Czytaj książkę: «П’ятеро», strona 2

IV. Навколо Марусі

Незабаром я став частим гостем в їхньому домі; і при цьому, дивно сказати, попервах ніби й втратив з поля зору самих господарів дому – матір і батька і дітей. Усі вони потонули у строкатій і гомінкій товкотнечі Марусиних «пасажирів»; минуло багато тижнів, поки я крізь це щільне плетення сторонніх людей почав розрізняти спочатку Марусю, а потім і решту сім’ї.

У житті я, ні раніше, ні потім, не бачив такого гостинного дому. Це була не російська гостинність, активно привітна, ласкаво просимо. Тут скоріше доводилося пригадати слово з обряду єврейської Пасхи: «будь-хто, кому завгодно, нехай прийде та їсть». Пізніше я дізнався, що Ігнац Альбертович висловлював цю саму думку формулою мови свого житомирського дитинства, і це була одна з улюблених приказок: «а гаст? мит-н коп ин ванд!»³², тобто відкрий йому, гостю, двері на дзвінок, скажи: ось стільці, а ось чай і здобні булочки: і більше нічого, не пригощай його, не піклуйся про нього, нехай робить, що завгодно – «хоч головою об стінку». Повинен зізнатися, що це і справді допомагало гостям відразу почуватись як удома.

Крізь сутінки кількох епох, що пролетіли з того часу, я ще декотрих пам’ятаю; здебільшого не через власну їхню опуклість, а скоріше за допомогою Серьожиних римованих портретів. Майже всі вони були студентами; було два-три екстерни, з тих, що носили тоді сині студентські кашкети в передчутті прийдешніх досягнень, хоча і дуже сумнівних через відсоткові норми³³; були журналісти-початківці, уже знамениті на Дерибасівській вулиці; бували, імовірно, і такі, яких навіть Маруся точно на ім’я не знала.

Пам’ятаю двох явних білопідкладочників³⁴. Один з них був статечний і добре вихований, вставляв французькі слова, а по-російськи намагався говорити на московський лад; тільки буква «р» у нього не виходила, але він пояснював це тим, що «гувернантка акцент іспохтіла». Він готував себе до кар’єри адміністративної або дипломатичної, натякав, що релігія не є перешкодою, і писав на медаль твір на багатообіцяльну тему про бажаність відміни конституції великого князівства Фінляндського. Будучи в Марусі, завжди підносив квіти; замужнім пані цілував ручки, а панянкам – ні, як має бути (ми всі, неотесані, цілували руку і Марусі; хтось пробував це вчинити навіть із сімнадцятирічною Лікою, але жорстоко постраждав). Але Серьожа його осяг, і портрет цього «пасажира» свідчив:

 
Ввійшов, як бог, ніс подих бергамоту,
В кімнаті в мить запахло ідіотом.
 

Другий був роздуханчик, рум’яненький, завжди щасливий, завжди з усмішкою на всі тридцять два зуби. «Батечко мене гнав у медики, до Харкова, – пояснив він одного разу. – Але я був невблаганний: піду тільки на один з танцювальних факультетів – або юридичний, або філологічний». Обожнював Одесу і всіх, що не в Одесі народилися, презирливо називав «приїжджі». З Марусею він познайомився таким чином: вона якось йшла вулицею одна, він раптом пішов з нею поруч, зняв кашкета і заявив, виблискуючи всіма зубами:

– Мадемуазель, я – черговий член Спілки для охорони одиноких панянок на Рішельєвській від нахаб.

Серьожин портрет, скоріше злий, і взагалі я подаю його тут не без сумніву:

 
Він до кімнати увірвався бурним штормом –
В кімнаті вмить запахло йодоформом.
 

Екстерни³⁵ допускалися тільки найбільш благовидні і найменш глибокодумні, власне, тільки в цьому домі я таких бачив. Узагалі екстерни тоді становили в Одесі дуже помітну групу населення; наїжджали з містечок близьких і далеких, навіть із Литви («вихідці з Пінського болота», говорила Маруся), вдень читали Тургенєва і Туган-Барановського³⁶ у міській бібліотеці, а ввечері розносили по місту – одні революцію, інші сіонізм. На іспитах за шостий і вось- мий класи їх безжально провалювали; багато з них вже руки спустили, перестали зубрити і навіть мріяти про університет, але продовжували вважатися «екстернами», точно це була станова каста. Вигляд був у них строгий і зосереджений, я їх завжди боявся, читаючи в їхніх очах біблійний вирок: тебе зважено, зважено – і виявився легковажним. Але до Марусі потрапляли тільки винятки з цього насупленого типу: «помірні екстерни», як вона казала, ручні, з краватками і навіть у крохмальних комірцях, і вона, дбаючи про їхнє виховання, намагалася їх відзвичаїти від розмов на обтяжливі теми з різних областей мудрування. Тим не менш, інші «пасажири» на них дивилися з підозрою, а Серьожа радо «цитував» лінгвістичні перлини, нібито ним почерпнуті з їхніх творів, поданих на останньому невдалому іспиті:

«Людство давно вже помітило просвітницьке значення науки…»

«На полі битви» (це був переклад з грецької) «лунали стогони тих, хто гинув і кого гинули…».

«Мати була вражена бачити сина бити батька…»

Був серед них, до речі, й один непідфарбований екстерн, як слід було в косоворотці, але приходив він не до Марусі, а до Ліки, і, як вона, вовком дивився на всіх нас, і взагалі скоро зник з кола. Серьожин відгук був такий:

 
Одягнутий бог вість як, голений не чисто –
Дивись пильніше, бо що-небудь свисне.
 

Молодих журналістів я знав, звісно, і раніше. Один з них був той самий описувач побуту і порту, який сказав мені тоді в театрі про Марусю: кошеня у муфті. Був він приязним і обдарованим; і босяків знав значно краще за Горького, який, я підозрюю, ніколи з ними по-справжньому й не жив, принаймні не в нас на півдні. Цей і в побуті розмовляв їхньою мовою – Дульцінею серця називав «бароха», своє пальто «кліфт» (чи якось так), мій годинничок (у нього не було) «бімбор», а позичав гроші так: немає «фісташок»? Серьожа вважав його своїм учителем, узагалі обожнював, і вперто не бажав присвятити йому «портрет». Усі його любили, особливо прості люди, Молдаванка і Пересип на його оповіданнях, мабуть, уперше вчилися читати: у кав’ярні Амбарзакі було підійшла до нього молоденька кельнерка, розплакалася і сказала українською:

– Мусью, як ви щиро вчора написали за «Анютку-Боже мій»…

Інший носив ретельно розпатлані кучері й насаджав у нашому місті декаданс; дещо заважало йому те, що він не знав жодної іноземної мови; зате з російською свавільничав безтрепетно, і одну свою статтю назвав: «В мене болить його голова». Він рясно цитував з книжки «Єдиний і його власність»³⁷, але одного разу з’ясувалося, що він її сприймав за твір Ніцше; надрукував поему у сто двадцять рядків, але з підзаголовком «сонет». Нещадний Серьожа знесмертив його таким чином:

 
Він вишукано був піднесено духовен,
Однак не знав, де тут Шпильгаген, де Бетговен.
 

…Але це я ще й п’ятої, й десятої частки того населення не описав.

Придивившись до них всіх і, нарешті, немов їжака в густій траві, роздивившись Марусю, я замилувався, як вона всіма ними править. Без зусиль, навіть без уваги, без будь-яких спроб «розважити», одним внутрішнім магнетизмом. Вона не вміла заразливо сміятися, у неї це виходило хрипко; як на мене, і говорила вона не так уже багато – та й де перекричати таку юрбу! – але від однієї тільки її присутності всім ставало затишно й весело, і кожне слово кожного здавалося напрочуд дотепним. Я суб’єкт глухий до магнетизму; найрідніша людина може дві години дивитися мені в потилицю – не почую й не обернуся; але пам’ятаю такий випадок: одного разу прийшов я до них, нікого не застав, сів у вітальні читати «Ниву» – так минуло пів години, і раптом мене немов затопило відчуттям bien-tre³⁸, немов у холодний день пічку затопили або витекла з ока колюча порошинка: це вернулася Маруся, – а я, зачитавшись, ні дзвоника не чув, ні кроків її по килиму; і при тому навіть не був у неї закоханий ніколи. Просто «так», просто увійшло з нею до вітальні щось надзвичайно гарне.

Чим були в інтимному сенсі ці «пасажири», не знаю. Послухати її – мало не всі, довго чи побіжно, осяяні були по черзі її милістю до тої самої «межі», точного розташування якої воліла не знати Анна Михайлівна; і Маруся, коли я якось повторив їй слова матері, порадила: «а ви маму заспокійте: до діафрагми». Одного разу з іншої кімнати я почув її голос (вона була у вітальні, і коло неї там гуло п’ять або шість баритонів): «ой, тато, не заходь, я сиджу в когось на колінах – не пам’ятаю, у кого». Йдучи увечері на музику з рум’яним білопідкладочником, вона при мені сказала матері: «піду переодягнусь, не ввічливо йти до парку з кавалером у блузці, яка застібається ззаду»; студент почервонів, а мудра Анна Михайлівна відгукнулася критично лише у літературному сенсі:

– Однобічний у тебе стиль, Марусю.

Коли ми подружилися, я раз запитав:

– Що це, Маруся, – «стиль» такий чи насправді правда?

Вона відрізала:

– Вас, газетярів, я не спокушаю, так ви й не турбуйтеся. Ну, а як би і правда, то що?

– Багато їх…

– А ви на мене добре подивіться, особливо у профіль: поменшало?

Урешті-решт, не моя це була справа: а кращу за Марусю я не зустрічав дівчат на світі. Не можу її забути; вже мені закидали, що в усіх моїх, між справами, нальотах на белетристику так чи інакше завжди проступає вона, її гонор, її безбожні правила сердечного життя, її червоне волосся. Нічого не можу зробити. Дивлячись на неї якось з кутка у їхній вітальні, раптом я згадав слово Енріко Феррі³⁹, не пам’ятаю про кого, що почув колись у Римі на лекції: che bella pianta umana, «який прекрасний паросток людський»; і тоді я ще не знав, який справді красивий, скільки криці під її оксамитом, і як це все дико, страшно, жахливо і піднесено скінчиться.

V. Світ «ділов»

Безумовно, було в цьому домі й інше життя, окрім старшої дочки і юрби, що в неї збиралася; тільки дуже воно здавалося заслоненим, і сам Ігнац Альбертович говорив про себе і дружину і гостей не Марусиних:

– Ми – друга гарнітура…

Між іншим сталось так, що в подальшому ході різних розгалужень цієї веселої й гіркої історії тим, що були «заслонені», дісталися видні ролі; треба і їх пом’янути.

Були «Нюра і Нюта» – мати і дочка; дочка називала матусю на ім’я. Власне звали старшу пані Анною, а панянку Ноемі – на біблійному імені наполягав батько; він же, говорили, дуже обурювався, що мати і дочка, хоч і не офіційно, славляться як нібито тезки всупереч єврейській традиції; але на нього мало звертали уваги, людина він була сором’язлива, мовчазна і часто їздив по справах. Нюра і Нюта не тільки собі прізвиська вигадали схожі – вони і одягалися однаково, і зачіски робили одна під одну, і завжди були нерозлучні. Здається, вони й губи підфарбовували – серйозна за тих часів кримінальщина. «У Нюри з Нютою є щось хибне», запевняла Маруся; а Серьожа їх, навпаки, захищав так: «Нічого подібного, просто дурня клеять»; причому цей обмін думок стався у присутності самих Нюри й Нюти і моєму і ще всякого різного народу, і ніхто не образився, тільки мати і дочка, що сиділи поруч, повернули під однаковим кутом одна до одної обличчя й усміхнулися одним і тим самим боком губ. Дочці було, ймовірно, років двадцять п’ять, формально вважалось, що вона приходить до Марусі (у котрій взагалі бувало багато й жіночої молоді); мати її вважалася гостею Анни Михайлівни; але враження було таке, наче Нюра і Нюта, де б вони не були, завжди, власне, робили візит одна одній.

Ще бував там один гість, не розібрати чий; мене з ним разів зо три знайомили, поки я його помітив. Був це далекий небіж Анни Михайлівни, що прибув уже дорослим юнаком з містечка на Дніпрі; тепер йому було, невидимому, років двадцять вісім, не менше. Він називав хазяїв «дядя» й «тьотя», зо всіма дітьми був на «ти», однак на цьому близькість і обмежувалась; приходив часто, однак у жодних спільних витівках, іграх, прогулянках участі не брав; усі так звикли до його пасивної присутності, що вона вже нікого не утискала, ні хазяїв, ні гостей, ні його самого. Я спробував було колись з ним поговорити, але успіху не мав; тільки виніс враження, що він і мене і всю компанію зневажає, і взагалі людина похмура і не дуже доброзичлива. Прізвище він мав дивне – Козлодой; у сім’ї його звали Самойло – він мав звання помічника провізора і служив у аптекарському магазині, а слова «аптекарський магазин» вимовляв обидва з наголосом на передостанньому складі. Хтось пустив поголос, що він закоханий у Марусю; але всі вони були в неї закохані, і менше за все був схожий на кавалера саме Самойло – здається, навіть не говорив з нею, а на її нечасті звернення відповідав байдуже й діловито, не заохочуючи до продовження бесіди. Ще пам’ятаю: говорили, що він про своє ремесло тримається дуже високої думки і називає себе не фармацевт, а фармаколог; Серьожа це вимовляв як: «фармаколух».

Потім пам’ятаю ще двоє родичів, між собою братів, зовсім літніх; старшого звали Борис Мойсейович, другого Борис Маврикійович, і ця різниця у стилізації того ж самого по батькові багато визначала в їхню несхожість натури. Старший, старий багатий, любив похизуватися первісною своєю неотесаністю. Усі ходячі старезні слівця і дотепи на цю тему я чув від нього. «Освіта?» – говорив він, витягуючи гаманець: «Ось моя освіта». Або: «Переконання? Ось…». Або: «Що, Ігнаце, твій Марко знову залишився на другий рік? Це ти дурень, не він. Мій Сьома теж ледар, але що я роблю? Перед іспитами зустрічаю в клубі його директора і кажу прямо: пан Суббоцький, держу парі на п’ятсот, що мій син знову застрягне. І – рибка в сітці». Брата свого Бориса Маврикійовича терпіти не міг, усіляко йому дошкуляв; поза очі називав його «цей шмендрик»⁴⁰, а в очі на людях не Борис, а «Бейреш».

Борис Маврикійович був лише на п’ять років молодший, але вихований був або сам себе виховав зовсім по-іншому. Висловлювався правильно по-російськи, а відтінки акценту згладжував тим, що у присутності руських намагався говорити басом (це, кажуть, допомагає). Багато років тому, приймаючи грязьові ванни на Хаджубейському лимані, він познайомився з письменником Данилевським⁴¹; той подарував йому на пам’ять свій роман «Дев’ятий вал»⁴², і Борис Маврикійович звідти завжди цитував місця, що підходили до теми конкретної бесіди. Більш того: коли у кредитній спілці, де він і брат його Абрам Мойсейович обоє були членами правління, з’явився раптом якийсь норовистий пайовик і вчинив уже не пам’ятаю який скандал на річних зборах, – я сам чув, ось цими вухами, як Борис Маврикійович про нього сказав: «Це Робесп’єр якийсь; закінчить тим, що його якась Шарлота застрелить у лазні»⁴³. На зріст це був багатир, груди носив колесом; одного разу я зустрів його на Дерибасівській, у сизій крилатці на кшталт офіцерської, а на голові в нього був найсправжнісінький дворянський кашкет із червоним околишом, і загальний ефект був цілком православний. Він носив бакенбарди у півщоки, а підборіддя голив щодня, із синявою, а щоп’ятниці до нього приходила манікюрниця.

У клубі він грав у віст виключно з чиновниками – тут-то й любив старший брат підійти і сказати привселюдно: «Бейреш, час до дому, твоя дружина Фейгеле непокоїться», – а той був холостий, і ніякої Фейгеле й на світі не було.

Смішили вони мене до нестями; але ось у чому хочу зізнатися – ці двоє, а з ними ще Ігнац Альбертович, перші мені показали те, що потім у житті багато разів підтвердилося: що значно цікавіше розмовляти з купцями, ніж із професійними інтелігентами. У природному колі моєму я зустрічався переважно з літераторами й адвокатами: поговоривши про книжки, більше не було про що нам вести бесіду, хіба що розповідати анекдоти судові або редакційні. Але коли тих троє «хлібників», утомившись від нескінченної гри в очко й шістдесят шість, клали лікті на стіл і починали обговорювати свої біржові справи, я мимоволі заслуховувався, і мені на час відкривався увесь божий світ і чим він живе. По тисячах доріг України скриплять вози, хохли кричать на волів «цоб-цабе» – це везуть зерно зусібіч до пристаней годувальника-Дніпра, і життя сорока мільйонів залежить від того, які будуть у цьому сезоні помічені у бюлетені одеського гофмаклера⁴⁴ ставки на ульку чи сандомирку⁴⁵. Але ці ставки залежать від того, чи виправдаються тривожні чутки, буцімто султан хоче знову закрити Дарданелли; а чутки пішли через якісь події в Індії чи Персії, і якось пов’язані з цим і Франц-Йосиф⁴⁶, і імператриця Марія Федорівна, і французький прем’єр Комб⁴⁷, і ще, і ще. Про все це вони говорили не з боку, не просто як читачі газет, а запально, як про деталі власного кревного підприємства; одних царів схвалювали, інших лаяли, і про тих і про інших немов щось знали таке, чого ні де не вичитаєш.

Підтверджувалося це моє враження також і тим, як тісно подружився з Абрамом Мойсейовичем наймолодший у домі Торік: Торік, не звертаючи уваги на велику свою люб’язність до всіх людей без розбору, не став би гаяти час на розмови, що позбавлені повчальности. Старий просиджував у нього годинами: хоча у Марка з Серьожою була спільна кімната, Торіку відвели, звісно, окрему. Кілька разів і я напрошувався до них третім на бесіду; насправді, цікаво і соковито розповідав старий про Севастопольську кампанію, про смерть Лінкольна, про Паризьку комуну, про Скобелєва⁴⁸, про процес Желябова⁴⁹, про Буланже⁵⁰ і такі інші явища з хроніки чорноморської хліботоргівлі. Але пам’ятаю, що найбільше при цьому мені імпонував не Абрам Мойсейович, а Торік; ще точніше – не сам Торік, котрий слухав і мовчав, а його кімната. Вона була уся заставлена книжками, що відбивали різні стадії його духовного розвитку. «Задушевне слово», «Роднік»⁵¹, «Навколо Світу» і так далі до щомісячника «Світ божий» – усі цілісінькі, у комплектах, в обкладинках; російські класики; ціла поличка Bibliothèque Rose⁵² і всіляких Morceaux Choisis⁵³; навіть, на мій подив, «Історія» Греца⁵⁴, єдина книжка єврейського змісту в усьому домі. Письмовий стіл підтриманий у ладі; правильним стосом лежать шкільні зошити у блакитних обкладинках, з кожної звішується кольорова стрічка, що приклеєна облатками і до обкладинки, і до промокашки; на стіні висить розклад уроків…

А одного разу трапилось ось таке: Анна Михайлівна, коли хлопчиків не було вдома, попросила мене принести їй словник Макарова з полички в Торіка, але я помилився дверима і потрапив до кімнати, де ще ніколи не був. Я мав би відразу відступити, однак я про це забув, так мене разом здивувала обстановка й атмосфера цієї кімнати. Немов з іншого дому: залізне ліжко, два нефарбовані стільці, обдертий умивальник, на ньому гребінець, мило та зубна щітка і більш нічого. На столі валялись книжки; назв я не міг прочитати з порога, але впізнав їх за форматом – цю словесність тоді називали «брошурами», і про той же хід думок говорив прибитий кнопками до шпалер портрет Лассаля. Подивившись на все це, я причинив двері, розшукав у Торіка словник, поніс його Анні Михайлівні й у коридорі зустрів Ліку: дивлячись перед собою, вона ретельно відвела плече, щоб я якось не зачепив її за формений темно-зелений рукав, і пройшла в ту кімнату до себе.

VI. Ліка

Улітку Мільгроми жили на Середнім Фонтані. Дача була на десятій станції⁵⁵: достатньо для старого тубільця назвати цей номер, щоб піднялась із забуття перед очима його одна з найхарактерніших картин нашого тодішнього побуту.

Якби мені доручено було написати монографію про десяту лінію, я б почав здалека, і зі сюжету надзвичайно поетичного. Багато вже разів, почав би я, оспівували художники слова таємничу вабливу силу нічного сріблястого світила, якому, говорять, коряться морські припливи (на Чорному морі висота припливу близько вершка, але це справу не обходить). Зате, наскільки мені відомо, ніхто ще не оспівував привабливий магнетизм світила денного; а тим часом, є у природі одна істота, яка не тільки ім’я своє і самий вигляд запозичила в сонця, але й активно править йому своє богослужіння від сходу до заходу, весь час обертаючись обличчям до колісниці життєдавця Феба, і т. д. Від соняшника монографія перейшла б до його насіння і ретельно зупинилася б на вагомости цього інституту, не з погляду ботаніки, і навіть не гастрономії, а соціальної. Символ плебейства, з презирством кажуть огудники; але це не так просто. На десятій станції я бачив і не раз, як найвитонченіші формації людські, модниці, директори банків, жандармські ротмістри, передплатники товстих журналів, струшуючи кайдани цивілізації, брали в ліву руку «фунтик» із просаленого паперу, двома перстами правої черпали з нього замкнутий у сіро-смугасту кобуру поцілунок сонця, і вишукана їхня розмова, з безладної міської прози, оберталася на мірну скандовану мову з частими цезурами, у вигляді пауз для спльовування лушпайки. Цей обряд об’єднував усі класи, пані й покоївку, панича і двірника; і повинна ж бути якась особлива таємна природна звитяга в тих точках земної поверхні, де відбувається таке соціальне диво, – де оголюється підґрунтя людське, вічно те саме під усією строкатістю класових жакетів й інтелектуальних плюмажів, і, на заклик дачного сонця, відгукується зо всіх уст єдиний загальний підшкірний міщанин… Утім, це спостерігалося, головним чином, після заходу згаданого світила, так що символізм тієї монографії навряд чи вдалося б витримати послідовно; але головна думка її, наполягаю, правильна. Найхарактернішою рисою десятої станції було те, що всі там лузали «сємочкі» (ніколи і ніхто в нас цього слова інакше на вимовляв), і любили це заняття, і незліченим тлумом щовечора стікалися туди на соборний цей обряд, і під акомпанемент його укладали договори, обговорювали ідеї, виливали закохану душу і вмовляли про взаємність…

Сюди я, з дозволу хазяїв, привіз одного разу знайомого живописця. У нас у місті була дружня компанія художників півдня⁵⁶; спільний приятель наш, відомий у ті роки поет, драматург і белетрист⁵⁷, описав її колись під прізвиськом «дванадцять журавлів»; двічі на місяць вони п’яно й весело вечеряли в одному з грецьких ресторанчиків, позаду Міського театру, неохоче пускаючи у своє середовище іноді й письменників; мене пускали за клопотанням того драматурга, «за любов до Італії», і за умови (після одного досвіду) «ніколи не писати у газеті про картини». Один з них, побачивши мене якось на виставі в ложі в Анни Михайлівни, попросив:

– Познайомте мене: цікаві голови у всієї цієї сім’ї.

Я зрозумів, що множина – це аби очі відвести, а змалювати він хоче Марусю.

Але, сидячи у них за столом, він раптом звернувся до Анни Михайлівни гучно, з діловитою відвертістю фахівця, що говорить про свій фах:

– Що за нечувана красуня ваша молодша дочка!

Ми всі, чоловік десять за столом, здивовано обернулися до Ліки. Ніколи жодному з нас це на ум не спадало; можливо, і рідним її теж. Ліка була ледве не просто нечепура, волосся скручувала редькою на маківці, і та редька завжди сповзала на бік; вона гризла нігті, і панчохи в неї, погано натягнуті, кривилися гармонікою з-під не зовсім ще довгої спідниці.

Головне – уся вдача її, чужа і різка, не в’язалася з уявленням про привабливість, – не спаде ж на думку людині придивитися, чи довгі вії в городового. Присвячений їй Серьожою «портрет» починався так:

 
Велика річ – то не язик, а піка:
А спробуй-но вколоти, злюка Ліка!
 

А мав рацію художник, я тепер побачив. Дивно: проста миловидність відразу впадає в очі, а справжню велику красу треба «відкрити». Чорне волосся Ліки, там, де не було розпатлане, відливало темною синявою, точнісінько відтінку морсь- кої води в затінку між скелями в дуже яскравий день. Сині були й очі, у цю хвилину з величезними злими зіницями, і від вій падала тінь на півщоки. Лоб і ніс становили одну пряму лінію, грецьку, майже без западини; верхня губа за малюнком нагадувала геральдичний лук, нижня ледь видавалася у зневажливому виклику назустріч кривдникові. Від образи вона кинула ложку, і я побачив її пальці, як олівці, довгі, тонкі, прямі, на вузькій довгій кисті; і навіть покусані краї не порушували овальної форми нігтів. Перш ніж вскочити, вона обурено підняла плечі, і коли опустила їх, я вперше побачив, що вони, хоч і дуже ще дитячі, змальовані Богом із капітолійської Венери, – похилі, дві сторони високого трикутника, без подушок біля переходу до передпліччя… Але ложка впала так, що бризки борщу з вершками розлетілися по всіх навколишніх лицях; стілець упав, коли вона скочила; і, не сказавши жодного слова, пішла з їдальні.

– Бачу, – зітхнув художник, – не захоче панянка позувати.

Анна Михайлівна була дуже збентежена і без кінця вибачалася; гості, здається, не образилися, але чомусь дуже скривдженим відчув себе я. Якби не те, що взагалі я з Лікою ніколи і двоє слів не сказав, я б того ж вечора постукав би до її камери, увійшов би, не дочекавшись «увійдіть», і вилаяв би її всіма словами, які тільки друком дозволені. Але випадково ця можливість влаштувати їй сцену нагодилася мені через кілька днів.

Було це так: одного разу вночі ми великою компанією підіймалися кручею, вервечкою, я передостанній, а за мною – Ліка. Вранці пройшов дощ, стежка була ще пухка й слизька. З-під ніг у Ліки раптом викотився камінь, вона скрикнула, сіла і її повільно потягнуло донизу. Я опустився, нахилився і схопив її за руку.

– Пустіть руку, – сказала вона сердито.

Прикрість мене взяла; як малу дитину, я потяг її вгору, і вона, немов і справді мале дитя, викручувалась і ліктем, і плечима, але ж таки дісталася до міцного ґрунту. Там я її відпустив; вона дивилася повз, важко дихаючи, і видно було, що в душі в неї відбувається боротьба: чи вилаяти? чи сказати дякую? Я відсторонився, дав їй пройти вперед; вона зробила крок, ледь скрикнула й сіла, потираючи кісточку.

– Не треба чекати, – сказала вона крізь зуби, все дивлячись убік.

– Пройде, тоді й підемо, – відповів я, щиро скаженіючи. – За моїми правилами не залишають саму неповнолітню дівчину, яка підвернула ногу, навіть якщо вона невихована.

Довга пауза; зверху й голосів уже не було чути, супутники наші перевалили через край обриву. У мене відлягло роздратування, я розсміявся і запитав:

– У чому річ, Ліко; або, якщо завгодно, у чому річ, Лідіє Гнатівно, – за що ви так мене зненавиділи?

Вона знизала плечими:

– І не думала. Ви для мене просто не існуєте. Ні ви, ні… – вона пошукала слово і знайшла цілу тираду: – ні уся ця юрба непотрібних навколо Марусі, і Марка, і мами.

– Від базік, що брехні ще не кинули, поведи в стан, де гинуть і гинули⁵⁸?

– Можете вищиряти зуби, мені і це все одно. І принаймні не до стану тих, «що гинуть».

– А яких?

Вона знову смикнула плечима і промовчала, розтираючи ногу. Півмісяць світив їй просто в обличчя; мав рацію той художник.

– Знаєте? – заговорив я. – Одного разу, коли у вас був такий вираз обличчя, Серьожа підштовхнув мене і сказав: Жана Д’Арк чує голоси.

Раптом вона повернулася до мене і подивилася просто у вічі, перший раз і, здається, в останній за все наше знайомство; і мимоволі я згадав слово: подивиться – як світ прихилить. Не в сенсі ласки або милості, погляд її був чужий і мене зовсім не обходив; але переді мною відкрилося віконце у незнайомий темний сад; і, попри темряву, не можна було не усвідомлювати, що великий чийсь сад.

– Ви мене витягли, – сказала вона іншим тоном, спокійно і чемно, – даремно я на вас ощирилася; щоб спокутувати – я вам цього разу відповім серйозно, хоча, взагалі, право, нема чого і нема про що говорити. Серьожа, якщо бажаєте, мав рацію: «голоси». Я їх постійно чую, зусібіч; вони шепчуть або кричать одне й те саме, одне слово.

Я чекав, яке, але їй, очевидно, важко було його вимовити. Я спробував допомогти:

– «Хліба»? «Врятуй»?

Вона похитала головою, усе не зводячи з мене владних синіх очей:

– Навіть невихованій панянці важко вимовити. «Сволота».

Дивно, мене не вразило (хоча написати щойно ці сім букв на папері я не відразу зважився): грубе шинкарське слово пролунало з глибин того чужого саду не лайкою, а в якомусь первісному значенні, немов вирвала вона його, мовою старозавітних пустельників, із втраченої гнівної глави Письма. Тепер ми дивилися одне одному в очі вже без глузування з мого боку і виклику з її, серйозно і напружено, два закляті вороги, котрим прийшов час дійти до кінця.

– Це ви про кого?

– Про всіх і ні про кого. Узагалі люди. Підсумок. Ви думали мої голоси кричать «хліба!» і просять: прийди і врятуй? Це ви мені багато честі робите, не по заслугах: я ж знаю про голод і про Сибір і всі жахи, але мені нікого не шкода і нікого я рятувати не піду, і менш за все до стану тих, що гинуть.

– Зрозумів: до стану руйнівників? До стану тих, хто спалює?

– Якщо стачить мене, так.

– Сама, без товаришів?

– Пошукаю товаришів, як зміцнію.

– Хіба так шукають, кожного зустрічного заздалегідь засуджуючи без допиту?

– Неправда, я відразу вчиняю допит, тільки ви не чуєте. Я відразу відчуваю чужого.

Вона подумала напружено, потім сказала:

– Важко з’ясувати, але, можливо, критерій такий: є люди з білою пам’яттю, а є з чорною. Перші краще запам’ятовують із життя хороше, тому їм весело… з Марусею, наприклад. А злопам’ятні записують тільки все чорне: «хороше» у них само по собі через час стирається з дошки, та й зовсім воно не було для них «хорошим». Я в кожній людині відразу вгадую чорно-пам’ятний він чи біло-пам’ятний; не варто допитувати. Тепер я вже можу піти, і буду на вас спиратися, і вгорі скажу дякую, тільки угода – як би це висловити…

Я їй допоміг:

– Не хвилюйтеся, обіцяю і далі минати вас за версту.