Нічний молочник

7
Київська область. Макарівський район
Село Липівка. Вечір

За вікном сипав сніг. Раптові пориви вітру іноді підхоплювали його й кидали вгору, тому він перелітав через дах одноповерхового будинку й падав уже з іншого боку, за вікном кімнатки, в якій спали Ірина й тримісячна Ярослава, яку бабуся, що лишалася з нею на весь день, ніжно кликала Ясею і та само ніжно вмовляла пити більше молочної суміші «Малюк», щоб якнайшвидше вирости, сказати своє перше слово й зробити перший крок.

– Ясечко! Ну, ще трішки! – благала немовля бабуся Шура, підносячи пляшечку з сумішшю соскою Ясі до ротика. Але дитина вперто відштовхувала пляшечку ручкою вбік, при цьому не відводячи очей-намистинок від телевізора, який показував чергову серію «Бандитського Петербурга».

– Ну? Що я твоїй мамі скажу? – хитала головою літня жінка. – Вона он у місті гроші для тебе заробляє, а ти?

Поки герої серіалу стріляли одне в одного, у двері будинку подзвонили. Але бабуся Шура не почула. Щойно коли стрілянина припинилася, вона скочила, посадила Ясю на кушетку, а сама поквапилася до дверей.

– О! Повернулася! – зраділа вона доньці.

Іра опустила на підлогу важку господарську торбу. Зняла з голови хустину.

– Йди до кухні, поужинай, там куриця на плиті! – подомашньому спокійно сказала їй мама й повернулася до своєї кімнати, не помітивши заплаканих очей доньки.

На кухні Іра виклала з торби продукти. Ковбасу й оселедець поклала до холодильника, консерви – до шафки біля мийки. Всілася за стіл, закрила обличчя долонями й заплакала тихо-тихо, майже не схлипуючи. Жахлива порожнеча всередині неї самої лякала її. А можливо, то була лише втома, яку не могли компенсувати ні короткий сон, ні пюре з куркою на плиті.

Щоранку вона з грудьми, переповненими материнським молоком, поспішала до Києва, де в маленькому кабінеті жінка у білому халаті з незрушним обличчям зціджувала усе молоко з грудей за допомогою маленького насосика до літрової банки, а далі відсилала її до кухні, де нянечка закладу, загалом добра старенька, накладала їй повну миску вівсянки й стежила, щоб Ірина з’їла все до крихти. Іноді разом з Іриною за столик сідали одна чи дві такі самі, як і вона, матері-годувальниці, і тоді няня рівномірно розподіляла свою увагу між усіма жінками. Після каші належало погуляти дві години Маріїнським парком, що розташовувався через дорогу від будинку, де у звичайному, лише доволі великому, помешканні містився той приватний медичний заклад, схожий на молочну кухню, вірніше – на її протилежність. Адже тут у матерів забирали молоко, а натомість давали гроші, яких, зрештою, вистачало і на молочну суміш рідним дітям, і на недороге сільське життя, і на дорогу до Києва й назад.

Іра вже знала кількох самотніх мам таких самих, як і вона.

– Це для депутатських мамусь, – сказала якось Ірі Настя з-під Бишева. – Вони відразу після пологів спеціальні пігулки приймають, щоб молока не було, і щоб груди молодими зберегти, а самі своїх дітей нашим молоком годують.

Іра повірила. Вона не думала лихого про подібних матусь. Змалку не вміла думати погано про людей, навіть про справді лихих. Єдине, чого б їй хотілось, то це глянути хоч краєчком ока на малюка, якого годують її молоком.

Але сьогодні на зворотному шляху їй довелося більше години стояти в маршрутці. Може, це стояння, та ще з похиленою головою, так змучило її, що вона цілу дорогу шкодувала й себе саму, що була наче дійна корова, і Ясю, що змушена при живій і здоровій мамі пити розчинений молочний порошок і залишатися на цілий день з бабусею.

Виплакавшись, Іра заспокоїлась. Повечеряла. Здавалося, що груди, випорожнені три години тому, поволі знову наповнюються молоком. Зайшовши в кімнату до мами, взяла на руки Ясю і піднесла її до персів. Крихітка присмокталась, жадібно заворушила губками, від чого Ірі стало лоскітно і трішки боляче. Але на обличчі в неї заграла посмішка.

– Гляди, не балуй її! – почула вона голос матері. – А то побачать завтра, що в тебе мало молока, скажуть більше не приходити…

– А я на ніч іще поїм, – без жодної образи на материні слова відповіла Іра.

Перед сном, з’ївши канапку з салом і ще одну тарілку пюре, Іра розчинила в мисці темно-зелену фарбу для тканин, придбану в Києві, і замочила в ній свою сіру пухову хустку. Щоб хустка не вийшла надто темною, долила ще води.

8
Київ. Вулиця Рейтарська
Помешкання номер 10. Полудень

Уранці Вероніка полюбляла одягати спортивний лижний костюм. У цьому костюмі вона виглядала такою граційною і свіжою, що сама думка про ранкову зарядку чи похід до фітнес-студії викликала іронічну посмішку на її милому личку. Сьогодні їй вдалося поніжитися у ліжку до пів на одинадцяту. І ось тепер, коли вона остаточно прокинулась, їй захотілося витратити трохи енергії на домашні справи. Вероніка витерла пилюку з мікрохвильовки, з підвіконь. Потім узялася за прання.

Завантаживши в машину-автомат усі білі речі, Вероніка раптом згадала про Семенову сорочку. Знов нахилилася до пральки, відчинила круглі прозорі пластикові дверцята й висмикнула за рукав чоловікову сорочку. Рукав, за який вона смикнула, був іще більш-менш чистим, зате другий! Вона піднесла сорочку до вікна й придивилася до бурої плями. Понюхала її, потерла ніжними пучками пальців. За мить вона вже не сумнівалася: сорочка була заляпана кров’ю. Вероніка замислилась і відчула, як від її власних думок по спині пробігли мурашки. «Краще вже змиритися з тим, що у чоловіка з’явилась якась тимчасова коханка, ніж після дванадцяти років спільного життя з’ясувати, що твій чоловік – убивця!».

Вона встромила сорочку назад до пральки. Натиснула кнопку пуску і в замислено-тривожному стані повернулася назад до кухні.

У помешканні було тихо. Семенові з самого ранку зателефонував його постійний замовник Геннадій Ілліч, і чоловік одразу пішов у справах. Минулої ночі він нікуди не зникав. Вона, хоч їй було незручно, цілу ніч не знімала руки з його плеча.

Уже сидячи за кухонним столиком біля вікна, за яким легкий сніжок плавно опускався до землі, Вероніка знову згадала про вбивство аптекаря. «Може, спитати сусіда? – подумала вона. – Він, мабуть, щось про нього знає! Газети читає, новини по всіх каналах дивиться! Ану ж убивцю вже знайшли?».

Чай з медом знімав напругу й пом’якшував тривогу. Вона могла б отак і півгодини сидіти біля вікна, і годину. Але питання, навіть якщо ставиш їх собі подумки, можна заспокоїти лише відповідями. Інакше вони сверблять, наче комарині укуси. І Вероніка вийшла на сходовий майданчик, подзвонила у сусідські двері. Кілька хвилин почекала й повернулася до себе.

«Що ж, така доля», – вирішила вона.

І відразу замислилася про долю.

А що доля? На долю їй гріх було скаржитися. Єдина дитина в сім’ї військового льотчика та вчительки географії. Удома завше багато цукерок, червоної риби, великий глобус на серванті, з якого мама подеколи витирала пилюку. Дурнуватий шлюб у вісімнадцять років. Через півроку – розлучення. Другий шлюб зовсім не дурнуватий, і триває ось уже тринадцятий рік. За цей час Семен виріс з торгівця відеокасетами на Петрівці до власника невеличкої, зате міцної фірми з охорони різноманітних серйозних зустрічей і виїзних корпоративних заходів. Власне, то й не фірма була, а просто двоє старих друзів: Семен і Володька, плюс за необхідності ще троє-четверо фізично міцних знайомих хлопців напохваті. За чотири роки роботи в охоронній справі Семен заробив на гарне двокімнатне помешкання на Стрілецькій у самому центрі. Офіс був йому непотрібний. Все вирішувалося по телефону. Головний замовник – Геннадій Ілліч – був депутатом парламенту, і відповідно, все його депутатське життя незалежно від часу доби складалося з бізнес-зустрічей та схожих подій, що потребували таємності й охорони. Семена він знав давно, ще з Петрівки. Тоді у нього було прізвисько Гена-крокодил і займався він щоденним збором грошей з торгового люду. «Вийшли ми всі із народу, діти сім’ї трудової…» – полюбляв наспівувати Геннадій Ілліч, і щоразу, коли в цю мить поруч опинявся Семен, йому згадувалося його сорок сьоме місце в третьому торговому ряду. Пісня, наче реп’ях, відривалась від депутата і до самого вечора крутилася Семенові на язиці. Інколи він її мугикав, уже заходячи до помешкання після роботи. Вероніка, що вивчила закономірність появи цієї пісеньки в домашньому «ефірі», лише підсміхалася.

Свого часу вона багато довідалася від Семена про перипетії базарного життя. У часи торгівлі відео Семена не раз арештовувала міліція, і він під час арештів примудрявся зав’язати купу корисних знайомств. Колишні сержанти сьогодні вже стали майорами й полковниками, займали поважні посади і ставилися до Семена як до друга юності, свідка їхнього професійного й кар’єрного зростання. Доля? Звісно, доля!

І раптом Вероніка здригнулася. Її кинуло в крижаний холод, у прірву. Вона згадала те, що трапилося сім років тому й чого, за обіцянками її психотерапевта, вона більше ніколи в житті не мала б згадувати.

Вона у відчаї глянула у вікно, на пухнасті сніжинки, що кружляли і плавно падали додолу. Її права долоня мимоволі ковзнула стільницею і вперлась у горнятко з недопитим чаєм. Через мить воно полетіло вниз. Дзенькіт розбитого фаянсу відвернув Вероніку від думок. Вона обернулася, поглянула на підлогу, на білі скалки горнятка. Її трохи попустило. Але той раптовий душевний холод зненацька перетворився на фізичний. Вероніку лихоманило. Вона зайшла до спальні, знайшла у шафі теплий норвезький светр. Надягнула його поверх «адідасівської» спортивної курточки. Далі рушила до ванної й закуталась у махровий халат смарагдового кольору – подарунок Семена на минулий День Валентина. Підперезалась тугіше. Уся та коротка метушня з утеплюванням чи то душі, чи тіла повернула її в реальність.

Великі уламки горнятка вона позбирала пальцями. Дрібніші змела віником. Протерла підлогу й вирішила вийти під сніг. Білий колір завше її заспокоював, змушував почуватися маленькою, допитливою й беззахисною дівчинкою. Їй згадалось, як вона всього боялась у віці чотирьох-п’яти років. Боялась опинитися самою посеред засніженого поля, коли їздила з батьками до знайомих у село під Києвом. Боялась підходити близько до шосе, яким мчали велетенські гуркітливі вантажівки. А найцікавіше, що їй подобалося відчуття страху, як багатьом дітям подобаються страшні казки, розказані на ніч – вони не відпускають дитину в сон, змушують зазирати під ліжко й засинати з увімкненим світлом, щоб чудовиська й страховиди з казок не прослизнули до дитячої спальні.

Замість махрового халата Вероніка одягла довгу коричневу дублянку, перед тим обмотавши шию шаликом з козячої вовни.

Зараз вона прогуляється вздовж високого потужного заднього муру Софіївського собору. Дійде до Стрітенської, далі до Рильського провулка, і назад. І так разів зо три-чотири. Це її перевірений маршрут заспокійливої прогулянки. І якщо з неба падає сніг, а вона крокує вздовж високої білої монастирської огорожі, то все у світі владнається. У її внутрішньому світі. Інший світ їй непідвладний.

9
Місто Бориспіль. Вулиця 9 Травня

Після «зникнення» Мурика життя у Діми вдома стало похмуре, як ніч. Валя по п’ять разів на день висилала Діму в різні закутки міста, де, згідно з чутками й неперевіреними даними, бачили великого сірого кота, що за описом і фото нагадував зниклого. Весь Бориспіль уже був обклеєний розксереними оголошеннями з фотографією Мурика та жалібним проханням «знайти за винагороду». Валя навідріз відмовилася від пропозиції чоловіка написати «…за розумну винагороду». Діма вже й сам нерадий був, що втрутився зі своїми порадами у невдячну справу підготовки оголошення про зникнення кота, якій дружина віддалася цілковито. Невдячну хоча б тому, що ніхто не міг повернути їхнього Мурика. Точніше, знайти його прах теоретично могли, але такий фінал справи навряд чи потішив би Валю.

Отож Діма просто терпляче чекав, поки жіноче серце заспокоїться. Ходив собі на службу, контролював регулярне й відповідальне обнюхування багажу пасажирів, що відлітали й прибували. Стежив за настроєм Шаміля. А коли повертався додому, то потрапляв в атмосферу безмежного горя. Передбачаючи прохання дружини, сам казав: «То я піду Мурика пошукаю», і перебирався до гаража, де зручніше облаштував свій куток між задньою стіною будівлі й старим БМВ. Навіть спіральний нагрівач собі там поставив, щоб тепліше було.

Там, у гаражі, його й застали Борис і Женя. Спершу вони, як і належить, зайшли до будинку. Валя повідомила їм, що Діма подався на пошуки кота. Чолов’яги були тямовиті, тож, вийшовши з подвір’я, відразу рушили до гаража.

– Слухай, це повний абзац! – збуджено почав Борис, коли вони влаштувалися у зручному запліччі гаража біля нагрівача. – Три дні його вдома не було!

– Кого? – спитав Діма, у чиїх думках головне місце посідав «зниклий» Мурик.

– Та велосипедиста того! – випалив Борис. – Його дружина в істериці билася! Я з тією повісткою до нього три дні ходив, лише дружину заспокоював. Казав їй, що він, може, ховається десь, щоб та повістка його боком обійшла. А нині вранці приходить додому, худий, як дідько!

– Та він і так худий був! – пригадав Діма.

– А став іще худіший, обличчя – суцільний тобі Бухенвальд, вилиці стирчать. І знаєш, що він їй сказав?! Що він на велосипеді до Чернігова їздив, до племінника!

– А навіщо? – запитав Діма.

– І я його те саме спитав: навіщо? А той лише плечима знизав!

– Ні-і, – протягнув Женя, який досі сидів мовчки. – Він потім щось про брак утоми говорив… Казав, що відчув зайву бадьорість у тілі, то й вирішив рвонути кудись подалі…

– Випити хочете?

Борис хитнув головою заперечливо, а Женя радісно кивнув.

Діма поставив на табуретку, що правила за столик, тарілку з квашеними огірками і наповнив дві чарки. Але перш ніж випити, поскаржився на дружину, що побивається за зниклим котом.

– Мине, – заспокоїв його Боря.

– Коли? Я вже не витримую! Удома така атмосфера, ніби в кожній кімнаті по п’ять мерців неоплаканих лежить.

– То знайди схожого кота, – на обличчі Бориса вималювався дуже серйозний вираз. – І вдай, ніби це Мурик! Він же звичайний, сірий був! Таких вулицями сотні бігають…

– Їй серце підкаже, що не той кіт, – засумнівався вголос Діма.

– Серце? Та байки то все! Жінки самі про себе ці казки вигадують, щоб добрішими здаватися. А самі… – Женя обірвав сам себе, схопив чарку і нервово перехилив. Потім хруснув у роті огірком.

– Та годі про котів! – Борис вирішив змінити тему розмови. – Ти лікаря знайшов якогось?

Його погляд уперся в очі Діми.

– Якого лікаря?! Я кота шукаю…

– Зав’язуй зі своїм котом. Пошукай лікаря. Або аптекаря. Аптекарі на ампулах краще розуміються.

– Ти ось що зроби, – Женя підняв вказівного пальця, щоб привернути до себе увагу. – Візьми ампулу й піди до аптеки. Скажи, що знайшов і не знаєш, що це таке!

– Та це й ти можеш зробити! – відповів на пропозицію господар гаража. – Чого це я маю по аптеках ходити?

– Справді, – кивнув Борис, пригладжуючи вуса і уважно дивлячись на Женю. – Займися цим!

– Гаразд, – мить повагавшись, погодився той. – Давайте мені три ампули, і я… піду, словом.

Діма видобув з присунутої до стіни пластикової валізи три ампули. Женя поклав їх до кишені куртки, кивнув на прощання і вийшов.

Борис і Діма перезирнулися.

– Він що, образився? – спитав Діма.

Борис мовчки махнув рукою.

– Хлюпни й мені чарочку, – попросив він.

Діма налив.

– Треба було з нами, на трьох, – сказав він.

– Я на трьох більше не п’ю, – похмуро повідомив Борис. – Пити на трьох – це друга ознака алкоголізму.

– А перша?

– Перша? Це пити на самоті…

– Знаєш, мені наплювати, що в цих ампулках – наркотик чи ліки від раку. Головне – вигідно їх продати, —

поділився після чарки горілки Борис. – Я б тоді доньку в університет влаштував, на платне навчання. А ти справді, знайди схожого кота, виваляй його в багнюці й додому принеси. Скажи, що він по кицьках волочився і на себе не схожий… Вона й заспокоїться. Та й не кота їй треба, а дитину!

– Це наша справа! – став на захист дружини Діма.

– Певно що ваша, – погодився Борис, підводячись із саморобної дерев’яної лавочки. – А валізочка – наша справа. І краще б її чимшвидше закінчити!

10
Київська область. Макарівський район
Село Липівка

Наступний ранок почався в Ірини на п’ятнадцять хвилин раніше, ніж зазвичай. Вона перенесла миску з замоченою у фарбу хусткою до бойлерної. Далі повісила її на мотузку просто над мискою. Хай фарба скрапує.

Збиралася у хорошому настрої. Встигла випити чаю з холодним сирником і розчинити кип’яченою водою молочну суміш для Ясі. Тільки коли надягла пальто, на мить розгубилася: а на голову що? Її погляд упав на материну вовняну хустку, чорну з червоними трояндами, куплену колись у циган на фастівському базарі. Мама тоді три такі придбала, отже, дві хустини ще десь лежать. Ірина пов’язала хустку на голову, взяла торбину і вийшла.

Сніг на порозі заскрипів під ногами.

Маршрутка над’їхала вчасно. Зайнявши своє місце, Іра розслабилась і заснула. І замість того щоб побачити сон, вона вловила голос, який долинув з незвичної синюватої темряви: «Вір, він повернеться! Точно повернеться».

– Хто повернеться? – подумала вона вві сні.

А голос відповів: «Він».

– А хто він? – знов перепитала Ірина. А що, коли «він» – це Ясин батько? Такий «він» був їй геть не потрібен! От якби якийсь інший «він», який зміг би стати люблячим батьком для донечки й гарним чоловіком для неї самої. Але заледве чи він сам прийде. Але й голос же сказав не «прийде», а «повернеться»! А повертається лише той, хто спершу пішов.

Отак дрімаючи, їхала Іра в маршрутці темною дорогою. Попереду її чекав Київ, який вивільнить її переповнені молоком груди і ще молока попросить.

І знову вивільнить груди, висмокче все до останньої краплі й відішле додому, заплативши не надто скупо, але й не щедро, а так, щоб вистачило їй, Ірині, сили й бажання продовжувати цю щоденну рутину доти, доки в її грудях не висохне молоко.

– Агов! Приїхали! – протріскотів на головою голос водія Васі. – Гайда, бо запізнишся.

Двері їй відчинила заспана нянечка у білому халаті. Либонь, вона ночувала у цій приватній «молочній кухні».

Іра роздяглася до пояса, сіла до столу. По плечах і руках від холоду одразу пробігли мурашки. Бабуся-нянечка помітила, що Іра змерзла, зачинила кватирку. Потім піднесла пластикову чашку-лієчку до лівого перса. Ввімкнула помпу, і вона задзижчала, наче дитяча іграшка на батарейках. Від чашки-лійки до пляшки-приймача трубочкою побігло молоко.

– Лілія Петрівна звільнилася, – поскаржилася нянечка. – Тепер мені ось з технікою морочитися! – кивнула вона на насосик.

Щоб розвіятися, Іра пригадала собі свій сон у маршрутці. Подумки почала прикладати згаданого голосом «його» до всіх знайомих чоловіків. Виявилося, що не так уже й багато в неї знайомих чоловіків. Якщо не брати до уваги дідківсусідів зі села, вистачало пальців однієї руки, щоби збагнути одне: хто б з цих п’яти не повернувся, особливого щастя їй це не віщує.

Чашка-лійка перекочувала на праве персо. Дзижчання помпочки здавалося таким же рідним, як і плач Ясі.

Добре поснідавши вівсянкою, Іра залишила свою торбину на вішаку в коридорі, а сама вирушила на прогулянку Маріїнським парком.

Наближалася восьма ранку. До зупинки під’їжджали автобуси й маршрутки, і з них висипали десятки пристойно і тепло вбраних людей. Ніхто з них не йшов до парку. Всі переходили на інший бік вулиці й зникали.

Ірі це подобалось. Вона почувалася чи не господинею тут, у цьому парку, що межував з будівлею парламенту і ніжно-бірюзовою спорудою палацу. Можливо, то через смачну вівсянку їй було так тепло й затишно на морозі? А може, тому, що всі оці люди тільки-но йшли на роботу, а в неї перша зміна вже закінчилась, і настала така довга перерва, якої у звичайних робітників чи навіть секретарок просто не буває?

Усмішка осяяла Ірине личко. Вона поправила на голові материну «циганську» хустину і неквапом рушила алеєю.

– Ця хустка вам теж не до лиця! – пролунав поруч чоловічий голос, що здався Ірі знайомим.

Вона обернулася й упізнала чоловіка з іскорками у ледь розкосих очах. Він підвозив її червоним автом, коли маршрутка від’їхала раніше, ніж зазвичай.

– А це не моя, це мамина, – відказала Іра.

– Так, – кивнув він. – Таку можна носити, коли внуки народилися!

– От мама й носить. Онука в неї є…

Чоловік був одягнутий в довге шкіряне пальто чорного кольору з високим хутряним коміром. А от хутряної шапки на його голові не було. Взагалі ніякої шапки не було.

– А вам не холодно? – спитала Іра, не зводячи погляду з його короткої зачіски, наче хотіла знайти симптоми облисіння через ходіння з відкритою головою на морозі.

– Ні, не холодно, – спокійно відповів той. – Мене, до речі, звати Єгор. А вас?

– Іра.

– Ходімо, я вас поганою кавою пригощу! – запропонував чоловік.

Іра глянула на нього з підозрою.

– Добру каву можна лише з десятої ранку знайти, а зараз, на жаль, вибору нема.

Вона кивнула, і Єгор повів її вбік вулиці, до зупинки, куди й далі «причалювали» чергові автобуси й маршрутки.

Вони перетнули вулицю, вийшли на перпендикулярну і хвилин через п’ять, завернувши праворуч за ріг, увійшли до невеликого гастроному.

– Два по «три в одному», – сказав він продавчині.

Солодку каву вони пили з пластикових одноразових скляночок, стоячи біля вітрини крамниці з внутрішнього боку.

– Не така вона вже й погана! – знизала плечима Іра.

– Треба вміти порівнювати, – посміхнувся Єгор. – А ви десь тут поруч працюєте?

– Так, – кивнула Ірина. – А ви?

– Я теж. Неподалік від того місця, де я вас зустрів.

– У палаці? – зацікавилась Ірина.

– Можна сказати, що в палаці, – відповів він після короткої паузи.

Десь зовсім поруч, майже між ними пролунав механічний голос – Ірина аж злякалася. Вона озирнулася, але Єгор ніжно торкнувся її руки, звернув цим доторком її погляд на себе і дав знак очима, що все гаразд.

– Вже йду, – сказав він до когось.

Іра помітила, що з високого хутряного коміра його пальта до вуха йшов чорний дротик, що закінчувався маленьким чорним навушничком, завбільшки з муху, біля самого вуха. Вона бачила такі штучки по телевізору, їх зазвичай мали люди, що охороняли президента.

«Він зараз піде геть», – збагнула Іра, і їй просто захотілося плакати. Не тому, що він піде, а «погана» кава в її скляночці ще не допита. Просто він, з цією чорною штучкою у вусі, здався їй людиною, яка досягла здійснення своєї мрії. Спокійний, приємний, самовпевнений…

– Ви ж постійно гуляєте в парку, – посміхнувся Єгор. Вона кивнула, і її губки приязно вигнулися.

– Я вас знайду. Може, й сьогодні. З мене тепер смачна кава!

– Та й ця непогана, – стиха мовила Іра.

Єгор усміхнувся, грайливо моргнув обома очима і вийшов з крамниці.

«Він від мене вищий майже на цілу голову!» – зрозуміла Ірина і здивувалася цьому відкриттю.

– Гей, дай гривню! – прошепотів бородатий бомж, який став перед нею у своєму облізлому драповому пальті й черевиках без шнурівок. – Мені холодно!

Іра пірнула рукою в кишеню, вийняла дрібняки, відрахувала гривню й висипала її в простягнуту долоню бомжа.

– Добре! – сказав той замість «дякую» і, озирнувшись, рушив до жінки у дорогій дублянці, яка щойно зайшла до цього маленького гастрономчика.

Ірині теж стало холодно. Вона допила каву й вирішила повернутися в тепло її «молочної кухні».

Вхідні двері були відчинені, тож Ірина ввійшла, але її тут-таки потіснили двоє чоловіків в однакових синіх куртках, що заносили досередини великий металевий бідон. Вони пронесли його коридором і, відчинивши подвійні двері, якими той коридор закінчувався, зникли в наступному, набагато розкішнішому, де на підлозі лежала килимова доріжка, а на стінах висіли картини. Що було зображено на тих картинах, Іра не встигла роздивитися. Подвійні двері зімкнулися синхронно.

– Іринко, на плитці ще каша лишилася, – ласкаво мовила до неї нянечка Віра. – Роздягайся, проходь!

Іра кивнула, не відводячи погляду від подвійних дерев’яних дверей.

– А що там, за тими дверима? – запитала вона вже у кухні, озираючись на нянечку, що наливала їй до миски вівсянку.

– Туди клієнти й клієнтки заходять з центрального входу. Лікар-консультант у кабінеті приймає. Попередній лікар був китаєць, а теперішній, кажуть, з Москви приїхав, – прошепотіла літня нянечка. – А ми тут з тобою – кухонні. Нам туди не можна.

Іра кивнула з розумінням. А тільки-но взялася до вівсянки, так їй тепло й затишно стало, що всі питання і поставлені, і замовчані кудись звітріли. Та й слух у неї, здавалося, перекинувся, наче скляний гранчак. Внутрішнім став. І почула вона, як у роті вівсянка пережовується, як молоко в грудях прибуває, як б’ється серце – гучно і впевнено.