Андрій Лаговський

VIII

Зминув вечір, зминула ніч, прийшов ранок.

Лаговська таки вивідала од сина, що́ саме він наговорив суддіїсі. Перетривожившись, вона зараз після обід побігла до неї, синові нічого не кажучи. На одході вона загадала Теклі, щоб зараз підмила підлогу в паничевім покої.

Скоро дівчина почала прятати, то Андрій, щоб не перебивати, пішов з книжкою в садочок.

За чверть години до нього пригналася Текля й гепнула навколішки.

– Що з тобою? – скрикнув Андрій, дивлячись на неї. А на Теклиному обличчі було написано невимовний, звірячий жах і мольбу, неначе хтось на неї замірився сокирою, щоб забити, та так, замірившись, і стояв. Андрій аж помертвів.

– Чого ти?? Що тобі?

А Текля, замість одповідати, стулила долоні ніби на молитву і, все не зводячи очей з панича та стоячи навколінках, затрусилася з жаху. Дивилася вона на панича достоту такими очима, якими дивиться собака, коли її хотять лупцювати за шкоду. Нарешті обличчя їй перекривилось.

– Ги-и-и! – заскиглила вона і раболіпно порвалася схопити та поцілувати Андрієву руку. Він висмикнув.

– Та кажи-бо, що з тобою!! – мов несамовитий згукнув він нарешті. Кров йому холонула.

– Я… розбила…

– Що розбила?

– Лампу!!

Се кажучи, Текля вп’ять кинула ще покірніший погляд на панича. А той нічого не міг уторопати.

– Л-а-м-п-у? Ну, то що? – питав він, не розуміючи, чого саме вона жахається. Серце йому лускотіло.

– Лампу розбила! – нетямущим, винуватим тоном сказала Текля вдруге, все стоячи на колінах.

Андрієві одразу одлягло од серця, але він угнівився й забув свою звичайну ввічливість.

– А бодай тобі чорт! – скрикнув він, тупнувши ногою. – Перелякала мене за чорзна-що!

– Ви не скажете пані?!

І знов покірний собачий погляд.

Андрієвого гніву могло бути тільки на хвилину; він миттю простиг. Натомість його серце пройняв жаль.

«І з неї теж людина?» – подумав собі він. Далі він прихильно забалакав, беручи Теклю за руку.

– Та встань-бо, дурна дівчино! Ну, чого ж ти, дурненька, злякалася?

– Я… думала… що… – тихесенько сказала Текля та й спинилася.

– Ну?

– Бо воно ж, десь певне, дуже дороге!

– Ні… А що?

– Боялася… що з грошей моїх одберуть…

– А ти за яку плату служиш?

– Двадцять карбованця за год.

– Що за дурна дівчина! – привітно засміявся парубок. – Невже ж таки з отакої мізерної плати мама захотіли б вивертати що-небудь за шкоду?

– А я… боялася… – вовкувато тягла Текля, розчепіривши губи так, як дурник.

«Та з неї ідіотка зроду, – подумав Андрій, пильно придивляючись до неї. – Ба ні: попросту на цвіту прибита. Дикарка».

Пішовши він у хату, побачив, що з його столу всі листи, папери та неоправлені книжки поскидувано на підлогу, мов яке сміття. Тільки самі-но ті книжки, котрі були в палітурках, Текля не поскидала на землю. Очевидячки, вона не розуміла, що воно таке: «книжка». Котра книжка була оправлена, так то ще була задля неї «вещ» – нехай собі невідома їй, дивна, кумедна панська «вещ» (чи мало ж є в панів дивного!), тільки ж таки «вещ», що її викидати не можна; а неоправлена книжка здавалась Теклі якимсь непотрібним мотлохом.

Андрій постояв-постояв, а потім у вікно ще раз подививсь на Теклю збоку. Він був сподівався завбачити в ній виразні ознаки кретинізму. Але Текля, що мовчки сиділа на призьбі й понуро дивилася в далечінь, гляділа доволі розумними очима.

«Кретини та ідіоти не такий погляд мають, – подумав Андрій. – Ні, не ідіотка з неї, а попросту дикарка. Я покладав був, що мама моя вже аж надто цікавий примірник дикунів – аж виходить, що Текля ще дикіша».

І відчув він невимовний жаль до бідолашної дівки. Піду, хіба, побалакаю з нею? Авжеж? Авжеж!»

Не встиг він багацько з нею розбалакатися, як прийшла з гостини стара Лаговська. Вона була дуже вдоволена.

– Я була в Клавдії Петрівни, – оголосила вона синові.

– І вона вас закликала до спальні та напувала кавою. Знаю, – насмішкувато сказав Андрій, тільки ж зараз і склопотавсь:

– Чи не набалакали ви їй про мене чого-небудь зайвого, занадто ласкавого? – непривітно схопився він.

– Я? Ну, я – так нічого зайвого їй не казала, – одмовила мати, – а от ти – так справді наплескав чор’знає чого. Я вже перепросювала-перепросювала…

– Хто ж вам дав право на те?! – закипів Андрій. – Це вона мусила б мене перепросювати, а не я її. Вона мені наговорила Бог знає чого… Вона сміє вважати мене за нерівню!

– А отже, щоб ти знав, то й не вважає! – радісно осміхнулася Лаговська. – Вона хоче тебе навіть у гості запрохати… А все те зробив не хто, як я! – хвалилася вона тріумфуючи.

Андрій неймовірно здвигнув плечима.

– Мене в гості? Гм!.. Та й що ж саме такого зробили, кажете, ви?

– Я казала Клавдії Петрівні, що ти дуже жалкуєш і каєшся, що її покривдив. То вона…

– Хіба я жалкував?

– Ат! Треба ж було перепросити… Ну, то вона й каже: «Я й не сердюся на нього». А потім я сказала, що ти гарно граєш на скрипку. То вона: «Чи не захотів би він узавтра прийти до нас на вечір, грати до танців?»

А я кажу: «Він дуже радий буде…»

– Що?!! Що кажете?!!

Мати не зрозуміла синового тону. Вона навіть думала, що він отак згукнув з несподіваних радощів, і казала далі:

– Бачиш, от що: в неї взавтра буде багацько гостей – так їй хочеться, щоб були танці. Тільки ж, на горенько, нема тепер у городі музик: поїхали на село до одного пана. Та єсть тут одна гувернантка: то вона завтра гратиме на фортепьян, а ти гратимеш укупі з нею на скрипку. Воно й буде так, неначе оркестр… Ти будеш грати, а під твою музику танцюватиме все панство!.. І це я зробила, я! – знов радісно хвалилась Лаговська, сподіваючися, що й син звеселиться з такої честі.

Андрій аж похолов з такого брутального раболіпства маминого.

– Ну, спасибі вам, мамуню, що мене записали до суддіїшиної челяді! Мало вам самим підлизуватись, треба було ще й мене в лакеї пошити! – нервово буркнув він і подививсь на матір, мов на щось дуже бридке. Він і справді почував тепер до неї таку велику огиду, начебто була якась склизька, мокра жаба, що до неї бридко руками доторкнутися. Ніяких родацьких симпатій під ту часину не було в нього: перед ним, бачилося йому, стояла не його рідна мати, а якась чужа жінка, несимпатична геть в усьому, з усіх боків, з кожного свого жесту. Андрій хотів був вилаятись, але ж як стій запикнувся. Через ядуху йому в грудях дух сперло, очі наллялися кров’ю. Парубок швидко покинув маму, побіг до своєї кімнати, зачинивсь і, сівши коло столу, гірко заплакав з образи.

– Мерзенна дикарка! – зашепотів він, згадуючи про матір. – Вона навіть не розуміє, яку кривду мені заподіяла… Господи, Господи! Що за незвичайний сервілізм!.. Що за монструозне лакейство!.. І вона – моя мати!.. А Лоначевська? Адже вона собі справді подумала, що перекупчин син покірно цілує їй ногу, умильно просить вибачення і радісно прилине на її бал стати за тапера!..

– Ба я таки прилину! Я прийду-таки на твій бал!! – несподівано надумавсь він і вдарив кулаком по столу. – Тільки побачим, чи дуже зрадієш ти з мого приходу!.. Еге, побачимо!..

Андрій заходивсь люто міркувати, що́ саме він понаговоряє взавтра суддіїсі, аби заспокоїти свою душу гаразд. Намисливши декілька красивих, ефектних сцен та декілька патетичних, величних промов, він побачив, що уже і тепер заспокоюється з самої думки – та й од серця одлягло. На душу прийшла йому такая полегкість, буцім усі ті надумані на взавтра сцени він уже зараз поодбував.

– Вже dixi et animam levavi!.. Ні, не так: mecum loсutus sum et animam levavi^[8] – іронічно сказав Андрій та й тихенько зареготався з себе, без усякої злості. – Плюнути справді на все діло і не ходити взавтра лаятися? Таки й плюну. Чорт з ними всіма! Хай собі там тая Лоначевська що хоче думає, хай собі вони обидві, і мама, і Лоначевська, заразом виказяться… про мене!.. Про мене!..

– Гм! Отака моя непостійність – це ж ознака істерійної вдачі?.. Начхать! Що мені до того! Істерійність – ну так істерійність!.. А може ж, треба себе присилувати та таки піти взавтра вилаяти Лоначевську? Ні, не хочу: адже тепер мені вже не гірко, вже байдуже… Так, може, це треба зробити не з досади, а просто з принципу? Ат, не хочу й думати багацько про всю справу!..

Він закуняв і вклався спочить. Мати боялася збудити його.

IX

– Бом! Бом! Бом! – тричі загув церковний дзвін, так під десяту годину ввечері.

Андрій прокинувся.

Трьохразовий гук залунав знову.

«Пожежа!» – майнуло хлопцеві в голові. Він вийшов на подвір’я. Велике зориво з полум’я сяло на небі. Раз у раз по тричі дзвонили в церкві на гвалт.

– Піду на пожар, – поклав Андрій і побіг до городської каланчі розпитатися, дé саме горить.

Так як же він здивувавсь, коли розібрав, що пожарні вартівники спокійнесенько походжають по каланчевому подвір’ї, а пожарні бочки з кишками стоять незапрягані!

– Чом ви не їдете гасити?! – крикнув Андрій по-українськи.

– Та то на хуторі, – байдужно одказав один з-поміж пожарних.

– Так що ж, що на хуторі?

– А на хуторах гасити – не наше діло… – похмуро одмовив пожарний. – Та чого ти вв’язався? Що ти тутечки за розпорядник?

– Мерзавцы!! – гримнув по-російськи молодик, не пам’ятаючи себе з гніву і не розуміючи, звідки в нього енергія й мова береться. Знов же, московською мовою він крикнув навмисне, бо вже бачив, що на його «мужичу» мову пожарні не вважатимуть і на пожежу не поїдуть. Він і далі грізно гукав по-російськи:

– Та як ви смієте такечки відповідати, душогуби?! Вас до Сибіру запроторити буде мало! Зараз мені запрягайте коні та їдьте! Я губернаторові в Київ на вас скаржитимусь!! – крикнув він наостанці, стукаючи ковінькою.

Несподіванка, урядова мова, енергійний, владний тон та слово «губернатор» – вплинуло-таки на поліцейських. Вони почали чухаться. Двоє з них пішли запрягати коні.

Тільки ж надійшов тут поліцейський надзиратель. Лаговський був так само палко кинувся до нього, домагаючись, щоб пожарня швидше їхала туди, де горить. Надзиратель, замість відповіді, побив щоки одному й другому вартовому, що були поспішилися слухати Андрієвих наказів, і заборонив своїй команді навіть рухатися.

– Ми не обов’язані гасити чужі пожари, – холодно пояснив він Лаговському.

– Про це знатиме губернатор! – погрозивсь той.

– Будьте ласкаві, молодий чоловіче, не вчіть мене, що я маю робити, – проказав йому надзиратель, – в нас є дуже точний закон про «городську черту».

Андрій, лютуючи, попростував звідти на зориво од полум’я і незабаром добіг до хутора, що горів. Він спинився в тіні.

– Щодо естетичного погляду, так чудова картина! – іронічно та ще й голоснесенько мимрив він до себе, обдивляючись навкруги. – Справді-бо, ефект надзвичайний!.. Контрасти між сценами тут чудові!.. Як з цього боку, то онде з неба ясно сяє золотий місяць, один із неминучих атрибутів уславленої «української ночі». От вам і «необъятный небесный свод», що «раздался, раздвинулся еще необъятнее». Дивіться: «Горит и дышит он. Земля вся в серебряном свете. И чудный воздух и прохладно душен, и полон неги, и движет океан благоуханий. Божественная ночь! Очаровательная ночь!..»^[9] А онде, з другого боку, ще чудовіша картина!..

Він затрусивсь. Голова йому боліла так, мов хтось стискав її кліщима. «Чудовіша картина» була ось яка.

Дим клубочеться. Полум’я стугонить. Тут он горить хата, а там близенько горить стіг, а там знов горить клуня, куди недавнечко позвозили збіжжя. Скількись темних постатей раз у раз кидаються в хату, в вогонь, та вихоплюють деякі манатки. Двоє чоловіків дерев’яними відрами-коновками витягають воду з копанки, несуть до пожежі, дорогою розхлюпують одну половину, а другу виливають у вогонь, куди попадеться. Нащо вони це роблять, не знати, бо однаково з такого рятунку нема чого сподіватися пуття. Якась дівка, мов несамовита, качається недалечко звідси по траві, корчиться з перелогів, хапається руками за ноги та за живіт і одчайно скавчить, неначе собака, ошпарена окропом. Іноді з її звірячого вереску можна розчути глухий крик: «Спалили!.. Підпалили!.. Ой, рятуйте!..» Придивившись до дівки, Лаговський помічає, що очі в неї заплющені, а на губах піна. Коло клуні, де найбільш палає, стоїть стара жінка. Мовчки, без сліз, з невимовним, німим одчаєм вона втупила очі в огонь, де горить її всеньке багатство. Вона голосу не подає: тільки мовчки підводить угору свої руки, стуливши їх; потім – ані слова не вимовляючи – дуже-дуже поволі простягає руки до клуні, вже їх попереду розтуливши, неначе сліпець хоче когось схопити та обійняти; а далі, знов-таки дуже поволі й мовчки, схиляє руки вниз, наче не мучиться, а гімнастику робить. Тільки з обличчя можна вгадати, як сильно вона страждає.

Народу тут дуже обмаль. Того глухого, невиразного, але дуже голосного людського гомону, який звичайно бува на пожежах, тутечки немає. Рідко коли зарепетує хтось із тих людей, що силуються дещо врятувати, та й можна розібрати кожне слово. Голосно й гучно стугонить саме-но полум’я, та тріскотить солома, та якісь білі птахи пронизувато скиглять, крутячись понад пожежею, та посмалений віл жалісно реве, а більш усього ота несамовита дівка розтинає повітря своїми страшенно дикими викриками та цапиним верещанням.

Андрієві меркнуло в очах. Він боявся, що далі-далі впаде. Щоб чим-небудь пособити, він, ще раз обвівши очима пожарище, прожогом кинувсь до запаленої хати, де найбільше поралося людей.

– Покрівлю!.. Покрівлю щоб розкидати! – гукали тут. – Стеля ще ціла… Як розкидати покрівлю, то всередині не займеться…

Андрій одним із перших поліз по драбині на обгорілий дах, безбоязко ступнув на горище і, схопивши якусь ломаку, заходився збивати сніпки, ушиті на даху. За ним полізло ще двоє людей і так само розкидали стріху. Андрій порався дуже енергійно, але зовсім несвідомо й машинально; він навіть забув, навіщо оті всі заходи та навіщо він стоїть на даху й оббиває солому. Руки самі собою працювали і одностайно молотили ломакою дах, очі заплющувалися…

Бух! Шурх! Попід Андрієм завалилася перетлілая стеля, і він гучно гепнувся всередину хати на долівку. Люди, що стояли на дворі, ойкнули. Парубок упав ребром на ріг стола, страшно забився, а ще зверху налетіла й навалилася на нього якась розжарена дошка. Вона роздряпала йому плече і густо спекла всю лівицю. На скількись секунд Андрій поколів, задубів і не рухався.

Та через сильний біль він швидко прочнувся, визволився з-попід дошки і вибіг сінешніми дверима на подвір’я. Тут йому дали відро з водою, він обмив обличчя й руки од сажі й крові та й обдививсь. Показалося, що серйозних ран нема ніяких. Тільки ж як стій його напала така страшенна втома та ослаба, що він не міг уже більше пособляти. Ледве-ледве він добрів назад додому і зараз заснув. Якбищо він мав час роздивитися по кімнаті, то був би побачив на столі китицю польових квіток. Це їх принесла Текля з поля й поставила в глечикові коло паничевої постелі.

Х

Мати дуже турбувалася: що́ таке діється з її сином? Другого дня вранці вона була дуже привітна проти нього, чимсь намастила йому попечену руку, де й погризений палець дуже розразився, і заглядала в вічі так, як пес хазяїнові.

А син думу думав. Він усе згадував про вчорашню пожежу та про спалених. Бажалося чимсь допомогти їм.

– Мамо, – забалакав він, – знаєте, що я вам скажу? У вас, певне, єсть які-небудь зайві грошенята. Чи не позичили б ви їх отим, що погоріли вчора?

– Щоправда, трохи грошей я призбирала-таки: карбованців із сто буде. Тільки ж вони не в мене, я вже їх порозпозичала на проценти…

– На проценти?! Гм… Кому ж?

– Ганні… Отій, що була колись у тебе за няньку… Та ти її пам’ятаєш: вона в нас п’ять год жила… Ти ж іще дуже любив її.

– Пам’ятаю її добре. І за великі проценти?

– Два карбованці на місяць.

Андрій аж вжахнувся,

– Як же ви не боїтеся цього робити?! – обурившись, спитав він і заразом почував, що якісь дуже відомі йому кліщі цупко здавили його серце. «Моя мати – лихварка! – гірко подумав він. – Та ще лупить шкуру з тієї самої няньки, що колись мене випестила!»

А Лаговська навіть не зрозуміла, чого саме син жахається.

– Чого ж би я мала боятися? – недомисляючись, одмовила вона. – Ті гроші не пропадуть! Адже Ганна дала заставу, – так утишала вона Андрія.

– Заставу? – і Андрій широко розкрив очі.

– Авжеж, заставу. Дукачі свої. Та от я зараз принесу.

Вона швидко побігла до шафи й витягла разок намиста: цісарських золотих червінців.

– Як на Різдво та на Великдень, то я їх оддаю Ганні на скількись днів. Бо, каже, соромно буде перед людьми, як не буде на шиї червінців: треба, щоб люди не знали, що червінці в заставі…

– Мамо, мамо! – докірливо й гірко сказав Андрій. – Як вам не сором був піти на таке діло! Двадцять чотири проценти на рік! Що за кровопийство!!

Стара Лаговська знов не зрозуміла сина. Звісно, їй було прикро, що він чогось на неї сердиться, тільки ж вона ніяк у світі не могла докладно второпати, чого саме він сердиться.

– Та я ж її не силувала позичати в мене гроші. Вона сама прийшла, і дуже прохала, і руку цілувала… Бо жидові вона не два, а чотири карбованці на місяць була б платила.

– І давно вона вам винна?

– Три годи… Передше вона позичала була тільки п’ятдесят карбованців, а потім, як я ще призбирала грошей, то позичила й другі п’ятдесят карбованців. Проценти вона платить точно, двічі на рік. Пам’ятаєш, я колись була послала тобі дванадцять карбованців? Так то вона їх принесла.

– Погано, мамо! Погано! – скількись разів проказав Андрій; а його вже душила астма. Більше нічого не говорячи, він подався до своєї світлички. А мати, вже як зосталася сама, то тільки плечима здвигала та нічого не розуміла.

– Я зовсім слабий, – сказав собі Андрій, як побачив, що на самоті йому зараз потекли сльози. – Що за противні сльози! Чи се нормальна річ – так часто плакати?! А втім: що мені до того! Плачеться – так і плакатиму!

І він дав волю сльозам; він не то не спиняв їх, ба навіть сам силувався викликати їх, навмисне ридаючи. Він зовсім виразно почував, що вкупі з слізьми виливається й горе.

– Бідна нянька! – ридав він. – Чи сподівалася ти, що ми колись тебе грабуватимем?.. Наче жидюги!.. А ви, Андрію Йвановичу, – чи сподівалися ви коли, що з вас буде глитай? Дванадцять карбованців, що мама мені прислала, то лихва… Ех ви, приятель люду, що живете самі з його поту й кривавиці! Ех ви, глитаєнко!

Андрієві стало смішно. Він зареготавсь. Часом замість реготу чулися ридання, та зараз вони знов обмінювалися на регіт. Парубок був спробував ущухнути, та не зміг: рот і горло самі собою реготалися.

«Очевидячки, це істерика», – зміркував він, і ледве встиг він цеє подумати та перестав силуватися спинити свій регіт, то миттю сам собою перестав реготатися.

Він підійшов до дзеркала. Очі були червоні, мов у кролика. Лице спухло й виглядало без усякої краси. Хлопець довго вдивлявся в себе, особливо в очі, чи не видко в них якоїсь ненормальності.

«Що я зараз дуже невродливий, так це так, тільки ж божевілля я в своїх очах не добачаю ніякісінького».

Це подумавши, він зовсім заспокоївся. Потім він нашукав свій портмонет і подивився, щό в нім є. Усіх грошей лежало там тридцять один карбованець і двадцять копійок.

– П’ять карбованців і двадцять копійок я лишу для себе на дорогу до Києва, – сказав собі він, – а двадцять шість карбованців однесу погорілим… Так отак-то! Хотів був я спочити в Києві один місяць без роботи, без учеників, та бачу – не доведеться. (Він думав спокійно, без пафосу). Ну, та це й не біда… байдуже!.. А оці гроші оддам тим погорільцям.

Загорнувши двадцять шість карбованців у шматок паперу, а портмонет поклавши в кишеню, Андрій сів, спинився: він захотів заналізувати себе.

– Як назвати мій вчинок?.. Здається, я маю моральне право назвати його «гарним» і «добрим». Мабуть, у мене добре серце… А може, це й не добрість, тільки просто пароксизм істерійності?.. Добрість чи істерійність?.. Га?..

Він беззвучно засміявся. В голові трохи крутилося, бо він мало спав цієї ночі. Рука боліла.

XI

Виждавши, щоб звечоріло, Лаговський пішов на вчорашній хутір. Хуторяни зустріли його дуже сумно, але прихильно. Вони одразу впізнали, що це той самий панич, який вчора впав і навіть трохи попікся, рятуючи їх добро. Думка була в Лаговського – оддати гроші та й заразісінько швидше одійти, щоб не чути вдячних слів. Але, оддавши гроші, він побачив, що не втече так хутко: його не пустили. Він довгенько просидів коло хуторян, сердечно розмовляючи з ними та слухаючи їхні оповідання. Між іншим він забалакав про те, як ото пожарня одмовилася вчора їхати на пожар та який поганець з поліцейського надзирателя. Скоро він згадав за поліцію, всі одразу стрепенулися, почали зітхати, а стара мати, що вчора оддавалася німому одчаєві, тепер голосно заридала:

– Бодай тій поліції добра не було!! – прокляла вона. – Ой, до-о-о-о-чко ж моя!.. Ой, голу-у-у-бонько ж моя сизокрила!.. О-о-о-й!!

Тут Андрій почув од неї історію, а саме.

Один поліцейський дуже підсипався до їхньої старшої дочки. А дочка тая недавнечко овдовіла і була ще молодиця хоч куди. На підходи поліцейського вона дивилася дуже згорда, ба навіть висміювала його декілька разів при всій компанії. І ото вже, два місяці тому буде, причепився він до молодиці, ніби вона вкрала чужу сапу, та й потяг до холодної.

– Кажуть ті, котрі знають цю справу: він того дня був дуже підпив, – хлипаючи оповідала бабка, – як запер він її до холодної, то й сам зачинився з нею та й зробив з нею, нещасною, все, що хотів… А далі, щоб товариші не виказали, то покликав ще й їх. Їх було аж п’ятеро… Вони всі по черзі, один по однім, спали з нею… Потім зачинили її в холодній і покинули на ніч саму. А ми шукаєм, а ми шукаєм, де дочка. Вранці напитали, де вона, прибігли до обахти, ждемо, щоб її випустили… А дочка моя з такого безчестя…

– Ну, що? – завмер Андрій, йому волосся дибом стало.

– Повісилась!!! – не своїм голосом, з усієї моці крикнула стара, сплеснула руками та й заплакала в увесь голос. А внука її, ота, що вчора була качалася по землі, як стій заревла таким скрипучим голосом, неначе хтось сокирою або рубанком застругав по залізі. Рот їй страшенно перекривився, набігла піна. Скоро Андрій позирнув на неї, йому тож само перекривився рот, на губи набігла піна, перед очима пронеслася чорна хмара. Він скрикнув ще страшніш од дівки, потім несвідомо кинувся до старої бабки, конвульсивно обійняв обома руками її плече і, в такім-о становищі, почав уже тихесенько ридати.

– Що з вами, паниченьку?! Що з вами?! – потішали його. – Не плачте, дорогий паночку!

«Вже я бородань, а реву», – подумки засоромився студент і хотів перестати…

– Ой, бідна ж молодиця! – голосно згадав він знов та й заплакав. Потім спинився, почав розпитувати хуторян, що і як.

«Коли я божевільний, то принаймні маю потіху, що я не сам-но на світі божевільний: нас багато таких, – несподівано погадав Андрій, саме розмовляючи далі з хуторянами про їхні страждання. – Отже й прості люди, неінтелігентні, люди близькі до природи, а диви – такі самі нервові, як і я».

Спустилася ніч. Місяць ще був не сходив, як студент попрощався з бідаками й вибрався додому. На одході він почув од діда:

– Ми, може, ще й одробимо вам ваші гроші або як підможемося грішми, то колись оддамо вам вашу позичку. А тепер, поки що, нехай вам Бог заплатить, що не дали нам піти в неволю до якогось жида, що тими своїми каторжними процентами був би злупив шкуру.

Учувши слово «проценти», Лаговський болісно скривився, бо згадав ранішню сцену з матір’ю. І цілу дорогу він усе гірко міркував про це саме. Перед самим містом, коло лісної, він надибав цілу юрму нічліжан-прочан, що розклалися коло Громополя на спочинок. Мов блискавка, Андрія несподівано осіяла дивна гадка.

– Куди йдете? – спитав він.

– У Київ.

– Все пішки?

– Атож.

– Взяли б мене з собою?

Деякі з нічліжан заходилися радитись. Студент заспокоїв їх тим, що сказав, буцім він колись лежав у недузі та й обрікся піти пішки на прощу до Лаври, якщо одужає. Прочани повірили та й згодилися прийняти його до товариства.

Тоді Андрій заразісінько попрямував до тієї хати, де знав, що там сидить його колишня нянька. Через злюче собаче гавкання підвівся якийсь хлопчак, – мабуть, Ганнин унук, – і вийшов на шлях. Андрій всунув йому в руку останні п’ять карбованця.

– Оддай Ганні, – лаконічно сказав він, обернувсь і прудко пішов геть, додому, йдучи він міркував:

«В мене ще є семигривеник… аж двадцять копійок… Либонь же, того семигривеника мені вистачить, щоб пішки дійти до Києва. А тими п’ятьма карбованцями Ганна могтиме заплатити мамі лихву… Тільки ж цікавий би я був знати от що: як треба характеризувати мій вчинок? Чи се добрість, чи істерійність?»

Вдома все було тихо й темно. Парубок уліз у свою хату крізь вікно, засвітив лампу, сів до столу й написав:

«Прощавайте, мамо, ми ніколи вже не побачимося. Живіть собі щасливо. Чемодана мого й скрипку одішліть у Київ на адресу мого товариша. (Далі йшла адреса.) Ваш Андрій».

Андрій, написавши листа, задумався й сидів-сидів… «Невже ж таки у мене нема нічого спільного з ненькою?! – перевірив він себе. – Ні, таки нема. Я й не люблю її. Мені на неї жалко тільки, а любові немає… Немає!.. Прощавайте, значця, мамо, навіки!»

Потім Андрій узяв своє пальто й пішов ночувати до прочан, бо вдосвіта треба було вже йти.

Ой, плакатиме ж узавтра мати, як прочитають їй синів лист! Ще ж плакатиме й Текля.

_________________

Спить Андрій коло прочан. Ніч холодненька, пальто гріє не гаразд – спокійного спання немає. І сняться йому якісь два невидимі голоси, що розмовляють про нього та й судять удвох совість його, наче судія та оборонець.

– Це егоїст, – каже невидимий судець, – покинув рідну матір, а вона його так любить!

– Та що ж робити, коли він її не любить! – виправдовується другий голос, голос невидимого оборонця. – Над своїм серцем ніхто не пан… не можна своєму серцю звеліти, щоб воно когось полюбило… на милування нема силування!.. А так серце в нього добряче – він останнім переділиться з бідними.

– Це не добрість, а моментальний порив істерійності! – глузує перший голос. – Бо, якби був добрий він, не був би покинув рідну неньку… Ну, але ще вернеться він до неї!.. Ще благатиме, щоб вона подарувала йому хоч крихітку своєї матірньої любові!..

– Ні! Ні!! Не вернуся!! – хоче крикнути Андрій з-посеред свого кошмару. – Вже що-що, а про це можу напевне поручитися, що не вернуся до неї!

– Ет! – зневажливо й холодно насмівається з нього невидимий судець. – Таке індивідуум, як ти, а хоче ручитися за те, що колись буде! Адже з тебе людина істерійна: кожнісінької хвилини зугарен ти утнути таку штуку, що ані сам ти і ніхто не вгадає чогось такого. Тепер у нас 1894 рік, а хіба ти знаєш, чого тобі бажатиметься, приміром, 1895-го року! А скажемо, за десять год – ще більше води упливе!

– Він нещасливий уже й помре, мабуть, передше, ніж десять год над ним упливуть, – лагідно завважає невидимий Андріїв оборонець, – з нестерпучого життя він, либонь, сам собі смерть заподіє: втопиться, повіситься…

– Він?? Коли втопиться чи повіситься, то, мабуть-таки, без води і без віжок! – іронічно перебиває оборонця той перший, глумливий голос. – Такі егоїсти рідко коли реальну смерть собі заподівають: швидше вже можуть вони увірувати в Бога та й піти в черці та й отак-от егоїстично втопити свою совість у свячених книгах та отечніх канонах; або знов – може він зробитися якимсь аскетом-ученим, упірнути в науку і, далеко-далеко од світу й од життя, потонути в своїх учених книжках, мов у могилі.

– Тільки ж будь-що-будь, до матері не вернуся-таки! – хоче крізь сон гукнути Андрій. – Серед чужих людей знайду собі більше щастя!..

Село Болшево Московського повіту.

Хутір Сугорки 27/VII 1894