Czytaj książkę: «Унікальні сторінки географії. Визначні географічні відкриття», strona 2

Фінікійці в Новому Світі?

Звичайно, стародавня історія сповнена загадок. Але досі ми говорили про факти, яким учені здатні дати оцінку: цариця Дідона – персонаж швидше міфічний, ніж реальний, а країна Пунт, найімовірніше, берег сучасного Сомалі. Але трапляються й важчі загадки. Ось одна з них: чи побували жителі Карфагена в Америці? Сліди присутності пунійців у прибережних водах Атлантики дійсно є. У 1749 році на одному з Азорських островів – Корву – було знайдено глечик з карфагенськими монетами 330–320 років до н. е. Але чи просунулися відважні мореплавці далі на захід?

У пресі та науково-популярній літературі раз у раз з’являються розповіді про те, як який-небудь дослідник знайшов незаперечні докази перебування фінікійців у Новому Світі. До цих свідчень – написам та речам – вчені ставляться скептично. І їх упередження цілком зрозуміле: кожен раз повторюється та сама історія – «незаперечні докази» виявляються виготовленими руками шахраїв.

Переклад тексту «Бразильського каменя», зроблений Сайрусом Гордоном: «Ми – сини Ханаана з Сідона, міста царя. Торгові справи завели нас на цей далекий берег, в край гір. На 19 році (правління Хірама, нашого могутнього царя) ми принесли в жертву великим богам і богиням юнака. Ми відпливли з Езіон-Гебера в Червоне море і вирушили в подорож на 10 суднах. Два роки всі разом ми пливли по морю навколо землі Хам (Африка), але були розлучені рукою Ваала (штормом) – і вже не стало з нами наших товаришів. І так ми потрапили сюди, 12 чоловіків і три жінки, на… берег, який підкорився мені, адміралу. Нехай сприяють нам великі боги і богині!»

Наведемо кілька прикладів. У 1869 році на березі річки Онондага в штаті Нью-Йорк відкопали величезну кам’яну статую з напівстертим фінікійським написом. Однак незабаром з’ясувалося, що це підробка. Не викликав довіри і інший артефакт – плита з фінікійськими письменами, знайдена в 1874-му в Параїбі на території Бразилії. Пройшов рік і знову сенсація: в тому ж Параїбі виявили нібито справжній фінікійський напис! За його справжність поручився наївний директор Національного музею у Ріо-де-Жанейро – доктор Владислав Нетто. Напис розповідає, що кілька людей врятувалися під час загибелі Карфагена і переправилися через океан. Деякі з них, у тому числі предводитель, загинули, а автори цього послання живі, але їх підстерігає смерть через нестерпну спеку. Звичайно, доктор Нетто ніякого відношення до підробки не мав – просто, мабуть, був романтиком і дуже хотів вірити, що знахідка – оригінал. Але через кілька років інший учений, один із кращих знавців фінікійської писемності, німецький професор Літтман побачив факсиміле цього напису. З’ясувалося, що нічого нового немає під сонцем: це був дещо змінений варіант першої фальшивки з Параїба.

Але на цьому історія «Бразильського каменя» не закінчується. Наступний варіант напису з Параїба став відомим майже через сто років. Копію чергового «незаперечного доказу» виявили в старих паперах американського репортера Вільберформа Імса, на той час вже покійного. Історик з університету Брандейса в США, професор Сайрус Гордон, прочитав послання фінікійців, датував його VI століттям до н. е. і зробив новий переклад.

Висновки Гордона спростував професор з Гарвардського університету Френк М. Крос. Він зауважив, що букви, якими зроблено напис, належать до різних періодів історії Фінікії й не можуть співіснувати в рамках одного тексту, якщо, звичайно, він не підроблений. Аромат таємниці розвіявся.

Близький Схід часто називають колискою найрозвиненіших цивілізацій. І справді – саме тут виникло славнозвісне Шумерське царство, тут народилася давньоєгипетська культура, тут існувала безліч дрібних та великих держав – а отже, ці землі були одними з тих, що людство розвідало ще в сиву давнину.

Географічні надбання єгиптян

Повернімось на кілька тисячоліть назад, щоб дізнатися про географічні надбання давніх єгиптян. Більшість їхніх подорожей була пов’язана з Нілом – найдовшою у світі річкою, завдяки якій єгиптяни мали можливість подорожувати на дуже далекі відстані. До своєї «дихаючої річки» Хапі (саме так називали Ніл мешканці Давнього Єгипту) єгиптяни ставилися з надзвичайною повагою. І це не дивно: країну з трьох боків оточували пустелі: Нубійська, Лівійська та Аравійська. Вузенька смуга родючої землі, нанесена водами Нілу, була чи не єдиним місцем, де люди могли вижити. До речі, малюнок на одному з саркофагів, який датується приблизно XVIII століттям до н. е., являє собою одну з перших карт Нілу. Він доводить, що єгиптяни дослідили понад 2000 км цієї річки.

У давнину Єгипет мав назву Та Кемет, що в перекладі означає «Чорна земля». До речі, єгипетські назви відрізнялися надзвичайною образністю. Невідомі автори залишили описання «Великої чорноти» – системи гірко-солоних озер, до яких належать Тімсах, Велике Гірке озеро та Мале Гірке озеро.

Папірусне судно стародавніх єгиптян

Про відкриття земель мешканцями Давнього Єгипту вчені дізналися порівняно недавно, після того як були ретельно вивчені ієрогліфічні пам’ятки на різноманітних будівлях, папірусі та табличках зі слонової кістки. Звичайно ж, ці документи аж ніяк не нагадували підручники географії, тому інформацію доводилося збирати по крихтах. Скажімо, з повідомлення про перемогу над кочовиками вчені дізналися, що у XXIX столітті до н. е. єгиптяни досягли Суецького перешийка.

Більшість відомостей, що дійшли до нашого часу, містять суто практичну інформацію, яку можна використовувати в господарських або військових цілях. Скажімо, текст донесення про військову експедицію в синайських пустелях містить багато цікавої інформації про мережу ваді – русел річок, що заповнюються водою тільки під час дощів, та родовища корисних копалин. Мідь, малахіт та бірюза були для єгиптян дуже важливою сировиною, тому пошуки нових родовищ стали для них головною справою і контролювалися безпосередньо фараонами та жерцями. А система ваді давала війську можливість непомітно робити великі переходи і раптово атакувати ворога.

Єгиптяни були вмілими корабелами. Побудовані ними кораблі виходили в Середземне море. Однією з перших задокументованих морських подорожей є та, що відбулася у XXVII столітті до н. е., коли з міста Бібла до Єгипту було доправлено сорок суден, навантажених кедровими стовбурами.

Подорожі до далеких країн єгиптяни вважали чимось жахливим. За їхніми віруваннями, якщо мандрівник помирав на чужині, він ризикував своєю душею, позаяк без певних ритуалів вона не могла увійти в потойбічний світ.

Однією з найвідоміших давньоєгипетських експедицій є подорож мандрівника на ім’я Ханну, що розпочалася за часів правління фараона Сакуре, у 2750 році до н. е. Він вирушив у мандрівку за наказом фараона, якому заманулося, щоб Ханну привіз йому з далекого Пунту екзотичні пахощі. Експедиція Ханну вийшла з Коптоса, перевалила через височину, що простирається на схід від Нілу, перетнула пустелю і вийшла до Косейра, порту на узбережжі Червоного моря. Звідси Ханну вирушив у країну Пуоні, чи Пунт. Так давні єгиптяни називали землі, що включали частини сучасної Абіссинії, Сомалі й узбережжя Аравії. Коли Ханну повернувся зі своєї подорожі, він здобув загальне визнання і славу, оскільки його кораблі (зворотний шлях до Єгипту лежав через море) привезли для фараона багато коштовного каміння, яке згодом пішло на оздоблення храмів. Він велів викарбувати на великій скелі своє ім’я й описання очолюваної ним експедиції. Там є рядки: «Така справа була зроблена вперше відтоді, як існують фараони…»

Завантаження суден для експедиції Хатшепсут. Давньоєгипетський барельєф

Після цього випадку Пунт став жаданою метою для багатьох мандрівників, але труднощі подорожі до цієї землі виявилися такими великими, що більшість купців були змушені повернутися до Єгипту ні з чим.

Близько 1530 року до н. е. фараон Тутмос I подолав Сирію й вийшов до верхів’я Євфрату, де була розташована «Земля Двох Річок» – добре відоме нам з історії Межиріччя. На честь свого походу фараон наказав викарбувати на скелі напис з описом Євфрату. Цікаво, що єгиптяни вперше побачили річку, яка протікала в напрямку, протилежному Нілу, тому в наскальному написі її назвали «Переверненою водою».

Стародавня вавилонська карта світу. Вавилон – у центрі

Наступна велика морська експедиція до Священної Землі пов’язана з ім’ям цариці Хатшепсут. За кілька століть подорож Ханну була призабута, тому в 1517 році до н. е. мандрівники відкрили шлях до Пунту заново. У Дер-ель-Бахар’ї на стіні храму зберігся напис, який перелічує привезені товари: «Кораблі були навантажені чудесними товарами країни Пунт: дорогоцінним лісом, купами запашних смол, свіжими запашними деревами, чорним деревом, виробами зі слонової кістки в оправі зі щирого золота з країни Аму, запашним деревом, хезитським деревом, ахемськими пахощами, священною смолою, фарбою для очей, собакоподібними мавпами, довгохвостими мавпами, борзими собаками, шкірами леопардів і тубільцями з їхніми дітьми. Ніколи ще відтоді, як існує світ, жоден фараон не одержував таких підношень».

Таким уявляли світ давні вавилоняни

Ще одним напрямком, який дуже цікавив єгиптян, був Північний Схід. Вони підтримували торговельні стосунки з островом Крит та загадковою країною Рутену, про яку майже не збереглося згадок. Можливо, єгиптяни називали так одну з відомих нам держав, але що криється за цим словом – остаточно не з’ясовано. Крім того, відомо, що вони неодноразово проходили до Лівійської пустелі, торгували з племенами, що мешкали в оазисах. Втім, у ті часи, коли Єгипет був сильною державою, він не дуже церемонився з сусідами і часто влаштовував військові походи до Лівії, головною метою яких було захоплення худоби (один з таких походів дав фараону понад 800 тисяч голів).

Шумери, які мешкали в Межиріччі, були ще одним великим осередком культури. Вони мали власні уявлення про світ. На давніх шумерських мапах Земля зображена у вигляді зовсім круглого диску, який перетинає річка Євфрат. На малюнку добре видно, що Євфрат тече з гір і впадає до океану, який з усіх боків оточує землю. В океані розташовано сім островів правильної трикутної форми. Окрім Межиріччя (його столиця, Вавилон, зображена в центрі мапи), шумери показали розташування ще двох держав – Ассирії та Урарту.

Шумерів вважають також відкривачами Аравійського моря, Оманської затоки та південно-західного узбережжя Азії. Втім, деякі вчені впевнені, що на першість у цьому питанні претендують скоріше хараппанці.

Великі експедиції шумерської цивілізації, як і єгипетської, були пов’язані із торгівлею та війнами. Після 2316 року до н. е., коли Межиріччя об’єднав Сарґон І Великий Аккадський, його територія почала швидко зростати. Близько 2312 року до н. е. Сарґон вирушив у перший військовий похід до Середземного моря, яке в документах того часу називалося Верхнім морем заходу. Його офіційною метою була безпека караванних шляхів, але насправді правителя більше цікавило багатство північних країн. Підкоривши нові землі, Сарґон заснував для себе нову столицю – Аккад, завдяки якій і дістав своє прізвисько. За своє життя Сарґон особисто брав участь у 34 битвах, він підкорив численні племена й народи. Внаслідок його діяльності утворилася величезна імперія. На півночі її природним кордоном було Анатолійське плоскогір’я, на сході – хребет Загрос, на південному сході – Перська затока, а на північному заході – Середземне море. За уявленнями Сарґона, він підкорив увесь світ, «від місця, де сходить Сонце, до місця, де воно сідає». Втім, уже його нащадки довели, що світ набагато більший, і їхні експедиції (також здебільшого військові) відсунули його межі ще далі – до Чорного моря…

Мореплавці чарівної Еллади

Давньогрецька цивілізація зробила такий величезний внесок у відкриття нашої планети, що його важко переоцінити. Хоча грецькі географічні відкриття були зроблені переважно в Європі, проте саме давньогрецькі вчені, об’єднавши досягнення Сходу і Заходу, зуміли не тільки передати нащадкам живу мудрість тисячоліть, але й розробити кілька важливих теорій. Серед найважливіших досягнень давніх греків – вчення про сферичність Землі та теорія єдності Світового океану. До виникнення цих теорій греки уявляли собі землю у вигляді плоского диска, в центрі якого міститься Середземне море, а навколо нього розташовані всі країни світу.

Чи знаєте ви, що саме давньогрецькі вчені дали назву частинам світу? В античній літературі вперше зустрічаються слова «Європа», «Азія» та «Африка».

Уперше досить точно діаметр земної кулі визначив Ератосфен на основі простого експерименту. Він підрахував різницю висоти Сонця в містах Сієна й Александрія, що лежали на одній полуденній лінії. Знаючи відстань між двома містами, він за допомогою геометричних розрахунків отримав діаметр Землі. Обчислена довжина діаметра Землі відрізнялася від реальної лише на 75 км.

Але стривайте… Яким чином греки, які не мали у своєму розпорядженні ані літаків, ані космічних кораблів, довели, що Земля – це куля? І хто першим здогадався про це? Відповісти на перше питання набагато легше, ніж на друге, оскільки праці багатьох античних вчених були втрачені. Найвірогідніше, ідею про те, що Земля має форму кулі, першим висунув філософ Парменід із міста Елеї, який мешкав у V столітті до н. е., хоча її автором часто вважають Піфагора, який жив у Греції майже століттям раніше. Докази цієї теорії історики відшукали в роботах кількох вчених – Евдокса Кнідського, Геракліта, Арістотеля. Аргументи на користь кулястості Землі були доволі прості та водночас і переконливі. По-перше, під час затемнення Земля кидає на Місяць круглу тінь. По-друге, коли людина сходить на високу гору, горизонт розширюється, але залишається також круглим. Нарешті, сузір’я та зірки змінюють своє розташування під час пересування спостерігача на південь чи північ. Цікаво, що давньогрецькі моряки здавна помітили, що коли корабель наближається до гавані з боку відкритого моря, то спочатку видно його щогли і тільки потім над хвилями підіймається корпус судна. Цей наочний доказ кулястості Землі був пізніше використаний багатьма філософами та вченими.

Грецький корабель. Малюнок на вазі VIII ст. до н. е.

У II столітті до н. е. давньогрецькі вчені ввели поняття географічної широти і довготи. На мапах того часу зображена сітка паралелей і меридіанів. Античні вчені, крім того, зуміли простежити залежність зміни поверхні Землі в результаті дії води і внутрішніх сил Землі, особливо вулканічних процесів. Ці ідеї пізніше стали основою теорій, що пояснювали виникнення гірських порід.

Страбон подорожував майже все життя, тому міг з гордістю сказати про себе: «Сам я подорожував на захід від Вірменії аж до областей Тірренії (Етрурії), що лежать проти острова Сардинії, і на південь – від Евксинського Понта до кордонів Ефіопії. Серед інших географів, мабуть, не знайдеться нікого, хто б об’їхав більше земель зі згаданих просторів, ніж я. Тому що ті, хто проникнув далі мене в західні райони, не діставалися до таких віддалених пунктів на сході, а ті, хто об’їздив більше місць у східних областях, поступаються мені щодо західних. Те саме можна сказати і стосовно країн, що лежать на півдні і півночі».

Своєрідним підсумком географічних знань античності стала «Географія» Страбона. Ця велика праця в 17 книгах містить, крім іншого, докладні описи Кавказу і Боспорського царства. «Географія» Страбона замислювалася як практичний посібник для полководців, мореплавців, торговців і тому містила численні побутові й історичні відомості. Втім Страбон не обмежився простим викладенням корисних відомостей про розвіданий на той час світ. Він також зробив припущення, що в невідомому океані між західним краєм Європи і Східною Азією ймовірно лежать кілька континентів і островів.

У II столітті Птолемей у праці, яка також мала назву «Географія», дав власне бачення географічних відомостей про світ. Птолемей включив до своєї книги карту світу і 16 областей Землі. Окрім того, вчений висловив припущення про центральне положення Землі у Всесвіті, яке стало пізніше основою геоцентричної системи світу.

Як і в інших країнах світу в період становлення географічної науки, у Давній Греції поряд із теоріями та відомостями, заснованими на відкриттях учених, мандрівників і купців, були поширені легенди та міфи. У деяких із них ішлося про невідомі чи зниклі країни (наприклад, Атлантиду або міфічну країну амазонок), інші розповідали про різних чудовиськ, які населяли незнані землі й моря.

Якщо подорожі континентом вважали чимось природним, хоча й небезпечним, то морські експедиції сприймали майже як поїздки до іншого світу. Не випадково один з давньогрецьких філософів дав життя крилатому вислову: «Люди поділяються на живих, мертвих та тих, хто плаває морем».

Перші згадки про далекі подорожі зустрічаються вже в грецьких міфах та літературних творах. Найдавнішим із них є міф про плавання аргонавтів до берегів Колхіди за золотим руном. Аргонавти вирушили в мандри з Фессалії, де їхній проводир Ясон повинен був стати законним царем Іолку. Легенда розповідає, що його батько був скинутий братом Пелієм, владу якого, за пророцтвом, повинен був відняти чоловік в одній сандалії. Щоб захистити Ясона від Пелія, батько таємно відправив його до кентавра Хірона, вихователя багатьох античних героїв. Досягши повноліття, Ясон вирішив повернутися в Іолк і заявити свої права на престол. На його шляху зустрілася богиня Гера, що перевтілилася у стару жінку й попросила героя перенести її через бурхливу річку. Ясон був добре вихований, тому виконав її прохання, але при цьому загубив у воді одну сандалію. Пророцтво збулося: чоловік в одній сандалії прибув в Іолк. Пелій із задоволенням стратив би племінника, але той з’явився під час релігійного свята, і вбивство могло не тільки позначитися на репутації царя, але й викликати гнів богів. Тому цар обіцяв Ясону трон в обмін на золоте руно. Чудодійна шкура барана з золотим хутром колись була відвезена в Колхіду, причорноморську область, що розташована на території сучасної Абхазії. Шкура висіла на дереві, і її охороняв величезний змій, який ніколи не спав.

Відплиття аргонавтів. Малюнок на давньогрецькій вазі

Утім, справжні причини, з яких Ясон був вимушений вирушити до Колхіди, могли бути зовсім інші: греки часто мандрували за море в пошуках слави й багатства. В усякому разі, перед подорожжю Ясон запитав поради в дельфійського оракула й дістав відповідь: до Колхіди треба плисти морем. Прихильна до Ясона богиня Гера переконала групу фессалійських воїнів приєднатися до експедиції на кораблі «Арго», за що їх і прозвали аргонавтами. Команда, яку очолив Ясон, складалася виключно зі знаменитих героїв, кращих синів Еллади. До неї входили Кастор і Полідевк, поет Орфей і навіть великий герой стародавності Геракл. Разом вони перепливли сповнене всіляких див море, відвідали чудесні землі і перебороли безліч перешкод на шляху до Колхіди, де Медея, друга дочка царя, який там панував, закохалася в Ясона. Цар зненавидів греків, але приховав свої почуття від аргонавтів. Він навіть погодився віддати золоте руно Ясону. Але спочатку той повинен був виконати завдання, що неминуче привело б його до загибелі. З першого погляду, перед Ясоном стояло нескладне завдання: запрягти в ярмо вогнедишних биків, зорати ними поле і засіяти його. Втім, Медея попередила, що замість зерна поле буде засіяне зубами дракона, які миттєво проростуть із землі воїнами і герою доведеться перемогти їх.

Історики довго вважали золоте руно символом недосяжної мети, аж доки не дізналися про оригінальний спосіб видобування золота, яким користувалися в давнину народи Кавказу. Деякі гірські річки на своєму шляху перетинали золотоносні горизонти. Вода розмивала породу й несла із собою дрібненькі частинки золота. Отже, щоб «виловити» їх із води, дно таких річок вкривали баранячими шкурами, хутром догори. Пізніше їх діставали й вибирали з хутра крупинки золота.

За допомогою чарівного мистецтва Медеї Ясон виконав завдання царя всього за один день. Але цар Колхіди не мав наміру так легко віддати прибульцям золоте руно. Він вирішив раптово напасти на аргонавтів. Але Медея ще раз скористалася магією, щоб допомогти аргонавтам, і вони поквапилися залишити Колхіду, взявши з собою і руно, і Медею, на якій Ясон обіцяв оженитися після повернення до Фессалії. Кінець цієї історії був печальним – Ясон помер у Коринфі, після того як гнилий уламок «Арго» упав йому на голову. Після смерті героя боги підняли корабель на небо і зробили його сузір’ям. Золоте руно також стало небесним світилом – це зодіакальне сузір’я Овен.

Ще одним свідченням на користь того, що греки вирушали в далекі плавання, є поеми «Одіссея» та «Іліада», написані Гомером десь у VІІ столітті до н. е. В них йдеться про події, які трапилися набагато раніше – у XІІІ столітті до н. е. З тих часів народи Давньої Еллади вже мали у своєму розпорядженні великий парусно-гребний флот (за розрахунками істориків, до нього входило понад 1000 кораблів).

Чи могли аргонавти й справді переплисти Чорне море на своїх кораблях? Так, це було цілком можливим! Адже проплив Тім Северин на парусно-гребному судні «Арго», що його побудували спеціально для цієї експедиції за старовинними технологіями, до берегів Грузії! Саме там у стародавні часи була країна племені колхів – Колхіда.

Переказ змісту поеми зайняв би забагато місця, тому краще запитайте цю книгу в бібліотеці. Деякі ж деталі дають можливість проілюструвати, яким чином вигадки перепліталися з реальними географічними відомостями, котрі Гомер включив до поеми.

Головним героєм «Одіссеї» є цар Ітаки на ім’я Одіссей, який після руйнування Трої вирішив повернутися на батьківщину, де на нього чекала дружина й маленький син. Його повернення розтягнулося на багато років, позаяк боги розгнівалися на нього й у різний спосіб заважали герою дістатися Ітаки.

Після страшенної бурі, яка тривала дев’ять днів, кораблі потрапили до країни лотофагів (людей, які живилися лотосом). Населення зустріло прибульців миролюбно. Головною небезпекою було інше: кожен, хто скуштував солодко-медвяного лотоса, миттєво забував і батьківщину, і друзів і мріяв лише залишитися в країні лотофагів назавжди. Одіссею довелося силою повернути плачучих моряків на корабель і міцно прив’язати їх до корабельних лав.

Одіссей та сирени. Фрагмент розпису червонофігурної вази

Незабаром кораблі пристали до землі циклопів. Одіссей з дванадцятьма супутниками вирушив досліджувати дивовижний острів, а решта греків залишилася на березі охороняти корабель. Потім сталося лихо: герой разом з товаришами потрапив у печеру циклопа Поліфема, й тільки його гострий розум допоміг купці моряків врятуватися від неминучої смерті.

Наступним пунктом на шляху греків став острів Еола – повелителя вітрів. Еол дав Одіссею шкіряний мішок, стягнутий срібною ниткою, в якому були укладені вітри, що могли викликати бурю. Кораблі, які підганяв погожий вітер, майже дійшли до берега Ітаки, але супутники Одіссея поцікавилися, що міститься в шкіряному мішку, що його подарував Еол, і вітри вирвалися на свободу. Вони віднесли кораблі в невідоме мандрівникам море.

Потім мандрівники потрапили в землю лестригонів, які були людожерами. Майже всі кораблі Одіссея загинули, а він з невеликою купкою людей врятувався на останньому кораблі. Після не дуже тривалого плавання корабель прибув на острів чарівниці Цирцеї (Кірки), що перетворила супутників Одіссея на свиней. Одіссей, який уник чаклунства, домігся, щоб чарівниця зняла чари з моряків. Потім він потрапив на край світу, в похмурий Аїд (країну мертвих), де жили тіні героїв.

З Аїда Одіссей знову повернувся на острів Цирцеї. Вона розповіла Одіссею про небезпеки, які траплятимуться йому на шляху додому. Першим небезпечним місцем був острів Сирен. Ці міфологічні істоти заманювали солодким співом моряків, а коли ті виходили на острів, вбивали їх. Одіссей наказав усім супутникам заткнути вуха воском, а себе прив’язав до щогли і таким чином став єдиною людиною, яка чула голоси сирен, але уникла смерті.

Після цього кораблю треба було пройти між двома страшними чудовиськами – Сциллою і Харибдою. Сцилла викрала з корабля шість моряків, а Харибда ледь не потопила корабель, усмоктавши його у свою утробу разом з величезним водяним потоком.

Трохи згодом греки пристали до острова, де паслася священна череда бога Сонця – Геліоса. Супутники Одіссея вбили кількох биків і за це були покарані: страшна буря потопила корабель. Одіссей був викинутий хвилями на острів, де царювала Каліпсо. Сім років пробув він на цьому острові і лише на восьмий рік, спорудивши собі пліт, вирушив у подальше плавання. Хвилі принесли пліт у гостинну країну феаків. Спочатку Одіссей не став називати своє ім’я, але під час бенкету, почувши пісню про подвиги героїв Троянської війни, герой мимоволі видав себе. Привітні феакі доправили героя на батьківщину, де йому ще треба було вигнати претендентів на трон, які мріяли взяти заміж його дружину.

Наскільки можна вірити відомостям, що містяться в поемах Гомера? З одного боку, більшість островів, про які йдеться в «Одіссеї», – вигадки. З другого – після того як Генріх Шліман завдяки аналізу «Іліади» знайшов Трою, вчені почали уважніше приглядатися до Гомерових текстів.

Деякі вчені вважають, що в «Одіссеї» описана реальна подорож давніх греків по Середземному і Чорному морях. Вони навіть пропонують різні варіанти ймовірного маршруту його кораблів. На думку дослідників, Сцилла і Харибда – це художній опис Мессинської протоки між Італією і Сицилією. Острови Еола – це, можливо, Ліпарські острови. Країна лотофагів – частина Тріполітанського берега, де тубільці вживали в їжу один з видів лотоса і вважали його ласощами.

Одіссей став чи не найвідомішим у світі образом мореплавця. Але Давня Греція знала чимало мандрівників, чиє реальне життя було не менш цікавим, ніж у цього славнозвісного літературного персонажа.

Геродота (484–425 роки до н. е. – дата приблизна) звичайно називають батьком історії. Але не менш справедливо було б назвати його і батьком географії. У знаменитій «Історії» він розповів про три сторони світу, що йому були відомі, – Європу, Азію та Лівію. Хоча, на його думку, такий розподіл був зайвий: «Я, втім, не розумію, чому єдиній землі дані три різні назви».

Цей невтомний мандрівник і вчений народився близько 484 року до н. е. в малоазіатському місті Галікарнасі. Він походив з багатої і знатної родини, що мала великі торгові зв’язки. У 464 році він вирушив у мандри, маючи намір довідатися про інші народи. Маршрут його єгипетської подорожі, що випала на період розливу Нілу, вчені відновили. Він пішов угору по Нілу до Елефантіни (Асуана), крайнього кордону Давнього Єгипту, що проходив поблизу першого порога (майже тисяча кілометрів!). На сході він досяг Вавилона, відстань якого від Егейського моря становить дві тисячі кілометрів. Ймовірно, що він дістався Суз, однак це лише припущення. На півночі Геродот відвідав грецькі колонії, засновані на Чорноморському узбережжі, на території сучасної України. Нарешті, на заході Геродот побував у Південній Італії, де брав участь у заснуванні грецької колонії.

Геродот

Геродот не був відкривачем цих земель. Але його праця дістала дуже високу оцінку сучасників та нащадків, бо вчений, ґрунтуючись на власних спостереженнях та розповідях інших мандрівників, зумів зібрати докупи відомості про відомі грекам країни. Вавилон Геродот описує як найбільше місто, яке він бачив. Він розповідає про прямі вулиці, що перетиналися під прямим кутом, будинки в три і чотири поверхи, стіни, побудовані Навуходоносором… Деякі цифри, які наводить Геродот, явно перебільшені. Скажімо, він наділяє Вавилон сотнею воріт, хоча зрозуміло, що жодне місто тих часів не могло похвалитися такою величезною їх кількістю.

З Вавилонії Геродот вирушив до Персії. Метою його подорожі було зібрати точні відомості про греко-перські війни. Геродот наводить безліч даних про звичаї та побут персів. За його спостереженнями, перси почувають відразу до м’яса, люблять фрукти і мають пристрасть до вина. Вони виявляють цікавість до чужоземних звичаїв, цінують задоволення, шанують військову доблесть, серйозно ставляться до виховання дітей, поважають право на життя кожного, навіть раба. Вони терпіти не можуть неправди і боргів, зневажають прокажених.

Геродоту належить перший з відомих нам описів Скіфії і народів, що її населяють. Характеристику скіфських річок Геродот починає з Істра, що «тече через усю Європу, беручи свої витоки в землі кельтів». Він вважає Істр найбільшою з відомих річок, повноводною влітку й узимку. Найбільша річка після Істра – Борисфен (Дніпро). Геродот цілком вірно виклав, що тече вона з півночі, але нічого не сказав про дніпровські пороги, отже, йому було невідомо про їхнє існування.

До лівого берега Борисфену, згідно з описом ученого, прилягає лісова область Гілея, де жили скіфи-хлібороби, а за нею мешкали скіфи-кочівники, яким належала територія на схід за 10 днів шляху до річки Герра (Кінська). А за цією річкою Геродот розмістив землі найдужчого племені скіфів – царських. На півдні їхня територія сягала Криму, а на сході – річки Танаїс (Дону), що тече з півночі «з великого озера» і впадає «в ще більше озеро» Меотида (Азовське море). Геродоту був відомий й основний приток Дону – Сіргіс (Сіверський Донець).

З усіх країн Єгипет, звичайно, справив на мандрівника найбільше враження. Детальні описи звичаїв, флори й фауни Єгипту переконують в тому, що Геродот особисто відвідував цю країну. Хоча, можливо, частина його опису базується на розповідях єгиптян, які підтримували з Грецією торговельні стосунки. Геродот мріяв розгадати подвійну таємницю джерел і повеней Нілу. Він намагався зібрати достовірні відомості, але довідався дуже мало. Використовуючи дані єгипетських жерців, він розповідає, що на південь від низинного узбережжя між Єгиптом і Ґібралтаром розкинулася горбкувата піщана пустеля (це був перший опис Сахари).

Повернувшись ще молодою людиною на батьківщину, в Галікарнас, знаменитий мандрівник брав участь у народному русі проти тирана Лігдаміса і сприяв його поваленню. У 444 році до н. е. Геродот був присутній на Панафінейських святах і прочитав там уривки з опису своїх подорожей, викликавши загальне захоплення. Наприкінці свого життя він поселився в Італії, у Туріумі, де і помер близько 425 року до н. е., полишивши по собі славу знаменитого мандрівника і ще більш знаменитого історика.