Мазепа. Історичні картини

Запорожці на чайках нападають на турецьку галеру

Така характеристика гідна подивування, бо похідний священик Карла ХІІ Нордберг особисто досліджував реальний стан справ і зумів належним чином оцінити цей чужий і неприйнятний для шведського священика світ. Його зображення запорожців у «Історії Карла ХІІ» варте уваги й здебільшого відповідає правді. Ось що пише Нордберг:

«Запорожці – народ, що живе на Дніпровських островах, нижче Києва на 50 миль. Назва їхня походить від «порогів», водоспадів чи перекатів, що зустрічаються у тринадцяти або й більше різних місцях вниз по течії ріки. Першими запорожцями стали утікачіселяни з Волині, Поділля, Росії та інших країв. Чисельність їхня зросла до 1000 чоловік. Харч вони собі добувають полюванням та рибальством, проте частіше живуть із трофеїв, привезених з військових виправ до кордонів зі своїми сусідами. Спочатку вони не давали спокою туркам та татарам, завдаючи їм багато шкоди як на суші, так і на морі».

Карл XII

«Чисельність їхня не завжди однакова. Улітку часто сягає 30 000 чоловік, які збираються з усієї України та прилеглих країв. Їх вважають за найвідчайдушніших з усіх козаків, і тому, коли вони лаштуються до походу, усе населення співчуває і допомагає їм. Вони не тримають коло себе жінок. Якщо з походу на Польщу чи інші країни вони приводили полонянок, то тут же продавали їх туркам чи татарам. Коли ж хтось з козаків робив полонянку чи рабиню своєю наложницею, його без жалю топили. Новоприбулий козак добуває собі харч полюючи або рибалячи, доки триває сприятлива пора року. Взимку він може повернутися додому й одружитися, якщо має таке бажання. З першими весняними днями козаки повертаються на Запорожжя. До речі, ставлення до жіноцтва на Україні дуже суворе».

Далі наш скрупульозний літописець повідомляє, що на Січі постійно перебувала залога у 4000 чоловік. На найвищому пагорбі стояло 30 хатин – таких великих і просторих, що у них могли розміститися на нічліг 400—500 чоловік. У Полтаві козаки продавали рибу, хутра та сіль, а взамін брали харчі, тютюн, горілку, кулі, порох та залізний інструмент. Годували вони своїх коней узимку в містах, бо на Січі не вистачало сіна.

Адлерфельт, похідний камергер Карла ХІІ, котрий загинув під Полтавою, залишив після себе цінний щоденник, виданий у 1740 році його сином. У ньому він, подібно до інших іноземців, негативно зобразив запорожців. Так, в одній з приміток зазначено: «Вони ще досі живуть у землянках або в наметах, зроблених з повсті, що дає можливість їм легко переходити з місця на місце, тримають худобу, полюють або рибалять. Тому можна зрозуміти, чому ця благодатна країна й досі на півночі не заселена, а триб їх життя, як бачимо, запозичено у народів-сусідів, особливо у татар».

Проте, коли Карла ХІІ напередодні Полтавської битви було поранено в ногу, Адлерфельт таки не втримався від оцінки козацької влучності при стрільбі: «Ці бідолахи мають довгі рушниці, які вони називають «турками» і далекобійність яких становить 500 футів. Ними вони заподіяли нам немало прикрощів, а надто у тій місцевості, де переповнилася чаша наших нещасть».

Щоденникові записи, які з 1901 року почав видавати професор Август Квеннерштедт, додавши до них своє переднє слово про українську природу та народ, містять різноманітні замітки та враження шведських войовників від цієї родючої землі та її дивовижного народу. Так, наприклад, лейтенант Лют писав 12 листопада 1708 року: «Ми прибули до країни, що зветься Україною і якою править полководець Мазепа. Це розкішна, родюча земля, багата збіжжям, фруктами, тютюном, тут багато худоби, а лісів тут дуже мало або й зовсім немає, усюди простягаються велетенські рівнини; люди тут злі і непривітні. Меду, льону та коноплі удосталь, і продають їх за безцінь. Живуть ці українці по берегах невеликих рік, щоб завжди бути близько до води, якої тут пребагато. За паливо використовують здебільшого солому й торф, на ньому також варять їжу й печуть».

За півстоліття до походу Карла ХІІ по Україні подорожував французький інженер Боплан^[15], який провів сімнадцять років у Польщі і неодноразово мав нагоду знайомитися з Україною. Після цієї подорожі у 1646 році у нього залишилося надзвичайно гнітюче враження від соціального укладу й умов життя на Україні. Ось для прикладу одна цитата з його «Опису України», що виходив друком у 1663 і 1673 роках: «Селяни у цій країні живуть бідно, їх змушують відпрацьовувати три дні на тиждень своїми руками й своїми кіньми на пана та сплачувати залежно від розмірів власного земельного наділу певну кількість збіжжя та птиці на Великдень, Зелені свята й Різдво. До того ж вони повинні привезти для свого пана дрова та виконати немало інших щоденних повинностей. Окрім того, вони платять панові податок грошима та десятину бараниною, свининою, медом, фруктами й віддають кожного третього вола щотретій рік. Коротко кажучи, селяни були змушені віддавати панам усе, що тим тільки забагнеться, тож не дивно, що цим бідолахам за умов такого жахливого безчинства ніколи не вдавалося настарати собі якогось статку. Та це ще не все – пани мали необмежену владу не лише над їхнім майном, а й над життям. І якщо припустити, що польська шляхта живе наче в раю, то селяни перебувають у чистилищі. Потрапивши до рук нещадних панів, вони стають гідними жалю, бо життя їхнє тепер гірше, ніж рабів на галерах. Багато хто не витримував такого нестерпного становища й утікав, найвідважніші подавалися до Запорожжя – притулку придніпровських козаків. Провівши якийсь час серед запорожців, вони теж ставали справжніми козаками».

Титульна сторінка 2-го видання «Опису України» Боплана, 1660 рік

Фрагмент Спеціальної карти України Гійома Левассера Боплана. 1650 рік

Коли втікачі-українці у 90-х роках XVІІ століття поверталися із Січі на рідні північні терени України, вони так описували запорозьких козаків: «Це такі люди, які, роз’їхавшись по Україні, ніколи не плещуть багато язиками, зате, зібравшись знову на Січі, переповідають про безчинства та вигадують різні історії, під’юджуючи один одного до бунту. Один розбазікується, добре напившись, інший аж пашить ненавистю, хоч і не пив нічого, і лає не тільки панів та гетьманів, але не минає й монархів».

* * *

Це незвичайне суспільство, яке частково складається з войовничих авантюристів, чиї політичні ідеали такі ж невиразні, як невиразні обриси безмежного степу, і такі ж вередливі, як повів вітру чи політ птаха, а частково з опальних чужинців чи втеклих селян, для яких свобода означала те ж саме, що й необмежена сваволя, – це суспільство не мало й не могло мати жодних передумов для того, щоб стати міцною державою. Та небезпека чигала на них не з боку Польщі чи Туреччини, у яких в XVІІ столітті стали помітними деякі ознаки внутрішнього занепаду. Небезпека насувалася з найменш очікуваного боку – з боку Московського царства, яке продовжувало об’єднувати Росію в одне політичне ціле і в скорому часі могло взяти на себе провідну роль у східній Європі за рахунок упадку Польщі і всупереч великодержавним інтересам Швеції. Тому й сталося так, що історія Швеції тісно переплелася з історією України та невеликої Запорозької республіки.

Перші зв’язки Швеції з Україною мали місце ще у «дні великих безпорядків» у Росії, коли Карл X^[16]брав активну участь в усуненні непорозумінь між спадкоємцями московського трону. Петрус Петреюс (Пер Персон), який перебував тоді з дипломатичою місією у Москві і якому було доручено добитися дозволу для кількох татар, що поверталися зі Швеції, проїхати через російські землі до Криму, мав нагоду трохи ближче познайомитися з південною Росією. Та лише Густав II Адольф, готуючись до великої релігійної війни, звернув свою увагу на південно-східну Європу і геніально передбачив, що шукати союзників проти папізму та ворогів Швеції необхідно на сході й півдні, на невідомих ще теренах між Дніпром та Дністром.

Уже в році 1626 прибули до Москви шведський дворянин (?)^[17] Георг Бернгард та російський полонений Олександр Любим Рубцов (звільнений з Марієнбурзької фортеці), щоб від імені шведського короля просити дозволу вільного проїзду через російські землі до Запорожжя. Але цар, не без підстав запідозривши за цим наміром дипломатичну місію, відмовив у проханні.

Про те, щоб пропустити шведських послів на Україну, не могло бути й мови. Незадовго після цього Густав Адольф налагодив прямі зв’язки зі своїм родичем, Бетленом Табором із Зібенбюргена, котрий раніше уже бував при царському дворі від імені графа Турна й міг роздобути інформацію про козаків і татар.

Такі дії не залишилися без наслідків. У 1629 році з Криму до Москви прибув посол хана Халбердей із свитою дев’яти чоловік з проханням дозволити подальшу подорож до Швеції. Дозвіл було дано, і наступного року він повернувся із Стокгольма разом із шведським послом Бернартом, везучи договір про союз між Густавом Адольфом та кримським ханом проти польського короля. А в 1630 році шведський посол Беніамін Барон одержав дозвіл на проїзд через Росію до Криму.

Густав II Адольф

У 1632 році він повернувся з повідомленням, що татари нині зайняті військовим конфліктом з Персією і не можуть надати жодної допомоги, зате пізніше згодні послати для підмоги 30 000 чоловік.

Густав Адольф намагався увійти в безпосередні стосунки і з запорожцями, але ці спроби не увінчалися успіхом через недовіру та вагання козаків. Капітан Петер Ляміраль та прапорщик Якоб де Грев за посередництвом Русселя одержали аудієнцію у царя 19 червня 1631 року, на якій вони просили дозволу відвідати запорозького отамана. Вони прибули до отамана Івана Кулаги^[18]в Канів біля Дніпра і передали йому королівське послання, у якому козакам обіцялася подвійна платня порівняно з тою, що їм встановили поляки, якщо вони «стануть проти поляків на боці шведського короля і ніколи не братимуть участі у жодній війні спільно з польським королем». Проте козаки ніяк не зреагували на послання. Вони не прочитали листа і не відіслали до польського гетьмана Конєцпольського, котрий перебував у Барі. З лихом та бідою добралися шведські посли через Варшаву додому, до Стокгольма, зате їхнього товмача Івана Яганова (Йогансона?), котрий раніше був на службі в канцелярії закордонних справ у Москві, схопили поляки і випустили на волю тільки у 1634 році.

Далекоглядні плани були на певний час відкладені у зв’язку зі смертю Густава Адольфа, але за них з подвійною енергією узявся Карл X Густав^[19], гідний продовжувач геніальної політики попередника. Одночасно з його вступом на престол на Україні та в Запорізькій республіці з’явився державний муж та полководець, який на короткий час сповнив усю Європу надією, здивуванням та страхом, – Богдан Хмельницький.

Карл X Густав

Богдан Хмельницький попав у турецький полон 1620 року під час битви під Цецорою, де загинув його батько Михайло. Повернувшись на Україну, він поселився в успадкованому після батька маєтку у Суботові і одружився з Анною Сомківною з Переяслава. Та вдома на нього чигали нещастя. Якийсь Чаплинський силоміць захопив хутір та викрав його дружину. Хмельницький подав на Чаплинського позов, але польський сейм відхилив його скаргу. Особиста кривда немало посприяла пробудженню у його душі непримиренної ненависті до поляків. Та це було не єдиною причиною. Любов до України спонукала його стати на чолі національно-визвольної війни проти Польщі у 1648 році, яка увінчалася великою перемогою під Жовтими Водами, де козацьке військо на чолі зі своїм полководцем разом із союзниками-татарами завдало нищівної поразки блискучій армії могутньої Польщі. З того часу Хмельницький став для поляків «духом крові, велетнем, який мільйонам людських життів мстив за свої власні кривди». Так писав про нього Г. Сенкевич у своєму спрямованому проти козаків, однобічно насвітленому, несправедливому романі «Вогнем і мечем». Хмельницький був явищем значно вагомішим: його поява стала важливим політичним фактором у східній Європі, йому поклонялися як некоронованому монарху. Кромвель, наприклад, у своєму написаному латиною посланні вітає запорізького гетьмана як «главу греко-східної церкви Божою милістю, провідника запорізьких козаків, нищителя польської шляхти, завойовника фортець, переслідувача римського духовенства та язичництва, а також жидів і інших прихильників антихриста».

Вільгельм Гондіус. Богдан Хмельницький. Гравюра. 1651 рік

Генрік Сенкевич

Юліуш Коссак. Смерть Стефана Потоцького під Жовтими Водами

Нещастя Хмельницького і всієї України полягало в тому, що у нерівній боротьбі проти все ще могутньої Польщі їм необхідні були союзники, а ці союзники не бажали йти на жодні жертви заради українців. Ще в 1650 році Хмельницький звертав свої погляди на Швецію, сподіваючись там знайти підтримку проти Польщі. Двоє козаків, перебравшись татарами, дісталися Стокгольма, і того ж року Йоган фон Майєр подався із Стокгольма до Криму. Після битви під Батогом (1652) Хмельницький послав до Стокгольма для переговорів двох капітанів, шведів за походженням, котрі служили у польській армії, але їх схопили. У 1651 році до Швеції добрався ігумен з Афін по Імені Даніель де Грекані (у 1657 році введений у дворянство під іменем Олівенберг) під тим приводом, що королева Крістіна, мовляв, «дуже зацікавилася грецькою мовою». І це відповідало правді. Те, наскільки мало турбували доньку Густава Адольфа військові справи та переговори Швеції з козацькою республікою, виявилося тільки після її вступу на престол. Карл Густав – згідно з монографією Історика Костомарова про Хмельницького – послав на Україну генерала Вільгельма Карлюса, котрий з паспортом купця вирушив туди через Москву з новою пропозицією, у Львові до нього прилучився вірменин Гамотський. Хмельницький від себе особисто послав шведському королю трьох турецьких скакунів в повному обладунку, три яничарські рушниці, троє бичачих рогів і три козацькі строї, розшиті золотом та перлами.

У шведському архіві зберігається листування між Вадзейовським та Хмельницьким і його писарем Іваном Виговським 1654—1666 років, а також рапорти резидента Даніеля Олівенберга, бургомістра Риги Готгарда Веллінгка та майбутнього президента Густава Лільєкрона. У Данцігу шведський уряд мав також двох агентів – Пельца та Коха, котрі передали поточну інформацію про козаків.

Невідомий художник. Іван Виговський. XIX cтоліття

Проте грандіозний план Хмельницького – створення троїстого союзу України, Швеції та Москви проти Польщі – провалився, бо Москва і слухати нічого не хотіла про будь-яку війну з Польщею доти, доки Україна не признає її верховенства. Прикликавши на допомогу усю свою дипломатичну хитрість, козацький диктатор спробував вибрати серединний шлях і піти на угоду з Московщиною, прийнявши «персональну унію», що мала б гарантувати усій Україні разом із Січчю повну автономію та право утримувати власне військо чисельністю 60 000 чоловік. Але ця унія зіграла фатальну роль в долі України. Це був союз ягняти з вовком. Українське демократичне самоврядування ніяк не узгоджувалося з царською політикою централізації. Москва уже мала готовий план, за яким Україна рано чи пізно повинна була прийти до свого політичного занепаду. Хмельницький же союз з Москвою не сприймав усерйоз, хоча і поклявся дотримуватися його умов у 1654 році в Переяславі (так зв. «Богданові універсали»). На його думку, союз з Москвою мав проіснувати до створеного троїстого союзу із Швецією та Трансільванією. Але раптова смерть вирвала його з виру життя у 1657 році, І ніхто не зумів перейняти його булави. Навряд чи гетьман міг навіть припускати, що його велична постать верхи на коні стоятиме на найголовнішій площі Києва як символ «єдиної і неділимої Росії»^[20], тоді коли ця Росія душитиме будь-який прояв духовності та індивідуальності і право на самовизначення українського народу, для якого Хмельницький був і залишається найвизначнішим національним героєм.

Три наступні десятиліття після смерті Хмельницького одержали в історії України назву «руїни», невтішний період політичного, морального та матеріального занепаду. Це був період хаосу, безпорадності, безпринципності, нетерпимого егоїзму, віроломства та підступності. Недарма говорилося тоді: «Помер Хмель, що клявся у вірності цареві, а разом з ним померла й сама вірність». З тієї пори втрачали будь-яку силу всі альянси проти Польщі і під сумнів ставилося навіть саме існування українського краю, який перетворився на пінгпонговий м’яч у руках Росії та Польщі. За умовами миру, заключеного 1667 року в Андрусеві, Польща відступила Росії усі українські землі на схід від Дніпра разом з Києвом, а згідно з договором, підписаним у Бахчисараї в 1681 році, увесь західний, правий берег Дніпра мав належати Туреччині.

Спочатку Московське царство з належною повагою ставилося до приєднаної внаслідок «персональної унії» України, добре знаючи, що державою, яка розкладається зсередини, зовсім неважко управляти. Українські гетьмани вибиралися козацькою старшиною, а російський цар тільки стверджував вибори. Разом з повною автономією Україні було надано свободу у веденні дипломатичних та військових справ, за винятком військових дій, спрямованих проти Польщі або Туреччини, При гетьманові існувала генеральна військова канцелярія, а Лівобережжя було поділене на десять полків, або ж військових регіонів, у яких поступово запроваджувалася російська військова дисципліна.

Невідомий художник. Іван Брюховецький. XVII століття

«Руїна» на Україні досягла апогею за гетьманства жорстокого й честолюбного Брюховецького. У 1665 році він зі свитою з 500 чоловік подався до Москви, щоб «урегулювати» відносини між Малою й Великою Росіями, а насправді ж їхав у своїх особистих інтересах, сподіваючись здобути прихильність Москви. Брюховецький одружився з донькою князя Долгорукова, дозволив царським воєводам осісти в українських містах та позбавив козаків монополії на виробництво горілки – одного з найдорожчих привілеїв, віддавши усі прибутки від нього у царську державну казну. Згодом Брюховецького запідозрили у намірі відколотися від Москви і перейти на службу до Туреччини. Він не побажав добровільно віддати гетьманську булаву і в 1668 році був страчений Дорошенком: його прив’язали до гармати, і козацька «чернь» розтерзала колишнього гетьмана.

Іван Сірко. Уявне зображення Іллі Рєпіна

У той час, коли Лівобережна Україна усе більше й більше попадала у залежність від Москви, Правобережжя розшарпували між собою Польща й Туреччина. Запорозька республіка на Січі переживала свій останній блискучий період на чолі з мужнім кошовим отаманом Сірком, славним своєю лютою ненавистю до татар і турків, котрий оживив давні спомини про часи Сагайдачного й Тараса Трясила^[21]. Про того Сірка розповідали, що народився він одразу ж із зубами і відзначався жахливою ненаситністю. Читати й писати він так ніколи й не навчився (хоча його іменем і був підписаний лист до султана), зате був неперевершеним у бою. Сірко брав участь у 50 битвах і тим самим заслужив собі царство небесне, бо, як каже козацьке повір’я, хто уб’є чим більше бусурманів, той потрапить прямісінько в рай. У політиці він був типовим козаком, нерішучим і забарним, завжди умів пристосовуватися і ніколи не дотримувався клятв, даних Москві чи Польщі, вважаючи, що «нужда ламає закони».

Найбільш відзначився у його неспокійному житті рік 1675, коли Мухамед IV послав 15 000 яничарів разом з 40 000-м військом татар на Січ. Хан вибрав для нападу третю ніч Різдва, сам прокрався до вартового, убив і перевірив, чи міцно сплять з похмілля козаки. Нападників у останній момент помітив один з козаків, що випадково визирнув на ту пору з вікна. У тому ж курені не спало ще кілька козаків, які грали в карти. Було оповіщено всі курені, і з усіх віконець несподівано відкрився нищівний вогонь. Коли нападницька юрба поріділа, запорожці узялися до рукопашної битви, в хід пішли рушничні кольби, списи, шаблі та палиці. З 15 000 яничарів уціліло заледве півтори тисячі, а сам хан чимдуж накивав п’ятами до Криму.

Неймовірна кількість трупів, що загрожувала Січі пошестю, завдала козакам немало клопоту. Дехто пропонував спалити їх по бусурманському звичаю, та більшість була проти, бо вважала, що на таку недостойну справу піде надто багато палива. Дехто радив залишити тіла яничарів на полі на поталу диким звірам та птаству. Та навіть цей дешевий і надійний спосіб було відхилено, бо вовки та орли, скуштувавши крові, могли стати небезпечними для самих козаків. І поховати тіла не було жодної змоги, ніхто не хотів задурно копати замерзлу землю, та й багато часу забрала б така робота. Зрештою погодилися на тому, щоб скинути трупи у Дніпро, а ріка уже віднесе їх туди, звідки вони прийшли, – на пострах ворогам. Так і вчинили.

Відправивши Божу службу подяки за перемогу та просалютувавши з рушниць, 20 000 козаків вирушили походом на Крим, щоб помститися татарам, і хан ледве встиг утекти з Бахчисараю і сховатися в горах. А вдома козаки відсвяткували вдалий похід «банкетом», тобто буйними п’яними оргіями, що тривали дві доби, і поділили між собою захоплене у Криму м’ясо, воловину та баранину.

Сірко за своє багате пригодами життя встиг побувати й у Сибіру. Помер він у 1680 році і похований на Чортомлицькій Січі. Перш ніж поховати свого отамана, запорожці відрубали йому праву руку, щоб мати її за талісман у майбутніх походах та битвах^[22]. Та тепер уже ніякий амулет чи талісман не міг зарадити. Слава козацької вільної республіки безповоротно відійшла в минуле. На політичному горизонті появилися і стрімко стали рости постаті двох велетнів – Петра Великого й Карла ХІІ. Хід їхньої боротьби довгий час визначав долю не лише України, а й усієї великої Європи.

Точкою відліку нової епохи в історії України став 1687 рік, коли на чолі України став надзвичайно спритний та хитрий адміністратор в особі новопотвердженого Москвою гетьмана Івана Мазепи. Безсовісним егоїзмом та політичною безхарактерністю перевершив він Брюховецького, а як державний муж та полководець був лише пародією на Хмельницького. Хоч Мазепа й піддався великій спокусі вступити в союз із Швецією проти слов’янського самодержця, проте стан справ і ситуація були уже далеко не тими, що за часів Хмеля.

Історія у багатьох відношеннях цікавої життєвої долі Мазепи детально висвітлює цю катастрофу в історії України та Швеції.

Якби ситуація не була такою серйозною та сумною, можна було б уволю посміятися з різкого, гротескного, сміхотворного контрасту, співставивши таких союзників, як вірні, прямолінійні, чесні й тверезі «відчайдухи» Карла ХІІ – з одного боку та запальні, непостійні й віроломні, часто п’яні запорожці Мазепи – з другого.

Не менш комічним у цій трагедії є порівняння непорочного, чесного й справедливого Карла ХІІ з Мазепою.