Стоїк

Розділ 1

Після нищівної поразки у довгій боротьбі Френка Ковпервуда за поновлення п’ятирічної концесії, перед ним постали дві проблеми, що найбільше його непокоїли.

По-перше, це його вік. Йому невдовзі мало виповнитися шістдесят. І, хоча він відчував себе так само енергійним, як і раніше, він розумів, що в компанії молодих і не менш спритних фінансистів йому нелегко буде швидко заробити таку саму купу грошей, яку йому гарантовано давала б ця концесія. Власне, йшлося про п’ятдесят мільйонів доларів.

Другою і навіть важливішою проблемою, як він не міг не визнати, було те, що він досі так і не досяг престижу в суспільстві, не проник до кола людей з визначним соціальним статусом. Звісно, йому дуже зашкодило колишнє ув’язнення у Філадельфії, відігравали свою роль також романи з жінками, невдале одруження з Ейлін, яка не могла надати йому справжньої суспільної підтримки, і врешті його власний неприборканий і переконаний індивідуалізм відштовхнув від нього багатьох, з ким у нього могли б скластися приязні стосунки.

Адже Ковпервуд був не з тих, хто заводить друзів менш енергійних, менш гнучких і врешті менш успішних, ніж він сам. Це здавалося йому безглуздим самоприниженням чи принаймні марною витратою часу. З іншого боку, виявилося, що затоваришувати з людьми сильними, хитрими і справді поважними нелегко. Особливо тут, у Чикаґо, де йому довелося боротися з багатьма з них за положення і владу. Натомість вони вирішили об’єднатися проти нього і не тому, що його мораль і його методи були для них неприйнятними, а радше тому, що він, чужинець, зазіхнув на фінансові угіддя, що вони вважали своїми, і здобув більше багатства й влади, ніж вони, та ще й за коротший термін. Ба більше – він завоював почуття жінок та дочок деяких зі своїх конкурентів, тож вони поставили собі за мету вигнати його з чиказького суспільства й майже досягли її.

У стосунках з жінками він завжди цінував свободу і ні за що б від неї не відмовився. Водночас у душі він завжди мав надію, що, можливо, колись зустріне жінку настільки надзвичайну, що всупереч собі прийде – звісно, не до абсолютної вірності, такої можливості щодо себе він ніколи не припускав – але до справжньої єдності почуттів і взаєморозуміння [справжнього союзу сердець і розуму]. І ось уже вісім років він відчував, що знайшов такий ідеал у Береніс Флемінг. Її ж, вочевидь, не засліплювали ні його особистість, ні його слава, ані його вміння завойовувати жінок. І саме це, а також глибоке враження, яке її краса справляла на його чуттєвість, привело його до переконання, що вона, з її молодістю, вродою, тактом і впевненістю у собі, могла б створити відповідне суспільне тло для його могутності й багатства; звісно, за умови, що він мав би свободу й міг би одружитися з нею.

На жаль, попри всю свою непохитність у стосунках з Ейлін, йому не вдавалося звільнитися від неї. Вона твердо вирішила не віддавати його нікому. А одночасно воювати з нею за свободу і вести важку боротьбу за залізничні концесії в Чикаґо було для нього надто обтяжливим. До того ж і з боку Береніс він не бачив і натяку на прихильність. Її погляд, схоже, спрямовувався на чоловіків не тільки молодших від нього, але й наділених певними соціальними перевагами, які він був не в змозі їй запропонувати. Він вперше по-справжньому відчув гіркоту любовної невдачі. Інколи по декілька годин він сидів у себе в кабінеті, занурений у переживання безнадійності поразки у своїй боротьбі за збільшення капіталу і за кохання Береніс.

Та раптом несподівано вона прийшла до нього і приголомшила, заявивши, що віднині належить йому. Він відчув себе знову молодим і, як і раніше, рішучим, повним ідей. Нарешті він завоював любов жінки, що може стати справжнім помічником на його шляху до могутності, слави й суспільного престижу.

Однак, хоча пояснення Береніс, чому вона прийшла до Ковпервуда, було щирим і прямим – «Я подумала, що саме зараз я вам по-справжньому потрібна… і я зважилася» – в ній відчувалася якась ураженість. Життя, суспільство встигли поранити її, і вона прагнула відплати за ті жорстокі образи, яких зазнала в ранній юності. Те, що вона насправді думала і чого Ковпервуд, захоплений її несподіваним приходом, не розумів, було: «Ти – вигнанець і я також. Світ не хотів відчинити перед тобою двері, а мене він намагався викинути з тієї царини, до якої я – за своєю вдачею і всією суттю – відчуваю себе належною. Ти обурений, і я також. Тож по руках: укладемо союз краси і сили, розуму й відваги, але рівний з обох боків, без панування одного з нас. Бо якщо ми не гратимемо чесно, він довго не протримається». Приблизно такими були думки Береніс, що привели її тепер до Ковпервуда.

І хоча він зумів угледіти силу й витонченість Береніс, ці її мотиви були йому невідомі. І коли вона – така чудова й розпашіла з морозу – ввійшла до нього в той зимовий вечір, він ні за що б не сказав, що вона все детально обдумала і зважила. Та й годі було чекати цього від такої юної, усміхненої, веселої і просто незрівнянної дівчини! А проте – ось вона стояла перед ним, зухвало тримаючись, але потай трішки хвилюючись. Ніщо не давало приводу підозрювати підступні наміри з її боку; радше це було кохання, якщо бажання бути з ним і належати йому до кінця своїх днів на цих умовах можна назвати коханням. З його допомогою і поруч з ним вона досягне жаданої перемоги, і вони обоє віддано й чуйно підтримуватимуть одне одного.

Отже, у той перший вечір Ковпервуд, поглянувши на неї, сказав:

– І все-таки, Беві, мені хотілося б знати, що вас привело до такого несподіваного рішення? Лишень подумати, ви прийшли до мене саме зараз, коли я вдруге в житті зазнав такої невдачі!

Погляд її синіх очей огорнув його, наче теплим ефіром.

– Я думала про вас і читала, що про вас пишуть, уже не перший рік. От лише минулого тижня в Нью-Йорку я натрапила на цілих дві сторінки про вас у «Сан». І вони, здається, допомогли мені краще вас зрозуміти.

– Справді? Газети?

– І так і ні. Звісно, не те, що вони вас лаяли, але факти, якщо, звісно, це факти, які вони зібрали. А ви справді ніколи не любили свою першу дружину?

– Не знаю. Спочатку мені здавалося, що любив. Але ж я був зовсім молодий, коли одружився з нею.

– А вашу теперішню дружину?

– Ах, Ейлін, так. Я справді був закоханий у неї колись… – признався він. – Вона багато для мене тоді зробила, а я не належу до невдячних людей, Беві. До того ж вона здавалася мені дуже вродливою, і я сильно захопився нею. Щоправда, я був дуже молодий, не такий вимогливий як зараз. Це не її провина. Це просто помилка за браком досвіду.

– Мені стає легше, коли я чую це від вас. Ви зовсім не такий безжальний, як про вас пишуть. Але ж я набагато молодше за Ейлін. І мені здається, що якби не моя зовнішність, мій розум навряд чи мав би для вас значення.

Ковпервуд посміхнувся.

– Справді. Не буду виправдовуватися в тому, що я такий, який є, – сказав він. – Розумно це чи нерозумно, але я в житті керуюся егоїстичними інтересами і, правду кажучи, не бачу іншого керівника. Можливо, я помиляюся, але думаю, що більшість із нас діють так само. Не знаю, може, існують якісь інші інтереси, що стоять вище за індивідуальні, та, як правило, приносити користь собі означає також приносити користь іншим.

– Що ж, мабуть, я згодна з такою точкою зору.

– Утім, я хотів би, що ви зрозуміли одну річ, – продовжував Ковпервуд, з ніжністю дивлячись на неї. – Я не намагаюся применшити чи замовчати жодної образи, що я, можливо, комусь заподіяв. Біль, схоже, є частиною життя, що постійно змінюється. Я лише хочу чесно розповісти про себе, щоб ви могли зрозуміти мене.

– Дякую, – відповіла Береніс і щиро розсміялась, – але ви не повинні почуватися, наче ви свідок на суді.

– Справді, майже так я себе й почуваю. І все ж таки дозвольте мені пояснити вам дещо стосовно Ейлін. Вона натура емоційна, що живе любов’ю, але ж що стосується її розуму, то вона не та людина і ніколи не була тією, яка мені потрібна. Я цілком її розумію і вдячний їй за все, що вона зробила для мене у Філадельфії. Вона була поруч зі мною всупереч осуду суспільства. Тому і я досі не залишив її, хоча вже не можу її кохати, як колись. Вона носить моє ім’я, живе в моєму домі. Вона вважає, що їй по праву належить і те, і те.

Він зупинився, трохи завагавшись щодо того, як це сприйме Береніс.

– Ви, звісно, розумієте це? – запитав він.

– Так, так! – вигукнула Береніс. – Звісно, розумію. І, маю сказати, я аж ніяк не хотіла б завдавати їй прикрість. Я прийшла до вас не для цього.

– Ви дуже шляхетні, Беві, але ви несправедливі до себе, – сказав Ковпервуд. – Я хочу, що ви знали, як багато ви значите для мого майбутнього. Можливо, ви цього ще не розумієте, але я стверджую це тут і зараз. Недарма я пильнував за вами впродовж восьми років. Це тому, що я кохаю вас і кохаю глибоко.

– Я знаю, – м’яко відповіла вона, анітрохи не вражена цим зізнанням.

– Усі ці вісім років я бачив перед собою ідеал, – продовжував він. – Цей ідеал ви.

Він зупинився. Йому захотілося обійняти її, але він відчував, що зараз цього не слід робити. Потім він витяг із кишені жилета тоненький золотий медальйон, не більше срібного долара, відкрив його й простягнув їй. На його внутрішній стороні було фото Береніс – дванадцятилітня дівчинка, тоненька, тендітна, гордовита, стримана, зібрана – така сама, якою вона була і зараз.

Поглянувши на неї, Береніс одразу пізнала його. Це було фото з того часу, коли вони з матір’ю ще жили в Луїсвіллі, її мати була людиною поважною і статечною. Як все змінилося, і скільки їй довелося пережити через це! Вона дивилася на знімок, і їй ввижалися приємні спогади.

– Звідки це у вас? – врешті спитала вона.

– Я побачив це фото на письмовому столі вашої матері в Луїсвіллі й одразу взяв собі. Звісно, не в цьому медальйоні; його я зробив потім.

Він обережно закрив медальйон і поклав назад у кишеню.

– Відтоді він завжди був зі мною.

Береніс посміхнулася.

– Сподіваюся, його ніхто не бачив. Але ж я зовсім дитина тут.

– Тим не менше ця дитина стала моїм ідеалом. І зараз більш ніж будь-коли. Звісно, я знав чимало жінок і поводився з ними відповідно до своїх поглядів і обставин. Але попри все я завжди мав певне уявлення про те, що насправді мені по-трібно. Я завжди мріяв про сильну чуйну дівчину з поетичною натурою, як ви. Думайте про мене, що хочете, але судіть мене віднині за моїми вчинками, а не за моїми словами. Ви сказали, що прийшли до мене, бо подумали, що потрібні мені. Так от: ви мені потрібні.

Вона поклала свою руку на руку йому.

– Я вирішила, – спокійно сказала вона. – Найкраще, що я можу зробити з моїм життям, це допомогти вам. Але ж ми… я… ніхто з нас не може робити тільки те, чого бажає. Ви самі знаєте.

– Авжеж, я хочу, щоб ви були щасливою зі мною, і хочу бути щасливим з вами. І, звісно, це неможливо, якщо вас щось хвилюватиме. Тут у Чикаґо, особливо зараз, мені слід бути дуже обережним, і вам так само. Тому ви зараз повернетеся до свого готелю. Але завтра об одинадцятій я чекатиму на ваш дзвінок. І тоді ми, сподіваюся, про все поговоримо, як слід. Ще тільки одне.

Він взяв її за руку і повів до своєї спальні. Зачинивши двері, він хутко підійшов до красивої кованої скрині, що стояла в кутку, і відкрив її. Звідти він дістав три таці з колекцією стародавніх грецьких та фінікійських обручок і, поставивши їх перед Береніс, сказав:

– Обирайте, якою ви хотіли б обручитися зі мною?

Поблажливо і навіть трохи байдуже, не зраджуючи собі – бо вона завжди лише дозволяла просити себе і ніколи не просила сама – Береніс деякий час роздивлялася й перебирала обручки, інколи вигукуючи, коли якась викликала її цікавість. Нарешті вона промовила:

– Цирцея, мабуть, обрала б цю срібну змійку, що згорнулася. А Єлена – цей віночок квітів із зеленої бронзи. Я думаю, Афродіті сподобалися б ця зігнута рука, що тримає камінчик. Але я обираю не тільки красу. Я візьму цю потьмянілу срібну стрічку. Тут є сила, а не тільки краса.

– Ви вмієте зробити свій вибір і, як завжди, несподіваний! – вигукнув Ковпервуд. – Беві, ви неповторні!

Він ніжно поцілував її і надягнув обручку їй на палець.

Розділ 2

Прихід Береніс до Ковпервуда у важкий для нього момент відродив у ньому віру в несподіване, ба більше, в його власне щастя. Адже в ній він бачив індивідуальність амбіційну, врівноважену, іронічну, але менш грубу й більш поетичну за нього. Там, де він прагнув грошей заради влади, якою він міг би користуватися, як йому заманеться, Береніс радше прагнула привілею виразити свою багатогранну натуру і виразити так, щоб це відповідало її естетичного ідеалу. При цьому їй хотілося не просто виразити себе в якійсь уже наявній формі мистецтва, але ж так, щоб саме її життя і її індивідуальність постали як мистецька форма. Вже не вперше вона замислювалась над тим, що, якби вона мала багато грошей і великі можливості… скільки в неї ідей, як ними скористатися! Вона б ніколи не викидала гроші на великі будинки, землі чи розкіш напоказ, а натомість створила б навколо себе вишукану й надихаючу атмосферу.

Та про це вона поки що нікому не говорила. Радше це жило в ній, у глибині її натури, яку Ковпервуд далеко не завжди розумів правильно. Тендітна, вразлива, мінлива, загадкова, ефемерна – такою вона була для нього. А тому він завжди був готовий споглядати її так само, як ніколи не набридає споглядати природу: початок нового дня, раптовий подих вітру, зміна погоди. А яким буде завтра? Якою буде Береніс, коли він побачить її наступного разу? Він не міг передбачити. Але ж і сама Береніс, свідома цієї схильності дивувати, їй притаманної, не змогла б пояснити її ні йому, ні комусь іншому. Просто вона була такою, якою була. І нехай Ковпервуд чи хто інший приймають її такою, як вона є.

І, крім того, він бачив властивий їй аристократизм. Її спокій і впевненість у собі справляли невідпорне враження й викликали повагу у всіх, з ким їй доводилося стикатися. І Ковпервуд, котрий одразу впізнав у ній це почуття вищості, те саме, яке він завжди хотів бачити в жінці, відчув себе винагородженим за довге очікування. Така молода, вродлива, розумна, врівноважена – справжня леді! Він відчув це вже тоді – на фото дванадцятирічної дівчинки в Луїсвіллі вісім років тому.

Але тепер, коли Береніс нарешті прийшла до нього, його непокоїла одна річ. Це його захоплені слова, цілком щирі в той момент, про те, що відтепер він повністю належить їй і тільки їй. Та чи справді це так? Після свого першого шлюбу, особливо після появи дітей і одноманітного сімейного життя, він з усією ясністю зрозумів, що буденні устої подружнього існування не для нього. Доказом був його роман з молодою і красивою Ейлін, жертовність і відданість якої він винагородив, одружившись із нею пізніше. Так, це була вдячність не менше, ніж кохання. Та у подальшому він вважав себе повністю вільним і нікому непідзвітним у своїх почуттях.

Він ніколи не відчував потреби і тим більше не прагнув постійних стосунків. Одначе вже вісім років він упадав навколо Береніс. І тепер він замислився над тим, як йому чесно розповісти про себе. Вона дуже розумна й прониклива. Брехня, якою можна принаймні заспокоїти, якщо не обманути, звичайну жінку, тут йому не на поміч.

Справу ускладнювало те, що саме в цей час у нього були стосунки з такою собі Арлет Вейн, що почалися лише рік тому. Зараз вона перебувала в Німеччині, у Дрездені, а тоді жила в невеличкому містечку в Айові й жадала будь-що вирватися з того середовища, де її талант гинув. Вона надіслала йому листа, в який уклала фото зі своїм вродливим личком. Але, не отримавши відповіді, змушена була позичити гроші й постала перед ним власною особою в його чиказькому офісі. І там, де фото не спрацювало, жива Арлет з її сміливістю і впевненістю у собі досягла успіху. Ковпервуду подобалися жінки з таким темпераментом. До того ж з її боку тут були не тільки міркування зиску. Вона глибоко захоплювалася музикою, мала гарний голос. Переконавшись у цьому, він вирішив допомогти їй. Арлет привезла з собою наочні свідчення свого стану: фото невеличкого будиночка, в якому вона жила з вдовою матір’ю, що займалася дрібною торгівлею, і зворушливу історію про те, як мати билася над тим, аби не тільки прогодувати їх, але підтримати її прагнення чогось досягти у житті.

Звісна річ, ті декілька сотень доларів, яких вона потребувала, були ніщо для Ковпервуда. Амбітність у будь-якій формі йому завжди імпонувала, і тепер, зворушений безпосереднім враженням від неї, він узявся влаштувати її майбутнє. Спочатку він забезпечить їй найкращу освіту, яку могло запропонувати Чикаґо, а потім, якщо вона справді виявиться вартою того, він відправить її за кордон. Але для того, аби не почуватися зв’язаним, він призначив їй певне утримання, на яке вона мала жити, і ця угода продовжувала діяти. Він також порадив їй привезти до Чикаґо свою матір. Тож Арлет винайняла невеличкий будинок, де вони влаштувалися з матір’ю, і невдовзі Ковпервуд став у них частим відвідувачем.

І оскільки Арлет виявилася розумною, щирою у своїх прагненнях – у неї не було жодних намірів скомпрометувати його, – тож їх взаємоповага і взаємна приязнь укріпилися. А зовсім незадовго до приїзду Береніс до Чикаґо, Ковпервуд переконав Арлет відправитися до Берліна, бо зрозумів, що йому не святкувати перемогу в Чикаґо. І якби не Береніс, то, ймовірно, зараз він гостював би в Арлет у Німеччині.

Одначе тепер, порівнюючи її з Береніс, він уже не відчував до неї ніякого потягу. Натомість захоплення Береніс поглинало його все більше й більше. Щоправда, його продовжувала цікавити Арлет як художня натура, він вболівав за її успіх і мав намір допомагати їй далі, та зі свого особистого життя її було б краще викреслити назавжди. Це невелика втрата. Її день минув. Краще почати цілковито нове життя. Якщо Береніс вимагатиме від нього повної вірності під загрозою розриву, він докладе всіх зусиль, аби піти назустріч її бажанням. Вона справді варта серйозних жертв з його боку. З далекої юності він не перебував у такому піднесеному стані душі – мрійливому і відкритому обіцянкам майбутнього.

Розділ 3

Наступного ранку після десятої Береніс зателефонувала Ковпервуду, і вони домовилися зустрітися в його клубі.

Увійшовши приватними сходами до його апартаментів, вона побачила, що він уже чекає на неї. У вітальні й спальні були квіти. Одначе він і досі був настільки не впевнений у своїй перемозі, що, коли вона повільно піднімалася сходами, він з тривогою невідривно дивився на її обличчя, шукаючи ознаки зміни намірів. Та, щойно вона переступила поріг і дозволила себе обійняти, пригорнути її до себе, він знову повірив у те, що сталося.

– Ви прийшли! – радісно вигукнув він, водночас із деяким ваганням оглядаючи її.

– А ви думали, не прийду? – відповіла вона, сміючись над виразом його обличчя.

– Хіба я міг бути впевнений? – сказав він. – Адже ви ніколи не йшли назустріч моїм бажанням раніше.

– Справді. Але ж ви знаєте чому. Тепер все інакше, – і вона подалась назустріч йому для поцілунку.

– Якби ти тільки знала, що для мене твій прихід, – продовжував він схвильовано. – Я не спав ані хвилини цієї ночі. І почуваюся так, наче вже ніколи не хотітиму спати… О, твої перлисті зубки… твої сині-сині очі… твої червоненькі вуста, – захоплено промовляв він, цілуючи її очі. – А твоє волосся, воно горить, наче сонце, – і він у захваті провів рукою по її волоссю.

– У хлопчика з’явилася нова іграшка!

У нього перехопило подих, коли він побачив її проникливу, але ласкаву посмішку; він обійняв її й підхопив на руки.

– Френку! Облиш! Моя зачіска… ти її геть зіпсуєш!

Вона пручалася зі сміхом, коли він поніс її до спальні, де по стінах мерехтіли відблиски полум’я каміна. Але він був настійливий, і вона дозволила роздягнути себе, забавляючись його нетерпінням.

Було вже далеко по полудню, коли він нарешті втамував свій голод і, як висловилася Береніс, «прийшов до тями», так що з ним стало можливо говорити. Вони всілися за чайним столиком перед каміном. Вона сказала йому, що дуже хотіла б залишитися в Чикаґо, аби якомога довше бути поруч із ним, але вони мають подбати про те, щоб не привертати уваги. Тут він погодився. Про нього тепер тільки й говорять, і варто йому з’явитися з такою привабливою дівчиною як вона, це викличе зливу пліток, тим більше що Ейлін живе в Нью-Йорку. Так, справді, їх не повинні бачити разом.

– Адже зараз, – додав він, – ця справа з подовженням концесії чи фактично радше з її невдачею, не означає, що я припиняю працювати й втрачу свою мережу міського транспорту, яку будував стільки років. Її акціями володіють тисячі інвесторів, і ніхто їх не відніме ні в мене, ні в моїх інвесторів без судового процесу. Тепер, Беві, – вів він далі, – конче потрібно знайти якогось фінансиста, ба навіть групу чи корпорацію, щоб продати всі ці акції за чесну ціну. І, звісно, таке не робиться нашвидкуруч. На це можуть піти роки. І насправді, я певен, що навряд чи хтось прийде з такою пропозицією, доки я сам не потурбуюся про це як про особисту послугу для мене. Всі знають, як важко вести справи з міським транспортом і мати від нього прибуток. А ще ці судові тяганини, яких не уникнути, навіть якщо мої вороги чи якісь прийдешні концерни будуть готові за це взятися.

Він сидів біля неї і вів розмову так, наче вона була одним із його інвесторів або фінансистів. І хоча її зовсім не цікавили практичні подробиці його фінансового світу, вона відчувала, наскільки глибоко його розум захоплений цими інтересами.

– Так чи так, я знаю одну річ, – втрутилася вона в хід його думок, – це те, що тебе ніхто не переможе. Ти надто розумний і надто хитрий.

– Можливо, – відповів він, улещений її оцінкою. – Та в будь-якому разі це потребує часу. Можуть знадобитися роки, перш ніж вдасться позбутися цих трамвайних ліній. Одначе така затримка може мені дещо зашкодити. Скажімо, якщо я захочу зайнятися новою справою, відповідальність за них зв’яже мені руки.

Тут він хвилину помовчав, і погляд його великих сірих очей застиг на одній точці.

– Чого б мені хотілося найбільше тепер, коли в мене є ти, – задумливо промовив він, – це забути про справи й вирушити з тобою у подорож хоча б на якийсь час. Я стільки працював. Ти важиш для мене більше за гроші, незрівнянно більше. Дивно, але я раптом відчув зараз, що я надміру працював усе життя.

Він посміхнувся й притягнув її до себе. І його слова викликали в Береніс відчуття гордості за свою владу, та водночас і ніжності.

– Це точнісінько так, любий. Ти наче такий собі великий паровоз, що летить кудись на повній швидкості, а куди й сам точно не знає.

І вона грайливо скуйовдила його волосся й ніжно провела йому долонею по щоці.

– Я багато думала про твоє життя і про все, чого тобі вже вдалося досягти. Я думаю, тобі варто було б поїхати кудись за кордон на якийсь час, подивитися на Європу. Не уявляю собі, що ще ти можеш тут зробити, окрім як ще заробити грошей. Врешті, Чикаґо – не надто цікаве місце. Як на мене, воно жахливе.

– Ну, я б цього не сказав, – відповів Ковпервуд, ставши на захист Чикаґо. – У нього є свої принади. Я приїхав сюди, маючи на меті заробити грошей, і аж ніяк не можу нарікати.

– Це я знаю, – сказала Береніс, яку розважило його заступництво, попри гіркоту всіх негараздів, яких йому довелося тут зазнати. – Але ж, Френку… – вона зупинилася, ретельно зважуючи свої слова, – знаєш, я думаю, ти набагато значніший за все це. Я завжди так думала. Чи ти не вважаєш, що тобі варто було б відпочити, подивитися на світ, просто так, не тому, що цього вимагає бізнес? Ти міг би знайти щось нове, якийсь новий проект, що приніс би тобі визнання й славу, а не тільки гроші. Ти міг розпочати нову справу в Англії чи Франції. Мені б так хотілося пожити з тобою у Франції. Чому б не поїхати туди, не запропонувати їм щось нове? Що ти думаєш про те, аби зайнятися міським транспортом у Лондоні? Або деінде? У будь-якому разі, давай поїдемо з Америки.

Він схвально посміхнувся.

– Знаєш, Беві, – сказав він, – хоч є в цьому щось неприродне – вести таку ділову розмову і при цьому дивитися в твої сині очі, бачити твоє золоте волосся, але ж усе, що ти говориш, цілком розумно. У середині наступного місяця, а можливо й раніше, ми вирушимо за кордон – ти і я. А там уже, думаю, я зможу знайти щось, що буде тобі до вподоби, адже менше ніж рік тому мені пропонували щось, пов’язане з підземною залізницею в Лондоні. Тоді я був надто заклопотаний справами тут і не мав часу на щось інше. Але тепер… – і він поплескав її по руці.

Уже встигло поночіти, коли вона вийшла від нього, спокійна, стримана, усміхнена, й сіла до екіпажа, який Ковпервуд викликав для неї.

Через декілька хвилин і сам Ковпервуд, наче окрилений, вийшов на вулицю, думаючи про те, як завтра викличе юриста й доручить йому влаштувати зустріч із мером і деякими впливовими людьми міста, аби обговорити – у який спосіб і на яких умовах він позбавиться від своїх різноманітних і величезних активів. А потім… потім буде Береніс. Одна велика мрія його життя здійснилася. То й що, як він зазнав поразки! Врешті, нема ніякої поразки! Життя – це любов, а не тільки гроші.