— Спасибі, — каже, — а ночі тепер видні, і додому недалеко. Поїду.
Не вблагала паніматка навіть закуски підождати: «поїду та й поїду». Тільки чарку горілки випив.
— Хай же хоч хурман повечеря!
— Хіба він голоден? і дома повечеря. Спасибі, не турбуйтеся. І поїхав.
— То через тебе, — почала мати Масі вимовляти. — То ти йому щось зробила, згризото ти моя!
— Що ж вам таке до його? а поїхав — хай їде на зламану голову!
— Дочко! чого ти проклинаєш? Що він тобі винен?
— Та хай йому сім чортів і все лихе; чи я ж проклинаю? І чого ви вчепились?
— Чого ти людей розгониш? чому розуму не маєш? — почала мати.
— Коло якого-небудь хапокниша я запобігала б! Ге! бач, чого забагається.
— Ей, дочко! Схаменися! Що тобі такого, що так цензоруєш людських дітей? Хіба ж ти дідичка сама? Хіба твій батько не піп був?
— Та що з того?
— Чого ж ти така думна? чого погорджаєш поповичами? кого ти ждеш, кого сподієшся? чи не з отих голодранців кого, що так звиваються коло тебе?
— Я нікого не жду, але й за поповича не піду: ні стати, ні сісти, ні слова сказати не вміє, а я б пішла!
— Ей дочко! ей дочко! побачиш-побачиш!
— Добре, добре, побачу! ідіть лиш собі, лягайте отам, то мені легше буде.
— Осуда ти моя, нещастя ти моє — не дочка, — сказала мати і вийшла в пекарню дати пораду тим курам, що порізали. Орися там уже була; і Текля коло неї щось шупорталась.
Зоставшись сама, Мася взяла польську книжку, оклякнула і почала вичитувати польські молитви.
Отак не один богослов з облизнем поїхав. Лучалось і до Орисі, та старий звичай на заваді стояв:
— В мене всі дочки рівні, — відказувала стара, — на вибір їх не маю; коли хочете, беріть старшу.
Та старшої ніхто не хотів, і вона ні за кого не хотіла; та з-за неї й Орися сиділа. Людські дочки вже діточками батькам своїм кланялись, а сироти сидять та й сидять, ніхто й не крюкне.
Ще поки Мася молодша була, то хоч вередлива була, та не осудлива; а як стукнуло вже за двадцять, то ту осудила, ту очернила, ту обговорила. У людей сусіди бувають добрі, добрим чоловіком прислужаться; а тут всі відцурались, всі відстрахались. Мало що терном не вросла колись битая доріженька до о. Гервасія. Один одним духовник о. Антоній їх не цурався і доріженьку протирав. Цей було прийде тугу розважити.
— А що паніматіночко, — каже, — і вам лихо, і в мене не тихо; притопчім же біду кляту черевиками. Бо й я в черевиках же ходю.
— Та що вам за біда? — озветься паніматка, — ви вже далі-далі онучат дружитимете, а в мене ще й діти мої сиріточки на в'язах висять!
— Не тужіть, паніматінко, — якось-то воно буде.
— Коли б мені хоч тих безщасниць притулити, а Антосьо і сам собі дорогу проб'є.
— Над сиротою бог з калитою, приказують люди, — озвавсь о. Антоній. — Не тужіть!
— Коли б він милосердний хоч нашого вікарого підняв, що лежить недуж; а як вкоротить йому віку, то я тоді зовсім пропаща.
— Не тужіть! моліться, — може дасть бог, що й куца вивезе.
Це тоді вже діялось, як в селі таки добре громада загула. Вікарій був немощний, то мало не за кожною требою мусіли вдаватись до сусідськіх попів. А чужий панотець, як чужий пан, як дерне, то аж пальці знати. От і загула громада: що воно таке є? хіба ми не такі люди, як і всі? Хіба в нас церква негарна, щоб свого панотця не мати? Подавайте супліку до архирея, щоб прислав нам попа хоч сякого-такого! Хоч такого, що б під носом йому не світає… Доки ж нам бідувати?
І частувала паніматка, й просила — нічого не помоглось. Як і благочинник заїхав, став вговоряти.
— Якби ми бачили, — відказали йому, — що хоч яка надія є, то що іншого, а так… доки нам ждати!
— Та може якій сироті бог долю пошле, — каже благочинник.
— Ге! хіба це сироти, як у людей? Ось придивіться, що виробляють — не всі, а старша. Чи мало до них людей траплялось? а коли не хоче за попа, то хай же не заважає, хай з дороги вступається, бо викидаємо.
— То майте бога в серці! згадайте о. Гервасія! Який він добрий був для вас, а ви для його сиріт такі нелюдяні! та його кості здригнуться.
— Ми вже, панотченьку, пошанували пам'ять покійного батюшки. Дивіться сами: п'ять літ терпимо. То доки ж нам не мати голови в селі? Подамо супілку — хай дають нам панотця.
— Пождіть ще з місяць; може дасть бог і сиротам, і вам.
— Ну! ще місяць пождемо, однак тепер роботи надходять; а там — о! бог свідок, що подамо супліку до архирея, таки до самого архирея. А до жнив він, кажуть, і в нас буде?
— Та буде ж.
— От нам і на руку.
Благочинник добре знав, що жениха не знайдеться, бо всі знали Масю, а мав надію, що архирей своєю властю скаже кому женитись, то хто-небудь і втопить свою голову. А справившись там, пішов паніматку вговоряти, щоб не зважала на старшу, а як лучаться люди до меншої, хай з рук не спускає. Тимчасом написали до архирея просьбу, щоб жениха прислав.
Дивне це діло! дівчата просять: пришліть нам жениха; а вдивишся, то нічого дивного нема. Хто топиться, й за бритву вхопиться. А попівнам сто раз лучче втопитись, аніж зостатися дівочити при матері вдовиці; і мати пропаща, і діти зведуться нінащо. Безнадія і розум одійме, і серце, і вийдуть з них не дівчата, а клоччя; не людина, а пшик — без волі, без всього: тільки й знає, що на бога звертати: чи гріх, чи сором — все божа воля. Свою недолю вони дуже добре знають, і не одна безщасниця мати просила й просить жениха для свого дитята, бо їсти нічого; не одна безщасниця-попівна за тим же для себе й своєю персоною з'являлась до архирея, та не одна й буде з'являтись, нім здогадаються, що вони не щенята; нім подивляться й на них людяним оком. Вона плаче, що сором, а архирей каже: «слезно просила» — і посила якого бідолаху, що ні кола, ні двора, — ні роду, ні плоду. Той встрягне, де й покажуть; а там п'є-п'є, аж вухами ллється! Або трапиться який урвиголова, що знущатиметься цілий вік; найбільш посилають тих, кого ніхто не хоче, а сирота мусить, бо то воля владики.
У Люборацької був брат панотець — людина добра і на розум йому не збувало. От він і каже:
— Що ж, сестро! не штука випросити в архирея богослова; та силою колодязь копавши, не пить води з його. Чи не лучче було б ось як далі попитати: я однак — бездітний, жінку маю добру, спасибі їй, то ось як чи не зробити б? Поїду я до Кам'янця та подам у перевод на вашу парафію. Воно все на одно вийде: зараз дадуть бумагу в семінарію, чи «не согласен» хто женитись з такими-то сиротами, бо на їх приход подається такий-то панотець? Якщо судилась доля, то озветься; а як ні, то честь ваша при вас: ніхто не скаже, що докучило дівувати — аж просяться заміж, та не беруть. Ти ж, сестро, знаєш мене: я тобі не стану в кривду. А коли дасть бог жениха послі, то вступлюсь. Так і просьбу подам. Вигода, — каже, — та з цього, що не сяде хто чужий, як не знайдеться охочого.
Подумали-подумали, та й написали прошеніє, і о. Яким поїхав до Кам'янця.
Не день, не два теліжився о. Яким, ніж забриніло перед ним Кам'янецьке кладбище, що стоїть верстви за півтори перед підварком — Польськими фільварками. Тепер вони, ті фільварки, подібні до людей, а тоді десь-не-десь дімок стояв, а то порожні місця були й заїхати нігде було. То о. Яким потяг прямо в город і остановивсь коло самої вітряної брами; звідсіль почав і діло робити.
А з неділі вже й Петра. Тепер мали жати пани богослови, що сіяли та й сіяли; наступив останній екзамен — і вінець або конець. Богословія вже не ревла, не скакала, як другим часом, а кожен поважно ступав, як індик, натягаючи волосся, що на підгарлі повідпускали, і як джмілі гули: все баса говорили; хто говорив, а хто й мовчки дибав вздовж і поперек. Були й такі, що по кутках товкли свої «пенни» — тільки й чути: «вур-вур-вур». В других класах (філософії та реториці) кричали, скакали; а тут, як в казані кипіло, тільки крику не було, і чутко було, як чобітьми цокають, та ще й чоботи робились тоді на рипах. Це все женихи, і доходювали свої сюртуки тощо, щоб по жнивах надіти рясу і підрясник. Як входить письмоводитель — попович і семінариста — не бува в класі, а пише в правленії; зате має хату, харчі і скільки карбованців грішми. В письмоводителі вибирає сам уряд, зважаючи, хто добре пише; і хто в письмоводителі попав, то конче попом буде, хіба сам не схоче. Вони, як ніколи в класі не бувають, то й виходять на попа без всякої науки. В семінаріях вони чепурно зодягаються і народ все обтертий.
Оттакий-то пан письмоводитель прийшов в богословію з папером в руці і дав гасло, щоб мовчали.
— Цс! — засичали, хто завважив; а письмоводитель сказав:
— Панове! хапатня! — І дав папір. Богослови самі добре знали, що з тим папером робити і письмоводитель тільки попрохав, щоб не покапали, та й пішов собі.
Як всюди по школах, так і в духовних, і в самій богословії кожен має своє прізвище; і був там один, що його прозвали Малпою, швидкий та верткий, що й з-під ступіря викрутиться. Ця Малпа схопила той папірець у зуби та брик-брик по класу, і вискочила на стіл.
Круг стола стовпилася вся богословія і почали: — «ну! читай!». Малпа і почала вичитувати, що там-то й там-то, в такім-то повіті, такого-то класа парафія Солодьки, єсть три дівчини: одна Марія, літ двадцять два.
— Шш! — почали слухачі, — заматорівша во днех своїх! — Малпа пішла далі: — друга Орина, вісімнадцять літ.
— Шш-ш! — почали знов.
— Та чого ви шикаєте? ще ж молода! — хтось гукнув з гурту.
— Шш-шш! — розійшлось по класу ще гірше. — А що має? що має? читай! — Малпа: третя… третя, одинадцять літ.
— Шш! — А що мають? — почали. — А Малпа: все хазяйство й грошей в приказі тисяча карбованців.
— Якби всі за одною, можна б руки погріти! Давай лиш папір! — кричать зо всіх боків. А Малпа пішла вихилясом по класі. Піднявсь такий стук, наче сто коней біжить; сміх, нявк, регіт, біготня; бо знайшлись і хорти, й мисливці, й шпанці, й всяка птиця і звірина, а циган зануздав кобилу і ньокає; там ведмідь реве, — всього було.
І таки Малпу спіймали, почали мняти, а вона княвчить. Другі тимчасом взяли той папір від неї і пішли до стола та й почали гукать: хто там близько, хто там близько, ходіть сюди!
Обізвавсь Собальський:
— Я! я близько! Я навіть бував у них.
— А! Мелнику-голубчику! ходи ж сюди!
— Ще й Ситник знає, — озвавсь Собальський.
— Ситнику! Ситнику! — почали кричати, — де Ситник?
— А чого ти, Чорногузе, хочеш? — озвавсь той, що Ситником прозивали.
— Чи не маєш підситка доброго? продай.
— Проси Струцького! — озвавсь він. Струцького прозивали Решітником.
— Та ні! — озвавсь Решітник, — то треба справки навести! ходи сюди!
Так зібрались всі, і почав насамперед Собальський:
— Багатенькі, — каже, — нічого сказать; мати добра, менша Орися тож нічого; а Марія така, що ні слова по-нашому не скаже.
— Ну, валяй її по-боку! — заговорив Кобилка.
— Та вона таки й не піде за нашого брата. Насватувавсь якийсь київський, та вона, кажуть, такою чимерицею попоштувала, що чхатиме, доки не вмре: книшем назвала, розказують люди, а до самого й говорити не хотіла.
— Та ця набік; а Орина?
— Була нічого, а тепер, кажу вам, не знаю, — а Текля ще недоліток.
— На ж тобі, пиши, а ми за тобою, — кажуть Собальському. Собальский взяв папір, крикнув на Німця, щоб дав каламар і думає: «я ж вам тепер віддячу: було не сміятись!» Та й черкнув первий: «согласен без взятия». Це значить, що згоджується взять парафію без панянки. Черкнув і відступився від стола. Тоді по колії підходили й другі, і кожен розписувавсь, та жоден не написав: «согласен со взятием», а всі — або «согласен без взятия», або просто «не согласен».
Покивав о. Яким головою, прочитавши цю штуку, і став платить в консисторії то столоначальнику, то писарю, то регістраторові — і мало кому не давав, щоб скорій діло робили. Платив-платив та ще й обіцяв у «попівську діру» повести кого-не-кого.
Посеред города стоять в Кам'янці доми — один до другого поприлипали; улиця між ними йде навхрест. В цім місці тандита (товкучка): тютюн продається і горілочка з закускою. Як дивитись збоку, то панотці так і чмигають сюди з дикастерськими, як зайці в горох. Отож і прозвали цей куток «попівською дірою». Звідсіль жодна блоха консисторська в своїм умі не виходила. Сюди-то обіцяв о. Яким кого-не-кого повести на «консоляцію», себто попросту на могорич. То сяк, то так і дійшов кіпця; взяв указ на руки і закурив з Кам'янця вже парафіяльним попом в Солодьки.
IX
Щасливої ж йому дороги, а ми подивимось, де то Антосьо обертається; вже ж п'ять літ, як ми бачили його. П'ять літ! легко сказати, а скільки всяких перемін на світі лучається за тих п'ять літ, та ще в молодім віку! П'ять літ — як з батога тряснув, пролетять, та чоловіка й не пізнаєш, дівчина з десятилітньої дитини стає відданицею; хлопець парубком стає, і вуса голить; а хто віддався, женився назад тому п'ять літ, того діти обсядуть, або й злидні… Чого не лучається за п'ять літ! і скали перекидаються, і гори перевертаються — то де ж людині не переміниться.
Теклі вже одинадцять стухнуло; вже соромилась, як назвать її дитиною — панянкою себе звала, тільки малою. Люборацька за п'ять літ з гожої молодиці, повновидої, рум'яної — такою шкорбою стала, то якби не шкура, то й кістки розсипались би; і вже сивиною коси полискувались, тільки не видно було, бо у хустку зав'язувалась. А Крути стоять, як стояли, і стоятимуть, як стоять, — все на однім місці. Все там же класи і такою ж старою гонтою вбиті, аж чорні, і той же розбитий дзвінок на стовпі висить, і тою ж дорогою до смотрителя ходять, і так же калачі та вино носять, і так же бояться йдучи — все так же, як колись було. — Та й тут не без переміни: спогляньте на дітвору. Хто щебетав, як дівчина — став баса говорити; кому ноту прив'язували — тепер другим прив'язує; хто для всіх був попихачем — тепер став другими попихати; а давні, хто попихався другими, й слід загубили, тільки слава ходила, що були та й загули.
І Антосьо вже був у четвертім класі, вже він орудував і малими, а не раз і хазяйкою: і вже не жив у Волоської, а знайшов собі станцію на тій магалі — за містом та за яром на крутій горі. Там жила шляхтичка паня Пйотрова. У тієї Пйотрової поставили Антося на станцію, як ото батько йому вмер, а він поїхав із о. духовником. З того часу і жив тутеньки. Батьки в поповичів народ все скупенький, що душать копійчину; та правду сказать, таки нізвідкіль їм сипати грішми — то школи й на папір частенько не має шага, і в хазяйки зазичається, а про ласощі і думать не гадай. А ласощів кому змалку не забагається? І так звані старші між дітворою хоча й би й не повинні вже малиться, бо вуса мали, хоч сокирою теши, проте не відрізнялись від дітей; і шаліли, як діти, тільки гірше; і ласощів забагали, і все. Та пошаліть мали з ким, бо був їх гурт, а ласощів де взяти? — треба промишляти. То вже й вишукують собі таких малюків ручих, щоб вкрав і втік, а прейма викрутивсь, як зловлять, або хоч не видав. От як нагледять такого, то вже й приходять до його в суботу. В суботу «познього класа» не було — після обід ніби до школи не ходили, то був час на все.
З Антося ж був хлопець на всі штуки, та ще й прудко бігав, і ні рів, ані тин його не спиняли, та був хитрий, як лисиця. Такого й треба було старшим. От Антосьо сидів собі на призьбі та ногами грюкав, як приходять аж три чвертокласники — все продиуси та голибороди. Одного з них, що дуже був брехливий, прозивали Карман Іванович: Карман — ніби собака, як Бровко; другого прозивали Ґава, бо рот мав, як у голого вороняти, від вуха до вуха, хоч кулак всади; третього — Папушею, бо вкрав десь папушу тютюну і його зловили і били. Так і прийшли вони до Антося, перечувши, що він такий митець.
— А що, Козо, — кажуть, — ти, ми чули, добре бігаєш?
— Добре! — крикнув Антосьо.
— А ну, хлопці, навипередки!
В духовних школах старші — а ще в давнину — мали велику власть, навіть мали право різками дати; то їх тіні боялась дітвора і сиділа нишком, нічичирк. А це сам старший визиває побігати, то й сипнули на двір, та навипередки. Перед Пйотровою плац куди здоровий! всього розгону туди й назад буде мало не з верству; було, де сили попробувати. Куди ж було справиться кому з Антосьом! Жоден заєць не зоставляв так простого бровка, як він своє «камбраття» зоставив.
— А добре бігає, — каже Карман Іванович.
— Та добре ж, — каже Ґава.
— Ще треба випробувати, чи довго може бігати, чи далеко втече, — каже Папуша.
— Ну, Ґаво, — каже Карман Іванович, — ти бігаєш, як жоден молдаван не побіжить; попробуйся!
Прибіг Антосьо, тільки чуть-чуть засапався.
— А ну, — каже Ґава, — зо мною чи справишся?
— А ну! — каже Антосьо.
— Пожди ж, — каже Ґава, — станьмо нарівні, та по команді.
Стали нарівні, і Карман Іванович почав: «раз-два-три!» З цим словом і рушили. Та Ґава ще й туди не добіг, а Антосьо вже назад добиравсь до мети.
— Добре, — кажуть чвертокласники, — добре бігаєш! і один подарував йому якусь картинку, що відібрав у малого на другій станції, щоб той не грався.
Пройшло скільки часу від цієї проби, як в суботу знов прийшли ті ж старші. Вже горох поспів був і в місті можна було купити десять стручків за шага. Антосьо хльостав різкою на городі.
— Вдягайсь, Люборацький, та підеш з нами, — кажуть вони. Вбрався Антосьо, взувся й пішов. Чоботи мав здорові, насилу волік за собою. Вийшли на степок — цілина за селом ще перед дільницями. Славне там місце: косогір далеко тягнеться на схід сонця і на полудень; під сонце зараз же долина і друга гора; по горі вітряки і хатки по узгір'ю; а на полудень верстов за сім поперечню гору видно, на горі ліс і шинк; все видно, як на столі — де птах снує понад пашні, і те видно. А все поле в смугах: та зелена, та ще зеленіша; та вже сіра, та половіє — збіжжя видно; а проміж пашень зеленими смугами горохи йшли та кукурудзи. Кукурудза ж зжовта-зелена, горох зелений-сіроватий, а хто очі добрі мав, той бачив, що наче по йому метелики літали, — то цвіт.
Антосьо не знав, чого й на що старші взяли його з собою, і йшов — як от лоша за возом. «Може, — думав, — до криничок». В ту сторону в полі славні кричнички, і школа по суботах було ходить туди; бо там якось славно було посидіти: кругом пашні, а між пашнями цілина і густа розкішна трава — не жнеться, не коситься. Славно було покачатись в цій траві! На степку старші посідали. Ґава первий вийняв з-за халяви люльку, за ним і ті, й позакурювали.
Як ось летить один школяр — невеличкий, обдертий і босака.
— Він? — показав Карман Іванович.
— Він, здається! — озвавсь Ґава.
— Він, він, — каже Папуша.
І Антосьо глянув: хто б це такий? — думає. Аж прибіг і той. То був паламарчук і на все училище убоїще; звавсь Ковинський; літ мав з шістнадцять.
— А що, Ковинський, — почав Ґава, — от тобі компанія! — Окинув оком він Антося, а цей його, й мовчать.
— В дорогу, чи що? — каже Папуша.
— Хоч і в дорогу, — озвавсь Ковинський.
— Люборацький, ступай за ним! — каже Ґава.
— Куди? — питає Антосьо.
— Він тебе заведе. А ми ждатимем хоч тут-таки, а коли підем, то до твоєї станції.
Рушили хлопці в долину на сонце.
— Глядіть же, не спізняйтесь, — сказав Папуша.
— Добре, — відказав Ковинський. — І пішли.
— Куди це нас послали? — спитав Антосьо свого проводиря, як вже відійшли.
— В горох! — відказав Антосьо.
— В чий? — пита Антосьо.
— Та там одного молдавана, — відказав Ковинський.
Брели вони то пашнями, то межами, то суголовами; як набрели купу гною.
— Тут, — каже Ковинський, — скинь чоботи й заховаєш, бо вони тобі заважають.
Роззувсь Антосьо, і вдвойзі запорпали ті чоботи в гній, приміту поставили і пішли далі; вийшли на дорогу і пішли та й пішли. Понапорювавши гороху повні пазухи, ідуть собі, горох їдять, жайворонок цвірчить: «до бога молотити», то знов «ціп урвав», «ціп урвав»; там шуляк здобичі шукає, а хлопці й гадки не мають. Ковинський розказує, як його вторік посилали яблука красти, вишні, кавуни; сміються, регочуться. А ззаду молдаван лап Антося за комір!
— Ай! — скрикнув Антосьо. Та не зміг і оглянуться, чия то рука так цупко схопила його за брижі.
Ковинський ішов по другий бік дороги, і зник, як крізь землю пішов, що Антосьо не вспів і слова сказати і навіть не вгледів.
— А! ви знов у горох, — почав молдаван, — як уторік! Я ж тобі дам горох! поведу до смотрителя.
— Дядечку! я ще вперше, — почав Антосьо, — і то я був би не пішов, якби знав, що це ваш горох. Оттой, що втік, казав, що горох його хазяїна.
— Не вибрешешся, — почав молдаван, — знаю я ваших!
І ще гуторили; Антосьо тремтів спочатку, як хорт на дворі восени, а далі душа й на мірі стала.
Він і почав роздумувать: як би, думає, мені викрутитись? Поведе чорт до смотрителя, то битимуть, щоб не крав гороху. — І почав:
— А до кого, дядечку, поведете мене?
— Кажу ж, що до самого смотрителя, — озвавсь молдаван.
— Ведіть мене до інспектора, — почав Антосьо, — смотрителя нема дома.
Інспектор був добрий чоловік, хоч і він бив, бо там кожен б'є й це не йде за зле в людини, та мав серце в грудях: не катував, а найбільше десять давав. Смотритель же то й по сорок, і по сто ліпив. Тим-то Антосьо й просив, щоб до інспектора його відвів.
— До інспектора? — озвавсь молдаван. — Ні! до інспектора не поведу, а до смотрителя поведу; не кради гороху!
Вже місто видно було, як на долоні, і класи за містом; Антосьові все холодніло та й холодніло в душі! А тут переярки почались, що вода повимулювала.
Вели Антося тією горою, що від Балти; дорогою пилу було по самі кістки. На другій горі, що за містом, ходили ті старші, що його послали в горох, ні живі ні мертві. Ковинський дав їм знати, що молдаван спіймав Антося і повів; то всі знали куди й тремтіли за свою шкуру. Побачив їх Антосьо, а вони його пізнали. Якби де в яру, та ближче, то поміч дали б, а то далеко і на такому видному місці, що й не думай.
Іде Антосьо, як на заріз; а шуляк літа вільний, і боком переярки снуються в праву руку від дороги, а в ліву пашні, аж вище голови тому молдаванові; і вже дільниці так з-на гони від них.
— Як введе в дільницю, — подумав Антосьо, — то пропав я! Хоч і видерусь абощо, то нігде сховатись. Треба викрутитись тут! — думає собі, йдучи, і горох їсть; та й розсипав жменю.
— Ей, дядьку! — почав, — дайте позбираю. — І став.
— Хіба в тебе мало за пазухою? — каже молдаван.
— Хоч не мало, та й цього шкода: будуть же бити, то за кожен стручок відболить.
— Ну, збирай, — каже молдаван.
А все держить його за брижі, аж йому в'язи затерпли.
Нагнувсь Антосьо; так збирає, так збирає, і молдаван нагнувся. Визбирав і рушили далі.
— То, дядечку, ви мене не пустите? — почав Антосьо.
— А нащо б тебе пускав, — озвавсь молдаван, — стільки часу згаяв, та й пускав би. Не пустю!
— Так ні?
— Та еже ж ні!
— То нате ж вам! — Антосьо каже. І з цим словом сипнув йому в очі пилом, що набрав у жменю, горох збираючи.
— Овва! — крикнув молдаван, схопившись обіруч за очі й присів.
Антосьові того й треба було, щоб брижі тільки визволить, то й чкурнув у пашні, аж засвистіло, тільки поли мають.
Поки протер молдаван очі, то школяр вже другі гони минав.
— Бач цуценя! тільки сліди знати! — почав молдаван, позираючи на дорогу, то на рукави, що від сліз аж мокрі були. — Бач! яке хитре! Вдруге ж вже не отуманиш так. Постій! хіба ти ще не попадешся! — І поплівсь собі дорогою та вже не до смотрителя, а додому.
— А чого то молдаван присів, як випустив тебе? — запитали старші Антося, як він вже прибіг. — Чого ти так удирав, коли він сам тебе пустив?
— Еге пустив! Еге сам! — озвавсь Антосьо, — добре пустив! — І оповістив все, як діялось.
— Молодець! молодець! — почали хвалити. — Давай же горох! — Сипле Антосьо горох, а вони питаються:
— Та чого ти по коліна в грязі? Тепер же сухо!
— То я через річку скакав, коло винниці собаки нагнали.
Висипав горох Антосьо, як слід, до стручка; старші ще й самі пошукали йому поза пазухою та й розібрали кожен по хусточкам, то по кишенях.
— Дайте ж мені, — каже Антосьо.
— Ось на! — Ґава каже, і дав дулю. Та й пішли.
— Бач, які ви, — заговорив Антосьо, зоставшись тільки з Ковинським.
— А ти думав, що які? Е! Тут так. Та ходім; я розумнійший був, — каже Ковинський.
Пішли степком, далі межами, там звернули на суголови, й Ковинський показав велику купу гороху в траві.
— А це звідкіль? — Антосьо питає.
— Е! звідкіль? то я свій тут висипав. Я, бач, думав, що коли тебе відведуть до смотрителя та виб'ють, — бо таки зараз були б і вибили, — то щоб дать тобі заїсти. А коли так сталось, то ще й лучче; їж! — каже. — Почали й їсти. Попоївши мовчки, Ковинський почав:
— Та й молодець же з тебе! Я б цього не видумав! Антосьо усміхнувсь і питає:
— А що ви казали старшим, як прийшли без гороху?
— Старшим що сказав? Казав, що розсипав, втікаючи.
— Так треба б було і мені зробити.
— І можна було. Бо якби так без жодної пригоди, то били б: чому, сказали б, не приніс? Та ще й у журнал записали б, що «неизвестно куда одлучався», то, й інспектор ще вибив би поверх всього.
— То сказати, куди одлучався.
— Кому сказати?
— А інспекторові.
— Боже тебе сохрани! і думки цієї не май! Та просто й у клас тоді не показуйся, і дома не сиди.
— Чого ж це так? — спитав Антосьо.
— Ти думаєш, що тут, як і дома: сказав татові, чи мамі, то вже й твоє зверху? Тут не так: тут заїдять і свої соученики, і з других класів.
— То знов жалуватись, — сказав Антосьо.
— То ще гірше буде, — каже Ковинський.
— То як же?
— А так: мовчи та диш; скажуть: от молодець! І всі полюблять, і в карточці ніколи не будеш; і як буде за що вибити, то змигатимуть. Он-то як! Хоч би й двадцять і тридцять і більше відлічили, то лежатимеш, як на печі, тільки в пузо холодно. Спекулатор по сюртуку битиме, чи по кожусі, а ти тільки кричиш. Як же завізьмуться, то вже ні одної не змигне і як дадуть дві, то відлежиш, бо до кості розсіче.
Антосьо бачив різки й не дивувався; а Ковинський додав:
— Вже на кого завізьмуться, то й різки особні плетуть на того: виберуть самі луччі прутики, попарять, сплетуть, як батіг, й як увірве, то наче в ката вчився. Другий ще й волосини приплете. Був такий, що й дріт уплітав: та його сключили «по великовозрастію».
— Як ви все це знаєте? — спитав Антосьо.
— Хіба я третій рік тут, як ти? Та я вже ось шість літ як тут: недарма в третім класі! — Того-то йому Антосьо каже «ви», а він Антосьові «ти»; там по старшині все йде.
— Біда! — каже Антосьо.
— Та невелика, — озвавсь Ковинський; — тільки не будь хитрий та доносчик, — все добре буде.
— А що воно хитрий? — питає Антосьо.
— То так звуть тих, що або старшого не послуха, або скаже «ти» кому з вищого класа. Такого вже гладять, і все проти шерсті.
— Оттак-о? — показав Антосьо, погладивши себе рукою від носа до бороди.
— Куди вже так, — сказав Ковинський. — Це «до дому», — а то як «з дому» почнуть, то тільки держись!
Антосьо й почав: «до дому», — і гладить себе вниз по виду; «з дому», — і гладить насупротив.
Сонечко вже надвечір зближалось, і задзвонили на вечерню.
— Біжімо! — каже Антосьо, схопившись на ноги.
— Чого ти? — заговорив Ковинський. — Говори! вже ж приніс гороху, то нічого не бійся.
— Ходім же хоч чобіт пошукаємо, — каже Антосьо втихомирившись.
— Це що іншого, — відказав Ковинський. Знялись і пішли. Що зосталось гороху, забрали по кишеням.
Шукали-шукали того гною, шукали-шукали — нема, наче його й не було, і чобіт нема. На другий день Антосьо і в церкву не ходив, бо чоботи одні мав, і ті в гною пропадали. Після обід прийшов Ковинський, і знов пішли шукати; і все-таки не знайшли.
— Що тут робити? — Антосьо зажурився. — І в клас завтра йти, й уроки вчити! — Та й аж заплакав.
— Чого ти? — каже Ковинський.
— Еге чого? а в чім до класа піду?
— Не йди до класа, та ще й завтра будем шукати.
— Чи можна ж?
— Скажуть: «без сапогов».
Успокоївсь Антосьо, і почали базікати. Ковинський все вичитував йому різні орації. Антосьо слухав, і собі щось розказував. Так і день минув. В понеділок пішли всі з кватири в клас, а Антосьо зостався — та такий радий-радий. Незабаром прийшов Ковинський босаки, і пішли чобіт шукати.
— Ви чого босі? — пита Антосьо дорогою.
— Не маю чобіт.
— То й ви — «без сапогов»?
— Да! — І потягли полем — та вже не гною шукати, а до криничок.
— Куди ми йдемо? — заговорив Антосьо.
— До криничок, — озвавсь Ковинський.
— А чобіт шукати?
— Як вернемось від криничок. — І потягли. Та де-то не вернулись! там і просиділи до самісінького обіду; говорили, різки плели, хльостали, плели верші з бруньок, — то час промайнув, що й не оглянулись. Пішли додому, як сонце стало серед неба, та Антосьо потяг дорогою, а Ковинський пашнями: навпростець, — каже, — піду.
Дибав собі Антосьо, вихльостуючи різкою з жита, далі став, оглянувся; Ковинський, чуть видно, пішов долиною і щось ніс. Та Антосьо подумав, — мабуть горох; Ковинський, притягши додому, переліз через тин у садок, пішов на тік, постояв, подивився на всі боки і щось запорпав в ожеред, та й каже собі, йдучи до хати:
— Ти попович, ти справиш собі, а мені де взяти? Та ще по вакаціях треба в Кам'янець за місцем, то не йти ж босака! А тебе ще не сключать цих вакацій, хіба маточники вичистять. Та виб'ють же добре, щоб з Ковинським не сходився! — І поскакав на одній нозі через подвір'я.
— А що казав учитель? — питав Антосьо, як прийшли з класу.
— Навіть не питався, — відказали йому.
Так пройшов тиждень.
Антосьо щодня слухав добрі орації від Ковинського і рад був, що познайомивсь; а то у тієї Волоської всі «приліжні» були, то й йому страху завдали. Про чоботи вже й думать забув; як сам Ковинський каже:
— Ходім, чуєш, та пошукаєм чобіт.
— Ходім! — каже Антосьо. І пішли.
Зразу на той гній вийшли; а в долині салган.
— О! — каже Ковинський, — ми й забули, що гній коло салгану.
— Еге ж! озвавсь Антосьо. — Слава богу, — додав, — завтра піду вже в клас. — Та подивились: приміти стоять, а де були чоботи — тільки ямка. Затужив Антосьо, аж заплакав. Ковинський почав його вговоряти. А тут зараз і виполоч і заповідь цвіте.