Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

«Як жити після цього?..»

А жити треба було: не для себе – заради людей. Хоча б заради того Данька, якого врятував щойно од смерті. Який навряд чи й зрозумів, чия рука висмикнула його із петлі. Який повік, до самої смерті своєї пам’ятатиме, як шматували його шомполами і як староста стояв над ним поруч із комендантом. Який першим кричатиме, коли прийдуть наші, повісити старосту. Показуватиме своїм визволителям пошматовану спину як доказ свого звинувачення. Повісити, розіп’ясти, розстріляти, спалити, ще й попіл розвіяти, щоб не лишилося й сліду од посіпаки німецького! Щоб і земля над ним поросла кропивою!

Та ще більше, ніж того майбутнього суду, боявся Васильович іншого: якось у Хоролівці, в бургомістраті, йому розповіли, що в сусідньому районі повісили старосту. Заскочили уночі якісь невідомі, стягнули з постелі й повісили. Посеред двору, на журавлеві.

Оцього найбільше боявся Васильович: нічного суду неправедного. Коли не дадуть і слова сказати: ввіткнуть кляпа у рот і – в петлю головою! Або й кулю межи очі. Як їм докажеш, що ти – не ти? Хто тобі повірить, коли навіть рідня не вірить? Коли навіть їм не можеш одкритися, щоб не проговорився хто та не докотилося часом до німців. Бо тоді теж петля, ота акуратно загорнена в рожевий папір мотузочка.

«То як жити на світі?..»

А отак: провівши коменданта, вертатися з хутора. Разом з Гайдуком, новим начальником поліції. Заходити з ним у село, йти до управи, мимо зачаєних дворів, насторожених хат, де кожна шибка світить у спину підозріло та недовірливо. Одкривати стіл, діставати списки всіх тарасівців, бо Гайдукові, бач, з ходу запекло дізнатися, скільки можна уже завтра вигнати на панщину.

– Щоб у селі й душі живої не лишилося!

– А хворі?

– Вилікуємо! – І Васильович, глянувши на холодне й нещадне Гайдукове обличчя, про себе подумав: «Цей вилікує! Такі ліки припише, що й мертвого на ноги поставить!» Насупився, став перераховувати: хто працездатний, хто – ні. Гайдук, діставши блокнот, занотовував. Часто цікавився:

– Погрібний, це той, що біля ставу живе?

– Той самий.

– Теж був у активі?

– Який там із нього актив! – махав рукою Васильович. – За старшого куди пошлють.

– А хто тоді у нас поле одрізав?

– Погрібний?! – перепитував Приходько з таким щирим здивуванням, що й Гайдука уже брав сумнів: Погрібного він бачив у лиху ту годину чи не Погрібного? – Та куди йому міряти, як він двох пальців на своїй руці полічити не годен!

– А цей? – дійшовши до комірника, запитав Гайдук. – Теж не ходив? Не розкуркулював?

– Цей розкуркулював, – Приходькові комірника не жалко ніскілечки – лайно людина! – Цей і мене розкуркулював – за Івасютами вслід. Тільки його тепер голими руками не візьмеш…

– Що він за цяця?

– Цяця не цяця, а в активістах німецьких. Старається, аж спина тріщить.

– Гріхи замолює?

– Та може, і так.

– А це – теж німецький активіст?

– Глекуха? Та цей з колиски – ні риба ні м’ясо. Куди вітер повіє, туди й нахилиться. Як трава, прости Господи…

Потім, коли покінчили зі списками, Гайдук поцікавився, скільки лишилося коней, чи взяті на облік. Дізнавшись, що не так і багато: на чотири підводи од сили – жорстко сказав:

– Впрягайте корів! На спинах хай носять, а щоб уся цегла за тиждень на подвір’ї була! Чули, що казав комендант?

– Та не позакладало, – скривився Васильович.

– Тож завтра щоб було не менше десятка підвід!

Приходько сам розумів, що одними кіньми не впораються. Тож доведеться впрягати корів. Це ж плачу буде та прокльонів!..

– Все? – запитав Гайдук.

– Та начебто все… От тільки людей сповістити…

– Ну, то вже ваша справа, – Гайдук звівся, потягнувсь, аж хруснуло в спині.

– Ви що ж, у район? – запитав Приходько: була саме обідня пора, але йому не хотілося запрошувати до себе Гайдука.

– Який там район! – з досадою мовив Гайдук. Обличчя його враз стало понуре й сердите. – Буду знайомитись із поліцією, подивлюся, хто на що здатний… Та вже й пізно… Поки доберусь, зовсім ніч буде.

«Кликати на обід чи не кликати?» – вагався тим часом Васильович. З одного боку, варто було б запросити: приглянутися пильніше, може, що й випитати. В одній же упряжці віднині, з дня у день, то й оступитись не диво. А з другого – не хотілося, ох не хотілось Васильовичу вести Гайдука до себе в хату! З Івасютою жодного разу не сидів за обіднім столом у власній оселі, на що вже той набивався. Раз навіть приплуганився з пляшкою, це коли став пиячити, але й тоді Приходько спровадив із дому. Не в спину виштовхав – послався на серце… А цього так не вирядиш, це тобі не Івасюта. Бач, на людину нашу й не схожий: так духом німецьким і тхне. Набрався по закордонах, забув, мабуть, як по-нашому й думати.

Цьому не скажеш, що я тут, може, старший. Бо я таки староста, а ти – начальник поліції…

Приходька виручив, сам того не відаючи, комірник. Почувши, що в управі сидить якийсь німець, не витримав, явився непрошений. Причинив двері сінешні, обережненько голову в щілину просунув, сюди-туди оком цікавим повів. Кивнув у бік кабінету:

– Засідають?

– Та засідають, – відповів посильний.

– А хто там, окрім старости?

– Якийсь німець з району.

– Ага…

Комірник бочком проліз у щілину, причинив обережненько двері. Тихенько висякався, пригладив чуба, навшпиньках підійшов до дверей, за якими були Приходько й гість із району. Припав вухом, прислухався: мовби не лаялись. Ну Боже поможи!..

Стукнув пальчиком раз, стукнув удруге:

– Мона? – І, виструнчившись, до Гайдука (упізнав з першого погляду): – Голова сільської общини з’явився по ваші указанія!

– Оце ж він, наш голова! – з притамованим насміхом мовив Васильович. Гайдук же пильно подивився на комірника, потім спитав:

– Не впізнаєш?

– Та вроді той… – не знав комірник, що зараз вигідніше: упізнати одразу чи трохи почекати. – Вроді десь і стрічалися… Пам’ять, звиняйте, у мене: забувать став, як і звати…

– Хитра ж у тебе пам’ять! – усміхнувся Гайдук. – А Гайдуків пам’ятаєш?

– Гайдуків? – Комірник уже й не знав, що робити: узнавати чи й далі грати в забудька. – Та мов пам’ятаю…

– А як поле їм обрізав, пам’ятаєш?.. Разом із Ганжею…

– Я? – зовсім ісусиком прикинувся той. – Це ви про мене?

– Про тебе, про тебе! – вишкірився Гайдук, а комірника аж морозом обсипало од того лиховісного усміху. – Ти найбільше тоді й старався: боявся, щоб, не доведи Господи, зайвого метра нам не лишити… І знаєш, що я тоді подумав про тебе?

Комірник уже зовсім онімів. Стояв ні живий ні мертвий.

– Подумав, що першим, кого повішу, як наша візьме, будеш ти, – безжалісно продовжував Гайдук. – Часте-ень-ко я на тебе в думках петельку сукав! – Гайдук ще раз усміхнувся зовсім уже обмерлому комірникові, послав до кишені руку. У того вже й очі полізли на лоба: ну зараз встрелить!.. Гайдук же натомість дістав табакерку вийняв сигарету, постукав нею по кришці (комірник аж здригався щоразу). – Ото так, дорогий землеміре… Ви, бачте, думали, що навіки гору взяли, а воно вийшло пшик… Де тепер твої більшовички – за Уралом? – Запалив, затягнувся, пахнув димом комірникові прямо межи очі – той боявся ними й зблимнути, потекли тільки сльози. – Гаразд, живи поки що, користуйся тим, що я добрий… Тільки гляди… Гляди мені!.. – А що «гляди»– і так було ясно.

– Та я… Та ми… – Голос знову повертався до комірника, все на ньому аж ворушилося од щастя, що лишився живий. – Та що прикажете, я зараз!

– Спершу взуйся по-людському – обірвав його безцеремонно Гайдук. Бо на комірникові й справді були черевики, наче в старця позичені: скупенький, він завжди всю взувачку доношував до дірок у підошвах. Та й то: коли вже зовсім розвалювалися, не викидав, а складав у коморі – ану ж пригодяться! Дехто казав, що уся його взувачка лежить, відколи він почав і взуватися. – Ти ж голова общини, а не якийсь голодранець.

– Зараз… Я зараз… – заметушився той. – Я ж, звиняйте, не знав. – Повернувся, щоб бігти, але Гайдук зупинив:

– Гаразд, хай потім. Тільки щоб удруге я на тобі цього ошмаття не бачив!

– Та я ж, звиняйте, не нарошне! – виправдовувався комірник. Дивився з такою відданістю, що накажи зараз Гайдук стрибнути в найглибший колодязь – стрибне і не зблимне. – То які, мо’, будуть указанія?

– Указанія? – Гайдук ще раз пильно зміряв комірника, наче прикидаючи, чи можна давати йому якісь вказівки, потім сказав: – Указанія одержиш од старости… А поки що запрошуй нас на обід. Думаю, що з тебе належиться. Так чи не так?

– Пообідати? Аякже, мона! – Комірник заметушився так, мов накривав уже на стіл. – Жінка там наготувала, та й пляшечка є. Я наче знав – приберіг.

– Що, пане старосто, приймемо запрошення? – зовсім уже розвеселився Гайдук, – він таки, видно, проголодався з дороги. Васильович хотів уже був погодитись, та враз пригадав Данька, його дутою вигнуту спину.

– Дякую, ви вже якось там без мене…

– Чого так?

– Треба ж людей оповістити: боюсь, що не встигну.

– Що ж, треба то й треба, – погодився одразу Гайдук. – А ми таки пообідаємо. Ну, веди, показуй, як ти при новій владі тут розкошуєш!

І комірник, радий прислужитись, повів. Цей не горбився, не ховав голову в плечі: дріботів поруч із Гайдуком, заглядав віддано в очі, на питання, як живеться, відповідав, аж прицмокував:

– Та живемо – спасибі визволителям нашим!..

– Що, так хліба багато? – допитувався глузливо Гайдук.

– Та не так щоб і багато…

– Чи салом уже й чоботи змазуєте?

– Та й сальця не так щоб і дуже… Воно ж, спасибі власті новій, свиней колоть заборонено.

– Заборонено, бо німецьким воякам теж треба щось їсти! – пояснив строго Гайдук. – Ви як хотіли: щоб німецька армія кров за вас проливала, та ще нічого й не їла?

– Та ми… Та останнім шматочком!.. – Комірник уже й не радий, що ляпнув про свині. І, до власного двору добравшись, забіг наперед, одчинив перед гостем шановним хвіртку поширше: – Просю!.. – І вже до дружини: – Жінко! Зустрічай-но гостей!

У хаті Гайдукові ударило в ніс застояне прокисле повітря: маленькі віконця були намертво вмазані в стіни, і всі запахи тут нагромаджувалися, відколи й оселилися люди. «Азія! – як про чужу країну, подумав бридливо Гайдук. – Учити та вчити!» Його дратував і важкий оцей дух, і піл величезний, де спали господарі, й погано підметена долівка, й брудні миски на столі, що лишилися, напевне, після сніданку, і жінка комірникова, не так жінка, як одяг на ній: всі сніданки, обіди, вечері полишали на тому одязі слід. «Азія! – подумав ще раз Гайдук. – Дикуни неотесані!» А комірник прибирав уже миски, витирав ганчіркою стіл, та поспіхом, та біжка, мов на пожежу, а жінка його діставала із скрині втиральник, спеціально для гостя, бо треба ж з дороги умитися.

Поки Гайдук умивався (вийшов надвір, щоб не нюхати помийне відро), комірник пішов до комори – одрізать сальця. Він тільки так завжди і казав: «сальце», «м’ясце», «пшінце» – бо до всього, що годилося в їжу, ставився з великою ласкою. Одкрає хлібця шматочок і довго його роздивляється й нюхає перед тим, як укусити. Тож комірник пішов по сальце й довго провозився в коморі, бо все не міг вирішити, який шматок винести гостеві: цей чи оцей? Цей мов малуватий, гість ще може й образитись, а цей же такий товстий та опасистий, що в комірника й рука на нього не може піднятись.

Вибрав нарешті середненький, поніс побожно до хати.

– Оце вже із денця. – І одразу ж злякався, що Гайдук не повірить. – Жінко, давай-но поріж… Ріж увесь, нам для гостя такого нічого не жаль!

Пили самогоночку – міцний, мов із вогню, первачок. Комірник одразу ж сп’янів, очі стали масні та маленькі, мов зерня. Він розчулено заглядав Гайдукові до рота, пригощав та припрошував:

– Кушайте, кушайте: нам для гостя нічого нe жалько! Mo’, курочку зарізати? Тіки ж вони всі на учоті…

Гайдук відповідав, що курки не треба: слава Богу, наївся. Од горілки, од приємної ситості він подобрішав, і навіть хата вже не здавалася такою брудною. Дістав сигарети, вгостив і господаря. Той курив, аж прицмокував:

– Та й циґарети ж! Що ж то значить – культура! – Хоч сигарета була пісна, мов солома.

Потім став обережно допитуватись, коли скінчиться війна.

– Війна? – перепитав Гайдук. – А староста хіба нічого не розповідав?

– Та наче нічого… Mo’, і казав що кому, тіки я, звиняйте, не чув.

– І людей не збирав? – продовжував цікавитись Гайдук: позаминулого тижня, з приводу літнього наступу німців, в районі збирали всіх старост і начальників поліції. Читали лекцію про події на фронті, наказували провести збори по селах.

– Та мов не збирав…

– «Мов», «мов»! – Аж розсердився Гайдук. – Ти прямо кажи: збирав чи ні?

– Та мов не збирав… А мо’, і збирав, тільки я, звиняйте, не пам’ятаю. Пам’ять у мене…

Гайдук аж сплюнув з досади. Погасив недокурок, поглядом пошукав попільничку, попільнички, звісно, не було. «Азія!» Роздушив недокурок у тарілці, твердо сказав:

– Війні скоро кінець. Німці вже підходять до Волги. Візьмуть Сталінград – із більшовиками буде покінчено.

– Дай Боже, дай Боже…

– Кінець більшовичкам! – Гайдук звівся, осмикнувши мундир. Зірвався на рівні й комірник. Жінка його, почувши про кінець війни, завмерла коло мисника. – Кінець! – повторив, як припечатав, Гайдук.

– А як же, звиняйте, із нами? – поцікавився комірник.

– З вами?.. З вами подивимося… Хто допомагатиме німецькій владі, працюватиме чесно, того залишимо. А решту – в табори! Або й на шибеницю.

Комірник ще хотів запитати, що німці думають робити з землею – роздавати людям чи лишать у колгоспі, та побоявся: дуже ж бо строгий вид був у Гайдука.

– Ну, спасибі за хліб-сіль – став прощатися Гайдук. – Піду знайомитися з поліцаями. Скільки їх там лишилося? – наче й не знав.

– Та одного ж, що не встеріг пулімйота, наче повісили – («Розстріляли», – уточнив Гайдук). – Еге ж, розстріляли наче… А двоє самі наче втекли…

– Це ті, з полонених?

– Та мовби вони…

– То скільки ж лишилося?

– Та начеб троє: двійко наших, а один мов із Кавказу.

– Не густо… Ну, нічого, нових наберемо.

Вийшов із хати. Вже у дворі сказав комірникові:

– Працюватимем разом. Хто що скаже проти влади німецької чи якісь інші думки, щоб я знав того ж дня. Як на сповіді. Довідаюся, що утаюєш – не прогнівайся!

– Та Божечку ж мій!.. Та чи я насмілюся!..

– Зажди, не божкай! – обірвав Гайдук: його вже почала дратувати надмірна запопадливість комірника. – Особливо приглянься до старости. Не забув, на чиєму боці він воював під час громадянської?

Комірник не забув. Мов не забув.

– Ну, бувай… Так, кажеш, не скликав зборів пан староста? – І, не чекаючи відповіді, рушив на вулицю: строгий, зібраний, в чужоземнім мундирі – німець, та й квит!

Гайдук хоча й збирався щойно скликати поліцаїв, та враз передумав: «Встигну, не горить…» Його охопило якесь дивовижне розслаблення, якась нехіть, чи що: може, то захмелена ситість подіяла, чи літнє сонце ласкаве, чи тиша, що облягла все навкруг – така дрімотлива, така вмиротворена, мов і не було на світі війни… Тільки Гайдукові враз захотілося опинитися в полі, посеред неосяжного простору, лягти в невисоку й суху степову траву, втупити бездумні очі в небо, покусуючи гіркувато-солодку стеблину… На нього так і війнуло напівзабутим дитинством, коли він був ще Кольком, а не Миколою і пас невелику череду (Гайдуки завжди пасли свою худобу окремо, не довіряючи чужим пастухам, які ніколи не доглянуть як слід. Та воно й не дивно: чуже – не своє… Та ще ж їм до того й заплати, й напій, і нагодуй – оддай, як у прірву). Тож Гайдуки завжди пасли своїх коней-корівок окремо, і Колько, якому найчастіше доводилося виганяти на пашу, тримався осторонь пастухів та підпасичів, щоб не змітати своєї худоби з чужою, і вже тоді навчився з погордою думати: «Злидні, що вони можуть!» – і приглядався ревниво до чужої худоби, й пиховито втішався: «А наші ситіші й нагуляніші…» І не раз, лежачи голічерева на траві та мружачи очі в сонцем обласкану синяву, не раз уявляв себе Колько хазяїном оцих усіх ланів, оцих усіх пастухів та підпасичів або ще ліпше – царем, щоб їсти і спати на золоті.

«Ховаються», – думає Гайдук, спроквола простуючи вулицею, бо вже помітив і одне обличчя у вікні, й друге, що мелькнуло та й щезло. «Бояться… Мундира мого бояться… А може, вже й дізналися, хто я такий… А не треба було чіпати, розорять та цькувати…» Тут перед очима Гайдуковими наче випливло з сивого туману: боязким вогником освітлена хата, він, брат і тато з сидорами за плечима і татів надтріснутий голос: «Ну, хлопці, прощайтеся з матір’ю», – і мати-покійниця вся у сльозах. «Та сини ж мої, та соколи!..» Гайдукові аж хлюпнуло в очі, аж звело щелепи судомно, і він, ковтаючи гірку слину, мстиво подумав: «Ховайтесь, ховайтесь, все одно не заховаєтесь!» Помітив згорблену постать, що метнулася попереду в бік воріт, голосно вигукнув:

– Хальт!

І сам не знав, чому гукнув по-німецькому.

Постать так і вклякла на місці, а Гайдук знову скомандував:

– Ком!.. Ком!.. Шнель!.. – Ще й поманив до себе пальцем.

Дядько підходив так (а це був дядько, літній уже чоловік, ще й з тиждень не голений, бо заріс щетиною по самісінькі очі)… так підходив до Гайдука, наче його тримав хто за поли. Гайдук дивився пронизливо й строго, в дядька, мабуть, уже й жижки трусилися, бо він ледь ноги переставляв: підходив, наче за власною смертю. Гайдук напустив на себе ще більшу строгість, його тішив оцей переляк, і коли дядько підійшов, він, ні слова не кажучи, став його роздивлятися.

Дядько заворушив плечима, переступив з ноги на ногу, зітхнув, як натомлений віл. Він не знав уже, мабуть, що й думати, він навіть оглянувся, мов шукаючи підтримки, але вулиця довкола була наче виметена – тільки він і оцей, одягнутий у німецьке, чужинець, який пік його поглядом.

– Хто такий? Чого тікав? – запитав нарешті Гайдук. Спитав уже по-українському, тільки слова пролунали дивно, наче калька з німецької.

– А бодай вам, як ви мене налякали!

Чоловік раптом усміхнувся, переляк враз щез із його очей, і вони стали такі веселі й цікаві, що Гайдук уже й не знав: обмирав щойно оцей дядько од страху чи прикидався.

– Чого втікав? – спитав ще строгіше.

– Я? – здивувався чоловік. – А чого б це я мав утікати? Я ж вас признав іще здалеку.

– Упізнав? І хто ж я, по-твоєму?

– Та Гайдук же!.. Чи як вас теперички…

Тепер настав час здивуватися і Гайдукові. Гайдук ще раз пильно придивився до дядька, і щось у ньому почало мов спливати: якісь давно знайомі риси пробивалися крізь густу щетину, зморшками взяту обвітрену шкіру, товсті веселі губи, цікаві, як живчики, очі.

– Та я ж Іван Приходько! – вже зовсім весело вигукнув дядько: він був дуже потішений тим, що Гайдук ніяк не може його впізнати.

І Гайдук враз пригадав. Пригадав, що оцей Приходько був комнезаможцем. І водився з Ганжою. І їх розкуркулював. А тепер стоїть перед ним – хоч би тобі що!

– Комнезамож Приходько? А де твій дружок?

– Дружок? – спантеличено заблимав Приходько.

– Ганжа!.. Чи, як почалася війна, ти з ним посварився?

– А я ні з ким не сварюся, – відповів безтурботно Іван, і об цю його безтурботність прямо-таки розбивалася Гайдукова суворість.

– Чого не втік? – запитав він сердито.

– Куди? – витріщився дурнувато Іван.

– З більшовиками! За Урал, до Сибіру!

– А в мене чоботи зносилися – до Сибіру тікати… Та й чого б оце я до Сибіру того перся, як мене й тут зашпори беруть. А там, кажуть, і слина замерзає у роті.

– А як візьмемо й посадимо?

– Та за що ж мене садовити?

– А з більшовиками хто якшався? Владу радянську підтримував?

– А я ще супроти жодної влади не йшов. От ви прийшли, то я таки знову за вас…

– А де подівся партквиток? Заховав?

– Сховав би, аби мав що ховати. Мене ж не прийняли! У тебе, сказали, язик як мантачка, ти всі партійні секрети по селу рознесеш. В тебе, сказали, в голові сама лиш полова, тебе треба спершу пропустити через віялку… А що я, дурний: живцем у віялку пхатися?

– Куди біг? – перейшов на інше Гайдук: будь-яка злість розбивалася об дурнувату відвертість цієї людини.

– До Бородая… Несу ось олію.

– Замість самогонки, чи що?

– Та ні ж – лікувати! Там списали, кажуть, так, що страшно й глянути. Лежить, кажуть, і поворухнутись не може… А ви не скажете, за що його так?

– Заслужив, – відповів коротко Гайдук: йому вже набридли ці теревені. – Ну, йди. Іди та лікуй. Та свою спину побережи!

– То й ви ходіть здоровенькі! – закивав йому привітно Іван.

І знову Гайдук не міг зрозуміти: так людина сказала чи на щось натякає. Пішов далі насуплений: чомусь розмова з Іваном зіпсувала геть настрій.

Хата ж, в якій колись жив Твердохліб, а потім Івасюта, а віднині житиме він, не порадувала його своїм видом. Стіни в патьоках од дощів, бозна-коли й мазані, вікна голі, сумні, якісь аж осліплі, бляшаний дах, колись пофарбований у червоне, тепер аж рудий, навіть димар перекособочився: металевий півень на ньому дивився не в небо, а сумно нахилився донизу, наче хотів злетіти на землю та все ніяк не наважувався. Гайдук похмуро піднявся на ґанок, взявся за клямку, але дверей одчинити не зміг: були замкнені. Зійшов донизу, заглянув у вікно.

Всередині було не краще, аніж знадвору. Біля ліжка валялася ковдра, подушки зім’яті, розкидані, наче ними хтось бився, один стілець перекинутий, а стіл стояв навскіс. Гайдук вороже подивився на ліжко, широке, двоспальне, на якому спав Івасюта з Олькою і на якому тепер доведеться спати йому. «Викину!.. Спалю, щоб не лишилося й сліду!» Обійшов ґанок, заглянув у друге вікно: там було наче ще брудніше. «Свинота! – подумав про Івасюту та Ольку Гайдук, хоч Олька тут давно не жила, а жив один Івасюта. Але Гайдукові хотілося так думати, він відчував од цього якесь аж задоволення мстиве. – Свинота немита!.. Ну, та вона в мене потанцює! Вона в мене належиться! – пригадав Ольчину звичку майже до обіду валятися в ліжку. – Кожну дошку в підлозі вилизуватиме!»

Одірвавсь од вікна, пішов до корівника. Двері – навстіж, усередині – по коліна гнояки, валяються утоплені в гній вила. «Азія! І жити не вміють по-людському!» – подумав про своїх земляків. І те, що про них отак подумав, принесло йому втіху, бо відчув себе істотою іншою, вищою від усіх оцих дядьків, тіток, серед яких народився й виріс і серед яких доведеться тепер йому й жити. «Що ж, поживемо і в Азії», – і, рішучий та зібраний, рушив уже до управи.

Застав старосту, який так і не ходив на обід: все морочився зі списками. З порога хотів запитати, як так вийшло, що пан староста забув строгу вказівку: скликати людей, розповісти про переможний наступ німецьких військ, та одразу ж роздумав: «Встигну». Натомість поцікавився:

– Ну що?

Приходько одірвався од списків, розвів скрушно руками:

– Людей обмаль… Мужиків… Думаю, думаю, як усі дірки залатати, а воно й не виходить.

– Де ж ви їх подівали? – запитав саркастично Гайдук. – У колгоспі ж не плакалися, що немає народу?

– Так війна…

– То й що, що війна?

– Чоловіків майже всіх мобілізували, – пояснив терпляче Васильович. – Лишилися підлітки та діди. Та ще інваліди.

– От вони й працюватимуть.

– Та працюватимуть, куди ж їм подітися. Тільки ж якби ми знали одне… А то ж ще маєток… Боюсь, що не впораємося.

– Впораємося! – відповів жорстоко Гайдук. – Здихатимуть, а зроблять усе, що належиться. Запам’ятайте, пане старосто: я з-за якогось Миколи чи Ганки не збираюся висіти в петлі! Та й вам, здається, ще власна голова не набридла.

– Та не набридла, – зітхнув Васильович.

– Тож глядіть, щоб не позбулися.

На цьому й покінчили. Приходько рушив нарешті обідати, а Гайдук зайшов на ту половину управи, де містилася поліція.

Всі три поліцаї були на місці: «сільський телеграф» працював бездоганно. Тож всі три поліцаї сиділи мов на голках, чекаючи нового начальника поліції, а коли він зайшов, зірвалися мов обпечені.

Гайдук замість відповісти на привітання втупився в підлогу:

– Це що?

Показав на бичок, що його кинув поспіхом один з поліцаїв: недокурок і досі димів.

Витріщившись на Гайдука, поліцаї мовчали.

– Що це, питаю? – Гайдук не підвищував голосу, але стільки крижаної нещадності було в тому питанні, що в поліцаїв вже й потилиці стали терпнути.

– Хто кинув?.. Ти?.. – Бо два поліцаї мимоволі подивилися на третього. Той мовчав похнюпившись. – Підбери.

Поліцай нахилився, похапцем ухопив недокурок.

– Поклади на стіл, – скомандував Гайдук. – На папір… А тепер біжи за лопатою… Бігом!

Поліцай пробкою вилетів у двері.

Гайдук бридливо подивився на двох поліцаїв, що лишилися (вони вже й дихнути боялися), сказав презирливо:

– Ви не поліцаї, ви – потолоч! Як ви одягнені? – (На обох був цивільний одяг, ще й не дуже новий). – Чому не у формі?

– Дак не видали ж, – насмілився озватися один з поліцаїв, із місцевих, бо другий не все, мабуть, і розумів: смагляве обличчя, чорнющі очі, смоляна кучерява чуприна вказували на те, що він не місцевий.

– Ти звідки? – поцікавився Гайдук.

– Єреван.

– Полонений?.. А чого не втік із отими двома?

Поліцай мовчав.

– Гаразд, про це поговоримо потім. – Підійшов до вікна, провів по склу пальцем: на сірому тлі лишилася світла доріжка. Глянув на забруднений палець, скипів: – Це що? Приміщення поліції чи свинарник? Ферфлюхтіге швайне!.. Негайно привести жінок, щоб прибрали й вимили!.. Ну!..

Наступаючи один одному на п’яти, поліцаї метнулися до дверей.

– Назад! – крикнув їм у спину Гайдук.

Поліцаї перелякано повернули назад.

– Що треба сказати?

– Є, пане начальнику! – невпевнено відповів місцевий поліцай.

– Не «є», а «яволь»! Пора б уже навчитись розмовляти по-людському!

– Яволь, пане начальнику!

– Йдіть! Щоб за п’ятнадцять хвилин були з жінками!

Не встигли ті зникнути, як до кімнати ускочив поліцай, що бігав по лопату.

– Приніс! – Молоденьке, як у підлітка, обличчя було геть мокре од поту.

Наказавши поліцаєві взяти недопалок, Гайдук повів його надвір. Тут же, у дворі, одміряв два кроки уздовж, крок ушир, коротко кинув:

– Копай! – Закотив обшлаг рукава, глянув на годинника: – Даю дві години. Щоб було два метри углиб.

Обличчя поліцая враз посіріло, лопата застрибала у руках.

– Дядечку, я більше не буду! – Він, либонь, подумав, що Гайдук наказує копати для себе могилу.

Гайдук догадався, про що подумав поліцай, однак не став заспокоювати:

– Рівно дві години! – Постукав пальцем по циферблату. – Ну!

Схлипуючи, поліцай увігнав у землю лопату.

Гайдук трохи постояв над ним (важка тінь падала прямо на згорблену постать), а потім глянув у бік воріт: чи не появилися поліцаї з жінками. Сам ще не знав, як їх покарає, коли не вкладуться в п’ятнадцять хвилин, але покарає напевне. Варвари, інакше з ними й не можна!

Поліцаї упоралися раніше.

– Ґут! – похвалив їх Гайдук. Перевів погляд на чотирьох жінок з віниками, ганчірками й відрами, скомандував так, наче жінки оці й не були людьми, а худобою: – Ведіть їх у приміщення. Щоб усе блищало й сяяло. Перевірю через годину.

– Яволь! – закричали поліцаї і потурили переляканих на смерть жінок до поліції.

Закипіла робота. Жінки замітали, мили, шкребли, поліцаї носили воду, аж хлюпотіло, а той, третій, заривався у землю, як кріт…

За годину Гайдук зайшов до приміщення: жінки домивали підлогу. Гайдук постояв у дверях, чекаючи, поки вони закінчать, ткнув під ноги пальцем:

– Поклади.

Одна із жінок догадалася – послала ганчірку. Гайдук старанно витер підошви, зайшов до кімнати.

Кімната сяяла вимитими шибами, сонячні зайчики одбивалися од столу, гуляли на побілілій підлозі. Гайдук дістав білу як сніг хустину, провів нею по шибці, по столу, нахиливсь до підлоги. Одірвав, невдоволено буркнув:

– Шлехт!.. Зер шлехт!.. Перемити!

– Та ми ж її й так шарували! – озвалася одна з жінок.

Гайдук пильно подивився на неї, спокійно спитав:

– У в’язниці сиділа?

– Та Бог милував, – злякалася та.

– Сидітимеш… Перемити! – І вийшов надвір.

Поліцай, який копав яму, старався, аж груддя летіло. Добрався до глини, твердої, мов камінь, хекав, як загнаний кінь. Гайдук же стояв і мовчки дивився донизу, й для поліцая це було, мабуть, найстрашніше…

Коли жінки ще раз вимили підлогу й хустина тепер лишилася чистою Гайдук наказав поліцаям відвести їх до будинку, що в ньому жив Івасюта: хоч наспіх прибрати, бо гидко туди зайти. То потім, пізніше, він подбає про те, щоб будинок вибілили й усередині, й зокола, ще й дах пофарбували (не в червоний колір, він його ненавидів, а в зелений чи синій), та викине геть усе барахло, щоб і духом Івасютиним не віяло. Можливо, не викине, а одвезе у Хоролівку й спродасть. Гайдук не з тих, хто викидає на вітер добро. Ну, там видно буде. А поки що хай хоч повитирають пилюку, та помиють підлогу, та винесуть гній із корівника…

– Та в нас і так уже ноги гудуть! – почали молити жінки. – Одпустіть нас, будьте ласкаві, в нас же діти ще негодовані.

– Но, но! – сказав строго Гайдук, точнісінько так, як говорив комендант отам, на подвір’ї нового поміщика. І до поліцаїв: – Ведіть!

– Яволь! – крикнули поліцаї та й потурили жінок у бік воріт.

– Одведете – й одразу ж назад! – гукнув услід їм Гайдук: він уже поглядав у бік ями, з якої вилітала жовта глина. Зачекав, поки минуло рівно дві години, скомандував: – Вилазь!

– Я ще покопаю! – почав проситися поліцай: так йому, бідоласі, хотілося жити. – Ще ж немає двох метрів.

– Ну, покопай, покопай, – усміхнувся Гайдук: все одно треба чекати, поки оті двоє повернуться. Глянув трохи згодом в бік вулиці: біжать. Збивають пилюку, мов коні.

Орднунг. Порядок.

– Вилазь! – скомандував строго.

І коли той виліз – вибрався з ями, мов на той світ, наказав підняти недокурок, покласти на дно ями. Не вкинути, а саме покласти… Поклавши на дно недокурок, поліцай аж голову в плечі ввібрав, аж скімлився весь, чекаючи, певно, пострілу в потилицю.

– А тепер закопуй, – сказав спокійно Гайдук. Не став читати нотацій. Знав: віднині кожен із них скоріше проковтне недокурок, аніж кине на підлогу.

Потім, коли яма була закопана, ще й утрамбована, взявся за поліцаїв. Прискіпливо перевірив зброю, чи добре почищена. Повів на луки, за річку, поставив мішень, показав поціляти в яблучко. Поліцаї чи то хвилювалися, чи не стріляли ніколи: мазали, аж кулі висвистували.

– Шлехт!.. Шлехт!.. – примовляв щоразу Гайдук. Не сердився, не кричав, однак од голосу його, крижаного, спокійного, поліцаям ставало аж млосно. Відчували: цей не помилує. В разі чого – стрельне й не зблимне.

Під кінець узяв гвинтівку в одного з поліцаїв, сам ліг на землю. Прицілився, випустив п’ять набоїв. Обганяючи один одного, поліцаї побігли до мішені: всі кулі поцілили в яблучко!

– Так стріляти! – сказав строго Гайдук. Дістав портсигар, закурив, мружачи холодні очі від цигаркового диму.

– Яволь! – вигукнули поліцаї.

Щось подібне до сміху торкнуло тверді Гайдукові вуста.

– Щодня, з дванадцятої до першої, ходитимете сюди й стрілятимете. Доки не поцілятимете в яблучко. А зараз ідіть повечеряйте. І щоб в цванціг нуль-нуль були вже на службі… Дотримується комендантська година?