Вітіко

Вітіко ще раз провідав свого коня. Коли повернувся, за столом точилася розмова про справи в Лісовому краї, про те, що роблять його жителі, і як слід упорядкувати те або те.

Надходила ніч, і Ровно підвівся, запрошуючи всіх на спочинок. Разом з ним усі підвелись і розпрощалися.

До Вітіко підійшов слуга з запаленою буковою скіпкою, щоб провести його до кімнати. Він повів Вітіко сходами нагору в кімнату, де на дерев’яному настилі йому приготували місце для спання. Слуга вставив скіпку в залізний світець, прикріплений на стіні, під світцем на підлозі стояла велика залізна миска, куди падали згорілі частинки скіпок. Він поклав під стіною ще багато скіпок, які ніс під рукою, і вийшов. Вітіко взяв двері на великий дубовий засув, що був на них, роздягся, повісив одяг на кілочки і спокійно ліг, давши дотліти скіпці в залізному світці.

Тільки-но засіріло, Вітіко вже підвівся й пішов до коня в стайню. Там він ще раз побачив Озела, що загнуздав і осідлав коня, готуючись покинути башту.

– Озеле, – звернувся Вітіко до нього, – приїзди незабаром до мене.

– Так, незабаром, – пообіцяв Озел. – А ти до мене.

– Авжеж, – сказав Вітіко, – і бувай здоровий!

– І ти теж, – побажав Озел, сів верхи і виїхав із брами.

Вітіко, доглянувши коня, пішов у світлицю. Там уже зібралося багато людей. Там тепер були й старші чоловіки, яких Вітіко не бачив учора ввечері. Прийшли навіть жінки і дівчата. Більшість їх стояли. Коло одного вікна стояв Ровно. Він, як і вчора, був у чорному уборі, але сьогодні підперезався. На голові він мав сіру повстяну шапку. Поряд із ним стояла жінка з ніжними щоками. Її світло-сірий одяг плавно спадав донизу, мала вона ще й блакитний пояс. Збоку від неї стояли хлопчик і дівчинка. Далі стояла вродлива дівчина в темно-синьому вбранні з фіалковим поясом. Її коси були чорні, очі – чорні, щоки – рожеві, а вуста – не менш червоні, ніж вишні в саду. Далі стояли чоловіки і юнаки. Здебільшого вони були в бахматих темних уборах. Ніхто з чоловіків не мав зброї. А жінки та дівчата мали широке темно-сіре або буре вбрання й гарно вишиті пояси.

На столі стояла величезна макітра з теплим молоком, яке наливали в кухлі й подавали людям. Якийсь слуга подав кухоль й Вітіко. Вітіко випив, поставив кухоль на стіл і підійшов до Ровна. Той привітав його, повів до жінки з ніжними щоками і представив свою родину:

– Це Людмила, моя дружина. – Потім підвів до дітей і пояснив: – Це Міш, мій синочок, а це Дюрантія, моя донечка.

Потім підвів до дівчини в темно-синьому вбранні й представив її:

– Це Дімут, моя сестра.

Потім показав на чоловіків, які стояли далі, й пояснив:

– Це Ярош, мій дядько, зі своїм первородним сином Лутою та іншими родичами, а це мій дядько Стан зі своїм первородним сином Бранішем та іншими родичами, це мій дядько Бетлеб із сином Пореєм, цей мій двоюрідний брат Вацлав, це мій двоюрідний брат Мішек, це мій брат Дуда, а це мій брат Веліш.

Потім Ровно повів Вітіко до жінок і мовив:

– Це Сватислава, дружина Стана, це Млада, дружина Бетлеба, це Ріхса, дружина Браніша, а це Юта, дружина Порея. Молодших чоловіків та дівчат я не називаю, ти й сам познайомишся з ними. Всі вони прийшли привітати тебе, а потім підуть у своїх справах.

Обернувшись до всіх родичів, Ровно вигукнув:

– Це Вітіко з Плани, наш сусід і наш гість!

Після цих слів чимало людей підійшли ближче і подали Вітіко руку. Інші просто вклонилися, люди мало-помалу почали виходити з кімнати.

Вітіко підступив до Людмили, дружини Ровна, і сказав:

– Я приїхав до Ровна, бо бачив його в день виборів у Вишеграді і він мій сусід, я провідав його для розмови з ним.

– Ласкаво прошу до нашого дому і до нашого роду, – запросила Людмила. – Потім обернулась до Дімут: – Ви, звичайно, теж не відмовите чужинцеві в гостинності в цьому домі.

– Друзі мого брата – мої друзі, – відповіла дівчина.

Після цих слів ранкові привітання скінчилися і люди розійшлися.

Ровно вивів Вітіко надвір. Вони вийшли з брами на смужку землі, що вела від башти. Там Вітіко побачив, що велика чотирикутна башта стоїть серед боліт. По греблі вони вийшли на мокру луку, де вряди-годи полискували озерця та струмки. Зрештою, там, де земля піднялася, почалися лани, збіжжя на них уже половіло. За ланами ріс ліс.

Зрештою Ровно та Вітіко вийшли на широку тверду місцину, де стояло чимало хат і халуп. Над деякими курився дим, перед деякими гралися діти, тут і там із дверей виходила якась жінка і дивилася їм услід.

За хатами знову тягнулися лани, на них де-не-де працювали люди. За ланами піднімалися вгору луки, там росли поодинокі дерева і паслися корови, отара овець, свині та кози, походжали пастухи. А вже за луками починався непрохідний ліс.

– Ми доглядаємо маєтності, успадковані від наших предків, неподільно і спільно, – розповідав Ровно. – Мене обрали головою роду, після моєї смерті оберуть когось іншого. Ось вони розкинулись перед тобою: башта, луки, лани, знову луки і ліс. Більша частина володінь, які належить нам, покрита лісом. Але ми намагаємось викорчувати його і збільшити наші орні землі. Коли число наших родичів зростає, ми завжди будуємо новий дім або хату. В башті є досить місця для всіх людей із їхнім харчем і всіх тварин із їхнім фуражем. Коли нам загрожує ворог, ми можемо піти в башту і боронитись, аж поки він відступить: адже довго він стояти не зможе, бо в лісі зголодніє. А якщо він спалить хати та хижі, потім ми відбудуємо їх. Але від часів наших прадідів таких нападів не ставалося. А тоді точилася війна. А чи були війни ще раніше, ми не знаємо, бо немає нікого, хто б міг розповісти що-небудь про таку давнину.

З лук коло лісу Вітіко і Ровно пішли дугою через лани вже іншою дорогою до смужки землі, яка вела до башти. В башті Ровно показав Вітіко приміщення і комори, де можна було б розмістити тварин і припаси, показав і стайні. Потім повів його сходами нагору в громадські кімнати, де не жив ані він, ані його родина. Всі кімнати були побілені вапном і мали прості ялицеві меблі. В більшій кімнаті зберігалася зброя: довбні, булави, бердиші, метальні сокирки, бойові сокири, списи, мечі, арбалети і катапульти. Деякі кімнати були підготовані для оборони. З найвищої кімнати Ровно і його гість вийшли на покрівлю. Вона була зроблена з грубих дощок, трохи нахилених досередини, а також мала пристрій, який давав змогу спорудити швидко з балок горизонтальну поверхню, щоб поставити на них великі катапульти. Покрівля мала навколо грубі муровані бруствери, а оскільки дощова вода стікала всередину, для її відведення спорудили дерев’яний жолоб, який випускав воду далеко від мурів над болотом.

З башти можна було оглянути долину, але годі було щось побачити поверх навколишніх лісів.

Опівдні до світлиці принесли обід. За обідом були присутні Людмила, Дімут та інші жінки. А загалом було менше людей, ніж уранці, коли всі вітали Вітіко, бо ті, хто мав родину, обідали з нею в своїх хатах і хижах. На стіл подали телячу печеню, рибу, птицю, пиво і житній хліб.

Вітіко гостював у Ровна три дні. Четвертого дня, коли зійшло сонце, він поїхав далі на схід. Вітіко проминув луги, лани і луки, що стелились навколо башти, і знову заїхав у ліс. Там тік струмок у східному напрямі і вздовж струмка тягнулася стежка. Вітіко їхав по тій стежці. Він цілу годину повторював вигини струмка, долаючи коріння, болітця і каміння. Потім струмок змінив свій напрям і по довгому, порослому лісом схилу потік на північ. Вітіко ще з півгодини їхав уздовж струмка. Потім струмок повернув удруге і знову біг на схід. Вітіко дві години їхав по густому лісу, аж поки поміж двох скель разом із бурхливою водою дійшов до Влтави. То було місце, де стояв Крумлов.

Вітіко шукав для себе і для коня заїзду, щоб покріпитися. Він пробув там дві години. І знову вчинив так, як і першого разу. Вийшов на скелю над Крумловом і споглядав місцевість. На південь від крутої скелі містився потрійний закрут Влтави, всередині якого стояли хати Крумлова, на півночі тягнулась ущелина, по якій приїхав Вітіко, на заході скеля переходила в пологу й дедалі ширшу ділянку землі, придатну для ланів і городів, на сході скеля теж полого опускалася.

Покріпившись і нагодувавши коня, Вітіко поїхав далі. Він знову обрав східний напрям. Вітіко їхав поміж високих скель і Влтавою, поки річка текла на схід. Коли вона повернула на північ, Вітіко покинув її і їхав по пагорбах, дотримуючись свого напряму. Ліс уже скінчився, і Вітіко їхав тепер поміж ланів, лук, лугів, чагарників, гаїв і розкиданих де-не-де осель. Коли сонце було вже на вечірньому прузі, він добувся до жупного містечка Дудлеби. Вітіко їхав місточком через річку Мальше, а потім поміж хат до жупної садиби. Садиба стояла окремо, мала сірі стіни і круті ґонтові покрівлі. Садибу захищав міцний мур. Вітіко під’їхав до низенької брами, над якою височіла велика надбрамна арка з давніх часів. Брама була відчинена, тож Вітіко заїхав на подвір’я, яке обступили стайні, клуні, повітки тощо. Якийсь чоловік запитав Вітіко, чого він хоче. Вітіко відповів, що хоче бачити жупана. Чоловік притримав Вітіко стремено, коли той спішувався, й допоміг йому завести коня до стайні. Потім повів його на друге подвір’я, а звідти – в простору залу, де стояло багато кам’яних столів. За одним з них на кам’яному нерухомому стільці, застеленому килимом, сидів жупан Любомир. Він був у широкому темному вбранні, на яке спадало його нічим не прикрите сиве волосся. Коло столу стояв чоловік у сірому вбранні з поясом, жупан розмовляв із ним. За кілька кроків позаду чоловіка стояла жінка в не дуже широкому синьому вбранні, підперезана сплетеним з лика поясом. Чоловік, що завів Вітіко, знаком звелів йому зупинитись на кілька кроків позаду жінки й чекати, а сам вийшов із зали. Любомир далі розмовляв із підперезаним чоловіком у сірому вбранні. Нарешті той чоловік ледь уклонився, немов дякуючи, і вийшов із зали. Тепер до Любомира підійшла й заговорила жінка, він відповів їй, жінка знову щось казала, жупан відповідав далі. Розмова тривала досить довго. Потім жінка захотіла поцілувати край одягу жупана, але він не дозволив, і вона вийшла з зали. Тепер підійшов Вітіко. Коли він став перед Любомиром, той запитав:

– Чого ти хочеш, мій сину?

– Моє бажання полягає тільки в тому, – відповів Вітіко, – щоб ви дозволили мені подивитися на вас і я подякував вам, бо ви одного разу заступилися за мене.

– Тож зайди до моєї кімнати прийнять, – мовив Любомир, підвівся й пішов до дверей, Вітіко – за ним. Любомир відчинив двері й повів Вітіко кам’яними сходами вгору. Вони зайшли у великий передпокій із темно-сірими стінами, де було багато озброєних людей. Любомир сказав:

– Славо, піди вниз і стій у кам’яній залі на варті, раптом ще хто-небудь захоче говорити зі мною до заходу сонця.

Один з озброєних чоловіків пішов сходами вниз. Любомир завів тепер Вітіко в другий передпокій, що був, проте, набагато меншим за залу. В тому передпокої перебували троє неозброєних слуг. Любомир сказав одному:

– Радиме, принеси вино і пироги.

Слуга пішов, а Любомир і Вітіко перейшли з передпокою до просторої світлиці. То була наріжна кімната, що мала по чотири вікна на кожній зовнішній стіні. Вона вся була оббита в’язовими панелями, та й стеля була вирізьблена з в’язу. Підлогу вкривали шкури козуль. У світлиці стояли три великі столи з в’язового дерева і багато стільців із того самого дерева. Над дверима і над кожним вікном висіли пишні оленячі роги. Вздовж стін і навіть у заглибинах вікон тягнулася лава, теж в’язова. Лава уривалася тільки в чотирьох місцях, і на тих місцях на високих підставках стояли чотири вирізьблені з дубу великі людські постаті.

Коли чоловіки дійшли до середини світлиці, Любомир зупинився й проказав:

– Ласкаво прошу, Вітіко, за що ти хочеш подякувати мені?

– Ви знаєте мене? – здивувався Вітіко.

– Ти був зі мною коло смертного одра доброго князя Собеслава, – відповів Любомир, – і виконав для нього завдання, яке могло погано скінчитися для тебе.

– Я зворушений, що ви були коло вмирущого Собеслава, – мовив Вітіко, – а дякую вам за те, що ви заступилися за мене у великій залі Вишеградського замку.

– Я заступався не за тебе, – поправив його Любомир, – а за справу. Але мені дуже сподобався твій учинок і я радий, що ти приїхав подякувати. Бачиш, ми тут живемо серед того, що може запропонувати земля, яка межує з великим Лісовим краєм: лісової деревини і шкур та рогів лісових тварин. Постаті, які тут стоять, належать до давньої історії держави: Само, Крок, Лібуша і Пржемисл. Їх вирізьбив абат Боржетех, що був приятелем мого батька й подарував їх йому. Від мого батька вони дісталися мені.

Тільки-но Любомир сказав ці слова, як у світлицю повернувся Радим, якого посилали за вином, і приніс на таці два срібні келихи з вином і невеличкий круглий пиріг. Поставив тацю на середній стіл і вийшов.

– Ну, Вітіко, бери вітальне вино і відламай шматок пирога, яким частують у домі, – припросив Любомир.

Вітіко взяв один срібний келих і відпив трохи вина. Поставивши келих на місце, відламав шматок пирога і з’їв. Любомир пив із другого келиха і теж відламав шматок пирога. Потім сказав:

– Вітіко, я з радістю приймаю тебе в своєму домі і тебе шануватимуть тут як гостя так довго, скільки захочеш побути тут. Сядь тепер коло мене на цей стілець.

Любомир показав на стілець коло столу, де стояло вино, Вітіко сів, а Любомир сів на стілець поряд із ним.

– Я дякую вам за добре прийняття, – подякував Вітіко. – Якщо дозволите, я побуду у вашому гостинному домі лише кілька днів.

– Чини, як воля твоя, ми цю волю завжди пошануємо, – мовив Любомир.

– А я постараюсь не зневажити гостинність, яку ви засвідчуєте мені, – відповів Вітіко.

– Вітіко, після зішестя на престол Владислава ти виїхав із Праги, ми багато чули про це в нашому краї, – казав далі Любомир.

– У лісі, що тягнеться до Баварії, є будиночок, що належить нам, – пояснив Вітіко, – а в тому будиночку живе один старий управитель, і я пішов туди, бо вже давно не бачив його.

– Він стоїть у лісі на Влтаві, – додав Любомир.

– Понад день їзди звідси в лісі на захід, – уточнив Вітіко, – і не зовсім на Влтаві, а коло села Плани, де є й церква.

– Знаю, – кивнув головою Любомир, – там усю долину обступає великий ліс.

– Якраз перед тим лісом, – додав Вітіко.

– Там ще досі є рисі, ведмеді та вовки, – промовив Любомир, – і було б ще більше, якби не суворі зими.

– Бо ж вони дають хутро людям, які не дуже бояться звірини, – зауважив Вітіко.

– Лісова церква у Горній Плані дуже давня, – говорив Любомир, – її збудували задовго до навернення князя Борживоя, там хрестили лехів із півдня країни і там молився самітник Ципрін.

– Десь так само мені розповідав і священик із Плани, – докинув Вітіко.

– Що ж, дбай тим часом про свій дім, як дає тобі змогу твоя молода сила, – наставляв Любомир.

– Я допомагаю і дбаю, як можу, – запевнив Вітіко. – Земля там для збіжжя бідна, а для плодів ще бідніша.

– Там, де бідна земля, суворі люди, – прорік Любомир, – але люди не знають ані того, ані сього.

– Люди живуть у нас із того, що родить земля, – розповідав Вітіко, – і з того, що вони беруть у лісі. Дехто намагається шукати заробітку навіть десь зовні.

– Якщо той заробіток дістається не завдяки війні, до прибутку від якої звикли, – мовив Любомир.

– За давніх часів таке, звичайно, траплялося, – підтвердив Вітіко. – Люди ще досі розповідають про це і мають речі, які дісталися їм завдяки війні.

– Як і всюди, – кивнув Любомир.

– Тепер вони мало знають про час і його значення, – відзначив Вітіко.

– Ми всі мало знаємо, – доповнив Любомир. – Час, мій сину Вітіко, ще не дозрів. Дві волі, які забезпечили висування нового князя, мають розпастися, і тоді в країну прийдуть лихо і проллється кров, від чого, як здавалося декому, вони вбереглися. Серед усіх був, напевне, лише один чоловік, що ясно бачив майбутнє, а саме: князь Собеслав, але тепер він уже небіжчик. Він хотів запобігти лихові і тому сказав своєму синові Владиславу, щоб той скорився своєму двоюрідному братові, та й закликав ще свідків для своїх слів, зокрема таких молодих, як ти, щоб вони ті слова передали для пізніших часів, але це не зарадить. Собеслав діяв під примусом як умирущий чоловік з умирущими силами. Якби він жив, то, напевне, зупинив би все.

– Багатьох людей я не можу збагнути та пізнати в їхніх учинках, – зітхнув Вітіко.

– Вони самі себе не можуть збагнути, – сказав Любомир. – Їх поганяє несамовитість їхніх поривів, а вони не можуть визначити, що вони здатні зробити даної миті. Якщо старий Болеміл доживе до дев’яноста літ, як він бажав своєму батькові, його очі ще, може, побачать, що він їм напророчив. Новий князь хотів затримати тебе коло себе?

– Так, – відповів Вітіко, – але спершу мені треба зорієнтуватися.

– Дитино моя Вітіко, ти, напевне, ще з’ясуєш, що слушне для тебе, – сказав Любомир. – Зусилля спершу мають стати відвертіші, і тоді багато хто ясно побачить, що йому треба робити. Князь усюди прагне зміцнитися. Він збільшує навколо себе число своїх людей, намагається укріпити частини країни, щоб мати друзів. Сину Оттона Чорного він знову дав Оломоуцьке князівство, а Владислава, сина князя Собеслава, що раніше сидів там, запросив до Праги, щоб мати його перед очима. Князь дав йому багаті маєтності і всюди висуває його наперед. Навесні зі своєю молодою дружиною він їздив до німецького короля у Вюрцбурґ.

– Таж німецький король Конрад – єдиноутробний брат Ґертруди, дружини Владислава, – мовив Вітіко.

– Це теж може бути причиною, чому вони поїхали до нього, але вони могли б і союз там укласти, – заперечив Любомир. – Ті, хто був присутній у Вишеграді в день виборів, почасти були за Владислава, а почасти були розпорошені, але ж вони завжди можуть зібратися знову. Нехай тепер буде так, як є, слід почекати, що станеться.

– А ви знаєте щось про ясновельможну княгиню Адельгайду? – запитав Вітіко.

– Дещо знаю, – відповів Любомир. – Вона й досі з дітьми Собеслава Ульріхом і Вацлавом живе в Гості.

– Узимку один посланець казав мені, що вона тоді була там, – додав Вітіко.

– Вона й досі там, – мовив Любомир, – і далі житиме там і справлятиме жалобу. Вона має необмежену владу над замком, а князь призначив Бореша її каштеляном.

– Це добре для неї, – зауважив Вітіко.

– Авжеж, добре, – підтвердив Любомир.

– Але ж у країні всюди спокій, – мовив Вітіко.

– Тепер спокій, надто в нас, бо ж ми живемо на відшибі. Народ тут живе і не відає, що станеться, обробляє поля і любить гру на козі й танці. Ми, що поставлені в країні як вартові турботи про народ, не можемо робити чогось іншого, як задовольняти його бажання, давати йому поради й допомогу і сприяти вірі, завдяки якій він стає моральніший і щасливіший.

– Чотири дні тому я чув, як люди під місяцем у лісі співали поганських пісень, – сказав Вітіко.

– Вони справляли тризну, – пояснив Любомир, – таке стається раз по раз і, мабуть, триватиме ще довго. Народ любить давні звичаї, і це добре. Якби народ змінився за одну мить, це означало б перевернути і країну, і людей. Хоча тут, на півдні, віра набагато давніша, ніж на півночі, що лежить ближче до поганських земель, тут теж збереглося багато звичаїв, які нагадують про давні часи, і вони зберігатимуться ще багато років. Якщо ці звичаї не становлять віровчення, вони не дуже й шкодять. Коли-небудь настане час, коли все змішається, і люди вже не знатимуть, чи той звичай поганський, а чи християнський. Якби ти коли-небудь був тут під час сонцестояння, ти б побачив на всіх пагорбах давні вогнища, які вони запалювали колись, відзначаючи поворот сонця. Коли тутешні люди звертаються до Святої Діви Марії, чимало їх ідуть до священних дерев або священних скель і співають їй, прикладаючи руки до чола. Крім того, ворожать на різних знаках, замовляють худобу, коли вона вперше виходить на луки, і вважають яструба за священного птаха.

– Я всюди, де бував раніше, – підтвердив Вітіко, – бачив вогнища на честь сонцестояння, баварці на Дунаї, Інні, Трауні та Енсі теж чинять так.

– Отже, цей звичай дуже поширений, – підсумував Любомир, – тож і зникне не дуже повільно. А загалом наш народ тут добрий та лагідний і цілком заслуговує, щоб його захищали, берегли і не змушували до страждань, бо ж він ні в чому не завинив. Я спершу покажу тобі світлицю, яку ми виділимо тобі в цьому домі для проживання, щоб ти відпочив або якось інакше, як воля твоя буде, використав свій час, а потім я поведу тебе до своєї дружини і ти повечеряєш із нами. Про твого коня добре подбають.

– Якщо дозволите, я подбаю про нього сам, – мовив Вітіко.

– Добре, що ти так робиш, – похвалив Любомир, – бо коні часто краще віддячують за догляд своєму доглядачеві, ніж будь-якому іншому вершнику. Роби, як ти звик, я дам тобі когось, щоб служив тобі. А тепер випий ще трохи зі свого келиха і потім ми вийдемо звідси.

Сказавши ці слова, Любомир узяв свого келиха й випив. Вітіко теж узяв келих. Потім обидва підвелися й пішли до дверей. У передпокої Любомир сказав:

– Радиме, піди з цим молодим вершником і роби, що він накаже. А я, Вітіко, тепер попрощаюся з тобою, а потім сам проведу тебе на вечерю.

Любомир вийшов із кімнати.

Вітіко попросив Радима повести його в стайню до коня. Той привів, Вітіко доглянув коня, а потім звелів слузі показати кімнату, де він мав спочивати. Слуга повів його двома різними сходами нагору, а потім через передпокій у простору світлицю, що мала три вікна. Там Вітіко сказав:

– А тепер можеш іти, я вже не потребую твоїх послуг.

Слуга вийшов у двері, а Вітіко ступив уперед і оглянув кімнату. Вона вся була оббита підпаленим ялицевим деревом і мала підлогу з червоного тису. На підлозі лежали сплетені з очерету мати. Ліжко, на якому лежала постіль із м’яких укривал та хутр, стіл і чимало стільців, козла для одягу, умивальник і дві лави, що стояли вздовж стін, були виготовлені з натертого воском дубу.

Вітіко пройшовся кілька разів по кімнаті. Потім сів на стілець. Згодом підійшов до вікна і глянув на містечко Дудлеби. В жовтаве вечірнє небо здіймалися причілки, покрівлі, комини, дах великої церкви та дзвіниця. Вітіко побачив, що містечко стоїть на видовженій смузі землі, утвореній довгою петлею річки Мальше. На сході ця смуга поєднувалася з рештою суходолу. Понад хатами він бачив горбкувату місцевість, де можна було розрізнити лани, луки, луги, ліси і людські оселі. Потім ішла темна смуга – ліс, із якого він вийшов. Та смуга тягнулася на захід аж до обрію. З містечка долинав гамір людського життя.

Згодом Вітіко знову пішов до стайні, щоб закінчити догляд свого коня. Доглянувши, повернувся до кімнати.

Коли сутінки вже майже переходили в пітьму, прийшов Любомир і повів Вітіко до їдальні. Вони зайшли в двері, за якими стояло двоє вартових, що потім пішли вслід за ними. Пішли сходами вниз, далі по довгому коридору і зайшли до їдальні. То була довгаста зала з великими арковими вікнами на обох кінцях. Стіни з гранітних брил до висоти людського зросту, а то й вище були оббиті гладенькими ялівцевими панелями. Вздовж обох стін тягнулися дубові лави. Вздовж зали стояв стіл, накритий білим обрусом і заставлений стравами. Зі склепіння над столом звисали три великі світники, в кожному з них горіло кілька скіпок.

У дверях зали стояло багато чоловіків. Любомир повів свого гостя повз них до верхнього краю столу. Там стояла жінка в широкому темно-каштановому вбранні, підперезаному гаптованим золотом поясом. Золота сіточка притримувала на її голові пишні сиві й білі, мов сніг, коси. За тією жінкою стояли дві молодші жінки, а за ними – троє дівчат. Любомир підвів Вітіко до жінки і сказав:

– Болеславо, я привів до тебе юнака Вітіко, що з наказу князя Собеслава приїхав на з’їзд у Вишеград, потім князь Собеслав повідомив йому при свідках свою останню волю щодо наступності, а тепер він живе в будинку в лісі неподалік від нас.

Жінка з приязню на обличчі обернулась до Вітіко і сказала:

– Наш пан і жупан Любомир, мій чоловік, казав мені, що ви наш гість. Я з радістю ласкаво запрошую вас і прошу задовольнитися тим, що є в нашому бідному домі і що двоє самотніх людей змогли приготувати для вашої втіхи.

– Висока пані, ви засвідчуєте мені велику прихильність, – відповів Вітіко, – гостинно приймаючи мене в своєму домі, і я вдячний вам за це.

Любомир обернувся до чоловіків, які стояли коло дверей, і, показавши на першого, мовив:

– Це Растислав, мій родич, що допомагає мені в моїх обов’язках.

Потім показав на другого й мовив:

– Це Видимир, мій родич, він теж допомагає мені в моїх обов’язках.

Потім показав на третього й мовив:

– Це Вентислав, мій родич, і він допомагає мені в моїх обов’язках.

Потім показав на цілий ряд чоловіків і мовив:

– Це Кодим, Момир, Диш, Дерад, Вацлав, а це Гостивіл. – І після кожного імені додавав: – Це мій родич, що допомагає мені в моїх обов’язках. – А в кінці додав: – Я всім їм удячний, і ми запевнили одне одного у взаємному захисті.

Після цього Любомир напівобернувся до Вітіко і вигукнув:

– Цей юнак – Вітіко, наш сусід у Лісовому краї і, поки йому подобається, наш гість.

– Ласкаво просимо! – гукнув один із чоловіків.

– Ласкаво просимо! – гукнув другий.

– Ласкаво просимо! – гукнули всі.

Коли вітання скінчилися, відчинилися двері, принесли в різних посудинах наїдки та напої і поставили їх на стіл.

– Помолімося Богові! – закликав Любомир.

Чоловік у бахматій темній сутані, що стояв геть позаду, підійшов до столу і вголос проказав молитву, яку решта повторювали.

– Сіме, покажи місця, – звелів Любомир.

Чоловік у білому вовняному вбранні, який відчиняв двері, коли слуги принесли страви, показав Вітіко стілець і рухом руки, що був зрозумілий усім, показав стільці решті чоловіків. Любомир і Болеслава сіли самі.

Любомир сидів на чолі столу. Праворуч від нього сиділа Болеслава, ліворуч – Вітіко. Коло Болеслави сиділи її жінки. Троє дівчат стояли позаду їх. Чоловіки сіли по обидва боки столу. Сиділо ще й кілька юнаків. На нижньому краї столу сидів чоловік, який проказував молитву.

Страви складалися з телячої печені, птиці, риби, дичини, а також хліба і різних пирогів. Напоєм було вино, яке з великого цебра наливали в срібні келихи. Наготові стояли і кухлі з пивом.

– Багато років тому зі мною за стіл сідали і мої сини та доньки, – проказав Любомир, – але тепер усі, слава Богу, роз’їхалися, коло мене не лишилося жодного, але всі заснували свої родини і живуть із ними.

– Таж так, – мовила Болеслава, – замолоду людина живе з батьком-матір’ю, згодом із дітьми, а на старість сама.

– Та все ж не сама, – заперечив Любомир, – бо ми тут у замку серед людей, а як вийдемо на мури або на пагорб десь за мурами, то бачимо чагарники, ліси й пагорби, за якими живуть наші діти, а вони знову-таки мають коло себе своїх дітей, що теж належать до нашого роду. Ми думаємо тут, вони думають там, ми їздимо туди, вони їздять сюди.

– Моя мати в Пржиці дуже часто довго жила сама, – сказав Вітіко, – а потім поїхала до родички в Ландсгут. Я тепер завжди сам.

– Не так, мій сину, – заперечив Любомир, – благословення твоєї матері та її бажання йдуть за тобою і щоразу повертаються до неї.

– Авжеж, мої думки повертаються до неї, – мовив Вітіко, – а її, звичайно, йдуть до мене.

– От бачиш, – мовив Любомир.

– Усі люди шукають свого майбутнього, – докинула Болеслава, – і вважають, що можуть досягти чогось доброго.

– А коли не шукають, – додав Любомир, – життя зупиняється. Ще добре, коли з чужини не приходить нічого, що пантеличить людей і збиває їх із пуття.

– Крім того, ще можна намагатися робити добро тим, хто живе навколо тебе, – мовила Болеслава.

– Я вже не сподіваюсь ніякого нового майбутнього і, коли буваю за мурами з людьми, які живуть навколо нас, – розповідав Любомир, – і вони запитують мене, або просять чогось, або ж я розмовляю з ними, то навколо мене таке добро, якого я їм бажаю.

– Дії та вчинки людини – теж її товариство, – сказала Болеслава. – Правда, шановний батьку?

– Те, що людина робить зі смиренням, – проказав чоловік на нижньому краї столу, – це її спадщина, яка лишається по ній, хоч яка незавершена.

– Якщо тільки щастя нашої країни ніхто не порушить, – спохмурнів Любомир, – і не прийде лихо в невинні хати, будинки і поля.

Після вечері одна дівчина підійшла до Болеслави і стала тримати під її руками срібну миску, друга дівчина зі срібного глечика почала зливати їй воду на руки, Болеслава помила пальці й витерла руки білим рушником, який тримала третя дівчина. Слуги подали кожному за столом миску для вмивання рук і рушник для витирання їх. Потім усі підвелися. Чоловік на нижньому краї столу знову, як і перед вечерею, проказав молитву, яку решта повторювали. Потім Любомир сказав Вітіко:

– Тебе проведуть у твою кімнату, хай тобі добре спиться під нашим дахом.

– Нехай ваш перший нічний спочинок у нашому домі буде добрим, – побажала Болеслава, – і прокидайтесь радісно, як властиво у ваші роки.

– Амінь, – закінчив Любомир. – Бувайте здорові, мої родичі!

– З Богом! – гукнули чоловіки.

Чоловік у білому вбранні тепер знову відчинив стулку дверей, одна з жінок пішла попереду з восковою свічкою, Болеслава – вслід за нею, після Болеслави пішла друга жінка і троє дівчат. Потім вийшов Любомир, присвічував йому Слава. А Вітіко сказав чоловікам, які стояли навколо:

– Бувайте здорові і не згадуйте лихом!

Після цих слів чоловіки підступили до Вітіко й подали йому руки.

– На добраніч із нашою гостинністю і нашою охороною в цьому домі! – побажав чоловік, якого Любомир назвав Растиславом.

– На добраніч! Бувай здоровий! Нехай тобі добре ведеться! – гукали інші чоловіки.

– На добраніч! – побажав їм Вітіко.

Коли всі відступили від Вітіко, стало видно чоловіка, що сидів на нижньому краї столу. Він сказав:

– Спочивайте з Богом, і ти, молодий гість, спочивай із Богом.

– Спочивайте з Богом, велебний отче! – відповів Вітіко.

Чоловіки розступилися і хотіли пропустити Вітіко до дверей. Але він сказав:

– Спершу ви.

– Спершу Вітіко! – гукнув хтось із них.

Вітіко вийшов із дверей, Радим попереду світив йому. Потім пішли зі скіпками решта. Останнім ішов чоловік у темній сутані.

Радим провів Вітіко до його світлиці, запалив там ґніт срібної лампи і вийшов. Вітіко ще походив трохи по кімнаті, посидів трохи на стільці, проказав вечірню молитву, роздягнувся, погасив лампу і ліг на ліжко. Його сон був такий, як йому бажали, а прокинувся він так, як і казала Болеслава.

Прокинувшись, Вітіко одразу пішов у стайню доглядати свого коня.

Коли зійшло сонце, Радим покликав Вітіко до Любомира і повів його сходами до великої світлиці, оббитої дубовими панелями. В ній стояв високий дубовий хрест із розп’ятим Спасителем. Там було багато стільців, довгий стіл і чимало молитовних ослінчиків. Вікна були розмальовані образами Спасителя, янголів і святих. У тій залі зібралися всі, хто вчора був присутній на вечері.