Вітіко

Після цих слів зала гучно схвально загомоніла, Мілгост сів, і тепер уже підвівся Богдан:

– Я був у Садскій. Там усі казали одне і хтось один не може казати інакше. Князь зв’язав нас словом, але ми повинні розірвати передчасні зв’язки і обирати вільно, як велить нам душа.

– Це так, ми повинні обирати вільно! – крикнули численні голоси.

Тепер підвівся рудоволосий Бенеш і крикнув:

– Я тільки кажу, що молодий Владислав ніколи не зможе стати нашим князем, бо Собеслав завжди гнобив нас і зрештою заманив у Садску, щоб там позбавити нас нашої волі.

– Собеслав гнобив нас, він гнобив нас! – завзято й загрозливо кричали голоси.

Потім підвівся Домаслав і мовив:

– Я тільки додам, що Собеслав дуже часто був проти нас. Хіба не він на шість років запроторив до в’язниці Конрада зі Зноймо, що був його супротивником? А хіба Вратислав із Брно не був змушений просидіти рік у в’язниці? Я вже не кажу про нещасного Бржетислава, сина того князя Бржетислава, що так трагічно загинув у лісі коло Крживоклату і був братом Собеслава. Хіба він не запроторив до в’язниць панів, які приятелювали з Бржетиславом? І хіба ви не сиділи у в’язницях, коли були проти князя? Хіба він не хотів, щоб селяни, купці, лихварі, євреї і скрипалі розкошували? Тому народ і став таким зухвалим щодо нас. Нащадок такого князя не може стати князем панів Богемії і Моравії.

Після цієї промови знову довго не вщухав схвальний гомін.

Коли стало тихіше, підвівся Кохан і сказав:

– Не тільки князь Собеслав діяв супроти панів наших земель, а й усі князі, і тому я згоден із Мілгостом, але не з тим, що треба виробити принципи, які князь має підтвердити присягою, бо не повинно бути ніякого князя і знову мають, як і колись, панувати пани країни.

Ці слова теж привітали схвальними вигуками.

Тепер у лівій половині зали підвівся й заговорив чоловік середніх літ у темно-синьому оксамитовому вбранні, з каштановою бородою та волоссям і білою пір’їною на чорній шапці:

– Я Богуш і теж кажу, що всі князі були проти нас. Так було ще за найдавніших часів. Хіба Пржемисл не був першим паном, якого інші змусили замовкнути? Хіба Неклан, один із його нащадків, не звелів убити під час великої битви лукерського пана Властислава? Хіба Спітигнев і Вратислав, сини першого християнського князя Борживоя, не пішли до Реґенсбурґа на імперський з’їзд і не поставили нас у залежність від німців? Хіба вони не вбили Драгомиру, дружину першого Вратислава, та її свекруху святу Людмилу, а її син Болеслав – свого рідного брата, святого Вацлава? Хіба онук Болеслава, рудий Болеслав, не допоміг вршам винищити синів Славника, братів святого Адальберта, і хіба він сам не лютував проти вршів? Хіба брат Рудого, запальний Ульріх, не викрав Божену, вродливу доньку владики Кресини, і не зробив її своєю дружиною і хіба не змусив до втечі свого та її сина, першого Бржетислава, що був сміливим і мужнім, як грек Ахілл, і викрав прекрасну Юдиту зі Швайнфурта? Хіба Спітигнев, син цього Бржетислава, не запросив на імперський з’їзд триста моравів і потім утримував їх як заручників? Я вже не кажу про недавні часи, лех Болеміл уже змалював нам їх. Я згадаю лише одне: знищення вршів руками несамовитого Сватоплука. Чи було б це можливим, якби влада належала нам, а не князю?

Після цих слів почулося гучне схвалення, і багато голосів кричали:

– Авжеж, отак вони чинили! Отак воно діялось! Вони завжди були проти нас!

Після Богуша піднявся Дрслав і сказав:

– Якщо ми не беремо Владислава, то тим паче не візьмемо інших дітей Собеслава, бо вони ще й до хлопців не доросли.

– Ми не візьмемо їх! Не візьмемо! – лунали численні голоси.

Після Дрслава в другому ряду підвівся літній чоловік із сивим волоссям, що колись могло бути русявим, і темно-синіми очима. Він був у чорному вбранні без пір’їни й вигукнув:

– Я Мірета з півдня Моравії! – А потім заговорив уже тихіше: – Коли ми будемо тільки нарікати, то не досягнемо нашої мети. Колись було по-іншому. Оскільки всі народи жили на батьківщині невеликими племенами, ми могли й без володаря жити на своїй батьківщині й відбивали тільки принагідні напади, але, коли племена навколо нас об’єдналися, ми потребували князя, щоб об’єднав нас проти них і представляв нашу країну. Я пропоную обрати князем Конрада зі Зноймо, сина Лютольда, небожа короля Вратислава. Ми, живучи на півдні Моравії, знаємо цього князя. Роки його змужніння були мудрі та помірковані. Від лиха він замкнувся в собі. Високий князь Собеслав протримав Конрада у в’язниці шість років, бо той прагнув набагато більшого, ніж дозволяли межі його прав, і тримав спершу тут у Вишеграді, а потім у Генріха фон Ґройча. Конрад зазнав покарання і тому в наступні шість років, коли знову жив коло нас, став лагідним до нас і уважним до наших прав. Чимало лехів із Моравії, скажімо, Дрслав, Зибота, Собен, Треба й Стібор, погодяться зі мною.

– Я згоден! – гукнув хтось у залі.

– Я теж! Я теж! – пролунали інші голоси.

Після старого Мірети підвівся чоловік середніх літ. Він мав на собі дуже товстий жовто-сірий вовняний одяг і вовчу шапку. Він викрикнув:

– Я Озел із півдня Богемії, дрібний землевласник, і кажу, що радше ми керуватимемо князем добром і зброєю, ніж дозволимо, щоб нас мучив один лех або кілька.

– Правда! Правда! – залунали численні голоси, а потім ще довго тривав схвальний гомін.

Тепер у першому ряду підвівся літній чоловік, який мав шпакувате волосся, сині очі, червонясте обличчя і був у бурому оксамитовому вбранні. Він вигукнув:

– Я Зната, син Таса! – В залі залунав схвальний гомін, а потім Зната казав уже далі: – Якщо ми не обираємо Владислава, сина нашого ясновельможного князя Собеслава, як наступника свого батька, я пропоную іншого Владислава, сина мудрого і лагідного князя Владислава, онука короля Вратислава, небожа нинішнього князя Собеслава. Це син чоловіка, який усі шістнадцять років свого панування завжди був тільки добрий, доброхіть відступив князівський престол своєму брату Борживою, а на смертному одрі дав нам доброго князя Собеслава, що тепер і сам на Божій дорозі. Цей юнак веселий і приязний, як і батько, спілкується з нашими родичами і буде виконувати наші справедливі вимоги.

– Так-так, – гукали голоси. – Так-так! – гукали ще численніші голоси і знявся схвальний гомін. Коли він ущух, підвівся Славибор:

– Думаю, ми не повинні забувати й про Вратислава з Брюнна, слід справедливо й докладно перевірили його права і риси.

– Авжеж, слід перевірити їх! – гукнув чийсь голос.

– Так-так! – лунали численні голоси.

– Вратислав! – гукали інші голоси, і зала знову схвально загомоніла.

Тепер підвівся Сильвестр, єпископ Празький. Він вийшов на вільний простір, спрямував свої очі на збори, зупинився й заговорив:

– Любі, добрі й шановні! Після Славибора прийшла моя черга говорити. Ви бачите, що моє волосся сиве, а моя спина зігнута. Я промовляю не з радості чи неохоти і не за когось, а як чоловік, обраний верховним духовним пастирем цієї країни, дарма що я не гідний цієї посади і мене ще не освятив архієпископ Майнцький. Я не промовляв на користь юнака, якого прислав нам князь, щоб не здавалося, ніби мене спонукає говорити тільки прихильність до князя. Я промовляю до вас, бо ви християни. В Празі та у Вишеградському замку вже відбувалися з’їзди, а тепер тут сьогодні засідає великий з’їзд, на який з’їхалися майже всі пани Богемії і Моравії. Наш з’їзд у тяжкій ситуації намагається знайти порятунок і обрати князя. Але цей з’їзд не витримує погляду Бога. Наш князь живий і тяжко хворіє у фортеці Гості. Лікарі кажуть, що він помре від цієї хвороби, але той, хто підняв Лазаря і сказав каліці: встань і йди, ще може привести князя до нас і протримати його якийсь час на князівському престолі. Навіть коли на небесах визначено, що князя покличуть до блаженного життя, то й у такому разі князь ще є, і майже всі в цьому залі, скільки сягають мої очі, обрали як майбутнього князя Владислава, сина нашого ясновельможного князя Собеслава, якому німецький король Конрад два роки тому двадцять другого дня місяця травня на з’їзді князів у Бамберґу дав князівську корогву Богемії, і ми обрали наступника на з’їзді представників обох земель у Садскій двадцять дев’ятого червня того самого року. Отже, Владислав, син нашого доброго князя Собеслава, постає як майбутній князь. Ще жерці облудних богів, яких шанували в Греції та Римі, а недавно і в нашій країні, тільки по-іншому, призначали суворі покарання за переступ кривоприсяжництва, і набагато тяжче каратиме за нього справедливий і єдино істинний Бог християн. Але християни дотримуються своїх обітниць не тільки через страх зазнати покарання, а й завдяки вірі. Тож коли рука кривоприсяжника відсихає, або виростає з могили, або коли Бог завдяки дивам і знакам насилає страх на душу кривоприсяжника, він отак лише повідомляє про огиду перед цим наймерзеннішим переступом. Навіть земна перевага, яку ви прагнете мати, вдавшись до кривоприсяги, не дістанеться вам. Об’єднання в несправедливості неміцне, хоч яким міцним видаватиметься зв’язок, бо князь розбрату, що сплів нитки, знову розриває їх, бо ж розірвати їх легко, і зіштовхує між собою окремих членів, бо від несправедливості дуже легко перейти до нової несправедливості; натомість об’єднання в справедливості міцне, хоч яким слабким може видаватися зв’язок, бо ж Господь зв’язав ті нитки, а відступати від справедливості страшно. Той, хто рукою хлопця Давида вбив велетня Голіафа, той, хто через суддю Гедеона заплутав у траві тисячу ворогів, той може через хлопця Владислава, якому ви завчасно присягнули, врятувати цю країну. Це перст Господній привів вас так багато до Садскої і спонукав там скласти присягу. Тому я й кажу і прошу вас із християнським смиренням: пошліть до князя Собеслава і скажіть: ми прийшли до тебе в твоїй тяжкій хворобі порадитися і визнали за слушне, що ми повинні просити Господа дати тобі одужання, а ми, якщо він коли-небудь візьме тебе в царство своє, служитимемо твоєму синові Владиславу як нашому князеві. Отак я кажу і вважаю таку постанову за слушну.

Коли єпископ промовив ці слова, повставали один за одним усі священики, встали абати і низько вклонилися йому, а в деяких частинах зали почувся радісний гомін. Єпископ пішов на своє місце і сів.

Минув якийсь час, люди вже поглядали, хто буде наступним промовцем, і тоді підвівся старий Болеміл:

– Після превелебного єпископа Сильвестра прийшла моя черга. Мої слова, звичайно, будуть марні, бо молодь і багато людей ідуть за своїми примхами, але я промовляю до вас, бо винен перед вами. Я мушу знову почати з давніх часів. Коли правив король Вратислав, теж траплялися суперечки: бувши князем, він часто сварився зі своїм братом Ярославом, тодішнім єпископом Празьким, а ставши королем – зі своїм братом Конрадом із Брно, мав і прикрий конфлікт зі своїм рідним сином Бржетиславом; я, будучи молодим васалом, сам був свідком тієї борні, але ті сварки завжди були розпалені тільки несамовитим підбурюванням, яке буває властиве людям, і залагоджували їх із болем каяття і братерніми та дружніми сльозами, як-от коли лагідний король перед Брно дав за дружину своєму братові Конраду австрійку Гільбурґу. Тоді завжди знали, хто князь, його права ніхто не ставив під сумнів, люди виконували свій обов’язок і всі видатні люди вшановували короля і князя, та й народ загалом, про що казали навіть вороги короля, любив його, і то всі, від найзаможніших шляхтичів Богемії до найбідніших музик. Був тоді один чоловік, ви, певне, чули про нього, його звали Боржетех, він був абат і керував монастирем у Сазаві; цей абат малював гарні картини і виготовляв із дерева, каменю та кості святих та небесні створіння, тож туди приходили люди і з подивом та сльозами роздивлялися їх. То був шляхетний і веселий чоловік, і король Вратислав дуже любив його. Одного разу на врочистій месі він випередив єпископа Космаса і сам поклав корону на голову короля. Єпископ через те так розсердився, що наказав йому вирізьбити хрест із розп’яттям заввишки в людину, понести його на плечах до Рима і поставити в соборі Святого Петра. І Боржетех справді зробив так, як йому наказали. А де тепер знайти чоловіка, який, навіть якби він знав, що таке послух, засвідчив би отаке визнання святості порядку? Це все зникло. Тоді князі змінювали один одного на престолі без суперечок. За поривним Ульріхом ішов перший Бржетислав, що видав закон про перехід престолу до найстаршого в роду, після Бржетислава йшов вродливий Спітигнев, а після нього – його брат, наш король Вратислав, потім його брат Конрад, а за Конрадом, сином Вратислава, – другий Бржетислав, який поклав край наступності за віком. Потім настали тяжкі усобиці, про які я вже розповідав сьогодні. До утвердження наступності за віком, оскільки сини князя по смерті батька завжди поділяли землю, теж точилися криваві й запеклі битви. Закон про наступність за віком поклав край цим суперечкам, натомість породив інші. Князь, прихильний до своїх дітей і братів, із більшою охотою прагнув бачити їх як наступників, ніж найстаршого в роду, що міг бути дуже далеким від його любові, а оскільки князь мав владу, він намагався скористатися нею. Несамовитий другий Бржетислав ще замолоду під час одного військового походу внаслідок необережного купання в річці, яким він привабив до себе ворогів, прирік на смерть багатьох видатних людей держави, що охороняли його; він убив Здерада, приятеля свого батька Вратислава, бо той Здерад якось дорікнув йому цим, тож унаслідок цього вбивства виникла недовіра між ним і батьком, ба навіть спалахнула гріховна синівська війна. З допомогою своїх лехів та жупанів Бржетислав, відступивши від закону про наступність за віком, забезпечив наступність своєму братові Борживою, бо законний наступник його двоюрідний брат Ульріх дратував його. Ви знаєте, як скінчив Бржетислав. У лісі коло Крживоклату його вбив один чоловік, кажуть, то була помста вршів Боржея і Мутини, яких він спровадив у вигнання. Той, хто вбивством засвідчує неповагу до людського життя, дає іншим науку, що його власне життя теж не слід поважати. А загалом Бржетислав був добрий чоловік, правив задля добробуту країни, тож князя, коли його спіткала отака сумна смерть, оплакували і молоді, і старі. Після його панування настала, як і мала настати, цілковита невизначеність щодо наступності. Адже в Борживоя, якого він призначив, владу відібрав Сватоплук, а після вбивства Сватоплука у військовому таборі військо обрало собі на чужій землі князя, і то Оттона, брата Сватоплука, натомість виборчий з’їзд на батьківщині обрав Владислава, брата Борживоя і єдинокровного брата Бржетислава, але згодом дійшли до компромісу, внаслідок якого Оттон зрікся своїх претензій. А Владислав на смертному одрі з власної волі призначив своїм наступником Собеслава, нашого теперішнього князя, що зійшов на князівський престол серед народної радості, і тепер, коли князь ще живий, а наступного князя вже призначено й визнано, ми зібралися знову, щоб обрати князя. Що може статися з цього всього? Через невизначеність наступності внаслідок дій того Бржетислава загинуло кілька сотень видатних людей країни і пішло в могилу багато тисяч простолюду, міста обернули в попіл, села зрівняли з землею, родючі поля перетворили в пустища, і країна знову потрапила в залежність від чужоземців, бо кожен, хто домагався князівського престолу, шукав ще й зовнішньої допомоги, як Борживой, Сватоплук, Оттон і навіть сам шляхетний Владислав. А лиха, які спіткали нас за теперішніх часів, сягають глибше і охоплюють більше складових частин країни, ніж ті, які відбувалися раніше. Якщо так триватиме й далі, князівський престол затремтить, стане примарою і опиниться під владою якого-небудь чужинця. Найважливіше питання тепер – не те, хто буде князем, а як визначити наступність. Якщо сьогодні на з’їзді ми оберемо найкращого, що є на землі, і якщо він довго житиме і протягом свого довгого життя добре правитиме обома землями, ми тільки відсунемо лихо, тож після його смерті воно постане знову, і якщо й тоді буде змога знову обрати найкращого і так далі, кожен обраний князь матиме владу стримувати тих, хто не визнаватиме результату виборів як закон. Мені здається, я помітив, ніби пани Богемії і Моравії схильні затверджувати князів після смерті попередника тільки на основі виборів, але в такому разі було б краще повернутися до вже відкинутого поганого закону про наступність за віком, ніж ставити все в залежність від виборів. Видається ймовірним, що в результаті виборів завжди буде змога обирати найкращого, але я прожив довгі літа і бачив багато людей; є дуже мало людей, які тямлять обирати, і вкрай мало тих, яким можна обирати. Хоча пани Богемії і Моравії представляють усю країну, все-таки є ще селяни та інші люди, про яких вони повинні думати, і навіть якщо вони думають про них, то є дуже багато людей, які передусім думають тільки про себе, і навіть не так власне про себе, як про свої забаганки. Ті, хто прагнутиме зійти на князівський престол, даватимуть обіцянки, а коли обраний князь діятиме всупереч деяким людям, вони об’єднаються, щоб обрати нового князя, який буде поступливішим, а потім знову якогось іншого, і робитимуть це тим частіше, що більшою мірою внаслідок війни, яка супроводитиме ці дії, ставатимуть несамовитіші та пожадливіші. Вони не матимуть єдності між собою, аж поки якийсь чужинець забере ослаблений престол, як за сумних часів Болеслава Рудого це вже зробив польський король Болеслав. Нехай тоді той чужинець простирає над нашими землями лагідну, мудру і могутню руку. Мої очі, хоч які старі, здатні все-таки бачити, що багато тих, хто сьогодні голосуватиме за Владислава, сина колишнього князя Владислава, знову відкинуться від нього, як оберуть його, і збройно підуть проти нього. Тому я повинен сказати з християнською вірою: дотримуйтеся своєї обіцянки, даної Владиславу, синові нашого князя Собеслава, і вшануйте його по смерті батька як князя. Об’єднайтеся навколо нього, і разом з ним, дарма що він молодий, ви будете сильні в правді, як сказав превелебний єпископ Сильвестр, бо інакше будете слабкі. Обіцянка в Садскій була невимушена, бо туди нікого не гнали і звідти можна було вийти, не давши обіцянки. Натомість якщо разом із вами панування цього Владислава міцно утвердиться, тоді поєднайтеся з ним і визначте під час тривалої і мудрої ради наступність володарів, щоб можна було уникнути і нинішнього лиха, і будь-яких майбутніх лих. Отак я кажу, і в моїх літах думок уже не міняють.

Доказавши, Болеміл знову сів. Одразу почулися вигуки:

– Так, наше становище дуже прикре! Він має слушність, ми дійшли до гніву й боротьби! Країна котиться до лиха! Це треба змінити! Ми не хочемо знову втрачати майно і проливати кров!

Потім вигуки стали нерозбірливі й перейшли в гамір.

Коли завдяки наполегливим знакам єпископа Здика той гамір ущух і настала така тиша, що можна було почути слова, він вигукнув:

– Тепер уже моя черга промовляти! – Коли запанувала цілковита тиша, він заговорив: – Я маю казати небагато, але обдумайте мої слова. Коли два роки тому ми були в Садскій, то виконали добру роботу. Ми визначили майбутнього князя, щоб при переході влади був забезпечений порядок у державі. Наш шляхетний князь Собеслав був не такий старий, щоб ми могли думати про його швидкий відхід, і ми сподівалися, що свого сина Владислава, якого ми визнали, князь виховає на наших очах до сильного володаря, яким був він сам. Але сталося по-іншому, наш князь близький до смерті, а його син Владислав має лише двадцять один рік. Але часи тепер складні і думки спрямовані в такі різні боки, що молодий князь не зможе поєднати їх і зі своїм м’яким юнацьким серцем дотримуватиметься їх по черзі, а ми внаслідок цього підемо назустріч війні та руїні. А не дотримавшись обіцянки, даної в Садскій, ми не скоїмо ніякого гріха, бо попередня умова, про яку всі ми думали, даючи обіцянку, не дотримана. Дотримавшись обіцянки, ми б запровадили лихо, якого прагнули уникнути, давши обіцянку. Тому я вважаю, що нам слід обрати іншого князя, такого, що вже тепер міг би керувати, натомість від сина Собеслава ми могли б сподіватися такого тільки в майбутньому. Я знаю чоловіка, здатного керувати. Якби моє мізерне життя взяли запорукою за нього і якби це життя вимагали, щоб обрати його, я б поклав його. Це Владислав, син нашого колишнього князя Владислава, що правив із добротою та мудрістю і на своєму смертному одрі дав нам нашого теперішнього князя. Син Владислава ще такий молодий, що здатний до шляхетної діяльності, і вже такий старий, що має розум і досвід, його тіло гарне і сильне, він може дожити до похилих літ, його дух ясний і розумний, вдача зичлива й товариська, він любить нас, він шануватиме права країни, зміцнить її добробут, і в ньому є те, завдяки чому, можливо, він піднесе її до ще вищої пишноти. Я промовляю на основі ретельних спостережень, я говорю не від себе. Я кажу: оберімо Владислава, сина нашого колишнього князя Владислава, нашим наступним князем і посадімо його, якщо невдовзі настане смерть Собеслава, на князівський престол. Та коли Господу всемогутньому буде до вподоби повести нашого неоціненного ясновельможного князя Собеслава від теперішньої тяжкої хвороби знову до здоров’я, сьогоднішня постанова не матиме чинності і знову набуде чинності обіцянка, дана в Садскій. Отак кажу я і прошу вас узяти мої слова до уваги.

Після цих слів Здик пішов на своє місце.

У залі знову знявся галас, заворушилися люди, але годі було щось розібрати, аж поки прорвалися окремі голоси:

– Нехай кажуть далі! Нехай кажуть далі!

Зала трохи заспокоїлася, і зі свого місця підвівся Дівіш і, коли всі обернулися в його бік, щоб слухати, проказав:

– Я старий і простий чоловік і тому кажу: дотримуйтесь свого слова.

У залі знову залунали безладні вигуки. Потім якусь мить більше ніхто не промовляв і зрештою в першому ряду підвівся чоловік із сивою бородою в широкому темно-пурпуровому оксамитовому вбранні, ступив кілька кроків на вільний простір, обернувся до зборів і мовив:

– Я Начерат, син Таса.

Ці слова зустрів загальний радісний гомін. Коли він відлунав і запанувала глибока тиша, Начерат заговорив:

– Дорогі, розважливі й шановні панове! Я незначний чоловік у наших великих і могутніх землях.

– Найзначніший! – гукнув чийсь голос.

– Незначний, – повторив Начерат.

– Ні! Ні! Ні! – пролунали численні голоси.

– Мої слова не мають значення, – казав далі Начерат.

– Мають! Мають! – заперечували голоси.

– Дорогі й шановні, – мовив Начерат, – коли ви такі ласкаві до мене, то слухайте мене.

– Слухайте його! – загукали голоси.

Настала тиша, і Начерат заговорив:

– Я незначущий на цих високих зборах. Мої слова будуть недоречні і на шальках терезів, які ви тримаєте у ваших мудрих руках і на яких невдовзі все зважите, нічого не зміниться, але я думаю, що за цих тяжких часів мають промовляти і великі, й малі, щоб засвідчити свою участь. Ці високі збори важливі, але миролюбні, я прийшов без зброї, бо ви працюватимете в мирі та злагоді, як колись у минулі часи нашою країною правили в щасті та мирі. Ви повинні знати, і про це написано гарними латинськими словами, що наш народ був спокійний, він лише відбивав напади чужинців і обирав задля цього військового ватажка, який потім знову не мав ніякої влади. Таким був батько Чех, що сімсот років тому привів наш народ у цю землю. Після нього не було ніякого володаря. Таким був Само п’ятсот років тому, після нього знову не було ніякого володаря. Про добробут і право громади дбали старші громади, яких через те називали старостами. З’їзд старост усіх громад порядкував усією країною. Той, хто завдяки своєму майну і досвіду мав видатні здібності, міг стати старостою навіть у молодому віці. Отак з’явилися такі назви, як лехи, кмети, владики. Якщо хто-небудь славився своєю мудрістю, інші доброхіть слухалися його, наче князя, і він мав батьківську владу. Таким був Крок. Але, як і діти тоді після смерті батька поділяли спадщину і обирали для керування нею владику зі свого числа, так інколи й діти країни теж обирали для керування нею владику країни, який потім ставав їхнім князем. У пізніші часи це ставалося дедалі частіше. Але дітьми країни завжди були лехи, кмети і владики. Ці діти зібралися тепер у цій залі. Князь править тільки через вас і разом із вами. Ваші права слід забезпечити раніше від прав князя, бо князь походить від вас. Тільки так може настати щаслива і миролюбна доба, за якої хтось один не може тільки для себе вживати та марнувати всю силу і добро. Але серед князів траплялися такі, які не шанували прав дітей країни і думали тільки про власний добробут. Навіть наш шляхетний, ясновельможний і славетний князь Собеслав – нехай Господь дарує йому одужання – не завжди просив ради великих і часто лишав їх осторонь. Тому я й не підводився за його посланця на нашому з’їзді, хоча мені аж ніяк не кривдно, що він сидить отут перед нами на стільці. Оскільки вам тепер як дітям країни треба обирати князя, ви, звичайно, зважите все аж до останнього висновку, хто має бути майбутнім князем і чи поважатиме він ваші права. За ці дії ми можемо висловити вам лише найглибшу подяку, бо завдяки вам на наші поля знову повернуться щастя, спокій і багатство, як і було колись. Дехто з нас до вашої появи в цьому місті й цій залі провадив багато різних зустрічей і спрямовував свої думки й на ці речі. Нам прийшов на думку чоловік, якого раніше вже називав мій брат Зната і якого порадив превелебний єпископ Оломоуцький: Владислав, син нашого колишнього шляхетного князя Владислава. Він добрий і приязний, любить наших дітей, поділяє їхні радощі і страждання, дослухається до їхніх думок, грає в їхні ігри і поважає їхні права, шанує їхніх батьків і поради цих батьків. А якщо ви оберете іншого Владислава, сина Собеслава, то, безперечно, тільки тому, що переконані, мовляв, він ще краще захищатиме ваші права, ще більше дослухатиметься до ваших порад, дасть ще більше щастя дітям нашої країни. Я закінчую свою промову, що й так уже тривала задовго.

Начерат знову пішов на своє місце.

Пролунали вкрай гучні, майже оглушливі вигуки:

– Не сина Собеслава! Твого Владислава! Владислава! Владислава! Владислава!

Син Начерата відстебнув свого меча разом із піхвами від пояса і на радощах підкинув його над головою. Більшість присутніх почали ляскати долонями по піхвах мечів, усюди гуркало і бряжчало. Мало не всі попідводились, чимало людей стояли на своїх стільцях.

Коли знову можна було розібрати голоси, й далі лунало лише одне слово:

– Владислава! Владислава! Владислава!

Коли крики стихли, стали чутні голоси, які вимагали:

– Годі балачок! Годі балачок!

Могутній чорнявий Пржедбор крикнув страхітливим голосом:

– Владислава обрано!

Потім цей крик лунав наче з єдиних вуст усієї зали:

– Владислава обрано! Владислава обрано!

Зрештою, коли збігло досить багато часу, Здик підійшов до дзвону і щосили вдарив по ньому. А коли галас трохи ущух, крикнув:

– Навіть якщо ви обрали таким способом, усе-таки слід викликати тих, хто уповноважений говорити, а потім провести голосування.

Наперед вийшов Бен і вигукнув:

– Як другий голова зборів я прошу виступити тих, хто ще записаний!

– Ми вже не говоримо! – гукнули численні голоси.

Бен знову звернувся до з’їзду:

– Якщо більше ніхто не хоче виступати, відповідь треба дати мовчанням. Отже, я ще раз закликаю говорити наступного промовця.

Відповіді не було.

– Отже, дискусії про вибори князя припинені! – вигукнув Бен.

– Припинені! – озвалося чимало голосів.

Здик тепер тричі з довгими інтервалами вдарив по дзвону, то був знак готуватися до голосування. Потім крикнув:

– Щоб можна було голосувати, учасники з’їзду повинні сісти.

Коли всі сіли, Здик говорив далі:

– Я, Здик, єпископ Оломоуцький, перший голова цих високих зборів, прошу підвестися зі своїх місць усіх, хто вважає, що після смерті нашого славетного князя Собеслава князем Богемії і Моравії має стати Владислав, син ясновельможного покійного князя Владислава!

Начерат підвівся зі свого місця, за ним Зната, старий Мілота, Ктибор, підвелася вся молодь, вставало дедалі більше людей, навіть священики, аж поки нарешті майже всі збори стояли коло своїх місць.

Здик тепер крикнув ще гучнішим голосом:

– Про випадок смерті князя Собеслава пани Богемії і Моравії обрали князем наших земель Владислава, сина останнього померлого князя Владислава! Про цей вибір запишуть на пергаменті.

Усі раділи, аж тремтіла зала і здригалося повітря. Минуло чимало часу, і тільки тоді можна було розчути окремі крики:

– Тепер усе скінчилося щасливо! У країні тепер знову щастя! Нарешті ми вирішили! Тепер усе добре!

Здик подав знак, що хоче говорити. Коли після великих зусиль залу нарешті трохи вгамували, він повідомив:

– Тепер я доручаю відправити посланця до обраного, що перебуває тепер у Відні, а також посланця, який повідомить князя Собеслава про те, що сталося.

Підвівся й заговорив Начерат:

– Я думаю, що це доручення добре, пошлімо вісника до Владислава, і я пропоную, щоб ми за три дні зібралися на раду щодо послання до Собеслава.

– За три дні до Собеслава! За три дні до Собеслава! – кричали майже всі.

Знову лунали радісні вигуки.

Єпископ Сильвестр вийшов на відкритий простір, підняв руки вгору й помахав ними на знак, що хоче говорити. З його синіх очей на сиву бороду й на одяг котилися сльози.

– Єпископ промовлятиме! Єпископ промовлятиме! – лунали численні голоси.

Коли запанувала тиша, єпископ Сильвестр заговорив гучним голосом:

– Я Сильвестр, обраний єпископ Празький, як найвищий духовний пастир Богемії заперечую цей вибір. Він нечинний і гріховний перед триєдиним Богом. Якщо святий Адальберт, що править нам за взірець, відмовився від своєї посади, бо не міг відповідати за те, що його піддані не зреклися поганських звичаїв, то і я не можу відповідати за те, що довірені мені люди доброхіть і з радістю порушили заповідь Господню, і зрікаюся своєї посади. Молитва моя далі полягатиме в тому, щоб Господь не покинув цю країну через те, що її найкращі сини згрішили.

Після цих слів знявся несамовитий лемент. Єпископ із похиленою головою пішов на своє місце й сів. Більшість присутніх ладналися покинути залу.

Здик підійшов до єпископа Сильвестра, поклав йому обидві руки на плечі, глянув йому в обличчя й заговорив:

– Мій батьку й товаришу, з яким я в Єрусалимі молився на Гробі Господньому, тут немає ніякого гріха. Тут радше помилився Собеслав, що думав тільки про своїх дітей. Наш обранець урятує країну від занепаду, і прикро розчаруються ті, хто пов’язує з ним легковажні та егоїстичні сподівання.