Прокляті рубіни. Книга перша. Стилети Борджіа

Розділ перший

Київ, травень 2014 року

Льолька третю годину поспіль змагалася з рекламним текстом, який їй, кров з носа, потрібно було відправити замовнику не пізніше ніж завтра до обіду. Доки в нерівній боротьбі перемагав текст.

Потрібні слова, які видавав її мозок, пролітали не затримуючись, немов потяг на перегоні у метро. Після слів, як і після освітлених вагонів у темних підземних тунелях, у голові Льольки залишалася різнобарвна бігуча стрічка уявних образів, яка зникала за крутим поворотом. Слова не затримувалися, прямуючи невідомо куди. «Напевно, прямо до більш вдалого копірайтера», – вирішила дівчина.

Їй стало прикро, що вона витратила першу половину дня на дві сторінки тексту, які мали викликати в покупця непереборне бажання придбати дорогущий наворочений пилосос. Той, хіба що не вмів розмовляти і варити каву. Судячи з технічної документації, наданої сумлінним клієнтом, у цієї суперсучасної моделі домашнього монстра з усім іншим все було гаразд. Він навіть мав зв'язок з мережею, використовуючи яку, повідомляв своїй господині за обсяг виконаної роботи, доки пані або мадам наводила красу в престижному салоні. Саме цей факт, на думку клієнта, й повинен був бити по мізках дружин бізнесменів та бізнес-вумен, змусивши їх не вагаючись викласти півтори тисячі американських доларів за чудо-машину.

Льолька уявила це диво сучасної техніки в своїй двокімнатній «хрущовці» й розсміялася. Прибирання займало у неї годину або півтори, один раз на тиждень. Допомагав їй у цьому добротний старенький пилосос на коліщатках з гофрованим шлангом, у декількох місцях замотаним скотчем та синьою ізоляційною стрічкою, подарований років десять тому Маргошею.

Маргоша, яка доводилася Льольці двоюрідною тіткою, частенько збагрювала їй стару немодну «побутовку», яка, разом з тим, довгий час вірою та правдою служила «Попелюшці». Ще серед помічників дівчина мала китайську швабру, віник та суперсерветки, які витирали пил, не залишаючи слідів. Якщо посеред тижня в її житлі не влаштовувалися посиденьки з пивом, чіпсами та креветками, то особливо прибирати було нічого. Зате вже після посиденьок – у-у-у-у-у-у! Але все одно, як Льолька не зважувала, застосування диву імпортної техніки в її затишній оселі не знаходилося.

Квартира перейшла в повне Льольчине розпорядження три роки тому. Сталося так, що її матуся після раптової смерті свого рідного брата, отримавши в спадок добротний будинок у Полтавській області, з радістю перебралася туди. Крім будинку мамці дісталося домашнє господарство у вигляді двох корів, курей, гусей, качок та собаки Гільзи й кота Рикошета.

Небіжчик дядько Льоня за життя був кадровим військовим, артилеристом, тому й прізвиська у його домашніх улюбленців були відповідні. Відтепер, матуся кілька разів на рік, приїжджала до єдиної дочки з гостинцями, затягуючи на третій поверх непідйомні картаті сумки «мрія окупанта», набиті пиріжками, обпатраними птахами, бутлями з консервацією та салом.

Згадавши за сало і пиріжки, Льолька почула, як ображено й голосно обізвався її шлунок. Це було зрозуміло, бо почавши змагання з нездоланним текстом, за весь цей час Льолька напоїла себе трьома чашками кави й «нагодувала» нікотином, викуривши штук п'ять цигарок.

– Завтра, завтра – не сьогодні, – пробурмотіла дівчина.

Зберігши рядки, що викликали лише роздратування, вона закрила текстовий документ, а слідом за ним папку «Робочі матеріали». Простягнувши руку, додала гучності на радіоприймачі, налаштованому, як зазвичай, на улюблену станцію «Хіт FM».

Льолька вислизнула зі зручного шкіряного крісла з анатомічною спинкою, теж подарованого Маргошею, й потягнулася до хрускоту в суглобах. Від її потягування улюблена сіра розтягнута майка із зображеним на ній вилинялим довговухим зайцем піднялася вгору, оголивши витончені стегна, які плавними лініями переходили в тонку талію й плаский живіт, на який одразу вирячилися очі безсоромного зайця. Льолька покрутила головою, розминаючи затерплі м'язи. Підійшла до закріпленого в кутку кімнати гімнастичного приладу й, підстрибнувши, вхопилась за перекладину. Звично виконала комплекс вправ, що складався з «куточка», «велосипеда» та підтягувань. Закінчивши обов'язкову під час її сидячої праці розминку, вона зістрибнула на підлогу й попрямувала до кухні.

* * *

Відкривши холодильник, Льолька швидко зібрала собі на сніданок, а вірніше – вже на обід, залишки вареної курки, що складалися з частини грудки та двох крил, додавши до них відвареного рису. Засунувши тарілку до мікрохвильової пічки, ввімкнула таймер і, мугикаючи під ніс невигадливу мелодію, приготувала салат. Влаштувавшись за столом-стійкою на високому стільці, вона не поспішаючи поїла, без цікавості дивлячись у вікно, яке виконувало функцію телевізора.

За вікном місцеві горобці, як завжди влаштували бійку зі шпаками за право володіння шпаківнею, закріпленою невідомо ким та коли на товстому стовбурі розлогої берези, якраз врівень з вікнами четвертого поверху. Горобці, опинившись у більшості, взяли верх. Шпакам довелося ганебно тікати під переможне цвірінькання супротивника та нахабне каркання ворон, які спостерігали за бійкою з виглядом футбольних фанатів на стадіоні.

Вимокнувши салатну рідину шматочком сірого хліба, що залишився, Льолька із задоволенням його доїла. Помивши посуд, вона все прибрала та повернулася до кімнати.

Завдяки вікну, що залишалося прочиненим, тепле весняне повітря наповнювало спальню, яка водночас виконувала функцію кабінету, ароматом квітучих каштанів. Льолька знову сіла в крісло, закурила й заплющила очі. Працювати їй не хотілося. Натомість на думку спав запітнілий кухоль пива з підсмаженими в олії креветками. Привабливий малюнок доповнило обличчя подруги Дарини з пустими балачками на додачу.

З Дариною вони навчалися в одному класі, сиділи за однією партою, закохувалися в одних і тих самих кіноакторів. Потім разом ходили на танці, вечорами просиджували у дворі. Цілувалися з хлопцями під гітарні перебори та билися з суперницями за трансформаторною будкою, яка височіла цегляним кубом посеред шкільного двору.

Після закінчення школи їхні шляхи розійшлися. Льолька опинилася у міській газеті, закінчивши навчання на журфаці з червоним дипломом. Дарина після фізмату почала кар'єру менеджера у фірмі батька, яка вагонами тягнула на простори СНД імпортну сантехніку. Але, попри це, вони постійно спілкувалися, годинами розмовляючи телефоном зимовими нудними вечорами, пили каву в улюбленій кав'ярні. У пошуках розваг та пригод, поруги вешталися нічними клубами, концертними залами та театрами столиці України і навіть декілька разів з'їздили разом на курорти Туреччини.

Туреччина – це була ідея Дашки, яка після того як вони, закінчивши перший курс, до безтями накачалися «Мартіні» у нічному клубі, видала промову: «Лишитися цнотливості ми повинні казково, щоб це було справжнє свято!» Що і було виконано в шикарному «люксі» п'ятизіркового готелю в Антальї. Щоправда, свята не вийшло, через те, що для хоробрості вони знову неабияк напились. У Льольки від тієї ночі залишилися спогади стійкого запаху перегару, різкого болю унизу живота й забрудненої кров'ю постільної білизни. Дашка вранці намагалася «поколотити понти», захоплено розповідала про нюанси нічної казки, але судячи з її ходи та кислого виразу обличчя – вона або казки не прочитала, або книжку переплутала.

Перемішуючи спогади й будуючи плани на найближче майбутнє, Льолька затягувалася тютюновим димом, випускаючи його тонкою цівкою у розчинене вікно.

Дівчина навіть не здогадувалася про те, що їй приготувала Доля. Не здогадувалася вона і про те, що всі її ретельно складені плани, саме сьогодні буде перекреслено, й події помчать уперед, як табун диких коней неосяжним степом. На відміну від Льольки, Старенька Доля чудово знала, чим найближчим часом доведеться зайнятися її улюблениці.

Вирішивши, що вона казково винагородила свою обраницю, Доля обрала за свого вісника одного з Льольчиних знайомих. Йому вона теж відвела одну з головних ролей у наступних пригодах, які ось-ось повинні були звалитися, як сніг на голову у життя Льольки. Йдучи у ногу з часом, Стара Доля, задля внесення змін у життя дівчини, скористалася останніми досягненнями в світі комунікацій.

* * *

На ноутбуці нявкнув сигнал виклику скайпу. Льолька знехотя розплющила очі. Як виявилося – вчасно. Попіл з цигарки, зітлілої майже до половини, зібрався нахабно впасти на килимок для «мишки», і вона відправила його в попільничку. Дотягнувшись пальцями до «мишки», ворухнула її, вивівши ноут зі сплячого режиму. Знайшовши іконку скайпу, включила відповідь.

На екрані з'явилося обличчя Антона – її знайомого по літературному клубу «Золотий Ундервуд». Стильна зачіска, виголені скроні, модна триденна щетина на щоках, до біса гарні блакитні очі на привабливому обличчі – мрія, а не хлопчина!

– Гарного дня конкурентам! – Антон помахав рукою.

– Вітаю, Антоне. Чим зобов'язана твоєму ранньому візиту? Знову текст потрібно відредагувати?

– Ой, я тебе благаю…, – Антон картинно скинув руки, зображуючи крайню ступінь обурення. – Ти пошту дивилася?!

– Ні, не дивилася. Я з самого ранку з робочим текстом трахаюсь. А ти, що, мені любовний лист у віршах надіслав?

– Ольго, ти мені не до вподоби! До того ж, ти чудово це знаєш. Мені виклик надійшов. Я потрапив у число фіналістів і пройшов до третього туру. Можеш мене поздоровляти!

Рот хлопця розтягнувся в усмішці, як то кажуть – від вуха до вуха. Він склав руки на потилиці й відкинувся на спинку крісла в очікуванні реакції Льольки та заслужених привітань або оплесків.

– Вітаю.

– Ти ба! Ні, ну ти подивися на неї!

Усмішка на обличчі Антона змінилася обуреним виразом, а потім іронією. Навіть куточки рота, опустившись донизу, висловлювали емоційне напруження їх власника.

– Ти чого дурепою прикидаєшся? Лист від видавця за підсумками конкурсу прийшов! В'їжджаєш у тему?

– В'їжджаю…, – Льолька потроху почала розуміти, про що їй каже Антон. – Дякую, Антоша, я зараз… Я потім… Я подивлюся, а потім зв'яжуся з тобою.

– Ага, як же, зв'яжешся… Хоч каменюку потім у мій бік кинь. До речі, з наших літературних геніїв ще Марк пройшов. Я перед тобою з ним поспілкувався. Так зауваж він, навіть…

– Дякую, Антошо, ще раз! З мене кухоль пива і креветки, – Льолька зупинила співрозмовника, вимкнула скайп і відкрила електронну пошту.

Поруч з папкою «Конкурс» стояла жирна цифра «2». Це означало, що з часу останнього перегляду в поштову скриню додалося два нових листи. Із завмиранням серця Льолька підвела до потрібного рядка курсор та клацнула кнопкою «миші», одночасно заплющивши очі. Зачекавши кілька секунд, вона відкрила одне око. Так і є! Два нових листи від журі конкурсу «Сучасний детективний роман»! Клацання клавіш і рядки тексту застрибали перед її очима. Перескакуючи через слова, Льолька прочитала повідомлення. Потім перечитала його знову. Слова склалися у речення та сповістили володарку рудих кісок і веснянкуватого обличчя, прикрашеного завзято кирпатим акуратним носиком, про те, що за одностайним рішенням членів журі Ольга Олександрівна Павлюченко, двадцяти п'яти років від народження, бере участь у третьому турі літературного конкурсу.

– Мамо! Ой, я пройшла! Ура! Ура-а-а-а-а-а! – заволала Льолька.

Зірвавшись з крісла, вона закружляла кімнатою у танку, що нагадував своїми рухами танець печерної людини, яка загнала у яму мамонта.

У відповідь на її крики й тупіт босих ніг по лакованому паркету в стіну затарабанив сусід Діма, який працював фізруком у середній школі та був змушений підробляти ночами таксистом. Бо на зарплати вчителя і продавчині супермаркету одягнути, нагодувати й вивчити двох восьмирічних доньок-близнят молодим батькам було вкрай складно.

– Льолька, будь людиною – дай поспати! У мене друга зміна в школі сьогодні, – пролунав приглушений стіною голос сусіда.

– Спи, Дімончик, спи. Я більше не буду. Зараз в іншу кімнату піду, – крикнула у відповідь щаслива дівчина.

Льолька підскочила до столу, висмикнула дроти й, схопивши ноутбук, втекла до вітальні. Впавши в крісло, вона швидко прочитала другий лист, у якому їй повідомляли про нагородження премією в розмірі тисячі євро, яку отримували всі фіналісти.

Такою новиною потрібно було негайно поділитися з Дариною та Марго. Льолька, поклавши ноутбук на журнальний столик, підскочила з крісла в пошуках мобільного телефону, який за законом підлоти лежав там, куди вона дісталася в останню чергу – в спальні на підвіконні. Схопивши підступний апарат, Льолька повернулася в крісло, але виявилося, що без цигарки якось не так смачно розповідатиметься. Вхопивши цигарку, вона замість крісла попрямувала до кухні. Насипавши в турку мелену каву, додала цукру і заливши все водою, поставила її на вогонь. Підпаливши цигарку, Льолька увімкнула витяг та нарешті зателефонувала Дар'ї.

Подруга довго не відповідала, потім скинула виклик і за хвилину зателефонувала сама.

– Вітаю тебе, Льольчик. Я у «Техасі» з клієнтом обідаю, так що пардон – часу замало, – швидко проказала подруга.

– Дашка, мене узяли! Ура!

– Куди узяли? Ти про що це? Ти чого? Куди це ти вже знову влізла? Тобі що, зайнятись нічим? – обурений голос подруги розривав динамік мобільного телефону.

– Дашка, алло. Увімкни мозок! Або ти через обід з клієнтом не в змозі це зробити? Я в фінал конкурсу пройшла і штукар євриків виграла!

– Фух! – пролунав полегшений видих подруги, – Ти мене так більше не лякай. Я пам'ятаю про твій конкурс, і ні хвилини не сумнівалась у твоїй перемозі. Ти геній, Льолька! Пуаро та Агата Крісті, у порівнянні з тобою – порожнє місце.

– Дарина! Пуаро – це літературний персонаж, а Крісті – неповторний майстер у написанні детективів. Мені до неї, як козі до балетмейстера.

– То й що з того? Все гаразд. Не зважаючи на це – ти найкраща. Всіх розірвемо або затопчемо! Давай, сонце моє, зустрінемося ввечері. Я у тебе буду десь о сьомій – все візьму. Цьомки-цьомки тебе! – зв'язок розірвався.

У цій галасливій промові була вся Дарина! Після закінчення навчання у виші, їй потрібно було довести батькові, що вона цілком може замінити йому сина, про якого він мріяв. Тому новоспечений менеджер брала клієнтів за горлянку, користуючись усіма доступними й не зовсім, засобами, якими її нагородила матінка природа.

Від батька вона перейняла ділову хватку і вміння зрозуміти кандидата у потенційні покупці. Навіть досвідчені продавці із захопленням спостерігали, як вона проводила переговори. Дашка узяла на озброєння «метод Жеглова» та успішно застосовувала його на практиці. Вона вміла залізти в душу до співрозмовника, зрозуміти його, а за необхідністю – і побути серветкою для сліз. Вона все робила швидко – миттєво оцінюючи обставини й блискавично приймаючи рішення.

Ось і зараз, почувши про Льольчин успіх, Дар'я безпомилково вловила її бажання розповісти за довгий й такий бентежний шлях до перемоги. Відчувши це, вона сама призначила зустріч. Льолька посміхнулась, подумки побажавши подрузі успішного завершення перемовин і набрала номер Марго.

* * *

Марго доводилася Льольці одночасно хрещеною матір’ю та двоюрідною тіткою. Своїм другим ім’ям (яке практично замінило найперше, прописане в паспорті та свідоцтві про народження) дівчина була зобов'язана саме їй.

Маргоша в свої сорок два роки встигла тричі вийти заміж та розбігтися. І всі три рази вдало, як вона всім розповідала, але, як не дивно – це відповідало дійсності.

Від кожного з колишніх чоловіків, Марго отримала пристойне збільшення у грошовому плані. Вона примудрилася зберегти з колишніми прекрасні відносини, не дивлячись на те, що кожен із чоловіків після розлучення з Марго, створив нову родину.

Отримані від чоловіків гроші вона не розтринькала, на відміну від більшості подруг, а з розумом вклала в бізнес, який будувала на власний розсуд, без партнерів і кредитів, користуючись природною кмітливістю та вродженим почуттям краси й гармонії.

В наслідок цього – Маргарита Турова стала власницею дачі в престижному селищі неподалік від столиці, спа-салону, двох крамниць елітних парфумів та лазні.

З крамницями та салоном Марго впоралася сама, а лазнею керував тамбовський сільський мужик, до якого всі зверталися «Петрович».

У свої п'ятдесят шість років, Петрович розумівся на легкому парі, віниках, травах й трав'яних чаях та зазвичай у жіночій душі.

Незрозуміло як, але Маргоша виділила його в натовпі ринкових вантажників, де Петрович перебивався випадковими заробітками під час подорожі з Португалії у Тамбовську область. До Європи, за його словами, він потрапив без копійки грошей і без знання мови, просто з цікавості властивої слов'янської душі – подивитися, як інші народи живуть.

Вивчення народів затягнулося на сім років, за які він встиг не тільки подивитися, але й органічно вписатися в європейське суспільство, доки пильні співробітники еміграційної служби Португалії не виявили його в порту Лісабона. Чоловік був затриманий під час спроби нелегально потрапити на борт вантажного пароплава, який прямував до Аргентини. З незрозумілих причин Петровича депортували замість Росії до України.

З Європи він виніс відмінне знання п'яти мов, вміння готувати чудову піцу «Весела вдова», пасту «Де ля Римо» і дивовижно смачну лазанью, масу анекдотів, народних пісень та жартів з примовками.

Марго оселила його на дачі, найнявши на роботу садівником. Інакше Петрович не погоджувався приймати матеріальну допомогу. Її найближчі подруги крутили пальцями біля скроні, пророкуючи, що «безхатько» обкраде дачу, влаштує там кубло для вживання наркотиків, торгуватиме самогонкою ы наостаннє зґвалтує Маргошу, після чого обов'язково її вб'є.

Яке ж було їхнє здивування, коли після двотижневої відсутності вони всією компанією, суботнього ранку з'явилися з перевіркою. Окрім незвичайного дизайну дачної ділянки «комісія» виявила дерев'яний зруб, який невідомо звідки з’явився на подвір’ї і під час детального огляду виявився лазнею.

Ще більше вони здивувалися після того, як Петрович, змусивши «панянок» переодягнутися в льняні сорочки, до колін, влаштував їм сеанс «банного релаксу». Сеанс тривав три години й складався: з семи заходів у парильню, з віниками, жартами й піснями, розпивання трав'яних чаїв, дерев'яних цебер, наповнених ароматною сіллю, в які втомлені бізнес-леді з задоволенням опускали натруджені ступні та легкого перекусу – дивної за смаком юшки з карасів, виловлених у озері. Після цього «панянки» проспали до вечора, а прокинувшись, відчули себе народженими заново.

Саме тоді у Марго й з’явилася ідея поставити «банний релакс» на комерційну основу. Петрович, який звертався до Маргоши не інакше, як «Бариня», почухавши бороду, погодився очолити лазневий підрозділ, тому, як на його думку – йому зараз все одно нічого було робити.

Одружуватися Марго більше не збиралася, завівши «для здоров'я» двох молодих коханців-екстремалів – інструкторів з дайвінгу та парашутного спорту, повністю поділяючи їхню пристрасть до цих дорогих захоплень. Дітей у неї не було, тому хрещена перенесла всю свою нерозтрачену материнську любов на Льольку.

* * *

Марго відповіла одразу. Вислухавши захоплені крики улюбленої племінниці, привітала її, та з радістю погодилася приєднатися до їхніх посиденьок увечері. За цими розмовами Льолька мало не проґавила каву, що підскочила догори. Вона підхопила турку й перелила шиплячу та запашну коричневу рідину до чашки. Любов до гарної міцної кави й вміння її заварювати, теж були отримані під час спілкування з хрещеною. Вдихаючи гіркий аромат, Льолька маленькими ковтками пила напій, що обпалював рота, безцільно пересуваючись кухнею.

Потрібно було добити текст, щоб звільнити вечір, але вона не могла змусити себе засісти за роботу, яка не рушала з місця, хоч ти лусни. Натхнення не було, а відкараскатися звичайною відпискою від замовника Льолька не бажала. Сарафанне радіо у рекламі своїх здібностей під час пошуку клієнтів річ незамінна, яка на додаток ще й зобов'язує постійно тримати марку. Тому, створивши собі ім'я в середовищі фахівців з написання текстів, що сприяють продажу, Льолька пишалася своїм авторитетом і їй навіть на думку не спадало вдатись до звичайнісінької халтури. Тим паче, постійно зростаюча конкуренція, підстьобувала талановиту дівчину до пошуку нових ідей та вдосконалення своєї майстерності. Ось і зараз у її голові мимоволі прокручувалися різні варіанти злощасної статті, розбавляючи святковий настрій від звістки про заслужену перемогу жалем про незавершену справу.

Допивши каву, Льолька помила чашку і, поставивши її до сушарки, повернулася в крісло. Підібгавши ноги, вона зручно влаштувалася на широкому сидінні, поклавши на коліна ноутбук. Знайшовши у пошуковику кілька фірм, які продавали аналогічну продукцію, заглибилася в читання рекламних текстів, автоматично вишукуючи помилки у колег й приміряючи свої намітки.

Але робота все одно не йшла. Думки постійно поверталися до радісної новини. Раптово згадалося, як після закінчення навчання, вона, окрилена своїми успіхами у виші та схвальними відгуками викладачів, стала до праці у міській газеті. Але крила занадто швидко опустилися, потім з них повисмикували пір'я, а згодом і зовсім обрізали по саме не можу. Як виявилося, професія журналіста в газеті, нехай і у такій розкрученій, що виходила величезним накладом у Києві та області, докорінно відрізнялася від тієї професії, якій її вчили цілих чотири роки.

Репортажі Льольки за випадки корупції та зловживання в середовищі посадовців, за тяжке становище: дитячого будинку, ветеранів та інвалідів нікого не цікавили. Потрібні були «смажені факти» стосовно верхівки суспільства, за події у нічних клубах, за брудні вподобання рок, або поп-зірок. Редакторів цікавило життя хлопчиків-мажорів та їхні карколомні витівки: хто яку тачку придбав, як швидко її розгепав, хто з ким переспав, хто у кого відбив чергову подружку, дружину, чоловіка, зруйнував родину й на її уламках створив нову «вдалу».

Редактори гримали на Льольку, шматували тексти й вказували пальцем на двері. Після цього вона рюмсала в кабінці туалету. Вся у шмарклях телефонувала Маргоші й Дар’ї, вислуховуючи заспокійливі слова та поради. Незабаром Марго це набридло і вона познайомила хрещеницю з одним із провідних столичних журналістів, який входив у ТОП-10 за кількістю опублікованих статей та за сумами отриманих за них гонорарів.

Журналіст був на п'ятнадцять років старшим за Льольку, двічі розлучений. Він мав підсаджену коньяком печінку, легку форму сколіозу й цілу купу знайомих у середовищі олігархів, депутатів та зірок столичного бомонду. Але інформацію Макс Свєтлов (за паспортом Іван Перескокін) черпав зовсім в іншому середовищі.

Офіціанти та бармени елітних ресторанів й нічних клубів, покоївки та адміністратори готелів, продавці автосалонів, ювелірних бутиків, інспектори ДПС і опера з «уголовки» за щедру винагороду, а іноді з почуття звичайної людської неприязні, яка часом межувала з почуттям відвертої ненависті до «зірок нації», постійно постачали його цікавими подробицями їхнього особистого життя. Не гребував Макс і чорним піаром, розкручуючи на замовлення теми, з майстерно розіграними розлученнями та публікуючи інтимні подробиці життя «зірок» шоу-бізнесу, які переростали в гучні скандали й судові розборки.

Льолька, яка на той час вже втратила дитячі ілюзії від повсякденного життя, трохи поколотила понти та дозволила Максу затягнути себе в ліжко. На її подив, Макс виявився гідним партнером, тож їхній зв'язок, який вони ретельно приховували від всіх, тривав понад вісім місяців.

Розгледівши в дівчині талант, Макс посвятив молоду журналістку в таємниці професії, познайомив з редакторами та потрібними людьми, про що жодного разу не пошкодував. Незабаром Льольчині репортажі не поступалися за своєю якістю й пікантним подробицям витворам вчителя. А гонорари перевищили найсміливіші її очікування.

Але, на жаль, все гарне має властивість швидко закінчуватися. Так сталося й цього разу. Макс, втративши почуття здорового глузду, опублікував карколомний репортаж, темою якого стало блискавичне кар'єрне зростання одного з урядовців. Ще й на додачу докладно описав його матеріальний добробут та інтимні захоплення в товаристві неповнолітніх членів суспільства, які були аж ніяк не жіночої статі. Вибухнув скандал. На лихо, урядовець виявився кращим приятелем сина Самого, про що журналісту й пояснили за допомогою бейсбольних біт та гостроносих черевиків. Провалявшись три тижні на лікарняному ліжку, Макс втік з країни. На останок він порадив Льольці, яка не переставала рюмсати від переляку, зав'язувати з цією брудною справою, тобто з журналістикою.

Таку ж саму пораду надали дівчині й троє здоровенних голених під нуль чоловіків, одягнених у чорні дорогі костюми, які зустріли її наступного дня біля виходу з кав'ярні. Пообіцявши у випадку, якщо вона не вгамується, продати Льольку арабам, здоровані, ввічливо уклонившись, поїхали у своїх справах у салоні чорного величезного, як бронетранспортер, позашляховика.

Тиждень Льолька ховалася на дачі у Маргоші, шепочучи прокльони на адресу Макса, чорного піару, жовтої преси й себе – дурепи безмозкої.

На відміну від Дашки, Льолька була в душі жахливою боягузкою, що досить часто давало її подрузі привід для жартів і дружніх настанов. Побувши подушкою для сліз, Дар'я (яка мала народитися чоловіком, але щось нагорі переплутали) строго вичитувала улюблену подругу й наставляла її на шлях боротьби та подолання перешкод. Це допомагало, але ненадовго. Замість одних жахіть в уяві Льольки з’являлися інші. Так було й цього разу.

Отримавши нову порцію підтримки, вона чекала на подальший розвиток подій. Але на глибокий Льолькін подив більше її ніхто не турбував, не телефонував, на сторінках у соцмережах погроз не висловлював. Заспокоївшись, вона зробила спробу опублікувати пару репортажів про зірок шоу-бізнесу, але двері редакцій газет та журналів перед нею зачинилися наглухо. Вирішивши не випробовувати долю, Льолька почала шукати чим продовжити заробляти на життя далі. І тут знову їй допомогла хрещена.

За порадою Марго, Льолька пішла на курси для копірайтерів й закінчивши їх, спробувала себе на новому терені. Талант, він і в Африці – талант. Справа пішла. Але тяга до журналістики не відпускала. Льольці кортіло писати, що аж у «голові шкварчало». Тим паче, що за вісім місяців божевільного життя з Максом, вона зібрала безліч сюжетів, як кримінальних, так і просто життєвих, які так і залишилися сюжетами на аркушах блокнотів.

Вихід, як не дивно підказала Дарина. Під час наступних пивних посиденьок, коли Льолька знову затягла пісню: «Я хочу писати про життя, а не про плойки, надувні матраци та ультратонкі прокладки», – подруга, уважно подивившись на неї, видала вбивчу фразу.

– Пф-ф-ф!!! А хто тобі писати не дає? Пиши книжки.

– Які книжки, Дашунь? Адже я журналістка, а не письменник, – слабо заперечила Льолька, вже починаючи розуміти, що подруга має рацію.

– Хм! Якщо хочеш, щоб тебе арабам продали, строчи й надалі свої репортажі. А хочеш розповідати про життя – пиши книжки. Як там вставку на початку роблять? – Дарина п'яно замислилась, а потім з багатозначним виглядом промовила: – Ага, згадала! Всі події нереальні, персонажі вигадані. Схожість не шукайте. Мої вам вітання, сто разів цілую, Льоля! За книжку тебе ніхто вбивати не буде. Став вигадані прізвища та завуальовано описуй події, можеш, навіть своїх героїв до іншої країни запровадити від гріха подалі. Ще й грошей заробиш, ти ж у мене талант!

* * *

Дарина виявилася права, ніхто Льольку більше вбивати або продавати в рабство не збирався. У вільний від фрілансерської роботи час, вона накидала кілька сюжетів, які, на її подив, склалися в повноцінний роман. Звичайно ж, першими читачами стали Дашка й Марго, які високо оцінили сюжет роману та стиль новоявленої письменниці.

Але виявилося, що продати своє творіння було вкрай важко, яким би геніальним воно не здавалося. Дві безсонні ночі Льолька провела в подорожах сайтами для таких же «починашок», як вона. Читала коментарі під статтями, діалоги на форумах. З жахом дізналася, що великий й такий відомий Джек Лондон отримав дві тисячі відмов, перш, ніж вперше надрукували його оповідання. Їй до того стало шкода талановитого письменника, що вона розплакалася. Перебуваючи в аналогічній ситуації, Льолька легко уявила, як Джек Лондон, а в миру уроджений Джон Гріффіт Чейні, оббиває двері редакцій й принижується перед видавцями. Їй було добре, бо вона могла підробити копірайтом, не виходячи з затишної теплої квартири, а як заробляв на життя він, доки не почали друкувати його розповіді? Напевно, працював вантажником, або посильним. Вдосталь пошкодувавши великого колегу, вона, підбадьорившись прикладом його наполегливості, продовжила свої дослідження.

Наприкінці другої ночі їй попався черговий сайт для авторів початківців. Швидко переглянувши зміст сторінки, Льолька хотіла, вже було закрити її, але кілька фраз в тексті привернули до себе увагу молодої письменниці.

«… Фрагмент своєї нетлінки опублікуйте на кількох літературних сайтах (далі йшло перерахування адрес сайтів з детальним зазначенням хто і що там викладає). Це принесе вам в першу чергу моральне задоволення, а ще надасть можливість отримати рецензію на своє творіння. На цих сайтах, крім авторів тиняється маса „диванних критиків“, які видають різноманітні за своїм змістом коментарі до опублікованих творів. Ви звикнете свідомо й без нервів сприймати будь-яку критику, до того ж серед таких епітетів, як бездарність, графоман, чого ти тут робиш…, часом проскакують вкрай слушні поради від колег по перу. Редактори видавництв постійно відвідують зазначені сайти в пошуках нових авторів, детально відслідковуючи письменницькі рейтинги….» Почавши читати статтю спочатку, Льолька автоматично почала робити позначки в блокноті.

Поради були дані дійсно слушні. Відразу було зрозуміло, що писала людина, яка особисто пройшла описаний нею шлях. Заваривши каву, Льолька покурила й сьорбаючи гарячий напій, склала покроковий план до нової мети – продати свій роман. Яке ж було її здивування, коли через три місяці безперервної роботи з просування свого роману в рейтингах двох літературних сайтів, вона отримала пропозицію від видавництва. Минуло ще два місяці і її перший роман був опублікований немислимим у Льольчиній уяві накладом – п'ять тисяч примірників.

Радощі не мали меж. Отримання першої авторської винагороди відзначали в нічному клубі. Вперше Льолька поїхала відвідати матусю, придбавши їй у подарунок золоті сережки, чим до сліз розчулила «полтавську панночку».