Czytaj książkę: «Лютеція»

Вступ
Лютий 1988. Львів. Винники

З вікна мого будинку видніє вдалині широке розлоге пасовисько, на протилежному краю якого – темно-зелений плащ густелезного лісу. Пасовисько вкрите снігом і нагадує чистий аркуш паперу, на якому аж кортить щось написати. Інколи ворони та галки і справді вправляються в китайській каліграфії, але вітер, знявши густу білу завію, швидко відновлює чистоту й незайманість снігової ковдри. Чорні кістляві граби, якими переважно заріс ліс, часто приковують мою увагу, я міг досить довго вдивлятися в їхню чорноту, у їхні покручені стовбури, схожі на скелети з піднятими сухотними руками, мовби сподіваючись побачити когось, хто небавом вийде з-за дерев і рушить навпростець через поле до мене. Там, за лісом, пролягає дорога, сновигають авта й автобуси, і з одного такого автобуса, цілком можливо, міг би хтось вийти, хтось для мене цікавий, кого я потребую в цей час, у час розпачу й самоти. І уява моя вимальовує того таємничого когось, а точніше, ту якусь, – ту, що ось зараз виходить з автобуса й запитує, як пройти до мене. На неї очікує півгодинна хода проти вітру, отож вона закутає обличчя шаликом і вперто долатиме сніги, можливо, не раз послизнеться і впаде, але тут, зоддалеки, її манитимуть освітлені вікна мого дому. Я дивлюся на ліс, інколи здається, що там і справді відбувається рух, щось між дерев миготить, але мені жодного разу не вдається роздивитися, що це таке, бо триває воно секунди, а все ж я продовжую вдивлятися, аж поки в очах не рябіє, а біла білина снігу починає поволі підніматися, мовби хтось, хто спав під цією ковдрою, раптом прокинувся й зібрався встати, але не вставав, а лише перевертався на другий бік і знову засинав.

Мене пронизувала самотність, гнітила і чавила всі відчуття, але я був сам на сам зі своїми книжками, вони співчутливо дивилися на мене й намагалися звабити, щоб я узяв котрусь із них до рук і забувся, не думав про те, що мене гнітить, і я брав котрусь, розгортав посередині, прочитував кілька речень, і гаряча хвиля неприємного болю затоплювала мене. Я відкладав книжку й сидів, тупо вдивляючись у вікно. Я не вмикав телевізора, не отримував газет, я не знав, що відбувається довкола, і не бажав нічого знати. Мені ніхто не телефонував, зрештою, я мало кому повідомив свій номер. Мені було сумно… Може, не так сумно, як тужливо, але за чим я тужив, було б важко сформулювати. Самотність була біля мене завжди, я звик до неї настільки, що вона перетворилася на невід’ємну частину мого «Я», вона обдаровувала мене солодкими видіннями, я завдячував їй усім, чого досяг. Не покидай мене, моя самотносте, не покидай, моє останнє слово буде словом подяки тобі.

Інколи я ловив себе на дивному почутті жалю і співчуття до самого себе, мені здавалося, що я знову маленький хлопчик, якого веде за ручку уявна бабуся, бо живої давно вже нема. Я заплющую очі й відчуваю свою долоню в її – теплій і зашкарублій. Мене пронизувала ненависть, я ненавидів країну, в якій жив, але, не маючи змоги вирватися з її клітки, опинився у внутрішній еміграції. Більшість друзів – літераторів і художників, – які творили тодішню богему і з якими я любив спілкуватися, роз’їхалися або померли, я опинився на безлюдді. Тепер я спілкувався з людьми, з якими раніше почував би себе нудно, а тут навпаки – я тягнувся до них, та тільки для того, щоб знову відчути самоту, байдужість до всього і ненависть, тупу ненависть, яку неможливо було приглушити жодним вином. Моя самотність нагадує алкоголізм, я п’ю її зі смутком, але не без вдоволення, цей стан мені навіть до вподоби, я відчуваю, що бути самотнім – це той дар, яким рідко хто може похвалитися. І це водночас наче стан абстиненції, коли тривалий час не п’єш і знаєш, що можеш за будь-якої хвилини випити, але стримуєш себе. Отак і я – можу взяти й зателефонувати комусь, і того дня самотність розвіється бодай на один вечір, але я не телефоную, я вдивляюся в чорноту лісу, і те, що там мерехтить – щось строкате, заманливе, – приковує все більшу мою увагу. Мигне то червоний, то білий колір, мовби хтось причаївся там і подає мені сигнали: біле, червоне, біле, червоне…

Можливо, ці сигнали й можна розшифрувати, і навіть, можливо, вони адресовані мені, але я не володію здатністю розуміти їх, хоча певна закономірність у миготінні цих барв мусить бути. Шкода, що не маю бінокля, на такій відстані розгледіти щось неможливо. Урешті не витримую, взуваю чоботи, светра, кожуха й шапку та йду, прихопивши ліхтарика, через поле просто до лісу. Мерехтіння то з’являється, то зникає, а вітер січе в обличчя снігом і жалить щоки, очі сльозяться, скидаю рукавицю й витираю їх долонею, але за мить вони продовжують сльозитися. Вітер дме з усе дужчою силою, крутить сніговими вихорцями, піднімає цілі вітрила снігу й кидає навперейми, іти стає все важче, ноги грузнуть по коліна, сніг забивається за халяви. Але тепер, коли я дивлюся в бік лісу, то вже не бачу того барвистого мерехтіння, бо сніг сліпить, не дозволяє придивитися.

Я вперто суну вперед, опустивши голову, бачу тільки сніг і свої ноги, окуляри, заліплені снігом, я зняв, раптом до моїх вух долинають звуки, схожі на поскрипування, легеньке поскрипування хвіртки, хоча звідки тут хвіртка в лісі. Нарешті сніг перестає дошкуляти, я опиняюся поміж дерев і щойно тепер можу відсапатися, тут нема такого вітру, дерева захищають від снігу, я витираю окуляри хустинкою, накладаю і бачу, що змилився, збився з дороги. Коли увечері зайти до лісу і вдивлятися в його темряву, то здається, наче вдивляєшся в причаєну сутінь своїх нутрощів. Лячно стає ступити бодай один крок, бо дошкуляє думка, що хтось тут щойно побував, буквально за хвилину до тебе, і якщо затамувати подих і прислухатися, то можна почути ще його даленіючі кроки в скрипучому снігу. Либонь, треба пройти трохи вбік, та йти засніженим лісом непросто, бо тепер уже заважає хмиз, що причаївся під кучугурами, гілляччя хапає за ноги, цупкі мацаки облисілої ожини шарпають за штани, кілька разів довелося впасти й запорпатися обличчям у сніг. Аж ось мигнуло! Це воно – біле, червоне, біле, червоне… Ще кілька кроків, і те, що я бачу, викличе в мене жах, бажання кинутися тікати. Яким божевільним був мій намір вирушити до лісу надвечір, сутінки саме почали гуснути, а ворони угорі мостилися на нічліг і голосно каркали, мов на цвинтарі. А перед моїми очима вигойдувалося оте – біле, червоне – дівчина на мотузці. Жовтий снопик світла осяює її бліде потемніле обличчя, воно дивиться вниз. На опущених уздовж тіла руках видніють синці й чорні нігті. Густе довге волосся розкуйовджене, у ньому заплуталися дрібні сухі галузки, а на чолі видно воронячий послід. Очі видзьобані, вуста теж, крізь мертвий оскал просвічують білі зуби. Я позадкував, перехрестився, роззирнувся й кинувся тікати, я біг через пасовисько, а вітер мене підганяв у спину, я біг, а в очах мені стояв той усміх.

Удома я зателефонував у міліцію й повідомив про знахідку. І так моя самотність того вечора розвіялася. Я знову сів біля вікна, поклав перед собою стопку паперу і хотів щось писати, але з голови не йшла повішальниця, хоча світло в кімнаті більше не дозволяло бачити ліс. Я пригасив його, у краєвиді простовіч нічого не змінилося, але я раптом усвідомив, що довкола запанувала мертва тиша – ні шуму вітру, ні гавкоту собак, ні людських голосів, які хоч і дуже приглушено, та долинали до моїх вух, я примружив очі й побачив темну постать, що йшла через пасовисько, ішла дуже повільно, заточуючись, грузнучи у сніг ледь не по пояс. Мені здалося, що то йде та дівчина, іде до мене, мурашки побігли мені по спині, я вхопив дерев’яне розп’яття і приставив його до шиби. Так тривало, може, з годину, постать продовжувала рухатися в моєму напрямку, але там під лісом заблимали фари, й стало ясно, що приїхала міліція. Кого ж вони там побачать, якщо вона вже покинула дерево?

Розділ перший
1987. Винники

1

Життя на околиці привабливе тим, що у відчинені вікна вливається свіже повітря, просякле пахощами квітів, а увечері обов’язково діждешся несподіваних гостей. І нетлі – це просто невинні літаючі пелюстки, які водномить приклеюються до будь-якої поверхні й завмирають. А коли влітає кажан, його завше чути, він, потрапивши в ненависне царство світла, починає намотувати нервові кола, шугає зі страшною швидкістю, вигнати його просто так неможливо. Відчиненого вікна він уже не бачить. Але є сачок, я просто наставляю сачок на траєкторію його руху – і він влітає, заплутується і завмирає. Далі виношу його на балкон і випускаю, витрушуючи з сачка, інколи це триває кілька хвилин, бо помогти йому виплутатися я не наважуюсь – зуби у нього гострі, кігті теж.

Гірша справа з пташками, коли залітають вони – це завше стрес, бо залітають вони тихенько і непомітно, сідають на книжки десь за спиною і сидять певний час без жодного звуку. Я в цей час щось пишу або читаю, перебуваючи весь у зовсім інших вимірах, поза цим і паралельним світом, занурений у вечірню тишу, а тут раптом: «Чікккірікккк!» І я зриваюся, як опечений! Що це було? «Чікккірікккк!» Гарячково роззираюся. А воно сіреньке, маленьке, нікудишнє, але не горобець, дзьобик надто довгий, очка стривожені – не відразу й помітиш. Воно видало єдиний даний Богом йому звук, іншого воно не знає, і налякати мене, щоб я скис, не хотіло. Тому дивиться на мене так само ошелешено, як і я на нього.

Продовжувати писати, коли за тобою сидить живе сотворіння, готове на новий несподіваний звук, якось незатишно. Але в сачок воно не потрапляє, пурхає по кімнаті, б’ється у вікна, відчинених дверей на балкон не бачить ані при світлі, ані без світла. Урешті вдається випровадити непрохану гостю за допомогою віника. Однак мені здається, що та сама невідома мені пташка вже не раз мене провідувала, я починаю її впізнавати. А вона мене. «Чікккірікккк!» Вона щось хоче мені повідомити? Можливо, щось дуже важливе. І оте її «Чікккірікккк!» має різні модуляції. Може, вона хоче мені сказати: «Перестань! Кинь цю писанину! Глянь довкола! Який чудовий вечір! Як пахне матіола! Подивися, штурпаку, на зорі! Прислухайся до сюркоту коників і кумкання жаб! Націди собі вина, вийди на балкон і пий до зірок!» І я націджую собі вина, виходжу на балкон, п’ю до зірок, а над моєю головою, уже на даху, лунає: «Чікккірікккк!» – на здоров’я, мовляв.

А потім я сиджу й дивлюся на хляпку гівенця, що розповзлося. Якщо думаєте, що це моє гівенце, то помиляєтеся, бо це не моє гівенце. На своє гівенце я б ніколи отак не дивився. Воно пташине. Ця вертихвістка, коли я її намагався вигнати, з несподіванки здуріла настільки, що ледь не розбилася об шиби і, роблячи свої божевільні віражі, ще встигла на прощання обісрати мого стола. Але якби ж то тільки стола – вона обісрала мій роман, оцей самий, що я зараз пишу. Бракувало зовсім трішки, аби вцілила в мене. Просто перед самим носом хляпнуло. Тепер я в обрисах того гівенця вгадую профіль знайомого поета. Я невимовно тішуся і кажу: «Привіт, Стефцю! А ти ніц не змінився. Я тебе відразу впізнав».

Червневий вечір. Я п’ю вино і зі смутком дивлюся на папір, який доведеться викинути, але перед тим переписати. Гівенце має кислий дух і лежить просто посеред тексту, розповзшись широкою плямою. Я вже не згадаю, які віщі слова сховалися під ним, я не відроджу їх, але продовжую писати, думки розлітаються, натомість вигулькує слово, яке мріє лягти на папір, слово, яким розпочинатися має найкращий вірш, і сумує той вірш за найпершим словом, і вислизає з вуст. Але слово те не впокорюється, доки не з’являються наступні слова, бо чому воно мусить бути першим, коли нема всіх наступних, а вони згурдилися десь у піднебінні, збилися в купу, я відчуваю їхній смак, але крізь зуби вони не пролазять, застрягають, як шматочки м’яса, єдиний спосіб їх вигнати на світ – виполокати вином. У кімнаті темніє, місяць приходить на допомогу й малює на дзеркалі губною помадою свої версії слів, заплутуючи мене остаточно, бо слів цих насправді не існує, це привиди слів. А відтак я знову хляю й відчуваю, як мені стає себе шкода. Недавно я ще був свято переконаний, що мене любить Господь Бог. Просто так, з любові до людства. Але сьогодні ця віра розвіялась.

У мене за хатою панують джунглі Бірми. Попри паркан ростуть порічки, малини й вишні, а так – лопухи, лобода, кропива – одна жалива, друга ні, червоні й лілові маки, незабудки рожеві й блакитні, будяки, бузина і ще бозна-що. Але це все таке прекрасне – бувало, вийдеш у ті джунглі, кинеш на ту красу коцика й лежиш, мов на повітряній подушці, розквітлі будяки п’янливо й медово пахнуть, комашки дзумлять, метелики мерехтять…

Таким був доволі темний період у моєму житті, коли бабла не було. Цей період був не надто довгим, якихось два місяці, бо я заліз із головою в писанину й ніде не рипався, а для того, аби заробити копійку, треба було витратити певний час – позичити в сусідки гроші, поїхати на трасу, закупити в поляків сорочки й джинси, здати їх в ресторані офіціантові, повернути позичку сусідці й далі жити на зароблені кошти. Але відірватися від писанини я не міг, я знав – щойно перервуся, то втрачу нитку, яка мене веде за собою, розсію той настрій, який потім доведеться мозольно відтворювати, а тому харчувався ягодами й топінамбуром, що ріс у мене, як на цілині. Грошей вистачало лише на хліб і молоко. Та час від часу траплялися дива. Одного разу я намагався зателефонувати з автомату, коли телефон мені відімкнули через те, що ліньки було пиляти на пошту, але монета застрягла, я вдарив по автомату кулаком, і звідти сипонули цілі жмені копійок, які я гарячково почав визбирувати з землі. Потім я гупнув ще раз – і вони знову посипалися, проте цього разу я вже наставив пазуху, щоб не летіли в порох. Свідків цього гріха не було, і я щасливий повернувся додому, вмить забувши, що мені треба було кудись телефонувати. Копійок назбиралося понад п’ятнадцять карбованців, цілий скарб, якщо врахувати, що хліб і молоко тоді коштували копійки. Але я міг ще собі дозволити й плавлені сирки, і картоплю за двадцять копійок кілограм, а до неї – ех, як гуляти, то гуляти! – двісті грамів масла за два карбованці.

Та на цьому доля не припинила мене обдаровувати, бачачи, як я захланно працюю над романом про львівського ката, який завершу значно пізніше. Час від часу я відривався від роботи, виходив у садок і прогулювався своїми джунглями. І от саме у тих джунглях я натрапив на старе відро, а у відрі було дванадцять яєць. Вони лежали на купці сіна й сухого листя, що насипалося з дерев. Ото, думаю, подбала за мене Бозя. Оцінила, мабуть, усю вагомість моєї писанини. Я раптом опинився серед Господніх улюбленців-равликів, для яких Він будує хати. І ось я теж улюбленець – мені Він присилає яйця. Що може бути природнішим? Адже якби Він мені посилав ковбасу, це викликало б підозри, хтозна, чи я б ще наважився її їсти, але яйця – це те, що в голодній уяві людини на безлюдному острові з’являється поперед усього. А я ж і є на безлюдному острові, моя хата – безлюдний острів серед безмежного зеленого лугу, яким є Світ, де пасуться вічно голодні отари Смерті. Тут лише я, міль, павуки і привид маленького котика, який то з’являється на полиці з книжками або в шухляді, то зникає, і тільки чути інколи його далекий несміливий нявкіт.

Довго не роздумуючи, забрав я, що Бозя послала, до хати і згелемзав яєчню з чотирьох яєць, накришивши до неї кропиви і лободи. Наступного дня подумав: «Ну, то ж так не може бути, що лише одного дня Бог обдаровує. Мусить бути система. Бо Господь – це і є найдосконаліша і найсистемніша системна система. І коли Він бачить такого праведника, як я, то жодним чином не може обійти мене боком. Бо що мені один день?» І пішов я знову в ті джунглі, і розхилив трави похилі, і знайшов знову відро, а в ньому три яйця. Ого! Коли так піде на спад, то недовго радість раювала! Але всі наступні дні було й далі по три яйця. Видно, тих дванадцять яєць назбиралося за кілька днів, а щодня Бозя мені посилає іно по три. Зрештою, це мене цілковито задовольняло. Так минув місяць.

Коли ото сиджу я біля відкритого вікна, базґраю маячню, на друк якої ще років двадцять треба чекати, і чую розмову двох сусідок. «І в мене ся не несут! Як урвало. Дві курки!» – «У мене їдна! Але ж так неслася! Так неслася! Думаю, чи не зарізати до хулєри?» – «Та шо ви, пані Ґєню? Та шкода!» – «Та йой, пані Славцю, кому не шкода! Але шо буду дурно годувала, коли з неї користи ніц а ніц?» – «Я зачекаю, най мій Влодко прийде з войска, тогди заріжу». – «А коли він прийде?» – «Тагі би за два тижні».

Мене мовби окропом облило – то це не Бозя мене ощасливлювала, а чужі кури в мене неслися? Я був просто вбитий. Я не знав, що маю робити. Признатися, що я жер їхні яйця? І казати, що думав, буцім то від Бозі? Вони й так мене мають за мішіґіна.¹ Ну, добре, я забрів у ті хащі й забрав звідти відро. Я подумав, що тепер совість моя буде чистою. Але на мою совість чекали нові випробування. Бо наступного дня я в тому бадиллі знайшов старий облуплений баняк, до якого теж натрусило листя, а зверху на листі красувалося три біленьких яйця. Я підняв очі до неба й запитально глянув на хмари. Там щось блимнуло, щось затріпотіло, й мені почулося: «З’їж їх!» Хіба я міг ослухатися голосу з неба? Тут я вже сумнівів не мав: це Бозя скерувала сусідських курей до мене. Я не мав права відмовлятися від такого дару.

Усі ті дні, минаючи сусідок на вулиці, я потуплював очі, червонів і впрівав. Я ввічливо вітався з ними, а потім спиною відчував їхні осудливі погляди. «Нероба, – думали вони, – це ж бо він краде наші яйця… Закрадається в курники й цупить… Наші рідні, дорогі нашому серцю яйця… Як таких ще земля на собі носить?» Шкарлупки з яєць я збирав у стару газету й потім ніс у смітник на другій вулиці. Бо хтозна, чи сусідки не перевіряють смітник на нашій вулиці, у пошуках шкаралупок. Я мав таке відчуття, мовби пограбував банк, і за мною стежить сто пар очей. Смерть безневинних курей лягла на мою душу. Я не знав, яким чином спокутувати мій гріх. Може, одружитися з донькою сусідки? Вона доволі апетитна, схожа на юне поросятко – своїми маленькими очками, пухкими щічками й червоним рильцем. За пазухою в неї гупають живі прохолодні яблука і смокчуть гарячу кров, а внизу босі ноги цвітуть і наливаються соком. Восьмикласниця. У суботу й неділю вона вдягає рожевий пеньюар і ходить у ньому до магазину по хліб і молоко. Їй здається, що це щось неймовірно модне, бо ні в кого на вулиці такого пеньюару нема. Та й не дивно, адже пеньюар їй прислали родичі з Америки. «Який у тебе чудовий халатик!» – кажу я, зайшовши до них на подвір’я буцім позичити солі. Її мама пішла до церкви. Люся сама. Я обнімаю її за стан лівою рукою й пригортаю до себе, а правою погладжую той неймовірно м’якенький пеньюар. Вона не пручається, дивиться на мене із подивом, я нахиляюся й цілую її в уста, але тепер уже моя рука гладить її перса, потім ковзає вниз і пестить сідничку – випуклу й ідеально округлу. А коли рука нахабніє далі, Люся виривається й тікає в хату. Я залишаюся без солі.

Восьмикласниця, що з неї взяти. Замолода, щоб за мене віддали. Але родичі в Америці… це так спокусливо… може, навіть дужче за перса й сіднички. Мине ще два роки, заки вона не пручатиметься й пригостить мене всіма своїми привабами в моєму саду на коцику серед лопухів і бзикання комах. Але на ту пору я вже на ній женитися передумаю. Я згадав про неї, маючи чистий і щирий намір учинити добро сусідці, але розумію, що ніхто мого пориву не сприйме саме так, бо я ж нероба, пройдисвіт, гультяй…

Я націджую з бутля вишневого вина і п’ю, а коли я п’ю, то можу розмовляти зі світом на рівних. А коли зі мною починає говорити моя бабця, яка померла, коли мені було шість років, я розумію, що таки п’яний. Тому, що я вірю бабці. Вона має на такі речі нюх. І коли вона каже: «Ти, свиньтуху, знову напився?», я потуплюю очі й бурмочу щось невиразне у своє виправдання. Але бабця на цьому не заспокоюється, вона супить брови й хитає докірливо головою. Там, де вона зараз перебуває, таких, як я, не люблять. І якщо я буду продовжувати пити, то ми з бабцею ніколи не зустрінемось. Усвідомивши це, я починаю гірко плакати, розмазуючи сльози по обличчю. «Аж гидко дивитися!» Хто це сказав? Це не бабця. Вона не могла сказати таких слів. Тоді хто? Невже стрийко Зеньо?… Стрийко Зеньо! Хто б говорив! Сам банячив так, що мені сховатися, а тепер йому, бачите, гидко дивитися! Так ніби я вже весь обригався й облюрився. О ні, мені ще до цього далеко, найбільше, що я можу – заплакати. Бо мені стає шкода себе. Мені нікого так не шкода, як себе.