Вітіко

Тим часом настав вечір. Вітіко з допомогою Мартина доглянув коня, поїв трохи юшки, яку принесла Люсія, замкнув двері світлиці, коли Мартин уже пішов, і ліг спочивати в кімнаті на ялицевому ложі.

Наступного дня вранці, тільки-но засіріло, Вітіко запитав Мартина, чи той може знайти йому взуття, в якому можна було б ходити по глибокому снігу. Мартин сказав, що так, і привів шевця, що виготовляв таке взуття. З принесених чобіт Вітіко вибрав собі пару міцних шкіряних чобіт із високими халявами, заплатив за них і одразу взувся. Споживши сніданок, який Люсія приготувала з молока та борошна, доглянувши коня, Вітіко, коли сонце вже показалося над сосняком, що ріс на схід від села, вийшов із кам’яниці й вирушив на прогулянку. Він пішов вузенькою стежкою до хат, пройшов між ними нагору, проминув церкву і став вибиратися на гору, де стояв червоний хрест. Він не знайшов стежки, тож був змушений чалапати по снігу. Вітіко йшов поміж синюватих кущів ялівцю, які де-не-де визирали з-під снігу, і зрештою добувся до червоного хреста. Там він проказав коротеньку молитву, а потім роззирнувся. Коло його ніг під горою лежало село зі сніговими покрівлями хат і хижок. Із коминів де-не-де курився дим. Далі внизу тягнулася видовжена біла поверхня долини. Вітіко знав, що там тече Влтава, але річки не бачив, усе було вкрите однаковим білим сніговим укривалом. Долину обступав густий ліс. На схід від хатин не дуже далеко від них ріс сосняк. Далі на південь від нього тягнувся широкий і могутній вкритий лісом гірський хребет, край якого, на відстані, певне, чотирьох годин ходу, вже видавався синюватим. Вітіко знав його дуже добре. То був ліс святого Хоми, на краю якого там, де був образ святого апостола Хоми, він стояв два роки тому з провідником Флоріаном, а потім спустився звідти до Влтави і хат Фримбурка. Вітіко довго дивився на ліс. Потім глянув на південь, на лісову стіну, по той бік від неї мав бути Айґен, звідки він вийшов разом із провідником Флоріаном. Потім Вітіко спрямував свій погляд на захід, на ще вищу лісову стіну, вряди-годи позначену скелястими хребтами, видними в ранковому світлі, десь там будо Чорне озеро, на яке він із Вольфом дивився зверху і про існування якого з такої далечіні навряд чи можна було здогадатися. На півночі дуже близько до своєї гори Вітіко бачив лісову завісу, крізь яку проїхав учора верхи і за якою ген далеко лежала Прага, яку два роки тому він відвідав із наказу князя Собеслава і яку знову тепер покинув.

Вітіко, вволю насолодившись краєвидами, перехрестився перед хрестом, проказавши звичайні слова, і сліпучими снігами став спускатися вниз.

Наблизившись до хат, він пішов до маленької кам’яниці, що стояла коло церкви, зайшов усередину і ступив до кімнати. Там перед грубою книжкою сидів старий із сивою бородою. Коло грубки сиділа і пряла стара жінка.

– Радий бачити вас, вельмишановний пане, – промовив Вітіко, – я зайшов до вашої кімнати, щоб привітати й відвідати вас.

– Агов, Вітіко, – сказав старий, підводячись, – ти знову повернувся в Плану? Який ти гарний і свіжий! Щиро вітаємо тебе!

Бабуся встала від прядки, протерла своїм синім фартухом стілець і подала гостеві, щоб він сів. Вітіко сів.

– Тож ви й досі парох у Плані? – запитав Вітіко старого.

– Так, я ще й досі тут, – відповів старий, – і хотів би й лишатися тут, а невдовзі й померти як парох Плани. Ви б бо знаєте мою сестру Анну?

– Авжеж, – відповів Вітіко і глянув на пряху. Жінка відповіла йому приязним поглядом синіх очей.

– Плана – дуже гарне село, – похвалив парох. – Воно чудово розкинулось у лісі й має велике значення. Коли християнство ще не поширилось, а вся Богемія ще дотримувалася поганства, тут жили двоє християн-відлюдників, які обробляли латку землі, що через те й дістала назву Горні Плана, і поширювали християнське вчення. Через те тут і церкву збудували, вона дуже давня. Численні відлюдники у великому і широкому лісі були першими проповідниками християнського вчення в цьому краї. Ви надовго сюди приїхали?

– Можливо, пробуду тут довше, ніж звичайно, я ще не знаю, – відповів Вітіко.

– Тоді ви часом і до мене зазирнете і дозволите, щоб і я вітав вас у вашому домі, – промовив парох.

– Буду заходити, і для мене буде радістю бачити вас у себе, – сказав Вітіко.

Стара Анна, що була вийшла з кімнати, тепер повернулася і принесла на тарелі хліб, сіль і пивний мед у скляному келиху. Поставила те все перед Вітіко на стіл і проказала:

– Ласкаво просимо почастуватись!

Вітіко взяв скибку хліба, посолив і став їсти. Потім ковтнув із келиха. І одразу підвівся, щоб іти.

Старий парох зняв баранячий кожух із цвяха на стіні, вдягнувся і вивів Вітіко з дому.

Трохи нижче від дому пароха Вітіко проходив повз кузню. Там підковували коня. Вітіко підійшов ближче, зазирнув, оглянув коня, а потім розмовляв із ковалем і власником коня про коня і про деякі інші речі.

Вітіко розмовляв отак із багатьма чоловіками і жінками, що, коли він проминав їхні оселі, виходили привітати його.

Опівдні Мартин, Люсія і Раймунд уже мали їсти разом із Вітіко за великим столом у світлиці.

Пополудні Вітіко поїхав на своєму коні на схід у ліс і за дві години повернувся.

Увечері, коли коня вже доглянули, а Раймунд і Люсія впоралися з доглядом худоби і Люсія занесла молоко з хліва в комору, на світнику коло стіни завдяки повним сосновим шишкам горів такий яскравий вогонь, що сяяла вся кімната. Мартин, Раймунд і Люсія мали приходити до світлиці, щоб сидіти там увечері, як вони звичайно й сиділи, коли не було Вітіко. Треба було пускати до хати навіть Мартинового сірого смугастого пса. Люсія пряла коло світника, Раймунд трохи далі лагодив ціп, а Мартин сидів без роботи на лаві коло печі. Вітіко сидів на стільці. Собака лягав під стіл.

Після сьомої години вечора до покою зайшов чоловік у кожуху, смушковій шапці, грубих білих вовняних штанах і важких чоботях.

– Слава Богу! – проказав чоловік.

– Дякувати Богу! – відказали присутні.

– Томе Йоганнесе, скрипалю, ти ще живий! – зрадів Вітіко. – Мене страшенно тішить, що ти відвідав нас! Як там твоє мистецтво?

– Агов, Вітіко, – відповів чоловік, – тож ви ще пам’ятаєте мене! – А як мистецтво? Весіль уже майже немає, а на танцях музик щораз більше стає. З ріпи на своєму полі я можу жити краще, ніж із мистецтва.

– То живи тепер і з ріпи, і з мистецтва, – мовив Вітіко.

– А що вас привело до нас узимку? – запитав чоловік.

– Так склалося, – мовив Вітіко.

– А ви тепер побудете в нас довше, ніж раніше? – запитав чоловік.

– Як складеться, я й сам ще не знаю, – відповів Вітіко.

Поки точилася розмова, Мартин поклав на стіл буханець чорного житнього хліба та ніж, поставив сіль. Чоловік сів за стіл, відрізав собі скибку хліба, посипав сіллю і їв.

Потім вони розмовляли про всяку всячину: про тих, хто помер, і тих, хто взяв шлюб; про тих, хто пішов у широкий світ, і тих, хто прагнув війни у внутрішніх землях, щоб піти туди і розжитися здобиччю. Розмовляли про рільництво, плекання худоби, про те, що діється в лісі, і загалом про те, що є нового у світі, та про інше.

Коло дев’ятої години чоловік підвівся, побажав на добраніч і пішов. Люсія винесла з покою прядку, Мартин із собакою і Раймундом пішли спати, а Вітіко вмостився на своєму ялицевому ложі, лишивши двері з кімнати до покою відчиненими і давши дотліти сосновому поліну на світнику.

Наступного ранку Вітіко оглянув, як оглядав учора вдень гору, долину і ліс, дім, у якому він жив, і своє господарство. Оглянув два запряги волів, корови, вівці, свині, птаство, а також клуні, дровітню, возівню, комору і льох. Потім пішов до трьох найближчих сусідських хат і провідав їхніх мешканців. Поївши, знову поїхав на своєму коні в ліс. Пополудні наказав, щоб прийшов кравець, і замовив собі вбрання з грубої біло-сірої вовняної тканини, яке можна було б виготовити і одягати в лісі. Через Мартина придбав собі й сіру повстяну шапку.

Увечері в освітлений покій до Вітіко прийшло четверо чоловіків у кожухах: скрипаль Том Йоганнес, стельмах Стефан, ткач Христ Северин і тесля Давид. Мартин знову поставив перед гістьми хліб та сіль, і вони їли, як і Том Йоганнес учора. Люсія сиділа коло світника і пряла, Раймунд нарізав із букових колод довгі скіпки, Мартин плів широкий пояс, Вітіко також. Як і вчора, розмовляли про різні речі, а близько дев’ятої години гості попрощалися й пішли додому.

Третій день був приблизно таким самим, як і два попередні.

Четвертого дня десь опівдні до кам’яниці під’їхав на винохідцеві якийсь чоловік. Він був у дуже бахматому темно-бурому вбранні й підперезався шкіряним поясом. На голові мав чорну смушкову шапку, що закривала вуха й потилицю. Він сидів на винохідцеві поміж двох в’юків із невичинених борсучих шкур. Коли вершник заїхав на подвір’я, Вітіко і Мартин вийшли з дому. Прибулець спішився і мовив:

– Вітіко, Бореш щиро вітає тебе, тут нічого не бракуватиме!

– Добре, – мовив Вітіко. – Коли ти виїхав із замку Гости?

– Дев’ять днів тому, – відповів чоловік. – Сніг дуже заважав мені їхати.

– Але ти щасливо добувся, – всміхнувся Вітіко. – Раймунд допоможе тобі відв’язати в’юки, а ти заведи коня до стайні й заходь до покою, тобі треба покріпитись.

Мартин гукнув Раймунда, а коли той прийшов, вони відв’язали в’юки від коня і Раймунд заніс їх до кімнати Вітіко. Вітіко пішов за ним. Чоловік завів коня в стайню і пішов до покою. Там він скинув своє вовняне верхнє вбрання, смушкову шапку і сів за стіл. Йому подали пиво і хліб.

Вітіко пішов у кімнату, невдовзі вийшов і тримав у руці зашитий у лисячу шкуру пакуночок.

– Ось річ, що була замотана в одному з в’юків, я не знаю, що це, – мовив він.

– Усе гаразд, – відповів чоловік. – Бореш дав мені і сказав, що я повинен дуже пильнувати цю річ, тому я й замотав її у в’юк.

Вітіко розрізав шов, і показався поганенький пояс із лисячого хутра. Пояс мав залізні пряжки й був підшитий шкірою. Вітіко, ще раз оглянувши хутро, знайшов папірець, на якому рукою Бореша були написані слова: «Ясновельможна княгиня Адельгайда подарувала багатьом людям покійного князя якусь князеву річ, тож і тобі, Вітіко, дарує пояс, який князь одягав у саксонському поході, вона дарує його тобі, бо князь сказав, що ти в тому поході засвідчив свій розум, і дає ще й тому, що князь сказав, що ти їздив задля нього в Прагу, наражаючись на велику небезпеку».

Вітіко якийсь час тримав пояс у руках і розглядав його. Потім пішов у кімнату й поклав його до скрині. Після цього розкрив грубі в’юки і дістав складені речі. Там були одяг і спорядження вершника. Вітіко склав усе в скриню, де вже лежав пояс. Потім вийшов у світлицю й мовив:

– Усе гаразд. Побудь у нас так довго, як хочеш. Я дам тобі потім винагороду, і ти знову зможеш рушити в путь.

– Коли ваша ласка, я відпочину один день, а потім вирушу назад, – мовив чоловік.

– Роби, як тобі до вподоби, – погодився Вітіко. – А де тепер ясновельможна княгиня?

– У замку Госта, – відповів чоловік.

– Отже, вона ще досі в замку, де помер її ясновельможний князь, – відзначив Вітіко.

– Вона спить у покої, де помер її ясновельможний чоловік, – повідомив посланець.

– А хто коло неї? – запитав Вітіко.

– Її малі діти.

– А де Владислав? – запитав Вітіко.

– Утік до Моравії, бо боїться нового князя, – відповів посланець.

– Її біль уже стишився? – розпитував далі Вітіко.

– Так, – підтвердив посланець, – вона вже навіть не згадує.

– А вона довго перебуватиме в Гості?

– Не знаю, – відповів посланець.

– Гаразд, – зітхнув Вітіко і замовк.

– Я маю ще лист від Бореша, – мовив посланець.

– Що ж, давай його.

Посланець розстебнув свій камзол, дістав звідти сірий папір, розгорнув його й подав паперовий пакуночок, перев’язаний рожевим шнурком і запечатаний воском. Вітіко розгорнув складений лист, прочитав написані рядки й проказав:

– Я напишу відповідь.

Вітіко пішов до своєї кімнати.

Посланець і цей день, і наступний гостював у кам’яниці. Спати він лягав на сіно в стайні, де стояв його кінь. Уранці третього дня він уже готувався до від’їзду. Отримав від Вітіко винагороду і взяв лист до Бореша. Потім у своєму бурому вбранні та чорній смушковій шапці поїхав вузенькою, протоптаною в снігу стежкою до хат, далі вгору між хатами, проминув гору з хрестом і лісовий схил, по якому шість днів тому приїхав Вітіко.

Після від’їзду посланця в кам’яниці все знову було так, як і раніше. Вітіко вдягав уже пошите біло-сіре вовняне вбрання, а на голову – сіру повстяну шапку. Вбрання складалося зі свити з застібками і штанів, поверх яких взували чоботи. Вітіко тепер щодня одягався так. Разом із Мартином він порядкував домашніми справами, радився з ним, наказував зробити те або те і сам багато працював. На своєму коні він щодня майже їздив години на дві до лісу. Крім того, їздив і в гори, і в долини та досліджував їх. Часто виїздив на Кржижову гору, де стояв хрест, і оглядав околиці. Свого коня Вітіко доглядав сам із допомогою Мартина.

Увечері, коли у світнику палахкотів вогонь, завжди сходилися чоловіки. Тепер інколи навідувалися ще й коваль Петер Лауренц, муляр Пауль Йоахім, полотняний ткач Адам, шинкар Захарія, а також Матіас, Норберт, Якоб та інші. Коли в світлиці у Вітіко відбувалися посиденьки і сходилися з прядками дівчата та жінки, щоб прясти за розмовами, заходили ще й парубки та юнаки, скажімо, гірник Філіп, Маз Альбрехт, рожевощокий Урбан, що був родичем коваля Лауренца, Віт Ґреґор, цимбаліст Ламберт, Вольфґанґ, Андреас, дудар Авґустин і багато інших. Інколи співали дівчата, інколи хлопці, інколи дівчата з хлопцями разом або по черзі. О дев’ятій годині вечора всі розходилися.

Не раз увечері Вітіко заходив до якоїсь іншої хати, і так само й Мартин, слуга Раймунд і Люсія, коли йшла до когось прясти. Тоді Вітіко їв хліб та сіль, що ними частували його, сидів у світлі світника й розмовляв із чоловіками або жінками, присутніми в домі. Інколи він навідував прядильні посиденьки, сідав поміж співаків і співачок, які пряли, і хвалив якусь пісню або ганив, якщо вона не подобалася йому. Він приглядався до розваг, скажімо, коли були танці і скрипаль вигравав на скрипці, дудар грав на дуді, цимбаліст – на цимбалах або коли люди ковзались на кризі, інколи він і сам брав участь у тих розвагах. Вітіко провідував одного за одним усіх жителів села, а коли йшов по вулиці і здибався з кимсь або коли гуляв десь пішки чи верхи і бачив кого-небудь, хто, скажімо, вивозив на грубих дощаних санях гній на поле, або віз ліс додому, або йшов кудись на роботу чи в ліс, то зупинявся коло нього й розмовляв. Вітіко часто навідувався до сивого пароха, та й парох часто ходив до нього. У святкові дні Вітіко ходив до церкви, де збиралися всі селяни, а також люди з багатьох хатин, захованих у навколишніх лісах.

Вітіко спостерігав, як працюють селяни, намагався з’ясувати, як вони зберігають свої припаси і розподіляють їх для споживання, як вирощують свійських тварин і виготовляють рільницьке знаряддя: плуги, борони; а також ткацькі верстати, шаплики, цебра, кошики тощо, як вони з допомогою сокири, пилки та молотка опоряджують свої хати або найлегшим способом підвозять до них на санях ліс, який рубають узимку; як із допомогою нечисленних ремесел вони задовольняють усі інші потреби свого життя.

Вітіко брав участь у спільних роботах, коли, наприклад, треба було прокласти дорогу крізь сніг, або знайти стежку і позначити її тичками, бо стара стежка разом з її тичками вже десь зникла, або вирушити на лови, щоб уполювати вовка або якогось іншого звіра, чи вжити заходів, щоб дикі тварини не заходили в село.

Вітіко брав участь і в інших громадських справах, скажімо, в нарадах та інших спільних діях.

Отак минав час, іноді світило яскраве зимове сонечко, інколи лютувала заметіль, справжня буря, а іноді зимовий туман чіплявся за гілля ялиць.

Дні подовшали. Сонце вранці набагато раніше сходило над соснами, а ввечері синя поверхня озера ще довго відображувала золото небес. Уже не чулося вовчого виття, натомість лунали крики оленів, заклики глухарів, швидкий спів перших жайворонків.

Ліси втратили свій сніговий покрив і вже почорніли, сніг струмками збігав із гір у долини, аж поки вже ніде не видніло жодної білої латки. На довгастій поверхні долини луки простиралися тільки в її нижній частині, де серед блідої зимової трави ясніла синя стрічка Влтави. Вище вгорі тягнулися бурі смуги зораних ланів, а то й зелені, де росла озимина, далі вже ріс ліс.

Почалися весняні роботи, і Мартин та Раймунд подалися зі своїми воловими запрягами в поле, їм допомагали наймити, Вітіко теж був там і докладав, де виникала потреба, рук, аж поки луки і лани стали доглянуті й можна було приглядатись, як тихо ростуть трави і збіжжя.

Озимина була висока й зелена, прокльовувалась ярина, луки темніли зеленню, лісові черешні, що родили влітку маленькі чорні ягоди, вкрилися білим цвітом, квітнули терен і крушина, а також груші, після них лісові яблуньки, ялиці пускали нові світло-зелені пагони і нарешті розпукли п’ятипелюсткові квіти світлих і темних лісових троянд, які росли серед чагарників та на узліссях.

Сільські пастухи гнали свої стада і отари на верховини, де в лісах поміж сосон та інших дерев траплялися галявини, діти гралися на сонечку, дівчата співали тепер просто синього неба, несучи з лісу свіжу пашу. Дівчата не мали широких уборів, як у внутрішніх частинах країни, а одягали короткі спіднички зборками та фартухи, білі або червоні хустки на голову та плечі й часто заплітали дві коси, які поверх жилетки спускалися аж до спідниці.

Коли минули весняні роботи, а в чагарниках та поміж камінням цвіли п’ятипелюсткові квіти диких троянд, Вітіко одного разу, поснідавши, взяв свій шкіряний обладунок, одягнув його, осідлав коня, послав за Бенедиктом, сином шинкаря Захарії, щоб той був йому за провідника, і вирушив разом із ним у східному напрямі в ліс. Бенедикт ішов попереду з довгою палицею, Вітіко їхав за ним. Під соснами вони добулися аж до найвищого гребеня. Потім буковим лісом і поміж ялиць знову спустилися в долину, де дзюрчав струмок. Вітіко побачив козулю, що пила воду, і оленя неподалік від неї. Разом із провідником він перейшов струмок. Ліс тепер став полого підніматися вгору, вийшовши нагору, вони опинились на пласкій височині. Там уже не було високих дерев, траплялися тільки невисокі й тоненькі хирні сосни, подекуди взагалі не видніло жодного дерева. Стелилась сіра й суха трава, а земля, що де-не-де проступала, мала темну попелясто-сіру барву.

– Тут дивний ґрунт, – пояснив Бенедикт, – коли змастити ним осі коліс до воза, колеса крутяться так м’яко, наче змащені жиром.

– Треба дослідити цей ґрунт, – мовив Вітіко.

– Авжеж, треба, – погодився Бенедикт.

Вони йшли вздовж височини, сонце, здавалося, світило за товстим запиналом хмар. Дійшовши до краю височини, почали спускатися вниз. Там знову почався високий ліс, полого спускаючись у долину. Оскільки вже сутеніло, Вітіко спішився і вів коня за собою. За годину вони вийшли на відкрите місце і почули в лісі чийсь крик. Зупинилися, всюди стояла тиша. Аж раптом знову пролунав крик. Вітіко і Бенедикт стояли й далі. Те місце було дуже дивним. Полискувала вода в струмку під місяцем, блищала трава навколо води, блищали й відображені в ній кущі, серед них височіли темні виступи, скидаючись на покрівлі, а вгорі виднів місяць поміж жовтавих хмар. На узліссі стояли три постаті, вбрані в широкі убори, натягнуті аж на голови. Здається, то були жінки. В лісі знову пролунав крик, потім знову запанувала тиша. Згодом крик пролунав ще раз, але тихіше, потім почувся спів немов багатьох голосів. Спів був спокійний і повільний. Невдовзі спів урвався і настала тиша. Потім залунав знову.

– Це якісь поганські обряди, – тихо шепнув Бенедикт Вітіко. – Певне, помер хтось. Цього не можна робити на могилі, бо священик заборонив, тому люди йдуть у ліс і справляють обряди там. Я знаю цей спів, моя бабуся не раз співала отак, а одного разу я навіть чув цей спів у лісі над Горецом.

– А хіба цим людям не давали настанов? – запитав Вітіко.

– Вони ж роблять це потай, – відповів провідник, – і нічого не розповідають, щоб їх не покарали їхні боги.

– Тоді мають, звичайно, прийти нові покоління, які забудуть гріхи давніх, – зауважив Вітіко.

– Так воно й буде, – погодився провідник.

Спів припинився, знову залунав і нарешті замовк остаточно. Вітіко зі своїм провідником ще трохи постояли. Згодом до тих жінок підступили постаті з лісу. Вони теж були закутані в широкі убори й підперезані поясом. Серед них були чоловіки і жінки. Вони зупинялися коло жінок, і їх ставало дедалі більше. Потім усі розійшлися. Дехто пішов униз стежкою на узліссі, по якій Вітіко і його провідник мали йти далі, інші пішли назустріч Вітіко і пройшли в лісі повз нього. Одні проминали його мовчки, інші віталися:

– Слава Спасителю!

– Слава Спасителю! – відповідали Вітіко і його провідник.

Зрештою вже не бовваніло жодної постаті, три жінки покинули своє місце, ніщо не ворушилось, і тільки осяяні місяцем хмари тихо пливли по небу.

Аж тепер Вітіко і його провідник знову пішли своїм шляхом. Вони спускалися вниз стежкою на узліссі і після буйних трав знову зайшли в густий ліс. Але дорога в лісі була широка і добре втоптана. Хлопці повільно йшли по ній, інколи крізь листя аж до них проривалося місячне сяєво.

Ступаючи цілу годину по тій дорозі, Вітіко і Бенедикт знову вийшли на вільний простір. То була широка долина, яку зусібіч обступав ліс. У долині видніли чагарники, лани і луки, де-не-де, здається, полискувала вода. З водяного блиску здіймалася вгору велика чотирикутна чорна башта.

– А ми йшли довше, ніж я гадав, – мовив Вітіко.

– Плутані стежки і коріння перешкоджали нам, – пояснив провідник, – а бур’яни подовжили нам шлях.

– Добре й так, – кинув Вітіко, знову сів верхи на коня й поїхав до башти. До неї можна було добутися тільки по вузенькій смужці землі між очеретом і водою. Брама була зачинена. На брамі висів воловий ріг. Провідник узяв його й подув. Трохи згодом відкрилося вічко в брамі й визирнув чоловік:

– Здоров будь, Бенедикте! – вигукнув він і відчинив браму.

Вітіко заїхав в арку брами і опинився на подвір’ї. Браму позаду нього знову зачинили. На подвір’ї Вітіко спішився. Провідник і чоловік, який відчинив браму і знову зачинив її, допомогли йому завести коня до стайні. Коли коня там прив’язали й накрили, чоловік завів Вітіко й провідника до світлиці, дуже просторої й зі світником на далекому краї. Від нього аж до дверей тягнувся дуже довгий стіл із ялицевих дощок. Коло світника сидів чоловік із непокритою головою в бахматому чорному вбранні з розв’язаним поясом. Поряд із ним сидів інший чоловік у сірому вбранні, цей уже підперезаний. Він теж не мав шапки на голові. За довгим ялицевим столом сиділо перед кухлями багато чоловіків і юнаків. Всі вони теж були в бахматих уборах, підперезані, й не мали шапок на головах.

Побачивши Вітіко з провідником, чоловік у чорному вбранні коло світника підвівся й гукнув:

– Я владика Ровно, чого ви бажаєте?

– Мене звуть Вітіко, – відповів Вітіко, – я родом із півдня Богемії і прошу тебе про гостинність. А це мій посланець.

– Вітіко, підходь до верхнього краю столу, – запросив Ровно, – а Бенедикт має сісти на нижньому краї.

Вітіко пішов до верхнього краю столу, а коли підійшов до Ровна, той подав йому руку й мовив:

– Ласкаво просимо, візьми собі стільця й сідай коло нас за стіл. Зараз тобі дадуть, чим покріпитися, а твій провідник теж отримає страву і питво.

Вітіко сів, як сказав йому Ровно, а той теж сів на своє місце. Чоловіки і юнаки за столом підвелися, вітаючи Вітіко, а потім знову сіли.

Тепер прийшов чоловік, що на широкій таці приніс смажене свиняче філе, й поставив її перед Вітіко. Другий чоловік приніс кухоль пива і буханець хліба.

Вітіко відрізав собі м’яса, відрізав хліба й почав тамувати і голод, і спрагу.

Провідникові на нижньому краї столу теж принесли їсти і пити.

Тільки-но Вітіко трохи поїв, Ровно підняв свій ріг і мовив:

– Я п’ю, Вітіко, за твій прихід.

Вітіко підняв кухоль і відповів:

– Я п’ю до тебе!

Обидва випили, і Ровно потім сказав:

– Вітіко, це ж ти той хлопець, що в день виборів у Вишеграді просив, щоб тебе пустили на з’їзд як посланця князя Собеслава?

– Так, це я, – відповів Вітіко, – і я знаю, що й ти був у Вишеграді. Я живу тепер як твій сусід у домі своєї матері у Горній Плані й гостинно запрошую тебе.

– Я подякую за твою гостинність, коли приїду до тебе, – відповів Ровно.

Тепер підвівся другий чоловік, що сидів коло світника й мав на собі сіре вбрання. Підійшов до Вітіко й заговорив:

– Я Озел, я теж бачив тебе у Вишеграді, де ти промовляв. Я перебуваю в Ровно завдяки його гостинному запрошенню і завтра вранці, тільки-но благословиться на світ, їду далі. Якщо приїдеш у Дуб, де ми живемо в нашому домі, ти будеш у нас бажаним гостем.

– Дякую за запрошення, – мовив Вітіко – і ти теж будеш любим гостем у мене.

– Дякую, – всміхнувся Озел. – Адже ти Вітіко з Пржица, що лежить трохи далі, і туди від Дуба дорога не дуже далека.

– Ми маємо маєток у Пржиці, – кивнув головою Вітіко, – але я забрався ще глибше в Лісовий край.

– Ти забрався глибше в Лісовий край, – підхопив Озел, – бо належиш до тих, хто був проти князя Владислава.

– Я належав тільки Собеславу, – заперечив Вітіко, – і виконав його доручення. Все інше мене не обходить.

– Після виборів ти одразу поїхав до Собеслава і бачив його смерть? – запитав Ровно.

– Одразу після виборів я поїхав у замок Госту, – підтвердив Вітіко, – і був у покої, як князь склепив повіки, був і серед тих, хто проводжав його до склепу.

– Ми теж віддали йому таку честь, – додав Ровно, – і сам великий князь проводжав його. Собеслав був для країни добрим володарем аж до зборів у Садскій. Як ти після його похорону зміг виїхати з Праги?

– Великий князь наказав, щоб мене безперешкодно випустили з міста, – відповів Вітіко.

– Слушно, – схвалив Ровно. – Князь уже зійшов на князівський престол, люди раділи, і він надто поринув у себе. Ти бачив святкування?

– Я був коло покійного князя в Гості, – нагадав Вітіко.

– А в Празі тим часом вітали живого, – дорікнув Ровно. – Всі, хто там був, із радісним криком зверталися до великого князя, бо він зійшов на престол Пржемисла і завдяки цьому пощастило уникнути вбивств та руїни, які приходять тоді, коли на князівському престолі сидить слабкий чоловік, а інші намагаються захопити той престол. Навіть якщо лихо не так легко приходить у наш Лісовий край, бо тут непрохідний ліс, тепер воно все-таки може статися, бо точиться війна, яку провадить маркграф Австрійський Леопольд за Баварію, а тим часом добре, що воно оминає нас.

– Я ще надто недосвідчений у цих справах, – мовив Вітіко. – Дозволь, Ровне, щоб я відійшов на короткий час і доглянув свого коня.

– Гаразд, якщо тобі так хочеться самому доглядати його, – погодився Ровно.

Вітіко вийшов зі світлиці і трохи згодом повернувся.

– Отже, люди, – озвався він, – таки чогось бояться.

– Бачиш, є старий Болеміл і старий Дівіш, – сказав Озел, – а ще й Любомир, усі вони бачили попередні війни. Постарівши, вони стали боязливі і всякчас думають, що можуть знову настати страхіття. Лехи, кмети і шляхтичі хотіли б, правда, завжди панувати, і тому їм хотілося б сіяти невдоволення, але ми і тисячі інших людей воліємо обстоювати одного могутнього чоловіка, що захищає нас, ніж терпіти утиски від багатьох, щоб вони розкошували й походжали в блискучих уборах.

– На вашу думку, це могло б призвести до чвар? – запитав Вітіко.

– Проти мужнього мужності забракне! – запевнив Ровно. – Наші старі священики розповідали, що проти Пржемисла, чоловіка Лібуші, жоден несамовитий пан не намагався підняти зброю.

– Нехай тільки наш Владислав завжди буде таким Пржемислом, – побажав Озел, знову пішовши на своє місце.

– Превелебний єпископ Здик поручився за нього своїм життям, – нагадав Ровно.

– Коли ясновельможний князь Собеслав лежав при смерті, – додав Вітіко, – я чув, як він сказав своєму синові Владиславу: «Скорися Владиславу, Начерат не переможе його».

– Люди в Празі розповідали, що він справді казав таке, – підтвердив Ровно.

– Та він це сказав при смерті, коли йому розум скаламутився! – крикнув Озел. – Начерат привів князя Владислава на князівський престол, він могутній чоловік у Богемії, тож навіть якби родичі Болеміла, Дівіш, Божебор, Вшебор і Любомир захотіли спробувати посадити на князівський престол молодого Владислава, сина Собеслава, вони б нічого не наважилися вчинити проти Начерата.

– Князь на початку свого правління одразу подбав про військо, – зауважив Ровно. – Він збільшив його кількість і поїхав по країні, щоб зміцнити замки. Він звелів запросити назад Оттона, сина Оттона Чорного, і дав йому Оломоуцьке князівство, а молодий Владислав, син покійного князя Собеслава, перебуває коло нього в Празі й має честь та багатство. Отак великий князь здобув собі двох друзів. Він узяв шлюб із двадцятиоднорічною Ґертрудою, сестрою маркграфа Австрійського Леопольда, і став таким чином родичем німецького короля Конрада і шваґром маркграфа Австрійського, що, якщо зможе вирвати в прихильників Генріха Гордого Баварське герцогство, яке дав йому в ленне володіння король Конрад, стане в німецьких землях наймогутнішим володарем.

– Він вирве його, бо Генріх Гордий помер, а його син – лише тінь того Генріха, – промовив Озел.

– Що ж, це правда, і тоді все гаразд, – погодився Ровно, – і ми маємо на батьківщині простір для руху. В Лісовому краї, Вітіко, теж усе рухається вперед. У Гленицях будують церкву, і церков ставатиме дедалі більше, бо в лісах там і там будуватимуть хати, більшатиме людей. У Фримбурку викорчують ліс, у Гореці знову збудували нові будинки, а на місці, де Влтава тече до лісу святого Хоми, – те місце називають Дольні Вітавіце, – збудували великий заїзд, щоб подорожні, які їдуть там по глибокій улоговині в Баварію, в Айґен або ще далі, у Фельден до суду, могли завітати туди й покріпитися. Владики повинні збільшувати свою могутність. Ми поширюємо наші володіння в бік Лісового краю, і ти, Вітіко, теж повинен намагатися діяти так само, тож із допомогою Бога і Святої Діви Марії та наших святих Вацлава і Адальберта, а також святих божеств та віл на небесах ми досягнемо нашої мети і присадимо великих і владолюбних.

– Два місяці тому, – повідомив Озел, – я врочисто обтяв волосся своїм трьом синам, щоб вони вступили в юнацький вік, були міцні й брали участь у нашій роботі.

– Ну, а я сам, і моя сила маленька, – зітхнув Вітіко.

– Великий рід завжди засновував хтось один, – мовив Ровно.

Чоловіки та юнаки за столом лише дослухалися до цієї розмови, а коли й розмовляли між собою, то тихо, щоб не заважати.