XII
— А в нас, паничу, оце колись весілля буде, — заговорив хурман, під'їжджаючи під Солодьки.
— Яке весілля? — питає Антосьо лежачи.
— Та був архирей, то обіцяв прислать богослова.
— Як то?
— Та так: був у церкві, панни під благословенство підійшли, він і питає: то це ваші сироти? — Це, — відказав благочинник. А о. духовник, кажуть би то й попросив, щоб жениха, мовляв, прислали; архирей, мовляв, і обіцяв.
Антосьо слухав цю мову, а вона йому й голови не держалась: он по жнивах до Кам'янця на екзамен, то не до весілля.
— О. Яким вже й не перевозяться, — заговорив далі чоловік.
— А як же? — запитав Антосьо.
— Та так. Доїжджають з тієї парафії. Кажуть би-то, подали прошеніє назад на своє місце.
Справді, о. Яким як почув, що архирей обіцяв жениха, то й не став перетрясатись; а що перевіз — тут було, а решта й на тій парафії: що ж, — думав, — не встигну перевезтись, а там і вибирайся. І вже сидів, як горобець на колі, поки не зженуть.
Настала перша пречиста. День був чудо що за хороший: сонечко гріло, легенький вітрець подихав, на небі ні хмариночки! Селом дівчата все в квітках та в білих-білющих вишиваних сорочках. Якби це в гетьманщині, то співи не вгавали б, а там цього немає: ходять, жартують, сміються, — здорові, то й веселі; хороші, то й щасливі.
А в двірку паніматки Люборацької, як на похороні; тільки гуси кричать під порогом та чечуга реве. Іноді вийде дівчина-наймичка, «гиля!» крикне і побіжить через подвір'я. О. Яким ще з церкви не вийшов; Антосьо ходив по хаті та люльку курив; стара також у церкві була; а Мася з Орисею гиркались, — та каже: «тобі жениха пришле архирей», а та каже: «тобі».
А селом невідомий іде, точка в точку коробейник: і на тім'ї йому розділено, і потилиця підголена, і в китаєвім ормяці, в личаках; через плечі, замість коробки, чамайдан висить невеличкий; борода тільки пухом поростала, а в руках палиця далеко довша за самого.
Збіглась в гурт дітвора, хто був на вулиці, а хто й з дому вибіг.
Мовчав він, то дітвора обісмілювалась, і підійшли до його ступнів з-на десять.
— А где ваш поп живет? — поспитав він.
— Он! он! — показала дітвора. Назустріч люди з церкви йшли, і кажуть.
— Панотець у нас доїжджає; а живе на парафії вдовиця. Он і двірок! — показали. Невідомий потяг далі, а люди своєю дорогою.
О. Яким тільки що відпуст прочитав, не вспів і поздоровкаться з попадею, як той чоловік суне через поріг; разів з-по десять перехрестивсь в обидва кутки та й питає, показуючи під грубу:
— Чи можна чамайдан вон туда?
— Можна, — озвавсь о. Яким. — А ти купуватимеш що, чи так звідкіль бог провадить?
— Увидишь, — відказав він, розпрягаючись, гримнув чамайданом об землю і ногою підсунув у куток; застогнав і каже:
— Теперь, бачка, позволь рекомендоваться.
— Изволь, — озвавсь о. Яким.
— Честь имею рекомендоваться. — Тульской духовной семинарии кончивший курс Тимоха, Егоров сын, Петропавловский.
Глянув батюшка на свою жінку, а паніматка на свого чоловіка і ждуть, що далі буде.
— Точно отрекомендовался, как єсть, — додав Тимоха, — не сомневайся, бачка!
— Как же ты попал к нам? — пита о. Яким.
— Владыка, значит, дядька мне, так я и прибыл. Он изволил послать меня сюда женихом. Вот те и билет…
З цим словом вийняв папір із бриля і подає.
— Эта деревня, ведь. Селедки зовется, — додав далі Тимоха.
Не втерпіла попадя, зареготалась і пішла в валькир, як там звуть.
— Ишь, баба! — каже Тимоха. — зубы скалит, — і додав: — У тебя ведь, бачка, девки-то есть?
— Та єсть же.
— Нутка выводи! Аль нету! дай одеться.
— Изволь, одевайся! — озвавсь о. Яким, і дума собi, — що то з цього вийде?
Сів Тимоха на помості і став розмотувать волоки; скинув личаки, далі ормяк, зоставсь в одній сорочці. Тоді до чамайдана, сюди-туди потяг ремінячча і вийняв чоботи та й взувся: за тим сюртук вийняв і решту вбрання; вдягнувшись, як належить, попросив гребінця. Дали йому гребінця. Як зовсім причепуривсь, тоді каже:
— Ну! теперя что? брав молодец? Нічого собі, — озвавсь о. Яким.
— Вестимо ничего! А девкам-то твоим полюблюсь?
— Це вже побачимо.
— Нутка показывай их и побачим. Мой дядя, владыка то-ись, изволил похвалить их — хороши, мол, бери, — говорит.
Відхилив о. Яким двері в сіни і гукнув:
— Ганно!… і ти, Мотре! ходіть сюди!
— Вот и девки, — каже він Тимосі, як ті ввійшли.
— Это ведь служанки-то?
— Тебе ж девок нужно было?
— Нету! ты мне поповен покажи!
— А то в нас панянки звуться!
— Так панянков показывай! Всё одно — хлеб и пирог.
Зареготали дівчата і пішли в пекарню, а о. Яким у валькир.
— Гей! дівчата! — сказала паніматка, як ото пішла в валькир регочучись, — вона аж до сестрів прийшла. — Гей, дівчата! — каже, — прислав вам владика богослова!
— С-с! — засичала Орися і закрила лице руками, а Мася байдуже.
— То не для мене, — каже вона. — А гарний він? — запитала.
— Такий гарний, що куди! — заговорила паніматка, — ось ідіть подивіться.
Кинулись вони всі три — бо й Текля побігла — і дивляться в двері. Тимоха якраз личаки скидав.
— Оце-о? — питає Мася.
— Він самий, — відказала паніматка.
— А хай же йому все зле та нехрещене!… оце богослов?
— Таже богослов!
І почали кихкать всі чотири.
— Це твій! — каже Мася Орисі.
— Ні, це твій, бо ти старша, — озвалась Орися.
— Ні, — показала паніматка на Теклю, — це її буде!
— А хай він скрутиться! — озвалась ця, — це Масин! а я ще мала.
— Ні, твій! — озвалась Мася, — а я за богослова не піду. — Засоромилась Текля і пішла, а ті регочуться. Як чують, о. Яким іде. Вони й шурнули далі, аже не потовпляться в двері.
— Куди ви? куди? — заговорив панотець, — прибирайтеся-но та виходьте!
— Що там таке? — заговорила стара, йдучи насупроти.
— То архирей богослова прислав, — каже о. Яким.
— Господи, слава тобі! — заговорила вона, хрестючись, і додала: — покійні татуньо було все кажуть нам: якби ви, діточки, в монастир пішли, то лучче б було: зійде син божий судити, то з чим перед його станете? От і я вам, діточки мої, раяла б у монахині. Що вам з того віддання? отак бідувати, як я? Та ще якби лиш це! А то смерть зближається, а я ніколи за тими клопотами не вспіла і богу щиро помолиться. Господи-господи! — закінчила, — не дурно покійні татуньо було розказують, що женські душі скакатимуть у пекло, як іскри з кременя від доброго кресала. Абож, дітлахи не допечуть? Проклинаєш, то й пробиваєш дорогу в пекло, та ще й на саме дно. Господи-господи, прости мене! — заговорила далі, звівши очі догори.
Довго панянки не хотіли виходити, а найбільше Мася; та о. Яким як почав, як почав, що так не годиться, бо прогнівите владику, то вони й почали збиратись.
— Я вийду до його, — каже Мася, — але чорта з'їсть, що за його вийду!
— А я, думаєш, вийду за його? — каже Орися.
— Он хто вийде — показала Мася на Теклю, — бо й мовчить, — каже.
— Та хай він сказиться! — озвалась Текля. — Що вам таке сьогодні! — І знов вийшла собі.
О. Якима вже не було тут, як панянки отак гуторили: він пішов до Тимохи. Паніматки також не було: вона понесла закуску, та там і зосталась. Тільки поприходили дівчата з пекарні — Ганна й Мотря.
— То до жениха так прибираєтесь? — кажуть. — Бог зна що! От би й не виходили! — І почали приставлять, як він хрестився, як сідав, роззувався, прибирався — та аж покачуються від сміху. Ввійшов о. Яким.
— Та годі вам, — каже, — виходьте вже котра; а то він почина вже сопіти.
— А як зветься? — пита Мася.
— Тимоха, Єгоров син.
Аж душаться всі та пригадують.
— Чому не Єгорка? — одна каже.
— Та Єгорка єсть — Єгоров же син! Он чому не Афонька? — І почала рохкати… Тимоха тимчасом затирав печену курку, що на стіл подали.
От вийшла Мася, що зоря зійшла. Само собою вона не думала вийти за жодного богослова, та за Тимоху й не кажи, а вийшла тільки, щоб вчинить волю о. Якима та не прогнівить владики.
Тимоха сидів в кінці столу. Як вийшла Мася, вклонилась, чи присіла — все одно, він схопивсь, аж стіл загрукотав, і прибіг до неї; так дивиться в лице, так заглядає; провів очима аж до ніг і пішов навкруги обдивляться. Спочатку Мася оторопіла, хоч і витресувана була, а тепер відійшла, крутнулась і пішла з хати, зажурившись.
— Brutal, — каже сама до себе і мало волосся не рве, що вийшла до його, та не кляне владики, ні! аж гілля гнеться!
— Ничего себе, — каже Тимоха, — только такая тощая, да, как видно, гордая. А покажи-ка, бачка, другую. О. Яким вже розсердився. Та ба! Чолом муру не проб'єш! воля владики, як смерть — ні відпросишся, ні відмолишся!… І пішов він по Орисю, а Тимоха став серед хати проти валькирових дверей, заклав руки за спину і жде.
Вийшла Орися. Тимоха й цю обдививсь зо всіх боків, як кобилу на торзі.
— Эта лучше! — каже. — А покажи-ка третью.
Шурнула й Орися, тільки вітер повіяв.
— Та третя ще недоросла, — озвавсь о. Яким.
— Ну, так эту другую отдашь за меня?
— Та не мені ж з тобою жить, — заговорив о. Яким, — треба самої поспитати.
— Ну! так пойди и спроси.
Пішов о. Яким у валькир, а Тимоха став ходить по хаті та й думає собі: — ещё бы на неё, какую-нибудь девчонку, обращать внимание!
Все переговорив о. Яким, а того таки не добився, щоб дівчина сказала: піду. З тим і вийшов.
А Орися припала до подушок та плаче-плаче.
— Ну что? — заговорив Тимоха.
— Мовчить, — озвавсь о. Яким.
— Стало быть, моя; коли бы не хотела — сказала бы, а молчание — знак согласия… Поглянув панотець на свою попадьку, що тут же стояла, оторопівши, і каже:
— Що йому казати?
— Та я знала б, що казати, та владика, — відказала паніматка сумно.
— То бо то й біда, — каже о. Яким.
— Что ж? — заговорив Тимоха, — долго ль ещё?
— Тут нічого, — відказав йому панотець, — казав архирей, то коли береш, — я не перечу; аби дівчина пішла.
— Девчину-то не просить стать. Коли ты согласен, то завтра и к венцу.
— А сватання?
— Какое тебе сватанье? Повенчаемся и посватаемся.
— Та треба ж весілля справить.
— Мне весело будет с молодушкой! вот тебе и веселье. А я уж по белу свету понамаялся, не терпится ждать. Отдохнуть хочу.
— Та хоч музики найняти треба та людей зізвати; ми ж не в пустині живемо!
— Мы с тобой разве не люди-то? а музыка — чортова выдумка — и без нее обойдемся. Коли подопьем, то песенку сыграем; а ты поскачешь. Ты, чай, не плохой скакун? У вас, я слыхивал, хорошо пляшут. Покажешь мне свою пляску.
Скипів панотець — от би в морду заїхав! — та архирей прислав молодця, то й рука задеревеніла.
До вечора о. Яким порозсилав верхи, до кого з сусід було ближче, просить на завтра на весілля. Писать не було часу, та таки, правду сказать, в сільських панотчих і чорнила не водиться. Як треба що підписати, то дяка посилають; як тут висохне, що й окропом не розведеш, не то горілкою, то до двора посилай. І о. Яким — раз, що не мав часу, а друге, що чорнила не було, — ні до кого ні слова не написав; а тільки розказав посланцям, як, що казати, та й годі.
Ніч панянки прониділи над прасуванням. Для Орисі і води не треба було: слізьми сприскувала, аж їй очі почервоніли.
Ні до кого не пристає так ота приповість: «знайся кінь з конем, віл з волом», як до подолян: там як їздять в гостину, то піп до попа, дяк до дяка, пан до пана; лиш оті скарбові лушпайки лізуть на світло, як тьма. Цих всюди повно, бо голодні. Тим-то всі так падкі на оказії. І вже як де лучиться весілля чи празник, чи що, то гостей настягається, що й голці не впасти. І тут так було. Хоч о. Яким і не всім, а лиш кому-не-кому дав знать про весілля, і то до кого ближче; а чутка — не конем же їй їздити! — прогула долинами та поріччям, наче її вітер розніс, наче її сном навіяло. І на другий день, ще далеко було до захід сонця, а вже давно подвір'я повне було, і тік повний — всюди брички, всюди коні; в хаті набито, аж плече в плече труться. Між всіма Антосьо дибав, що той журавель, та начеб вуса підкрутював, хоч йому під носом ще й не світило, як то кажуть. Маніжка на йому біла, вигладжена, аж полискується; жилетка пікова з синіми квітками і блискучими ґудзиками; сюртук чорний суконний і шароварки якісь смуганисті на стременах. Сам брови нахмурив, задер чуба догори і з глибокодумною міною штовхається то з хати, то до хати; там гукне, там кашляне, а до гостей щоб словечко промовив, хіба: «да!» — то осміхнеться і пальцем попід ніс, наче вуса прогортає.
— Що це так довго нема з Кукілівки? — почав він, зустрівшись з матір'ю коло вогню, що на подвір'ї розклали.
Пекарні з панотців тісні, то на кожну більш-менш велику оказію вже страву готовлять на дворі.
— Та дай мені чистий покій! — озвалась стара на слова Антося. — Я не маю коли і в голову пошкрябатись.
— Та що тут — не маю коли! — каже він. — Та це ж непорядок, як не буде о. духовника.
— От поправ півзиня під носом! Ще-сь до того не доріс, щоб матір навчати.
Відкашлянувсь Антосьо раз і другий голосно та й потяг на тік, наче йому там єсть діло, а справді то так собі, аби ногами виробляти, бо любив, що як шароварки на стременах, то якось шарпає, як ходиш. А він не жалував натягти їх — хоч смичком води, як по струнах.
Незабаром приїхали і з Кукілівки аж двома бричками: на одній о. духовник з сином-попом і онуком-четвертокласником, на другій його невістка з дітьми; між другими була дочка літ чотирнадцяти або й менше — ще вчилась. Пішли ці до хати, а Антосьо став порядкувать, де брички поставити, що коням їсти давати.
Тимчасом клуню вже давно причепурили: оббили килимами тощо, і там музики грали таки свої сільські, бо чехи, що послали за ними верстов за двадцять, ще не приїхали. Як заграли музики, то з хати так всі й висотались, та в клуню. Той тільки й остався, в кого або чарка в руці була, або закуска на видельцях. Між другими зостались і Кукілівські: хто ходив, хто сидів коло стола, а Галя — внука о. духовника — сіла на скрині коло порога; в хаті душно було — то щоб провівало. Під стіною коло вікон оперся Антосьо плечем і з неї очей не зводить: дивиться та й дивиться. Кортіло сердешного забалакать до дівчини, та з чого почати? А дівчина гарна. От і постебнував він через хату і сів непоодаль від неї на стільці; а душа аж тремтить, аж руки трясуться; далі й почав:
— А вы, панно Анно, давно приехали из пансиона?
— Juz tydzien minal, — відказала вона.
— А я квот и не умелю по-польски, — каже Антосьо, пересуваючись з стільця на стілець — все ближче до дівчини.
— A ja po rosyjsku nie umiem, — озвалась Галя.
— Учитесь, — каже Антосьо. — Вас же там учат?
— Ucza, ta wszystko po polsku, — відказала Галя.
— И географию по-польски учат?
— Nie, my jeografii nie uczymy.
— А что же вы учите?
— Zakon bozy, pisac, haftowac, tanczyc.
— Вот я и танцевать не умею.
— Czemu z sie pan nіе uczy?
— Ноги не служат, — відказав Антосьо.
Галя засміялась, і він засміявся та й протяг ноги, наче його дубом поставило на стільці, і поліз до кишені. Галя на все око дивиться, як хлопець пручається; а він вийняв здорову дулю червонобоку, обдув, бо в тютюні була, і подає дівчині:
— Prosze, — каже.
— Dziekujе, — відказала вона, взявши грушу, і завинула її в хустку.
Поки ж справлялась вона, то Антося і в хаті вже не було: чмигнув на двір, то такий радий-радий, що заговорив, аж наче йому в грудях ширше, аж наче світ перемінився. — Та яка ж вона гарна, — каже далі сам до себе, — їй-богу гарна. А добра яка! От, господи! — Так, балакаючи сам з собою, і не зчувсь, як опинився аж в садку; а там груші — рясоти, аж гілля гнуть, та пахущі такі! От і вчепивсь хлопець трясти; полупотіли червонобокі, а він ну вибирать, котра поміж всіх найкраща, щоб ще дать Галі. І знайшов таку хорошу — щоб де струпочок абощо: з одного боку жовта, а з другого рум'яна, як жива.
— Оцю, — каже, — понесу! О, понесу! — додав з жаром, — їй-богу понесу, і віддам. — І ну скакать на одній нозі, та все: бррр! бррр! бррр! І очі якось чудно вирячив. Подивившись збоку, можна б подумать, що хлопець здурів; а він зовсім не здурів — і не думав дуріти. То з радощів так. Брикає та скаче; ще й хвицанув скільки раз. А там, затираючи руки і якось особно, як тільки семінаристи вміють, осмішкуючись, потяг доріжкою до хати. Ще щось і приговорював до груші.
Прийшов хлопець до хати — нема Галі; то він на тік та в клуню. А вона тут, сиза горлиця, танцює та, танцюючи, блиснула оком на Антося, — ще й так любенько — далі другий раз, там і третій.
— Отже вона мене полюбила, — подумав Антосьо. — О! і ще глянула, — дума собі, — от і ще… їй же богу, полюбила. — І так зрадів, що чуть-чуть ізнов не почав брикать, та скакати, та хвицати. А з неї очей не зводить, і серце йому так і розпливається; а в руках груша аж помнякшала, так її наминає.
— Як би мені віддать її своїй Галочці? — почав далі роздумувать. Та прилюдне не можна, — думає собі.
А дівчині й покою не дають: тільки один пустить, то другий підхватить, і потрясла, аж вітер віє. Думав-думав Антосьо та й почав досадувати, що не вміє танцювать. От — дума — й шепнув би їй на ухо, танцюючи: «вийдіть, я щось скажу», — а так що? другий треться коло неї, а я слинку ковтаю. Та й рванув зразу і подибав з клуні. Якби хто запримітив, то не що друге подумав би, а тільки що він або ключі загубив, абощо; та не до його було — і ніхто не завважив, як рушив він, як вийшов за клуню, озирнувсь на всі боки, похитав головою і пішов далі бур'янами, наче від людей утіка. Та куди ж це? — В кутку на току був льох, а над ним катряга чи половник; сюди-то побрів Антосьо. Була й друга, та він не мав охоти шукать, та й часу не мав.
Кожному відомо, що катряги низькі будуються, а долівка така м'яка, аж пухка. Отже це не заважало Антосьові. Прийшовши в катрягу, він закрив очі долонею, перекинув голову назад; постояв так таки довгенько, осміхнувся і каже: «ну от так!» З цим словом лівою рукою взявся вбоки, а праву відставив, як наче держить панянку, і ну витрясать польки, приграючи на губу: ти-ни-ни-ни, ти-ни-ни-ни. Упрів, засапавсь, та й ліг.
— Добре, — каже, — їй-богу, добре. Тільки видихаюсь, піду та так і втну з Галею. О! голубочко моя! серденько моє! гай-гай! — та і піднявсь, обтріпався, і став та й думає: чи йти, чи ще попробуваться? Ні, попробуюсь іще. — І почав танцювать.
Потанцювавши довгенько, — вже наломавсь, — подумав і пішов з катряги. Та на самоті чого не вдаси? а в гурті, як не той. — І Антосьо так: сів, лише сопе та придивляється, як другі гасають. Серце рветься, та воно ж і мліє, як тільки подумає хлопець, що треба підійти, завербувати; а там ще й дивитимуться всі.
— О! господи! — заговорив Антосьо в душі, — чому в мене тієї сміливості нема? — І пішов знов у катрягу, і знов почав танцювать; аж кружало витоптав, танцюючи, на розсипчастій долівці. Та що з того? Так і день минув, і вечір настав, і ніч приходила, що Антосьо не відваживсь і ногою ступити. Як лягав спати, то найгірш печалував, що не віддав груші: вона б, зозулька моя, — каже, — із'їла б, осміхнулась би до мене; а так… Господи-господи! — І почав їсти її сам, та ще й з таким смаком із'їв, який Галі й не снився.
Довго не спав Антосьо — все думав за Галю, а як устав на другий день, то наче в раю прокинувся: приснилась йому дівчина, що обіймала, що цілувала.
— Якби то наяву так! — заговорив він, хутко-хутесенько руками потираючи. — Якби то наяву так! А може це й мені, як Йосифові, откровеніє? — Тут уже не втерпів, щоб не порадуватись: став прямцем і почав підскакувать. Порадувавшись оттак, може, таки з півгодини, вмився, прибрався і пішов шукать Галі.
— А ви снились мені цієї ночі, — сказав їй Антосьо, знайшовши на городчику, що богу молилась.
Галя тільки осміхнулась і вже не кінчала молиться. І Антосьо осміхнувся та й дума: — чому тепер нема груші? от би і віддав. — І каже:
— Вы любите есть груши?
— Люблю, — відказала вона.
— Пойдём в сад, я вам натрясу.
— Dzienkuje bardzo, — відказала Галя.
— Пойдём! — попросив Антосьо, кивнувши головою. — А там такие хорошие груши! От пойдём! ей-богу пойдём! сами посмотрите.
Подумала Галя, подумала і пішла в садок. Зроду-звіку Антосьо не був таким щасливим, як тепер: наче його на небо несуть. Та не довго було це блаженство: як в пізні неділешні обіди, почали гості роз'їжджатись, і Галя поїхала. До самого виїзду Антосьо державсь її, як реп'ях; а як виїжджала, то вийшов аж до брички і стільки сміливості набравсь, що підсадив. Подякувала дівчина, як слід, а він тільки дивиться, наче душу свою випроводжає. В очах і радість сяла непритворена, і якесь сердешне тепло щире, і жаль, і все — навіть несміливість; губи усміхались і мовби кривились, язик щось би сказав, та слова завмирали, чи лучче — нічого було говорити.
Наче спустіло обійстя, як виїхали кукілівські — не для всіх, а тільки для Антося: і сумно йому, і чудно; і щось би робив, і кудись би пішов, і щось би говорив. Так аж тремтить балакать — в грудях широко, та наче горло вузьке, наче нема до кого слова промовить, хоч гостей ще повнісінька хата.
Днів через два по весіллю Люборацька виряджала зятя під рукоположения в Кам'янець; дала йому грошей і всього, а Орися велику пухову подушку і одіяло. Та не сам Тимоха поїхав, а поїхав і о. Яким за парафією, і Антосьо в семінарію. Випровадили їх хлібом-сіллю і зостались дома самі свої.
— Слава богу милосердному, — заговорила тоді паніматка, — отже добре покійні татуньо кажуть було, що як бог дасть, то і в вікно подасть…
— І дав же! — озвалась Мася. — Не мав що!… Хоч би попович, як треба, а то рижий та поганий. Я б лучче втопилась, а за його не пішла.
— Ти вже й розв'язала губу, — заговорила мати.
— Або ж не правду кажу? — озвалась Мася. Орися щось хотіла відказать, та залилась слізьми, що й голос завмер. Мася сіла, надулася; а стара каже, зітхнувши:
— Недаремне мої покійні татуньо кажуть було: — в день радості возридаєте і восплачетеся! Так воно й єсть: щоб радіти, а у нас сльози ллються.
З тим і вийшла з хати. І Мася вийшла. Осталась сама Орися плачуща, та Текля ходила по хаті, — то стілець поправить, то пил обмете, то се, то те, — сказано, після людної оказії.
Минув день і не один, як згадала стара:
— Десь-то наші тепер обертаються?
Дочки зітхнули, та й тільки. Ніхто з них в Кам'янці не був, то й не сікались вгадувати, де б саме вони були.
— Мабуть вже дуже далеко! — заговорила стара, киваючи головою.
А вони в ту саме пору під'їжджали до Мальованої корчми, що стоїть на великім тракту аж за Шайгородом.
— То це Мальована корчма? — поспитав Антосьо.
— Це, — відказав о. Яким.
— А чого ж вона так зветься? — знов поспитав Антосьо.
— А он — хіба не бачиш-на віконцях помальовано. Дивиться Антосьо: на одній віконниці вітряк, на другій музики грають, на третій якийсь чоловік з рушницею вусатий, присадкуватий.
— Оце Кармалюк, — озвавсь о. Яким.
— От який він був! — заговорив Антосьо. А Тимоха, як неживий, мовчав.
Розпрягли коні і полягали спати.
Чи навмисне, чи несподівано Мальована корчма стоїть в такій прикметі, що хіба сліпий не полюбується. І Антосьо вийшов, — і сон його не бере, — став на порозі, взявся в боки. А справа і зліва ліс чорний та темний, грабина, як свічки, та ясенина, та всяке дерево — одно в одно рівне та високе. Легенький вітрець подихав і все те кланяється, шелестить; і наче тихий гомін розходився в гущині, і дзвони причувались. Де-де дятел довбав, жовна фітькала, туркала горлиця, припутень гув, та ще якась птаха тільки трр… тррр. Тут же зараз копи стояли; а по горі далеко за долиною, що стелиться перед очима, щось рябілося, і не пізнати, чи люди ходили, чи товаряка паслась.
Постояв Антосьо, полюбувався та й пішов в ліс горіхів шукати. Ходить, блудить, а в душі йому Галя, що та зірочка, сяє. Чи горіх знайде хлопець, чи китицями гордовину, все її згада: от би й дати, — каже. Вона б осміхнулась, заговорила; та розлучила лиха година.
І на бричці сидючи, те й робив, що про Галю думав і розмовляв сам з собою за неї і за себе. Нім до Кам'янця доїхали, то й посватався в думці і оженився.
Кінець першої частини.
Миргород