Чумацький шлях

Володимир Нагорняк

Чумацький шлях

Вступ

Вранішній «Ікарус» йшов повільно. Так-так, саме йшов: намацував дорогу, як сліпий стежку, вперто шарив фарами в молоці туману. Складалося враження, що міг рухатися тільки вперед – щойно вихоплений світлом шматочок дороги тут же, на очах, поглинався пеленою. Знову вихоплювався і знову поглинався. Автобус мовчав: з гори на гору, а при такому тумані, не до розмов.

«Хоч рейс відкрили!» – зрадів раптовій думці Василь Катеринчук – сивіючий, але із залишками не зовсім розтраченої молодості, навіть, якщо уважно придивитись, симпатичний мужчина. Глибоко-лагідні та напрочуд сумні карі очі, охайно, зі смаком одягнений, явно виділявся серед пасажирів-селян, але ніхто на це не звертав уваги. «Ага, а не будь автобуса…» – продовжила себе думка. «Подумаєш, заночував би у сестри Тамари у Новій Ушиці, і зраділи б!» – заспокоївся. «Заночував би…» Та заночував би, але якась, як магніт на цвяхи, недосяжна для розуміння сила тягнула на руїни пам’яті, у Вільховець, де народився, виріс, звідки багато років тому і вирушив у світ. Не міг Василь противитися тій силі, не міг, та, признався собі, і не хотів.

Нарешті! Автобус вирулив на Могилів-Подільську трасу. Розвіювався туман, стало видно як почала стидити небо ранкова зоря. «Направо!» – скомандувала думка. «Теж мені, – розізлився на неї, – що я, приблудний?» А думка не здавалася: «Струга, Ставчани, Слобідка…»

Вернув до тями шофер: раптово та різко, аж запищали, натиснув на гальма. Затрясло машину, ще раз, заклякла, відчинилися вхідні. Зграйка синичок – впорхнули дівчатка: галасливі, сонячні, гарячі. І ескорт – хлопці – статечно, куди тобі там, мужики. Заскочило кілька дебелих сумок, останньою – гітара, рушили. «Шкільний випуск!» – по обличчю Василя пробігла коротенька посмішка.

– Залітай, голото! – зайорзався шофер. Це були чи не перші його слова за весь рейс. Підійшов один:

– Що з нас?

– А як що? А куди?

– Вільховець.

– Пісню. Досп�