вона вийшла з каварні і вперше зупинилася, роззиралася по вулиці, ніби вибираючи, куди ж тепер їй прямувати. З Гетьманської звернула до Марійської площі, пройшла повз образ Матки Божої, перейшла Легіонів, на вулицю Коперніка, до Пасажу Міколяша.

Северин пришвидшив хід. Він боявся загубити її в натовпі, у той же час намагався залишатися непоміченим.

На Коперніка вона побула недовго. Очевидно, у неї з’явився чіткий план. Северин з-за рогу будинку помітив, як вона зайшла до кіна. Там якраз відбувалася прем’єра нового польського фільму – патріотична, але неймовірно довга, аж на дві серії, нудна стрічка про польських легіонерів.

Ну-у-у! То вже надовго! Северин і розсердився, і здивувався – невже вона такі фільми дивиться?! Він уже хотів плюнути на все та й вертатися домів. Але щось його стримувало. Щось змусило його вирішити дочекатися.

Центральні вулиці засяяли електричним освітленням. Справжнє нічне життя міста набирало обертів. Удень такий стомлений, знедолений безпробудною працею, безпросвітнім життям старезний Львів уночі перероджувався, неначе типовий скурвий син – підстаркуватий львівський фацет, король нічних вулиць, фраєр, сластолюб і альфонс, в якого ще з’являвся дриґ, коли бачив перед собою файнюську, молодесеньку кобітку.

Северин пройшовся перед сяючим входом до кінотеатру, де вже розпочався останній сеанс. Чекати йому доведеться не менше двох годин. Знічев’я він розглядав афіші та анонси нових фільмів.

«Дракула. Привид ночі», «Фантомас». А ото мав би бути цікавий фільм – «Набережна туманів» з Жаном Габеном у головній ролі. Северин обожнював Габена! По кілька разів переглядав усі фільми з його участю. Йому взагалі французьке кіно подобалося навіть більше, ніж американське. А це що? Нові документальні фільми Лені Ріффеншталь – «Олімпія», «Тріумф волі». Колосально! Северин переглянув усі афіші, перечитав усі фільмові анонси, але часу до кінця сеансу все одно залишалося ще дуже багато. І він вирішив пошпацерувати вулицею туди й назад кілька разів та й так убити час. Не стовбичити ж йому на одному місці!

Недалеко від кінотеатру він зупинився. Його слух привабили гарні джазові пасажі у супроводі приємного жіночого голосу. Ті звуки й спів долинали з великого прочиненого вікна одного з чисельних на цій вулиці ресторанів, кожен з яких змагався, заманюючи до себе усіма можливими способами талановитих музикантів та цікавих виконавців. Видно, цьому ресторану останнім часом таланило більше від інших закладів. З його великої зали на вулицю линули справді чудові, у доброму виконанні мелодії та гарний спів.

Северин спинився біля прочиненого вікна і безкоштовно насолоджувався приємною музикою. Стояв біля того вікна, все слухав, слухав… та й заслухався. Незчувся, як сеанс добіг до кінця. З кінотеатру глядачі вже починали розходитися. Северин уважно оглядав усіх, хто покидав зал кінотеатру, аби не проґавити її.

Заможні пани зі своїми друзями поважно всідалися у салони чорних, лакованих автомобілів, інші викликали фіакерників, а дехто вирішив ще прогулятися нічними вулицями. Ось гурт останніх глядачів, мабуть студентів, про щось палко на ходу сперечаючись, з’явилися на виході з кінотеатру і хутко зникли в темені бічної вулиці.

А більше нікого. Невже він знову проґавив її?

Коли хвиля відчаю вже накочувалася на Северина, в дверях з’явилася вона.

Северин полегшено зітхнув.

Вона попрямувала в керунку вулиці Пекарської. На вулицях людей дедалі меншало. Тепер ховатися стало складніше. Година була доволі пізня. Та, незважаючи ні на що, незнайомка, не озираючись, повільно крокувала тихою, безлюдною вулицею. Освітлення тут було не всюди справним, лише деякі ліхтарі описували світлі кола, та ще окремі вікна помешкань намагалися проривати нічну темряву. Незнайомка то зникала в тіні, то знову з’являлася у колі світла. Северин йшов за нею. Відстань між ними поволі скорочувалася. Раптом, під черговим справним ліхтарем, незнайомка зупинилася і рвучко розвернулася. Недалеко від неї височіла тінь чоловіка в капелюсі. Незнайомка вдивлялася у ту тінь переляканими очима, ворушила губами, але нічого не промовила. Северин з легкою посмішкою виступив з тіні на світло й елегантно, з поклоном підняв свого зацофаного капелюха.

– Прошу пані! Цілую ручки!

Промовив своїм еротично-спокусливим голосом по-батярськи грайливо, у безвідмовній, як він гадав, манері. Бо сотні разів, після його такого звабливого привітання молоді панянки просто вмлівали, їхні обличчя розпливалися в масних посмішках, і вони готові були віддатися йому вже тут, на цьому місці.

Незнайомка роздивилася Северинове обличчя і, не зронивши й звуку, відступила в тінь, закрокувала вулицею швидше.

Северин стояв з дурнуватою посмішкою, з піднесеним капелюхом і нічого не міг збагнути.

А то що таке, до холєри? Щось тут не те.

Він заклав капелюха на голову і почав наздоганяти незнайомку. Він забажав з’ясувати причини такої дивної поведінки незнайомки. Добре, що, крім них, на вулиці ні душі.

– Прошу пані, зачекайте! Не втікайте від мене, прошу пані! Я не маю нічого лихого на меті!

Незнайомка зупинилася і знову вп’ялася у Северина пронизливим, допитливим поглядом. Він її наздогнав.

– Не лякайтеся, прошу пані! Я нічого злого на вас не тримаю!

Незнайомка зробила крок до нього, не припиняючи уважно розглядати його обличчя, аж Северину стало якось ніяково.

– Я давно запримітив вас на своїх виступах, прошу пані. В дансингу «Лябіринт». Невже не пригадуєте?

Незнайомка наблизилась до нього ще на півкроку. Северин уже відчував її дивовижний, ні з чим не зрівняний аромат, який починав п’янити йому голову.

– Ви там часто буваєте. Я вас відразу впізнав, прошу пані. То не могла бути якась інша замість вас! Я хотів би з вами познайомитися.

Раптом, ні сіло ні впало, незнайомка відступає від Северина в тінь і знову віддаляється від нього швидким кроком.

Северина такі грища вже забембали. Та що то таке, до курвої мами! Вона – що? Зварйована? Мішіґіна якась з Кульпаркова?

Северин знову наздоганяв її і на ходу з усією ніжністю, на яку лише був здатний, благав зачекати:

– Пані! Та не втікайте від мене так, пані!

Незнайомка, час від часу озираючись на Северина, не припиняла своєї ходи. Але рухалась так, щоб Северин не дуже віддалявся від неї. Така дивна поведінка дражнила Северина. Без жодного звуку, без жодного слова, вона все віддалялася, тримаючи його на близькій відстані, ніби дрочилася з ним.

Вона точно зварйована! Ще ніхто з дівок не дозволяв собі ним крутити!

– Та куди ж ви так женете, прошу пані!

Северину врешті набридла та дурнувата гонитва. Вкурвило то всьо! І він зупинився. Та ну її, до біса!

– Ну й лети собі, на свої банти… ціпочко! Подумаєш! Дуже треба! Та в мене таких, як ти, знаєш кілько?! Йди собі, до курвої мами! Тьху! До дідька!

Северин спинився, спересердя смачно плюнув і вже збирався йти назад, як незнайомка раптом розвернулася на ходу і впритул підбігла до Северина. Зупинилася перед ним зовсім близько, дихала глибоко й часто. Він відчував її розпашіле тіло, його терпкий і п’янкий аромат вдарив йому в ніздрі, огортав його мозок. Северин мало не знепритомнів, мало не вклєк, бо не відав, що з ним коїться. А незнайомка все стояла перед ним, випускала гарячий подих, огортала його пристрасним ароматом і мовчала.

– Що? Що таке? Що? – усе повторював він і, немов зачарований, мимовільно рухався за нею далі.

Северин відчував, що він повністю опинився під владою тієї незнайомки, яка невидимою і непереборною силою тягнула його за собою невідомо куди.

Вони опинилися перед великими кутими дверима модернового будинку.

Северин у тьмяному світлі довколишніх ліхтарів встиг розгледіти і фасад цього дому, і всі прилеглі до нього будинки на вулиці. Мабуть, він колись на цій вулиці вже бував, можливо, й тут вони лагодили бруківку. Все довкола здавалося таким знайомим.

А незнайомка у цей час натиснула на важкі вхідні двері, і вони легко, без жодного звуку піддалися. Вона першою проникла до будинку. Северин ще залишався на вулиці. Незнайомка повернулася, гарячою долонею взяла за руку Северина і потягнула за собою.

Северин справді почувався зачарованим. Він без жодних запитань підкорявся цій незнайомці, мовчки виконував усі її бажання, йшов за нею невідомо куди і ловив себе на думці, що не мав ні страху, ані здивування, і щодалі йому ставало цікавіше. Він відчував пристрасну насолоду від цієї таємничості і ніяк не противився їй.

Піднімаючись швидко сходами під самий стрих, та від напруження, аби не створювати зайвого шуму на рипучих дерев’яних сходинах, вони обоє задихалися, обволікали один одного гарячим паром. Це ритмічне, збуджене дихання не стихало, навпаки, лише підсилювалося пристрасним бажанням, яке все зростало.

– Що? Що ти зі мною робиш? – невиразно шепотів Северин, все ближче відчуваючи біля себе розпашіле і таке бажане тіло дівчини. – Куди? Куди ти мене тягнеш?

Вони мовчки піднялися на останній поверх і зупинилися перед невеликими дверима, які вели на горище. Двері були не зачинені. Незнайомка беззвучно відхилила їх убік.

Ось вони опинилися на відкритому, широкому та просторому балконі на самому даху будинку. Довкола – вогні, вогні, вогні великого міста. А під їхніми ногами – увесь Львів.

Сіра бетонна долівка в темних, а подекуди чорних плямах і такі ж стіни балкону, порослі чисельними острівцями моху та лишайників. Довгі куті перила вкривала глибока іржа, а по боках стирчали масивні, мистецьки ковані кронштейни невідомого призначення. Мабуть, колись вони підтримували газові світильники чи що? Від цього пафосного декору та оздоблення віяло ваґнерівським середньовіччям. Коли, ким і з якою метою використовувався цей балкон – залишалося загадкою.

Крім широкої дерев’яної, оббитої темним дерматином канапи під брезентовою повіткою та великого чавунного, з облупленою білою емаллю умивальника, з бронзовим краником на стіні, інших речей більше не було.

Вона, тримаючи його руку у своїй гарячій долоні, протягнула Северина крізь темінь коридору на відкритий простір балкону, під яким на неоглядну далечінь розкинулись нічні вогні великого міста. Такого Северин ще ніколи в своєму житті не бачив і від захвату в першу мить навіть забув про свою незнайомку. А вона вже дотягнула його до дерев’яної канапи, всадила на неї, сама підсіла до нього, розщіпала на собі ґудзики і скидала вбрання.

– Ти теж скидай усе, – пристрасно прошепотіла збентеженому і вкрай здивованому Северину.

– Що? Що ти зі мною робиш? Куди втягуєш? – якось слабенько промимрив він, але двічі його вмовляти не довелося.

Він вмить виконав усе, що попросила незнайомка.

Северин впритул наблизився до її сріблястого у містичному сяєві місяця тіла. Він готовий був увійти в неї. Але незнайомка раптом зупинила його легким доторком долоні до грудей.

– Зачекай. – Вона піднесла до збуджених Северинових очей маленьке срібне пуделко і відкрила його. Там, на дні того пуделка, лежали дві невеличкі пігулки. Незнайомка вийняла одну і простягнула її до Северинових уст. – Ну ж бо, спочатку скуштуємо ось це. Давай! Нам буде добре, як ніколи.

Северин цього жесту не зрозумів і рефлексивно відхилився від руки незнайомки. Вона поклала пігулку на кінчик свого язика, всміхаючись повела язиком з одного боку на інший і проковтнула її. Двома пальчиками незнайомка витягнула з пуделка іншу і простягнула до Северинових уст.

– Ну ж бо! Не бійся!

Вона зашепотіла так по-змовницьки і з таким пристрасним задоволенням, що Северин не втримався, здався, прийняв губами пігулку і проковтнув.

А незнайомка зручніше вмостилася на канапі, прикрила повіки і плавно, млосно потягнулася, демонструючи всі принади свого, по-зміїному звивистого, звабливого тіла.

І з тої миті вона всю ніч пристрасно вмлівала у Северинових обіймах.

Такої сили пристрасті він ніколи в собі не відчував і навіть не підозрював, що на таке здатен. Та всі подробиці, всі особливості, всі нюанси тієї неймовірно чарівної ночі дивним чином геть стерлися з його пам’яті, полишивши по собі якісь невиразні відчуття, не зв’язані поміж собою деталі, які, поза тим, усе життя його збуджували, щойно він знову згадував про ту ніч.

Коли Северин відчув побіля себе якісь незрозумілі рухи, довкола вже сіріло, але місто ще не запалювало вранішніх вогнів. З невимовним здивуванням побачив, що вони, вдвох з незнайомкою, лежать на канапі, встеленій білим баранячим руном, вкриті теплим коцом.

Незнайомка уже піднялася і вбралася. Кілька хвилин з крану дзюрчала вода і Северин одним оком з-під коца підглядав, як вона вмивається. Відчувши на собі його погляд, незнайомка зі зволоженим обличчям обернулася до нього і приставила вказівного пальчика до своїх уст.

– Тсс! Мовчи. Спи ще… спи. Вийдеш тоді, коли вийдеш. Залиш тут все як є, нічого не руш. Я сама тебе знайду. А зараз – не ходи за мною. Все, па-па!

Білою хустинкою вона промокнула вологу на обличчі, підійшла до канапи, нахилилася до Северинової голови і ніжно поцілувала його у скроню. Потім розвернулася, і він лише почув легеньке та лунке поцокування обцасів, що віддалялися. Останні слова незнайомки мали на нього такий гіпнотичний, заспокійливий вплив, що він знову задрімав. Та то тривало всього якусь хвилину.

У наступну мить він мов ошпарений підхопився і сів на канапі. З вибалушеними, переляканими очима оглядав увесь простір навколо себе, те незнайоме місце, де він невідомо як опинився. «Де я? Що я тут роблю? Що зі мною? Де я?» – запитання, на які він не мав відповіді, градом тарабанили у його голові.

Він згадав, тут щойно була якась дівчина. Так, незнайомка… його незнайомка. Як же ж її звати? Цього він не знав. Северин похапцем одягався. Він ще сподівався наздогнати її і про все розпитати, бо вночі… А що було вночі? Так! Вночі він пережив якесь несамовите шаленство! Де він?! Що з ним?! Що з ним таке коїлося усю ніч?

Сяк-так накинувши на себе весь одяг, він вхопив свого капелюха і, запихаючи сорочку в сподні, прогуркотів черевиками по сходах і вибіг на ще безлюдну вулицю міста, яке тільки-но прокидалося зі сну. Та незнайомки знову ніде не було. З першими променями сонця вона розтанула, наче нічне марево.