— Ти ж кажеш, що не можеш сидіти, де накурено?
— Бо й таки правда!
— А хіба ж тут не накурено?
— А вже ж ні.
— А поглянь на хату! що це? не дим? Поглянь!
— Та я вже дивився.
— Що ж то? Дим? га?
— Та дим же!
— Ти ж кажеш, що тут не накурено?
— Бо таки ні.
— А звідкіль же дим узявся?
— Сам накурився. З груби, значить, — додав Антосьо.
— Чого ж тютюном чути? — каже суб.
— О! — підхопив басиста. — Казав би й справді! Хіба ж тут тютюном чути? зовсім соломою, а ви кажете — тютюном.
Субінспектор заживав табаку, так йому попід ніс хоч і квачем вози, то не почує.
На мову басистого суб ні півслова, а причепивсь ізнов до Антося:
— Дай люльку!
— Яку? — питає Антосьо.
— Яку маєш, — каже суб.
— Панове! — заговорив басиста стиха. — Десь тут люлька нашого «крючка», дайте! Господин субінспектор покурять. — Поліз кларнетиста за люлькою в куток, а басиста взяв капшук з стола, затим і люльку в руки, і підносить субові з поклоном: — Ось, — каже, — покуріть, коли хочете.
Суб тоді шарив у Антося по кишенях.
— Та які в мене кишені? в мене — діри, — каже Антосьо.
— Покажи ті діри! — І шурне рукою, та аж до коліна достане.
Як ото піднесло басистого.
— О! — гукнув суб і бере з рук та й подає старшому і каже: — запиши. Чиє то? — запитав у гурту.
— Та тут канцелярський живе, так то його.
— Врёшь! то твоё.
— Ні, не моє. Я думав, що ви покурите, та й дав. Ви ж самі бачили, що ми так довго шукались за цим добром.
— Запиши, старший! — гукнув суб, — що курили та ще й глузували; а розберемо послі.
Тимчасом хто тут був з чужих, пробирались за двері, щоб звідсіль умкнути і таки бути дома, якби мав і до їх станцій забрести.
— Хто там? хто то? — гукав урядник.
— Хто ж його зна! мабуть, чи не вітер грюкає!
— Я бачив, що людина.
— Хто ж його зна! мабуть, чи не хазяїн забратого вами добра.
Як і справді входить якийсь канцелярський. Поздоровкався, роздягнувся і до старшого:
— Позвольте, — каже, — люльку!
Віддав старший, а суб і питає:
— То ваша-с?
— Наша-с, — каже канцеляриста та й до старшого: — може й капшук взяли? Віддає старший і капшук.
— І то ваше-с? — питає суб.
— Наше-с, — каже той, і почав цибух продмухувати.
— Не куріть тут, — шепче йому Антосьо, а на пів-голосу: — ви ж знаєте, що мене душить.
— Ні, не буду, — каже він. — Я вийду на двір. Облизавши отак макогін, суб уже обертавсь іти, як вскакує один з тих, що по горілку пішли, й на радощах: «Є!» — гукнув, потрясаючи пляшкою над головою, та й запримітив гостя і хіп руку вниз і тільки відкашлюється, а камбрата торка: — на, ніби, її до тристенного!
— Що є? що є? — підхопив суб.
Відкашлянувсь той:
— Еге-е! то я, — каже — так-еге-ем!… Кажу, що є… кого мені треба…
— А кого ж тобі треба?
— Люборацького… Кажуть, він мені письмо привіз.
— То не можна було завтра прийти вільним часом, а конче сьогодні?
— Завтра я подаюсь в больницю.
— Чим ти болєн?
Почухавсь той та й каже:
— Короста.
— Мерзость! — озвавсь суб.
Тимчасом пляшка пішла з рук в руки і опинилась аж під кроваттю. Тоді тільки урядник каже:
— Та ти брешеш! Скажи, що ти приніс?
— Нічого, — каже, — я не приносив.
— А покажи руки!
— Я покажу, — каже той, — але як нема нічого, тільки короста, — то що?
— Гадость! — сказав суб і вийшов.
Богослов випровадив його аж за ворота, щоб гаразд оком провести, а в хаті дякували тому канцелярському, що потурбувався до них і спас від халепи, та раділи, що все так гладенько спливло.
Хто перекривлявся з суба, як він буде кривитись, що дарма тільки теліжився аж з города; другі сміялись; а там згадали й горілку й того, що втік:
— А той де? — питають.
— Та тут десь зник, — каже той, що приніс — отут під самим порогом. — То був моторніший за цього і, почувши, що в хаті тихо, притаївся в сінях, а там як почув голос суба, чкурнув поза хату.
— Де ж би він дівся? — додумуються. А він і йде і стогне, ніби йому тяжко горілку нести.
— О! за вовка помовка, — заговорили хатні. А той: — Голубочко моя, — примовляє до горілки, ставлючи її на стіл, — зозулько моя! через тебе я мало в ополонку не влетів. То поцілуємся ж за те! кете лишень чарку!
Справді він мало в ополонку не залетів: як чкурнув з сіней, то погнався, як несамовитий, і дав такого сторчака, що аж посунувся. Щоб не розбити пляшки, бо хазяйська була, підняв він її вгору й посунувся на ліктях аж на лід, бо гримнувсь над самим Смотричем.
Почали помаленьку вертатись ті, що повтікали і наново почалось, що й поперед було.
Через скілька день хто тут був і не втік, стояли коло порога за те, що вештаються «в учебне время».
Під час цієї покути Антосьо отримав листа від матері з поклоном від Галі. То вже був забув її, а це разом воскресло прошле, й дівчина, як намальована, стала перед очима і не вступається; чи чита Антосьо, чи пише — вона тут та й тут.
III
Незабаром після цього, ще Антосьо і не вчився в Кам'янці, а вже сидів у кутку і мимрив з «Православного Исповедания». Сердиться, лається, а вчити треба, то полає та й знов мимрить. Як от входить той самий канцелюра, що визволив оце з біди й просить музиків десь там вечір грати. І досі в Кам'янці той звичай є, що дрібніші пани, як хочеться вечір видати, вдаються до семінаристів — музикантів. І ці йдуть, хоч і в незнайомий дім, і обоє скористують: панок має добрих музиків, а семінаристи погуляють досхочу. От і пішли вони, і Антосьо хоч і не перший раз, проте дичарем таким, що ну.
Грали, поки грали; та танцювали, поки танцювалось; а там взялись за іграшки. Пішов sasiad, fanty, pastor, — далі взялись за ptaszka. Чи навмисне, чи так попалось, Антосьо не забаривсь у kolo. Кому ж співали людяних: chodzi ptaszek… тому: wrobel, панянкам своїх; а Любораченку заспівали: Chodzi niedzwiedz…
Не зразу опам'ятався хлопець, а таки дошолопавсь у розумі, що його ведмедем назвали; то й постановив собі конче вивчитись всяких танців і всього, що треба, щоб не бути ведмедем. Мав же він до себе, що як постановить зробити що, то вже зробить, щоб там і бо-зна що. Ото й почав примічати, як там ногами виробляють танцюючи, а прийде додому, то й собі так потрапляє. Як нема нікого, то й у хаті; а як хто є, то забереться куди так, звідкіль тільки небо на його дивиться, і видригує мазура, витряса польки і всяких других. Таким побитом привчивсь Антосьо до всяких танців, що став хлопцем хоч куди; і поки перейшов у філософію, то вже мав від других дичарів і тютюн, і ковбасу, і різні ласощі за науку — що вчив танцювати. І всюди показував: і дома, і в класі, і в бурсі — де тільки доводилось. Інспектор знав, що він такий митець, та не мав, як причепитись, то, було, тільки перекривляється і то навмання, іноді навіть і не в тім класі, де Любораченко, бо й у вічі його не знав. А тимчасом реторика минала, і Антосьо все в мову входив і між товариством, і в городі. Чи до бесіди, чи до танців, чи до чого — Антосьо, якби не ретор, то всюди був би ватажком; а там не всі йому піддавались — не того, що він не вміє, абощо, а того, що — де ж таки? ретор! фе!… То виробився так Антосьо, поки вся реторика минула; а ще прошлими вакаціями був зовсім не такий: несміливий, бандуроватий, тільки зазнайко такий, що куди-куди!
A бідна мати ускаржалась йому на Тимоху, що все собачить: і то моє, і це не ваше. А як озвешся, то так і гукне: «молчать, бо з хати викидаю!» Жила вона, як і за о. Якима, в старій хаті й думала, сердешна, що, як вона мати, то всюди має право, і носила ключі при собі. Тимосі це не подобалось; от і пристав він до жінки: «відбери, та й відбери ключі від матері!» Віддала стара ключі, та не сіла, руки склавши, а все-таки мішалась то в одно, то в друге — сказано: молоді хазяї, думає, чому й на пуття не навести?! А Тимосі й це не подобалось — «яке тобі діло»? — каже. От мати й ускаржалась перед Антосьом, що сякий та такий наш зятенько.
— Добре каже, — озвавсь Антосьо, — бо яке ж вам діло до його хазяйства?… Чорт його бери!
— Як то — чорт його бери?
— Та так просто, а хіба що?
— От і це! а шкода!
— Овва! хіба ж воно ваше?
— А чиє ж?
— Його.
— А чим же воно його? — аж скрикнула стара.
— Та так, його та й годі! Впустили сокола, то й цяцькайтесь. Тепер все його, коли не зазначили, що даєте, а чого ні.
— Не писала-м, бо не хотіла, а воно все моє, моє, та й годі. Умру, а все казатиму, що моє. — І почала плакати, а плачучи приговарювати: — оці руки, — показує — і льон брали, й коноплі. Ще й за твого батька покійного — хай там царствує, — я й коло женців, я й коло косарів, я й коло пасіки, і всюди я, всюди я і воно та моя кривавиця — не моє, не моє?
— А не ваше! — каже Антосьо, — було ваше, а тепер не ваше.
— А чиє ж?
— Того, хто тут настоятель.
— Добре, синку, тебе навчили! Так, голубе, так! будеш багатий! І ти такий будеш?
— Це друге діло, а Тимоха — бачите який! Не знайшла мати ульги в розмові з сином, не знайшла поради; і нім пройшов той рік, що він приїхав на вакації, ще й нажились в комірнім: викидав Тимоха з подвір'я, і вона найняла собі хатину в посполі, так і жила. Не було де й розкластися з тим, що взяла з своєї праці, — а взяла дуже небагацько, бо Тимоха все собі позоставляв, що було луччого, що було здібного, навіть і побиті вулії. За тіснотою стара й наймички не держала, а коло всього ходила з Теклею, тільки найняла прачку та договорила молодицю воду носити. Мася ж все панувати збиралась, то ні до чого не торкалась, та ще й сварилась: — Хіба я хлопка, — каже, — щоб у такій хаті жити? — І піде собі у двір, та там і застрягне.
В цю саму хатину приїхав і Антосьо на вакації о-пів курсу реторики.
— Фи! — почав він, тільки поріг переступив, — Фи! в каком же вы свининце живёте!
— Через зятенька, синку, — відказала стара.
— Так вам и надо! было не мешаться не в свое дело!
— А куди ж то я так мішалась не в своє діло?
— Та уж недаром вас выкидали с хаты!
— Ні, синку, таки даремнісінько!
— Уж не говорите мне! я все знаю! недаром я семинарист! Вот и поделом, на другий раз наука! пусть знают и другие, кого в зятья выбирать, кого в приймы принимать. А вы: — «ступай, Орысю!» Теперь и плачьте; видели очи, что покупали! — I заклав руки в кишені, похилив голову та й почав ходити по хаті то взад то вперед, дивлячись на чоботи та похитуючись на стану і стиха посвистуючи.
— Що це ти здумав? — заговорила мати. — Ти в корчмі, чи що?
— Нет! я в свининце! — озвавсь Антосьо.
— Бог з тобою! образи!
Підвів Антосьо голову, глянув стиха на образи і пішов з хати, посвистуючи; руки в кишенях, кашкет — набакир і аж на очі насунув його. Сам в якійсь білій блузі.
— Господи-господи! — подумала мати, — попереучували моїх діток на один бік. Пропащі світи! Господи-господи! От як до матері! А ми, бувало, в свого татуня, як курчата, вкупці — вкупочці. Вони навчають, ми слухаємо; й так поважали-сьмо їх, так любили! А матінку, то… Господи-господи!… Ні вже! кончина світа зближається… — І почала плакати.
Ні Теклі, ні Масі на цю пору не було дома: Текля була в полі коло баштана, а Мася в економа на посидінках. В економа було дві дочки, то Мася до них і вчащала, і вони до неї навідувались. Наче на прикрість матері, Мася все водилась з шляхтичами та з шляхтянками, як і завсігди. Наведе гостей та й лається, що не по-панськи мати приймає. То й лучче, що її не було, бо не дала б матері й наплакати. А Антосьо, вийшовши з хати, потяг до Тимохи в тій думці, що хоч вилає добре. Злий іде, аж іскри з очей скачуть: він же йому дасть! — подумав би кожен, хто б угадав, що на душі діялось. От і прийшов він на батьківщину; все згадалось, і замість гніву покотились сльози.
— І бога не боїтесь і людей не соромитесь, — сказав Антосьо Тимосі; а Тимоха:
— Ты что мне за указчик? Вон!
— Вон? безсумленний! маму з хати виганяти!
— Вон! — гука Тимоха.
— Я піду, — каже Антосьо, — але й ти чорта з'їси, що будеш в Солодьках!…
— Ваше преосвященство! помилуйте! — почав Тимоха глузувати та все кланяється.
— Не смійтесь! не глузуйте! та й на дядька не дуже духвайте! Вже в синод з прошеніями на його так дорогу втерли, як перед зеленими святами до Балти. Лиш не видно, як кишнуть. Тоді розлічимось.
— Ну! ну! розлічимось, а тепер… — та й замовк.
І Антосьо нічого не казав. Помовчали обидва, і Тимоха почав: — дивное дело! выгнал сволочь, а другой претендует; зачем мать обижаешь?
— Сам же ти сволоч, — озвавсь Антосьо. — Ти волоцюга, приблуда! Чого тебе чортяка приніс сюди! Чого втисся між заволоки, між сволоч? Іди туди, де не сволочі.
— А ты вон куда иди, — гукнув Тимоха, схопивши Антося за плечі, й виштовхав аж на двір, ще й собаками затравив. Щоб не Орися, то були б порвали; та вона обігнала його, і стали собі — брат з улиці, а сестра з подвір'я — та й не наговоряться.
— Горе ж тобі, сеструню! — закінчив Антосьо.
— Мамуня винні, голубе, та архирей, — відказала Орися, — той прислав, а вони втокмачили. Лучче б були під лід пустили.
— Арися! — гукнув Тимоха.
— Гука! — озвалась Орися, — бувай здоров! — і зникла, мов її вітер поніс до хати. А Антосьо сповагом подибав здовж селом до матері, проклинаючи всіх і все, хто й що під язик підскочить. Засумований став він під хатою в себе, підпер стіну плечем та й думає: — от які попи! от який з них ужиток для пастви! Невже ж і я такий буду? О, ні! грім мене вбий, що ні! Та вб'є він мене, як пробачу окоянному?
З цього часу Антосьо й у церкві не дививсь на Тимоху, й де тільки міг, всюди розказував про його правду — і у лице, і поза очі. А час ішов та й ішов. Антосьо тільки прийде до хати: — дайте мені що з'їсти! — та й потягне за ворота, аби дома не сидіти; або ляже на соломі в клуні та й валяється; або сяде на колесах, що також в клуні стояли, та й виграє на скрипочку. Пограє-пограє, награється та й гойдається на колесі, задумавшись, і щоб за холодну воду взявся!
— Ти б хоч хати глядів, — каже йому мати.
— А разве я до вас за сторожа приехал? — І той своє, а вона піде собі, або й постоїть трохи, головою похитаючи, та татуняє.
Вже більш тижня минуло, що Антосьо наче не солоний: і не спиться, й не ложиться; ні йти, ні сидіти — як то приповідають: і в поле мене не бери, і дома мене не лишай. Ніхто не знав, чого це так, і він сам не догадувався, тільки нудився, марудився; чогось хотілось — і сам не знав чого. З нудьги оттак і потяг він за подвір'я, а там хтось їде, він назад. В хаті саме полуднувати сідали.
— Хтось їде! — гукнув він.
— До нас? — пита Текля.
— До нас! — каже Антосьо.
— Ким це розносила лиха година? — озвалась маті, хапаючи з Теклею, що там було на столі. А тимчасом двері стиха скрипнули на бігуні й ввійшла Галя. Аж дух Антосьові захватило, аж з лиця спав, як побачив її. Серце тьохнуло та й заніміло, в очах заблищало, замиготіло, і аж наче млості б'ють.
Вклонивсь хлопець та ще з таким подригусом, аж долівку здер, шарнувши ногою, та й став, як вкопаний, стоїть, руки потирає. Поки мати то за жнива з нею погуторила, то за спасівку, відійшли Антосьові зашпори, то й він вмішався в розмову.
— Як же вас тут бог милує на селі? — каже.
— Слава богу, ні на що скаржитись, — відказала Галя.
— Слава богу! — озвавсь Антосьо.
— Казати б, що й справді пан Антоній такий радий, що аж богові дякує…
— А думаєте?…
— Думаю, що ви там між городянками навчились компліменти садити, то й приїхали на село людей дурити.
— Я? приїхав людей дурити? Ха-ха-ха! Та й те сказати: хіба ви люди?
— А що ж?
— Дівчина, чи панянка!
— А це не людина?
— Хіба ж ви не чували, що як ідуть самі чоловіки, то кажуть на них: «якісь люди йдуть»; а як буде між ними жінка, чи молодиця, то кажуть: «ідуть якісь чоловіки і молодиця з ними, чи дівчина, чи баба».
— Та хіба ж ми не люди? — озвалась Галя.
— Хіба я кажу що? а люди своє знають… Мабуть, що не люди; а люди — тільки чоловіча стать.
— Ха-ха-ха! — засміялась Галя.
— Га-га-га! — засміявсь Антосьо.
— А воно й справді так кажуть, — заговорила стара. — Як жінка, то вже не люди, а жінка та й годі.
— Тим бо то! — каже Антосьо. — То як же я міг би людей дурити» коли між нами ні ока чоловічого, а все жінки.
Галя щось хотіла казати, та ввійшла Текля, що десь з хати виходила, і погедзкалися з нею. Антосьо зоставсь у хаті сам та й задумався і все пригадав, що думав, що робив, ще від позаторік. І наче тому півсуток, так все воскресло й стало перед очима. А серце так дрібненько та любенько тріпочеться, що бодай і до смерті, то не жалкував би.
З цього часу Антосьові й з голови не сходила дівчина: чи спить він, чи лежить — все перед очима. І якась нетерплячка бере, щоб піти хоч подивитись на неї, — хоч здалека оком глянути, мовби легше стане… От раз вдягнувся він і пішов — і сам не знає, куди — через греблю, за дільниці, на гору, мовби самі ноги несуть.
— Куди я йду? — питає сам себе і не йде, а біжить. — Куди ж це я? — каже.
А перед очима Кукілівка зеленим та квітчастим килимом розіслалась; і церкву видко, і попову хату, що так на узгір'ю стояла. На його подвір'ю кожен куточок видко, де навіть курка пробіжить, і те видко. Антосьо й почав роздивлятись. Аж в очі йому коле, а він дивиться, і зітхнув, і сам не знає чого. Аж от побігла через подвір'я дівчина в зеленім убранню.
— Галя! їй-богу, Галя! — мало не крикнув Антосьо. Зашуміло йому в вухах і в ногах таку силу почув, що покатав, як на поштарських конях…
Згодом вертавсь Антосьо з Кукілівки додому; вийшов за дільниці, оглянувся, а те платтячко ще зеленіло на рундуці: Галя як вийшла за ним з хати, то так і стояла, оком проводила.
— Отже вона мене любить! — каже собі Антосьо. — Їй-богу любить. Вже ж нічого їй стояти на рундуці. Щось то вона дума! може за мене? — І хутко-хутенько став терти рука в руку. — А! — каже з притиском, — а! браво, хлопче! — І мовби сміється, мовби плакати збирається.
Через скільки день Антосьо знов потяг у Кукілівку, там знов, і що кожен раз все більше та й більше кохав, все тяжче та й тяжче доводилась йому розлука. Не раз збиравсь і признатись: от-от! — та й на кінці язика задержиться, мовби йому мову замкне, тільки серце б'ється-б'ється, і так хочеться поцілувати! Не смів неборак признатись, бо ще кінець курсу вилами був писаний.
Так і вакації минули, що все збиравсь сказати, й нічого не вимовив, тільки ходив та й ходив. І вона йому нічого такого не казала, хіба по очах пізнавали одно одного; й вона радіє, як завважить по чим-небудь, що він кохає, а він радів, що вона.
Перед самим виїздом Антосьо ще раз був у Кукілівці; подивився любенько на свою дівчину та й каже:
— Не забувайте мене, а я вас не забуду. Осміхнулась вона, зажарилась, глянула на його таким оком, що лучче самого неба, й пішла в валькир — не всиділа. Незабаром вернулась і винесла капшук. З одного боку на йому галка вишита, а з другого пара голубів, що цілуються. Та воно й не голуби були, а лучче заморські пугачі, бо пір'я по них червоне та зелене тощо. Тільки, хай буде — голуби, бо Галя так казала і так думав Антосьо.
— Дарую вам на пам'ять, — каже вона. Схопив хлопець і аж йому очі заблискотіли; подякував і встромив за пазуху.
— Тут, — каже, — йому місце: — коло серця самого.
Незабаром знявсь додому.
Вийшов панотець на рундук, вийшла паніматка на рундук, а Галя потягла до воріт.
— Може б сюди через садок східніше, — каже панотець. Антосьо глянув на Галю, а вона каже:
— От я вас проведу. Ходім! — І пішли. Садок був давній та здоровий; німеччина до його не досягала, то й густий був. І пішли собі небожата стежечкою. Як вийшли, що вже Антосьо й сам дорогу знайде, почали прощатись.
— А!… Анно! Анно! — почав Антосьо, — якби ви знали, щоб я вам сказав на прощання!…
— А що?
— Багацько дечого, — озвавсь він, потрясши головою й око пришкуливши.
— Та кажіть, бо нема часу чекати, скажуть: чого так довго не вертались?…
А тут і почав батько гукати:
— Галю, Галю!
— О! кличуть, — заговорила дівчина. — Бувайте здорові! — Антосьо схопив її за руку і поцілував — щиро поцілував, а вона тільки глянула на його і пустилась садком.
— Почекайте, панно Анно! — заговорив Антосьо.
Стала дівчина, хлопець підійшов і, мовби не хотячи, цмок її в лице.
— Що це ви робите? — каже дівчина.
— Нічого, ангел мій, нічого! — І обняв її і поцілував в самі губи, і вона його, тільки мовби самі губи цілували, а вона мовби й не хотіла. Зажарилась небога після цього і рушила садком, як птах летить. А Антосьо подибав своєю дорогою. Галя ж бігла та долонями лице холодила, що горіло, як жар, і серденько так тріпочеться, й так гарно на душі, м'якесенько; а він дибав, похитуючись, і в саморадощах насвистував «Ты душа ль моя»…
Мовби й садок не так зеленів для Галі, і півні не так почали співати, мовби і собаки не так загавкали в Кукілівці після Антося — без його для Галі наче другий світ почавсь, і все на йому споганіло.
Йдучи додому, Антосьо видумав молитву до пресвятої богородиці. В ній пом'янувши се-те, просив пресвяту діву: «Моли сина твого й бога нашого, та подасть мі руку Галі!». Цю молитву приточив Антосьо до всіх відомих і там то щиро кожен раз прочитував! Та мало, що рано й ввечері, ще й на день разів по сорок читав, і вночі, аби прокинувсь та спам'ятав, то вже: «Моли сина» та й «моли сина»…
Так от якби сьогодня видумав хлопець молитву, а завтра вже й на Кам'янець виїздити. Напекли, насмажили йому всячини, й покотив сіромаха, моликаючи. Через скілька день опинився в Кам'янці; вже й грав і все, як і перше було. А Галя вийде собі на те місце, де прощались, і думає — не надумається: що там мій філософ поробляє, мій сокіл ясний? чи жив-здоров, чи нездужає? а чи може вже й у гробі краса моя нев'януща, сонце моє незахіднеє?… І стисне її за серце від таких думок. Защемить, бідненьке, заб'ється, і ні в кого порадоньки попрохати, лиш сльози — та божа роса — сполощуть його трохи, й все пройде, мовби не туга на серці, а полова поналипала. А від милого жодної чутки немає — ні вітер не навіє, ні птах не принесе. А листи? Семінаристи не пишуть листів до панянок, бо раз, що товариство очі викололо б тим письмом, а друге — уряд… Цей очі живцем виклював би. Та й те не абищо, що ще не певна річ, то її батько, якби постеріг, то було б бідній сорок святих і Юра, аж попадалась шкура.
Та не все ж дівчина й сумувала! Іноді придумувала, як то вона, голову схиливши, та спустивши очі, йтиме до шлюбу з Антосьом, уже «кончившим», і як в церкві стоятиме, а піп — ще й не простий, а благочинник — і поспитає на дверях: «любіші, Анно, сего Антонія, єго же зріші перед собою?» — «Люблю», відкажу я, — думає собі Галя, — та відкажу так тонесенько та тихесенько, і головку схилю набік, нібито я не люблю, а справді — то люблю-люблю! І так скоса глипну на його, та й знов очі в землю. А там заспівають нам: «жена твоя»… і вичитають: «да боится своего мужа»… На цім спинить свої думки, і серце, що так тріпоталось, аж розпливалось, наче захолоне, замовкне і тільки — тьох! тьох!… Нащо б боятись? — подумає дівчина, — та така божа воля! — додасть, зітхнувши, і піде до хати сама, або й покличуть її, а там ще й голову намилять: — чого сидиш, посидільнице? чому не стаєш до діла, неробітнице? А хліб їси, бодай тебе це та те їло!… Коли б який хоч кривий та сліпий — аби взяв тебе з-перед очей… — «Возьме мене мій Антосьо, — подумає дівчина й зітхне до бога, — вкороти, господи, цих чотири роки на чотири дні, щоб мені вирватись з цієї фурдиги!» Так молилась Галя, бо Антосьо був тільки філософ.